Вони ще не встигли оговтатися — обоє важко дихали, грудна клітка ходила ходором, а кожен подих видавався вирваним із глибин тіла. Усе, що щойно сталося, скидалося на якесь марення. Настільки швидке, що, здавалося, промайнуло за одну хвилину, а тепер лише тупий біль у м’язах і дзвін у вухах нагадували, що це було насправді.
Чонгук буквально затягнув Чіміна до хатини, ніби боявся, що той просто звалиться дорогою. Усадив його на лавку, де ще досі лежали зім’яті подушки, а поруч безладно звалилася тепла вовняна ковдра. Пак ледь тримався, спина важко притислася до стіни, руки мимоволі тремтіли. Йому боліло все — кожен м’яз, кожна кістка. Ця тварюка могла б завдати й більшої шкоди, він розумів це, але й того, що було, вистачало з лишком.
Обличчя пекло так, наче його обдало вогнем. Кожен подих різав горло, наче там застряг камінь, і легені, здавалося, геть забули, як треба працювати. Гаряча кров текла щокою, сповзаючи до підборіддя, а потім застигала, стягуючи шкіру теплою кіркою. Праве око майже нічого не бачило — мабуть, його теж залила кров.
Чімін просто сидів, притиснувшись до стіни, намагаючись відновити хоч якийсь ритм дихання. Не питав, не говорив — чекав.
Чонгук тим часом різко метнувся до шафки біля протилежної стіни. Почав швидко, майже без розбору, виймати з полиць невеликі скляні пляшечки різного кольору й форми. Згріб їх усі в руки, приніс до лави й висипав просто на край, звідки вони покотилися ближче до Чіміна. Потім, не гаючи й секунди, пішов по миску, набрав у неї чистої води та взяв з полиці складену ганчірку. Повернувшись, присів навпочіпки перед Паком, поглянувши йому просто в обличчя — уважно, без жодного слова.
Спершу Чонгук, не дивлячись у втомлені очі Чіміна, чітко, коротко й без запитань подав йому невелику блакитну пляшечку. Голос його був сухий, майже різкий:
— Пий. До дна.
Усередині блакитне зілля відразу розлилося прохолодою, наче ковток чистої джерельної води серед спеки. Воно почало швидко працювати, вливати в тіло нову силу, відновлюючи втрачену кров.
Не чекаючи, поки дія зілля завершиться, Чонгук підсунув наступний флакон — з рідиною м’якого, молочно-мутного кольору. Це було для заспокоєння. Смак віддавав травами, трохи гіркими, терпкими. Ледь випивши, Чімін відчув, як серце сповільнює шалений ритм, а дихання стає рівнішим.
Третє зілля мало теплий бурштиновий відтінок. Усередині воно пекло, але цей жар швидко змінився глибоким, важким полегшенням — біль у тілі почав танути, наче сніг під весняним сонцем. М’язи, які до цього стискалися від кожного руху, поступово відпускали, розслаблялися, залишаючи лише приємне, глухе ниття в глибині тіла.
Коли зілля зробили свою справу, Чонгук умочив ганчірку у миску з водою. Холодні краплі скотилися з її країв на підлогу, залишаючи темні плями на дереві. Він встав та підійшов ближче — так близько, що Чімін мимоволі підняв голову: світло з вікна перекрило широке плече. Над ним нависало обличчя Чонгука — зосереджене, суворе, в якому не було ані тіні усмішки чи вагання.
Теплі пальці торкнулися його підборіддя. Рух був рішучим, навіть жорстким. Чімін здригнувся від раптового спалаху болю, що прокотився крізь щелепу до скроні. Хотілося відсторонитися, але хватка лише посилилася — Чонгук утримував його обличчя впевнено, наче боявся, що той відведе погляд або втече.
Щось у глибині Чіміна обурено гаркнуло, вимагаючи вирватися, але він стримався. Попри те, що бачив зараз погано, він розумів, чому це потрібно. І розумів, що в дану мить має підкоритися.
