Місто, здавалося, зустріло їх із навстіж розкритими обіймами.
Чімін зупинився на мить перед великими воротами, вдихаючи на повні груди, ніби боявся, що цей момент вислизне, якщо не втримати його хоча б подихом. Йому здавалося, що він бачить це місце вперше. Воно було не таким, яким пам’ятав, а живим, гомінким, наповненим рухом і світлом.
Вони зупинилися просто перед входом, щоб перевести подих після довгої дороги. За високою огорожею вже вирувало життя: голоси торговців зливалися в один суцільний гул, хтось гучно перекрикував сусіда, закликаючи перших покупців; скрипіли колеса возів; десь дзвеніло металом. На горизонті виднілися каравани, що тягнулися до міста.
Сонце ще тільки-но торкалося краю неба, розливаючи бліде золото по дахах і вежах, але люди вже були на ногах, сповнені енергії, ніби чекали цього дня довго і тепер не могли змарнувати жодної миті. У повітрі витало передчуття свята. Воно було відчутним, як легке поколювання під шкірою.
Віддихавшись, вони не стали гаяти часу й одразу рушили до найближчої таверни. Шлях дався взнаки — тіло гуділо від втоми, плечі тягнулися донизу під вагою клунків, а в животі вже давно порожньо бурчало.
Зайшовши всередину, вони, не вагаючись, пройшли до найдальшого столика в кутку. Там, де менше світла і менше зайвих очей. Скинули торби під лаву, сіли важко, майже одночасно, і лише тоді дозволили собі трохи розслабитися.
Замовили не багато їжі, щоб просто втамувати голод. Але найважливішим для Чіміна стало інше.
Аґрусове вино.
Коли кухоль опинився в його руках, він навіть не одразу зрозумів, наскільки скучив за цим смаком. Перший ковток був жадібним, майже нетерплячим. Терпка солодкість розлилася по язику, знайома, майже рідна. Вона ніби повернула його на мить у той світ, який він втратив.
Чонгук лише посміхнувся, спостерігаючи за ним через край свого кухля.
— Я навіть не підозрював, що ти такий ласий до випивки, — сказав він, відкушуючи шматок індички.
— Тільки до цього, — нарешті відповів Чімін, ставлячи на стіл уже порожній кухоль. — Немає нічого смачнішого, — додав і широко посміхнувся, вперше за довгий час по-справжньому легко.
— Що ж… — Чонгук перевів погляд на свій кухоль, задумливо похитуючи його в руці. — Думаю, нам доведеться купити пару пляшок додому.
Чімін підняв на нього здивовані очі, майже розгублені. Усередині щось м’яко стиснулося: змішалося сором’язливе тепло і вдячність, яку він не знав, як висловити словами. Тому просто мовчки кивнув і повернувся до їжі.
Довго вони не засиджувалися. Розуміли, що варто поспішити, інакше всі вигідні місця вже займуть.
За кілька годин їхній прилавок був готовий.
Перед ними лежали зв’язані пучки трав, акуратно розкладені за видами, невеликі пляшечки з настоями, прості зілля для щоденних потреб — усе, що могло зацікавити як місцевих, так і мандрівників.
Вулиці вже були заповнені людьми. Потік рухався повільно, зупиняючись біля прилавків, переглядаючи, торгуючись, сміючись. Діти крутилися під ногами, тягнули батьків до яскравих дрібничок, а подекуди хтось уже розгортав виступи та музику, додаючи ще більше шуму й життя.
Чімін ловив себе на тому, що постійно відволікається. Його погляд ковзав від одного прилавка до іншого, чіплявся за кольори, рухи, деталі.
— Ти, якщо хочеш, можеш пройтися, — озвався Чонгук, помітивши це. — Я й сам тут впораюся.
— Та ні, я допоможу, — відповів Чімін одразу, майже автоматично.
— Та йди вже, — Чонгук легенько виштовхнув його з-за прилавка. — Потрать свої нещасні мідяки десь, — кинув навздогін із посмішкою.
Цього разу Чімін не став сперечатися. Цікавість уже давно гризла його зсередини.
Він повільно рушив уздовж вулиці, вдихаючи все навколо. Відчувалися найбільше запахи свіжої випічки, прянощів, гарячого м’яса. Підійшов до прилавку зі смаколиками, купив кілька теплих булочок — для себе і для Чонгука. Пальці одразу відчули тепло крізь тонкий папір.
