Вони не говорили всю дорогу.
Чімін намагався кілька разів, але Чонгук або не чув, або робив вигляд, що не чув. Він сидів у сідлі напружено, прямо, дивлячись кудись уперед, наче за його спиною нічого не існувало. Вітер бив в обличчя, сніг, що злітав з-під копит, осідав на одязі, але Чонгук не звертав на це уваги. Він просто їхав. Швидко і без упину.
Чімін не знав, скільки часу минуло, коли вони нарешті зупинилися біля знайомої хатини. Йому здавалося, що це була ціла вічність. Сонце давно зникло за обрієм, і ніч стояла густа, холодна, без жодного місяця. Коні важко дихали, випускаючи хмари пари в темряву.
Чонгук спішився першим, навіть не глянувши на Чіміна. Він швидко прив'язав коня до стовпа біля входу й зник у хатині, залишивши двері відчиненими.
Чімін зайшов слідом, відчуваючи, як тіло гуде від довгої дороги. Він хотів щось сказати, запитати, що відбувається, але Чонгук уже метушився по кімнаті, наче його щось підстьобувало зсередини.
— Чонгуку, — почав Чімін обережно, зачиняючи двері за собою. — Що сталося?
Але той не відповів. Нашвидкуруч підпаливши декілька свічок на столі, він підійшов до полиці, взяв щось, поставив назад, потім різко розвернувся і пішов до іншої. Його рухи були швидкими, але виваженими. В них відчувалася якась доля злості, через те, як він грубо ставив всі ці предмети. Він хапав скляні пляшечки, баночки, мішечки з травами, складав їх у купу на столі, потім переставляв, ніби шукав щось конкретне.
— Чонгуку! — голос Чіміна став гучнішим. — Скажи мені, що відбувається!
Той на мить завмер, але не обернувся. Лише бурмотів щось під ніс — уривчасто, майже беззвучно.
— Як я раніше не здогадався... — почув Чімін. — Як я міг... така важлива деталь...
— Про що ти?
Але Чонгук не чув. Він приніс з великої полиці важкий алхімічний набір — дерев'яну скриньку з відділеннями, де лежали пробірки, колби, підставки, маленькі ваги. Почав розставляти все на столі, розкладаючи інструменти з такою точністю, ніби вони не лежали без діла останні три місяці.
— Дурень, — бурмотів він. — Справжній дурень. Як я міг... стільки часу...
— Чонгуку! — Чімін підійшов ближче, зупинився прямо перед ним. — Будь ласка, скажи мені, що коїться.
Чонгук нарешті зупинився. Він стояв, тримаючи в руках порожню колбу, і дивився кудись крізь Чіміна. Потім повільно підняв очі. У них горів дивний вогонь — не злий, не холодний, а майже шалений.
— Я знаю, як тобі допомогти, — сказав Чонгук.
І в цих словах не було сумніву.
Чімін застиг.
У нього на мить перехопило подих від почутого. В голові відразу стало пусто, наче всі думки здуло вітром. Відчуття було дивним. Він мав би відчути полегшення. Радість. Він чекав цього моменту, цих слів місяцями. І ось він настав — хтось сказав йому, що знає вихід. Що все скоро закінчиться.
Але замість радості в грудях розлилося щось інше. Щось тягуче, важке й неприємне. Воно повільно заповнювало його зсередини, витісняючи все, що мало б бути на його місці. Чімін не міг зрозуміти, чому. Він мав би бути щасливим, мав би посміхатися. Але замість цього він просто стояв, дивлячись на Чонгука, і відчував, як у грудях розростається дивний, липкий холод.
Він не розумів, що це.
Чонгук уже відвернувся, знову занурюючись у свої колби й пляшечки.
— Все скоро стане на свої місця, — кинув він через плече холоднішим голосом, концентруючись на предметах на столі.
Чімін стояв нерухомо, дивлячись на його спину. Слова застрягли в горлі. Погляд його впав на руки Чонгука, які метушливо налаштовували все. І в одній з них — його талісман.