Йому потрібна була допомога.
Знову.
І знову Чонгук погодився.
Він відчув ледь помітне поколювання десь глибоко всередині — щось схоже на тихий, майже непомітний відчай. Почуття, яке наче намагалося виринути, але він не встиг дати йому розгорнутися — волога ганчірка торкнулася його обличчя, змусивши всі думки зупинитися.
Чонгук витирав залишки засохлої крові. Рухався повільно й уважно, хоча міцна хватка його пальців на підборідді залишалася незмінною. Навіть надто уважно, подумалось Чіміну. Але всередині, крізь біль і втому, він відчув вдячність за цю обережність. Пальці, що тримали його обличчя, поступово розслаблялися — ніби Чонгук усвідомлював, що Пак більше не чинить опору.
Коли друге око нарешті змогло відкритися достатньо, Чімін став уважно розглядати його. Можливо, це виглядало надто прямолінійно, навіть безсоромно, але Чонгук, зосереджений на витиранні решток крові, здавалося зовсім не помічав цього погляду.
Чімін ще жодного разу не дозволяв собі такого. Весь цей час він намагався ігнорувати Чонгука — так само, як і той ігнорував його. Але уникати цього ставало дедалі важче, коли живеш під одним дахом, дихаєш тим самим теплом, їси його хліб і п’єш воду. І хай він перебував тут лише другу добу, для нього цей час розтягнувся до абсурду — здавалося, минув цілий місяць.
Він і досі не знав про цього алхіміка абсолютно нічого.
А чи мав знати?
Мабуть, ні. Не потрібно це було нікому з них.
Але очі Чіміна вже давно блукали по чужому обличчі, ніби намагаючись запам’ятати кожну дрібницю. Вони зупинялися на ледь помітних зморшках у куточках очей, на тіні втоми, що закарбувалася в темних колах під ними, на тонкому шрамі, який перетинав ліву щоку. Це не були вади. Навпаки — кожна з цих міток нагадувала, що перед ним стоїть не примара, не безтілесна тінь, а жива людина. Така ж жива, як і він сам.
Це відкриття було важливим. Бо досі Чімін, хоч і не зізнавався собі в цьому, бачив у Чонгукові радше привид — того, хто вміє лише зникати у власних тінях, зливатися з ними, ховати кожен прояв себе.
Погляд повільно ковзнув нижче — до шиї, напруженої, ніби натягнутої струни. Зліва чітко виступала вена, і він бачив, як вона пульсує, відбиваючи ритм швидкого серцебиття. Потім — гострі ключиці, що виглядали з-під коміра, коли сорочка, безладно заправлена в штани, трохи сповзла.
Він перевів погляд на праве плече, де тканина сорочки трималася майже дивом, зсунувшись і відкривши частину білої шкіри. Чонгук, здається, навіть не помітив цього — так хаотично він стягав із себе мантію, ніби поспіхом намагаючись позбутися зайвої ваги.
Зараз він виглядав зовсім не так, як завжди. Не зібраний, холодний і відсторонений майстер, занурений у свою роботу з точністю годинникового механізму. Ні. Перед ним стояв чоловік розтріпаний, трохи втомлений, але живий — справжній.
— Ще тут трохи, — вимовив Чонгук майже пошепки, так тихо, що слова ніби розчинилися в повітрі між ними.
У його голосі не було ані крихти різкості чи наказового тону. Звучало це м’яко, навіть лагідно — так не говорять до ворога. Цей незвичний тембр, теплий і обережний, несподівано запустив по спині Чіміна хвилю дрібних сирот. І від того, як легко вони пробіглися тілом, у нього всередині народилося зрадницьке відчуття тепла.
Він одразу намагався знайти для цього логічне пояснення. Мабуть, це все через надто довгу відсутність будь-кого поруч. Його тіло й розум, втомлені самотністю, просто чіплялися за будь-який натяк на людське тепло, яке з’явилося так близько. І, хоч він не хотів визнавати цього до кінця, усвідомлення вже прокрадалося всередину — маленькими, обережними кроками.
