Середа, 12 вересня 2001 року.
Шановний містере Візлі,
Інформую Вас, що Бюро з контролю магічних артефактів отримало офіційний дозвіл на відкриття комірки № 348 у Ґрінготсі, що належала Фенріру Ґрейбеку. Відповідний наказ було підписано міністром магії Кінґслі Шеклболтом та керівником правового відділу Міністерства магії Емелін Ванс після ретельного розгляду запиту.
У зв’язку з цим 13 вересня о 10:00 я разом із офіційною дослідницькою комісією бюро прибуду до Ґрінготсу для виконання необхідних процедур. Прошу Вас підготувати відповідну документацію щодо передачі змісту комірки до юрисдикції Міністерства магії.
Враховуючи можливі захисні чарівні механізми та можливу наявність проклятих об’єктів, бюро забезпечить експертний супровід на місці. Однак у разі виявлення темних артефактів, може знадобитися додатковий аналіз з боку проклятологів Ґрінготсу.
Якщо Вам необхідна будь-яка додаткова інформація або зміна процедур, прошу повідомити мене заздалегідь.
З повагою,
Драко Мелфой
Інспектор Бюро з контролю магічних артефактів
Міністерство магії
Драко відклав перо, скрутив листа й поставив печатку. Сова вже чекала, простягаючи лапку, щоб він закріпив на ній згорток. І вже за мить, змахнувши крилами, вона зникла в сутінках за відчиненим вікном. Вони були напівзашторені, а на письмовому столі горіла одна-єдина лампа. Драко встав з-за столу та повернувся до вікна, спершись на нього, дивлячись на чорно-сріблястий сад, слухаючи, як у каміні потріскцвав вогонь, відкидаючи тіні на темне дерево панелей.
— Отже, Фенрір мав власну комірку, — замислено промовив Теодор, ліниво розкинувшись у глибокому кріслі, розслаблено закинувши ногу на ногу. — А я думав, що цей пес уміє лише кістки закопувати, — і хмикнув.
— Та він і справді тягнув туди все, що траплялося під лапу, — Драко знову сів та відкинувся на спинку крісла за письмовим столом. — Але, як не дивно, цього разу приніс щось справді корисне, — додав з ледь помітною посмішкою.
— І ти справді думаєш, що Перстень Віщуна досі там? — Тео злегка примружився. — Не схоже, щоб Ґрейбек цінував символічну спадщину. Він радше би його проковтнув, ніж зберіг у сейфі.
— Саме тому він досі там. Для нього це був просто метал із камінцем. Для нас — один із скарбів. І якщо він справді носив його постійно з соьою, як писала Авроратна слідча група, то не встиг його нікуди подіти до арешту.
— Тоді чому ми не діємо офіційно? Навіщо прикриватись темним артефактом? Перстень мав би бути частиною обліку. Проста конфіскація, без танців навколо.
Драко повільно озирнувся.
— Тому що офіційно його там немає. Ніхто не зафіксував його на місці затримання. Але якщо Кормак не збрехав — наші кишені невдовзі збагатяться.
— Тобто ти хочеш, щоб я його витяг, поки ти говориш з Біллом Візлі? — Тео скептично зиркнув на нього. — Це ж буде помітно. Він не сліпий.
— Ти ж не аматор. І я не прошу тебе красти перлину з-під носа ґобліна на Великій раді. Просто... витягнеш те, що не було описано в документах. Те, чого там, згідно з їхніми ж словами, немає. А я відволікатиму увагу — технічними байками, геральдикою, історичною хрінню. Що завгодно.
Тео зітхнув і піднявся з крісла, підійшов до столу, поглянув на схему сейфу, розгорнуту біля вогню.
— Ти впевнений, що це саме той перстень? Не імітація? Не один з тисяч подібних?
— Так. Я бачив його один раз — на портреті в Соборі Варта. На пальці Віщуна Рандольфа Ґрейна. Символічна річ. Залишки лінії, що вміла передбачати не тільки час, а й волю і бажання. Камінь не рубін, як часто зустрічається в підробках — це витягнута серцевина з темного металу сколотського народу. І той самий візерунок: три концентричні кола й надлом у лівому секторі. Це він, Тео.
