Четверг, 13 вересня 2001 року.
Тієї ночі Драко зовсім не спав.
Повернувшись просто увійшов до спальні та влігся, дивлячись мовчазно в стелю. Асторія знала, куди він пішов, тому просто мовчки лежала поруч, поки не заснула. І навіть не підозрювала, що думка про його батьків витіснила вже хтось інша. Він же намагався заснути, але очі все ніяк не могли викинути образ тієї дівчини. Того створіння. Щоб це не було, він сподівався, що це просто марення. Перенервувався, надто багато думав про це і все інше.
Ні-ні. Це точно не могло бути реальністю.
Після декількох годин лежання, просто піднявся з постелі та тинявся маєтком. Намагався відволікти себе чимось — читав газети, книги, але все без толку. З часом думки все рівно поверталися до того саду. Навіть Міпі випадково розбудив, коли зачепив вазу в одному з коридорів. Вона все пропонувала йому поснідати або підготувати йому місце в бібліотеці, чи оранжереї, але він не був голодний. Тому віддав наказ потурбуватися про Асторію сьогодні, адже скоро піде на роботу.
Тому він не став чекати поки прокинеться дружина. Одягнувся та з самого рання явився в своєму кабінеті в Міністерстві магії. Дуже сподівався, що робота зможе відволікти його достатньо, щоб хоч деякий час не бачити пусті очі того блідого створіння.
Це і справді дало йому змогу трохи перевести подих. Занурився у звіти так глибоко, навіть не одразу помітив, що Теодор вже як десять хвилин стояв біля вхідних дверей, сумирно чекаючи, поки Драко закінчить.
— Гм-гм, — відкашлявся той, коли зрозумів, що його присутність досі не помічена. — Ще трохи і ми запізнимось в Грінґотс.
Мелфой аж підстрибнув на стільці від неочікуваності. Лиш привітався з ним та пробурмотів якусь нерозбірливу лайку.
Теодор подумав, що той виглядає якось дивно, але не став нічого запитувати. В усіх бувають погані дні. Тож просто мовчки пройшов за ним. Послідували далі лиш накази — повідомити аврорів про відправлення в банк, зібрати назначений супровід та бути готовими через п’ять хвилин роз’явитися.
Хол Ґрінґотсу був незмінний — ніби сам час боявся порушити гармонію його суворої симетрії. Високі аркові стелі здіймалися над відвідувачами, немов склепіння храму. Мармурова підлога сяяла до блиску, відбиваючи червонувате світло ліхтарів, вбудованих у бронзові стовпи, між якими сиділи ґобліни — зі стриманим та холодним поглядом, що сканував кожного хто проходив повз.
Драко Малфой ступив до холу першим. Його плащ спадав із плечей. Поруч йшов Нот, трохи менш офіційний, тримаючи в руці чорні рукавички, що чекали на свій час.
Вони рухались неквапно, але з відчутною метою. Ґобліни зиркали на них без особливої цікавості. Хоча шепіт прокотився між двома письмовими столами, коли вони проминули ряд віконець.
— До Білла Візлі, — мовив Драко до одного з ґоблінів біля охоронного п’єдесталу. — У нас експертний супровід. Сховище триста сорок вісім.
Ґоблін із залізним кільцем у носі пробурмотів ім’я, перевірив сувій і махнув рукою. — Відділ Проклятології, стіна п’ята, кабінет восьмий. Вас чекають.
Кам’яна арка ковзнула вбік, відкриваючи вузький прохід. За поворотом виднівся кабінет із символом грифона, вплетеним у герб банку.
Білл Візлі, керівник Відділу проклятології, сидів за письмовим столом, гортаючи карту підземних сховищ. Звівся одразу, як вони увійшли. На обличчі — стриманість, але очі уважно вивчали кожен їхній рух.
— Інспекторе Мелфой. Пане Ноте.
— Містере Візлі, — кивнув Драко. — Дякуємо за готовність супроводити.
— Сейф триста сорок вісім. Ви подали запит про вилучення предмета, виявленого після рейду в Ексмурі. Артефакт класифікований як потенційно темного походження.
