Середа, 8 грудня 1999 р.
Я зустрів її в ліфті, після того, як зробив запит на летиключ для Робардса на 6 рівні.
Починаю посміхатися, не встигаючи зупинитися.
— Ґрейнджер.
Вона бурмоче привітання і відводить від мене погляд, немов знервована дитина. Ми самі в ліфті, але я не хочу стояти далеко від неї. Наші тіла торкаються, коли ліфт різко починає рухатись.
— Я отримав відповідь від Квентіна Марґоліса, — кажу, і це, нарешті, привертає її увагу. Вона повертається до мене, а очі її сяють.
— І?
— Він погодився зустрітися наступного тижня.
На її обличчі з’являється щира усмішка, від якої я не можу відірвати очей.
— Це чудова новина. Я… я рада за тебе.
У мені прокидається палке бажання бачити цей її погляд після кожного успіху, після кожного підписаного контракту, після кожної виграної справи проти Чарверсуду.
— Я не можу достатньо віддячити, Ґрейнджер.
Я не хочу йти, хочу дивитися на це сором’язливе, але горде обличчя, хочу запам’ятати кожну емоцію. Ліфт сповільнюється на п'ятому рівні, і я відриваю від неї погляд.
— Мені приємно, що ти звернувся до мене. Мене дуже вразив увесь план.
Цікаво, якщо я скажу їй зараз, як вона відреагує?
Знаєш, Ґрейнджер, ти була б цінним працівником КГМ. Разом ми могли б змінити світ на краще.
Ґрейнджер, ти справді хочеш працювати в міністерстві?
Скажи мені, чого ти хочеш, і я дам тобі це негайно.
До ліфта заходить кремезний чоловік у жовтому. Потрібно подумати, перш ніж говорити з нею на цю тему далі.
— Чув, що в п'ятницю в пабі для мене буде вечірка, — надуваю губи й дивлюся на неї.
— Невже? — підіймає на мене брову. — Можливо, це більше святкування того, що ти йдеш?
— Певно, що так.
Я хочу, щоб так було завжди. Ось так невимушено фліртувати, поки ми торкаємося стегнами в тісному просторі, чекаючи, коли потемніють очі.
Я дивлюся вниз, але відчуваю на собі її погляд. Ліфт сповільнюється на 4-му рівні, і я підіймаю очі, ловлячи її погляд. Вона ковтає, і її погляд ковзає вбік. Вона відкидає назад локон і каже:
— Хорошого дня, Мелфою.
Я киваю, коли вона виходить з ліфта. Посміхаюся власним туфлям.
У п'ятницю Кеті Бел, Поттер, Ґольдштейн і я пішли в той самий паб, куди ми ходили першого разу, де вона трохи напилася і дозволила мені поговорити з нею, побачити її справжньою, де я назвав її золотою.
Поттер купує першу порцію, я швидко п'ю свій вогневіскі, насолоджуючись пекучістю.
Робардс заходить, дякує мені за мій час і знання, і я майже нагадую йому, що це була робота за рішенням суду, але натомість просто тисну руку.
З'являється кілька аврорів, тих самих, які не завдавали мені клопоту в офісі. Допиваю своє друге віскі, уважно стежу за дверима.
Я розкажу їй про консалтингову компанію, згадаю про можливість працювати з гігантами різних сфер, а також натякну на мій п'ятирічний план щодо домашніх ельфів. Скажу їй, що шукаю когось, з ким можна обмінятися ідеями, і чи не буде вона проти, якщо я запрошуватиму її на обід час від часу. І у нас навіть може з'явитися цілий відділ з прав магічних істот, ти знаєш когось, хто міг би зацікавитися?
Наближається сьома, і кілька людей прощаються з нами, бо в них свої п'ятничні плани на вечір. Ґольдштейн купує мені ще один напій, явно налаштований на довгий вечір. Я знову дивлюся на двері.
— Вона не прийде — захворіла.
Здіймаю очі й розумію, що Кеті Бел спостерігає за мною.
— Що?
— Герміона сьогодні раніше пішла з роботи, бо захворіла.
Мені бракує повітря — нема чим дихати.
— Сподіваюся, їй краще.
— Я мала сказати тобі раніше, — каже Кеті, дивлячись на мене поверх своєї склянки з водою. — Тоді б ти не чекав на неї.
Не зводжу з неї очей. Я думаю про те, щоб заперечити, або почати насміхатися з неї, або придумати якийсь дотеп, або навіть сказати, щось на кшталт: Але присутні тут набагато миліші за неї, і підморгнути.
Але три роки тому я прокляв її темною магією. Тож сьогодні я вирішив дозволити їй бачити мене наскрізь.
До мене лише наступного ранку дійшло, що вона пропустила мою вечірку. Вечірку, на якій вона наполягала. Вечірку, яку вона спланувала.
~*~
Четвер, 25 серпня 1994 р.
— Чи не краще вам поквапитися? Ви ж не хочете, щоб її помітили?
Я киваю на Ґрейнджер і вчасно обертаюся, щоб побачити спалах страху в її очах. У таборі спрацьовує закляття і її силует стає зеленим.
Поттер і Візлі підстрибують, але її погляд залишається на мені.
— Що це означає?
Що ж, дякую, що запитала.
— Ґрейнджер, вони полюють на маґлів, — поблажливо кажу я та закочую очі. — Чи ти хочеш, щоб усі побачили твої труси? Бо якщо хочеш, то продовжуй і далі вештатись тут… Вони рухаються в цей бік, і ми всі будемо сміятися.
