Понеділок, 13 вересня 1999 р.
Скітер повідомляє, що я маю бути в міністерстві раніше, щоб зробити фотосесію. Я мало не повісився на своїй старій гоґвортській краватці.
Я входжу в Атріум, а там Поттер… Ммм, клас.
Він дивиться на мене, а Скітер підстрибує, кидається на свого фотографа та надто сильно торкається обох наших плечей і грудей.
Я думав, що вона сфотографує мене, як я проходжу крізь каміни й іду до ліфтів. Я й гадки не мав, що вона захоче, щоб я стояв тут і мене вітав Хлопчик-Який-Вижив-Помер-І-Ожив-Знову.
Ну дякую, Скітер.
Скітер відходить, кажучи, що збирається запитати когось про налаштування освітлення тут. Успіхів. Це ж підземна гробниця.
— Ти готовий до цього? — запитує Поттер.
Я дивлюся на нього, він намагається бути дружнім, але я бачу його наскрізь.
— Я так думаю.
Ми повернулися обличчям до Атріуму й спостерігали, як Скітер тягне за собою робітника з обслуговування, якому вказує на освітлювальні прилади. Ми вдвох, пліч-о-пліч.
— Гавейн Робардс дуже хоче зустрітися з тобою, — каже він. — Начальник відділу Аврорів. Він приємний чолов’яга. Цінує важку працю.
Я киваю.
— Пам’ятаєш Ґольдштейна. Він теж нагорі, — Поттер вовтузиться біля мене. — Кеті Бел теж.
Бел. Чудово. Я відчуваю, як у мене починає крутити живіт. Чому всі мали йти працювати в довбане міністерство?
— У тебе буде власна кабінка, але ймовірно, тебе затягнуть на командні зустрічі, мозкові штурми тощо. О, і на нашому рівні, прямо за рогом, є кафе. Чудові круасани.
Відчуття Дежавю охоплює мене. Ми вдвох, пліч-о-пліч. Наче стоїмо у коридорах вагона, застібаючи мантії. Тільки цього разу повчає Поттер, хоча і нервово, і замість того, щоб вихвалятися, як я, він намагається допомогти мені, щоб я почувався комфортно.
Я пам’ятаю, як побачив Геґріда з вікна мадам Малкін і подумав, що з цього хлопчика я посміюся. Я вже тоді знав, що ображати слабших чи менших — це мій талант, і, можливо, я знайшов би друга, якби він вважав мене смішним.
Моргаю, щоб прояснити голову, а Ріта плескає в долоні, кричачи на фотографа.
— Дякую, що захистив мою матір, Поттере, — відчуваю, як він повертається до мене. — Я... дуже вдячний, що їй не довелося довго перебувати в Азкабані.
— Звичайно. Ергм. Так, — каже він. — Одного разу вона врятувала мені життя. Я вважав за краще повернути послугу, — каже він з посмішкою.
Перш ніж мені спало на думку подякувати йому за виступ на моєму суді, Скітер повернулася. Вона каже нам стати перед фонтаном, один до одного обличчям і потиснути руки.
І, можливо, це спогади мадам Малкін, або це абсурдність усього цього, але Ріта зводить нас, і Поттер простягає руку, і я кажу:
— Мерлін, Поттере. Тобі знадобилося вісім років, щоб нарешті потиснути мені руку.
Я стискаю його руку, камера блимає, а Поттер пирхає, сміючись. Він приховує посмішку, коли каже:
— Тільки уяви, скількох неприємностей ми могли б уникнути.
Я сміюся. Ріта просить нас повторити, а потім я чую:
— Міс Ґрейнджер!
Я знав, що побачу її сьогодні. Але я все ще неготовий до можливості проводити більшу частину своїх днів із нею та Гаррі Поттером.
Повертаюся, щоб побачити її. Волосся. Що з її волоссям?