— Саме так. Ми маємо вивезти його для подальшого аналізу. Можливе розширення зв’язків із іншими справами, — підтвердив Драко. — Але спершу — перевірка на місці. Стандартна процедура.
— Усе підготовлено. Була погодження присутність мого заступника, котрий вже чекає на нас, та згідно з регламентом, я буду супроводжувати вас як головний проклятолог.
Вони рушили коридором до внутрішнього ліфта — кам’яної платформи, прихованої за ще однією кам’яною аркою. Опустились вниз — крізь десятки рівнів, освітлених химерними блакитними факелами.
— Маєте попередні гіпотези щодо природи об'єкта? — спитав Білл під час руху.
— Достеменно — ні, — відповів Драко. — Але, враховуючи звіти, енергетичний відгук нестабільний. Існує ймовірність, що артефакт пов’язаний з галюциногенними властивостями.
— Або є уламком чогось більшого, — додав Теодор, не озираючись.
Ліфт зупинився перед заґратованим проходом. Білл провів пальцем по руні, і ворота розійшлися. Вони увійшли до вузького залу, де стояв сейф триста сорок вісім, а поруч із ним один з ґоблінів, що мав надто гачкуватий ніс та, здається, полюбляв обвішувати свої вуха прикрасами.
— Мій заступник — Рольфус, — махнув рукою в бік ґобліна, що трохи скривив свого носа при вигляді відвідувачів. — Працюємо обережно. Якщо виникне реакція, я активую захисний бар’єр, — попередив Білл.
Він доторкнувся паличкою до замка, і після клацання дверцята розчинились. Усередині — стара скриня з латунними кутами й обтягнута чорною шкірою. На стінах висіли дивні кістяні амулети, а по підлозі неохайними купками валявся всякий мотлох.
Зайшовши всередину відчув досить неприємний сморід, наче всі стіни були просочені ним. Повітря стояло густим, в’язким, що кожен подих застрягав в горлі. Ще через один крок відчув хрускіт під чоботами. Скривившись від огиди, пройшов трохи далі. Зупинився вже біля самого п'єдесталу, на якому стояла скриня. Йому навіть здалося, що вона видає якісь звуки. Щось схоже на стогнання. Він поглянув на свій супровід в обличчі Теодора. Останній відразу зрозумів натяк та підійшов ближче. Діставши паличку, начаклував аналітичні чари.
— Нічого щоб загрожувало життю, — промовив Нот читаючи відбитки енергії. — Але раджу використовувати захисні рукавички. Відбиток дуже розмитий, але ця штука, здається, може впливати на особу при тісному контакті з нею.
Мелфой дослухався до “поради” свого експерта та дістав завчасно приготовані рукавички. Розвернувся до Візлі та кивнув йому. Замок скрині клацнув.
Він не нахилився близько та обережно простягнув руки щоб привідкрити кришку.
— Наче все добре, — прошепотів Нот, вдивляючись в невелику щілину.
Мелфой відкрив її повністю та зазирнув всередину. Там теж не було багато цінностей: старий гребінець, підвіска з фальшивим діамантом — це навіть здалеку було зрозуміло — та ще купка дрібних прикрас, які не вражали своєю цінністю. І в лівому нижньому кутку згорток, за котрим вони документально і прийди. Драко вже встиг відчути злість, що дехто йому збрехав про кільце, але піднявши предмет в тканині, побачив його.
Перстень Віщуна.
Той самий.
Справжній.
Мелфоя охопило сильне бажання схопити його, закляк на секунду в нерішучості.
— Здається, це воно, — голосно та двозначно промовив Теодор, привертаючи увагу.
Драко кліпнув декілька разів та перевів погляд на згорток в руці. Потім швидкий погляд на друга та обернувся до виходу.
Він розгорнув тканину — обережно, без поспіху. Артефакт виглядав як фрагмент плоского кулона, із заглибленими символами. Виглядає досить дешево, але старовинно. Буде легко придумати якусь байку. Але зазначив, що він холодив шкіру, навіть крізь рукавички.
