Чімін прокинувся з тією ж знайомою, майже ритуальною, ломотою в тілі. Тепло, яке вчора ввечері приємно розливалося по кістках, тепер ніби випалювало їх із середини, лишаючи відчуття важкої, тягучої гарячки. Хотілося скинути з себе клятий плед, але він знав, що позбувся його ще десь уночі — той, мабуть, звалився з ліжка й валявся тепер поряд на підлозі.
Запах сушених трав, густий і терпкий, уже зводив його з розуму. Він оселився в легенях, в подушках — у кожному подиху. І все ж це не мало значення. Треба було лиш витримати ще одну ніч — і він знову стане нормальним собою. З деякими додатковими вміннями, так, але принаймні повернеться у власне тіло.
Він відчував, як руни, нанесені на шкіру, теплішали в такт кожному спазму, що відбувався в його організмі. Їхнє тепло було іншим — стриманим, майже рівним, і саме воно утримувало його теперішній стан, не даючи звіриним інстинктам узяти гору.
Чімін повільно перевернувся на інший бік, усе ще не відкриваючи очей, і раптом вловив новий запах. Він вирізнявся настільки різко, що одразу порушив звичну тишу ароматів. Теплий, карамельний, трохи димний — запах смаженого цукру. Єдина думка, яка спала йому на думку: мабуть, це якесь зілля чи еліксир, що Чонгук залишив варитися на вогні.
Він зрозумів, що сон уже не повернеться — тіло було занадто напруженим, а думки металися, мов сполохані птахи. Повільно розплющив очі… і серце зробило різкий, болісний удар.
Від несподіванки його буквально підкинуло на місці. Просто навпроти, майже впритул, навприсядки сидів Чонгук. Його обличчя було нерухомим, але погляд — гострий, пронизливий, мов холодне лезо. Він не кліпав, уважно вдивляючись у кожну рису Чімінового обличчя, наче шукав там щось приховане.
Інстинктивно Чімін відсахнувся, втиснувшись спиною в холодну стіну. Його власний погляд став не менш пильним — тепер вони просто дивилися один на одного, немов зважували сили.
— Прокинувся, все ж таки, — рівно, без жодної емоції вимовив Чонгук, не відводячи очей.
— А не мав? — коротко й різко відрубав Чімін.
У голові закрутився вихор думок. Що він тут робить? Чекав, поки той прокинеться… чи поки перестане дихати? Можливо, намагався отруїти його, а тепер перевіряє результат?
Погляд мимоволі ковзнув до його рук. Порожні. Потім — на підлогу поряд. Жодної зброї, нічого важкого чи гострого. Але це не зняло тривоги. Наявність чи відсутність леза нічого не значила, якщо перед тобою — алхімік, який уміє вбити іншим способом.
Чонгук поводився зараз якось неприродно. Учора він майже не вимовив і пари слів, здавалося, волів взагалі не помічати Чіміна. А тепер — сидить ось навпроти, витріщається, наче перед ним піддослідний кролик, якому він щойно влив у горлянку дивну рідину і тепер уважно спостерігає, чи не з’являться побічні ефекти.
— Не знаю, — відповів він чесно, і Чімін без жодних сумнівів зрозумів, що це правда.
Він чув його серцебиття — рівне, неквапне, спокійне. Якщо прислухатись достатньо уважно, воно могло заспокоїти, навіть заколисати. Легкий, стабільний ритм, від якого напруга у плечах почала поступово відпускати, а подих — вирівнюватися.
Чімін відчув, як несвідомо піддається цьому ритму, мов човен на тихій течії. Йому дійсно потрібно було заспокоїтись. Паніка тут була ні до чого.
“Ти сам прийшов до нього”, — нагадав собі вже, мабуть, у десятий раз, намагаючись тримати думки в руках, немов розсипане насіння. — “Потерпи цього дивака ще трохи”.
— Чого тоді витріщаєшся? — запитав він, і в голосі пролунав тихий рик, схожий на попередження.
— Здається, не тільки в мене була погана ніч, — відказав Чонгук, ніби підводячи підсумок розмови, й повільно підвівся.