Чи розумів він це повною мірою? Ще ні. Та тіло вже подавало підказки, які неможливо було ігнорувати.
Чонгук м’яко, але впевнено штовхнув його підборіддя трохи вище, відкриваючи шию. Волога ганчірка ковзнула по шкірі, змиваючи засохлу кров і бруд, і змусила Чіміна знову підняти погляд. Їхні очі зустрілися.
Добре, що Чон був зайнятий роботою і не бачив, з якою пильністю його зараз розглядав Чімін. Він відзначив про себе — наскільки темними були ці очі. Такими, що здавалося, вони ховають у собі глибину, куди можна було б впасти, забувши, що світ існує.
Чіміну хотілося зараз тільки дивитися на нього. Впиватися кожною дрібницею, ніби боявся, що наступної миті той зникне. Він сам собі не міг пояснити, звідки взялося це бажання. Хіба що… це якийсь дивний побічний ефект страху. Тваринного, глибоко закоріненого, первісного страху, який тримав його серце у кулаці.
І все ж цей страх був інший, не схожий на той, який він відчував, коли на нього напав вовкулака. Тоді він діяв швидко, майже холодно — знав, що може дати відсіч. У нього були зброя, навички, реальний шанс вирватися.
А тут — нічого. Жодного захисту, жодної переваги. Перед урвом він був безсилий, як здобич, яку вже обрали. Якби не Чонгук, те створіння запросто б розірвало його на шматки, навіть не давши крикнути.
Чонгук нахилився до миски, що стояла поруч, і вмочив туди ганчірку. Рух його руки був точним, але в ньому відчувалася напруга, прихована під поверхнею. М’язи на шиї ледь вирізьблювалися під білою шкірою. Рівна лінія щелепи лишалася напруженою, губи були зімкнуті надто міцно — наче він тримав у собі щось, що не хотів випустити.
Так не виглядають, коли поруч людина, на яку байдуже.
Тож… йому виходить, не огидний його бруд? Ця думка ковзнула, залишивши після себе відчуття чогось хиткого й важливого водночас.
— Дякую, — ледве вимовив Чімін, відчуваючи, як потрісканих губ торкається повітря.
Чонгук різко підняв погляд і вп’явся в нього темними, мов ніч, очима. Це був не просто погляд — наче хотів обшукати його до глибини, проштрикнути наскрізь, відшукати найменшу тінь сумніву. Він вивчав не слова, а саму суть того, як вони були вимовлені. Чіміну здалося, що в цей момент той намагається зважити кожну дрібницю — як рухаються губи, чи здригнулися кутики рота, чи блиснуло щось в очах.
Але на його обличчі не було нічого зайвого. Жодної вимушеної посмішки, жодного лукавого блиску, жодної гри. Він був зараз як розкрита книга — кожна сторінка видима, кожна літера чітка. Ніяких шифрів, ніяких пасток.
Складинка між бровами Чонгука поволі почала розгладжуватися, мов лід, що тане під теплим подихом. Проте він не відводив очей. Здавалося, що цей погляд тримав Чіміна на місці сильніше за будь-які руки.
Цей момент був надто близьким. Надто тихим і насиченим чимось, що нагадувало тепло, але не мало права тут бути. Чімін відчув, як у нього всередині щось рветься до цього — і саме тому він перший відвів погляд, ніби боявся, що якщо залишиться ще мить, то вже не зможе.
Чонгук закінчив обробляти рани, рухи його були уважні, але з якоюсь прихованою твердістю. Потім він узяв флакон ясенцевої есенції, і різкий, чистий запах наповнив повітря. Обережно, майже дбайливо, він замазував порізи та синці, наче боявся завдати ще болю.