Теодор приглядався мовчки, стоячи зліва від скрині. Поки Білл перевіряв рівень магічної активності артефакта, нахилився, ніби щоб підтримати кришку скрині, яка почала хилитися. Пальці його ледь торкнулись внутрішнього борту — і вмить знайшли те, що він шукав.
Темний метал, візерунок про який казав Драко та маленький надлом в лівому секторі. Тео його ніколи не бачив, але по опису — він самий. Артефакт, який ніколи не мав потрапити в сейф Фенріра Ґрейбека.
— Цікава тканина, — промовив Драко голосніше, відволікаючи увагу Білла. — Це кельтський шовк, — він повернув артефакт у руках, ніби приглядаючись до візерунків, що мовби закручувались на поверхні. — Його імпортували з Уельсу, переважно для поховальних ритуалів.
Білл підійшов ближче.
— Ви в цьому тямите?
— Батько збирав подібні речі. Тоді це здавалося безглуздим. Тепер... — Драко знизав плечима. — Тепер це корисно.
Білл нахилився щоб краще розглянути тканину, невагомо, навіть не торкаючись, провів пальцями, обтягнутими тканиною, по візерунках.
— Ви впевнені? Я подумав, це коптський стиль.
Один плавний рух — і кільце зникло в рукаві. Тео опустив руку на мантію. Бар'єрна капсула, захована на внутрішній застібці, спрацювала безшумно.
— Ні. Дивіться на лінії по краях — ось ці спіралі. Вони відсічені, ніби обрізані під час плетіння. Саме це вказує на поховальний характер.
— Дійсно... — пробурмотів Білл, втупившись у тканину. — Не дивно, що енергія була приглушена. Така ізоляція могла сховати справжню природу артефакта.
Теодор вже стояв на відстані, з виразом повної байдужості. Руки схрещені, обличчя нічого не виказувало. Він більше не зиркав у бік скрині.
— Гадаю, артефакт можна вивезти, — мовив Драко. — Справу завершено.
Білл кивнув, допоміг упакувати знахідку. Артефакт загорнули назад в тканину, поклали в скриньку з рунічним замком.
— Вивозите негайно? — запитав Візлі.
— У супроводі, — відповів Теодор. — Ізоляційна капсула вже в атріумі.
— Ми відзначимо цей предмет як вивезений під контролем Бюро. У разі потреби Ґрінґотс матиме доступ до результатів аналізу, — нагадав Білл, зачинивши сейф.
— Звісно. Форму відправимо вранці, — коротко відповів Драко.
Ліфт підняв їх угору в тиші.
Візлі та ґоблін-заступник побажали гарного дня після того, як вийшли. Кожен розійшовся своїми справами.
Драко мовчав. У пальцях ще зосталась енергія від артефакта. Така холодна. Така мертва. Мимоволі думки повернулися до образу: дуб, нічна сирість, хвилясте волосся та… неживий погляд. І жодного звуку, лише биття власного серця.
Він не озирався.
День пролетів майже непомітно: справи, зустрічі — не відчувалися такими важливими. Це була лиш мить, що промайнула перед очима, поки він не кліпнув та не опинився у власному домі, а перед ним — дружина. З широкою посмішкою на обличчі та м’якими руками на животі. Раптово прийшло усвідомлення — він не думав про неї цілий день. І підступне відчуття сорому пройшлося тілом. Він посміхнувся їй у відповідь, чемно та пройшов разом з другом далі коридором.
— Який сейф, га? — Теодор упав у глибоке крісло біля каміну вітальні й заклав ногу на ногу. — Навіть пил пахнув гниллю. Мабуть, Фенрір ховав там не тільки артефакти, а й свою здобич.
Драко стояв біля вікна, боком до друга. В руках все ще тримав рукавички, наче забув про їх існування.