Його рухи були спокійними, навіть трохи затягнутими, наче він не поспішав і водночас перевіряв, як Чімін реагує на кожен його крок. Він підійшов до столу, де на малому вогні диміло зілля, і взяв у руку маленьку зелену баночку. Металевий затвор тихо клацнув, і він, не сказавши більше жодного слова, підійшов ближче, зупинився буквально на відстані подиху та простягнув посудину.
Чімін не поспішав брати її. Спершу втягнув носом повітря, прислухаючись до запаху — чи не ховається там щось зайве, щось небезпечне. Запах був знайомий: гіркуваті трави, легка цитрусова нотка й тонкий відтінок м’яти.
— Це не отрута, — промовив Чонгук так, ніби прочитав його думки.
— Ти поводишся дивно, — нарешті сказав Чімін уголос те, що здається, було абсолютно очевидним. Учора він був замкненим і похмурим, сьогодні ж — цей дивний погляд, мовчазні жести, неочікувані фрази.
Чонгук лише коротко хмикнув, не заперечуючи й не пояснюючи.
Чімін нарешті взяв баночку, ковтнув. Зілля обволокло горло густою, медовою теплотою, але одразу за нею прийшло легке пощипування, ніби хтось торкнувся шкіри зсередини крижаними пальцями. Прохолода повільно розтікалася по жилах, огортаючи кожен м’яз, кожну кісточку. На шкірі з’явилася сироти, і він мимоволі здригнувся.
Вдихнув глибше й видихнув, наче з плечей зняли непомітний тягар. Полегшення було таким відчутним, що він важко зітхнув заплющивши очі від насолоди.
Коли Чімін остаточно прийшов до тями — нарешті не відчуваючи ані болю, ані виснажливого жару в тілі — його погляд одразу впав на Чонгука. Той сидів за своїм столом, і, здавалось, навіть не помітив, що Чімін “прокинувся”. Його руки працювали з точністю та зосередженістю: тонкі пучки трав розкладалися на невеликі купки, ножем він акуратно зрізав найдрібніші листочки, змішував порошки в крихітних глиняних чашках, а з полиць іноді тягнув вузькі пляшечки, у яких в’язко перекочувалася рідина.
Чіміна давно мучила цікавість — що саме він постійно робив із цими травами й дивними сумішами? Але глянувши на його спину, напружену, немов струна, та на те, як він зовсім не відволікався від роботи, зрозумів: зараз не час питати. Можливо, і взагалі не варто. Ліпше б дочекатися, поки зілля буде готове, і зникнути звідси, доки ще не сталося нічого непередбачуваного.
Він повільно піднявся з постелі, відчуваючи під ногами шороховатість дерев’яної підлоги, і підійшов до каміну. Біля нього стояв темний металевий чайник, трохи подряпаний і закіптюжений, але все ще міцний. Чімін набрав у нього води, нахилившись над відрами, і повісив чайник на гак над вогнем, щоб нагріти.
— Скоро будемо снідати, — мовив Чонгук рівно, навіть не озирнувшись.
Його голос прозвучав так, ніби він просто констатував факт, а не пропонував чи запрошував.
Чіміну й справді хотілося чогось гарячого — бодай чаю, щоб розбудити тіло остаточно. Але запах, який уже наповнював приміщення, був настільки насиченим і апетитним, що в роті мимоволі почала накопичуватися слина. Щось м’ясне, зі спеціями й ледь відчутною солодкою ноткою, варилося десь поруч, і цей аромат діяв на нього майже як магія.
Іноді, живучи у тому холодному, покинутому будинку, він тижнями не мав змоги просто посидіти в теплі та тримати в руках чашку гарячого чаю. Там було лише сире повітря, що просочувало кістки, і постійний гніт тиші, який наче нагадував йому, що він один. Але тут… Вчора він уперше за довгий час знову відчув це призабуте тепло. Затишок. Лише на кілька хвилин — сидячи на широкому підвіконні та спостерігаючи, як за вікном повільно пролітає сніг, розчиняючись у напівтемряві. Це було те саме відчуття, яке він колись знав у власному домі, коли залишався наодинці з собою.
Дім.
Він затримав подих, дивлячись на язики полум’я, що обережно облизували металеве дно чайника. Як там зараз його друзі? Його єдина рідня, якою він дорожив понад усе. Чи сумують вони за ним так, як він за ними? Чи шукають, чи, може, вже давно змирилися з його зникненням? Від цієї думки серце стислося так, що довелося видихнути повільно й важко, наче випускаючи з себе зайву вагу. Він струснув головою, відганяючи нав’язливі образи, і змусив себе вірити: скоро вони знову зустрінуться.
