Середа, 19 січня 1994 р.
Є одне зручне заклинання, якого Блез навчив мене минулоріч. Окулус Долус. Це трюк, завдяки якому здається, що ваші очі зосереджені на одній речі, коли насправді ви можете дивитися куди завгодно.
Блез любив використовувати його, щоб куняти на Трансфігурації й не вигрібати від Макґонеґел. Він також стверджував, що використовував це заклинання, щоб переконати Дафну Ґрінґрас піти з ним поплавати в озері, сказавши їй: «Я не буду дивитися, поки ти роздягаєшся», але я все ще намагаюся дізнатися правду від Пенсі.
За останній рік я знайшов різні способи його використання, один з яких — з’ясувати, чому Герміона Ґрейнджер так пильно на мене дивиться.
Я дивуюся, зрозумівши, що нічого не зробив, щоб заслужити цього. Вона витріщалася на мене весь тиждень, починаючи з бібліотеки в суботу. Я припустив, що вона засмучена тим, що я прийшов першим, бо зайняв її улюблений стіл — мій улюблений стіл.
Але вона знов витріщалась на мене на Історії магії два дні тому. Я дістав книгу, яку вибрав із бібліотеки, «проковтнувши» її на вихідних, а тепер читаючи вдруге, і коли побачив її крижані очі з іншого боку кімнати, то посміхнувся їй. Я подумав, що, мабуть, вона засмучена тим, що я ігнорую професора Бінса, читаючи роман на уроці — не те щоб це її собаче діло, — але вчора в бібліотеці знов помітив її пильний погляд.
Якась дівуля поцупила наш улюблений стіл — мій улюблений стіл — тож можливо вона просто сердита. Але потім вона зиркнула на мене, поки я займався своїми справами, перечитуючи кілька сторінок цієї нової книги, яка мені дуже подобається.
Коли я вчора побачив, як вона дивиться на мене, то використав Окулус Долус. Вона думала, що я читав книгу, але насправді я провів півдня, розглядаючи її, намагаючись зрозуміти, чому вона так дивиться на мене.
Окрім звичайної ненависті.
Час від часу я перегортав сторінку, а вона хмикала.
Зараз я сиджу за слизеринським столом у Великій залі й намагаюся почати книгу з початку. Пенсі поруч зі мною, балакає з Трейсі Девіс, і я знову відчуваю на собі її люті очі.
Окулус Долус.
Вона дивиться на всю Велику залу, і я з подивом бачу, що поруч з нею немає Поттера та Візлюка. Фініґан щось у неї питає, а потім вона повертається й пильно дивиться на мене.
Я знову намагаюся зосередитися на історії. Я перечитую ту частину, де зла королева перетворює свого пасинка на собаку. Це знову змушує мене сміятися.
— Що ти читаєш, Драко? — воркує Пенсі. Вона притискається до моєї руки, і я струшую її.
— Книгу. Ти колись чула про таке?
Пенсі хмуриться, я встаю, хапаю свої речі й прямую до вестибюля. Краєм ока бачу її — вона встала, щоб слідувати.
Вона вже починає мене нервувати, і я повертаю, щоб сховатися за статуєю, коли вона вискакує крізь двері, дивлячись у бік гуртожитків Слизерину.
Я витягую чарівну паличку й виходжу.
— Чому ти слідкуєш за мною, Ґрейнджер?
Вона обертається, і її погляд зупиняється на книжці під моєю рукою.
— Ти закінчив книгу?
Вона кладе руки на стегна, що так мене дратує.
Я дивлюся на книгу.
— Що?
— Не варто читати книги, які навіть не твої, за обіднім столом. Якби ти пролив на сторінки хоча б краплю кави, мадам Пінс оскаженіла б, — вона відводить погляд. — Повір.
Що за нісенітниця?
— Ну, добре, що я не п'ю кави, — кажу я. Розвертаюсь і збираюся йти геть.
— Так ти закінчив чи ні?
Мерліне всемогутній, вона може замовкнути? Я не хочу, щоб хтось подумав, що ми ведемо справжню розмову.
