П’ятниця, 14 вересня 2001 року.
Драко не повернувся додому тієї ночі.
Вже зранку весь промоклий від дощу, який все ж линув наче з відра, він відразу пішов до бібліотеки, шукаючи відповіді на запитання, які ще не встиг чітко сформулювати.
Він не міг викинути з голови той погляд.
Ті очі.
Він стояв перед полицями, провівши нервово пальцем по обкладинках старих книг, наче сподіваючись, що одна з них раптом прошепоче йому правду. Йому вчувались уривки пісні — тієї, що вона наспівувала. Мелодія була схожа на щось зі старих північних балад, та її слова — якщо вони й були — тонули в напівшепоті. Його шкіра покривалась мурахами щоразу, коли пам'ять повертала його туди.
У будинку було тихо — занадто тихо, як для ранку, коли Асторія зазвичай наполягала на чаюванні або вмикала магічну музику, щоб трохи розвіяти тишу. Але тепер її не було чути. Драко знав, що вона, ймовірно, у своїй кімнаті або в оранжереї, де проводила більшість часу цими тижнями. І хоча він мав би спитати, як вона почувається, доторкнутися до її живота, чи бодай подивитися у вічі, — цього разу він пройшов повз кімнати, не зупинившись.
Його розум був зациклений на іншому. На тій фігурі, що була біля озера. На тих очах. На пісні. І на тому, що він відчув. Страх, що роз’їдав його немов іржа, змішаний із соромом і чимось надто близьким до вини, щоб не назвати це таким. Він ніколи не був забобонним, не надто вірив у "байки". Але цього разу… цього разу він знав, що має шукати відповіді.
Бібліотека в маєтку завжди слугувала йому притулком. Там, поміж тисячі фоліантів, він міг ховатися від реальності й правди, й від самого себе. Він зачинив за собою двері, зашторив великі вікна, наклав охоронне закляття та зачаклував канделябри, аби ті не мерехтіли, а горіли рівним світлом. Він не потребував нічого, що могло б здаватися примарним. Реальності і так раптово стало надто мало.
Рухаючись між високими полицями, він дістав старий том «Магічні сутності Центральної Європи». Він пригадував, що ця книга згадувала щось про таких створінь. Але тоді, в шістнадцять, він глузував з цих істот. Тепер же — відкривав книгу тремтячими пальцями.
Сторінки були пожовклі, сухі, і шелестіли, мов трава влітку, коли її торкається вітер. Пальці Драко перебігали рядками, вдивляючись у знайомі літери, які, однак, викликали в ньому нову тривогу.
"Мавки — духи загиблих дівчат, які померли трагічно, часто — через зраду, насильство чи нерозділене кохання. Їхня зовнішність оманлива: краса, чистота, голос — усе це інструменти, щоб заманити людину у загибель."
Серце в грудях забилось частіше. Він ковтнув повітря, наче щось могло завадити йому дихати.
"Іноді мавки набувають вигляду тих, ким вони були за життя. У рідкісних випадках — зберігають фрагменти пам’яті. Вони співають, щоб викликати резонанс у свідомості жертви — часто то є пісні з дитинства або ті, що асоціюються з жертвою."
— Пісня… — прошепотів Драко. Йому стало млосно.
"Найнебезпечніша риса мавки — це її здатність входити у підсвідомість жертви. Вони спостерігають, вивчають, шукають слабкі місця: спогади, втрати, травми. І саме через ці тріщини мають вплив. У деяких випадках мавка не вбиває одразу. Вона чекає, доки її жертва не прийде до неї сама."
Він відсахнувся, наче книга обпекла йому руки.
Герміона.
Він не міг вимовити цього імені вголос. Не тут. Не зараз.
Він знову сів, заплющив очі, вдихнув глибоко — один раз, другий. Потім знову відкрив книгу.
"Впізнати мавку можна за кількома характерними ознаками:
Вона завжди має оголені ноги (навіть у снігах).
- Її голос звучить глибше, ніж личить вікові чи тілу.
- Під час співу або мовлення губи не завжди співпадають із звуком.
- У воді її відображення нечітке, іноді зовсім відсутнє.
- Вона зникає, коли за нею йдуть, але з’являється сама, коли її не чекають."
Драко намагався точно пригадати все: біла сорочка, оголені ноги у воді, спів... і погляд. Погляд, який ніби бачив крізь нього.