Далі вони обговорювали деталі — дрібниці, які могли стати вирішальними в такому «неофіційному» конфіскуванні артефакту.
Офіційно Драко Мелфой був старшим інспектором Бюро з контролю за магічними артефактами — підрозділу, що займався виявленням, класифікацією та вилученням об’єктів, здатних спричинити небезпеку для спільноти чарівників. Робота — престижна, спокійна на вигляд, з обов’язковими візитами до Вищої ради й щомісячними звітами. Аристократ у скромному, але бездоганному вбранні, з вивченим виразом об’єктивної відстороненості на обличчі.
Та був інший бік. Той, про який не знала навіть Асторія.
Ризик був, як і завжди, але їхні оборудки відточувалися до майстерності. Теодор добре знав свою справу — його спритні руки ще з часів Гоґвартсу були знані. А тепер, працюючи в Драковому відділі як експерт з проклятих предметів, він лише розширив свої можливості. Бізнес із продажу магічних артефактів приносив чималий прибуток — після падіння Темного Лорда багато хто жадав мати щось із темним присмаком минулого.
Вони почали ще з дрібниць. Одного разу — знайшли закляте скло, яке дозволяло бачити крізь стіни. У звітах воно зникло. «Знищене». Насправді ж — продане колекціонеру з Люксембургу. Другий випадок — стародавній кістяний жезл, пов’язаний з прокляттями крові. Його слід в архівах вів у бік Нідерландів, але насправді вона вже лежала у приватному сховищі когось багатого зі Швейцарії.
Це стало системою.
Драко знав, де шукати. Його посада відкривала двері в архіви, дані експропріації та конфіскації, навіть у закинуті особняки, звідки часто вивозили речі ще з часів старих родин.
Півгодини — і цього разу проклятий медальйон ставав «рівнем п’ять без джерела», прикриваючи насправді важливу річ.
Ще година — і Тео мав покупця.
Їм навіть подобалось, як усе працювало. Гладко, безшумно. Як швейцарський годинник, тільки замість шестерень — фальсифіковані документи й добре вивчені манери.
Теодор виконував функцію обличчя: чарівний, гострий на язик, із хорошими зв’язками серед сумнівних торговців і безтурботним шармом, який знімав підозри. Драко — тінь. У нього був доступ, база даних, знання і холодна голова. Він не ризикував дарма.
— Думаю, колекціонер буде задоволений цією штучкою, — врешті сказав Нот.
Аж раптом тишу розітнув звук дверного замка. До кабінету ввійшла Асторія. Її погляд миттєво пройшовся по паперах на столі, а потім зупинився на чоловікові.
— Тео, якби не Міпі, я б і не знала, що ти завітав до нас, — з усмішкою сказала вона. Хлопець підвівся, аби обійняти її.
— Вибач, але господар не дає розслабитися — все про роботу, — з лукавою усмішкою озирнувся на Мелфоя.
— Драко, годі вже працювати. Ти ж обіцяв мені прогулянку, — вона тупнула ніжкою. — А ти, Теодоре, запрошений з нами, — додала з таким тоном, ніби заперечення не приймалося.
— Добре, люба, — спокійно відповів Драко.
Він підійшов до неї, не виказуючи жодних емоцій, і лагідно взяв за руку. На щастя, Асторія була цілком поглинута розмовою з Тео, що дозволило Драко бодай трохи розслабитися.
Попри все, він любив ці прогулянки — знайомими стежками між кущами та деревами, що з дитинства залишилися майже незмінними. Востаннє він так чітко відчував себе вдома саме тут.
Останнім часом його часто переслідували спогади. Вони і дратували, і боліли, але водночас давали надію — що він зможе подарувати своїй дитині те дитинство, яке в нього забрали в свій час.
Погляд ковзнув на округлий животик дружини. Асторія помітила цей теплий, сповнений ніжності погляд — і серце стиснулося в грудях.
Прогулянка затягнулася. Драко зрозумів це, коли вони майже підійшли до того місця — місця, де знайшли його батьків. І вся легкість миттєво зникла. Він намагався не виказувати емоцій, але біль проростав глибоко в серці.