— А тобі яке діло, бруднокровко?
Я посміхаюся і продовжую йти. Мене бентежить те, що я не чую ні обуреного зітхання, ні жалісного голосіння. Я ж сказав «бруднокровка», чи не так?
— Ти можеш тримати у себе книгу максимум два тижні!
Я повертаюся і кидаю їй у відповідь.
— Тоді ти зможеш отримати її за два тижні! — посміхаюся. — Якщо я не
заберу її знову!
Вона пихкає й повертається до Великої зали.
Мерліне, як же я її ненавиджу!
Дивлюсь на зелено-золоту книгу в руках. То усе це через кляту книгу? Вона втратила години свого часу, сердито дивлячись на мене протягом останнього тижня, бо я взяв почитати цю книжку?
Відкриваю обкладинку й дивлюся хто брав її в бібліотеці. Її ім'я повторюється шість разів. Шість разів!
Лише Ґрейнджер могла роздратуватися через трикляту книгу.
~*~
Вівторок, 7 вересня 1999 р.
Востаннє, коли я був у Болгарії, Катя Віктор абсолютно мене не вразила.
Звісно, мені було дев’ять, тому я теж навряд її вразив. Їй було дванадцять, і вона повністю ігнорувала мене, коли наші батьки тостували за досягнення одне одного.
Протягом багатьох років я бачив, як вона була моделлю для квідичного спорядження, яким, як я знав, вона не користувалася, прикидалася коханкою болгарських міністрів, які були занадто старими для неї, і одягала діамантові кольє на обкладинки «Відьомського тижневика», за які їй платили.
Коли Катя зайшла у паб, з довгим, гарним волоссям, що розтікалося її спиною, в ній було важко впізнати те дванадцятирічне дівча.
Її погляд зупиняється на мені, і вона посміхається.
— Драко! — притягує мене до себе і цілує в щоку. Я не пам’ятаю, коли востаннє губи дівчини торкалися моєї шкіри. — Маєш гарний вигляд!
І я знаю, що вона має на увазі «...для когось, щойно звільненого з Азкабану», і я дуже вдячний, що її виховували серед аристократів.
Вона замовляє напій, і я спостерігаю, як вона граційно сідає на високий табурет. Коли її погляд виводить бармена з трансу, вона повертається до мене, її обличчя приємне, очі яскраві, а зуби широко розставлені.
Вона занадто схожа на неї. Це помилка.
Катя розпитує мене про мою маму, коли треба чемно сміється, розповідає про нещодавній благодійний прийом своєї й нарешті дає мені шанс почати розмову, задля якої я її покликав.
— Батько геть не змінився. Він запросив заступника болгарського міністра на вечерю наступного тижня… оскільки той щойно розлучився, — вона робить ковток зі своєї склянки й закочує очі.
— А що Андрій про це думає?
Усмішка тане з її обличчя, і я одразу шкодую про свій тон. Спостерігаю, як ворушиться її горло, коли вона ковтає. Вона ставить склянку.
— Звідки ти знаєш Андрія? — вона здіймає брову.
— Я не знаю. Нещодавно читав плітки у «Щоденному Віщуні» та інших газетах, і я побачив фотографії вас двох за минулий рік. Я трохи пошукав…
— Чого ти хочеш, Драко? — її очі впевнені, рот стиснутий.
Спиною пробігають дрижаки. Вона думає, що я її шантажую. Не кращий за мого батька в її очах.
Я дивлюся на барну стійку.
— Мені шкода. Я не це мав на увазі.
— А що ти мав на увазі?
В її голосі більше немає добродушності.
Я дивлюся на неї й намагаюся ще раз.
— Я хотів сказати: «Тобі, мабуть, важко вдавати, що ви не разом з Андрієм. Вам обом важко». І я хотів сказати: «Будь ласка, не соромся говорити зі мною про нього відверто».
Вона оглядає мене. Я намагаюся не зводити стін. Стараюся нічого не зіпсувати.