Пак просто відступив на крок, не розуміючи, що йому робити. Єдине, що лишалося — зрозуміти себе. Тож він просто почав робити те, що робив останній місяць — потрібно було внести дров, щоб розпалити вогнище, та набрати свіжої води. А коли зробив невеликий перекус для них обох, то просто присів на підвіконня та спостерігав за Чоном.
Звук цокання скла, бій ножа об дерев'яну дошку, запахи свіжо-натертих трав приносили почуття заспокоєння та можливість сконцентруватися на власних думках. Вони метушилися в голові і, на диво, тільки це дало йому нарешті змогу заспокоїти їх. Чімін навіть не підозрював, як сильно цей ритм впливав на нього. Він був би не проти чути його й надалі.
— Тримай, — Чонгук раптом опинився поряд, простягаючи невеликий шматок деревини червоного кольору. — Тобі потрібно нанести руни.
Чімін моргнув, намагаючись сфокусуватися та зрозуміти, скільки часу вже минуло. Він поглянув Чону за спину та побачив, як усе вже булькотить у пляшечках над вогнем.
— Які?
— Щось для стабілізації, контролю, — відповів Чонгук різким, майже наказовим голосом, але в ньому відчувалася напруга. — Ти ж знаєш природу вовкулак. Скажи мені, які руни могли б допомогти.
Чімін задумався. Він дійсно вивчав це. У Вільному місті було безліч старих книг про це, цілителі теж багато розповідали. Він знав, як вовкулаки перетворюються, що відбувається з тілом і душею.
— Є одна... — сказав він повільно. — Вона як блокатор, не здатна зупиняти процес на всі сто — цього жодна руна не змогла б — але сповільнює його. Дозволяє контролювати. І є ще одна — вона робить стабільними нутрощі, як би це не звучало. Я наносив її на передпліччя, — він несвідомо торкнувся своєї руки.
Пак піднявся та узяв ніж, який лежав на столі, і почав вирізати руни на талісмані. Пальці рухалися впевнено, майже автоматично, хоч усередині все тремтіло.
Коли він закінчив, Чонгук узяв деревце й кинув його в одну з колб, де вже починала кипіти якась суміш. Рідина забулькала, змінюючи колір із прозорої на каламутно-золотисту.
Чімін відчув, як серце починає битися швидше.
— А що, якщо щось піде не так? — сказав він, не стримавшись. Голос його був тихішим, ніж він хотів. — Що, як я перетворюся? Що, як я завдам тобі шкоди?
Чонгук навіть не здригнувся.
— Не перетворишся, — відповів він.
І це було сказано так просто, так абсолютно, що Чімін не знайшов, що відповісти. Він дивився, як Чонгук працює — зосереджено, впевнено, без жодної тіні сумніву. І від цього ставало ще страшніше. Бо якби він хоч трохи вагався, Чімін міг би зачепитися за цей сумнів, відступити, сказати собі: «Ми ще не готові». Але Чонгук не давав йому цієї можливості.
Минуло кілька годин.
Чімін не пам'ятав, коли саме заснув. Він сидів на лаві, спершись спиною до стіни, і просто відключився. Тіло було надто втомленим після довгої дороги, а думки — надто важкими. А коли кинув погляд за вікно, то зрозумів, що вже вечоріє.
Він зрозумів, що прокинувся від крику.
— Я зробив це!
Чімін різко підскочив, розплющуючи очі. Чонгук стояв над столом, тримаючи в руках колбу з рідиною, що світилася м'яким блакитним світлом. Його обличчя сяяло. Волосся розтріпалося, під очима залягли темні кола, але він посміхався — широко, щиро, майже по-дитячому.
І в цей момент він був нестерпно милим.
Чімін відчув, як серце тьохнуло. І водночас страх стиснув груди.
— Що тепер? — запитав він, підходячи ближче.
Чонгук підняв на нього очі. Посмішка згасла, змінившись серйозністю.
— Стирай руни, — сказав він. — З руки. Усі.
— Що? — Чімін завмер.
— Якщо зілля працює, руни тобі більше не потрібні, — пояснив Чонгук. — Якщо воно не спрацює... — він замовк на мить. — Але воно спрацює.