Вона схрещує руки перед собою, щільно натягуючи пальто, і мені цікаво, що ця святько ховає під ним. Я дивлюся на неї згори донизу так, щоб їй стало незручно.
— Герміона — відьма, — шипить на мене Поттер.
— Будь по-твоєму, Поттере, — кажу я, відводячи очі від литок Ґрейнджер і притискаюся спиною до стовбура дерева. — Якщо ти думаєш, що вони не помітять бруднокровку, то залишайтесь тут, мені-то яка різниця.
Візлі намагається втрутитися. Намагається захистити її, але марно. Вона стає перед ним і дивиться на мене. Я посміхаюся у відповідь.
Гучний вибух, ближче, ніж до цього. Вони втрьох підстрибують і обертаються. Вони не бачать, що я теж підстрибую. Я розслабляюся, коли крики лунають неподалік.
— Вас так легко налякати, ага? — кажу я. — Гадаю, твій татусь наказав вам усім сховатися? — кажу я Візлі. — Що він задумав? Намагається врятувати маґлів?
— А твій де? — Поттер гарчить на мене. — Десь там, під маскою, чи не так?
Я повертаюся до нього, приємно посміхаючись.
— Ну… якби він і був, я б навряд сказав тобі, не думаєш, Поттере?
— Та годі вже, — каже Ґрейнджер. — Ходімо, знайдемо інших, — вона кидає на мене пронизливий погляд.
Я дозволяю їм пройти повз, аж раптом кричу їм услід:
— Пригни свою велику кучеряву голову, Ґрейнджер.
Я бачу, як випрямляється її хребет, і вона хапає Візлі за чуприну, щоб той не кинувся за мною. Посміхаюся сам до себе, дивлюся на вогонь крізь дерева і думаю, які трусики носить Ґрейнджер.
Напевно, бавовняні — щось геть не спокусливе. Безглузде.
Я бачив, як Трейсі Девіс перевдягалася після того, як розлила на себе зілля. Фіолетове мереживо. Маленькі клаптики тканини.
Блез приносив до гуртожитку еротичні журнали, тож я знаю, що є кілька видів трусиків і бюстгальтерів.
Але Ґрейнджер… ймовірно, бліді й приглушені кольори, ймовірно, спортивний бюстгальтер.
Бачу, як вибухає намет.
~*~
Середа, 15 грудня 1999 р.
Квентін Марґоліс дозволив мені говорити пів години. Він не сказав ні слова. Його пальці стиснуті перед підборіддям. Я на узліссі Північного лісу, сиджу на довбаній колоді, намагаючись справити на нього гарне враження.
Намагаюся завершити свою презентацію. Він дивиться на мене, коли я закінчую, і каже:
— Я думав, що міс Ґрейнджер буде з вами.
Кліпаю на нього.
— Вона моя колега, але вона не працює безпосередньо над цією справою.
Він киває. Сідає назад.
— Я подумаю над цим, містере Мелфою. Не думаю, що це те, що нам потрібно, але я обговорю це зі зграєю, — він встає, а я намагаюся приховати своє розчарування. Я простягаю руку для рукостискання, але він просто розглядає її. — Якби міс Ґрейнджер безпосередньо працювала над цим, я був би більш схильний.
Він йде, не торкнувшись моєї руки.
~*~
П'ятниця, 17 грудня 1999 р.
Я сиджу з Мокриджем, прошу його переглянути фінанси. Він запитує, чи справді мені комфортно вкласти весь свій спадок у цей проєкт, і я говорю, що так.
— Я думаю про філію «Відносин з нечарівниками», — кажу я наприкінці зустрічі.
Він підіймає на мене брови.
— Як домашні ельфи? Ґобліни?
— Перевертні, так.
Він знову відкриває портфоліо. Кілька хвилин стискає губи, прокручуючи в голові математичні розрахунки.
— З якою метою? — нарешті запитує він, піднімаючи на мене очі й знімаючи окуляри.
— Реклама, — кажу я. Це не брехня, просто не вся правда.
Він киває.
— Так, я розумію, як це може допомогти, але… — він перегортає сторінку, проводячи пальцем по прогнозованому доходу. — Хто платитиме за цю філію? Ви знаєте перевертнів, які б платили за представництво?
Я глибоко дихаю.
— Ні.
Він дивиться на мене поглядом: «Ну, от і все».
— Я думаю, що це обов'язково для іміджу компанії, — кажу я.
Він киває, зітхаючи.
— У вас буде достатньо часу, щоб приділяти свою увагу ще і цій філії? Це повна зайнятість, або геть інша зарплатня, — він здригається, ніби інша зарплатня в цей момент була небезпечною.
— Я думав про Герміону Ґрейнджер.
Він робить павзу, втупившись у сторінку з прогнозованими витратами.
— Гм, — перегортає кілька сторінок. Витягує перо, записує кілька цифр. Я чекаю, не знаючи, що означатиме це відкриття.
Він дивиться у вікно, сиві брови смикаються.
— Вона зможе залучати фінансування лише своїм ім'ям.
— На це і розрахунок.
~*~
Субота, 25 грудня 1999 р.
На шляху Герміони Ґрейнджер до роботи в «Консалтинговій групі Мелфоя» лише одна перешкода.