— І це тому ти мені написав, просив поговорити? Запропонувати дружнє плече для підтримки? — вона крутить келихом.
— Ні, не зовсім, — кажу я. — Але я думаю, що ми можемо допомогти одне одному. Якщо тобі потрібна допомога.
Вона схиляє до мене голову.
— Детальніше.
— Тобі потрібен чистокровний хлопець, — кажу й відчуваю, як мої губи смикаються. — І, за словами мого пресагента, мені потрібне обговорюване особисте життя.
Вона примружує очі.
— Кажеш, обговорюване особисте життя, — вона усміхається мені у відповідь, і я вже можу сказати, що ми порозуміємося. — Ти гарний та багатий, Драко Мелфою. Я не розумію, чому б у тебе не було обговорюваного особистого життя.
— Я все ще пристосовуюсь, — кажу. Я ковтаю слину і відводжу погляд. — Після Азкабану, — неймовірно важко бути настільки відкритим з іншою людиною. — Я ще довго не шукатиму дружину, і думаю, що мало хто з дівчат це зрозуміє. Особливо дівчат того статусу крові та класу, з яких мені дозволять вибрати.
Я чекаю, сподіваючись, що вона зрозуміє. Почуваюсь незахищеним. Занадто відкритим.
— Є дехто, кого ти хочеш, але не можеш мати.
Я переводжу погляд на неї. Відкриваю рот, щоб заперечити, але нічого не виходить.
Її очі добрі. Ніби вона розуміє. Мені важко знайти слова, щоб сказати їй, що наші ситуації не схожі. У неї є Андрій, але я…
— Який у тебе план? Яке має бути «обговорюване особисте життя Драко Мелфоя»? — вона відпиває зі свого келиха і дружньо підморгує. Моє мовчання змусило її якимось чином сказати «так», мені ніяково через це.
— Просто побачення вечорами, світлини у «Віщуні». Повсякденні та не ексклюзивні. На три місяці. Це все.
— Що станеться за три місяці?
— Мій випробувальний термін у міністерстві закінчується. Я можу переїхати в іншу країну, змінити прізвище на Блек, — остання частина — це жарт, але такі думки в мене є.
— Хм, — вона схиляє до мене голову.
— Що?
— Твій батько ще довго буде в Азкабані, Драко. Хотілося б, щоб мені так пощастило, — вона легенько усміхається, а я дивлюся на неї. — Це означало б, що моє життя належить мені, — вона кладе руку мені на коліно, і я ледь не підстрибую від дотику. — Ти — останній Мелфой. Це означає, що ти можеш робити з ім’ям все, що забажаєш.
Я запитально дивлюся їй в очі.
— Якщо тобі не подобається прізвище Мелфой, — каже вона, — зміни його. Але не тікай від нього.
Перед моїми очима майнули слова, які були лише в мріях. Консалтингова фірма Блека. Консалтингова група Мелфой-Блека.
Консалтингова група Мелфоя.
Я зглитаю. Дозволяю моїм очам бігати по її плечу, розмірковуючи.
— Ну що, — каже вона, повертаючи мене назад. — Вечір четверга? — вона дістає з сумочки книжку-календар. — Далі по вулиці є ресторан. Пропоную зустрітися на місці Явлення. Повідом фотографа, щоб він був готовий о 19:30, — вона дивиться на мене й посміхається.
— Дякую, Катю.
Вона допиває свій напій.
— І не забудь повідомити свою дівчину про цю домовленість. Я залюбки зустрінуся з нею наодинці, щоб їй було комфортніше.
Відчуваю лід у жилах.
— Я… цього не буде. Вона не… — переводжу подих, Катя дивиться на мене. Я відчуваю, що можу бути з нею чесним, оскільки ми збираємося обдурити весь світ. — Вона не захоче бути зі мною.
Її очі дивляться на мене, і я щасливий, що там немає жалю.
— Хіба це можливо? — вона сміється.
Я допиваю віскі, відчуваючи, як він обпікає, облизуючи моє горло. Я брязкаю склянкою об бар.
— Тому, що вона мене знає.
