Вівторок, 14 вересня 1999 р.
«Він ніколи не був темним чарівником».
Ці слова прямо кричать на мене з тонких сторінок «Віщуна», і я відчуваю, як папір мнеться під моїми пальцями.
«Він ніколи не був темним чарівником!» — Герміона Ґрейнджер, найяскравіша відьма нашого століття.
Коли я запитала Герміону Ґрейнджер її думку про свого старого однокласника, вона запевнила нас, що містер Мелфой цілком тямущий. З блиском закоханості в очах вона розповіла мені про те, яким амбітним і розумним вона вважає містера Мелфоя, і що, на її думку, він стане важливим працівником Міністерства.
І хіба можна її звинуватити! У свій перший день у міністерстві містер Мелфой прибув у добре зшитій сірій мантії…
Я дивлюся на сторінки, мружусь, намагаюсь зрозуміти, де Скітер прикрасила інтерв’ю, як завжди.
«Він ніколи не був темним чарівником».
Вона занадто сильно вірить в мене, якщо сказала такі слова.
Я кліпаю й посміхаюся, дивлячись на фотографію мого рукостискання з Поттером, думаючи про людей, які отримають серцевий напад, побачивши це. Але погляд повертається до моєї руки на її спині, її очі дивляться на мене, коли я проводжу її до ліфта.
Я зглитаю. Наше перше спільне фото. Хитаю головою. Ні, наше єдине фото разом, я впевнений в цьому.
— Ріта проробила чудову роботу, чи не так?
Підіймаю погляд на маму, яка читає ту саму газету за ранковим чаєм.
— Так, — кажу я.
— Ти маєш надіслати їй записку, повідомивши, наскільки вдячний.
Я глипаю на неї, а вона — на мене.
— Звичайно. Чудова ідея, мамо.
Знову дивлюся на світлину в газеті й мою руку на її спині.
— Ремонт розпочнеться цими вихідними, — каже вона. Я знову кидаю на неї погляд, її очі прикуті до газети. — Я найняла ельфів.
— Чудово.
Тріск.
Міпі стоїть із листом у руках перед мною.
— Це прибуло для вас, сер.
Я все ще намагаюся звикнути до того, що Міпі називає мене «сер». Я дякую їй і знаходжу на конверті знайому сургучну печатку. Мої губи здригаються, і я усміхаюся, коли витягую коротку записку та фото, на якому ми з Поттером потискаємо руки.
Мерліне, Драко. Я і не здогадувався, що тобі НАСТІЛЬКИ бракує друзів. Я в дорозі.
Б.З.
Усміхаюся, дивлячись на фото. Він домалював дещо досить недоречне на обличчі Поттера.
~*~
Вівторок, 27 грудня 1994 р.
— Я маю подякувати тобі, Драко.
Відриваюся від книги крізь втомлені очі й бачу, як Блез падає в крісло навпроти. Камін в загальній вітальні майже згас.
— О, справді?
— Мм-мм, — хмиче він. — Схоже, у Дафни та Пенсі зараз якесь суперництво — якесь «дівчаче діло»… — Блез махає рукою, ніби муху проганяє. — У будь-якому випадку, Пенсі любить хвалитися, а Дафна — не любить відставати.
Він усміхається до мене таємною посмішкою.
Я моргаю.
— Добре…
— Ви з Пенсі трахнулися після балу, правильно? — він пояснює мені. Я відчуваю тепло на шиї.
— О, е-е… — озираюся навколо, пересвідчуючись, що ніхто мене чує. — Так.
— Дафна розповіла мені це вчора. Прямо перед тим, як затягнула мене в шафу для мітел.
Він посміхається.
— О, — кажу, нарешті розуміючи. — Браво, друже, — я нахмурився. — Шафа для мітел?
Він киває, потім нахиляється вперед у своєму кріслі, спершись ліктями на коліна.
— Так, ти маєш спробувати, — каже він. — Це було дико.
Він продовжує, розповідає про те, як падало обладнання, поки вони не знайшли вільну стіну, заглушили шафу, обрали найзручнішу позу. Я постійно перевіряю решту вітальні, щоб ніхто не підслухав.
— Що з тобою? Я впевнений, що з твоєю «чутливістю Мелфоя» ти взяв її на своїй величезній постелі, з запаленими свічками, пелюстками троянд на простирадлах…
Він посміхається мені, хитаючи головою.
— Без свічок і троянд, але так, — закочую на нього очі й дивуюся, як він так спокійно говорить про це без сорому. Останні кілька днів я намагався не думати про ту ніч, і мені стало цікаво, якщо Блез говорить так спокійно… можливо, в мені вкорінився якийсь консервативний погляд, який змушує мене вагатися. — Але наступного разу я спробую шафу для мітел, — намагаюся я.
— Вони там не записуються на прийом, — каже він. — Тобі доведеться хоч раз спробувати бути спонтанним.
— Я спонтанний, — бурчу я. Згадую розмови, які випадково почув на тренуванні з квідичу, між Маркусом та іншими хлопцями. Розумію, що приєднався до їхнього «клубу». Я знаю тепер, що робити, але вдосконалюватись хочеться теж.