Ну добре, дві, бо Ґрейнджер ще не погодилася, і взагалі не знає про це. Але зараз я не думаю про це — маю серйозніші проблеми.
Я вмочую гребінець у гель і вкладаю волосся, як він мене навчив.
Мені потрібна гарантія того, що спадщина буде на моїх рахунках 1 січня. Це — моя головна мета. Щойно я отримаю гроші, він ніколи не дізнається, що Ґрейнджер працюватиме під моїм керівництвом.
У голові виникають її зображення піді мною…
…зі мною. Не те щоб я не послухався його. На її пальці немає обручки. Він сказав, що я можу отримати спадок, якщо буду триматися від неї якомога далі.
Я перебуваю на тому етапі, коли мені конче потрібен спадок.
Відчуваю біль у животі, коли реєструюсь в Азкабані. Викидаю її з голови, будую стіну і закриваю кришку на її скриньці.
Охоронець відчиняє двері, і я бачу, що він стоїть перед столиком на дві особи, спиною до дверей. Абсолютно незацікавлений мною.
— Доброго ранку, батьку.
Він розвертається і запрошує мене до себе.
— Міс Ґрейнджер набагато гарніша в житті, ніж на сторінках газет, — каже він. — І куди гарніша, ніж була в школі.
Моє око смикається, він дивиться на мене. Мені нічого сказати на це, тож я продовжую йти до стільця, не відволікаючись.
— Я був би тут 1 грудня, але ти відмовився зустрітися зі мною і відповісти на мої листи.
— Нам з твоєю матір'ю треба було обговорити кілька речей, — він підіймає брови. — Щасливого Різдва, Драко. Я такий радий бачити тебе сьогодні.
Обережно відсуваю стілець від столу і сідаю. Він спостерігає за мною. Я підіймаю на нього очі.
— Щасливого Різдва і тобі, батьку.
Він посміхається і сідає на стілець.
— За тиждень 1 січня. День, коли ти погодився підписати документи на спадщину, — стискаю щелепу. — У нас все ще за графіком?
Він з цікавістю дивиться на моє ліве вухо, беручи все під свій контроль.
— Знаєш, Драко, — каже він. — У мене так багато запитань про неї. Але головне з них… як так сталося, що міс Ґрейнджер уже знала про Аукціон?
Він хихикає. Ніби малюк, який щойно сказав щось страшенно смішне.
Отже, вони говорили про Аукціон. Я скручую пальці на штанинах, фізично стримуючи себе, щоб не запитати його про їхню розмову.
— Оскільки мама влаштовує ґала за шість днів, я хотів би обговорити «Консалтингову групу Мелфоя».
— А я хотів би поговорити про неї.
Її обличчя виникає переді мною.
Що завгодно.
Відкидаюся на спинку крісла і стискаю руки на колінах, передаючи йому контроль над ситуацією. Він посміхається до мене, без зубів. Схрещує ноги, відкинувшись назад.
— Як у вас справи? — запитує він.
— Ніяк, бо між нами нічого немає.
Я зосереджуюся на тому, щоб припинити ці розмови.
— А я чув, що все навпаки.
Я моргнув. Що він може…
Він тягнеться до внутрішньої кишені й дістає два папірці. Ні. Світлини. Кидає їх на стіл переді мною, і я бачу образ її шаленого волосся і диких рук, які намагаються притиснути мене до себе, її губи пестять мою шию, а мої пальці стискають її стегна. На іншій, я наступаю на неї, готовий притиснути її до цегляної стіни, доки вона притискає свої губи до мого зап'ястка…
Я відриваю очі й стуляю повіки.
— Звідки це у тебе?
— Знаєш, Драко, вона суперечить сама собі. Вона притискає тебе до себе, але тікає з цієї кімнати лише від пропозиції вийти за тебе заміж.
Мої очі перехоплюють його, але периферійним зором, я все ще бачу як вона кидається до мене.
— І чому це було темою вашої розмови? — заледве вичавлюю з себе.
Голос моєї матері дзвенить у вухах.
І вона чітко дала зрозуміти, що між вами нічого немає.
— Неважливо, — він махає рукою, ніби щойно не відчинив двері до моєї свідомості. — Я просто вражений прогресом, якого ви двоє досягли.
Знову дивлюся на фотографії. Щось лоскоче мій розум…
— Ти працюєш із Маркусом?
Він підіймає брову, заскочений зненацька.
— Флінтом? Сином Ґабріеля? — він нахиляє голову. — Як він до цього причетний?
Він не знає, тому трохи заплутався. Треба змінити тему, поки він не задумався.
— То ти… стежиш за мною? — шиплю я.
— Звісно, ні, Драко, — ображено надувся. — Я стежу за нею.
В очах червоніє від люті, тож починаю у свідомості зводити хатину на березі. Гілки, палиці, і я заштовхую її всередину.
— Я стежу за нею відтоді, як вона випустилася з Гоґвортсу, — продовжує. — Вона дуже нудна людина, коли не спокушає тебе, — зітхає він. — Зовсім не пасує на роль леді Мелфой.
Я підводжуся. Стілець голосно шкрябає підлогою.
— Вона нічого до мене не відчуває, — спираюся на стіл. — Це, — кидаю йому назад фотографії, — був поодинокий випадок, про який ти навіть всієї правди не знаєш.
Він дивиться на фотографії.
— У мене є копії. Можеш забрати їх із собою. Поклади їх у нижню шухляду шафи до інших.