Чімін дивився на нього, відчуваючи, як усередині все холоне.
— Ти певен? На всі сто?
Чонгук завагався. І в цю мить Чімін побачив те, чого не помічав раніше — теж страх. Такий самий, як у нього. Просто захований глибше, під шаром упевненості, яку він так старанно будував останні години.
— Ні, — чесно відповів Чонгук. — Але іншого виходу немає.
Він зробив крок ближче, дивлячись в очі Чіміну. Там був відблиск хвилювання, котрий ховався глибоко в ньому.
— Ти довіряєш мені?
Чімін не зводив погляду. Темні, втомлені, але напрочуд живі очі навпроти викликали в нього навіть більше, ніж довіру. У них було щось таке, що не давало йому відступити. Щось, що змушувало вірити, навіть коли все всередині кричало про небезпеку.
— Так, — сказав він.
Він узяв з полиці чисту ганчірку та змочив її водою. Потім, не вагаючись більше, стягнув сорочку. Відчув, як Чонгук на мить затримав погляд на його шкірі, але швидко відвів.
Чімін почав стирати руни. Мокра тканина ковзала по передпліччю, розмазуючи чорні сліди чорнила. Руни зникали одна за одною. Він відчував, як разом з ними зникає і та тонка нитка, яка тримала його людяність. Кожен рух ганчірки залишав по собі порожнечу, яка заповнювалася тривогою.
Коли остання руна зникла, він підняв очі на Чонгука.
Той простягнув йому колбу з блакитною рідиною.
— Пий.
Чімін важко видихнув. І зробив великий ковток.
Рідина була гіркою. Настільки, що він закашлявся, скривився та ледь не виплюнув.
— Терпіти не можу гірке, — прохрипів він, витираючи рот тильною стороною долоні.
Чонгук засміявся. Тихо, майже ніяково, сказавши:
— Вибач, не мав нагоди зробити його смачнішим.
І настала тиша.
Вони стояли один навпроти одного, не знаючи, що сказати. Чімін відчував, як рідина розтікається по тілу — спочатку холодна, потім ледь тепліла, але поки що нічого не відбувалося. Він прислухався до себе, намагаючись вловити хоч якусь зміну, але все було тихо.
— Мабуть, я вдягнуся, — сказав він першим.
— Ой, так, — відповів Чонгук і відвів погляд.
Чімін помітив, як на його щоках з'явився легкий рум'янець. Від несподіванки він мало не посміхнувся, але стримався. Зараз був не час для цього. Він натягнув сорочку, відчуваючи, як тканина торкається чистої шкіри, і зрозумів, що це відчуття було дивним — ніби він уперше за довгий час був без захисту.
— Як ти себе почуваєш? — запитав Чонгук, намагаючись звучати професійно. — Щось незвичайне?
— Ні, — відповів Чімін, застібаючи сорочку. — Все як завжди. Нічого дивного.
Чонгук кивнув, але не відвів погляду. Він дивився на Чіміна так пильно, що той відчув, як шкіра починає горіти.
— Я приляжу, — сказав Чімін, уникаючи його погляду.
Здавалося, це було необхідним — говорити вголос про все, що збирається робити Чімін. Бо так пильно Чонгук ще ні разу на нього не дивився. Так уважно, наче намагаючись помітити буквально кожну дрібну деталь.
Пак ліг на лаву, намагаючись знайти зручну позу. Збоку почувся шурхіт. Чонгук кинув простирадло на підвіконня й влаштувався там, схрестивши руки на грудях.
— Ти що, збираєшся тут спати? — кинув Чімін через плече.
Це не виглядало як просто бажання перечекати бурю та провести трохи часу з "другом", бо Чон притягнув усе зі своєї кімнати, ніби збирався залишитися тут надовго.
— Так, — відповів той без жодної затримки.
Чімін закрив очі. Він вирішив, що спатиме одягненим, хоча в хатині було тепло. Йому було незручно — відчуття того, що на нього дивляться як на піддослідного, не давало спокою. Він чув, як Чонгук іноді ворушиться, як скрипить підвіконня під його вагою, і це тихе шарудіння було одночасно заспокійливим і напружуючим.