~*~
Субота, 11 вересня 1999 р.
Я думаю, що їй би знадобився Окулус Долус. І я дуже здивований, що вона його не навчилася. Це змушує мене задуматися, де Блез викопав це заклинання.
Я прийшов до «Наріжного Каменя» з годину тому, і якимось чином мені вдалося пройти повз неї без будь-яких незграбних привітань. Я трохи переглядав назви художньої літератури, поки нарешті не знайшов першу книгу з нової серії Ленса Гейнсворта. Я й гадки не мав, що він пише нову серію. Але, мабуть, саме цього мені не вистачало в Азкабані.
Сиджу в кріслі, гортаю книгу, знаходжу той самий прозовий стиль і фрази, в які закохався з його серії «Небажані». Я прочитав чотири розділи, але дехто пильно дивиться на мене через усю книгарню.
Я знаю про це лише завдяки своєму другу Окулусу Долусу.
Вона дивиться, як я читаю, і я відчуваю Дежавю. Вона стежить за моїми пальцями, коли вони гортають сторінки. Відвертається й удає, що пише у своїй книзі. Озирається на мене.
Через цікавий стиль написання, я не можу вирішити, що мене цікавить більше: її дивна поведінка чи новий роман Ленса Гейнсворта.
Стримую будь-яку дурницю, яка майорить у моїй голові щоразу, коли її губи розтуляються, коли я гортаю сторінку. Я тремчу, коли вона кліпає, рум'яніє та відвертається.
Вона зачаровує мене.
І, мабуть, мені більше не варто приходити до «Наріжного Каменю».
Повз мене шаркає бабусенція. Вона дивиться на мене, і я підіймаю брову, забуваючи, що всі бачать, як я читаю книжку.
Коли я повертаюся поглядом до прилавка, вона допомагає літній жінці, переходячи до відділу художньої літератури. Вона тягне драбину, і єдине на що я дивлюся — її джинси. Джинси, наче так їх називають. Вони обтягують її зад, коли вона підіймається драбиною. Вона дивиться на жінку, щоб прочитати заголовки вголос, і мелодія її голосу пливе кімнатою.
Спостерігаю, як вона ледь не закочує очі на клієнтку. Я посміхаюся, і вона повертається до мене. Дивлюся на книгу, перш ніж згадую, що вона не бачить, де мої очі.
Знову дивлюся вгору, коли вона стискає губи, червоніючи. Вона починає стягувати книжки з полиць, поки бабця переповідає їй історію свого життя.
Вона підіймається на ще одну сходинку, і я спостерігаю за її ногами в джинсах. Які стегна. Вона тягнеться до книжок у кінці полиці, і я можу побачити її ребра і спостерігаю за формами її тіла, і думаю, чи зможу встигнути до неї вчасно, якщо вона впаде. Я розглядаю її тонкий топ — футболку, як вони це називають — і як він притискається її боків, коли вона нахиляється бавовна задирається, і я бачу її шкіру. Вигин її талії. Верхівки її стегон. Це лише два дюйми чи близько того, але цих її частин я ніколи не бачив.
Відриваю від неї очі. Я проганяю видіння, ніби стою позаду неї на драбині, притискаючи кінчики пальців до цієї шкіри.
Я не мав повертатися.
Встаю, знімаючи заклинання Окулус Долус, і вислизаю зі стосів фантастики, відчуваючи, як лихоманка розростається в грудях.
Я вже на півдорозі до виходу, коли усвідомлюю, що тримаю книгу Гейнсворта. Повертаюся, і вона відвертається до прилавка, дивлячись убік і знову на ту бухгалтерську книгу.
Я підіймаюся на кілька сходинок до прилавка, ніби вона тягне мене назад, і коли підходжу до каси, мій погляд кидається на її стегна. Вона поправила футболку.
Добре.
Перед тим, як вона розвернеться, я приймаю невимушену позу. Ніби ми друзі. Ніби ми знайомі.
Спостерігаю, як у неї перехоплює подих.