Вода в чайнику зашипіла, і він, не поспішаючи, заварив собі чай із ромашки та меліси, що лежали поряд. Аромат миттєво розчинився в теплій кімнаті, заспокоюючи й повертаючи тілу легкість. Чімін знову всівся на підвіконня, підібгавши ноги під себе, й почав спостерігати, як крізь високі гілки лісу пробиваються тонкі промені сонця. Світло поволі наповнювало простір між дерев, і сніг за вікном виблискував, наче розсипані по землі кристали. Отже, на вулиці зараз мороз. Але тут, всередині, цього зовсім не було відчутно.
Згодом Чонгук накрив для них сніданок — і він зовсім не був схожий на вчорашню похмуру, але ситну їжу. Гарячі боби, які вони їли майже весь день, тоді здавалися йому розкішшю після довгого переходу. Тепле, просте, майже домашнє — він тоді сприйняв це як блаженство.
Та зараз на столі стояло зовсім інше: варені яйця з легким ароматом диму, сосиски з дичини, соковиті й щільні, салат із зеленню, якої він ніколи раніше не бачив, і глиняний глек із холодним аґрусовим соком.
Щойно він поклав у рот перший відрізаний шматок сосиски, то, не втримавшись, накинувся на решту, наче голодний звір, що нарешті дістався до здобичі. Соковита м’ясна начинка злегка потріскувала під зубами, розливаючи тепло по всьому тілу. Салат приємно хрустів і мав яскравий, трохи терпкий смак, який освіжав після насиченого м’яса.
— Що це таке? — пробурмотів він із набитим ротом, піднімаючи виделку з тонким зеленим стеблом.
— Солонець, — відразу відповів Чон, навіть не відриваючись від своєї тарілки.
— Тож це бур’ян, — вигукнув Пак і з демонстративною відразою відкинув зелень на край тарілки.
— По тобі й не скажеш, що не сподобалось, — відказав Чонгук, ледь помітно всміхнувшись і швидко сховавши цю посмішку за кухлем соку, який приклав до губ.
І справді, Чімін устиг з’їсти майже половину салату сам, але тепер, коли дізнався, що саме це було, у роті залишився дивний, трохи гіркий присмак.
— Де ти його тут дістав? — буркнув він, відрізаючи шматок яйця.
— Купую сушеним у Місті, а потім вимочую у воді, — відповів той і легким рухом підборіддя вказав на стіл з розкладеними травами.
Чімін машинально глянув туди — і лише тепер помітив, що серед пучків трав для зілля висіли й зовсім звичайні: ті, з яких можна було заварити чай або додати в їжу. Раніше він навіть не зупиняв на цьому погляду, здавався просто ще одним робочим місцема поряд з великою шафкою з полицями, де стоять всякі баночки з зіллями-настоями, мішечками з чимось, у що Чімін не хотів вмішуватись.
— Ти думав, що я тут тільки на зіллях і живу? — спокійно сказав Чонгук, ледве стримуючи усмішку, яка тремтіла на куточках його губ.
— Та ні, — визнав Чімін, на мить замовкнувши. — Просто ніколи не задумувався…
Ця раптова відкритість здивувала його. З чого б це раптом Чонгук став таким добрішим? Диви, як розговорився.
Тому Чімін вирішив з обережністю ставитися до його питань та всього, що Чон дає йому в руки.
— То ти справді ходиш аж у Місто? — обережно продовжив він розмову, поки Чон не відвернувся б від нього знову.
Обміркувавши трохи цю зміну обставин, було б непогано хоча б просто говорити іноді один з одним. Зрештою, треба дізнатися трохи людину з якою збираєшся жити деякий час. Це було лиш в корисних інтересах. Адже будь-яка дрібниця могла стати у пригоді в майбутньому
— Так, — відповів Чонгук, допиваючи залишки соку, що залишилися в стакані.
— Через увесь цей ліс? — здивовано підняв брови Чімін.
— Є короткий шлях, — загадково подивився він прямо в очі Чіміну. — Ти ж ним і дійшов сюди, хіба ні?
