Неділя. 16 вересня 2001 року.
Черговий день.
Ще один день без сну.
Знову день, коли вона пробралася в його свідомість.
Вона стояла за вікном, а Драко сидів у вітальні, обійнявши коліна, з лампою, що блимає, немов ось-ось згасне. Свічки давно перегоріли. Магічне світло мерехтіло й тріщало, немов його душа.
Шурх… шурх… шурх…
Він знову почув це. Наче шовк, що коливався від вітру, нігті по склу, подих крізь щілину. Але це неможливо. Він навіть зачарував вікна в черговому приступі маніакальної фази. Усе було захищено.
Але вона приходить все одно.
Мавка.
Вона так схожа на Герміону. Але це — не вона. Занадто біла. Занадто довгі пальці. Волосся, що в’ється, як водорості. Очі... порожні. Чорні, мов дно бездонного озера.
І щоночі — ближче.
Сьогодні він уперше відчув запах. Гнилий мох. Тухла вода. Кров.
Він тремтів.
— Це не вона… Вона б не переслідувала мене, — шепотів, стискаючи паличку так сильно, що аж пальці здерев’яніли.
У коридорі скрипнула підлога. Зовсім близько. Але нікого не було вдома. Асторія поїхала до матері ще вчора. Він сам наполіг на цьому. Після того, як прокинувся брудний, подряпаний і з розірваним одягом, Драко зрозумів: щось коїться, і він не має права ризикувати іншими. Особливо — дитиною.
Тож він обережно переконав її — вигадуючи безпечний і м’який привід, — мовляв, їй давно час навідати матір, подихати свіжим повітрям, відволіктися. Але в глибині душі він знав: справжня причина — страх. Страх, що наступного разу він прокинеться не просто брудним, а з чиєюсь кров’ю на руках.
Асторія довго вагалася. Вона відчувала, що з ним щось не так, і не хотіла залишати його в такому стані. В її очах було занепокоєння, біль, і навіть — тиха недовіра на його «все гаразд». Але Драко навчився брехати. Навчився приховувати тремтіння рук, втому, сплутані думки і страх — все це стало майже звичкою.
Та тепер, коли він справді був сам у великому холодному будинку — звук у коридорі прозвучав, як підтвердження того, чого він боявся найбільше: він був не сам.
Скрип.
— Це галюцинації… Це просто… втома… — говорив собі. Але не міг відвести погляд від темряви в кінці коридору.
Щось мелькнуло. Біле.
Він сіпнувся. Серце вдарилося об ребра, як спійманий птах у клітці.
— Люмос, — прохрипів.
Світло, тьмяне й бліде, пролилося на стіну. На підлогу. На дзеркало навпроти.
І там була вона.
Вся мокра. В брудному, рваному одязі. Коса розплетена, на обличчі сліди багнюки й подряпин. Вона стояла просто в нього за спиною. І... усміхалася. Мерехтлива, мертва посмішка, така, як у людей, що ніколи більше не відчувають життя.
— Драко…
Шепіт, ледве чутний, але він прозвучав усередині голови.
Він різко обернувся — нікого.
Знову поглянув у дзеркало. Вона вже ближче. Впритул. Її руки простягнуті до нього. А її очі — не мертві. Вони плачуть.
Він закричав. Відступив. Спіткнувся. Впав. Заповз під стіл, мов дитина. Дихав, як риба, викинута на берег. Боровся з темрявою, що повзла всередину, лилася з вух, очей, рота.
— Це… це сон… — шепотів. — Це не вона. Це не вона. Вона мертва.
І тоді — голос. Чіткий, з-за вікна. Справжній.
— Драко, ходи до мене…
Він заціпенів.
Голос був її. Її живий голос. Не моторошний, не демонічний — справжній. Герміонин.
Але вона мертва.
— Ти брешеш… Ти не вона…
А голос сміється. Змінюється. Виск, хрип, гарчання. А тоді знову — ніжність:
— Я буду поруч, Драко.
Він тремтить. У ньому борються почуття і відраза, віра і жах. Його рве. Його судомить.