— Як довго ти протримався?
Я пильно дивлюся на нього, знаючи, на що він натякає.
— Години, — сухо кажу я.
— Так, я теж, — він посміхається. — Спочатку я спробував зробити їй приємно, але це б зайняло забагато часу, — він відкидається на стілець, і я намагаюся забути, що ми говоримо про Дафну. — А ти?
Я намагаюся наслідувати його безтурботність. Я посміхаюся.
— Коли ми почали, я не дуже про неї думав.
Подвійний сенс вражає мене так сильно, що я відчуваю, як усмішка зникає з обличчя. Знову бачу під собою широко розплющені очі, замість глибоко посаджених Пенсі, моє обличчя зарите в кучері замість оголеної шиї Пенсі. Моргаю, вдихаю й дивлюся на нього.
Він спостерігає за мною. Його очі напружені. Він переводить подих і каже:
— Ти знаєш когось із паролем до ванни старост? Я б хотів спробувати у воді.
І я відчуваю, що він змінив тему. Цілеспрямовано.
Ми трохи балакаємо, і я відпочиваю в цьому товаристві, цьому братерстві. Він згадує кількох шестикласників, які розійшлися на Святковому балу, і жартує, що я провів вечір куди краще, ніж вони.
Посміхаюся.
— Тієї ночі Ґрейнджер багато ревіла.
Мої очі кидаються на нього.
— Чому?
Я шкодую про сказане, як тільки воно вилітає з мого рота.
Він знизує плечима.
— Не знаю. Деякі кажуть, що посварилася з Візлі, — його погляд повертається до мене. — А може, з Крумом, хто ж її зна.
Ковтаю слину і відчуваю, як напружуються м’язи щелепи. Легенько посміхаюся.
— Він ідіот тільки тому, що запросив бруднокровку. Думати, що вона дасть йому після балу — це тупість.
— Так, — він пильно дивиться мені в очі. — Така дурниця. Закохатися в бруднокровку. Особливо в неї.
Його очі чорні й дивляться на мене. Мені б хотілося, щоб ми знову говорили про секс у шафах для мітел.
— Не можу не погодитися, — відповідаю.
~*~
П'ятниця, 17 вересня 1999 р.
— Яйця Мерліна, це був довгий тиждень.
Я підіймаю очі від розмішування чаю й бачу Ентоні Ґольдштейна, який дістає чашку з шафи. Киваю з солідарності.
— Ти бачив пам’ятку про родини учнів із Дурмстренґу? — запитує Ґольдштейн.
— Ні, ще ні. Я був у конференц-залі.
— Інформацію підтверджено, це були Борісов та Дімов, — він нахиляє чашку на мене. — Твоя взяла. Молодець, Мелфою.
Я стримую посмішку й знову киваю йому.
— Мелфою, — ще один голос біля входу в кухню. Повертаюся, і бачу Поттера. — У тебе є звіти по родинах Борісових та Дімових? Виявилося, що ти мав рацію.
Я підношу руку до свого вуха.
— Вибачте, не розчув останню частину.
Він хмуриться і кладе руки в кишені.
— Я і не казав, що це не вони, просто говорив, що ми маємо отримати всі звіти про всі можливі болгарські сім’ї…
— Гммм? — нахиляюся до нього, ніби погано чую.
Він зітхає.
— Я сказав: «Ти мав рацію».
— О, чудово, — повертаюся до свого чаю, домішуючи останню порцію меду. — Так, звіти закінчені. Вони у конференц-залі.
— Ти ж не думаєш, що Робардс змусить нас залишитися після п’ятої, чи не так? — скиглить Ґольдштейн. — Мені дійсно треба піти випити.
— Ні, це не так нагально. Може почекати до понеділка.
Поттер стовбичить у дверях, і я дивлюся на нього. Він дивиться, як я готую чай, з дивним виразом обличчя.
— Блискуче, — бурмоче Ґольдштейн. — У той паб на вулиці?
— Е-е, так, — Поттер дивиться на мене. — Хочеш приєднатися до нас, Мелфою?
Моргаю. Я майже не слухав жодного їхнього слова.
— Куди?
— Е… невелика компанія після роботи йде до пабу на розі. Лише кілька людей з офісу.
Відкриваю рота, щоб відмовитися. Щоб виправдатись, що маю куди цікавіші плани на вечір п’ятниці. Що не хочу проводити з ними більше часу, ніж потрібно.
— Перший раунд за мною, — Поттер каже. Руки все ще в кишенях, як у якогось п'ятирічки. Брови підняті. І я знову думаю про мадам Малкін і свою руку, простягнуту до нього в потязі до Гоґвортсу, коли кажу «так».
Ми йдемо разом, як група брательників, як друзяки. З нами Кеті Бел, і вона навіть розпитує мене про мій перший тиждень, про мою маму.
Кляті ґрифіндорці.
Поттер, вірний своєму слову — не підпускає мене до бару, щоб заплатити за власний напій, тож я на кілька хвилин застряг із Ґольдштейном та Бел.