Вони просто мовчали. Не знаходилося жодного слова для розмови, бо обидва, здавалося, були напружені очікуванням. У Чіміна крутилося багато хаотичних думок у голові, але чим глибше ставав вечір, тим лячніше було. Тіло починало грітися — так, як завжди перед зміною, котру тримали руни та тимчасове зілля. Тільки тепер це тепло насторожувало. Воно було знайомим, але від цього ставало тільки гірше, бо він не знав, чи це звичайна реакція, чи початок чогось страшного.
— Тож, якщо це працює... — сказав він у тишу через якийсь час, коли вогонь у каміні вже не був таким яскравим.
Чонгук відповів одразу, ніби чекав цього питання:
— Ти зможеш поїхати додому. Як і хотів.
Чімін замовк. Він і справді постійно про це говорив. Про повернення. Про друзів. Про нормальне життя. Це було його головною метою з того самого дня, коли він переступив поріг хатини Чонгука.
Але зараз, коли це стало реальним, він зрозумів, що не хоче їхати.
Він прикипів до Чонгука. До його мовчання, до його різких слів, до його теплих посмішок, які він так рідко дарував. До цього дивного, закритого, але такого живого чоловіка, який став для нього чимось більшим, ніж просто тимчасовим притулком.
І якщо Чонгука вигнали з клану... Може, він хотів би піти з Чіміном? Ця думка з'явилася раптово, але вчепилася міцно, не даючи спокою. Він довго крутив її в голові, зважуючи, чи варто вимовляти вголос. І нарешті наважився.
— Чонгуку?
— М?
— Я хотів запитати... — Чімін замовк, збираючись із духом. — Можливо, ти хотів би... Поїхати зі мною? Коли все спрацює?
Тиша.
Вона була такою густою, що Чімін відчув, як вона тисне на груди.
— Ні, — відповів Чонгук.
Голос його був рівним. Занадто рівним. У ньому не було ані вагання.
Чімін піднявся на ліктях та повернувся до нього.
— Тобто? Я просто… — не зміг підібрати слів, щоб закінчити.
Чонгук дивився на нього з підвіконня. У сутінках його обличчя здавалося вирізаним із каменю. Жодної емоції. Жодного натяку на те, що ця розмова взагалі його зачіпає.
— Я планую повернутися до свого клану, — сказав він.
Чімін завмер.
— Ти чув, чому мене вигнали? — запитав Чонгук.
— Я чув щось про досліди... — обережно сказав Чімін, згадуючи двох магів, що напідпитку теревенили про це.
Чонгук кивнув, ніби це була очікувана відповідь.
— Я намагався врятувати дитину, — сказав він, важко видихнувши. — Сина голови клану, Кім Намджуна. Десятирічного хлопчика, якого вкусив вовкулака.
Чімін відчув, як у грудях похололо від розуміння, куди він хилить.
— Він помер, — продовжив Чонгук. — Я дав йому зілля, яке, як я думав, допоможе. Але він випив його й помер у мене на руках.
Його голос був спокійним. Занадто спокійним. Наче він розповідав не про смерть дитини, а про щось буденне, давно пережите й закрите в собі.
— Кім хотів убити мене власноруч. Але рада вирішила інакше, хоч я і досі не розумію чому.
Чімін не знав, що сказати. Бо саме в цю секунду він був на місці цього ж хлопчика. Він лежав та чекав, що станеться з ним від дії зілля, якого ще не існувало до сьогоднішнього дня. І раптом Чімін зрозумів, чому Чонгук вирішив спати разом із ним — не тому, що було просто цікаво. А тому, що він також хвилювався. Бо минулого разу все закінчилося погано. І тепер він боявся, що історія повториться.
Але разом із цим розумінням у ньому прокинулася дивна злість. Вона почала гризти його зсередини, роз'їдаючи те тепло, яке він відчував до Чонгука ще кілька хвилин тому.