Мої очі розширюються. Я відвертаюся від нього — збентеження, як хвиля жару, прокочується крізь мене. Витріщаюся на кам'яні двері, гадаючи, що станеться, якщо я просто втечу.
— Чого ти хочеш, батьку? — кажу я, мій голос бореться з горлом, що не хоче говорити. — Мені потрібен спадок. Чого ти хочеш від мене?
— Я хочу знати твій план щодо неї, — каже він, і я, не дивлячись, знаю, що він схрестив ноги, невимушено і спокійно. — Ви, очевидно, не можете триматися трохи далі одне від одного.
— Можемо, — сердито перебиваю я його. Повертаюся назад. — Можемо. Як я вже казав, це був поодинокий випадок, — вказую на світлини. — Наші стосунки суто платонічні, — говорю слова, а сам розчиняюся в спогадах її посмішки в ліфті, в тому, як її очі горіли пристрастю до справи перевертнів.
Що завгодно.
Я копаюся у своїй голові, намагаючись знайти докази цих платонічних стосунків. Щось, щоб довести, що ми не разом.
І що ніколи не будемо.
Він запитує про мій «план щодо неї», і я розумію, що слова вискакують з мого рота, перш ніж я вирішую, розумно це говорити чи ні.
— Я збираюся переконати її приєднатися до КГМ.
Він повільно кліпає, посміхаючись до столу.
— Он воно як, — хихикає він. — І як це допоможе твоїй… теперішній ситуації.
Я гарчу на нього:
— Моя «теперішня ситуація» полягає в тому, що світ чарівників досі не довіряє мені, завдяки тобі й твоєму Лорду. Моя «теперішня ситуація» полягає в тому, що єдині клієнти, які підписали контракт з КГМ — це багаті чистокровці, або друзі сім'ї.
Я шумно вдихаю повітря.
Він стискає губи, дивиться на стіну через моє плече.
— І яку… посаду ти запропонуєш міс Ґрейнджер?
Я не звертаю уваги на його жарт і кажу:
— Старшого консультанта. Вона керуватиме новим відділом для нечарівників.
Його губи сіпаються. Він переводить подих і дивиться на свої великі пальці.
— Знаєш, Драко, є й інші бруднокровки, які цілком здатні зайняти цю посаду і так само добре приберуть за тобою все. Ті, з ким у тебе не така розрізнена історія.
— Назви мені когось, хто принесе мені вдвічі менше популярності й підтримки громадськості, ніж Герміона Ґрейнджер, — її ім'я, як отрута на язиці, бо я використовую його так, як він цього хоче.
Він стукає кісточкою пальця по столу, думає про роботу.
— Службовий роман може бути таким… банальним. Один випадок сексуального домагання в наш час може так само зіпсувати всю репутацію…
— Це не буде проблемою. Міністерство має закони для нових підприємств щодо сексуальних домагань та поведінки працівників…
— О, так, і я впевнений, що це скасувало сексуальні стосунки між співробітниками офісу, — він знову хихикає.
— Я напишу любовний контакт і надішлю його тобі на затвердження, — зітхаю. Стою перед ним, безпорадний. — Чого ще ти хочеш?
Він вивчає мене.
— І ти думаєш, що ці… інструкції та підписані контракти допоможуть? Здається, у тебе проблеми зі стриманістю, коли справа доходить до неї, — його руки ковзають по фотографіях, і я бачу, як моє тіло притискається до неї, руки стикають її стегна…
— Це не буде проблемою, — впевнено кажу я. Він дивиться на мене, і, щоб довести свою правоту, я відчуваю, як він б’ється об мої стіни. Я укріплюю стіни, бо вони тріснули в якийсь момент за останні десять хвилин. Можливо, коли він показував мені фотографії, або коли я увійшов до кімнати. — Я повністю контролюю себе.
Він знову намагається увірватися мого розуму, але потім відриває від мене очі, водить цими великими пальцями по колу. Я не дозволю йому вигнати мене. Не можу. Мені потрібне його слово.
— Вона потрібна компанії. Вона потрібна мені, — мій голос тремтить, і мені хочеться вдарити себе по голові. — А ще мені потрібен спадок. Що я ще маю сказати?
Його губи кривляться, обличчя хмуриться.
— Гаразд.
Відчуваю, як у грудях підстрибує пружина.
— Можеш брати свою бруднокровку, — каже він. Моє око не смикається від цього слова. — Але мені потрібні десять тижнів.
— Десять тижнів для чого?
— Щовівторка протягом десяти тижнів ти отримуватимеш десяту частину спадщини, перераховану на твої рахунки о 21:00, — муркоче він.
Я підраховую в голові, десятої частини на першому тижні достатньо, і другої частини для другого тижня. Ці вимоги напрочуд специфічні.
— Від чого це залежить? — запитую я.
— Ні від чого, Драко, — він махає рукою, і я бачу привид його чарівної палички, що колись крутилася між пальцями. — Але я хочу, щоб ти прийшов у січні та в лютому.
Мої очі розглядають кімнату, роблю це щоб він не помітив моїх роздумів.
— Щовівторка? Перший переказ буде 4 січня?
— Правильно.
Він здається покірним. Має такий вигляд, ніби втомився від компромісів. Я не можу зрозуміти, що він втратив, але, здається, втратив він дуже багато.
Я киваю. Думаю, чи варто потиснути йому руку. Я неодмінно маю змусити його розписатися, але це було б образою, яку я не можу собі дозволити.