Далі — прикраси. Стрічки, дзвіночки, різьблені дерев’яні фігурки, що висіли повсюди на честь свята. Вони тихо дзеленчали на вітрі, створюючи свій власний мелодійний фон. Діти бігали поруч із маленькими вітрячками в руках, намагаючись зловити вітер. Дехто вже, сміючись, намагався ліпити сніговика, незважаючи на те, що сніг був надто пухким.
Люди посміхалися одне одному. Просто так. Без причини. І це було… Дивно добре.
А потім його погляд зупинився.
Знайомий блиск. Звук удару молота об ковадло. Такий правильний. Він ніби пройшов крізь усе тіло, відгукнувшись десь глибоко всередині.
Чімін завмер біля прилавка коваля, не помітивши, як підходить ближче.
Руки самі згадали вагу молота. Тіло — ритм роботи. Пам’ять підсунула запах гарячого заліза і вогню. Смуток і цікавість змішалися в ньому в один вузол.
Коваль, кремезний чоловік із загрубілими руками, помітив цей погляд. Він не припинив працювати, лише кинув короткий погляд з-під брів.
— Що, юначе, цікавишся ковальством? — запитав він грубим голосом, не перериваючи ритму ударів.
Його удари були чіткими, вивіреними до міліметра. Важкий молот опускався рівно туди, куди потрібно, без жодного зайвого руху. Метал під ним слухняно змінював форму, відгукуючись глухим, знайомим гуркотом. Не дивно, враховуючи його широкі, напружені плечі з м’язами, що працювали під шкірою, наче добре налаштований механізм.
Чімін мимоволі затримав погляд. У цьому було щось… Заспокійливе. Щось дуже рідне.
— Я і сам свого роду коваль, — відповів він, не відводячи очей від розпеченого заліза. — Пробував декілька разів, — швидко додав, ніби зменшуючи значення сказаного.
Йому ще не вистачало розмов про клан. Не тут.
— Тож переді мною стоїть майбутній майстер? — чоловік зупинився, опустив молот і витер чоло передпліччям.
Він оглянув Чіміна уважніше, з інтересом. Оцінив поставу, руки, плечі. Не як випадковий погляд, а як майстер, що читає іншу людину по дрібницях.
І, здається, йому сподобалось те, що він побачив.
Чімін відчув це. Побачив, як у чужих очах блиснула зацікавленість. І вже майже відкрив рот, щоб відмахнутись, коли почув:
— Не хочеш спробувати щось зробити сам? — чоловік відступив від горну, звільняючи місце.
— Що? — Чімін моргнув, ніби не одразу зрозумів.
— Я бачу твій зацікавлений погляд, — пояснив той, легко закинувши молот на плече. — Мало кого зараз цікавить ковальство. А ти, бачу, вже підкований у цій справі, — і коротко, уривчасто розсміявся власному жарту.
Чімін теж усміхнувся, але більше з ввічливості, ніж зі щирої реакції. В голові вже крутилась відмова.
Але чоловік не дав йому договорити.
— Я Хонсок. З Білих Круків, — він простягнув руку.
— Я Чімін. Без клану, — відповів той і прийняв потиск.
Рука була важка, тепла, з шорсткою шкірою. Це була рука людини, яка все життя працює.
Чімін на мить завмер. Питання було простим. Надто простим. А відповідь — навпаки. Вона застрягла десь глибоко всередині, там, де не хотілося копатися. Там, де все ще боліло.
Він не знайшов слів. Навіть не спробував. Хонсок, здається, це відчув.
— Все в житті може трапитись, — мовив він сам до себе, легко знизавши плечима, ніби закриваючи тему ще до того, як вона стала незручною.
І Чімін був йому за це вдячний.
— Це точно, — підхопив він, скориставшись можливістю перевести розмову. — Як ти дістався сюди з такої далечини? Це ж майже тиждень ходу.
Він говорив спокійно, але всередині все ще тримав напругу. Питання про клан — це завжди тонка крига.
Білі Круки. Чімін чув про них. Вони знаходяться майже на краю Вільних земель, де вже починалися володіння Вільшаного королівства.