Скітер тягне її за собою, змушуючи стати біля Поттера, поки ми потискаємо руки. Її очі широко розплющені, плечі напружені, і нарешті Скітер відводить її вбік. Я відчуваю, що знову можу дихати. Дивлюся на свої туфлі, здивований, побачивши, що у Поттера туфлі з драконячої шкіри, яка відповідає робочому стилю. Хм. Молодець. Нарешті доладно вдягнувся.
Я дивлюся на нього, а він — на мене. Я стримуюся, щоб не розсміятися йому у відповідь, але щось є в його дурних зелених очах. Ніби він щось шукає в моїх. Відводжу погляд. Зосереджуюсь на своїх цеглинах.
— Бозо, досить! — кричить Скітер. — Дозвольте мені трохи поговорити з містером Поттером, а поки зробимо кілька кадрів, як містер Мелфой прямує до ліфтів! Міс Ґрейнджер, чому б вам не провести його?
Її вираз обличчя відповідає моїм почуттям. Вона починає сперечатися, кажучи, що вона працює не на моєму поверсі. Я намагаюся згадати, на якому поверсі знаходиться її Департамент.
Її штовхають до мене, і ми разом йдемо до підіймачів. Вона дуже напружена. І мені цікаво, невже вона мене так ненавидить, що не хоче навіть сфотографуватися зі мною.
Скітер кричить нам, щоб ми дивилися одне на одного, і ми обоє ігноруємо її. Я відкриваю для неї решітку, і вона дивиться на мене, наче здивована. Їй ніхто не відкриває двері? Вона ж Герміона, бляха, Ґрейнджер.
Нахиляє голову й проходить, і я проклинаю свою руку, яка підіймається, щоб провести її всередину, торкаючись тканини її блузки. Вона смикається.
Я йду за нею й чую, як Скітер кричить, щоб ми повернулися й повторили, ніби ми актори в її маленькій виставі. Я знаю, що Ґрейнджер ненавидить її, і мені вже набридла ця шарада. Продовжую зачиняти ворота, наче не почув її.
Вона біжить за нами, каже нам зробити все ще раз, а я вдаю, що не знаю, як вибратися з ліфта.
— Вибач! Це мій перший день!
Ненавиджу себе, коли перевіряю, чи усміхається вона цьому. Вона полегшено зітхає, і мені це подобається.
У ліфті лише ми, коли він підіймається нагору. Можливо, мені доведеться повернутися вниз. Або Скітер мене сама знайде.
Тиша. І я шкодую що провернув це, коли в ліфті відчуваю лише знайомий аромат. Потрапив у закрите приміщення з нею. Я притуляюся до стіни, якомога далі від неї. Мені цікаво, наскільки природно я зміг би «впасти» на неї, коли підіймач струсне, відновити рівновагу, тримаючи руки на її стегнах, можливо, притиснувши її до стіни, але тоді я нагадую собі, що Мелфої не спотикаються.
Я збираюся сказати… щось, коли вона заговорить першою.
— Якщо Скітер тобі докучає, я завжди можу знайти баночку з незламними чарами — зазвичай це допомагає.
Мене вразила серйозність її пропозиції. Я посміхаюся їй, коли хвиля гордості валитися на мене. Вона дивиться, як зачаровані папірці вилітають з ліфта.
Подивись на мене.
— Дуже по-слизеринськи.
Вона повертається, щоб оглянути мене, і я бачу, як її очі вивчають моє тіло, коли я недбало притуляюся до стіни. Я чекаю, поки вона доведе своє законне місце в Ґрифіндорі, докоряючи мені Слизерином. Двері зачиняються, і вона дивиться вбік. Я спостерігаю, як вона стискає губи.
— Я просто… ненавиджу її.
Вона нервово сміється. І звук залазить мені прямо під ребра.
— Та невже, — кажу я. — Я думав, що Герміона Ґрейнджер залишила всю свою ненависть у Гоґвортсі.
Вона посміхається собі у ноги, коли каже:
— Ні, є винятки. Тільки Ріта Скітер і ті, хто не цінує Ленса Гейнсворта.
