Вівторок. 18 вересня 2001 року.
Озеро чекало.
Його чорна гладь розливалася між дерев, як відкрите око — холодне, всевидяче, байдуже. Повітря було сирим, тягучим. Гілки дерев стиха шурхотіли, ніби шепотіли між собою про щось. А Драко йшов — мов у тумані, мов у сні.
Коли востаннє він спав? Не пам’ятав. Коли востаннє їв? Не мав поняття. В голові — каламутна каша думок. Змазані обличчя, уривки голосів, тінь на стелі, шепіт у вухах. І постійно — вона. Завжди — вона.
Він тремтів. Від вітру, від втоми, від… страху? Вже не було чого боятись — усе, що могло зламати його, вже було всередині. Вона жила там. Оселилась. Пустила коріння. І хоч кулон, зачарований закляттям, ще тримався на шиї — важкий, холодний, — сили його згасали. Їх було не достатньо, щоб тримати її на відстані. Чи лиш в кулоні справа?
Він стояв на березі. Місце, де свого часу обіймав її тіло. Місце, де вона востаннє прошепотіла його ім’я. Він тоді не зміг допомогти. Не зміг врятувати.
А тепер… тепер він прийшов, щоб знову втекти.
— Це не вона, — прошепотів він, стискаючи кулаки так, що нігті врізались у долоні. — Це не Герміона. Це не… вона.
Але хто тоді?
Хто шепотів ночами? Хто кликав його до себе? Хто дивився з-поза дзеркала, вміщуючи в своєму погляді найтемніші його страхи? Це ж був її голос. Її обличчя. Наче і не зникала ніколи із його життя.
— Вистачить, — голос його зірвався, хрипкий, схожий на ридання. — Я хочу… спокою. Хоч трохи. Я більше не витримаю.
Він ступив вперед. Вода схвильовано торкнулася його черевиків, намочила халяви. Здавалася майже теплою — омана, він знав. Але зараз йому було байдуже. Озеро дивилося на нього — і він дивився у відповідь. Можливо, якщо він стане перед ним, відкритий, чесний — воно забере її. Мавку. Її примару. Її спогад.
Сумління стиснуло груди. Бо хіба ж не вона страждала тоді, а не він? Хіба не він злякався і не допоміг? Хіба не він, не маючи хоробрості, прирік її на смерть?
— Я винен, — прошепотів. — Але вона… вона мертва. І ти — не вона.
Ні звуку. Тільки вітер. Тільки вода, що шурхотіла між камінням. І здавалося — у цій тиші щось застигло. Щось важливе.
— Якщо я потрібен тобі, — вигукнув він у ніч, — то покажися!
Відлуння затихло серед дерев.
А потім — десь у заростях — крок. Один. Ледь чутний. Потім другий.
Драко стиснув паличку. Його губи побіліли, серце застрибало в грудях.
Вона тут. Він знав.
Але цього разу… цього разу він не втече. Він стояв, чекаючи. Не як герой. Не як мученик. Просто — як чоловік, який втомився. І хоче жити. Без неї. Без жаху. Без вини.
— Досить, — прошепотів востаннє.
Повітря над озером стало гущим, ніж туман. Крижане. В’язке. Мавка була перед ним: тінь з білого серпанку, постать серед нічного повітря, така ледь-справжня, що шкіра сиротами пішла лише від її присутності. Була мов зіткана з пам’яті. Її погляд спопеляв. У ньому не було ані ненависті, ані жалю — лише бездонна тиша.
Вона стояла на воді, і розімкнула вуста. З її горла почувся звук.
Той самий.
Той, що тягнувся за ним ніч за ніччю.
Шепіт.
Ледь чутний. Нерозбірливий. Хрипкий і рваний, мовби з-під землі. Не слова — звук, зітхання. Вологий дотик страху. Він чув його, коли заплющував очі. Коли обертався. Коли стояв у темряві. Той звук, що розпливався глибоко в тілі.
Він стиснув кулаки. Серце билося, ніби хотіло вирватися з грудей.
— Ні, — прошепотів.