— Чому ти не розповів мені про це на початку? — вирвалося в нього.
Він відчув укол сорому через те, що це прозвучало грубо, але не міг зупинити себе. Його голос став жорсткішим, ніж він хотів.
— А це б щось змінило? — відповів той, не відводячи погляду.
Його тон був таким самим, як у перший день їхнього знайомства — холодний, відсторонений, ніби перед ним стояв чужий, а не людина, з якою він провів останній місяць.
Пак дивився йому в очі невідривно, та не міг зрозуміти свої емоції. Він був злий на нього — на те, що той не розповів про це раніше, на те, що приховував правду, на те, що тепер, коли все стало відомо, Чонгук дивиться на нього так, ніби вони знову стали чужими. Але водночас йому було шкода Чона, бо він же хотів допомогти. Він ризикнув, і це коштувало йому всього.
І що він має відповісти? Чи справді змінився б його план прийти до Чона, якби він знав, чому саме того вигнали з клану?
— Не знаю, — відповів він чесно.
І в цій чесності не було нічого теплого. Тільки гола правда, яка лягла між ними ще однією стіною.
Чонгук відвернувся до вікна. Його профіль у сутінках виглядав різким, майже жорстоким.
— Я можу зрозуміти тебе, — видихнув він, розглядаючи дерева, що вже ховалися за нічною темінню. — Я б теж не сильно довіряв собі після такого. Так і було насправді.
Він наче припинив дихати на декілька секунд, перш ніж набрати знову повні груди та продовжити:
— Я справді сумнівався в собі. Чому, по-твоєму, я так довго тягнув з твоїм зіллям? Чому на кожне твоє питання в мене не знаходилося відповіді? — він знову повернувся до Пака. — Бо я поняття не мав, що з цим робити. Але якщо відповісти на твоє запитання — я погодився тобі допомогти, бо ти попросив. Як я і казав раніше, це був важливий момент для мене. Це перекладало повністю всю відповідальність на тебе.
— Тож ти вирішив, що це гарна можливість закінчити те, що почав? — у голосі Чіміна прозвучала гіркота, наче він намагався передбачити його думки.
— Як би це зараз не звучало — так, — він опустив голову та ледь засміявся. — Вечір відвертості, просто, — сказав пошепки сам до себе.
Він відкинув голову на віконну раму та зажмурив очі, борючись з якимось бажанням в собі. І через довгі пару секунд він знову повернувся до Пака та продовжив:
— Але тільки спершу.
Пак поглянув на нього зло та допитливо водночас. Йому було геть погано від думки, що його використали як експеримент. Як предмет, з яким можна робити все що заманеться. Це відчуття було гірким і липким, воно осідало десь під ребрами, не даючи дихати повними грудьми.
— Прошу, не дивися на мене так, — сказав Чонгук, і в його голосі вперше за довгий час промайнуло щось, схоже на благання. — Чим довше ти жив у мене, тим обережніше я ставився до своїх формул. Важко жити з думкою, що ти можеш зашкодити людині, яку ти… — він запнувся та насупив брови, ніби обдумуючи власні слова. — Яку я вже добре знаю. Ти навіть не уявляєш…
— Ти хотів допомогти, — нарешті вимовив Чімін. — Ти намагався врятувати його. І досі намагаєшся. Через мене, — він говорив швидко, випльовуючи перше, що спадало на думку.
Він одразу ж намагався захистити його. Чи себе. Бо думка про смерть, якщо чесно, до чортиків лякала. Особливо зараз.
Якби ще місяць тому Чіміну випала можливість випити щось, що, можливо, відправило б його на той світ — він випив би, не замислюючись і не жаліючись. Його кидало в жах від очікування кожної ночі. Тому думка про смерть його тоді зовсім не лякала.
Тепер же — це було страшно. Егоїстично страшно. За цей місяць Чімін віднайшов здавалося б нормальне життя і навіть на деякий час взагалі забув за якісь тривоги. Він все ще користувався рунами та зіллям — але будьмо чесні, більш вдосконаленим завдяки Чонгуку. І в якийсь момент це було справжнє життя.