Я відвертаюся від столу. Ми обоє знаємо, що цей візит був діловою зустріччю, а не відвідуванням на Різдво.
— Переконайся, щоб у неї був кутовий кабінет, Драко.
Я дивлюся на нього, запитуючи. Він розглядає свої нігті.
— І відповідний допоміжний персонал, — каже. — Ти не можеш просто посадити її в кабінку і чекати, що клієнти побіжать до неї.
Він каже це так, ніби говорив мені це тисячу разів, ніби нагадує, як доглядати за моїм Німбус 2001.
— Так, батьку, — кажу я, поклавши руку на двері. Я хотів би просто піти й покінчити з цим, але все ж запитую:
— Щось іще?
Він повертається до мене обличчям, ніби я виходжу з його кабінету.
— Не зіпсуй пропозицію, Драко, — його очі зблискують від власного жарту.
~*~
П'ятниця, 31 грудня 1999 р.
Мама перевершила саму себе.
Я вперше переступаю поріг вітальні після ремонту і геть не впізнаю це місце. Доріжка до бальної зали залишилася, але камін був в іншому місці, також на стелі чотири люстри замість однієї великої.
— Нарцисо, люба! Це просто кричить — розкіш!
Обертаюся і бачу, як Блез веде маму під ручку.
— Це була ідея Драко, — каже мама, показуючи на один із нових гобеленів. — Я лише керувала процесом.
Вони підходять до мене в центрі кімнати, біля однієї з крижаних скульптур. Мама каже:
— Ви двоє, не пийте забагато віскі, поки гості не прийшли. Я поки піду переодягнуся.
Вона вислизає з кімнати, і я чимдуж луплю по коліну Блеза, коли бачу, що він стежить за нею очима.
— Ай! Що? Вона ж знову Блек, так? Драко, я можу бути твоїм новим татком.
Я закочую очі й дістаю з бару пляшку шампанського. Один із найнятих ельфів подає келихи, і я дякую йому.
Блез стукає своїм келихом об мій.
— За «Консалтингову групу Мелфоя та Забіні», — він випиває до дна за раз.
Я хитаю головою.
— Мрій і далі.
Він наливає собі ще один.
— Отже, які плани на вечір. На кому ти хочеш, щоб я зосередився?
Спостерігаю, як інший ельф запускає чари для снігу, що падає в приміщенні.
— Містер Бредлі буде тут. Я хотів би зустрітися з ним наступного тижня.
— Зрозумів.
— Якщо містер Гадлз приведе свою дружину, можеш зосередитися на ній та її лінії одягу.
— Люблю зосереджуватися на чужих дружинах.
— Дафна теж буде тут. Тож я сподіваюся, що сьогодні ти будеш добропорядним гостем, — підіймаю на нього брову і роблю ковток.
Він глибоко вдихає, дивлячись на снігопад.
— Добропорядність — моє друге ім'я.
— Пенсі не змогла приїхати. Вона в Іспанії.
— Все гаразд. Вона однаково зі мною не розмовляє, — каже Блез, і я помічаю, як кривляться його губи. — Ти досі не зв'язався з Ґреґом?
Допиваю свій келих.
— Я… просто не бачу сенсу.
Блез грається з серветкою.
— Але ж твій новий найкращий друг Гаррі Поттер буде тут, чи не так?
— Я б не назвав його найкращим другом, — кажу я. — Він штовхнув мене зі сходів минулого місяця, — я відходжу від бару, а Блез плюється шампанським.
Веду його до бальної зали, спостерігаючи, як кілька музикантів готуються до виступу. Ельф у чорному капелюсі повідомляє, що десь за пів години почнуть з'їжджатися гості.
— А Ґрейнджер? — Блез легенько мене штовхає. — Вона в списку запрошених, я бачив.
— Так, — можливо, мені потрібно заткнутися.
— Я також бачив її у списку кандидатів на керівні посади до КГМ, — Блез підіймає брову.
— Так, — чухаю щелепу. — На цьому сьогодні зосереджуся я.
Він здивовано моргає.
— Ти ще не говорив з нею про це?
— Я ще не питав її.
Він притуляється спиною до колони.
— Я… Ти… — він незадоволено хитає головою. — Кілька людей уже думають, що вона отримала посаду.
— Так.
— Вентворт згадував про це минулого тижня. І та нова клієнтка, яку ти на мене спихнув, сказала, що дуже рада можливості попрацювати з нею.
— Так.
— І вона ще навіть не написала заяву про звільнення?
Блез дивиться на мене широко розплющеними очима. Я випиваю другий келих шампанського.
— Просто переконайся, що я буду готовий до своєї промови за десять хвилин до півночі, Блезе.
Відходжу від нього і починаю прокручувати в голові те, що скажу опівночі, поки Міпі не повідомляє, що незабаром прибудуть перші гості.
Потому, як я потиснув стільки рук, що вже не відчуваю зап'ястка, Блез знову знаходить мене, бо прийшов містер Бредлі. Ми розмовляємо з ним і домовляємося про вечерю наступного тижня, щоб обговорити його бізнес.
Сестри Ґрінґрас вітаються, Дафна не зводить очей з Блеза, і ми шепочемося про шалений успіх Пенсі, коли Блез нахиляється до мене.
— Вона тут, — каже Блез, його очі не відриваються від входу.
Киваю.