— І ти бачив ті обереги на стінах, чи що то взагалі було? З кісток! Зі справжніх кісток, — Тео весело розмахував руками. — А ще той сундук. Він… наче стогнав. Справжнісіньке стогнання! Думав, що навіть не зможу прочитати його відбиток енергії. Я ледь не вдавився, намагаючись стримати посмішку, коли ми спокійно вийшли звідти.
Драко не реагував. Дивився знову кудись, наче крізь простір саду, що розгорнувся перед ним. За вікном вже стояло тьмяне вечірнє сонце. А десь далі — озеро. Спокійне, холодне, мов відлуння всього, що він не хотів згадувати.
Тео, здається, не помічав. А може — не хотів помічати.
— Слухай, ну скажи, що це було геніально. Я встиг усе, не торкнувшись жодного іншого предмета. Чисто, швидко, без зайвих очей. Ґоблін на виході навіть мені посміхнувся, — Теодор підморгнув. — А Білл… ти бачив його обличчя? Він думав, що ми чемні хлопці з документами! А ми винесли з-під носа одну з найцінніших речей століття.
— Ще не винесли, — тихо озвався Драко, не озираючись. — Він все ще у капсулі.
— Але вже не в банку, — засміявся Тео. — Ще кілька днів — і в руках колекціонера. Усе за планом, як ми і домовлялись. Ми ж завжди плануємо все до дрібниць.
У коридорі почулись кроки — легкі, звичні. Асторія. Вона не зайшла до вітальні. Зупинилась у дверях на мить, мов вагаючись, потім рушила далі — до оранжереї. Її улюблене місце в домі.
— Дає нам час, — пробурмотів Тео, поглянувши їй услід. — Мудра жінка. І терпляча. Дуже терпляча.
Драко нарешті повернувся. Його обличчя не виражало ні вдоволення, ні тривоги — хіба ту саму напружену байдужість, яка останнім часом стала майже постійною.
— Що сталося, — кинув Тео, нахиляючись вперед. — Раніше такі штуки нас тішили. Пам’ятаєш стару справу з зачарованими мантіями, що душили власників уві сні? Ми ж тоді реготали годину. А зараз ти мов привид, мовчиш майже постійно, десь в своїх думках.
Драко стис губи.
— Це просто втома.
Але це була брехня.
Бо втома не приходить разом із видінням жіночої постаті на озері. Втома не змушує тебе питати себе, чи ти справді бачив очі, які дивились на тебе перед смертю. Втома не має голосу — того самого, який шепоче, що він не заслуговує на тишу.
— Розумію, — видихнув втомлено. — Стан Асторії мабуть зводить тебе з розуму. Чи думав ти колись, що станеш батьком? Після всього? — так само задумливо подивився на стелю.
Його питання залишилися без відповіді.
— Я і досі в це не вірю, — розірвав сам тишу через хвилину. — Коли стоїть термін?
— Лікар каже наприкінці жовтня.
— Ще трохи і цими пустими коридорами буде бігати маленьке життя, — почав Тео замріяно, — тупцяти такими малесенькими ніжками. О, а ще буде плакати. Дуже багато,— та щиро посміхнувся. — Але ж, мабуть, це буде такий милий пупсик.
Ця яскрава розмова розпалила уяву Драко. Вже бачив, як крихідні рученята тягнуться до нього щоб пригрітися на грудях. Як буде чути тонкий сміх з маленьких вуст. Як будуть сяяти оченята дивлячись на нього.
Оченята.
Очі.
Мертві.
Вони знову з’явилися перед ним. Наче прокляття, що стежило за ним зі вчорашнього дня. Сам не міг зрозуміти, чому не може викинути їх із голови. Воно наче запечатало цей спогад в його пам’яті, щоб постійно нагадувати йому про скоєне. Те про що він шкодував, мабуть, найбільше в житті.
Як би тоді склалося його життя? Якби він все виправив? Захистив та дозволив втекти. Може б все склалося інакше? Може б Темний лорд не помер від переповненого люттю Гаррі. Може б вона дозволила бути ближче до неї.