— Коні в пригоді трохи полегшують цю ситуацію, — Хонсок розсміявся своїм гучним, відкритим сміхом, ніби це було найочевидніше в світі. — То що, хочеш спробувати? Я ж бачу твій зацікавлений погляд.
І Чімін більше не пручався. Бо той погляд справді був. Його тягнуло до горну, до металу, до звуку ще з тієї миті, як підійшов сюди. Просто не хотів визнавати це вголос. А тепер — не було і сенсу заперечувати.
— Чи можу я використати цей шматок? — він кивнув у бік заліза, що лежало трохи осторонь.
Його око одразу вловило деталі. Занадто грубе, нерівне. Не те, з чого роблять щось витончене. Але для клинка… Саме те.
— Бери, — коротко відповів Хонсок.
І Чімін занурився у роботу.
Світ зник. Залишився тільки ритм.
Удар.
Жар.
Він працював майже інстинктивно. Руки пам’ятали краще, ніж голова. Кожен рух був точним, відпрацьованим. Навіть після всього, що сталося. Метал спочатку впирався, не піддавався. Але Чімін знав, треба дати йому час. Нагріти. Почути.
А він вмів слухати.
Знову вогонь.
Знову удар.
Форма почала проступати поступово, ніби сама проявлялась зсередини. Він не думав ні про що, лише про клинок. Його треба було зробити правильно. Довершено.
Час розчинився. Розтягнувся. Зник. Навіть звуки ринку стали далекими, глухими. Поруч Хонсок теж працював. Наче вони обоє опинилися в різних шарах реальності, кожен у своєму процесі.
— Здається, все, — нарешті сказав Чімін, відступаючи.
Голос прозвучав трохи глухо, ніби він щойно повернувся звідкись здалеку.
— Залишилось загартувати і наточити, — додав уже впевненіше.
Він глянув на результат. Невеликий клинок. Акуратний. Чистий. Приблизно п’ятнадцять сантиметрів.
Простий — але правильний.
— А ти не промах, — почув за спиною.
Чімін ледь усміхнувся. Йому не потрібно було більше слів, бо цього було… Достатньо.
Він знову відчув себе тим, ким був колись. Хоч на мить.
— Скільки з мене за це? — запитав він, повертаючись до Хонсока.
Той спокійно витер руки об ганчірку, кинув ще один оцінюючий погляд на клинок.
— Пляшка вина, — сказав просто.
І знизав плечима.
— Я все одно хотів викинути цей шматок. Але ж ти… — він кивнув у бік ножа. — Непогано з ним впорався.
Він ще хвильку почухав потилицю.
— Або дві, — додав з ледь помітною усмішкою. — І я доведу його до розуму. Загартую, заточу. А ввечері вже забереш.
Усередині Чіміна щось світло сіпнулося. Якби Пак мав хвоста, він би зараз ним точно видяв від радості.
— Домовились, — кивнув він, не приховуючи задоволення.
І, не затримуючись більше, рушив назад. Йому потрібно було повертатись до Чонгука.
— Де тебе так довго носило? — запитав Чонгук, навіть не піднімаючи одразу погляду.
Він акуратно відраховував решту пані, що щойно купила кілька знеболювальних зіль. Чімін підійшов ближче, обережно обійшовши прилавок.
— Купив нам перекусити, — сказав він і дістав із-за пазухи дві загорнуті в папір булочки. — Вже холодні, звісно, — додав тихіше, ніби трохи ніяковіючи, — але, певен, усе ще смачні.
Чонгук кинув на нього короткий погляд. Потім перевів очі на згортки в його руках і ледь кивнув.
— Підійде, — сказав просто.
Чімін відчув, як щось тепле тихо відгукнулося всередині. Він не став згадувати про коваля, про клинок.
Трохи пізніше.
Ця думка — зробити подарунок — з’явилася якось раптово. Несподівано навіть для нього самого. І тепер здавалася… Дивною.
Але в той же час правильною.
Він не знав, чому це так важливо. Чому хочеться залишити щось після себе. І нехай, що скоро їхні стежки розійдуться. Можливо, це було егоїстично, — бажати бути в спогадах іншої людини — але не міг ігнорувати це відчуття.
Чімін тихо видихнув і відвів погляд, ховаючи ці думки глибше.
Залишалося тільки знайти руків’я і тоді все буде готово.