"Захист від мавки можливий. Найбільш дієвий спосіб — це воля. Усвідомлення її впливу послаблює її силу. Також допоміжний захист мають:
- Мандрагорова есенція (змішана з руновим настоєм);
- Стара вода (взята з колодязя, запечатаного до 19 століття);
- Артефакти з осикового дерева, зачакловані магом-охоронцем;
- Закляття "Fidelitas Mentis" — рідко використовуване, але ефективне, утримує межі свідомості."
— Фіделітас ментіс… — повторив він вголос, глянувши на сусідній стос книжок, у пошуках арканічних заклять. Він уже тремтів. Це не був просто страх. Це був той самий холод, що пробирає до кісток, коли ти розумієш — щось старе, щось первісне дивиться на тебе з темряви. І цим не можна нехтувати.
Він мусив зробити це. Бо інакше — що? Віддатися? Схилитися? Знову втекти?
І тут, серед думок, з'явився образ Асторії. Животик. Її руки, складені на ньому. Її погляд, повний запитань, які він ігнорував. Вона була вразлива. І якщо мавка знала про це… Якщо Герміона знала…
— Ні. Вона не зробить цього. Вона прийшла за мною.
Але навіть подумки це звучало фальшиво.
Він згріб книги в обійми, ще раз прочитав опис ознак і симптомів. Перевірив, чи не згадано щось про зв’язок із минулим. Було кілька рядків:
"У випадку, коли мавка колись знала жертву за життя — вона буде небезпечнішою. Її вплив посилюється не тільки пам’яттю, а й емоційним шлейфом. Особливо — якщо смерть була насильницькою та була пов’язана з присутністю жертви."
Драко відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Він чув, як у вухах шумить кров. Перед ним постав останній погляд Герміони — не той, що був біля озера сьогодні, а той, старий, згасаючий, коли вона лежала на воді, напівмертва, а він… Він нічого не зробив.
А тепер вона тут.
Він не міг більше відвернутися.
В двері гучно загуркотіли. Драко виринув зі своїх роздумів та викрикнув, щоб йому дали спокій на деякий час. Але це не зупинялося. Не витримавши, піднявся з місця та, йдучи широкими кроками, дістав паличку і відчинив двері. У бібліотеку влилося яскраве світло сонця, що боляче вдарило йому в очі, а слідом — гучна лайка.
— Мерлін тебе прокляни, якого лішого ти не на засіданні Вищої ради Бюро? Тебе чекають вже як… — він зупинився, добре розглядаючи Мелфоя. — Якого муртлапа з тобою відбулося? Ти виглядаєш, наче всю ніч не спав.
Дракова злість в мить вивітрилася, місце якої зайняла тривога.
Що? Він просидів пів дня в цій бібліотеці і навіть не помітив цього. Як сталося, що він втратив відчуття часу?
— Так, — мовив задумливо. — Вже йду, — та вже готувався явитися до Міністерства, як його руку перехопив Нот.
— Та не в такому ж вигляді, — трохи грізно. — Приведи себе хоч в порядок. До вищих чинів і в брудній мантії? Чому, до речі, вона так виглядає?
Він оглянув Мелфоя з голови до ніг. Той виглядав ще гірше ніж здалося на перший погляд. Була брудна не тульки мантія, а й чоботи, штани, долоні.
— Що за… — почав знову він, але Драко перервав його.
— Якось потім розповім. Допоможи мені, — ледь вимовив стягуючи мантію з себе.
Через декілька хвилин Драко вже, хоча б чистий, трансгресував до міністерства. Теодор квапив його коридорами та як набридлива муха кружляв біля нього.
Він відчинив двері великої зали, що скрипнули надто голосно в тій тиші, що панувала в середині.
— Містере Мелфой, — промовив Голова ради, Вір Фіктус. — На вас чекає догана за запізнення, але прошу, — та махнув рукою в повітрі, — займайте ваше місце.
Велика зала Вищої ради була освітлена кришталевими ліхтарями, що плавали під куполом, як медузи у чорному морі. Тиша тут була щільною, майже церемоніальною, навіть звуки кроків на мармурі здавались заздалегідь затвердженими протоколом. Драко Мелфой зайняв своє місце — ліворуч від голови Бюро, споглядаючи поверх скляного столу, що збирав відображення всіх присутніх, мов застигла вода.
Він не спав дві ночі поспіль.