На підлозі — брудні сліди. Вологі, немов хтось щойно вийшов з болота. На підвіконні — пелюстки троянди, закривавлені. А поряд — довге пасмо каштанового волосся.
— Йди звідси… заберись… — шепоче Драко і б’ється лобом об підлогу. — Я боявся… Я не хотів…
З вікна знову лунає голос. Тепер зліший. Порожній. Як лід, що хрумтить.
— Ти боявся? Я покажу, чого варто боятися…
Тіні в кімнаті ворушаться. Дерево на подвір’ї хилиться до хати, як би прагнучи вхопити його. Вода капає з кранів на кухні, розливаючи звук по всьому дому. Із темряви хтось співає. Ледь чутно. Без кінця.
Він закриває вуха, але чує ще гучніше.
Очі болять. Не може моргнути. Під шкірою щось ворушиться.
— Будь ласка…
Але вона вже тут.
З усієї ночі Драко не пам’ятав, чи хоч на мить заплющував очі. Навіть якщо тіло й задрімало на кілька секунд, розум не замовкав — тремтів, пульсував страхом.
Коли за вікном почало світліти, він стояв уже на колінах серед розкиданих книжок, що залишив після себе минулого разу. Гори томів були звалені навколо нього: древні, запорошені фоліанти в сімейній бібліотеці. Він перебрав усе, що містило хоч найменший натяк на захист свідомості. На те закляття, що він вичитав днями раніше. Пальці в нього тремтіли, а очі були червоні, як у того, хто надто довго плакав, та ніколи не давав собі на це права.
І тоді, на пожовклій сторінці старого латинського манускрипту, він побачив слова:
“Fidelitas Mentis” — Вірність Розуму.
Закляття, що замикає розум від зовнішнього впливу, від ілюзій.
— Ось ти… — прошепотів.
Руки затремтіли ще дужче, коли він пробіг очима інструкцію. Закляття було складне, дуже старе, і вимагало повного контролю над собою, над думками, над страхами. Його потрібно було накласти в момент тиші — без сумнівів, без жалю, без спогадів. Інакше воно не спрацює.
У книзі було попередження: "Розум, що сам собі ворог — не повинен торкатися цього закляття. Бо те, від чого ти ховаєшся, може знайти тебе першим."
Драко сміється. Хрипко. Сухо.
— Мій розум ворог мені вже давно…
Він обережно викреслив крейдою символ на підлозі — давній рунічний оберіг свідомості, що був не обов’язковий, але мав додаткову дію. Він мав скористатися всіма можливостями, щоб не зійти з розуму. Сів у його центр, тримаючи паличку перед собою. Спробував дихати рівно, забути про тінь, що щойно мелькнула в куточку зору, про холодне дихання на шиї. Про медолію… яка ще досі лунала, десь на межі тиші.
— Фіделітас Ментіс… Фіделітас Ментіс… — шепотів, намагаючись зосередитись.
Потрібно було загадати чисту думку. Спогад, у якому не було страху.
І він обрав момент зізнання Асторії у вагітності, коли він відчув, що може бути важливим для когось. Той момент, який перевернув його життя. Тоді, коли він почав знову жити. Як Асторія сміялася тоді, голосно та пискляво. Але раптом згадав її сміх. Герміона. Та, справжня. На уроці зілль, коли вона сміялась над тим, як він помилково переплутав плісняву з інгредієнтом. Її теплі очі. Сяйво на обличчі.
Закляття почало формуватись. Паличка затремтіла. Символи на підлозі загорілись м’яким світлом.
І тут… хтось поклав руку йому на плече.
Драко зірвався з місця, мов ужалений, рвонувся, збивши крейдяне коло. Обернувся — нікого.
Але тепер світло з вікна було синє. Немов вечір повернувся. Хоча був тільки ранок.
— Ні… ні, я був близько…
Книга на підлозі сторінками розвернулась до останнього абзацу. І там, чорними літерами, було щось нове. Те, чого він раніше не бачив: “Коли хтось приходить до тебе не питаючи дозволу — він не стукає у двері. Він відкриває їх зсередини.”