Затримавши погляд в той бік лиш на декілька секунд, відвернувся та запропонував піти в іншому напрямку. Асторія відразу відчула, як його рука, що до цього легко тримала її під лікоть, напружилася. Він підштовхнув дружину легенько на іншу стежку, щоб це не виглядало грубо. Але, як мінімум, це виглядало дивно, тому вона зиркнула в той бік, куди вони мали дійти та затримала подих, зрозумівши. Вона не стала нічого говорити — не тільки через те, що знала, він все рівно не стане відкривати їй душу, а і через те, що Теодор був поруч. Драко ніколи не обговорював сімейні теми з ним, в будь-якому випадку не при ній.
Драко йшов сіріше тучі, але залишив при собі все ту ж ввічливість: кивав головою у потрібному місці, посміхався, коли дружина поглядала на нього. Решта прогулянки йому здавалася як в втумані — думки були поглинуті зовсім іншим. Драко навіть не помітив як вони вже повернулися в маєток, прийшов в себе, коли вони зайшли до обідньої зали і смачний запах вечері вдарив йому в носа.
— Асторіє, — мовив Теодор, трохи нахиляючись вперед, щоб краще бачити її за букетом лаванди, що стояв посеред обіднього столу, коли вони вже сіли на свої місця, — як ти себе почуваєш? Мені здається, останнім часом ти все рідше посміхаєшся, а це вже трохи тривожно.
Жінка м’яко всміхнулась. Її долоня ковзнула животом, ніби у відповідь на рух дитини.
— Я почуваюся… мов величезна сова, що ніколи не злітає. Мені кажуть, що це нормально, — відповіла вона з тією врівноваженою інтонацією, яку могла зберегти навіть у найважчі моменти. — Гепатичні показники в нормі, але тиск знову трохи підвищений. Геплер з Мунґо зітхнув тоді так, ніби я зіпсувала йому обідній чай.
— Твій тиск — найменше, що може зіпсувати йому обідній чай, — пробурмотів Теодор, піднімаючи келих із виноградним соком і вдаючи, що віддає шану. — А з чарівним монітором плоду все гаразд?
Асторія кивнула.
— Дитя росте, як на дріжджах. Справжній Мелфой — нетерплячий і голосний.
Теодор зиркнув на Драко, що сидів мовчки, відрізаючи шматок телятини на тарілці. Його обличчя залишалося спокійним, трохи відстороненим, очі ковзали по фарфоровому краю, ніби там могли бути відповіді.
— Твій чоловік, схоже, глибоко занурився у якусь філософію, — кинув Теодор. — Драко, ти ще з нами чи вже в Елісії серед привидів?
— Просто вечеряю, — коротко відповів той, не підводячи очей.
Асторія на мить подивилася на нього — швидко, майже непомітно. Потім знову перевела погляд на Теодора.
— А як у вас справи? Ви знову були на обшуку у Блекпулських печерах?
— Були, — Теодор закинув руку на спинку крісла й усміхнувся. — І цього разу знайшли щось цікавіше за дохлих кажанів і фанатиків темних артефактів.
— Щось небезпечне?
— Небезпечне й... гидке, як Флоберв’юрти, котрих ми вивчали на догдялі за магічними істотами.
Асторія всміхнулась, хоча й тонко.
— Це тобі так не пощастило з твариною для реферату, чи вона була справді така страшна?
— Суміш. Як же я хотів обернути її на щось інше, вона б стала привабливішою. Але я про знахідку. Ми натрапили на різновид амулету, що реагує на пролиту кров. Він пульсує, коли поруч є біль. Ідеальний подарунок для садиста.
— І що ви з ним зробили?
— Передали до Артефактної комісії, куратору сховища. Там вже будуть його розбирати. Ми вирішили не гратись у прокляття на ніч.
— І добре. Ви й так ризикуєте достатньо.
— Це моя робота, Асторіє. Ризик — це лише інший спосіб сказати «заробітна плата».
— Ти завжди говориш цинічно, коли насправді хвилюєшся.
