Той день. Березень 1998 року.
Ніч була важкою, здавленою тишею, яка немов чекала вибуху. Темрява у маєтку Мелфоїв не була просто відсутністю світла. Вона була живою. В'язкою. Як густа патока, що повільно стікає стінами й затягує тіло й розум. Тут повітря пахло кров’ю, потом і страхом. В кожному кутку — шепіт темної магії, в кожній стіні — пам’ять про вбитих.
І в цій пітьмі стояла Белатриса Лестранж. Знову була в піднесеному настрої. Її очі горіли божевіллям, блищали у пітьмі, як очі звіра в кущах. Вона не просто стояла — вона танцювала. Плавно, хижо, мов пантера перед стрибком.
Кілька факелів кидали мерехтливе світло на кам’яну підлогу, зрошену вже не однією краплею болю. Достатньо, щоб розгледіти той жах, що відбувається в цих стінах.
— Ну що, маленька бруднокровко, — прохрипіла вона, облизуючи губи. — Розкажи-но мені, звідки в тебе цей меч?
Герміона лежала на холодній підлозі в неприродній позі. Її губи були потріскані, волосся вологе й сплутане, одяг — пошматований. Ліва рука не рухалась. Вона вже не знала, чи це вивих, чи перелом. Вона просто… не хотіла знати.
Вона мовчала.
І тоді Белатриса зробила перший рух — ледь помітний рух пальцем, що тремтів від збудження. Прокляття вистрілило мов вогняний шип і вп’ялося в шкіру Герміони, мов тисяча голок. Її тіло вигнулося, хребет тріснув між м'язів як струна, а з вуст вирвався не крик — стогін, тваринний, хрипкий.
Вона трималася — до останнього.
— Не мовчи, люба, — зашепотіла Лестранж, нахиляючись ближче. — Мене ж це так надихає… Крик. О, який це звук, коли тріщить воля.
Вона прокручувала паличку між пальцями, мов виделку перед улюбленим шматком м’яса. І щоразу, коли Герміона збиралась у собі, мов пазли, що лишились, Белатриса сміялась. Тим нервовим, скляним сміхом, від якого холодило шкіру.
— Круціо.
І знову. М'язи скручувались, язик западав в горлянку. Слина змішувалась із кров’ю на підлозі. У вухах — дзвін, наче хтось бив молотком по залізній мисці. В очах — плями. А в розумі... уламки думок, що тонули в болі.
«Я не скажу… Не скажу…»
А Белатриса продовжувала. То жадібно кричала, то сміялась. То раптом ставала тишею. І тоді було найстрашніше.
— А ти знаєш, — шепотіла вона, сідаючи навпочіпки, — що Поттер ніколи не прийде? Він не чує тебе. Він тебе покинув, любонько. Як і всі. Чи ти все ще чекаєш на когось? О, ні, люба. Він не прийде. Не допоможе тобі. Він тебе також покинув, — і її обличчя скривилося у витонченому жаху. — О, як мило! Ха-ха-ха!
Герміонин крик розрізав простір, мов іржаве лезо по сухожиллях — рвано, з хрипом, що роздирав її власне горло зсередини. Він не був схожий на людський звук. Радше на крик звіра, загнаного в кут, оточеного з усіх боків і залишеного без жодного виходу. Це був той крик, якого бояться чути навіть у нічних кошмарах — бо в ньому не було надії, лише чиста, абсолютна агонія.
Белатриса сміялася.
Її сміх не мав нічого спільного з веселістю. Це був звук, схожий на скрегіт скла по металу, на те, як сміються діти у старих фільмах жахів — занадто голосно, занадто довго, занадто фальшиво. Він лунав у стінах кімнати, зривався зі стелі, падав на підлогу й, здавалось, навіть проникав під шкіру. І що голосніше Герміона кричала, тим щасливіше і дикіше лунав її сміх.
— Коли ж ти заговориш, бруднокровко… — хрипко проказала Белатриса, а очі її світилися ненормальним вогнем — тваринним, глибоко психічним, тим, що зустрічається на полі бою, де немає переможців.
Герміона вгрузла в біль, наче в болото. Вона вже не розуміла, що їй роблять — розпечене лезо? Закляття? Чорна магія? — усе зливалося в єдину хвилю, що знову й знову перекочувалася її тілом, вириваючи новий крик, нове скиглення, новий стогін.