Драко стояв посеред кімнати, тремтів. Голос знову кликав його. Не крик — шепіт, спокуса, обіцянка.
Він згадав її останній погляд.
Коли вона помирала в його обіймах.
Коли він не врятував.
— Це тільки в моїй голові… — прошепотів знову.
Та після того, Драко відчув це.
Наче хтось злегка забрав пальці з його черепа. Голос, що впродовж двох діб шепотів і кликав його зсередини, став приглушеним — неначе накритим тканиною, що хоч і тонка, але здатна поглинати звук.
Біль, що наполегливо давив на скроні, відступив. Лишився глухий тиск у потилиці, мов від недосипу, але Драко розумів — він знову дихає. І знову може думати.
Мавка ще була десь поруч. Він це знав, відчував у крові, як слабке гудіння під шкірою, але вона відступила. Тимчасово.
— Цього недостатньо, — сказав собі.
Йому треба більше. Захист. Щит. Щось… постійне.
Він не зволікав. Не переодягнувся, не снідав, навіть не глянув у дзеркало.
Крізь лабіринт коридорів маєтку він рвонув до іншої бібліотеки, тієї, що була в підземеллях — великої кімнати без вікон, що майже ніколи не відкривалася, і полицями, що пахли древнім чорнилом, пилом і забутою магією.
Розгріб старі книги — ті, яких вже дуже давно, здається, ніхто не торкався. Усі томи з написами про артефакти, захист розуму, темну енергію та відпір фантомам.
Одна з книжок була обгорнута шкірою — з якої саме істоти, він не хотів знати. Назва стерлась. Але коли він її відкрив, довго листав пожовклі сторінки, трохи згнивші та обгризені часом, та врешті-решт знайшов: «Хочеш сховати душу — закрий серце. Хочеш сховати розум — злий його зі сріблом.»
Срібло. Пам’ятне. Щось своє.
— Можливо, кулон, — прошепотів Драко.
Він згадав про стару прикрасу, що колись подарувала йому матір. Маленький срібний дракон на ланцюжку. Він колись знайшов його в столі свого кабінету.
Тримаючи книгу в руках, побіг нагору. Порився у шафі, нижче книжних полиць — і знайшов. Потемнілий від часу, але ще цілий. Рука трохи затремтіла, коли він тримав кулон у долоні.
— Тепер — зв'язати його з закляттям.
Він розгорнув книгу далі. Там було щось на кшталт інструкції написаної від руки: “Вклади в річ власну пам’ять. Не спогад. Відчуття. Найчистіше. Те, що ти хочеш захистити. І начаклуй: “Anima Cinctum Fidelitatis”.
Він обережно сів. Знову викреслив символи крейдою — інші, ніж вранці. Більш тонкі. Обережні.
У думках намагався знайти той самий спогад, але все ще повертався до неї. Живої. Її обличчя, та, якою він її запам’ятав у Гоґвортсі. Без крові, без крику. Усміхнену. Впевнену. Герміону, яка мала силу сперечатись з усім світом заради добра.
— Аніма Сінстум Фіделітатіс, — прошепотів.
Кулон нагрівся в руці. Не обпікав, але змушував серце битися сильніше. Усередині нього щось блиснуло — немов крихта світла закрилась у металі.
І в ту ж мить, знову — тиша. Чиста, глибока.
Драко сів. Ледь помітно посміхнувся.
Він не був у безпеці, але… вперше за кілька днів він міг не боятись відлуння у власній голові.
У бібліотеці ще витав запах диму від свічки та тепло магічного кола, поки він намагався прибрати книги в бібліотеці, щоб зайняти чимось руки та голову, коли тихенький голос прорізав тишу:
— Господарю… пробачте… пане… але Міпі мусить нагадати… у вас сьогодні зустріч… — ельфиня схилила голову майже до землі, з переляканими очима. — містер Нот уже там, у Кабанячій Голові…
Драко перевів погляд на кулон.
— Дякую, Міпі, — сухо відповів він і підвівся.