Його рука нервово стиснула перо. Аркуш з нотатками лишався чистим. Ім’я якогось доповідача — можливо, Делакур або Ґолдштейн — лунало десь поруч, наче з іншого виміру.
— …питання небезпечних артефактів, що з’явилися на чорному ринку, зокрема у північних регіонах Скандинавії… — уривок чиєїсь доповіді.
Мов через воду — крізь каламутну річку — Драко намагався втримати фокус. Він знав, що це важливо. Знав, що його присутність тут мала бути ознакою тверезості та сили. Але кожна фраза танула перед ним, щойно долинала до вуха. Замість них — щось інше. Спів?
Той самий. Тихий. Далекий, ніби з-під землі.
— Містере Мелфой, — голос голови ради був сухим і точним. — Ви маєте щось додати щодо справи Ексмутського амулету? Ви ж вели спостереження?
Драко повільно підвів очі. На мить йому здалось, що всі члени ради мали однакове обличчя. Бліде. Жіноче. Із каштановим волоссям. Серйозне.
— Я… — голос зрадив йому. У горлі застряг крижаний клубок. — Я маю уточнення, так.
Він нахилився вперед, щоб не втратити рівновагу. Край столу був твердим, реальним. Принаймні, здавався таким. Він говорив, хоч не був певен, чи слова виходять у правильному порядку. Згадував про артефакт, який зникав і знову з’являвся. Згадував про чаклунів, які після контактів із ним починали говорити про «дзеркала, що шепочуть».
Його власний голос здавався чужим, наче передавав думки когось іншого.
— Вони бачать її, — сказав він раптом.
У залі запала тиша.
— Кого саме? — запитав один із радників.
Драко блимає. Повітря здається надто щільним.
— Маю на увазі… — він потер виски. — Маю на увазі галюцинації. Цей... артефакт викликає галюцинації.
Йому здалося, що за його спиною щось шелестить. Тертя шкіри об підлогу. Немов хтось босоніж ходив між кріслами. Він озирнувся. Там не було нікого.
— Думаю слід провести додаткові дослідження, — промовив сідий чоловік, ім’я якого Драко постійно забував. — Часто галюцинації є не єдиним на що здатні такі артефакти. Тому пропоную залишити його ще на певний час під контролем інстектора.
— Так, я згоден з цією думкою, — мовив трохи важко Драко, намагаючись сконцентруватися на справді важливих думках в голові. — І справді, багато з вивчених нами предметів мали галюциногенний вплив, радше як захисний механізм, щоб запобігти використанню дійсних властивостей артефакту. Тому, враховуючи аналізи попередніх дослідів, якщо ви не проти, я заповню бланк продовження та надам більш детальний звіт про результати.
У залі почало зростати стримане бурчання — спершу з лівого крила, потім із правого. Схвильовані голоси перебивали одне одного, обговорюючи щось гарячково, але вперто. До нього нарешті дійшло: предметом суперечки було рішення ради про знищення цього амулету — а він, попри все, якимось дивом встиг це не почути. Який же неймовірний збіг… або, радше, “щаслива” випадковість.
Правду кажучи, Драко й пальцем не поворухнув би заради того артефакту. В його очах це була не більше ніж дешева дрібничка — іграшка, зроблена наспіх, яка не заслуговувала жодної уваги. Очевидно, Фенрір поцупив її у якогось невмілого школяра, що захопився спробами створити щось “небезпечне”. Але небезпека тут була хіба що в поганому смаку.
Драко важко зітхнув, відкинувшись на спинку крісла. Він сам собі створив зайві клопоти. Замість того щоб обійти ці тонкощі й забути про безглуздий амулет, йому тепер доведеться виправляти ситуацію.
Решту засідання Драко провів у напруженому мовчанні, постійно стримуючи внутрішні імпульси, мов приборкував якогось небезпечного звіра в голові. Кожна нова тема лише дратувала більше, але він тримався, пильно стежачи за тим, щоб з вуст не злетіла ще одна необачна репліка, здатна погіршити його становище.
Коли, нарешті, засідання завершилося і він вийшов із задушливої зали, його скроні болісно пульсували, немов хтось стискав голову щипцями для катувань. Проте він навмисно не полегшував стан настоянкою — цей біль був для нього своєрідним нагадуванням: думай перш ніж говорити.