— Мелфою, — вона знову смикає футболку, і мені страшенно цікаво, чи знає вона. — Сподобалась нова серія Ленса Гейнсворта?
Маленька пустунка. Я кидаю книгу на прилавок. Її очі яскраві, щоки рожеві, і я дуже хочу з нею поговорити.
— Ще невпевнений. Але подумав, що мушу її придбати, бо вже позагинав сторінки.
Її тіло завмирає, і вона дивиться на мене так, ніби я щойно вбив її улюбленого директора.
Книги. Герміона Ґрейнджер і книги.
Я усміхаюся.
— Розслабся, Ґрейнджер.
Вона починає усміхатися. Тихенько сміється. Відводить погляд.
Глянь на мене.
— Я ще не почала цю серію, але мені дуже сподобалась попередня — «Небажані», — каже вона. Її очі все ще дивляться вниз на бухгалтерську книгу, поки вона пише.
Будь ласка. Глянь на мене.
— Невже. Чим же вона тебе зачепила?
Відчуваю, як зосереджуюся на ній, все інше навколо розпливається. Я нахиляюся вперед на прилавок.
Вона дивиться на мене. І є щось у її виразі, чого я не розумію.
— Ну, — проводить пальцями по волоссю, і відводить погляд. — Мені подобається його стиль.
Вона намагається глянути на мене, але відводить очі. Вона з легкістю витріщається на мене через кімнату, але не може дивитися мені в очі?
Вона описує серію «Небажані», дивлячись на прилавок. Як у залі суду. Як у Гоґвортсі.
— Мені здається, що читати одну й ту ж історію знову і знову... втомлює, — зупиняю я її. — Якщо застрягти лише на одному моменті, можна не помітити чогось дуже очевидного і близького...
У мене немає часу думати про своє лицемірство, поки вона знову не зустрінеться зі мною очима.
— Я... я не згодна, — її очі блимають на мене. — Це не той же момент, адже ми бачимо сцену з семи різних ракурсів і щораз дізнаємось щось нове.
Гукаю свою внутрішню Пенсі:
— Мені це і здалося нудним. Сюжетні лінії заїжджені, персонажі позбавлені уяви, і я не міг зрозуміти того головного героя — аврора, який просто бігає навколо і все знищує...
Я замовкаю і перевіряю її. Вона образилася. Відкриває рота, щоб говорити, і зупиняється. Її що замкнуло?
— Можливо, книги були трохи, е-е... непродумані до кінця.
Що? Що з нею не так? Борись зі мною!
Тепер настав час викликати Блеза:
— А ще він був єдиним персонажем, який з'явився у всіх семи книгах, але виявився геть нецікавим, — я ліниво нахиляюся й намагаюся згадати всі тупі скарги Блеза. — Аврор не мав родини чи друзів, тож єдине, що ми дізнались з семи романів, так це те, що він увесь час на два кроки позаду Небажаних...
— Точно! Це ж і створює гарний драматичний сюжет, Мелфой! Якби аврор був всезнаючим, це б знищило історію!
Вона починає говорити голосніше, а її очі світяться.
Давай! Виходь битися, Ґрейнджер.
— А ще мені не подобається ось що, — скаржуся я. Що там Скітер казала у своїй рецензії у «Віщуні»? — Чому сім романів? Хіба не можна було зробити менше? Може трилогію? А ще краще — один роман із сімома різними ракурсами, якщо вони вже усі потрібні...
— Один роман!!! Ти збожеволів?! Вмістити всю інформацію в один роман???
— Якщо це можна назвати «інформацією»...
— Ну, Мелфою, тобі ж мало хоч щось сподобатися, якщо ти прочитав усі сім книг і...
— Ні, я прочитав тільки дві.
Вона ахає, дуже мелодраматично, і мені потрібно щось зробити, щоб не розсміятися. Беру м’ятну цукерку з миски на прилавку й кручу обгортку між пальцями. Дозволяю своїм очам зупинитися на її обличчі.
— Ти прочитав лише перші дві книги! Як взагалі ти можеш коментувати серію? Перші дві в порівнянні з третьою та четвертою книгою...
