Двері піддалися зі скрипом, важким і грухим, ніби їх не відчиняли місяцями, хоча пройшло вже і не так багато часу з того моменту, як Чімін покинув це місце. Всередині пахло звичним пилом, холодом і тією особливою затхлістю, яка з'являється в покинутих будинках. Він намагався її позбутися ще тоді, але будинок здавалося стояв надто довго пусткою.
Чімін переступив поріг першим. Він знав, що тут його чекає темна кімната, забиті мішками вікна, стіл, на якому колись лежали його нотатки, камін, що давно він не розпалював. Але зараз, коли позаду стояв Чонгук, усе це здавалося якимось іншим. Ніби цей простір належав комусь іншому, комусь, кого він більше не впізнавав.
— Це тут, — сказав він тихо, зупинившись посеред кімнати.
Голос прозвучав глухо, відлунюючи від голих стін. Він не обернувся, але чув, як Чонгук переступив поріг, як важко клацнув замок, коли той зачинив двері за собою. Пак пройшов вглиб кімнати та поставив сумки біля столу.
— Тут ти жив? — запитав Чонгук без жодних емоцій.
— Два місяці, — відповів Чімін та ступив ще крок до столу, провів пальцями по його поверхні, залишаючи тонкий шар пилу на подушечках. — Тут я намагався знайти хоч щось про свій… стан.
Він зробив паузу, підбираючи слова. Вони не хотіли виходити легко, бо кожне з них важило.
— За той час, обійшов кожного зіллквара, кожну бібліотеку та і не ледь кожен будинок цілителів. Але… — він зробив павзу, згадуючи те відчуття пустоти після кожної з розмов. — У мене було кілька книг, які я все ж знайшов у старій бібліотеці в Місті. Старі записи, котрі мені допоміг знайти той старий, з базару. Там були згадки про укуси. Про те, як люди намагалися лікуватися. Але нічого конкретного. Лише уривки. І то лиш про безрезультатність.
Він обернувся. Чонгук стояв біля входу, оглядаючи кімнату. Його погляд ковзав по стінах, по забитих вікнах, по купі сухих гілок біля печі, які Чімін колись назбирав, але так і не використав. На обличчі не було нічого. Ані відрази, ані жалю.
Чімін відчув, як у грудях стискається щось неприємне. Він звик до того, що Чонгук читається важко, але зараз ця маска була особливо непроникною. Він не міг зрозуміти, що той думає. І це було гірше, ніж якби він розкритикував вибір цього дому, способу життя або засміявся з розказаних ним спроб знайти вихід.
— Я сидів тут ночами, — продовжив Чімін, відводячи погляд. — Писав, переписував, намагався згадати формули, які колись бачив у нашого зіллєвара. Іноді мені здавалося, що я на межі. Що ось ще трохи і відповідь знайдеться. А потім наставав ранок, і я розумів, що нічого не змінилося, — він замовк.
Тиша стала різко густою. Чонгук не відповів. Лише зробив кілька кроків до каміну, зупинився, глянув на залишки попелу.
— Але все ж одного вечора мені вдалося знайти, винайти — чи як це ще можна назвати — одне зілля. Те, яке я записав у блокноті, що віддав тобі. Коли я вперше випив його, — замовк на мить, торкаючись рун на передпліччі, — я відчув таке полегшення. Це мене навіть злякало спочатку, — він погляну мигцем на Чонгука. — Я подумав, що помираю.
Чімін чув як Чон зупинився, різко човгнувши чоботом по підлозі.
— Але це полегшення було таким всеосяжним, що в той момент я навіть був не проти.
І все ще нічого у відповідь. Чімін подумав, що можливо цього було забагато — ось так просто вилити всю душу з порогу. Але чомусь він не міг заткнутися, наче тільки переступивши поріг відчув потребу пояснити щось. Щось таке, що могло б виправдати його нікчемне перебування в такому нікчемному місці. Відчув потребу пояснити, що він не погана людина. Це лиш обставини змушували його робити те, що він робив. Хоч Чімін і не зробив нічого поганого, але був усім фактично ворогом. Навіть собі.
Він зітхнув, намагаючись струсити з себе це відчуття незручності.
— Сідай на диван, — сказав він, кивнувши у бік старого продавленого дивана, що стояв біля стіни. — Я принесу трохи дрів. Тих, що я лишив біля каміна, не вистачить навіть на годину.