— Будь ласка, — вимовив Чон раптом, і це прозвучало не як формальність, а як щось, що важило більше, ніж одне слово.
Чімін навіть не встиг обміркувати почуте, бо в кількох місцях на обличчі раптом пробігло легке поколювання — наче тисяча крихітних голочок м’яко, але наполегливо торкнулася шкіри. Він мимоволі скривився. Ясенцева есенція вже починала працювати, розганяючи тепло під шкірою й змушуючи його відчувати, як тіло поступово відновлюється. Зовсім скоро, він знав, на його обличчі не залишиться й сліду від глибоких подряпин та розбитих губ.
— Роздягайся, — тихо, але без тіні сумніву промовив Чонгук.
Чімін завмер, ніби слова застали його зненацька, і втупився у нього з німим запитанням в очах.
— Твоєму тілу теж дісталося, — пояснив той, не відводячи погляду, і ледь нахилив підборіддя, вказавши на його одяг. — Тож не соромся.
Але сором, як тепла хвиля, накрив Чіміна з голови до п’ят. Він відчув, як у горлі неприємно защеміло. Він був брудний, вимазаний у пилюці, землі й власній крові; не мився вже кілька днів, і думка про те, щоб показати себе в такому стані, стискала його зсередини.
Але він повільно, наче через силу, потягнувся руками до країв мантії. Пальці, ще трохи тремтячі, розстебнули застібки. Чонгук у цей час відвернувся й нахилився над мискою, щоб вилити забруднену воду та набрати нової, і цей короткий момент без чужого погляду дав Чіміну ковток полегшення.
Коли мантія опинилася на лаві, пальці вже нерішуче вп’ялися в край сорочки. Він стиснув тканину так, що побіліли кісточки пальців, і, зібравши рештки волі, стягнув її через голову.
Холодне тепер повітря в кімнаті торкнулося його голої шкіри, і він відчув себе вразливим, як ніколи. Він сидів напівроздягнений, напружено чекаючи, що буде далі, й потай сподіваючись, що все це швидко закінчиться.
Але Чонгук зупинився прямо перед ним. Його обличчя залишалося серйозним, навіть трохи зосередженим, а підборіддя ледь помітно смикнулося вниз — у вказівці, цього разу, на штани. Жодних зайвих слів, тільки цей мовчазний жест, від якого Чімін відчув, як все всередині знову зводить у тугий вузол.
Інстинктивно йому захотілося прикритися — бодай рукою, шматком тканини, чимось, що могло б відгородити його від цього моменту. Бути оголеним перед кимось — для нього завжди було ніяково, але зараз… зараз це відчувалося нестерпно. Справа була не лише у фізичній наготі — до цього він ще міг би якось змусити себе звикнути. Справжнє напруження й сором виходили з глибшого, зсередини.
Він відчував, що не може закритися емоційно так, як учора. Усі бар’єри, які він зазвичай тримав між собою та іншими, зараз були розбиті, як тонке скло. Його рани пульсували, тіло нило, і ця вразливість виходила далеко за межі фізичного болю. Йому було важко навіть дихати під цим поглядом, хоч він і не був різким чи осудливим.
Здавалось, Чонгук це розумів. Не робив жодного кроку вперед, не підганяв і не намагався змусити. Лише стояв і чекав, терпляче, ніби даючи Чіміну час самому прийняти це рішення — дозволити йому допомогти, впустити його настільки близько, наскільки він був готовий.
Руки Чіміна, вже ледь тремтячі, потягнулися до поясу штанів. Кожен рух давався з неприємною повільністю, наче він знімав не тканину, а останній шар захисту. Коли штани ковзнули вниз і впали до ніг, він, не піднімаючи очей, стягнув їх з кривавих ступнів.
Сів рівно, поставивши босі ноги на підлогу, й поклав холодні, змерзлі руки на стегна. Плечі напружено піднялися, і він дивився кудись у підлогу, просто чекаючи. Чекаючи, щоб це швидше закінчилося. І водночас знаючи, що це буде довше, ніж йому хотілося б.