Чімін на мить застиг, широко розплющивши очі, мов сова, яку розбудили серед ясного дня. Він просто кліпав, не знаючи, що сказати.
— Ти що, серйозно прийшов сюди просто через серце лісу? — голос Чонгука раптом втратив легкість, і обличчя стало непробивно серйозним.
Чімін лише ледь кивнув, не відводячи погляду, вичікуючи. Він стежив за кожним рухом співрозмовника — за тим, як напружилася щелепа, як зіниці звузилися. Хіба можливо, щоб він привів за собою когось небезпечного, навіть не здогадуючись про це?
Але напруга швидко змінилася. Важке дихання Чонгука стало уривчастим, майже беззвучним. Під очима з’явилися тіні, і він раптом став схожий на людину, яка намагається придушити сміх.
— Це зараз був якийсь жарт, якого я не зрозумів? — обурився Чімін, спалахнувши, мов сірник.
Чонгук лише заперечно хитнув головою й підвівся, навіть не намагаючись пояснити, що мав на увазі. Здавалося, він вирішив залишити це питання без відповіді.
— Гей, що смішного?!
— Просто… — Чонгук відкинув голову, ніби обдумуючи відповідь, і врешті кивнув на його одяг. — Тепер зрозумів, чому ти такий брудний.
— Тобто ти вирішив посміятися з мене замість того, щоб запропонувати помитися з дороги? — кров у Чіміна закипала все швидше.
— Хто ж тебе знає, — знизав плечима той, ліниво притулившись стегнами до столу з травами навпроти. — Може, ти в норах спиш. Звірі іноді дуже непередбачувані.
— Звірі? — гаркнув він.
Звісно, Чімін не чекав від чужої людини розуміння, тим паче — від цього брудного алхіміка з ворожого клану. Але він і гадки не мав, що той зможе так відверто прирівняти його до тварини. Стоячи перед ним на власних двох, без жодного натяку на лікантропію, з блокнотом, повним формул і рецептів, він раптом почув від нього: ти — звір.
— Я покритий шерстю? У мене слина тече з рота? Чи, може, я накинувся на тебе в першу ж секунду, як ті кляті тварюки, що вкусили мене?! — Чімін ледь стримувався, щоб не зробити з ним саме те, про що говорив, і не розірвати на шматки.
Веселість на обличчі Чонгука згасла миттєво. Жодної іскорки. Лише холод, перш ніж він відкрив свій чорний рот:
— А ти не думав, що відчувають інші, коли ти поряд? Вкушений темною істотою. Чи не потягне тебе продовжити це коло — вкусити когось і рознести цей бруд далі? Ти думав, я, побачивши на тобі укус, з розкритими обіймами прийму тебе?
— Чого ж тоді впустив?! — Чімін зірвався на ноги. — Прогнав би, і по всьому. Бруд, — він майже виплюнув це слово, наче воно пекло язик. — А мені як? Ти думав, як жити з цим? Я, чорт забирай, два місяці тримаю себе під контролем, щоб мене змішували з цим брудом? Щоб мене називали звіром?!
Було видно, що в Чонгука вривається терпець — кулаки вже майже зімкнулися, плечі напружилися, погляд став гострим, як лезо. Але на останніх словах Чіміна в очах співрозмовника промайнула дивна зміна. Він раптом ковзнув поглядом вниз — до укусу, що, певно, чітко виднівся під тканиною. Потім знову різко підняв очі.
«Так, я маю людські очі», — злісно подумав Чімін.
— Я впустив тебе… — почав Чонгук, але замовк, ніби зважував слова на якомусь внутрішньому терезі. — Бо ти попросив.
Його очі звузилися, потемніли, в голосі з’явився холод.
— Темні істоти не вміють просити. Ось чому ти зараз тут. Але не думай, що я не бачу в тобі того бруду.
— То витягни його з мене! — випалив Чімін, майже крокуючи на нього.
Чонгук відсмикнувся так, наче отримав ляпаса. Губи зімкнулися в тонку, напружену лінію. Він не сказав більше жодного слова — просто відвернувся, демонстративно почав ритися серед своїх банок та пучків трав, ніби його раптово захопила робота.
“І до біса цього пришелепкуватого”, — зціпив зуби Чімін, відчуваючи, як у грудях ще гуде лють.