— О ні, — тягну. — Я прочитав першу й останню.
Бачу, як її рот відкривається. Її губи рожеві. Вона заїкається.
— Я... в слів немає. Ну просто немає слів.
Вона відводить погляд. Розчарований. І це нагадує мені Гоґвортс — як вона лаяла хлопців.
Вона стрімко рухається, ніби хоче, щоб я швидше забрався звідси. Я обертаю цукерку, намагаючись видавати неприємні звуки.
— Це просто мої враження, Ґрейнджер.
Моя остання спроба.
— Тоді в тебе неправильне якесь враження.
Я сміюся, не встигаючи зупинитися. Вона простягає мені пакунок. Покупка готова. Але я прийшов сюди не за покупками.
Я нахиляюся до прилавка, поки не опинюся на рівні її очей. Подивись на мене.
— Знаєш, Ґрейнджер, — кажу я. — Ти щойно нагадала мені, чому я так ненавиджу цього Гейнсворда...
— Він Гейнсворт.
І я знаю, що ще трішки — і перемога за мною.
— Можливо, завдяки тобі, я передумав купляти цю книгу.
І тут її очі спалахують, губи кривляться на мене, шкіра горить. Вона штовхає пакунок мені в груди з тією самою силою, яку я відчув на своїй щоці багато років тому. Я навіть не слухаю, що вона говорить, як вона мене лає, повчає мене. Я спостерігаю за її обличчям і слухаю її голос. І вона неймовірна. І п'янка. І саме та, якою я завжди хотів її.
Вона закінчила. Втягує повітря, і цей звук б’є по мені. Я вдячний за перепону між нами. Бо в цьому стані ейфорії, я здатен зробити щось неймовірне дурне.
— Ось вона, — слова вириваються з мене, як молитва. Вона кліпає, геть не очікуючи такої реакції від мене. Я беру пакунок, притиснутий до моїх грудей, сподіваючись торкнутися її шкіри, доки вона прибирає свої руки. Я знаю, що усміхаюся їй, в моїх очах вся правда, але я не можу зупинитися, коли кажу:
— Думав, ми втратили тебе, Ґрейнджер.
Її очі широко розширені та вражені. Її щоки червоніють. І мені цікаво, чи фліртуємо ми? Цікаво, чи зрозуміє це вона. Якщо я розумію.
Я здіймаю брову на її запитальний погляд. Граюся цукеркою губами, сподіваючись, що це змусить її глянути на мого рота, і йду, перш ніж зіпсую мить. Перш ніж зроблю забагато.
Виходячи, я розмахую пакунком й змушую себе не озиратися. Сонце світить на моє обличчя, і, мружачись проти нього, я намагаюся не зосереджуватися на тому, наскільки це було неправильно. Як по-дурному дозволити їй залізти під шкіру.
І як же мені повернути її назад до шкатулки, якщо вона звідти вже втекла?
~*~
Неділя, 7 січня 1996 р.
Я стукаю в кам'яні двері. Тут холодніше, ніж у вітальні Слизерина, і я натягую шарф на шию.
— Так?
Відчиняю двері й бачу Северуса, який стоїть біля казана й розсипає мереживних мух.
— Містере Мелфою, — вітає він мене. Закриває колбу з інгредієнтом та накладає закляття перемішування на казан. — Як минули зимові канікули?
Я закриваю за собою двері. Бачу, як тремтить моя рука, коли відвожу її від дверей.
— Чудово, професоре. А ваші?
Повертаюся до нього обличчям і дозволяю йому дивитися мені в очі.
Він читає мене. Як книгу. Я дозволяю йому побачити все.
Того ранку я прокинувся від того, що мама стиснула мені руку, сказавши, що у нас відвідувачі. Її очі були широко розплющені й пусті, вона тремтіла, витягаючи одяг із моєї шафи. Я вперше почув його голос, високий і слизький, як пісня з кошмару. Мій батько на колінах перед фігурою в плащі.
— Ах. Юний Драко Мелфой. Нарешті ми зустрілися.