А вони молодці. Сідають за високий стіл біля стіни, поки ми чекаємо на Поттера, і говорять про справу на роботі, що дивно, тому що я гадав, що сенс зустрічі поза офісом полягає в тому, щоб не говорити про роботу, але думаю, мені ще багато чого потрібно дізнатися про корпоративи.
Коли Поттер повертається, він сідає навпроти мене. Десь за п'ятнадцять хвилин Бел раптом комусь махає рукою і тікає швидше, ніж я встигаю кліпнути. Тут стає велелюдно, і мені цікаво, чи буде це ще нестерпнішим. Глибоко вдихаю.
Бел повертається з єдиною дівчиною сім’ї Візлі, хоча мені здається вона скоро змінить прізвище, яка займає стілець поруч із Поттером, посилаючи мені дивну посмішку замість привітання. Вона ніколи раніше мені не посміхалася.
І перш ніж я встигаю зробити щось тупе, як-от помахати, позаду неї з’являється Ґрейнджер, вітаючись із Поттером, вона здається мені такою маленькою. Вона знову щось зробила зі своїм волоссям, і мене це дратує. Я бачу, як Ґольдштейн підіймає руку, щоб помахати їй, поки продовжує розповідати про родини Борісових та Дімових, а вона підіймає очі й швидко посміхається. Вона спирається на стіну біля крісла Візлі.
Вона не хоче сісти? Вона не залишається надовго? Вона — найяскравіша відьма нашого часу, чому вона не сідає, наче для неї тут немає місця?
Відпиваю зі своєї склянки, пальці починають свербіти.
Я успішно уникав її весь тиждень. Ми пройшли крізь каміни одночасно в середу, і мені вдалося пройти в ідеальному темпі до підіймачів так, що вона потрапила туди першою і розминулася зі мною. Цілий тиждень мені довелося будувати стіни, знайомитися з новими людьми, перепрошувати перед старими знайомими. Взаємодія з нею без мого розумового захисту була б... недоцільною.
Вона уважно спостерігає за Ґольдштейном, поки він говорить. І мені цікаво, чи вона спеціально не дивиться на мене, чи я справді не вартий звичайного «привіт».
— Скандинавський міністр магії розбереться ж із ними? — питає Бел.
— Навряд, — кажу я, говорячи уперше відтоді, як вона сіла. Відчуваю, що усі погляди звернені на мене. Усі, крім одного. — Сестра міністра вийшла заміж за старшого брата Дмитра Борісова. Сім’ї дуже близькі.
Чую, як Бел стогне, хитаючи головою.
— Отже, якщо їх передадуть болгарському уряду, вони не будуть покарані? — перепитує Ґольдштейн.
Киваю, і периферійним зором бачу, як Ґрейнджер закинула волосся на плече. Моя рука здригається навколо склянки.
Силюсь зосередитися на тому, що говорить Поттер. Пройшло десять хвилин — а вона все ще стоїть біля столу, наче їй не потрібен стілець — я бачу, як Візлі нахиляється й щось шепоче їй на вухо. Вона підстрибує, а потім червоніє. Я відводжу погляд, коли колір сповзає на її шию, і знову фокусуюся на Поттері. Вона зникає. Відчуваю, що знову можу дихати.
— … щоб обговорити це в понеділок з Робардсом…
— Мушу сказати, що це саме те, як я уявляв відпочинок у вітальні Ґрифіндору, — перериваю Поттера. — Всі сиділи й говорили про те, якими були для нас останні вісім годин.
Поттер посміхається, а Бел і Ґольдштейн сміються.
— Не всі ми витрачали вечірні години на зачіску, Мелфою, — каже Візлі, посміхаючись, як і я.
Коли стіл регоче, я посміхаюся їй у відповідь.
— Та я зрозумів це з того, що у Поттера все стирчить куди попало.
Поттер підіймає руку, щоб розправити волосся.
— З віком стає ж краще, чи не так?
— Звичайно, любий, — каже Візлі. Вона корчить гримасу, і стіл знову сміється.
Я все ще усміхаюся, коли в мою руку ковзає повний келих віскі. Дивлюсь і бачу, що Ґрейнджер принесла нам черговий раунд випивки. Мені включно. Ніби я — один із її друзів. Вона збирає порожні склянки, стоїть біля Бел на чолі столу, а потім вона вже тут, біля мене.
І уникає моїх очей. Як завжди.
І я роблю дурницю. Як завжди.
— Після того, як звільниш усіх драконів і кентаврів, Ґрейнджер, можеш задуматися про кар'єру офіціантки.
Вона дивиться на мене. І я розумію, що в коментарі не було ні компліменту, ні образи. Це просто так, дурниця. Але вона чогось чекає.
Раптом Візлі вривається з коментарем про незграбність Ґрейнджер — рису, яку я ніколи не помічав, — і вона має такий вигляд, ніби руда щойно врятувала нас обох від не знаю чого.
Вона все ще стоїть біля мене, коли Бел оголошує, що вагітна. І я намагаюся не дивитися на Ґрейнджер, як вона реагує. На щастя, я відволікаюся, коли Бел згадує про квідич.