Вона дивиться на мене, і я не можу стримати усмішку. Я мав би прояснити ситуацію з Гейнсвортом, сказати їй, що він теж мій улюбленець — можливо, вона знову захопиться книжками, її очі засяють, широко розплющаться, а щоки почервоніють — але ось двері ліфта відчиняються, і з’являється якась незграбна істота, яка кличе її на ім'я.
Вона напружується.
— Ти мені потрібна, — каже він з усмішкою. Вона кривиться, і когось цей дурень мені нагадує.
— Ейдене. Доброго ранку. Ти пам'ятаєш Драко Мелфоя? — каже вона, не дивлячись на жодного з нас.
Я вирівнююсь, наскільки це можливо, не замислюючись. Він вищий за мене щонайменше два дюйми. Він тисне мені руку, посміхається і пояснює, що ходив до Гоґвортсу з нами.
Не тому він знайомий.
— В якому департаменті працюєш, Ейдене?
— На 4-му рівні, разом із Ґрейнджер, у відділі тварин.
Він дружньо штовхає її ліктем. Усміхаючись їй. Поттер так її не торкається.
І до мене, нарешті, доходить.
Візлі. Такий самий високий, широкий і дурний. Говорить занадто голосно в обмеженому просторі. Змушує її сміятися і плакати. Кому дозволено торкатися до неї.
Я дивлюся на неї, вона відстрибує від нього. Має незграбний вигляд. Він нерухомо стоїть поруч, дивлячись на неї, коли каже:
— Ти змінила зачіску?
Візлі, для якого вона змінила свою зовнішність. Для якого зібрала свої кучері у зачіску.
— О, гм, так, — вона торкається свого волосся. — Тобто, ні. Просто заплела.
Я слухаю, як він каже, що їй личить. Як вона дякує йому. І я в центрі їхньої приватної розмови.
У газетах нічого про Ейдена О'Коннора. Але вона занадто розумна, щоб розповісти про свої стосунки.
Підіймач сповільнюється біля 4 рівня. Я уявляю скриньку. Відкриваю кришку й засовую їх обох усередину, даючи їм трохи усамітнитися. А собі трохи спокою.
Ейден посміхається і прощається. Вона повертається і каже:
— Так, гарного першого дня, Мелфою, — вона червоніє.
Вона соромиться, що я їх побачив разом?
Він веде її з ліфта, тримає руку на спині, але вона тремтить. Двері зачиняються, коли вони йдуть геть. Два поверхи до мого нового робочого місця, я думаю про її волосся, заплетене назад, і його тьмяну усмішку, перш ніж приїжджаю на поверх ВОМП. Перше, що я зробив — просив вибачення у Кеті Бел.
~*~
Неділя, 25 грудня 1994 р.
Сучка навіть не дивиться на мене.
Вона спускалася сходами вниз, наче володіла цілим клятим замком, і хихотіла, як маленька дитина, коли Крум вів її до Великої зали.
Мені довелося запитати Блеза, хто пара Крума. Він посміявся з мене.
Останню годину вона танцювала з болгарином, плутала кроки, усміхалася і пила пунш.
І вона, навіть, не глянула на мене. Ніби я не гідний її уваги. І я не можу зрозуміти, що вона з собою зробила.
— Вона, мабуть, наклала чари гламуру, правда ж? — я спостерігаю, як вона сміється з чогось, що говорить Крум. — Вона мала щось зробити…
— Драко, всі дівчата використовували ці чари сьогодні! — сміється Пенсі. Я дивлюся на неї, яка сидить поруч за нашим столиком.
— Що?
— На мені зараз заклинання, щоб шкіра сяяла та заклинання для утримання волосся. Я впевнена, що тут немає дівчини, яка б не накладала чари краси…
— Ні, ні, — відмахуюся я. — Це щось інше. Авжеж, ти сьогодні дуже красива, але ти завжди маєш гарний вигляд. Але, Ґрейнджер… — я посміхаюся, коли вона починає погойдуватися під музику. — Вона зробила щось неймовірне, — вона усміхається і торкається руки Крума.
— Ти хочеш сказати, що вважаєш Герміону Ґрейнджер гарненькою? — питає Пенсі.