Вона повільно піднесла руку.
Її пальці — довгі, зледенілі, тонкі як гілки — вказали на його груди.
На кулон.
Сила, що стримувала її. Його межа. Його єдиний бар’єр.
Він інстинктивно схопився за нього рукою. Потиснув. Зашепотів собі під ніс: Фіделітас Ментіс, ще й ще раз. Сльози наверталися, але він знову похитав головою. Це не допомогало. Це вже не мало жодної користі.
— Я не зніму його. Ти не змусиш.
Але відчув, як дракон в руці почав вібрувати, мов магія, що жила в ньому почала прокидатися. Драко відкинув його як розпечене вугілля, не розуміючи що відбувається. Вібрація посилилася, поки крила, що були міцно притиснуті до срібного тільця, не відкрилися. Дракончик зробив перший помах. Другий.
Драко дивися на нього з очима повними нерозуміння. Це відбувається насправді?
Дракончик, зробивши ще кілька обережних рухів, раптом рвонув у повітря, описав дугу і несподівано зник за спиною. Наступної миті срібний ланцюг обвив його шию з безжальною точністю.
Драко захрипів та впав на коліна, не зумівши втримати рівновагу. Він інстинктивно вчепився руками в ланцюг, пальці судомно ковзали по металу, знову й знову смикали, намагаючись розірвати зашморг. Вдихнути хоч трохи повітря. Але здавалось у кулона були інші плани. Якби Драко не старався, той давив все сильніше. Перед очима вже танцювали зірки, а по тілу пройшлося поколювання.
І тоді, на грані непритомності, Драко зібрав усю залишену в ньому силу, стиснув ланцюг позаду і зірвав його з шиї. Кулон полетів у озеро та з шипінням зник у хвилях.
Драко впав на землю, спираючись на руки, хапаючи повітря ротом, судомно вдихаючи. Кожен вдих був мов лезо, що врізалося в легені. Світ обертався, і його свідомість балансувала на краю.
І в ту мить — мавка скористалася цим.
Увійшла в навстіж розчинений розум.
Як холод. Як лід.
Він більше не бачив озера. Не бачив нічного неба. Не бачив себе.
Перед ним — раптом — тепле світло.
Бібліотека Гоґвортсу. Ті самі дерев’яні стелажі. Запах пилу і пергаменту. І тиша. Тиша, яка буває лише там, де всі бояться порушити спокій.
Він сидів за столом. Молодший. У шкільній формі. Руки підперли підборіддя. Змучений від довгого читання. Очі — замислені.
— Мелфой? — почув він знайомий голос.
Герміона.
Вона обережно підсіла до нього. На відстані. Але близько. Тепло її присутності накрило його, мов ковдра. Вона дивилася серйозно, майже тривожно.
— Послухай, я знаю, що ти щось… Що з тобою щось коїться. — її голос тремтів. — Але ти мусиш знати: це… це небезпечно. Це не врятує тебе. Це може зламати.
Він пам’ятав ті слова. Він тоді майже не чув їх. Бо з перших секунд… Він відчув запах її волосся.
Свіжі зелені яблука.
Серце почало калатати, як у шаленого. Він ковтав повітря, але воно не допомагало. Герміона сиділа зовсім поруч, і кожен дюйм її обличчя палив йому душу.
Очі — бурштинові. Серйозні. Гарні.
Губи. Рухались, щось казали — про смертежерів, про вибір, про небезпеку.
А він — тільки дивився. Навіть не кліпав намагаючись увібрати в себе її близькість.
Його долоні спітніли. Його дихання збилось. Він стискав край столу так сильно, що кісточки пальців побіліли
— Ти мене чуєш? — запитала вона тоді.
І він не відповів.
Він просто впивався її присутністю, не маючи сміливості навіть вдихнути глибше.
Тепер, коли вона — вже не вона — показала йому це, він відчув, як серце розривається на частини.
Це була не Герміона.
Це була пам’ять.