— У міністерстві є міжвідомча ліга з квідичу?
Тиша. І я розумію, що мене не запросять.
Поттер відкашлюється, щоб сказати, або збрехати, або легко підвести мене, і каже:
— Так, ми створили її лише кілька місяців тому. Ти граєш, Мелфою?
Я мав би глузувати, високо задирати носа й казати їм, що мені є чим зайнятися, а не грати з ними в аматорський квідич.
Але замість цього я запитую, чи є у них ловець.
Ґрейнджер повертається до свого місця біля стіни, і я думаю, що це тому, що ми почали говорити про квідич, але все ще відчуваю її погляд на собі, коли Поттер пропонує мені грати третім загоничем.
— … Якщо Кеті йде з команди, нам знадобиться третій, зі мною та Джіні.
Повертаю голову до Візлі, і мій погляд майже зупинився на ній. Вона стоїть, спираючись на стіну, тримаючи маслопиво, як зброю.
— І як тобі вдалося пробратися у команду ВОМП, якщо ти навіть не працюєш в цьому відділі?
Мені цікаво, чи триватиме цей легкий стьоб між мною та дівчиною-Візлі.
Вона знову просто посміхається мені й каже:
— Стосунки з Гаррі Поттером мають свої переваги.
Ще в Гоґвортсі вона була невиправною кокеткою. І ось вона, зустрічається з найвідомішим хлопцем у чарівному світі, і посміхається мені так, ніби випробовує мене.
Відчуваю на собі очі Ґрейнджер і думаю, чи зможу утримати цей погляд.
— Можливо і мені варто спробувати.
Посміхаюся. Візлі посміхається у відповідь. Стіл хихикає й фиркає, а її очі все ще прикуті на мене, де їм і місце. І я не смію на неї дивитися. Бо зруйную заклинання, під яким вона зараз.
Поттер починає розповідати мені деталі про гру. Він, звичайно, капітан команди, і він розповідає про трюки, які любить використовувати команда. Ґрейнджер все ще стоїть біля Візлі, і ніхто не поступається їй йобаним місцем, і я чую, як Ґольдштейн запитує про її роботу, просить порадити книгу для його матері.
— Їй варто спробувати прочитати серію «Небажані».
Дивлюся на неї, а вона пильно дивиться на мене. Я посміхаюся у відповідь:
— Серія, насправді не така проста, як здається. Там сім романів, усі з різної точки зору на одні й ті ж моменти. Хтось сказав би, що це нудно, але Гейнсворту вдається втримати інтерес, відкриваючи нову інформацію щоразу, коли сцену переглядають.
Поки я говорю, її очі спалахують, а щелепа вкривається рум’янцем. Саме тоді я помітив, що її очі нафарбовані.
— Добре, дякую, — каже Гольдштейн. — А хто автор...?
Я відкриваю рота, але вона випереджає мене.
— Ленс Гейнсворт.
Відпиваю зі свого келиха, щоб не усміхнутися. Помічаю, що її стакан майже порожній.
— І ти згодна, Герміоно? — питає Ентоні.
— О, так, — вона кидає на мене погляд, і я не спускаю з неї очей. — Можна навіть сказати, що я точно такої ж думки.
Це змушує мене усміхнутися, і я відходжу від столу, перш ніж розсміятися. Допиваю те, що залишилося в моїй склянці, і прямую до бару, думаючи про її порожній келих для пива. Бармен уже зайнятий. Тут зараз набагато людяніше, ніж раніше. Я вже майже в першій черзі, коли озираюся на стіл і бачу, що вона нарешті сидить, але тепер вона ні з ким не розмовляє, дивлячись на стіл і намагаючись вслухатися в те, що Поттер і Ґольдштейн обговорюють.
Замовляю собі вогневіскі та маслопиво для неї, не встигаючи зупинитися. Повертаюся назад, і коли натовп розступається, помічаю, що хтось сідає на табурет поруч із нею. Вона повертається до нього з легкою посмішкою.
Це О'Коннор. І я відчуваю, як мої кутні зуби скрегочуть.
Хоча, здається їй незручно. Можливо, він не має підходити до неї на людях.
Йду до них. Мені ще потрібно відплатити їй за випивку. Не люблю бути в боргу.
Я завжди приходив вчасно, і сьогодні не виняток, тож коли вона намагається зробити ковток зі свого порожнього келиха, а О'Коннор каже:
— Дозволь принести тобі ще.
Ставлю її маслопиво саме в цю хвилину. Стоячи якомога рівніше, але дивлячись на одурманене обличчя О'Коннора.
— О'Коннор, чи не так?
— Так, Мелфою, радий тебе бачити, — каже він, і справді виглядає так, ніби це і має на увазі. Він тисне мені руку. — Як минув перший тиждень?
— Чудово, дякую.
Чекаю, поки він запросить мене приєднатися до них, покаже, що має право на неї та дозволить мені бути з ними. Але він прощається. Можливо… вони не…
Він ніжно торкається її плеча, коли йде, і я мушу відірвати очі від того місця, спостерігаючи за його спиною, доки він прямує до бару. Він вітається з кимось бурхливо, гучно й мультяшно.