Я повертаюся до неї — вона дражнить мене.
— Не кажи дурниць. Звичайно, ні, — кажу. — Я маю на увазі, що вона брудна, оманлива бруднокровка, і не має права ходити тут, ніби вона — одна з нас.
Крум підіймає її в підтримку.
Я пильно дивлюся на неї, коли вона сміється, сподіваючись, що вона це відчує, але, звичайно, вона однаково не дивиться на мене.
Пізніше ми з Пенсі знов починаємо танцювати, і я намагаюся зосередитися на кроках, але вона стовбичить посеред танцмайданчика, і псує їх. Я мушу нагадати собі, що вона не мала репетитора танців. Вона бруднокровка й абсолютно не знає, як танцювати вальс.
Я кидаю погляд на Поттера й Візлі, які сутуляться й дуються. Здається, сьогодні вона спалює мости направо і наліво. Ця ніч для чемпіонів.
— Що сталося з її зубами? Мабуть, ось в чому причина, — веду Пенсі у танці.
— Вона виправила їх кілька місяців тому.
— Що? — я дивлюся на неї, а вона закочує очі.
— Після того, як ти вдарив її тим бобровим закляттям, чи що то взагалі таке було, вона зменшила їх разом із Помфрі.
— І де в цьому справедливість? — я дивлюся на неї через кімнату. — Не можна просто так змінити свою зовнішність.
— Драко, а ми можемо поговорити про щось інше, окрім бруднокровки?
Я дивлюся на Пенсі й вона здіймає брову. Їй нудно.
— Звичайно, — кажу я. — Просто вона мене дратує, от і все.
— Ну, це очевидно. Вона ж огидна, — Пенсі закочує очі. — Навіть гарно вбрана, вона все ще просто бруднокровка в сукні.
Я дивлюся на бруднокровку й бачу, як вона рум'яніє від того, що їй прошепотів Крум. Здається, вона каже «дякую» і всміхається йому крізь вії. У моїй пам’яті виникають усі можливі речі, які могли б змусити її так посміхнутися, і я знову дивлюся на Пенсі.
— Ти сьогодні прекрасна, Пенс.
Пенсі дивиться на мене, широко розплющивши очі.
— Дякую, — каже.
Дивиться на наші ноги, червоніючи.
Я знову дивлюся на Крума. Він крутить її. Вона сміється, спотикається і знову сміється. Їй байдуже, що вона виглядає, як ідіотка, або що її партнер явно танцює краще за неї.
Я дивлюся на Пенсі. Вона б себе не зганьбила. Вона граційно повертається до мене після кожного руху й усміхається, коли я простягаю їй руку для наступного па. Її кроки впевнені, вона ковзає підлогою, немов лебідка, не натикаючись на зустрічні пари, без вибачень і сміху.
Я знову чую, як бруднокровка сміється, і зосереджуюсь на обличчі Пенсі, не обертаюсь, щоб не глянути в її сторону.
Пісня закінчується, і я веду Пенсі до чаш для пуншу, зустрічаємо там Блеза та Тео. Я стою спиною до кімнати, поки Пенсі балакає з Дафною, а Блез пропонує мені закурити на балконі. Вони знайшли місце, за яким Філч не стежить. Я йду за Блезом і Тео до штор і знову знаходжу в натовпі блакитну сукню. Відвертаюся.
Маркус Флінт стоїть на балконі з трьома хлопцями з Дурмстренґу. Він дає мені сигарету, і я глибоко затягуюся. В цій самокрутці, напевно, є якась трава з теплиць.
— Знаєш хто пара Віктора? — запитує один із болгар Флінта з сильним акцентом.
— А хіба це не бруднокровка Поттера? — Флінт повертається до мене, коли я повертаю йому сигарету. — Ґрейнджер, чи не так? — киваю. — Чому вона тоді сьогодні не з Поттером?
Я підводжу очі, і розумію, що він звертається до мене.
— А я звідки знаю? — гарчу на нього. Він підіймає брову.