Чонгук мовчки кивнув. Сів на край дивана, поклавши лікті на коліна. Його поза була напруженою, але водночас виглядав він так, ніби збирався чекати скільки завгодно.
Чімін вийшов надвір, знову відчуваючи удар холоду в обличчя, і він на мить заплющив очі, дозволяючи собі просто подихати. Цей дім завжди давив на нього, навіть коли він тут жив. Але зараз, з Чонгуком усередині, він відчував себе ще гірше.
Він зібрав дрова швидко. Думав, що так. Але коли повернувся, то завмер на порозі.
Чонгук стояв на колінах біля каміну. Він уже вигріб старий попіл, запалив вогонь в каміні, над яким уже висів чайник зі снігом. Він перебирав якісь трави та закидував їх всередину.
— Сніг розтоплюю, — пояснив Чонгук, навіть не обертаючись. — Зараз не завадить трохи шипшинового чаю.
Чімін поклав дрова біля каміну й сів на підлогу, спершись спиною на диван. Вогонь тріскотів, розганяючи темряву, і тепле світло заповнило кімнату, роблячи її майже затишною.
— Не бачив у тебе шипшини, — сказав Чімін.
— У моїй сумці є багато чого, — відповів Чонгук. — Завжди тримаю трохи із собою. Добре зігріває за потреби.
Вони мовчки спостерігали за тим як топиться сніг. Кожен думав про щось своє. Чімін лиш іноді кидав погля на Чонгука, що всівся на стілець під стіною, прямо навпроти вогню. Здавалося, що він так сильно поринув у свої думки, що і забувся де знаходиться.
Але коли з чайника почала виливатися густа пара, він відразу піднявся. Налив чай у дві глиняні чашки, які, на подив Чіміна, залишилися цілими на полиці, та простягнув одну з них Паку.
Чімін узяв, обережно, щоб не обпекти пальці. Тепло розлилося по долонях, і він відчув, як стає трохи легше. Він пив чай маленькими ковтками, відчуваючи, як терпка кислинка шипшини розходиться по тілу.
— Як ти знайшов це місце? — нарешті запитав Чонгук.
Голос його був тихим, але в ньому не було тієї холодної відстороненості, яку Чімін чув раніше. Просто цікавість.
Чімін трохи здивувався, але відповів одразу, майже не замислюючись:
— Був день, коли я не міг більше ночувати в сінах у чужих людей, хоч я і платив їм крихти, за буцімто житло. Холод був такий, що я думав, промерзну ще до ранку. Я блукав містом, шукав хоч якесь укриття, бо на нормальний нічліг в таверні вже не вистачало грошей, і побачив цей дім. Здалеку здавалося, що він пустий. Я чекав кілька днів, дивився, чи не з'явиться вогонь у вікнах. Жодного разу. Тоді я вирішив ночувати тут.
Він зробив ще ковток чаю.
— Тут було холодно. Як і скрізь. Але хоч дах над головою, свій як не як. Я забив вікна мішками, знайшов старі ковдри. І почав шукати.
— Шукати, — повторив Чонгуку задумливо.
— Але ніхто не міг мені допомогти. Бо вовкулакам ніде не раді, навіть якщо це просте запитання про них, — закінчив думку Чімін.
Він видихнув, і пара від подиху змішалася з парою від чашки.
— Я боявся, що мене викриють. Що хтось здогадається, побачить, як я реагую на запахи, як мої очі, можливо, світяться в темряві. Тому тримався осторонь. Жив тихо. І чекав.
Чонгук довго мовчав. Вогонь потріскував, кидаючи тіні на його обличчя. Коли він заговорив знову, голос його був задумливим, майже обережним:
— А ти думав про те, що твоя ситуація досить унікальна?
Чімін підняв погляд.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти досі жодного разу не перетворився, — сказав Чонгук. — Це не просто збіг. Зілля, яке ти приймав, не було досконалим. Руни, які ти наносив, були допоміжними. Але ти все ще тут. Ти все ще людина.
Чімін на мить завмер. Він ніколи не думав про це в такому ключі. Для нього це була просто боротьба за життя — день за днем, крок за кроком. Але тепер, коли Чонгук сказав це вголос, слова зазвучали інакше.