Невеличке «дякую» повертає мене до неї, і вона киває на маслопиво. З усією впевненістю, яку тільки можу зібрати, я сідаю поруч, обличчям до неї.
— Він нагадує мені Візлі.
Це злетіло з моїх уст, перш ніж я встиг подумати. Звинувачую в усьому вогневіскі.
Це привертає її погляд до мене. Вона відпиває зі свого келиха. Її очі розширені й круглі, поки вона опускає склянку.
— Рона?
— Ні, його матір, — жартую я. — Авжеж, Рона, — випльовую склади його імені.
Спостерігаю, як вона повертається, щоб поглянути на Ейдена, наче сьогодні в нього руде волосся.
— Невже те, як він посміхається і тисне тобі руку, викликає спогади про Рона?
Вона повертається до мене й легко усміхається. Ніби це наш особистий жарт.
— Схоже на те.
— Здається, ти дуже добре вписався в компанію ґрифіндорців, — каже вона, висловлюючи всі мої занепокоєння.
— Ну, Ґольдштейн — рейвенкловець, тож ми чіпляємося один за одного, коли хтось намагається увірватися до палаючої будівлі, щоб порятувати кошенят.
Бачу, як вона усміхається у своє пиво. Справжня усмішка. І забуваю, чому тримався якомога далі від неї весь тиждень.
— Думав, що ти рятуватимеш домашніх ельфів, а не вивчатимеш драконів.
Ось чому. Стискаю свій келих, відчуваючи, як перстень шкрябає по склу, вона дивиться на мене, її очі вивчають моє обличчя. Це занадто інтимно. Знати ці подробиці.
У неї на губах піна від маслопива, і як тільки я це помічаю, її рожевий язик вигулькує крізь губи, щоб злизати її, а потім знову зникає в роті. Це майже непристойно. Якби вона мала уявлення, що робить.
Відчуваю жар у грудях і зглитаю, коли вона дивиться повз мене, говорячи, не зустрічаючись очима. Вона каже якусь нісенітницю про те, що врешті-решт хоче працювати з ельфами.
— Хіба вони перед тобою не приклоняються, не можуть дати будь-яку бажану посаду? Або ти забула вписати «Золоте тріо» у резюме?
Вона дивиться на свої руки.
— Насправді, я подавалась під фальшивим ім'ям.
Мружусь на неї.
— І чому?
Її очі скляні, коли вона підіймає на мене погляд, і я гадаю, наскільки ця розмова пов’язана з її розв’язаним язиком. Спостерігаю, як вона дивиться на моє обличчя, а потім глибоко вдихає, наче переставала дихати.
— Я не дуже хотіла, щоб мені після війни все подали на білому блюді, — каже. Вона відводить погляд від мене, і мені конче треба знати, на що вона дивиться за моїм плечем. — Я хочу заслужити свою посаду, а не отримати завдяки тому, з ким подружилася на першому курсі,
Вона сором'язливо посміхається у свій келих. Ніби зробила щось не так. Ніби не хоче, щоб на неї дивилися. Я хмурюсь.
Згадую дівчину, яка вигнала Амбридж із кабінету в ліс до розлючених кентаврів; дівчину, яка витягла Ґойла на мітлу, доки Зложар лизав їй п’яти; дівчину, яка виступала за звільнення ельфів; яка зрозуміла, що за монстр у кімнаті Слизерина; яка дала мені ляпаса з гарячими очима та шипіла мені в обличчя; дівчину у синій сукні.
Вона обережно дивиться на мене, наче забула, хто вона.
— Ти правда думаєш, що через це тебе кличуть «Золотою дівчинкою»? Тому, що Поттер і Візел впустили тебе у свій клуб?
Її очі глибокі, дихання коротке. Чи справді мені потрібно пояснювати це їй?
І раптом її очі кинулися мені до рота. Я відчуваю, як повітря повільно покидає груди.
— Гей, Ґрейнджер!
Її відібрали в мене, бо О'Коннор намагається забрати її собі. Спостерігаю, як вона кліпає, очі туманні, щось кричить йому через бар. Дивлюся, як вона відхиляє його пропозицію, її щоки рум'яніють. Я думаю про її підняте волосся та макіяж, коли О'Коннор кричить їй про «наступного разу».
Це було для нього? Зачіска, макіяж. Як було колись із Візлі, Крумом і навіть Маклаґеном.
Вона дивиться, як О'Коннор йде, підносячи келих до губ. Кров прилила до моєї шиї, і я говорю, не думаючи.
— Як довго ви зустрічаєтесь?
Вона смикається, щоб подивитися на мене.
— Вибач, що?
Відчуваю, як спирт хлюпає крізь щілини в моїй цегляній стіні.
— О'Коннор, — кажу я. — Ви разом? — п'ю ще, щоб забути, що я п'яний.
Її очі розплющені, ніби її спіймали. Вона відкриває рот, але голос Поттера перериває її.