— Бляха, вона розкішна.
Одним духом випиваю шампанське. Блез дивиться на мене, стежить за моїм обличчям.
— Ну, якщо ти не збираєшся фліртувати з нею, то це зроблю я.
Я обертаюся, щоб закотити на нього очі, але він уже пішов. Дивлюся, як він, вирівнявшись, бере два келихи шампанського з таці, що пропливає повз.
Мої очі прикипіли до них, але до мене підходить Дафна і шепоче:
— Він із кимось зустрічається?
Я обертаюся до неї, намагаючись викинути з голови милу усмішку Ґрейнджер. Здається, її сукня біла…
— Дафно. Я — не Пенсі. Будь ласка, не думай, що мені є якесь діло.
Блакитні очі Дафни невинно зорять на мене.
— О, я питаю лише тому, що він зараз пускає слину на Герміону Ґрейнджер, — моє око смикається, але я утримуюся від того, щоб озирнутися на них. Стриманість. — Але ж вона ніколи не піддасться на цей п'яний флірт, так?
Дафна підіймає гордовиту брову і йде геть. Я дозволяю собі ще раз поглянути на них, коли Блез нахиляється і щось шепоче їй на вухо.
— Асторіє, — дівчина з'являється переді мною, як за помахом чарівної палички. — Можеш покликати Блеза?
Вона зникає, а я привітно посміхаюся кільком маминим друзям.
Коли Блез повертається, він штовхає мене в плече і каже:
— Наскільки сильно ти втріскався, Драко? Бо я думаю, що маю шанс.
Впиваюся в нього поглядом, а сам п’ю третій келих шампанського, доки він посміхається у відповідь.
Ґрейнджер зникає у натовпі на наступні кілька годин. Її силует, наче мелодія, яка звучить десь далеко на фоні. Мама застає мене за спробою прослизнути геть трохи раніше опівночі, щоб пробігтися по своїй промові.
— Готовий? — запитує вона.
— Не зовсім.
— Тверезий?
— Не зовсім.
Вона пихкає і закочує очі.
— Чому б тобі не подихати свіжим повітрям? Побудь наодинці з собою, синку, — вона веде мене на один із бічних балконів з видом на сад. — Я подбаю, щоб тебе покликали заздалегідь до промови.
Киваю і заходжу за штору, чекаючи, що холодне повітря вдарить по моєму обличчю. Але натомість жар підійматися тілом.
Вона стоїть на балконі спиною до мене. Її сукня таки біла. Хтось зробив щось неймовірне з її волоссям, яке каскадом падає на плечі. І під її кучерями спина вигинається низько-низько. Напружена шкіра на ребрах натягується, коли вона повертається до мене. Її губи розкриваються, я намагаюся втримати погляд на її обличчі, а не роздивитися її тіло, загорнуте в цю неймовірну білу сукню.
Стриманість.
Я підходжу до неї, щоб стати поруч, поки вона дивиться на сади. Мені цікаво, чи їй подобається краєвид.
— Знаєш, Драко, це чорно-біла вечірка. Твої сріблясті акценти руйнують всю естетику.
Вона говорить ці слова, все ще розглядаючи територію, і на її губах з'являється легка усмішка.
— Ах, але я — господар. Маю ж я відрізнятися від юрби, — відповідаю, посміхаючись.
Вона відводить погляд у бік альтанки.
— Вечірка просто прекрасна. Я ніколи не була на новорічному святкуванні Нарциси Мелфой. Це завжди так грандіозно?
Підходжу ближче до кам'яного виступу, намагаючись дивитися на вид переді мною, а не на неї.
— Приблизно. Сьогодні вдвічі більше людей, ніж зазвичай.
— Усі хочуть бути ближчими до переможця «Найчарівнішої усмішки» грудня 1999 року, — підколола вона. Мерліне, сподіваюся, вона не читала безглузду маячню про мене.
— Чув, що ти й сама збираєш чимало натовпу, Ґрейнджер.
Простежую очима її щелепу, впиваючись поглядом у кут, де підборіддя сходиться в одну точку. Вона повертає голову до мене, на ній макіяж, темні очі та м’яко окреслені губи, притягують мій погляд.
Стриманість.
Знову переводжу погляд на альтанку. Я штовхаю її всередину і запечатую конструкцію плющем.
— Де Катя сьогодні? — запитує вона, і я чую, як її голос затинається на імені. Як дивно, що Катя досі перепона між нами.
Я хочу розповісти їй про обман, про домовленості, але мені потрібно зосередитися на тому, щоб вона мені довіряла.
— Вона в Болгарії на свята, — кажу правду. — Все ще відчайдушно хоче пообідати з тобою.
— Ну, я не проти. Вона мила, — робить паузу на мить. — Як проходить передача спадщини? Я пам'ятаю, ти говорив, що батько передасть тобі спадок 1 січня. Все… стає на свої місця?
Оглядаю її настороженими очима. Я б хотів ніколи не говорити з нею про ці гроші.
Але це можливість… якщо я правильно нею скористаюсь.
— Мій батько… — вагаюсь. — З ним не все так просто.
Відводжу очі, намагаюся бути спокійним, наче Луціус Мелфой — це просто папірці, які слід заповнити.
— Як так?
— Він каже, що передаватиме частинами протягом наступних місяців. Першу отримаю цього вівторка.
Чотири дні я маю впевнювати всіх, що вже маю перший переказ. Мої плечі впритул наближаються до вух.