Чонгук знову підійшов — цього разу не просто близько, а так, що простір між ними скоротився до кількох подихів. Він повільно опустився на коліна перед ним, рухаючись тихо, ніби боявся злякати. Він зупинилися майже впритул, і тепер живіт Чонгука ледь-ледь торкався колін Чіміна. Цей контакт був майже невловимим, але достатнім, щоб крізь нього передалося примарне, пульсуюче тепло. Воно йшло не тільки від тіла — воно виходило з центру, з грудей, де калатало серце Чонгука, і розходилося назовні, торкаючись шкіри Чіміна, наче хтось поклав туди легкий, теплий подих.
Усе тіло Чіміна заціпеніло. А коли волога ганчірка торкнулася його грудей, просто над серцем, відчуття стало майже нестерпним. Не тому, що це боліло — навпаки, дотик був надто м’яким. Напруження в м’язах раптом піднялося до межі, і він відчув себе, наче стовбур дерева, який застиг у вітрі.
Пак помітив, як уважно Чонгук розглядає його тіло. Погляд ковзав від ключиць до грудей, далі — до живота, рук, передпліч. Він шукав кожну подряпину, кожен поріз, навіть найменший слід пошкодження. Це була скрупульозність, якої не можна було не помітити. Але Чіміну, лиш здавалося в хворому маренні, що в цьому є щось більше, ніж просто турбота. Його погляд був надто пильним, надто вивчаючим, наче він намагався запам’ятати кожну деталь.
І якби не обставини, в яких Чімін опинився зараз, він, можливо, дозволив би йому більше — більше часу, більше цих поглядів, що ковзають по тілу, затримуються на лініях рельєфу. Йому було нічого соромитись у фізичному значенні: роки важкої праці виточили кожен м’яз, зробили його тіло сильним, пружним. Це було те, чим він міг би хвалитися без жодних вагань.
Але не зараз. Не тоді, коли оголеність була не вибором, а вимушеним станом. І не тоді, коли кожен дотик бив по його нервам, розкриваючи більше, ніж він хотів показати.
— Випий ось це також, — промовив Чонгук, простягнувши руку з маленькою скляною пляшечкою блідо-рожевого кольору. Рідина всередині ледь тремтіла, коли він злегка хитнув її. — Тобі потрібно розслабитись та відпочити, — додав він тихо, але так, що в голосі звучала турбота, коли Чімін лише підняв брову, сповнений невпевненості та тихого запитання.
Пак нахилився ближче і принюхався. Спершу дійшов солодко-свіжий аромат, схожий на запах щойно зірваної малини. Потім до нього долинув тонкий, ніжний аромат м’яти та акації, які були в основі цього заспокійливого зілля. Раптом у нього промайнула думка: невже він зараз виглядає настільки напруженим, що Чонгук вирішив дати цю пляшечку?
Попри легку ніяковість, Пак все ж взяв її з його рук. Пальці торкнулися холодного скла, і це дотик змішався з дивним відчуттям безпеки. Він нахилив голову та ковтнув рідину. Солодкуватий смак миттєво розлився по роті, залишаючи після себе легку прохолоду й відчуття ніжної теплоти всередині, наче серце трохи відпустило напруження.
— А тепер ляж на живіт, — сказав Чонгук, трохи нахиляючись над ним, так що його дотики здавалися майже випадковими, але в той же час точними. — Здається, в тебе розірвана права гомілка, — додав він спокійно. Тіло Пака стиснулося, коли він слухав, і одночасно відчув полегшення: хтось розумів його стан і готовий допомогти, не поспішати, не тиснути, просто бути поруч.