Він боявся втратити його ось так.
— Це не відміняє моєї провини, — відповів Чонгук, і голос його став твердішим. — Я не мав права ризикувати чужим життям. І не мав цього права із твоїм.
Він зробив довгу паузу, і в тиші було чути, як потріскує вогонь у каміні, але продовжив:
— Тому я так і тягнув із твоїм зіллям, допоки не міг впевнитися, що формула, яку я знайду, справді працює. Що це справді врятує тебе.
Чонгук дивився на Чіміна ледь затуманеним поглядом, наче він подумки знаходився не в хатині, а десь там, разом із тим хлопчиком. У його очах була та сама важка тінь, яку Чімін бачив щоразу, коли той замовкав занадто довго.
— Тому я не можу піти з тобою, — сказав він, і голос його став холодним, майже чужим. — На цьому наші шляхи розійдуться.
Він відчув, як усередині щось обривається.
Чімін не знав, чому так боляче. Чому слова Чонгука ранять сильніше, ніж удар величезного урва. Він закохався в цього чоловіка. І тепер розумів, що їхні шляхи розійдуться. Назавжди.
І Чонгук був таким спокійним. Ніби йому байдуже. Ніби всі ті моменти — погляди, посмішки, тихі вечори біля вогню — нічого не значили.
— І це все? — вирвалося в Чіміна. Голос його звучав різко, майже злобно. — Отак просто розійдемося?
Чонгук насупився, і в його очах промайнуло щось, схоже на розгубленість. Але він швидко взяв себе в руки.
— Хіба не ти мріяв про це зілля? — запитав він. — Я виконав свою угоду. Я зробив те, чого ти хотів. Тепер ми маємо йти кожен своїм шляхом, — він відвернувся до вікна. — Як тільки ми переконаємося, що зілля подіяло, ми вирушаємо в дорогу. Кожен у свій бік.
Чімін різко ліг, повернувся до стіни. Усередині все кипіло — злість, біль, розчарування. Він не розумів, чому Чонгук такий байдужий. Чи справді це все ніколи нічого не значило для нього?
Але думати про це було боляче. Тому він просто лежав, дивлячись у темряву, і намагався не звертати уваги на те, як сильно ниє серце.
І тоді почалося.
Спочатку це було просто знайоме та звичне тепло. Він списав це на злість. Але воно не зникало. Воно ставало сильнішим. Гарячішим.
Перед очима почало рябити. Шкіра наче свербіла зсередини, ніби щось намагалося вирватися назовні. Кожна клітина тіла кричала про зміну, про те, що межа ось-ось буде перейдена.
Він сів різко, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.
— Чонгуку! — вигукнув він хрипким, чужим голосом. — Забирайся з будинку! Тікай!
Той підскочив на ноги.
— Що? Що відбувається?
— Я не знаю! — Чімін схопився за голову, відчуваючи, як у скронях пульсує біль. — Але щось іде не так! Забирайся, поки я не...
Він не міг закінчити. Тіло скрутило, і він упав на коліна, хапаючи повітря ротом. Кістки ломило, м'язи вилися, шкіра палала, наче її обливали розпеченим металом.
— Чіміне! — Чонгук кинувся до нього, але Чімін відштовхнув його рукою, відчуваючи, як сила залишає тіло.
— Тікай! — викрикнув він в останній раз, і голос його зірвався на рик. — Я не хо?ю зашкодити тобі!
Він побачив, як Чонгук завмер на мить. У його очах був страх. Справжній, непідробний страх. І ще щось, що Чімін не встиг розгледіти — можливо, біль, можливо, відчай. А можливо йому все привиділось.
А потім усе потемніло.
І останнє, що він відчув перед тим, як провалитися в небуття — руки на своїх плечах. Прохолодні на фоні гарячого тіла, які тримали його міцно, не даючи впасти.
— Я не піду, — почув він крізь шум у вухах. Голос був різким, майже злим, але в ньому тремтіла та сама напруга, яку Чімін чув щоразу, коли Чонгук боявся. — Чуєш? Я не піду нікуди.
А потім — нічого.