Переодягання було ритуалом, майже як за часів війни. Плащ із щільної чорної тканини — зачаклований так, щоб поглинати світло. Глибокий капюшон, що ховав волосся та очі. Маска — темна, закриває нижню частину обличчя, ніби він лиш тінь себе самого. І, звісно ж, кулон — висів під одягом, притиснутий до шкіри, пульсував теплою енергією, що відчувалась майже як серцебиття.
Йому не хотілося виходити. Щось у темряві нашіптувало: «Не виказуй свій страх. Вони одразу зрозуміють, що з тобою щось не так.»
Але треба було йти.
Він роз’явився з тріском, що відгукнувся в грудях, і з’явився в тіні за «Кабанячою Головою». Хмари тяглися над головою, небо було глухе й важке, як свинець. Повітря — вогке, з запахом сирої землі та листя.
Він ступив із тіні, і Теодор уже стояв там, опершись на стіну. Темний одяг, шарф, що закривав шию, і звичний іронічний погляд. Але цього разу він виглядав напруженим.
— Нарешті, — прошепотів Тео, киваючи. — Покупець уже всередині. Чекає. Нетерпляче.
— Нагадай, що про нього знаєш? — тихо запитав Драко.
— Майже нічого. Тінь. Але має гроші, має вплив… і… він цікавиться «темними трофеями». Саме тим, що ми маємо.
Вони зустрілись поглядами, і в той момент Драко вперше за кілька днів відчув — реальність. Люди. Справа. Ризик, звісно, але без привида, що шепче за плечем.
— Тоді ходімо.
— Після вас, Інспекторе, — зухвало кивнув Теодор.
Вони увійшли в паб, де запах пива змішувався з сирістю й старим деревом. Але за старими дубовими дверима, в задній кімнаті, де горіли лише свічки, на них уже чекав Покупець.
Він сидів, заклавши ногу на ногу, в сірому костюмі, що здавався занадто чистим для такого місця. Обличчя було закрите маскою з срібним відливом, але очі… Очі світилися мертвим спокоєм. Як у того, хто бачив смерть і знайшов у ній насолоду.
— Панове, — пролунав голос, низький і вкрай чемний. — Нарешті ми зустрілись. Ви принесли те, що обіцяли?
Кулон під плащем у Драко знову пульсував.
Він тримає мене. Вона не прорветься. Ще ні.
— Покажемо йому, — хрипко сказав Драко до Теодора. — І завершимо це швидко.
Покупець сидів непорушно, немов статуя. Його пальці в рукавичках з'єдналися в замок перед собою на столі.
— Цікавий предмет… дуже специфічний, — мовив він, спокійно, але з прихованим присмаком зневаги. — Бачите, такі речі рідко залишаються непоміченими. Їхня історія… брудна. А справжність… сумнівна.
Теодор враз сіпнувся, зітхнув з роздратуванням і вже відкрив рота:
— Слухайте, ми…
Але Драко різко підняв руку, зупиняючи друга, і так само сухо, без емоцій, сказав:
— Це не підробка. Ви самі це відчуєте. Він справжній.
Тиша. Покупець нахилив голову ледь-ледь, мов зацікавлений вченим експонатом. Його очі — сталеві, пильні.
— Цікаво… — протягнув він. — Така впевненість. І така… мовчазна небезпечність.
— Ми тут не для того, щоб вести балачки, — спокійно додав Драко. — Ви отримуєте те, що хотіли. Ми — оплату. Ніхто не ставить запитань. Ніхто не називає імен.
Теодор ковтнув слину, погляд у нього трохи шарпнувся — він звик бачити Драко таким… Але сьогодні він здавався більше ніж просто холодним, відстороненим, майже механічним.
— Дуже добре, — сказав Покупець і клацнув пальцями.
З тіні позаду вийшов мовчазний помічник — високий, у чорному капюшоні — і поставив на стіл важкий мішечок. Той дзенькнув на дереві, видаючи глухе золоте шурхотіння.
— Ви дозволите? — запитав Покупець, і, не чекаючи відповіді, потягнувся до пакунку, який Теодор ще тримав у руках. Той обережно передав предмет, загорнутий у кілька шарів старої тканини.
Покупець повільно розгорнув його. Навіть у тьмяному світлі свічок перстень виділявся, мов магічне світло в тінях Темного лісу.