— Вона бруднокровка? — запитує інший болгарин. — Вона, мабуть, дуже хороша в ліжку!
Болгари сміються. Маркус сміється. Блез і Тео сміються.
Я дивлюся на дим, який клубочиться з кінчика сигарети.
— Та де там, — каже Маркус і відсуває край завіси так, що ми бачимо блакитну сукню на танцювальному майданчику, яка обертається по колу. — Вона та ще скромниця. Крум навряд залізе в ці трусики.
Вона знову повертається в моє поле зору, сукня підіймається, відкриваючи її литки. Я моргаю.
— Намагання — не страждання, — каже Маркус. Я чую сміх болгар.
— Авжеж.
Я відриваю очі від її тіла, яке повертається в обійми Крума, коли вона сміється. Обертаюся й бачу балкон із хлопцями, які пихкають димом і спостерігають, як підіймаються й опускаються її груди, блищать очі й усмішки стягують роти.
Як вона це зробила? Це якийсь повний маразм. Вона причарувала кімнату або додала зілля в усі гарбузові соки під час сніданку.
Крум втягує її у черговий танець, і я засмучуюсь через втрату поваги до нього.
Болгари та Маркус про щось говорять, але я не слухаю. Підіймаю очі, щоб перепросити та повертаюсь всередину, а Блез спостерігає за мною.
Коли я знову входжу, то чую початок мелодії, кілька француженок починають воркувати й хапають своїх партнерів. Флер Делякур проходить переді мною та тягне Роджера Девіса на танцювальний майданчик. Коли мої очі пробігають її тілом — як завжди, коли хтось із кров’ю віїли поруч — я думаю, чи можливо, що у Ґрейнджер є якісь незрозумілі гени. Наприклад, ген віїл, забитий поколіннями сквибів. Це б усе пояснило.
Я знаходжу її в натовпі — вона займає своє місце з Крумом у колі. Дзижчать струни. Французький вальс.
Вона якусь мить роззирається кімнатою, шукаючи Мерлін-знає-кого, але її очі проходять повз мене.
Вона посміхається Круму зубами ідеального розміру. Він кланяється.
Вклоняється бруднокровці. Жовч підступає до горла.
Вона робить реверанс, і здається, що зараз грохнеться. Я ходжу залою, шукаючи Пенсі, не зводячи з неї погляду.
Вони обертаються одне навколо одного, і я бачу обличчя Крума. Закоханий. Я згадую очі Маркуса на її тілі. Сміх болгар про неї в ліжку.
У цьому немає жодного сенсу.
За дві пари від них гарненька рейвенкловка танцює з хлопцем із Дурмстренґу. Я стукаю його по плечу.
— Зникни.
Здається, він знає, хто я, тому що йде. Рейвенкловка посміхається мені. Здається, я посміхаюся у відповідь.
Я вправно веду її в танці. Вона намагається зі мною поговорити, але я мовчу.
Нарешті ми розлучаємось. І бруднокровка крокує до мене, її усмішка все ще на губах. Вона дивиться на мене. І задихається. Ніби боїться.
Ти маєш боятися мене, Ґрейнджер. Я збираюся дізнатися всі твої секрети.
Тож, я шукаю. Чари гламуру, або ген віїли. Вклоняюся їй, хоча не хочу, і дивлюся, як вона стискає губи й робить мені реверанс.
Вона підіймається, а я все ще не можу зрозуміти. Я підіймаю руку й розумію, що їй доведеться мене торкнутися.
Вона підносить свою долоню до моєї, і я чекаю. Нічого. Її рука завмерла за дюйм від моєї. Я відчув полегшення, здається.
Ми крутимося в танці. Я думаю про Крума, який кружляв її по колу, і про задихану усмішку на її обличчі. Зараз лише беземоційність на обличчі, короткі вдихи перетворюються у швидку послідовність, і я не дозволяю своїм поглядам блукати по її пульсуючих грудях.