Чімін слухняно ліг на живіт, відчуваючи, як тіло підкоряється інструкціям Чонгука. Ледь помітне поколювання трохи вище стопи розходилося по нозі, але завдяки зіллю, що він прийняв раніше, майже не турбувало його. Дивне тепло й розслаблення поступово розповзалося по всьому тілу, і навіть м’язи, які звикли постійно напружуватися від болю чи страху, відчували легкість. Він ледве кліпав очима, відчуваючи, що очі стають важкими. Сон охопив його поступово, тихо і непомітно, немов обіймаючи з усіх боків. Позіхнувши, він дозволив собі повністю провалитися в темряву, відчуваючи, як світ повільно віддаляється.
Коли він знову відкрив очі, у кімнату прорвалося яскраве сонячне світло, яке пробивалося крізь штори та облітало вітальню теплими променями. Спершу його злегка осліпило, і він моргнув кілька разів, намагаючись звикнути до світла. Але разом із ним прийшло і дивне відчуття: він почувався… добре. Легкість поширювалася по тілу, що було незвично після всіх днів напруги й болю. Немає звичної ломоти в суглобах, відсутні різкі запахи, які зазвичай розривали йому голову щоранку. Лише тихе тепло та спокій, яке здавалося таким чужим і водночас бажаним.
Він трохи припідняв голову, обережно перевів погляд по кімнаті й зупинився на сонячних плямах на підлозі, які миготіли, мов живі. Його тіло відчувало розслаблення так глибоко, що навіть дихання було спокійним. Це відчуття легкості, якої він не пам’ятав уже дуже давно, здавалося майже дивним — ніби він уперше в житті зміг дозволити собі бути просто собою, без страху, болю й напруження.
Це було дивно, неймовірно, і трохи лякало водночас: відчуття того, що він може дозволити собі відпочити, було чужим, але приємним, і в ньому прокидалася тихенька надія, що такі моменти ще можливі.
Він припіднявся на ліктях та озирнувся по сторонах. Нікого. Та і взагалі жодного звуку в домі, крім потріскування в каміні та булькання води в казані, що стов над вогнем. Помітив, що був вкритий пледом. Припідняв його, а на тілі вже не було жодного порізу. Невже його есенція так швидко подіяла? Чімін присів на лавці та помітив, що в ногах лежать акуратно складені речі. Не його речі.
І в цей момент відчиняються вхідні двері з гуркотом. А в середину заходить Чонгук з двома відрами води. Його плечі та голову добряче запорошило снігом. З неочікуваності Чімін натягнув ковдру собі під підборіддя.
— Вже прокинувся? — прозвучало надто енергійно, немов звук удару дзвінка в спокійній кімнаті.
— Ага… — відповів Чімін, ще трохи розгублено моргаючи, відчуваючи, як важко повністю прокинутися після такого сну.
— Сподіваюся, почуваєшся вже краще, — промайнуло поруч, коли Чонгук ніс відра води, ступаючи обережно.
Чімін підозріло глянув на його дивно піднесений настрій. Було щось у його погляді і в легкості рухів, що викликало в нього невелике занепокоєння. І тут він раптом помітив ще одну деталь: одяг Чонгука був зовсім інший, ніж він бачив його раніше. Серце трохи здригнулося, але ще сильніше його вразило, коли Чонгук повернувся до нього обличчям, знявши капюшон: під очима не було жодних темних кіл, шкіра світилася здоров’ям.
Щось пронизало його, наче током.
— Скільки я спав? — запитав він, голос трохи тремтів від несподіванки та розгубленості.
— Дві доби, — вимовив Чонгук легко, без натяку на тривогу, але з тією самою дивною впевненістю.
— Що?.. — Чімін підскочив з місця, забувши, що він все ще в одній білизні.
Він перелякано почав торкатися свого тіла, роздивлятися, оглядати, аби тільки зрозуміти, чи все в порядку. Чи не має в нього зайвих кінцівок чи ще чогось, щоб могло видати його вовчу натуру. Як могло статися, що він проспав стільки годин і навіть не прокидався? Як він міг не відчувати того знайомого, тягнучого болю, ломоту у м’язах та суглобах? Ці думки крутилося в голові, викликаючи тривогу, яка змушувала серце калатати так сильно, що він не відразу помітив, як Чонгук заговорив до нього.