— Але досить про це, — кажу я. Делікатно розвертаюся, притуляюся спиною до кам'яного поруччя, повертаю до неї голову. Ніби ми незнайомці, які зустрілися в барі. І я лише знайомлюся з нею, перш ніж відвести до себе додому. Я відганяю мрії, зосереджуючись на кам'яних поруччях, які утримують мене, щоб не притиснути її до себе. — Ти обіймеш посаду аналітика у Робардса?
Вона робить павзу, перш ніж сказати:
— Можливо.
На її шиї з’являється рум'янець, і я на мить випускаю її зі скриньки та уявляю, як її рожева шкіра виглядає під скромним декольте.
Стриманість.
Майже відчуваю, як келих шампанського тріскається між моїми стиснутими пальцями.
— Є кілька відкритих вакансій, які мене цікавлять. Цього тижня мала дві співбесіди.
— Вони що, дійсно провели співбесіди? — кажу я, а вона повертає свою довгу шию і з цікавістю спостерігає за мною. — Ти що, знову надіслала резюме інкогніто? Я, здається, вже казав, що просто потрібно зверху написати «Золота дівчинка».
Підношу свій келих до губ, перш ніж сказати щось іще. Вона усміхається.
— Де ще? Які ще посади?
Кого я маю підкупити, щоб їй відмовили?
— Переселення ельфів-домовиків.
Вона гладить келих, і мені подобається, що вона тримає його, як чашку, обхопивши рукою повністю, і я думаю про вчителів етикету, які б шипіли на неї за це.
— Ти не хочеш працювати у відділі переселення ельфів-домовиків, Ґрейнджер, — посміхаюся камінню. Це буде легко.
Вона випростується, повертаючись до мене грудьми.
— О, та невже?
— Ти не хочеш сидіти в офісі, складати звіти про побиття та зловживання ельфами, лише для того, щоб витягнути їх із їхніх нинішніх домівок і передати іншим господарям, які теж будуть бити їх. Ти не хочеш працювати за чинним законодавством.
Павза, я відчуваю, як вона підходить до мене ближче.
— І чим я хочу займатися?
Вдивляюсь у її обличчя, бачу, що вона чекає. Затамувавши подих, чекає на мою відповідь.
— Ти хочеш створювати закони. Хочеш змінити світ. Ти не можеш змінити міністерство зсередини. І ти нічого не можеш зробити зі своєї кабінки у відділі звірів, де займаються тільки дослідженням та стримуванням драконів.
Її очі прикуті до мого обличчя.
— Тож ти думаєш, що мені слід обіймати посаду в Офісі аврорів?
Ідеально. Саме те, що я хочу.
— Поки тобі не запропонують посаду міністра магії. В офісі аврорів, принаймні, є шанс підійматися в посадах.
Вона повертається до озера, замислившись. Думає. Завжди думає.
— У тебе промова опівночі.
— Так, — кажу, щойно згадавши про неї. — Дякуємо, що прийшли, це було найкраще тисячоліття, уся ця дурня.
— Ти прийшов сюди потренуватися, так? — дражниться вона. Я киваю. — Що ще скажеш?
А я не знаю, що казати. Мабуть, треба було б щось записати.
— Ну, трохи про набір до компанії, — перебираю ногами, думаю, що сказати. — Мама запросила багатьох молодих випускників Гоґвортсу, Дурмстренґу та Бобатона. Молоді відьми та чарівники, які шукають хорошу роботу, — кажу я. — Деякі представники еліти також присутні. Ми або прагнемо найняти їх на керівні посади, або взяти їхні компанії, як клієнтів.
Її очі усміхаються мені, і я думаю про те, як ми могли б робити це завжди — обговорювати стратегію й обирати клієнтів, вона і я.
— Ти збираєшся сьогодні ввечері викрасти людей з їхніх високопоставлених державних та приватних робіт? Однією новорічною промовою? — запитує вона зі сміхом у голосі. — І як ти плануєш це зробити? Більшість з цієї еліти мають постійні посади чи лояльність певних людей, тривале партнерство.
Дивлюся, як вона дражнить мене, не знаючи, що говорить про себе. Її губи кривляться в усмішці, і вона запитує мене, як я планую її вкрасти. Як я планую її втримати.
— Будь-кого можна спокусити, Ґрейнджер.
І щось відбувається з її очима. Вона дивиться на мої губи. І перш ніж я встигаю зрозуміти, що це означає, чого вона хоче від мене, вона відводить погляд, і її очі вдивляються у сади.
Мені якимось чином вдалося. Вона хоче мене. Вона бажає мене. Я відчуваю, як повітря стає важким між нами, мої ноги ковзають ближче, вона облизує губи, і я майже тягнуся до неї.
Я навіть не можу згадати слово, яке шипів собі всю ніч, не можу уявити скриньку з латуні.
Вона тепла. Вона майже задихається, я думаю, що можу отримати все, якщо зроблю все правильно.
Вона хоче мене, але вона не буде моєю.
Вона не залишиться назавжди.
Щось змінилося, коли вона зустрілася з моїм батьком, і я відчайдушно хочу дізнатися.
Мій погляд ковзає по її оголеній руці, простежуючи тканину сукні, що відкриває її спину, і моя рука починає діяти сама собою, тягнеться до неї, щоб торкнутися тканини пальцями.
— Що тобі сказав мій батько? — мої губи майже торкаються її вуха.