Ми повертаємось до своїх пар, і я відвертаюся, щоб знову танцювати з рейвенкловкою, перш ніж усвідомлюю, що нічого так і не дізнався, окрім ритму її дихання чи того, як червоніє її шия.
Я закінчую танець і повертаюся до Пенсі. Ніби нічого не сталося. Ніби я просто пішов покурити з хлопцями.
Пенсі хапається за мою руку і продовжує розмову з Дафною. Я спостерігаю за Ґрейнджер, як Крум цілує її кісточки, відходячи від неї. Вона посміхається йому вслід. І я бачу, як її очі ширяють танцювальною залою.
Відводжу погляд.
— Драко, — каже Пенсі, і її голос м’яко звучить у моєму вусі. — Ти хочеш повернутися до підземель?
Ні. Але я також не знаю, чому хочу залишитися.
— Всі однаково будуть на Балу. Весь гуртожиток належатиме тільки нам, — каже вона.
Я повертаюся, щоб подивитися на неї. Її очі темні й з хитринкою, немов обіцяють щось.
— Так, добре.
У горлі пересохло.
Ми вислизаємо і спускаємося в підземелля. Вона йде слідом за мною в спальню для хлопців, її руки впевнено знімають сукню, і я дивуюся, куди поділися чари краси, які вона на себе наклала. Я не бачу жодної різниці. Не так, як на Ґрейнджер.
А тим часом руки Пенсі розстібають ґудзики моєї мантії, її губи цілують мою шию, і я втискаю пальці в її волосся, не знаходячи там ніякої магії, яка б тримала їх.
Я відстрибую, коли вона тягнеться до моїх штанів, і як тільки вона розстібає їх, я відсовуюся, щоб подивитися на неї.
— Ти… ти точно цього хочеш?
Вона посміхається мені, і я цілую її. Мені цікаво, як вона навчилася цих речей, які вона робить, але мені байдуже, коли вона знімає спідню білизну і лягає на моє ліжко. Я знімаю решту свого одягу, і коли приєднуюся до неї, вона важко дихає, а я дивлюся на її обличчя, шукаю заклинання сяяння шкіри. Я його не бачу.
Коли ми починаємо, здається, ніби потрапляєш на небеса, і я намагаюся доторкнутися до неї, щоб їй було так само добре, як і мені, але я знаю, що надовго мене не вистачить.
Я намагаюся протриматися довше, заплющую очі й намагаюся думати про квідичні команди та рахувати пляшки з зіллям у своїй скрині, коли її пальці пробираються крізь моє волосся. Мені подобається, тож я повторюю цей рух на її волоссі.
Моє обличчя притиснуте до її шиї, я проводжу пальцями по її волоссю, але воно занадто коротке. Я намагаюся ще раз, і шовковисте пасмо вислизає крізь мої пальці, я нічого не можу втримати.
Уявляю, як це було б — стискати довге, неслухняне волосся дівчини в моїх пальцях, притискаю її шию до себе, і відчуваю, як мої стегна пришвидшують темп.
Пенсі пищить, її тон занадто високий. Її дихання занадто важке, а не швидке й коротке. Я намагаюся подумати, як би було з кимось, хто шепоче мені на вухо тихим голосом і сміється, коли їй добре, зуби ідеального розміру посміхаються мені.
Я думаю, як би приємно було б робити це повільно, спочатку вивчаючи її тіло, пестити її, а не одразу кидатись на неї. Моя рука опускається вниз, її стегна тонші, ніж мені потрібно, тому я уявляю тонку талію з ширшими стегнами, і мої пальці стискаються.
Мої стегна надто швидко рухаються, і я чую, як вона пищить піді мною, а я майже кінчив, шкода, що я не змусив її викрикувати моє ім’я, можливо, тоді вона б стиснула мене, поки я не вийшов з неї, я ховав би своє обличчя в її кучерях…
Я кінчаю з криком, її пальці впиваються в мої плечі, нігті надто довгі, дихання надто важке, і коли оговтався, я відсахнувся, щоб подивитися на неї.
Я не знаю, чому я здивувався, побачивши Пенсі під собою.