— О, так… — прошепотів він. — Я відчуваю… його шепіт.
Драко не відповів. Його долоні лежали на колінах, стиснуті в кулаки. Він не бачив перстня — він чомусь бачив її обличчя, закривавлене, спотворене болем.
Покупець вкинув перстень до оксамитового мішечка, а мішечок заховав до внутрішньої кишені.
— Ваша винагорода, — кивнув він.
Драко перехопив мішечок із золотом. Вага була солідною. Відчувалась реальність угоди.
— Було приємно мати справу, — сказав Покупець і встав.
— Взаємно, — відповів Теодор, з силою витискаючи посмішку.
Щойно перстень змінив власника, у грудях Драко щось сіпнулося. Немов холодна долоня торкнулася його серця зсередини. Він завмер, відчуваючи це знайоме, моторошне тремтіння в повітрі — вона тут.
Не видно. Не чутно. Але він знав.
Його долоні спітніли, серце билося так голосно, що, здавалося, його могли почути й Теодор, і покупець, і навіть та темна тінь, що спостерігала з-за меж реальності.
Крізь сорочку ледве помітно теплів кулон, і це було єдине, що стримувало Драко від того, щоб не зірватися, не вскочити з місця, не заверещати на все горло. Він зосередився на цьому теплі, мов на єдиній ниточці, що тримала його на поверхні.
Погляд його ковзнув по тінях у кутках кімнати — і йому здалося, що він бачить шлейф мокрого волосся, бліду руку, що зникає у темряві. Але коли він моргнув — там уже нічого не було.
Покупець зник у тіні, ніби його поглинула сама кімната. Двері навіть не рипнули. Лише свічка блиснула дивно-зеленим відблиском, коли він проходив повз неї.
Теодор перевів погляд на Драко:
— Це було… моторошно.
Драко мовчки зсунув маску нижче, щоби вдихнути повітря. Але нічого не змінилось. У грудях усе ще стояв холод.
— Ходімо звідси, — сказав він. — Поки ще можемо, — додав тихо, наче сам собі.
Будинок зустрів їх тишею і млявим потріскуванням дров у каміні, що ще горіли з обіду. Теодор зайшов за Драко й зачинив за собою двері, струсивши з плаща краплі дощу, що тільки набирав оберти. Повітря було сперте, застигле — здавалося, воно давно не рухалося в цих стінах.
Драко мовчки пройшов до вітальні, не знімаючи плаща. Рухи його були механічними, обличчя — бліде, зосереджене. Виглядав так, ніби увесь вечір тримав себе вкупі, а тепер ледь стримувався, аби не розсипатись на шматки.
Він відкрив вузьку шафку біля каміну, витяг звідти стару, темну пляшку з напівстертою етикеткою і поставив її на стіл. Не дивлячись на Тео, взяв склянку, налив до краю.
— Будеш? — кинув сухо.
Теодор нахмурився, зняв маску з обличчя й сів навпроти.
— Я думав, ти зав'язав. Тобто… Асторія ж… вона знає, що ти знову?
Драко мовчки простяг йому склянку. В його очах не було гніву, радості чи болю — лише порожнеча. Така, від якої Тео відчув, як щось холодне шкребе під лопатками.
— Не твоє діло, — нарешті відповів Драко, ковтнувши одним духом. Алкоголь обпалив горло, але саме цього він і прагнув — пекучого забуття.
Теодор прийняв запропоноване, але ковтнув лише трохи. Він спостерігав за другом з настороженістю. Знав його давно, бачив у різних станах — похмурого, роздратованого, ображеного, навіть винного. Але такого — загострено мовчазного, відчуженого і водночас мовби на грані вибуху — він не пам’ятав.
— Ти поводишся дивно, — сказав обережно. — Ще дивніше, ніж зазвичай.
Драко засміявся — глухо, без радості. Потім знову наповнив склянку.
— Іди додому, Тео, — промовив після тривалої паузи. Голос його звучав якось порожньо, крізь стіну. — І не став запитань, на які не хочеш чути відповіді.