Її голос зривався. Горло було роздерте — не буквально, але зсередини щось рвалося, хрустко, як стара тканина під натяжінням. Здавалося, світ розчинився в одній точці — кімнаті, наповненій відлунням її муки.
Вона кричала не тільки від болю. Вона кричала від відчаю. Просила милистовості і рятунку.
Але замість рятунку — знову був сміх. Знову Белатриса, схилена так близько, що її волосся, мокре і чорне, падало Герміоні на обличчя. Вона вдихала той запах — вогню, крові, чогось хворого — і задихалася ще дужче.
За рогом, там, де світло не досягало його, стояв Драко.
Серце билося так, що кожен удар віддавався у зубах. Його пальці стискали паличку так, що аж побіліли. Він чув усе. Кожне зойкання. Кожну краплю. І ніби чув, як рветься нитка між ним і тим, ким він був колись.
Але його ноги були вморожені в кам’яну підлогу. Його руки тремтіли, а горло стискалось від такого ж самого беззвучного крику.
Він хотів вийти. Він хотів кричати, кидати закляття, затулити собою. Але…
Він боявся.
А вона тим часом кричала ще сильніше. Голос її був розпачем, розбитим склом, що летить просто в нього. І кожен звук був, наче удар — не тільки по вухах, не тільки по мозку. По серцю.
Він не мав права бути тут. Йому заборонено ступати туди родинною магією. Він мав би робити вигляд, що нічого не відбувається. Але не міг. Його ноги самі привели сюди. І ось він — свідок.
Але страх переміг. Він не боровся. Лиш підкорився магії, котра давила на нього.
А коли нарешті Белатриса, втомлена, але задоволена, кинула на Герміону останнє закляття, то ще довго стояла над нею, вдивляючись у майже мертве тіло. Потім холодно наказала слугам:
— У воду. За маєтком. Щоб не вижила. Щоб її знайшли холодною, самотньою... Без надії, — мовила задоволено, наче письменник, що завершив роботу над чернеткою. Вона бачила в цьому власну насильницьку насолоду — мучити до останнього, залишати в муках.
І пішла, розправивши плечі, з виглядом переможниці.
Драко ковтнув повітря, наче вдавився ним. Він не міг поворухнутись. Лише стояв і ковтав сльози, що текли без звуку. Потім — тиша. Слуги пішли. Маєток завмер.
І він побіг.
Шаленим темпом, майже спотикаючись на сходах, мчав до озера, що лежало в темряві за старим садом. Ніч була тиха, місяць — тьмяний. Озеро мовчало, віддзеркалюючи зірки. Але у воді, майже на березі, під зламаними гілками, він побачив її.
Тіло Герміони лежало на поверхні. Вона ще дихала. Ледь. Її вуста ворушились. Очі були каламутні.
— Герміоно, — прошепотів він, кидаючись до неї на коліна, витягаючи з води її змучене тіло.
Вона подивилась на нього. Мовби востаннє. Мовби не вірила.
— Драко… — прошепотіла.
Це було все. Все, що залишилось від неї. Одне слово. Її останнє слово.
Він стискав її в обіймах, відчуваючи, як життя тікає з її тіла. Не знав, як лікувати. Не знав, як утримати. Його знання були недостатні, його міць — ніщо.
Її обличчя звернулось до неба, бліде й непорушне, з вуст ще текла кров. Очі… відкриті. Порожні.
Його руки тремтіли.
Спочатку — від страху. Потім — від болю. І врешті — від того, що в ньому народжувалося дещо нове, холодне, страшне.
Він торкнувся її обличчя — кінчиками пальців, обережно, як востаннє. Його шкіра здригнулася від вологого холоду, але він не відсмикнув руки.
Це він винен. Не Белатриса. Не Темний Лорд. Він.
Він міг зупинити це. Міг вийти та побороти магію. Міг стати між ними. Хай навіть померти. Але… ні. Він ховався. Трусився. І тепер… Герміона була мертва.
Тріщина, що жила в ньому роками, нарешті луснула.
Він почув звук. Усередині себе. Немов зламаний хребет совісті.
Колись він був хлопчиком, що вчився тримати ложку, як справжній чистокровний. Потім — підлітком, що наслідував свого батька. Потім — солдатом у грі, якої не розумів. І зараз…
Він був уламком. І з цього уламка піднімалось щось нове.