Здавалось він все ще пам'ятав її м’яке волосся. Особливо зараз, наче марення — відчував його на своїх пальцях та намагався торкнутися їх знову і знову. Наче дрімота закутала його в свої сітки і тримала так міцно, поки він не прокинувся.
На вулиці.
Оточений легким вечірнім туманом.
Оглянувся по сторонам та зрозумів, що знаходиться на стежині до озера. Холодні сироти пройшлися тілом.
Що відбувається?
Повітря стояло вологе, майже нерухоме. Дерева мовчали — не те щоб не було вітру, радше здавалося, що навіть вони принишкли, прислухаючись.
Драко пішов вузькою стежкою, що вела до води, — знайомою, натоптаною ще з дитинства. Але тепер вона здавалася іншою: чужою, мов пройшла крізь роки, які йому не належали.
Чоботи грузли в м’якому моху. Холод добирався крізь мантію. А він ішов, не розбираючи, чи йому справді хочеться дійти. Чи просто — нікуди більше йти.
Драко не зрозумів, як вийшов на вулицю. Асторія була, мабуть, усе ще в оранжереї. Але він не думав про неї. Не думав про вечерю. Не думав про Тео, про артефакт, про покупця, що скоро буде чекати з мішками галеонів.
Озеро з’явилося перед ним, мов розлита срібна рана між дерев. Вода була дивно спокійна — глибоко темна, з ледь помітним відблиском неба. І тиша... така густа, що хотілось шепотіти, аби не порушити її.
Драко зупинився на краю. Ноги — вогкі від трави. Погляд — у воду, але не у відображення. Він вдивлявся крізь неї, наче щось мало виплисти.
Минуло кілька хвилин, може більше. І раптом — щось змінилось. Не звук, не світло — відчуття. Як подих на потилиці.
Він обернувся — нікого.
Він не кликав. Не вимовляв жодного слова. Просто чекав.
Вона з’явилася.
Не з води. Не з тіні. Вона просто… була там.
Стояла, мовби завжди стояла, наче щойно із самої води вийшла, не маючи ваги. Тонка постать у сірому серпанку. Світло місяця торкалося її волосся — воно спадало довгими пасмами, трохи вологими, сплутаними. Її обличчя не було виразним, але у ньому щось пекло — знайоме. Очі, чи їхній натяк, ловили погляд — і тримали.
Невже вже ніч? Скільки він блукав цими стежками?
Драко не ворушився. Він не боявся. Але щось у ньому відгукнулося. Якби його запитали — він не зміг би пояснити, чому стоїть мов укопаний, чому не кличе, не тікає, не дістає палички.
Створіння не рухалося. Лише дивилося.
Щось було не так.
Він відчував це шкірою, диханням, пульсом у скронях. Не страх. Не тривога. А радше те мляве, липке передчуття, яке опускається на плечі у хвилини перед грозою — тільки от грози не було.
Вітер таки поворухнув листя. І водночас — її волосся. Повітря стало задушливим, чи йому було важко дихати?
Він не був упевнений, чи вона справді існує. Може, вона — віддзеркалення його власного сумління, його злочину, його безмовного жалю. Може, то дух. А може — щось гірше.
Його руки були крижаними.
Чому він узагалі сюди прийшов? Він не міг згадати.
Сон? Марення? Чи, можливо, просто чергова нічна прогулянка — звичка, що з’явилася у нього останнім часом.
Раптово — легкий шум. Ніби струмінь повітря пройшов повз вухо. Невловимий шелест — як шепіт у голові. Його зіниці розширились, і він зробив півкроку назад.
Щось клацнуло в його свідомості.
Тікай.
Але він стояв.
— Хто… — прохрипів. Голос зрадив йому. Слова зависли у повітрі, наче замерзли.
Вона ж мовчала. Тільки зробила крок уперед. Один. Маленький.
І все змінилось.
Пейзаж залишився тим самим — але світло… Світло, яке лягало на поверхню води, раптом змінило тон. Поверхня стала хвилюватися як дим, що розвивається над багаттям, яке згасло. Ніби сонце, що давно зайшло, знову на мить визирнуло через щілину в забутті. Усе довкола задвигтіло, як у мареві.
