Драко відкинув газету на порожнє місце поруч з собою, дратуючись наскільки зневажливо ці жовтописці поставились до його сім’ї.
Він зітхнув, заплющив очі й нахилив голову назад, відчуваючи аромат троянд — червоні пелюстки розквітали в самому розпалі літа. Саме тут, у цьому тихому куточку саду, так любила сидіти його мати. Але для нього це місце більше не було спокійним прихистком. Розмірковував, чи було вірним рішення взагалі приїхати сюди.
Щось у цьому повітрі здавалося отруйним. Чи, може, то була пам’ять.
Він вже пожалів про це на півдорозі до маєтку, коли його, прокляни Салазаре, вже нудило від покачування в кареті, хоча декого це абсолютно не бентежило.
— Драко, любий, цей сад такий чудовий, — долинуло з-за живоплоту. Її голос був м’який, трохи втомлений.
Він повернув голову праворуч на жіночий голос. Спочатку в поле його зору зайшов круглий животик, а вже потім і сама Асторія Ґрінґрас, тримаючись долонями за спину. Останні тижні їй вже було важко пересуватися і якби не лікарі, що наполягли на тому, що це корисно, він би заборонив їй зайвий раз підійматися з ліжка.
— Як добре, що ми все ж приїхали сюди сьогодні, — з легкою усмішкою сіла поруч. Її погляд ковзнув по газеті, яку він щойно відкинув.
— Так, — сухо відповів. — Але я більше в житті не згоджуся їхати каретою, — додав уже м’якше й навіть злегка усміхнувся їй.
— Це було в цілях безпеки, — звучало так, ніби втомилася вже це повторювати.
Вони замовкли. Захід сонця фарбував небо в багряно-золотисті відтінки, і вони просто сиділи поруч, мовби намагаючись вловити щось у тиші.
Сидячи тут, в місці де він виріс, зараз це все відчувалося якимось чужим. Хоча Драко і сумував за батьками та цим маєтком, він не міг більше тут жити. Не після того всього, що тут відбулося.
Його ніздрі досі вловлювали уявний запах крові, що мабуть в’їлася в камінь, у шпарини підлоги, у шпалери. Коли він вперше за довгий час ступив на поріг, його мало не знудило від спогадів. Мабуть знадобиться сотня років, щоб все це розвіялось. А можливо це було лиш в його голові. Можливо, лише його власне сумління змушувало ці стіни дихати минулим.
Йому досі снилися кошмари — кривдні сни, де він вбивав маґлородців та напівкровок. В його снах вони не були ворогами. Вони кричали, благали, дивились на нього з жахом. Він прокидався, спітнілий, з прискореним диханням, часто не одразу розуміючи, де знаходиться.
Як же він хотів забути про це все, але лиш одне перебування тут змушує всі ці спогади випливати на поверхню.
— Знову дурню пишуть? — запитала Асторія лагідно, розуміючи, що сам він про це не заговорить.
— Так.
— Щось конкретне?
— Нічого що б вартувало уваги, — відповів холодно.
Вона потягнулася до «Щоденного віщуна», але його рука, ще холодніша за голос, обережно зупинила її.
— Тобі це не треба. Лікар заборонив нервуватися, пам’ятаєш? — звучав вже м’якіше.
— Добре, — усміхнулася вона, як завжди, коли він виявляв ніжність. Попри втому, попри відстань між ними, її усмішка все ще мала силу змушувати його серце танути. І водночас — боліти.
— Ходімо краще всередину, — сказав через декілька хвилин, простягаючи дружині руку. — Міпі, мабуть, вже накрила вечерю.
Асторія прийняла його руку, підвелася, обережно спираючись на нього. Маленькими, обережними кроками вони рушили в бік будинку.