Решта дня пройшло на диво швидко. Чонгукові товари користувалися популярністю серед людей. І він виявився цілком правий, їм просто були потрібні прості зілля від болю чи нудоти. Чімін іноді допомагав подати, загорнути, передати.
Але частіше просто спостерігав. За людьми. За Чонгуком. За тим, як той працює.
Коли сонце почало хилитися до заходу, а холод сильніше підкрадатися під одяг, Чонгук почав складати речі. Рухи стали повільнішими від втоми, але такими ж зібраними. Він обережно розкладав залишки зіль по сумці, перевіряючи, щоб нічого не розбилося.
І саме тоді до них підійшов старий. У каптурі. Згорблений. Його кроки були повільні, але впевнені.
— У вас є вовчі ягоди? — запитав він хрипким голосом.
Чімін напружився ще до того, як підняв очі. І коли підняв, то одразу впізнав бібліотекаря.
— О, це ти, — старий прижмурився, ніби краще вдивляючись. — Той навіжений, що вовків вирішив лікувати? — він ткнув пальцем прямо в Чіміна.
Голос його став гучнішим.
— Все місто заради такої дурні оббігав. Повторю тобі ще раз, — наче його хтось запитував, — якщо твого родича вкусили — він смертник. Краще вбий його сам, за нагоди. А ще краще вбий і спали рештки, щоб ця погань не розповсюджувалась.
Декілька перехожих, що це побучи теж обернулися на них. Чімін відчув це миттєво. Цікаві, обережні погляди. І трохи… Відсторонені.
— Дивний ти хлопець, — не вгамовувався старий.
Чімін не поворухнувся, лише пальці на мить сильніше стиснули край прилавка, так, що побіліли кісточки. Він не відвів погляду, але краєм свідомості відчув, як поруч змінилася вага повітря. Чонгук ледь помітно змістився вперед, ніби став між ним і тим старим. Не різко, але достатньо, щоб це було помітно.
— І тягаєшся з ще дивнішими, — старий уже дивився не на Чіміна, а прямо на Чонгука.
Той навіть не кліпнув у відповідь. Лише холодно тримав погляд, спокійний і рівний, без найменшого натяку на емоцію, ніби слова просто не досягали його.
— Я вже сказав, що вовчих ягід немає. Йти собі, — мовив холодно.
Старий скривився.
— Негідник вигнанський, — пробурмотів він та пішов далі.
Люди поступово відвернулися. Розмова розчинилася в загальному шумі.
Але осад залишився.
— Не слухай цього старого, — промовив Чонгук до Чіміна, не обертаючись. — У нього вже давно не всі вдома.
— Так, — все, що зміг відповісти.
І цього разу більше нічого не зміг сказати. Бо слова старого… Вони зачепили. Глибше, ніж хотілося визнавати.
Смертник.
Чімін опустив погляд. Невже це і є його кінець?
Вони збиралися мовчки, думками блукаючи десь далеко. Тому пів години минули, як у тумані. Зрештою вони рушили до тієї ж таверни, де снідали вранці, щоб заночувати.
Темрява вже повільно опускалася на місто, огортаючи його теплим світлом ліхтарів і шумом вечірнього життя. Але всередині їх чекало інше.
— Як ви віддали дві кімнати іншим? — запитав Чонгук, коли вони зайшли.
У голосі не було крику, лише стримане нерозуміння.
— А ось так, — відповіла господарка різко. — Один торговець запропонував більше — я й віддала.
— Та ми ж домовлялись зранку, — втрутився Чімін.
— Ви мені жодного гроша не дали, — вона вп’яла руки в боки. — Про яку домовленість узагалі мова?
— Та де ж ми тепер знайдемо кімнату на ніч? — Чімін розгублено глянув на Чонгука.
— Де хочете — там і шукайте, — відрізала вона і вже почала випихати їх до дверей.
Розмова була завершена. А їх просто… Виставили.
Двері зачинилися прямо перед носом.
Чімін стояв кілька секунд, не до кінця розуміючи, що щойно сталося.
— Індичка у вас паскудна! — вигукнув він раптом у двері.
Всередині щось грюкнуло. Жінка, не виходячи, струснула ганчіркою у їхній бік через щілину і зникла.
— Пречудово, — сухо сказав Чонгук.
І, не озираючись, рушив далі вулицею. Чімін пішов слідом.