— Гей, ми з Джіні додому. Герміоно, ти залишаєшся чи ідеш з нами? — запитує Поттер.
Вона якусь мить дивиться туди-сюди між нами двома. Мені не можна залишатися наодинці з нею.
— Я теж вже збираюся йти, — кажу я. Дивлюся на її широко розплющені очі й відкриту щелепу. — Ґрейнджер має бути поруч із тобою, Поттере. Вона не зможе сама роз’явитися.
Вона хмуриться і намагається довести свою тверезість, вставши з табурета, але втрачає рівновагу. Дуже граційно. Я хапаю її за лікоть, перш ніж вона впаде, і лише коли вона це усвідомлює, відпускаю. Я маю втекти від неї, перш ніж зроблю щось тупе. Як от, наприклад, торкнуся її кучерів.
Поттер домовляється зі мною щодо завтрашнього квідичу, і вона червоніє, виглядає трохи розгубленою, і я дивуюся, чому вона не пішла з О'Коннором, якщо так подумати.
— Чекаю з нетерпінням, Поттере, — кажу я. Вона дивиться на мене своїми темними очима.
— На добраніч, Драко, — шепоче.
І це звучить на її вустах краще, ніж будь-коли в моїй уяві, в моїй камері в Азкабані, коли я дрімав, або в моєму ліжку з балдахіном, коли моя рука опускалася по животу.
Вона кліпає мені віями й повертається, щоб Поттер вивів її. Він махає у відповідь, і я киваю. Коли за ними зачиняються двері, я видихаю.
Поки звук її голосу, який вимовляє моє ім’я, відлунює в моїй голові, я думаю, що сталося б, якби я не відновив свої стіни.
~*~
Субота, 18 вересня 1999 р.
Повернутися до спорту було справжньою мрією. Навіть із Поттером за капітана. Навіть із легким головним болем від вогневіскі.
Цілий ранок я намагався бути «командним гравцем», слухаючи промову Поттера та допомагаючи Візлі забивати, замість того, щоб самому брати квафел до кінця. Вони навіть запросили мене випити після тренування з командою, але я був змушений відмовитися.
Сьогодні я йду до Азкабану, щоб побачити батька.
Я відкидаю волосся з чола, пригладжуючи їх, як він мене завжди вчив. Це виглядає дивно після того, як протягом останніх кількох тижнів я робив трохи «недбалу» зачіску. Я бачу весь свій лоб.
Мама цілий ранок носилася зі мною, як квочка, і хоча я дякую їй за чай, булочки та за поправляння мого коміра, я зрештою гаркнув на неї, щоб дала мені спокій.
Я відкриваю фоліант на раковині у ванній. Дивлюся у сторінки, потім в люстро, вправляючись у виразі власного обличчя.
— Це свого роду консалтингова фірма, батьку, — шепочу я. Кривлюся. Хитаю головою і дивлюся прямо в собі очі через дзеркало. — Я відкриваю бізнес. Мені потрібна моя спадщина, — мружусь. Ні, ні. Грати на його слабкості. — Я хотів би почати бізнес. На ім'я Мелфоїв. Але мені потрібна твоя допомога, батьку.
Закриваю очі й думаю про цеглу та каміння, розчин і цемент, відкриваю очі, щоб побачити їх порожніми. У дальньому правому куті своєї свідомості я закриваю кришку шкатулки з латунним покриттям.
Волосся не слухає. Знову занурюю гребінець у гель.
Я шниряю бібліотекою о 15:42. Мати заглядає у двері.
— Тобі щось потрібно, Драко?
— Ні, — гавкаю. — Дякую, — кажу спокійніше.
Вона киває, але стоїть на місці.
— Пам’ятай, Драко, гроші належать тобі. Це просто розклад їх отримання.
— Я знаю, мамо.
Повертаюся до стільців, потім розвертаюся на підборах і знову йду до каміна. Розклад і шлюбні умови.
— Скітер сфотографує, як ти йдеш. Каже, що хоче додати це у статтю про твоє парубоцтво.
Зупиняюся.
— Що?
— Твій спадок буде передано без дружини. Ти будеш дуже бажаним парубком.
Я сміюся.
— Це найменше мене турбує.
Моя чарівна паличка дзижчить у кишені, повідомляючи, що зараз 15:45. Я хапаю фоліант, мої руки ковзають по шкірі. Киваю їй і кидаю порошок Флу в камін.
Проходжу, і знайомий запах атакує мене. Азкабан.
Охоронець вітає мене, хмурячись. Не впізнаю його, але я впевнений, що він точно знає, хто я. Він поводиться з моїми речами грубіше, ніж потрібно, але після ретельного огляду фоліанта ми йдемо знайомим коридором. Місця для відвідування.
Він відкриває двері переді мною, і я переводжу подих, перш ніж увійти.
Він стоїть до мене спиною. Стоїть по інший бік столу, дивлячись убік, ніби розглядає щось у вікні, але вікон немає. Гра в головного.
Він повертається, коли двері зачиняються. Його погляд зупиняється на мені, і він щиро усміхається.
— Привіт, Драко.
— Батьку.