Буде він ще називати Чіміна звіром. Бачив би він справжніх звірів — давно б уже лежав у землі, і його тонкі руки та струнке тіло ніхто б і не збирав докупи. Або ж бігав би, як той бісів пес, чужими землями, виючи під місяцем. От би Чімін подивився тоді на нього.
Пак вижив, власноруч вбивши ту мерзенну істоту. Захищає своїх від такої ж долі й мріє повернути своє кляте життя на місце. Але ж ні — тепер виявляється, що він тут у ролі пса, якого терплять лише з жалю.
Йому що, подякувати, що на ланцюг не посадили?
Не прибравши навіть тарілок зі столу, Чімін рвучко схопив мантію й вийшов надвір. Злість наповнювала голову так щільно, що він не помічав, куди йде. Не звертав уваги, як темні стовбури все ближче змикаються довкола. Як від його важких кроків і шурхоту мантії з гілля зриваються перелякані птахи, обриваючи пісню на півноті.
Він не бачив і того, що за ним уже спостерігають.
Йшов і тихо, крізь зуби, проклинав Чонгука, смакуючи кожне слово отрутою. Ліс ковтав звуки, залишаючи лише глухе хрускотіння снігу під ногами. І раптом — за спиною пролунало важке, низьке, вологе сопіння. Воно було надто близьким, щоб належати вітру, і надто глухим, щоб бути людським.
Чімін різко зупинився, відчувши, як серце ударилося об ребра, ніби намагаючись вирватися назовні. Прислухаючись, повільно почав обертатися — але холодні сироти вже пробігали його шкірою, попереджаючи про небезпеку. Повітря стало густим, наче його можна було різати ножем. Він відчув — хтось дивиться. Ні, не просто дивиться — вивчає кожен рух, чекає моменту.
І тоді він побачив їх. Ті жовті, хижі очі, які він пам’ятав до найменшого відблиску. Урв. Величезна, бридка тварюка, що, розгортаючи плечі й розпрямляючи довгі лапи, піднімалася на задні величезні звірячі ноги. Його паща розкривалася повільно, наче він смакував майбутнім нападом, а з кутків рота звисала густа, тягуча слина.
— О, ні… — вирвалося в нього майже беззвучно.
Він рвонув уперед з такою швидкістю, що повітря розпанахало легені, а серце вдарялося в груди з кожним кроком. Перед очима миготіли хащі, гілки били по обличчю, рвали край мантії. Під ногами місцями хлюпала мокра багнюка, в якій вовтузились кабани, перемішана зі сніговими грудками. Він прослизав між маленькими деревцями, ледь не спотикаючись об коріння великих, чуючи, як за спиною щось важке пробиває собі шлях крізь гущавину.
Він біг — і вже не був певен, чи ця дорога веде назад до хатини. Біг лише з одним відчайдушним сподіванням: аби це був правильний напрямок.
Але урв виявився швидший за його людські ноги. Лапа, важка, з чорними довгими кігтями, з глухим ударом влетіла в його гомілки. Чімін злетів у повітря й гепнувся лицем просто об стовбур дерева. Світ вибухнув болем. Він відчув, як під шкірою хруснула суха кора, чи то зламався шматок дерева, чи… його власна щелепа. Кров миттєво наповнила рот металевим смаком, тепла й густа, і в ту ж мить за спиною розірвав тишу гортанний рик.
Він рвучко перевернувся на спину, зустрівши погляд тієї потвори — жовті, палаючі, ненаситні очі. Легені наповнив різкий запах гнилі й мокрого хутра. Він почав відштовхуватися ліктями, повзучи спиною по мерзлій землі, але тінь звіра наближалась. Лапа вдарила в землю там, де щойно була його голова, піднявши грудки замерзлої землі й снігу.
Інстинкт змусив його перекотитися вбік, по слизькій землі, ледь уникнувши наступного удару. Не думаючи, він різко підвівся — ноги горіли, але тіло рухалось швидше, ніж свідомість встигала оцінювати. Він знову побіг, відчуваючи, як за спиною важко гупають лапи, і чується роздратоване, гаряче гарчання, що вібрує в самому повітрі.
Серце калатало, як барабан. Скроні пульсували так, що здавалось — кров прорве шкіру. Дихання виривалося з грудей уривками, кожен ковток повітря палив легені. Але він не міг зупинитися. Бігти. Тільки бігти.