— Ти вважаєш… — почав було обережно він.
— Я вважаю, що ти маєш знання, які ніхто більше не має, — відповів Чонгук. — Досвід. Ти — єдина людина, яка змогла протриматися так довго без перетворень. Це не просто удача.
Він зробив павзу, і його голос став трохи гострішим:
— Тоді чому ти досі зі мною? Я не придумав нічого нового. Я все ще шукаю формулу, яка працювала б так, як тобі потрібно. Чому ти не пішов до столиці, де більше людей, більше знань?
Чімін опустив погляд. У чашці чай уже майже охолов, але він все ще тримав її в руках, ніби шукав у ній опору.
— Я чув про тебе, — сказав він тихо. — Про твої здібності. Про те, що ти знаєш більше, ніж будь-хто інший у цих землях. Я сподівався, що ти зможеш мені допомогти. І я не хотів, щоб про це знало багато людей.
Він підняв очі, зустрічаючи погляд Чонгука.
— Це соромно, — сказав він прямо. — Бути тим, кого вкусили. Бути слабким. Бути небезпечним для інших. Ти знаєш, як до цього ставляться. Ти чув того старого на базарі. “Смертник”, “вбий його сам”, — голос його ледь здригнувся, але він продовжував: — Я не хотів, щоб хтось знав. Я хотів просто… вижити. І повернутися додому.
Чонгук сидів нерухомо, дивлячись на нього. І коли він заговорив, голос його був низьким і бринів напругою:
— Не має значення, хто ти. Якщо всередині ти все ще людина. Я кажу не про зовнішність, — він зробив паузу, і його очі потемніли. — Я про якості. Про те, як ти ставишся до інших. Як ти борешся. Як ти не здаєшся.
Чімін застиг. Він не знав, що відповісти. Він розумів, що гнів у голосі Чонгука був спрямований не на нього, а на щось інше. На світ, який так легко навішує ярлики. На людей, які судять, не знаючи. Але це все рівно відчувалося гостро в середині нього.
Він мовчав, не знаходячи слів. Його пальці самі потягнулися до кишені, де лежав дерев'яний талісман, який він зробив тут же. Маленька друска із сухої берези, з вирізаною на ньому руною удачі. Він почав крутити його в руці, машинально, майже несвідомо.
Чонгук помітив це. Сидячи на дивані, він спостерігав за Чіміном, який сидів на підлозі поруч, схиливши голову. Вогонь освітлював його обличчя, роблячи тіні глибшими, а риси — м'якшими.
— Завжди хотів запитати в тебе. Що це? — очі Чонгука були прикуті до деревця.
Чімін підняв талісман, даючи йому розглянути.
— Зробив собі. На вдачу. Річ не хитра, але мене заспокоює.
Чонгук простягнув руку:
— Можна?
Чімін вагався лише мить, а потім простягнув йому талісман. Пальці Чонгука торкнулися дерева обережно, майже дбайливо. Він крутив його, розглядаючи знак.
— Руна удачі, — сказав він напівзапитливо.
— Так, — підтвердив Чімін. — А ще захисту. Не сильна, але вона завжди допомагала мені відчувати себе спокійніше.
Чонгук мовчки кивнув, повертаючи талісман. Він узяв свою чашку з чаєм і зробив ковток, потім довго дивився у вогонь.
— Чому у вашому клані досі є рунарі? — запитав він раптом.
Чімін здивувався такому повороту.
— А чому їх не мало б бути? — обережно запитав він у відповідь.
Чонгук нахилив голову, ніби обдумував наступні слова.
— Десяток років тому, коли в нашому клані змінився голова, ця професія почала скорочуватися. Спочатку це було не престижно. Молоді обирали енергетику, бойову магію. А потім… просто перестали ними ставати. В один день. Ніби хтось вирішив, що вони більше не потрібні.
Він зробив павзу, відпиваючи вже остиглий чай.
— Я думав, що так було скрізь. Ти — перший рунар, якого я бачу за останні десять років.
Чімін задумався.
— У нас це теж не вважається престижним, — сказав він. — Але це важливо. Навіть якщо дехто цього не розуміє. Руни — це не просто якісь малюнки. Це пам'ять. Це те, що пов'язує нас із минулим, теперішнім, але може і майбутнім.