Мій голос сильний. Цікаво, чи ми обіймемося, або потиснемо один одному руку. Натомість я нічого не роблю.
— Будь ласка, сідай, — який щедрий господар.
Притягую металевий стілець і сідаю, поклавши фоліант на стіл. Він дивиться на нього, але нічого не каже.
— Як справи? — запитую.
— О, так само. Як почуваєшся? — він каже. — Звик до волі?
— Деколи відчуваю себе не на своєму місці, але так все добре, — чесно відповідаю я. Його обличчя ласкаве. І пам’ятаю, що не бачив його півтора року. Він геть не змінився. — Мама передає вітання.
— Їй теж, — каже він. — Я дуже радий, що ти вирішив відвідати мене, Драко. Хоча побачити твою маму я теж завжди радий.
— Звичайно. Багато часу минуло.
Я брешу.
— Але я відчуваю, що у тебе є інший мотив? — його погляд скочується на фоліант.
— Можна й так сказати, — я легенько сміюся. Нахиляюся вперед у своєму кріслі. — Як ти маєш знати, цього тижня я почав працювати в міністерстві, — він киває, і я продовжую. — І хоча це, звичайно, робота на випробувальному терміні, цього було достатньо для мене, щоб знати, що я не хочу сидіти вдома та байдикувати до кінця життя, — намагаюся зацікавити його. — Мелфої не подають звітів, — він схвально підіймає брову. Я прочищаю горло. — Я закінчу там 10 грудня, і я думав про те, що хотів би зробити після. Час в Азкабані дав мені неабиякий потяг до досягнень, жадання чогось прагнути, — я дивлюся йому в очі, вираз обличчя я відпрацював. — Я хотів би почати бізнес. На ім'я Мелфоїв. Але мені потрібна твоя допомога, батьку.
Його очі дивляться на фоліант, і він вмощується, відкидаючись на спинку крісла.
— Бізнес.
— Так, — кажу я. — Консалтингова фірма. Консалтингова Група Мелфоя. Хочу відновити імідж нашої сім’ї та почати робити собі ім’я у світі, — я потягнуся до шкіряного фоліанта, стискаючи його в руках, як щит. — У мене є інформація про місію, бізнес-моделі, фінансовий аналіз та інші документи.
Починаю його відкривати.
— Тобі знадобиться спадщина, — каже він.
Я дивлюся на нього. Зосереджуюсь на тиші, на своїх цеглинах.
— Так.
Він стискає губи, складає руки на столі.
— Це все дуже добре продумано, Драко. Я вражений, — він посміхається, але ця посмішка не доходить до його очей. — Ти, мабуть, думав про це вже деякий час.
Киваю.
— Упевнений, що мені не треба пояснювати тобі, що в Азкабані потрібно знайти якісь способи зайняти голову, — я посміхаюся.
Він киває на стіл. Його великі пальці обертаються один навколо одного. Він плавно встає.
— Це все дуже вражає, — він прогулюється навколо свого крісла й озирається на глуху стіну. — І я хочу тобі допомогти, — мій пульс підскакує. Він повертається і спирається руками на спинку стільця. — Але тобі доведеться вирішити, чого ти хочеш більше, Драко, — він пильно дивиться на мене, і я почуваюсь маленькою дитиною. — Цей бізнес або твою бруднокровку.
Він спокійно блимає на мене очима.
Я залишаюся нерухомим, моє дихання рівне — цій техніці я навчився у нього. Жовч підступає до горла від думки, що він дізнався про неї. І я мимоволі ковтаю.
Він це бачить. І посміхається.
Немає сенсу грати в гру, просити його пояснити, запитувати «що за бруднокровка».
Шкатулка з латунним покриттям брязкає.
— Не звинувачуй свою бабусю, Драко. Вона була дуже стурбована після вашого маленького обіду, — він височіє наді мною й починає повільно ходити навколо столу. — Вона прийшла до мене з проханням пожаліти тебе. Розповіла мені про те, як важко їй було втратити Андромеду, — він шипить ім’я біля мого вуха, коли рухається позаду мене. — Я був дуже розгублений, — сміється він, і я стримую бажання звернути йому шию. — Мій син? Хоче втекти з маґлонародженою? — він вигинається навколо моєї спини. Я не довіряю собі виправити його. — Мій син? Ставить під загрозу свою спадщину, свої засоби до існування заради бруднокровки, — він з’являється з-за мого лівого плеча, зупиняється там, ніби хоче, щоб я подивився на нього. — А потім я чую чутки про цей... Аукціон. Певні цифри виринають, — він робить павзу, ніби я мав реагувати. — І за кілька місяців ось вона, звивається на підлозі нашої вітальні. І ти… слабкий через неї.
Я чую відлуння її крику біля каміна. Моє око смикається, і він це бачить. Він обходить стіл, знову сідаючи на стілець.
— Після всього того часу, витраченого на тебе Северусом за моєю спиною, я був дуже здивований, побачивши, як твої емоції перемагають.
Зустрічаюся з ним очима. Відчуваю, як він тисне на мої стіни, але я впевнений у своїх силах. Бачу момент, коли він розуміє, що не може увійти. А потім повільно посміхається мені, як якийсь кіт у джунглях.