Чи свідомо вона показала йому цей спогад — він не знав. Навряд. Це не було як ті кошмари, де її очі палахкотіли злістю, а голос перетворювався на бульчання болота. Ні. Цей спогад з’явився надто м’яко, надто природно — наче сам він його викликав, витягнув із найглибшого закутку серця.
Скоріше, це був він сам.
Не вона його мучила. Вона лиш була поруч. Нагадувала. Висіла в повітрі, у кожному шелесті сторінки, у кожній краплі дощу, у кожному холодному подиху вітру за вікном.
Він сам був своїм катом.
Сам знову і знову ставив себе перед вибором, якого вже не існувало. Сам кликав минуле, в якому хотів би щось змінити.
Він глянув на неї — на ту, яка стояла перед ним тепер.
Герміона. У шкільній формі. З турботливими очима. Вона не звинувачувала його. Навпаки — дивилась з ніжністю, на яку він ніколи не заслуговував, але завжди жадав.
— Я не знаю, чого ти хочеш. Але ти тут. Ти чекаєш, — почав він ледь спроможний говорити.
Вітер зашелестів між дерев ще сильніше.
— Я винен, — він зітхнув, стискаючи вологу траву пальцями. — Ти ж це знаєш, так? І я знаю.
Вода легенько захвилювалась. Піднявши очі побачив, як Герміона зробила декілька обережних кроків до нього.
І вона заспівала.
Ніжно, ледь чутно. Так, як співала всі ці дні за його вікном, із кутів коридорів, із відбитків дзеркал. Але тепер він не ховався від цього співу. Не затуляв вуха, не стискав скроні.
Тепер він слухав.
Ти ж сам себе не зміг простить.
Я — пам’ять, спогад, що гнітить.
У кожнім сні, у кожній млі,
Я тінню стала у вікні.
Ти жив, та чи хотів життя?
Мене не стерло забуття.
Я лишусь, доки болить.
Я — те, що ти не зміг спинить.
Кожного вечора вона з’являлася все ближче. Підходила маленькими кроками. Спочатку — на протилежному березі. Потім — біля великого каменя за дубом. Вона нічого не говорила. Але мовчання між ними ставало змістовнішим, ніж будь-які слова.
І в ньому — пастка.
М’яка, повільна, непомітна. Як коріння, що обплітає скелю — не для того, щоб зламати, а щоб затримати. Щоб змусити забути про вихід.
Щоб він сам захотів залишитись.
Драко ще не розумів, але його дні тепер ділились на "до" і "після". Усі інші справи тьмяніли. Артефакти, зустрічі, угоди, навіть батьки, про яких він не згадував більше — все ставало декораціями на тлі чогось важливішого.
Чим більше він намагався переконати себе в тому, що вона вже не важлива для нього, тим частіше він відчував її присутність у порожніх кабінетах, темних дзеркалах і у власних думках. Наче вона сиділа в тіні за його плечем. Мовчки. Не дорікала. Не звинувачувала.
Просто була.
В її відсутності було більше присутності, ніж у будь-яких живих людях довкола. Іноді здавалося, що якщо різко обернутися — він встигне зловити її погляд. Але вона щоразу зникала в мить, коли його очі шукали підтвердження.
Зрештою, він здався. Не тікав.
Його тягнуло сюди. Його думки жили вже не в кабінеті й не в спальні, а серед очерету, серед тіней і шепоту. Там, де вона чекала.
І в її очах… в її очах він побачив не мавку. Не ворога. Не вигадку. Він побачив тінь себе самого.
Того, ким він був тоді.
Коли не допоміг.
Коли відвернувся.
Коли мовчав.
Вона не наближалась. Але простягнула руку.
Він зробив крок сам.
Один.
Другий.
Вода лоскотала підошви його чобіт, коли він увійшов у мілководдя. Вона не рухалась. Лише дивилась. І співала. Тихо. Без заклинань, без магії. Але сильніше за будь-яке прокляття.
Він не заплакав. Але відчув, як щось у ньому тріснуло. Ледь чутно. Як поверхня льоду навесні.
Він завжди повертався сюди. Повертався назад.
На цей раз — востаннє?
___________________________________