Він усміхнувся, але усмішка була легкою, майже ностальгічною. Пак дивися на Чонгука і сам не розуміючи, чому не хочеться відводити від нього погляду.
Чіміну подобалося, коли вони можуть поговорити відкрито, ось так душевно. В такі моменти йому здавалося, що він міг би говорити вічно, аби тільки це відчуття чогось теплого не закінчувалося.
— Всі хочуть бути енергетиками, — продовжив Пак. — Вони ж круті. Можуть створити вогонь з нічого, перенестися на сотні кілометрів. А рунарі… ми просто працюємо з тим, що є. Ми не творимо нове, ми направляємо старе.
Він замовк, і його погляд став трохи відсутнім.
— Я знаю одного енергетика, — сказав він тихо. — Він справжнє втілення цієї сили, — згадуючи про Техьона. — Він завжди жартував, що я марную свій талант на “всяку фігню”.
Чімін посміхнувся, але посмішка згасла майже одразу. Вона застрягла десь на півдорозі до губ, бо він згадав Техьонове обличчя та Чіин. І від цього спогаду стало боляче. Гостро, як від порізу.
Він відвів погляд.
— Я чув, що в багатьох кланах так само, — продовжив він, намагаючись зберегти голос рівним. — Рунарів стає все менше. І це сумно. Бо коли вони зникнуть, ми втратимо щось важливе. Щось, що не можна відновити.
Вогонь тихо потріскував. Час сповільнився, розтягуючи миті.
Коли чайник спорожнів, а вогонь почав загасати, Чімін відчув, як очі важчають. Втома від довгого дня нарешті наздогнала його, і він ледь стримував позіхання.
— Лягаймо, — сказав він, киваючи на диван. — Іншого теплого місця тут не знайдеться.
Чонгук не заперечив.
Тут Чімін згадав про де що та поліз до своєї сумки. Чонгук, що тільки збирався лягти, пильно спостерігав за ним.
— Ледь не забув, — наче пояснював Чімін.
Він дістав загорнутий кинжал та простягнув його Чонгукові. Той здивовано прийняв пакунок та почав його розгортати. В його руку випав холодний метал, що виблискував вогнями від каміну. Чон застиг.
Якусь мить він просто роздивлявся його, потім обережно покрутив у руці, ніби приміряючи.
— То ось чим ти займався, — ледь промовив та простягнув його назад Чімінові. — Це добрий клинок.
— І він твій, — махнув рукою у відповідь, не приймаючи його.
— Мій? — перепитав наче не розуміючи цього слова. — Але в мене для тебе нічого не має.
— Я і не прошу нічого. Ти і так дав мені достатньо, — Чімін посміхнувся, а потім ледь насупив брови.
— Дякую. Він гарний, — з дивною інтонацією, котру Чімін не міг розгадати.
— Сподіваюсь, він тобі ніколи не знадобиться за призначенням, але я… — запнувся підбираючи слова. — Подумав просто, що не завадить він тобі, — та прочистив горло.
Чонгук посміхнувся найтеплішою посмішкою, котру тільки доводилося бачити Чіміну.
Серце тьохнуло занадто гучно.
Пак застиг та нарешті усвідомив дещо. Зрозумів, чому він так гостро останнім часом відчував зміни настрою Чонгука, чому врешті захотілося зробити йому приємно, зробити цей подарунок.
Він не міг повірити, що за цей час встиг… Встиг закохатися.
І здавалося, що так сильно, що цей ніжний погляд чоловіка навпроти міг вбити його вмить.
— Все добре? — Чонгук здавалося помітив його тривогу.
— Так-так, — випалив швидше, ніж потрібно було. — Що ж, давай лягати, — та провів нервово по волоссю.
Чон просто відсунувся трохи, звільняючи місце, і ліг на край дивана, обличчям до стелі. Чімін ліг поруч, обережно, намагаючись не зайняти забагато простору, притуляючись до стіни.
Диван був вузьким. Вони лежали поряд, майже торкаючись. Чімін відчував тепло Чонгука, яке проникало навіть крізь одяг. Іноді їхні плечі злегка стикалися, і від цих дотиків у грудях розливалося знову те тепло.