— Знаєш, прикро, що Волдеморт не переміг, — він дивиться на мене. — Я б із задоволенням погрався б із нею.
Моє око сіпається. Коліно підстрибує один раз.
— Але я бачив, що ти був ладен на все, щоб захистити її. Врятувати, — він киває мені, схвалюючи. — Я, мабуть, дозволив би тобі залишити її, Драко. За умови, що ти дозволив би мені бути її першим.
Мої пальці стискають портфоліо.
— Не хвилюйся, синку. Натомість я б повернув твої 5000 ґалеонів.
Мої плечі ламаються, і я кидаю фоліант йому в голову. Він відбиває його, перш ніж тека влучає, і я стою обличчям до задньої стіни. Тисну долонями в очі. Він не міг пройти повз мої стіни, тому знайшов інший спосіб.
— Ти довго не практикувався, Драко! Раніше зламати тебе було важче, — він сміється, ніби ми граємо в гру, правила якої я знаю. — У мене насправді залишився лише один «аргумент». Щось на кшталт «як думаєш, вона колись застогнала б під тобою після того, як кричала б піді мною»?
— Досить, — розправляю плечі й повертаюся, щоб побачити, як він усміхається мені. — Я прийшов обговорити своє майбутнє, а не минуле.
— Вона свідчила на твоєму суді. Що ти відчув? — нахиляє голову набік.
— У портфоліо ти знайдеш альтернативні бізнес-моделі, якщо тобі не сподобається перша…
— А зараз ви разом працюєте в міністерстві. Ти часто бачиш її?
— Ця зустріч не про неї, а про бізнес…
— Ні, зустріч про спадщину, що має стосунок до неї.
Я роблю важкий вдих і дивлюся на землю. Вірна ознака поразки. Кришка скриньки для коштовностей тріснула.
— Як я можу бути впевнений, що ви не втечете, коли гроші будуть на рахунках. Як я зможу бути спокійним у чистоті своєї лінії після того, як передам гроші?
— Цього не станеться…
— Чому ні? Це майже сталося раніше…
— Тому, що відновлення моєї репутації — репутації цієї родини — важливіше. Для мене важливіше якомога більше дистанціюватися від тебе.
Спостерігаю, як він закляк. Як могила, казав він мені.
— Мені знадобиться ще щось, Драко, — його рот відкривається, язик плескає, але справа в іншому. — Щось, що тобі також потрібно почути, — він сидить і читає лекції мені, як шестирічці. — Чому ти не можеш просто втекти з нею?
Широко розплющені очі блимають у моїй свідомості. Дивляться на мене над келихом маслопива, поверх бухгалтерської книги. Поглинають мене, пробігають моїм обличчям, губами, волоссям. Її губи розкриваються щоразу, коли вона не може дихати, коли я дивлюся на неї. Шепіт «на добраніч, Драко» пестить моє вухо.
Недостатньо, щоб закріпити мрію.
— Тому, що вона мене не хоче.
Він перевіряє мої очі. Сідає, дивиться вбік і прикладає великий палець до губ, замислюючись.
— Коли почнеш?
Моє серце заходиться.
— 1 січня.
— А оголосиш?
— 1 листопада.
Він киває на стіл.
— Ти не зможеш почати роботу 1 січня.
Моргаю на нього.
— Чому? Нове тисячоліття. Ідеальний маркетинг і видимість.
— Новорічна вечірка твоєї мами. Це має бути твоя презентаційна вечірка.
Я відкриваю рот, щоб сперечатися. Закриваю.
— Ти можеш відкритися 1 січня, — каже він, — продовжувати вишукувати клієнтів, вишукувати працівників. Але зможеш розпочати повноцінну роботу не раніше лютого.
Киваю. Його очі проходять по мені, досліджуючи мій вираз обличчя, мою напругу. Він дивиться вбік.
— Я передам тобі частину спадщини для початку, — каже він. Я стискаю щелепи, рахуючи свої благословення. — Решту передам 1 січня.
— Умови? — запитую. Завжди є заковика.
— Жодних, Драко, — співає він. — Я просто хочу переконатися, що ти справді серйозно ставишся до цієї справи, — він відхиляється назад. — Це дуже багато грошей. Мені б не хотілося бачити, як вони… пропадають.
Як раніше. Коли я мало не проміняв їх на неї.
Цей бізнес або твоя бруднокровка.
Зглитаю. Він це бачить. Відкидаюсь назад.
— І що я маю робити з цією «часткою».
— Драко, — каже він. — Тобі не знадобиться вся спадщина, щоб забезпечити себе офісом, юридичним радником та почати спілкування з потенційними інвесторами, партнерами та співробітниками, — його очі блищать, і я знаю, що він переміг. — І я не буду скупитися. Для цього стартапу я передам, скажімо… — його очі танцюють по стелі, наче він підраховує. Тоді мене пронизують сірі очі. — …35 000 ґалеонів.
Моє око смикається. Кут його рота повзе догори.
— Так, батьку.