— З тобою все добре, — вимовив той спокійно, вішаючи мантію на гак біля входу. Його голос був рівний, без натяку на хвилювання.
— Але ж… — прошепотів Чімін, не наважуючись завершити думку, бо страх і розгубленість ще не відпускали його.
— Ти приймав зілля. Все добре, — додав Чонгук, і його слова, мов теплий потік, наче трохи розпустили вузол тривоги в грудях Пака.
Чімін зупинився, перестав торкатися себе та застиг на мить. Він намагався пригадати, що сталося, але пам’ять видавала лише окремі шматки. В голові стояв туман, а тіло відчувалося дивно легким, майже чужим.
— Я допомагав тобі, звісно, — пролунав голос Чонгука, спокійний і рівний. — Вливав тобі в рот, поки ти спав.
Пак лише кивнув у відповідь, не зовсім усвідомлюючи сказане. Мозок ще відмовлявся приймати повну картину.
— Ти дав мені сильне снодійне? — раптом промовив він, коли до нього нарешті дійшло, що відбувалося.
— Вибач, мені довелося, — Чонгук смикнув плечима, ніби це була дрібниця, яку зовсім не варто обговорювати. — Ти виглядав наче божевільний. Мені здалося, що тобі потрібно добре відпочити.
— Божевільний? — Пак присів на лаву, намагаючись зібрати думки, у той час як Чонгук розташовувався за обіднім столом, ставлячи поруч з собою пустий кухоль.
— Так, — продовжив Чонгук, поглядаючи на нього уважно, майже вивчаючи кожен рух. — Твої очі постійно бігали по сторонам, бурмотів іноді дивні речі, тіло тряслося. М’яко кажучи, я злякався, що ти підхопив якийсь сказ. Але, побачивши твою гомілку, зрозумів, що причина була зовсім інша — ти просто втратив дуже багато крові.
Він зробив невеликий ковток води, яку щойно налив собі з глека і продовжив:
— Я вчасно дав тобі зілля для відновлення крові, але тобі все одно потрібно було відпочити.
Пак відчув, як у грудях стихає тривога, залишаючи місце дивному змішаному відчуттю полегшення та ніяковості.
Чімін на хвильку зупинився і задумався. У пам’яті спливали уривки дивних, майже неприємних спогадів. Як він, безсоромно, розглядав Чонгука. Як дозволив собі думати про дещо, що для нього самого здавалося непристойним. В уяві ці думки були чужими, неправильними. Ледь не облизувався на незнайомого чоловіка — Чонгука, який для нього все ще залишався фактично чужим.
Щоки Пака миттєво налилися рум’янцем. Це був зовсім не він, зовсім не той Чімін, який звик контролювати себе. У “тверезому” стані та з ясним розумом він би ніколи не дозволив собі таких фантазій. Ті відчуття й думки здавалися йому зараз страшенно неприйнятними, майже зрадницькими проти самого себе.
— Не переймайся, — промовив Чонгук, підводячись із місця. Голос його був спокійний, без осуду, але з легкою жартівливою ноткою. — Бери краще речі та сходи помийся. Від тебе вже тхне добряче, — додав він і тихо посміявся, беручись за роботу, яка вимагала уваги.
Ці слова тільки сильніше роздмухали сором Пака. Він відчув себе вкрай незручно. Усі непристойні думки, що миготіли в його голові, зараз здавалися ще більш принизливими, а власне тіло — чужим і непідконтрольним.
Але все-таки він мовчки взяв речі й рушив туди, куди Чонгук тихо вказав рукою — на свою кімнату. Кроки були обережні, майже несміливі, якби він чекав, що будь-який звук видасть його внутрішнє хвилювання. Двері стояли напіввідчиненими, а потім тихо зачинилися за ним, відокремлюючи від усього світу, залишаючи лише тишу та тепло.