Він не відсторонювався, коли це ставалося. Йому не хотілося, хоч він і знав, що мусив би. Але з іншої сторони він не відчував, що його відштовхують. Можливо Чонгуку це було не неприємно. Можливо…
Але Чімін різко обірвав себе на думці, яка почала йти небезпечним шляхом. Йому потрібно було менше думати про це. Менше звертати увагу на Чона, що вовтузився поруч в спробі знайти зручну позу. Не слід акцентувати увагу на своїх почуттях, бо якщо вони не взаємні — це ж очевидно — буде боляче.
"Припини", — наказував подумки своєму серцю, що знову гупало як навіжене, заплющуючи очі.
Через якийсь час намагаючись заснути, розвернувся обличчям до Чона та думав, що застане його сплячим. Але відкривши очі, зрозумів, що він дивиться на нього у темряві.
Дихання різко застрягло в горлі.
Чи розумів Чон, що Чімін також дивиться на нього, бо він сам бачив добре в темряві і просто не дихав, щоб не злякати. Просто спостерігав за ним довгих десяток секунд, які здалися йому вічністю. Поки Чонгук не видихнув важко та не повернувся до нього спиною.
Чіміну було як ніколи цікаво, про що він подумав в цей момент. Старшенно хотілось заптати у нього.
Він пообіцяв собі, що скоро мусить поговорити з Чонгуком. Наскільки це скоро настане — життя покаже. Коли буде більше сил, мужності сказати.
І провалився в сон.
—
Він прокинувся від відчуття, що по його щоці щось повзає. Він різко розплющив очі, але нічого не побачив. Лише тьмяне ранкове світло, що пробивалося крізь щілини в забитих вікнах.
Він сів, розгублено моргаючи. Поруч уже не було Чонгука.
Чімін озирнувся. І той сидів на стільці біля полиць, тримаючи в руках той самий дерев'яний талісман. Він крутив його між пальців повільно, майже медитативно, дивлячись кудись у стіну. Вираз його обличчя був непроникним.
Чімін швидко потягнувся до свого одягу — кофта за ніч закотилася, відкриваючи частину торсу. Він поправив її, відчуваючи дивну ніяковість, яка не мала під собою жодної причини.
— Доброго ранку, — сказав він, намагаючись звучати легко.
Чонгук підняв на нього очі. Погляд його був важким та відстороненим. Він не відповів на привітання.
— Збирайся, — сказав Чон коротко.
І підвівся зі стільця, не чекаючи відповіді. Вийшов із кімнати, залишивши двері відчиненими.
Чімін застиг на місці, не встигнувши навіть ноги на підлогу опустити. Він не розумів, що сталося. Ще вчора ввечері вони сиділи біля вогню, говорили майже по-дружньому, пили чай. Чонгук дозволив собі бути м'якшим, відкритим. А зараз — цей холодний погляд, цей різкий тон — ніби він знову став тим незнайомцем із першого дня.
Чімін швидко підвівся. Він шукав очима їхні сумки, але не знайшов жодної. Чонгук, мабуть, уже зібрав їх.
Пак швидко зібрався та вийшов надвір і завмер.
Біля порога стояли двоє коней — добрі коні, котрі мабуть коштують цілого статку — з темними гривами, що тремтіли на морозному вітрі. На їхніх спинах були прикріплені їхні сумки. Чонгук уже сидів на одному з них, тримаючи поводи в руках. Він навіть не глянув на Чіміна, коли той вийшов.
— Ми їдемо назад до мого дому, — сказав він коротко і, не чекаючи відповіді, кивнув на другого коня. — Сідай.
Чімін не знав, що сказати. Різка зміна в настрої Чонгука була настільки несподіваною, що він усе ще намагався її осмислити. Але він зробив, як сказали. Підійшов до коня, легко застрибнув у сідло.
Чонгук уже рушив, навіть не озираючись.
Чімін рушив за ним. Він дивився на його спину, на те, як той сидів у сідлі прямо, немов струна. І не міг позбутися відчуття, що він упустив щось важливе. Щось, що могло б пояснити цю дивну зміну.
Але запитати не міг, хоч і намагався декілька разів, бо той наче поспішав кудись та постійно був попереду.
Вітер дув в обличчя, холодний і гострий. Дорога вела назад, до хатини, до… Дому? Але всередині Чіміна залишилося питання, яке не давало спокою.
Що сталося вчора вночі? І що змінилося?
Він не знав відповіді, але точно не залишить це просто так.