Вона задихається, і я розумію, що мої пальці заковзали по її ребрах.
Скажи мені. Скажи мені, будь ласка, як виправити його брехню.
— Драко?
Я опускаю руку, серце калатає, повітря остигає.
Блез підкрадається до нас, тримаючи руки в кишенях.
— Ти дав мені одне завдання на сьогоднішній вечір, друже. Переконатися, що ти готовий до своєї промови за десять хвилин до опівночі.
Бляха. Я геть не готовий. Дивлюся на неї, але говорить Блез, відволікаючи мене.
— Я подбаю про неї, Драко, — підморгнув мені. — Вона стоятиме зі мною.
Спостерігаю, як вона бере його попід руку, все ще дивлячись на мене з під густих вій.
Смикаю головою на прощання і біжу до бальної зали, намагаючись зібратися з думками, поки пробираюся крізь гостей. Пробігаю повз Асторію, коли мама привертає мою увагу, піднімаючись на сцену.
— Асторіє, поклич Блеза, будь ласка.
Вона киває і йде.
Я обертаюся до матері, коли вона почала постукувати паличкою по келиху.
— Тобі вдалося її переконати? — шепоче мама, посміхаючись до гостей.
— Я не знаю.
Вона киває, стиснувши губи, і виходить на сцену, милостиво приймаючи оплески.
Що було б, якби Блез не перервав нас? Мої пальці ковзали б її шкірою, перераховуючи ребра, опускаючись вниз хребтом. Вона б дозволила мені доторкнутися? Дозволила б обійняти її?
Але мама представляє мене, і я знову Драко Мелфой, але насправді тільки його маска. Я посміхаюся, махаю рукою, жартую і завуальовано хвалю Гаррі Поттера. Шуткую про ті жахливі чотирнадцять місяців, які провів у сирій камері, завдавши собі більше шкоди, ніж будь-коли могли б завдати дементори.
Бачу її. Вона сяє білим на тлі мармуру в глибині кімнати. Її очі глибші, ніж море чорної тканини між нами.
— Ми, в «Консалтинговій групі Мелфоя», хочемо створити закон. Щоб змінити світ, — вона відчуває мене, і я бачу, як глибоко здригаються її груди. — І якщо, як і я, ви зрозуміли, що ваша кабінка в міністерстві стає замаленькою для вас…
Я дивлюся на решту, з посмішкою вдаючи, що все це, вся ця ніч, лише для них.
— …Ми чекаємо на вас.
Кімнатою прокотився сміх. Перевіряю свій годинник. Я зробив це. Залишилося трохи більше ніж десять секунд.
Я починаю зворотній відлік. Кімната приєднується до мене. І я озираюся на неї, сподіваючись, що вона мене почула. Що вона зрозуміє.
Думає. Завжди думає.
Феєрверки, радісні вигуки, дзенькіт келихів, і я тостую за неї. Вона п'є своє шампанське і тримає мене під своїми чарами.
Хтось обіймає мене. Блез намагався поцілувати мене. Новий клієнт тисне мені руку. І я не можу її знайти. Вона перешіптується з кимось, ковзаючи кімнатою протягом наступної години. Щоразу, коли я знаходжу її поглядом, вона зникає, посміхаючись Поттеру та Джіні Візлі.
Наприкінці вечора, коли на танцмайданчику залишився лише Блез, я розумію, що я зробив недостатньо.
Я прощаюся, дякую персоналу, роблю компліменти мамі, повідомляю Блезу, де лежить похмільне зілля.
Можливо, я її налякав. Можливо, вона сама себе налякала.
Я підіймаюся сходами, минаючи кілька дверей, які, як я знаю, не можна відчиняти.
Може, вона бачила мене наскрізь. Зрозуміла, що це все — для неї. Може те, що батько сказав їй про мене, досі не дає їй спокою.
Але тікає з цієї кімнати, лише від пропозиції вийти за тебе заміж.
Крокую кімнатою, повільно знімаючи костюм.
Що мені тепер робити? Що, бляха, робити? Підвищити зарплатню? Чи треба піти завтра в «Наріжний Камінь»?
Втуплююсь у свої килими, простежую візерунки, намагаюся мислити ширше, намагаюся думати насамперед про бізнес.
Голова йде обертом, можливо, від шампанського, можливо, від стресу, починає боліти череп, ще й шкребеться щось.
Що мені тепер робити?
Та що ж воно таке. А. То мені у вікно сова шкребеться.
Стрибаю до нього, і вона кидає мені тоненький конверт. Я розриваю його і бачу лише її ім'я і «титул».
Резюме, яке можу зрозуміти лише я.
Я в шкарпетках і трусах біжу до свого кабінету, минаючи випадкових гостей, щоб знайти папери, які підготував для завтрашнього напливу заяв. Знаходжу спеціальну теку, яку так сподівався відкрити, для старшого консультанта з відносин із нечарівниками.
Пишу супровідний лист, знову називаючи її Золотою дівчинкою, і відправляю все це своєю совою.
Виходжу з кабінету з виряченими очима, намагаючись прийти до тями, і бачу маму, яка повертає в коридор, знімаючи сережки.
Вона дивиться на мене, напівгола і напівп'яна.
— Ну? — запитує вона.
Я відчуваю, як мої губи тремтять, моргаю кілька разів, перш ніж усвідомлюю, що сміюся, запаморочений від усвідомлення, що вона сказала так.