— Чімін! — крик розірвав сіре, задушливе тло лісу, мов промінь світла.
— Я тут! — вирвалося з нього, хрипке, але гучне.
І за мить крізь хащі, між чорними голими гілками, він побачив силует у важкому чорному плащі, що летів у його сторону, немов сам ліс розступався перед ним.
— Пригнись! — крикнув він, і в тому голосі не було місця для сумнівів чи запитань.
Чімін миттєво впав навпочіпки. Чонгук, не знижуючи швидкості, відштовхнувся ногою від стовбура, мов від пружини, і перестрибнув через нього. З його руки вилетіла невелика фіолетова пляшечка, що, здавалося, засвітилася в польоті.
Чімін встиг відчути у повітрі їдкий запах сірки, а потім — вибух. Він вдарив прямо в морду урву. Глухий “бух” змінився пронизливим, гучним ревом, від якого земля затремтіла під його колінами.
— Підіймайся, — рука вхопила його за передпліччя й рвучко підняла на ноги.
Тепер Чімін бачив Чонгука краще. Той рухався швидко, але з холодною точністю, і в його постаті не було паніки — лише розрахунок. На ньому була важка шкіряна мантія, схожа на кабанячу, але щось у ній видавало інше походження — блискучі, майже лускаті шви, темний відлив шкіри. На поясі з одного боку гойдалося кілька різнокольорових скляних флаконів, з іншого — маленький ніж у чорних піхвах. У руках він тримав срібний кинджал, і навіть у тінях метал світився холодом.
Серце Чіміна пропустило удар.
Але пропустив він не тільки цей момент, а й удар у спину. Щось важке й жорстке врізалося між лопаток так, що світ перед очима на мить став білим. М’язи вздовж хребта скрутило, наче по них пустили розпечене залізо. Вибух болю вибив з легень усе повітря, залишивши його задихатися, як рибу на піску. Він інстинктивно впав уперед, коліна врізалися в холодну вологу землю, а обличчя майже торкнулося шару мерзлого снігу, що пах хвоєю та тепер його кров’ю.
Він навіть не встиг озирнутися, як Чонгук — швидкий, мов тінь, — юркнув за товстий стовбур старого ясена. Наступний удар лапи розпанахав кору, і з дерева вибухнула хмара трісок, сипонувши йому в обличчя. Глухий, зловісний тріск рознісся лісом, немов дерево застогнало.
З іншого боку стовбура Чонгук виринув раптово, зловісно спокійний у рухах, і щось метнулося з його руки. Скляна пляшечка, виблискуючи в тьмяному світлі, пролетіла над низьким кущем і врізалася звірові просто в груди. Хруснуло скло, і темна рідина, торкнувшись шкіри, миттєво спалахнула тьмяно-червоним, як вугілля в затухлому каміні. Світіння повільно розтікалося, наче жива отрута, і там, де воно торкалося плоті, шкура починала пузиритися та розтріскуватися, випускаючи різкий запах паленого м’яса.
Урв затремтів, рвучко відступаючи. Його горлянка видала такий роздираючий крик, що здавалося, навіть дерева здригнулись навкруги, стогнучи від покачувань. Десь у глибині лісу відлуння підхопили інші звуки — наче хтось, чи щось, відгукнулося на цей рик.
Чімін, досі лежачи на землі, відчув, як по спині пробіг холодний піт. Не від холоду лісу — від розуміння, що ця тварюка, навіть обпалена і ослаблена, ще далеко не переможена.
Чонгук різко схопив Чіміна за руку, міцно стискаючи, наче боявся втратити в цей момент. Тягнув за собою крізь зарості, гілки рвали мантію та кололи шкіру, а ноги плутались у коріння, але ні на мить не сповільнювався. Дихання було важким, рваним, кожен крок — боротьбою зі знемогою, але попереду — порятунок.
Ще якихось півкілометра — і вони, нарешті, вибралися з темного лабіринту лісу, де на кожному кроці чатували небезпеки. Світло просвічувалося крізь густе гілля, а повітря знову ставало легким і спокійним. Відчуття втечі, що тільки-но почалося, поступово огортало їх, ніби холодний вітер розганяв темряву в душах.