Він закліпав. Але не зміг відірвати погляду.
Що це?
Хвиля холоду прокотилась спиною. У голові — легкий тиск.
Він видихнув. І разом із тим — на мить відчув, ніби хтось інший дихає разом із ним.
Вона стояла — не зрушивши з місця. Але щось у ньому вже змінювалося. Повільно. Ледь помітно. Він більше не був тільки собою.
Його губи тремтіли. Вітер раптом почав звучати — не шумом, а шепотом. Йому здалося, що хтось промовив його ім’я. Лагідно. Як мати в дитинстві, коли будила зранку.
«Драко…»
В мить перед ним стояла саме вона. Така ж гарна, з рум’яними щічками та неслухняним волоссям, котре завжди намагалася привести до ладу. Але ніколи не вдавалося.
Драко посміхнувся на цю думку. Випростав спину та потер вологі долоні об мантію від хвилювання. Все як і завжди, коли бачив її. Її чисту посмішку, яка лиш зрідка була направлена до нього. Проте його — завжди до неї. Іноді йому здавалось, що вона підозрювала, мала якісь здогадки щодо нього. Але Драко цього вже ніколи не дізнається.
Так як і вона.
Він ступнув трохи вперед. Ще один крок. Нога зісковзнула, трава була мокра. Він мало не впав, але встиг упертись у дерево. Серце гупало в грудях — неритмічно, як барабан у руках безумця.
Його рука стисла край мантії.
— Це… — голос хриплий. Він змусив себе сказати. — Це ти?
Мовчанка.
Він хотів почути її голос. Він так сумував за ним. Хоча б одне слово, більшого й просити було годі.
Але вона все ще стояла нерухома. Посмішка повільно спадала на її обличчі, а тепло в очах змінювалося на щось темне.
Він кліпнув нервового декілька разів і той образ зник. Перед ним знову опинилася інша.
Створіння не наближалося, не тікало. Тільки дивилося.
І серед усього цього — очі, які колись він бачив на цьому ж місці. Закривавлене волосся. Потріскані губи.
Він був останнім, кого вона бачила.
Він стояв тоді осторонь.
І тепер вона повернулась.
Або — він.
Але ж вона померла.
Він це знав.
— Ти не вона, — прошепотів він розчаровано. — Ти лише марення. Вигадка мого мозку. Або… пастка. Так?
Ні відповіді. І все ще жодного поруху.
Йому хотілося розсміятись — грубо, зневажливо. Але сміх зрадив.
Він зробив ще крок уперед.
— Якщо це жарт, — сказав уже голосніше, — то дуже… влучний. І жорстокий.
Очі створіння блиснули. Чи це здалося?
Він замовк. Зрозумів: вона не відповість. Лише стоятиме. Як докір. Як набридливий спогад у пам’яті, що не зникає навіть після тисячі ночей.
І все ж…
— Якщо ти справді вона…— він стишив голос, ковтаючи жах і жар від спроби промовити ім’я. — Якщо ти… ще вона… Скажи мені щось. Що завгодно.
Мовчання.
Тиша була нестерпною.
І тоді — крихітний рух.
Вона опустила голову трохи набік — так, як колись, коли була здивована або обмірковувала щось.
Так само.
Драко затримав подих.
— Це… — він не договорив.
У грудях щось стислося.
Можливо, це не вона. Можливо, він сам плекає ілюзії, аби виправдати свою тривогу, відволіктись від крадіжки, від Тео, від перстня, від… Асторії.
Але якщо це вона — якщо хоч частка її душі лишилась у цьому лісі, в цих холодних водах, — то вона знає.
Все.
І про те, як він тоді відвернувся.
І про підвал.
І як мовчить досі.
Вона повільно ступила назад, наспівуючи знов ту ж мелодію — не по-людськи, мовби не торкалась землі.
Розчинилась у тумані над озером.
Вона просто зникла.
Драко з заціпенінням ще довго стояв на березі, дивлячись туди, де щойно були її очі.