Я смикаюся й бачу, як Северус стискає губи. Він махає рукою і накладає на кімнату чари тиші. Дивиться на свій стіл.
— Ти отримав мітку?
— Ні, — каркаю. — Ще ні.
Северус повертається обличчям до своїх полиць.
— Що ти відчував, коли був перед ним? Ти тремтів і жахався перед ним? Або це був дивний спокій?
— Я б не назвав це спокоєм…
— Ти був розсіяним чи зосередженим?
— Більше зосередженим, ніж розсіяним.
Я переставляю ноги й чекаю.
Він мчить до мене, схрестивши руки, наче кажан.
— І для чого ти тут, Драко?
Я відкриваю рота, щоб заговорити, але просто дивлюся на нього, бажаючи, щоб він просто зрозумів. Він дивиться у відповідь.
— Ви сказали мені, що можете допомогти…
— Чим тобі допомогти? — пильно дивиться на мене. Він змусить мене це сказати.
Зимові канікули були моєю спробою очистити свій розум. Ні класів, ні коридорів, ні спільних прийомів їжі. Її не було поруч. Але я все одно чув її. Якраз перед тим, як прокидався вранці, вона шепотіла мені на вухо бентежні речі, щоб розбудити мене, або читала мені завдання з історії магії вечорами, якраз коли мої очі ковзали зі сторінок. Я намагався не думати про неї вночі, намагався уявити собі когось іншого, коли мастурбував. Але вона завжди пробиралася змійкою, як тільки я наближався до кінця, і це були її очі, які дивилися на мене, коли я зникав у її роті, або її руки ковзали мені по плечах. Я намагався кинути дрочити на кілька днів, щоб знайти спокій. Я протримався чотири дні, перш ніж здався і дозволив собі побудувати навколо неї фантастичний світ, уявляючи її губи на своїх губах і її руки на моєму обличчі.
А наступного ранку Темний Лорд був у моєму домі. Ніби знав. Ніби його покликали думки про неї.
Я повертаюся до Северуса. Його очі порожні. Я хочу навчитися це робити. Мені потрібно.
— Мені потрібно, щоб ти навчив мене блокології.
І ніби камінь зняли з моїх грудей.
Северус киває та йде у куток свого кабінету. Починає ритися в шухлядах.
— Ти маєш перевагу, Драко, що можеш очистити свій розум, коли забажаєш. Є кілька технік блокології, і я вірю, що з часом ти зможеш опанувати їх усі. Твої… члени сім’ї, — каже він, і я знаю, що він має на увазі Белатрису, яка втікає з Азкабану, як ми знаємо з розмов батька з Темним Лордом, — ...здатні лише на одну техніку, рудиментарну, але ефективну.
Він повертається, і в руках у нього книга та предмет, загорнутий у тканину.
— Ти повернешся сюди у вівторок увечері, — продовжує він, підходячи до мене. — Почнеш з основ, як-от очищення розуму та зведення стін, — він простягає мені книгу. — До нашої зустрічі у вівторок прочитаєш перші сім розділів, — я беру в нього книгу, намагаючись усвідомити, що ці уроки є доповненням до звичайної шкільної роботи. — Оскільки ти вже можеш очистити свій розум за бажанням, ми почнемо з основних стовпів ремесла і розвиватимемо їх, поки ти не будеш готовий переходити до корисніших концепцій, яких немає в жодній книжці.
Поки я дивуюся, як Северус зміг освоїти концепцію, якої немає в жодній книзі, він простягає мені предмет, загорнутий у тканину. Він продовжує:
— Доти зберігай це в безпечному місці.
Я дивлюся на нього.
— Що це? — беру річ, знімаю тканину й знаходжу скриньку для коштовностей, трохи більшу за мою руку, зроблену зі старовинних дзеркал і оправлену в латунь. Це нагадує мені ту, що стоїть у мами на туалетному столику.
— Це, — каже він, коли я відкриваю кришку й бачу, що вона порожня, — буде скринька міс Ґрейнджер.