Він виглядав так, ніби стримував себе з останніх сил. Насуплені брови, стиснуті губи, важкий погляд. Усе в ньому говорило про роздратування, що повільно закипало під шкірою. Здавалося, ще трохи і він зірветься на якомусь перехожому, аби тільки випустити це напруження назовні.
Вони обійшли ще кілька таверн — одну за одною, але результат був однаковим. Усюди або повні зали, або сухе “місць немає”, іноді навіть без пояснень. Вони помітили, як місто на вечір стало голоснішим. Люди сміялися, пили, святкували, а їм ніде було навіть прихилити голову.
Після пів години безцільного блукання Чімін зупинився, ніби щось згадав.
— Ходімо зайдемо на хвильку до декого, — сказав він, трохи тихіше, ніж зазвичай. — І я покажу тобі одне місце, де можемо заночувати.
Не чекаючи відповіді, він розвернувся і впевнено рушив до найближчої таверни. Чонгук лише зітхнув і пішов слідом, не ставлячи запитань. Всередині Чімін швидко придбав дві пляшки вина. Скло дзенькнуло одне об одне, коли він обережно сховав їх у торбу.
Чонгук краєм ока це помітив, але нічого не сказав. Мабуть, вирішив, що Чімін просто хоче заглушити втому чи роздратування після невдалого дня.
Та коли вони вийшли і знову повернулися до вулиці торговців, стало зрозуміло — справа не в цьому.
Вони підійшли до коваля.
— О, Чімін! — Хонсок одразу підвівся з-за точильного каменю, ніби й чекав. — Ти саме вчасно.
Його голос був гучний, живий, з тією самою щирою радістю, що й раніше. Металевий пил ще лежав на його руках, а обличчя було трохи закіптюжене.
— Як і домовлялися, — Чімін відповів так само легко і простягнув йому пляшки.
— Саме те, що потрібно, — зареготав той, забираючи вино.
Чонгук стояв трохи осторонь. Він не втручався, лише краєм ока спостерігав. Його присутність була відчутною, але віддалено, ніби він не зовсім хотів бути частиною цієї сцени.
Хонсок швидко повернувся до свого столу і подав Чіміну загорнутий у тканину клинок.
— Як обіцяв. Загартований, наточений. Гарна робота вийшла.
Чімін обережно взяв його, розгорнув лише трохи, щоб побачити рівну лінію леза, легкий блиск металу. Тепер він — довершений.
На мить він завмер.
А потім акуратно загорнув його назад й сховав до кишені, ніби щось дуже особисте.
Вони швидко попрощалися і рушили далі.
Дорога тепер вела до краю міста, де ліхтарі світили вже рідше, а шум поступово стихав. В сторону будинку, до якого Чімін сподівався ніколи не повернеться.
— Ти всюди можеш завести собі друзів? — нарешті озвався Чонгук.
У його голосі звучала втома. І щось ще. Ледь помітне, але різке.
— Хіба це погано? — спокійно відповів Чімін, навіть не повертаючи голови.
Він уже навчився розрізняти настрій Чона. І розумів, що зараз причина не в ньому.
— То це ти в нього пропадав пів дня?
— Так, — кивнув. — І це… Насправді це дуже підбадьорило мене.
Він ледь посміхнувся, згадуючи той короткий момент, коли все знову стало на свої місця.
— О, так, — голос Чонгука став гострішим. — Тобі не вистачає спілкування з іншими здоровенними чоловіками.
Чімін ледь зітхнув, але не образився.
— Якби я не знав тебе настільки добре, подумав би, що ти ревнуєш, — кинув він майже жартома.
Він уже уявляв, як Чонгук закотить очі або відмахнеться. Але той лише фиркнув.
— Я що, на дурня схожий? — пробурмотів собі під ніс тихо та майже непомітно.
Але Чімін почув. І тільки усміхнувся, нічого не відповідаючи.
Вони дійшли до самого краю міста. Тут уже майже не було людей. Лише поодинокі вікна світилися теплим жовтим світлом, а вітер гуляв вулицями, піднімаючи сніг.
Перед ними стояв знайомий будинок.
Той самий.
Чонгук зупинився, оглянув його і скривився.
— Що це за діра?
Чімін ледь нахилив голову, дивлячись на темний силует.
— Ласкаво прошу, — тихо відповів він.