— То що, знову доведеться складати звіт на три пергаменти про цю дурницю? — озвався Теодор Нот, не відриваючи погляду від якихось зіпсованих нотаток, щойно Драко повернувся до відділу. — Хіба не можна було просто погодитись із радою й закрити тему?
— Не міг, — відповів Драко різко, з ледь помітною грізною ноткою в голосі. — Ми ж самі — пам’ятаєш? — вписали п’ятий рівень небезпеки, щоб нам дозволили швидше відчинити той клятий сейф. А цю чудову ідею, до речі, запропонував ти. Отже, не ний, а розгрібай.
Його тон був не сердитий, радше втомлений і сухий, але Тео вловив у ньому знайоме обґрунтування: це все заради справи. Він лише скрушно видихнув, а потім, скривившись у нервовій посмішці, з глузливо-вдаваною бадьорістю гукнув:
— Гей, Мартін! Піднімай дупу зі свого крісла, спускайся на нижній рівень і забери той чортів амулет, що залишився зі вчора! Рада вже ледь не спалила його у вогні бюрократії, тож не гай часу.
Останні години дня Драко провів, контролюючи перебіг банального й виснажливого дослідження амулета — того самого, що, за всіма ознаками, не мав ані сили, ані значення. Він зневажав подібну рутину, але знав: чим швидше завершить справу, тим скоріше зможе передати цей уламок магічного непотребу у Відділ ліквідації, закривши тему остаточно. А разом із нею — й власний прикрий промах.
Коли на поверсі нарешті запанувала тиша, і більшість колег розійшлися по домівках, Драко залишився наодинці у напівтемному кабінеті. Йому не хотілося нічого — лиш додому, але сил, здавалось, вже було надто обмаль для цього. Лише сидів за письмовим столом, втупившись у темне вікно, за яким мерехтіли вогні вулиць, і дозволив думкам повільно розставлятися по полицях пам’яті.
Події на засіданні знову й знову прокручувались у голові, немов обривки невиразного сну. Він не міг забути того моменту, коли, підвівши погляд, побачив обличчя… не їх. Обличчя кожного члена ради були перекручені, позбавлені людських рис. І на мить — лише на мить! — Драко був абсолютно переконаний, що перед ним не чарівники, а та істота. Створіння.
Це було настільки абсурдно, що він сам собі не повірив. Його свідомість, змучена безсонням і невизначеністю, одразу ж спробувала раціоналізувати побачене: чи не був то вплив артефакта, з яким він працював ці два дні? Можливо, амулет, хоч і здавався нешкідливим, мав залишковий ментальний вплив? Але ж ні — сьогоднішні дослідження чітко довели: об'єкт не здатен спричинити настільки потужну галюцинацію, навіть за тривалого контакту.
То що ж це було? Втома? Стрес? Чи, можливо, щось інше?
Його голова, яка й так боліла ще з ранку, тепер гуділа і шипіла, як увімкнене магічне радіо. Болісний тиск розповзався від потилиці до скронь, аж темрява перед очима почала пульсувати дивними плямами. І водночас із цим — легкий страх. Підступний, глухий, що жеврів під серцем. Не істеричний, не вибуховий, а той, що сідає десь всередині й тихо шепоче: щось не так.
Його думки повернулися до озера. До тієї фігури. До її погляду. До тиші, в якій вона стояла навпроти нього, мов тінь із глибин пам’яті. І якщо він мав хоч краплю здорового глузду, то знав одне: більше він туди не піде. Не ступатиме на берег, не підійде до води, поки не матиме чіткої стратегії — як захиститися. Як нейтралізувати її. Мавку.
Бо тепер він знав, що вона. І знав, що вона не зникне сама.
Він не вірив у порятунок. Але вірив у підготовку.
Докінчивши з останнім звітом, машинально поставив печатку, повільно відклав перо і, не озираючись, роз’явився у напівтемному коридорі. Його постать мовби розчинилася у повітрі — як і межа між тим, що реальне, і тим, що вже давно заповзло йому в розум.
Вдома на нього вже чекала дружина, що хвалилася своїм гарним самопочуттям та нишком запитувала у нього те ж саме. Він бачив, що вона намагається вивідати у нього, що сталося сьогодні вночі. Але чітко знала, ще за часів Темного Лорда, що якщо він має справи — це тільки його справи. Але вона турбувалася. По-справжньому. Не тому, що того вимагав обов’язок дружини. А тому що він був важливий для неї. Справді. Навіть попри те, яким був їхній шлюб — політично вигідним союзом, домовленістю між родинами, радше маскою, ніж казкою. Вона все ж вірила, що за його мовчазною турботою, за тими рідкісними усмішками, коли він торкався її живота, з’являється щось більше. Щось, що могло б прорости в ньому з часом. Це завжди було приємно, як і зараз. Коли вони сиділи у вітальні в очікуванні на вечерю, та обговорювали її сьогоднішній візит до лікаря.