Він відчував це чітко, коли обіймав Герміону, коли її голова лежала на його грудях, важка, мов камінь. Її волосся мокре, сплутане. Її губи потріскані, ще теплі.
Це тіло більше не скаже йому “зачекай”, не кинеться в суперечку, не викличе у нього спраги жити.
Все. Кінець.
— Пробач, — прошепотів він, і сльоза впала їй на щоку.
Усередині його грудей, під ребрами, ніби почала рости льодяна куля — важка, холодна, немилосердна. Вона вивітрювала жаль і залишала лиш тишу.
Страх? Ні. Він запхав його куди подалі. Зник разом із її останнім подихом.
У нього не було вибору. Він міг або лишитись тією тінню, що ховається за чужими спинами, або…
Або стати тим, хто карає.
Він не думав — він знав. І саме в цьому знанні було щось лякаюче. Щось спокійне. Немов жорстоке рішення мало сенс, мало вагу. Нарешті.
Він схилився до Герміони ще раз, поцілував її чоло, ще тепле, і прошепотів:
— Я не зміг... Але вона… Не сміятиметься більше.
Повертаючись до маєтку в голові мимоволі кружляв останній спогад з нею.
Це був холодний, сірий день, наскрізь просочений вогкістю. Драко сидів у бібліотеці Гоґвортсу, вдаючи, що гортає старі фоліанти про трансфігурацію. Насправді ж — не читав. Руки тремтіли. Ще зранку він тримав у кишені ту вельветову, обережно упаковану скриньку. Всередині — прокляте намисто. Його завдання було чітким: передати його комусь, хто вручить Дамблдору.
Просте завдання. В теорії.
Але Кеті Бел… Вона не мала постраждати. Він не хотів, щоб вона навіть торкалася тієї речі. Але вона — чи то випадково, чи то через його неуважність — відкрила коробку. І прокляття вистрілило, мов блискавка. В її очах був шок, тіло затрусилося, вона злетіла в повітря, завила. Її подруга кричала. Люди збігалися. А Драко — стояв. Немов камінь.
Він знову й знову прокручував цей момент у пам’яті. Йому здавалося, що Кеті дивилася просто на нього.
А потім була Герміона через кілька днів.
Вона дивилась на нього через бібліотечні полиці. Наче ловила. Її погляд був уважний, аналітичний, стриманий. Не гнівний — ще ні. Але той, хто знав її, міг би сказати: вона щось підозрює. Вона сканувала його.
А він? Він посміхнувся. Тепло. Невпевнено, навіть лагідно.
Мов казав очима: ні, Ґрейнджер, це не я . Але насправді волав у собі: не лізь. Не сунься. Не ризикуй своїм життям заради правди, яка тебе знищить .
Бо вона була розумна. Вона завжди виявляла те, що інші проґавлювали. І якби пішла за цією ниткою — дійшла б до нього. До правди. До його вбивчого плану. До Волдемортового завдання.
А він не міг цього допустити. Вона не мала постраждати. Вона не мала померти через його світ.
Герміона відвела погляд. Лише на мить. Але цього вистачило, щоб серце Драко стрибнуло в грудях, мов поранена пташка.
Він спостерігав, як вона пішла. Впевнена, зібрана, рішуча. Його всесвіт і його заборона в одній постаті.
"Якби все було інакше, — подумав тоді Драко. — Якби ми жили в іншому світі…”
Але вони жили в цьому. І в ньому він мав стати вбивцею. І в ньому вона — могла стати жертвою. І саме тому він мав її відштовхнути, брехати, навіть дозволити їй зневажати себе — лише б вона трималася подалі.
Лише б вона вижила .
Але сталось саме те, чого він боявся.
Вона мертва.
Через його страх. Через його боягузтво. Через його кляті думки.
Пройшов повз порожні зали, темні галереї, ніби був духом. Знайшов Белатрису у підземеллі — саму. Вона сиділа за круглим столом та щось нашіптувала у келих з вином, з обличчям, спотвореним тріумфом. І навіть не обернулась, коли він увійшов.
— Драко? Що, любий, не міг заснути? — сказала вона весело, не піднімаючи погляд. — Хочеш побачити щось смішне?
Він не відповів. Пройшов трохи ближче. Паличка міцно стискалась у руці.
— Що, язик проковтнув? — нарешті вона підняла очі. Її посмішка завмерла. — Що це з тобою, хлопчику?