— А ти завжди читаєш між рядків. Напевно, через те, що живеш з Мелфоєм.
Знову погляд на Драко. Той ніби почув своє прізвище, але не відповів. Його виделка зачепила край тарілки, і звук удару металу об фарфор здався надто гучним у тиші.
Він думав постійно про те місце. Все не міг переключитися на щось інше, повертаючись туди.
— Драко? — крикнув Теодор голосніше.
Він зиркнув на друга, зморщивши лоба.
— Що?
— Я кажу, ти хоч раз відвідував те місце? Там, де їх знайшли.
Асторія різко повернула голову до Теодора, погляд її замерехтів попередженням. Але Драко зберіг спокій.
— Ні.
— Дивно, правда? — Теодор спробував зробити голос легким, але тон усе ж потемнів. — Як смерть може жити так близько до тиші. Там співали птахи, і в повітрі пахло мохом.
— Тиша — завжди вірніша за крик, — задумливо промовив Драко.
Настала коротка мовчанка. Асторія втупилася в келих із соком.
Теодор відкашлявся.
— А взагалі, Асторіє, може, тобі варто знову почати писати. Пам’ятаєш ті твої есе про трави і вплив місячного циклу на настрій? Я досі переконаний, що одна з твоїх статей врятувала мені селезінку.
— Це тому, що ти переплутав м’яту з беладоною, і я вчасно тобі про це сказала.
— Ось бачиш. Ти потрібна світу більше, ніж уявляєш.
Асторія знову кинула швидкий погляд на чоловіка, але не сказала нічого.
— А ти, Тео, — промовила вона вже спокійніше, — коли востаннє спав більше ніж п’ять годин?
— Це питання якась пастка?
— Ні, я просто подумала, що коли дитина народиться, ви з Драко зможете створити клуб безсоння.
— У нас уже є уніформа — пом’ятий вигляд та втомлені очі.
Асторія засміялась, і цей сміх був майже справжнім.
Вони продовжували невимушену бесіду. Драко тільки іноді звертав увагу, коли теми змінювались одна за одною: про смачні страви, дитину, красивий Лондон, дитину, сімейні маєтки, знову дитину. Він не помічав, як часто Асторія клала руку на живіт, хоча знав, що вона робила це абсолютно постійно. Йому теж іноді було приємно доторкнутися до нього. Усвідомити, що його частинка живе в комусь іншому. І це колись стало несподіванкою для нього, більшою ніж стандартне “продовження роду”.
Коли Асторія з блиском в очах пропищала йому: “Я вагітна!”, в той момент він відчув, як серце зупинилося. Ні, він не злякався. Було щось інше. Його життя було пустим, робота була пустою, відносини з дружиною — не сказати, що краще. Корисливий шлюб і все інше. І в той момент він відчув, що в житті з’явилось якесь значення. Мати, дізнавшись про це, була невимовно щаслива, батько тільки кивнув йому, мовляв, правильний вчинок. Але ця думка блідла від вигляду того саду перед очима.
Останній тиждень він був поглинутий роботою, і навіть якщо думка про візит туди жила в його голові, то десь дуже далеко. А може, він сам загнав її так глибоко, що навіть саме усвідомлення цього завдавало болю.
Востаннє він дозволив собі подумати про це того четверга, коли отримав висновки з Мунґо.
Лист, у якому йшлося про те, що його батьки просто з’їхали з глузду й не усвідомлювали, що робили з собою, лежав на письмовому столі, мов останнє слово вироку. Драко не пам’ятав жодних підозрілих згадок чи листів, що могли б натякнути на щось подібне. Лише звичні, ввічливі — від матері. І жодного від батька. Все, як завжди. Спокійна рутина, за якою, виявляється, ховалася прірва
У кабінеті знову панувала тиша. Теодор пішов, а Асторія піднялася до спальні, знехотя залишивши його самого серед паперів, та важких думок. Драко довго сидів нерухомо, вдивляючись у порожнечу перед собою, ніби сподівався, що відповідь — чи, бодай, сенс — вирине з повітря так само несподівано, як Півз серед коридорів Гоґвартсу.