— Я потурбуюсь, щоб лікар сам навідував тебе в нашому домі. Тобі вже ризиковано являтися, — ніжно.
— Так, ти маєш рацію, — відповіла вона з легкою усмішкою, але в її голосі чулося полегшення. — Так буде краще… і спокійніше.
Драко намагався влаштувати собі звичний, навіть навмисно нудний вечір. Він перечитував старі фоліанти про захисні закляття, пив теплий чай з мелісою поруч із мовчазною, лагідною Асторією, а потім у своїй лабораторії кілька годин поспіль практикував складні чарівні формули, що мали тримати його розум у тонусі. Він змушував себе рухатися, триматися в напрузі, вимотувати до краю — лиш би мати надію заснути мертвим сном, без мрій, без голосів, що переслідують його останні ночі.
І це майже вдалося. Він справді провалився в сон. Але не в порожнечу.
Йому снилося, що він біжить. У повній темряві, з надривом у грудях, не озираючись. Він не бачив, хто або що переслідує його, але відчував кожною клітиною: має втекти. Просто мусить. Інакше — кінець. Земля під ногами в'язка як болото, дихання виривалося в судомах, серце билося з такою силою, ніби хотіло вирватися з грудей.
Прокинувся спітнілий. Наляканий до смерті.
Драко підвівся з ліжка, напівоголений і вкритий сиротами від холоду, ніби тільки-но вибрався з річки. Правою рукою витер вуста, лівою вхопився за край тумбочки, бо все ще тремтів. Поглянув на Асторію — вона спала, така спокійна, затишна, мов замкнена в іншому світі, де його жахів не існує. Він обережно підвівся, вирішив не чаклувати воду, а піти до кухні сам — іноді проста дія допомагає заспокоїтись. Холодна вода зі склянки трохи освіжила його, але щойно він нахилив склянку, щоб допити останнє — побачив якусь чорну рідину. Темна, в’язка, як чорнило або кров. Склянка враз вилетіла з рук, розлетілася на друзки. Він почав гарячково випльовувати воду, чи те, що могло залишитися в роті, ніби гниль, отрута.
— Люмос, — прошепотів він і підніс паличку, бо легке світло свічок не дозволяло роздивитися. Але побачив лиш пролиту воду та прозорі скельця.
Що це було? Марення?
Здавалось, він заспокоївся, але серце знов випригує з грудей.
Він просто втомився, все добре.
— Репаро, — промовив тихо, та склянка зібралася до купи.
Та коли повертався до кімнати, проходячи повз дзеркало у коридорі, його погляд мимохіть впав на відображення… і застиг. Побачив дещо дивне. Не себе, якусь тінь. Але заглянувши туди знову — був тільки він: злякане, бліде обличчя.
Дивно.
Начаклував знову світло, а у відображенні — вона. Вся в бруді, з порваним одягом, кров на губах і шиї, волосся липло до обличчя та дивилася на нього такими ж переляканими очима. Це були ті самі очі. Той самий погляд.
Він відсахнувся, налетів плечем на стіну, паличка з руки покотилася кудись у темряву. Дихати стало неможливо. А він все дивився на те дзеркало, не в змозі розбачити цього. ЇЇ вже не було, а він не міг відвести погляд.
З тривожним серцем він метнувся назад у спальню, але підійшовши до ліжка побачив декілька червоних пелюсток на своїй подушці. Здалося, серце пропустило удар.
Він кліпнув — і раптом усе щезло. Лише темрява. І шалений стукіт в грудях.
Драко сів різко, важко вдихаючи повітря.
Це був сон.
Тільки сон?
Та біль у долонях змусив його опустити погляд. Руки подряпані, закривавлені. На килимі — кілька гілок дикої, колючої троянди. Його ноги в багнюці, а поділ нічного халата — розірваний, мов він пробирався крізь хащі.
Паніка накрила хвилею, мов темна вода озера.
Одне питання билося у скронях.
Що, в ім’я Салазара, відбувається?