У кімнаті стояла приємна волога від гарячої води, повітря наповнювалось м’яким ароматом трав, які, мабуть, Чонгук додавав прямо у воду. Мелісу й ромашку Чімін впізнав одразу — запах був знайомим, заспокійливим, майже медитативним. Дерев’яна ванна не була великою, її розміри ледь дозволяли повністю розпрямитися, але для нього це вже здавалося маленьким раєм, прихистком від тривог і сорому, що все ще не відпускав.
Він повільно, майже обережно, зважився зазирнути у воду, а потім опустив у неї ноги. Кожна частина його тіла, що торкалася гарячої рідини, відразу розслаблялася. Потім він повільно занурився повністю, вода обволікла його тіло м’яко, без зайвого тиску, і він нарешті дозволив собі видихнути.
Лежачи у ванні, Чімін відчував, як напруга поступово зникає, як тіло відновлює контроль над собою, а думки, хоч і залишалися, наче віддалялися, стаючи менш гострими. Він дозволив собі просто бути, без сорому, без тривоги, без страху. Гаряча вода, запах трав і тиша кімнати створили маленький острів спокою, на якому можна було на деякий час забути про все інше.
Він оглядав спальню Чонгука, спершу розгублено, а потім уважно. Кімната виглядала цілком звичайною для самотнього чоловіка: невелике ліжко з акуратно застеленим простирадлом, відкрита шафа з невеликою кількістю речей, стілець у кутку, на якому, мабуть, частіше скидали одяг, ніж сиділи. В цьому простому інтер’єрі Чімін помітив щось тепле й особисте, дрібні деталі, які робили кімнату людяною, а власника — живим, а не лише спостережуваним зі сторони.
На поличці сидів маленький іграшковий ведмедик, очевидно зв’язаний вручну. Він трохи кривився, не мав ідеальної форми, але в цьому була особлива чарівність — щось дитяче і по-справжньому ніжне, що різко контрастувало з суворістю Чонгука в його повсякденному житті. Чімін помітив ще кілька дрібниць, які розбудили в ньому відчуття цікавості: невеликі книги, кілька свічок, пошарпані блокноти та декілька пер різного кольору та форми.
Вода вже стала прохолодною, і Чімін зрозумів, що пролежав у ванні довше, ніж думав. Він нарешті узявся за ганчірку і мило, видираючи з себе залишки бруду та втоми. І був задоволений результатом тільки тоді, коли шкіра стала яскраво червоною.
Він витерся рушником, що висів на стільці, відчуваючи приємну чистоту. Потім одягнув на себе одяг, що дав Чонгук. Він сидів трохи тісно, але був чистим і охайним.
— Ну… — вимовив Чонгук, ледве піднявши голову, щойно Чімін вийшов із кімнати. Нахилив голову на бік, наче роздумуючи над чимось: — Трішки малувате здається, але тобі личить.
Чімін відчув, як щоки злегка запалали від несподіваного коментаря. Він, не відповідаючи одразу, оглянув власне тіло. Передпліччя були обтягнуті білою сорочкою, що ще була злегка вологою від краплин води, які стікали з розпущеного волосся. Сонячні промені, що ледь проникали у кімнату, грали на тілі, підкреслюючи тонкі лінії м’язів та легкий рум’янець від гарячої ванни.
Було приємно нарешті вимитися. Вийти й відчути себе наче новеньким, щойно виплавленим мечем. Це, думалось йому, вже чуже відчуття легкості забулося давно.
І тоді Чіміну здалося, що Чонгук трохи затримав погляд на ньому. Мить тривала довше, ніж варто було б, але Чонгук швидко відвернувся, беручи ніж у руки і продовжуючи різати трави на столі. Легкий шелест леза та запах свіжих трав заповнили кімнату, повертаючи Чіміна до реальності, але тепло і відчуття оновлення ще довго залишалися всередині нього.