Розслідування завершено. Лист лежав перед ним — офіційний, надрукований, із сухими висновками та юридично відшліфованими словами: «ознак насильства не виявлено», «дослідження свідчить про спільну свідому дію», «ознаки затьмарення волі відсутні». Їхнє минуле поглинуло їх, і розплата виявилася остаточною. Вірити чи ні — Драко для себе не вирішив. Але зараз, стоячи біля задніх дверей маєтку й дивлячись у бік саду, де ще ніколи не ступав після тієї ночі, він зрозумів, що має піти туди. Хоч би й тільки з поваги. Хоч би з примарного обов’язку.
Люциус і Нарциса Мелфої — не жертви, не мученики. Просто… помилка, як висновок.
Він глухо засміявся — коротко, без радості. Під час та після війни він сам зробив багато помилок. Але ж... А може і він теж.
Останнім часом його все частіше тягло до старого саду, за яким простягалися гай і озеро. Там, де він грався в дитинстві, ховався від дорослих, навчився літати на мітлі — і там же знайшли його батьків. Чомусь лише зараз він зібрався нарешті повністю пройти тією стежкою, що вела до старого дуба.
Не заради правди — її вже не дізнається. А заради... мовчазної присутності.
Він узяв свій плащ та безшумно вийшов у ніч.
Драко йшов повільно, вдихаючи прохолоду вечора. Повітря пахло зеленими яблуками, злегка вогким ґрунтом і чимось іншим — невловимим, як спогад. Часом він зупинявся, аби доторкнутися до кори дерева, що здавалась знайомою, або підняти з трави стару гілку — як колись, у дитинстві. Земля тут пам’ятала його кроки, і це було водночас лячно й затишно.
Його пальці трохи тремтіли, коли він дістав паличку. Ліс навколо здавався занадто тихим. Не було навіть сов чи вітру. Ніби сама природа чекала.
Раптом щось клацнуло в серці.
Він зупинився.
Десь попереду, за деревами — рух.
Невпевнена тінь, що ковзала поміж гілля.
Драко приготувався і пішов далі, не знаючи ще, що зовсім поруч — між цим моментом і наступним — світ зміниться назавжди.
Трохи далі за озером, поміж темних стовбурів дерев, він побачив тінь — нечітку, але живу. Його серце раптово стиснулося. Не відводячи погляду, він пришвидшив крок, витягнув паличку й крикнув
— Гей, там! Я бачив тебе! Покажись, бо буде гірше.
Ніхто не відповів. Навіть коли він пройшов добрий шмат шляху — мовчання. Ні шелесту, ні шепоту.
Залишалось якихось десять метрів до старого дуба, чий корінь пив воду з мілкої заводі. Драко збавив крок, уважно оглядаючи околиці. Засідка? Ні. Тиша була щільна, глибока, але не тривожна.
І тут — спів.
Тонкий, майже нечутний дівочий голос долинав з-за дерева. Мелодія, така знайома, що мороз пробіг по шкірі. Драко, не вагаючись, наклав безшумні чари на черевики й обережно попрямував на звук.
За дубом, спустивши ноги у воду, сиділа дівчина. Вона тихо співала, погойдуючись у такт невидимій музиці. Одягнена в тонку білу сорочку, що ледь приховувала силует, з волоссям кольору зрілих каштанів, що хвилями спадало на плечі. На мить йому здалося, що він знає цю постать. Хтось з його далеких спогадів. Його серце пропустило удар. Це не могло бути правдою.
Драко підійшов ближче, сперся долонею на шорстке дерево, намагаючись роздивитися її обличчя крізь вечірній морок. І тоді вона повернула голову та подивилася просто йому в очі.
Він застиг.
— Ні... — прошепотів. — Ні-ні-ні…
Він зробив кілька кроків назад, мовби від самого факту її існування палило п’яти.
— Ти ж мертва. Ти мертва! — вигукнув уголос, мовби намагаючись переконати себе.
Його ноги раптом стали важкими, свинцевими. Та він мусив іти. Подалі від н
еї. Від очей, які він бачив... заплющеними. Востаннє.
А Герміона Ґрейнджер, сидячи на березі, все ще тихо наспівувала пісню.