Теодор ще мить сидів мовчки, вдивляючись у друга, ніби намагаючись побачити щось глибше за кам’яну маску обличчя. Але потім, без слів, підвівся, одягнув плащ і вийшов, залишивши Драко наодинці з пляшкою, тінями й власною безумною тишею.
Тієї ночі Драко довго не наважувався лягти. Він сидів у вітальні, втупившись у склянку, яка давно спорожніла, тримаючи її в долонях, наче те крихке скло могло утримати його розум, що поволі розсипався, мов пил. У повітрі стояла суха тиша, та все одно здавалося, що десь далеко-далеко — чи то в глибині дому, чи в найтемнішому закутку душі — щось ворушиться.
Він боявся засинати. Та втома врешті взяла гору, і свідомість повільно розм'якла, як віск від тепла, дозволяючи сну огорнути його.
Спершу все було прекрасно.
Зимовий бал у Гоґвортсі. Пишна зала, мерехтливі чарівні сніжинки під стелею, м’яке світло сотень свічок. Сяяли кришталь, блискітки на сукнях, усмішки. Музика — чарівна, неспішна — ніби йшла не з інструментів, а прямо з його грудей.
Герміона стояла перед ним. У червоній сукні — глибокий, теплий колір. Ґрифіндорський. Її очі сяяли, а щоки були зворушливо розпашілими. Вона мовчки простягла йому руку, і Драко, наче зачарований, взяв її.
Вони кружляли у танці, легкі, як сніг, який падав довкола. Її долоня була теплою, пальці — тонкими й живими. Він сміявся. Він, Драко Мелфой, — сміявся щиро, від душі. Його серце билося в ритмі з її кроками. Світ зник — залишилася тільки вона. Її очі. Її дихання. Її волосся, що пахло зеленими яблуками.
А потім — тривога.
Щось всередині нього стислося. Так знайомо. Так боляче.
Він вирвався з її обіймів, різко відступив назад, ледь не перечепившись об власну тінь. Злякався — себе, її, цього почуття, яке почало проростати в ньому, як небезпечний вогонь.
Він тікав — крізь двері, крізь натовп, крізь музику, що ставала дедалі гучнішою, майже як удари серця. Заховався у одному з проходів на вулиці — і там, у тиші, холодній, як лід, вона знайшла його.
— Що ти тут робиш? — прошепотіла Герміона.
А потім — поцілувала. Перша. Рішуча. Тепла. Жива.
І він дозволив собі це. Вперше — віддатися почуттю без опору. Його руки обійняли її, його серце шалено калатало. Він більше не був Мелфоєм, не був боягузом, не був смертежером. Лише хлопцем, що любить дівчину, і вона — його.
Її сукня стала зникати шматочками, мов червоні пелюстки, розсипаючись у повітрі. Під нею — біла сорочка.
І раптом щось змінилось.
Він завмер.
Запах. Сирість. Смердюче гниле повітря.
Він глянув униз — і побачив не Герміону.
Очі вже були іншими. Темними, без світла. Її шкіра — блідою, майже прозорою. Волосся — важке, вологе, мов водорості. Її губи — синюшні, як у мерця.
Вона шепоче щось, що вже не зрозуміти. Ніби слова, а ніби й не слова. Її пальці — холодні, слизькі, тягнуться до нього.
— Ти обіцяв… — каже вона. — Ти ж обіцяв, Драко…
Він відштовхує її, але його ноги грузнуть в багнюці. Його руки в її волоссі, а тіло її — вже не тепле, а мокре, мертве. Вона сміється. Сміється тим голосом, що лунав ночами за вікном. Сміється, тягнучи його в болото.
— Іди за мною…
— Ні! — кричить він.
Він прокинувся з криком. З руки випала склянка, котру все ще тримав. Обмацав себе — сухий, живий. Але серце билося несамовито. У вухах ще лунав її сміх.
У кімнаті було темно. Але не спокійно.
Здавалося, щось досі стоїть у кутку, за межею зору. І дихає разом із ним.
Він швидко
торкнувся кулона під одягом, та видихнув з полегшенням. Він був на місці.
Це всього лиш кошмар.