Він дивився їй просто у вічі.
— Ти вбила її, — сказав він рівно.
— І що з того? Вона була бруднокровкою. Як і всі вони. Я б зробила це ще тисячі разів!
— Не зробиш.
Вона розсміялась.
— Не зроблю? Ти погрожуєш мені? Ти? Маленький слизький щурик, що не зміг навіть Дамбдора вбити?
Тоді — тиша. Вона тривала рівно стільки, скільки потрібно, аби світ увібрав усе нове, що народилось у ньому.
Він підняв паличку.
— Авада Кедавра.
Смерть пройшла приміщенням, як тінь. Мов хтось вимкнув звук у кімнаті. Белатриса впала назад, широко відкривши очі, з посмішкою, що застигла в хворобливій гримасі.
Він стояв ще мить. Дихав. І нічого не відчував.
Ні полегшення. Ні тріумфу. Лише порожнечу.
Він повернувся і пішов геть, несучи у собі два тіла: одне — Герміони, що лежала у воді…
І друге — себе колишнього. Того, хто боявся. Хто мовчав. Хто не зміг.
Обидва — були мертві.
Ніхто досі не знає, хто вбив Белатрису Лестранж.
Це його таємниця. І його тягар.
Бо єдине, що мучить Драко Малфоя щодня — це те, що він не зробив цього раніше . Тоді, коли ще міг врятувати її .
Дні минали, місяці спливали крізь пальці, а Драко все ще жив між тінями. Кожен звук у маєтку нагадував крик. Кожен порух вітру здавався схожим на її останній подих. Віддзеркалення спогаду не зникало з пам’яті — тонке тіло, очі, сповнені болю й довіри, що так і не дочекалася порятунку.
Він говорив собі, що не міг нічого зробити. Що вже нічого не змінити. Але голос Герміони, живий, розумний, палкий, ще досі лунав у ньому, вириваючись серед тиші, як клинком по нутрощах.
І жодне закляття не могло цього зцілити.
Він не міг спати.
Він жив, як привид, ще довго. Виконував всі доручення Темного Лорда поки виконував іншу ціль.
Бо він міг допомогти йому .
Перемогти ще одну кровожерливу тварину. Навіть якщо Поттеру потрібне було його життя для цього — віддав би. Все аби покінчити з цим. Все аби хоч на краплину загладити свою провину перед чистою душею, гублячи брудні, інші.
Він вбивав, багато після того дня. Не відчував ні сраху, ні прив’язаності. Лиш мету, що потрібно було досягти будь-якою ціною.
Та потім… з’явилася вона.
Асторія.
Спершу — як умовність. Як союз двох втомлених домів. Вона говорила м’яко, не питала багато, торкалася його руки так, ніби не хотіла нічого від нього, окрім присутності.
А він був вдячний за це мовчання. За те, що вона не була нею . І саме тому він зміг бути поруч.
Поттер все ж добився свого. Волдеморт був мертвий. Всі лаври перемоги вішали йому на шию.
Обранець.
Звісно, його всі обожнювали, боготворили. Тому декілька добрих слів в сторону Мелфоїв захистили його родину. Вони лишились живі. Це мало бути головним для нього. Він же зробив усе правильно.
Але він все ще не відчував життя.
Одного вечора, коли Асторія пропищала, що вона вагітна, його світ хитнувся. Щось зрушило в ньому, наче ґрунт під ногами вперше за роки став твердим. Він не відповів тоді. Просто сів на край ліжка й уперся руками в коліна.
Дитина.
Це не було спокутою. Не було заміною. Але це було… сенсом.
Герміона все ще приходила до нього в снах. Але він навчився відвертати обличчя. Коли в пам’яті виринає її сміх, він йде в кімнату до Асторії й кладе долоню на її живіт.
"Ти маєш мовчати", — казав собі.
"Ти маєш жити для когось іншого".
Так він і жив.
Він більше не вимовляв її імені.
Не на самоті. Не уві сні. Навіть подумки — шепотів щось інше, безіменне, сіре, аби не згадувати, як пахло її волосся, коли вона проходила повз. Як вона сперечалася з Поттером, як дивилась на нього, Драко, крізь презирство — і все ж без страху.
Бо тепер у нього була Асторія.
І життя, яке не можна втратити.
Герміона ж стала забороненим словом. Попелом згаслого полум’я, до якого заборонено навіть наближатися.