Увечері в домі панувала тиша.
Не та, що приносить полегшення, а та, що ховає під собою важкість. Не крижана, але холодна зсередини, мов застигле болото, яке тягне думки вниз. Вона не залишала місця для подиху — навпаки, наче розливалася в кожен кут, змушуючи чути власне серцебиття занадто гучно. Мовчанка, яка не давала простору, а відрізала його, стискала межі, залишаючи відчуття, що будь-яке слово тут буде зайвим, недоречним.
Світло лампи кидало м’які кола на дерев’яну підлогу. Воно тріпотіло від кожного подиху повітря, що просочувався крізь щілини вікон. Пахло сушеними травами, воском і чимось пекучим — можливо, вивареною смолою, він не був певен зараз.
Чон стояв за столом, схилившись над ступкою. Його рухи були точними, впевненими, але водночас неспішними. Він перемелював кору — грубу, темну, з білуватими прожилками, що тріскотіла під тиском. Рука працювала рівномірно, мов заведена пружина: вгору-вниз, круговий рух, знову вниз. На його обличчі не було жодного натяку на тривогу чи поспіх, хоча зілля, яке він готував — те, що Чімін приймав щодня і за яке тепер відповідав Чонгук, — мало бути готове до світанку.
Та Чонгук ніби не поспішав рятувати нічиє життя. Він працював, як годинникар — уважно, обачно, знаючи, що помилка у цьому ремеслі коштує дорого. І не лише тому, що життя тонке, як шовк, — а й тому, що коли маєш справу з чарами, краще не поспішати. Чари не люблять нетерпіння.
На протилежному боці кімнати, біля великого вікна, що виходило на ліс, сидів Чімін. Віконна лава була глибокою, застелена старим вовняним пледом, що мав запах старого пилу та диму від каміну. Він спершись плечима об раму, витягнув одну ногу, а іншу злегка притиснув до грудей, був розслаблений, хоча напруга всередині нього ще була. Дивно все таки сидіти в одному домі з ворогом, якого прийшлось просити про допомогу.
В руках у нього була глиняна чашка, з якої підіймалась пара. Тепло проникало в пальці, у шкіру, й далі, всередину — туди, де досі пульсував приглушений жар. Він сьорбнув обережно. Рідина мала лагідний, м’який аромат — ромашка, трохи меду, щось квіткове… і ще один, пекучий компонент, який дряпав язик, лишаючи по собі гіркувато-терпкий слід. Незнайомий присмак. Чімін не міг вгадати, що саме — можливо, місцева трава.
Тіло вже подавало сигнали — ледь помітне тремтіння в м’язах, пульс у скронях, відчуття, ніби кров стала важчою. Зілля, яке він мав пити щодня, знову нагадувало про себе, просило нову порцію. Інакше… інакше це станеться.
Та наразі він сидів мовчки, споглядаючи темряву за вікном. Темрява була густа, майже матеріальна — жодної зірки, жодного місяця.
Його тіло, як і раніше, залишалось напруженим, але вже по-іншому — не від страху, не від болю. А від того, як тонко й гостро сприймав зараз усе навколо. З того часу, як його вкусили, всі відчуття стали прозорішими, глибшими, нестерпно чіткими. Не було жодного фільтра між ним і світом, особливо в моменти, коли ефект від зілля зменшувався. І цей дім — тихий, затишний, але просочений чарами — дзвенів у ньому як натягнута струна.
Він чув кожну дрібницю. Як десь у кутку на глиняній плиті капала рідина — крапля за краплею, розжарена, майже кипляча, вона шипіла і зникала в повітрі, залишаючи ледве вловимий запах м’яти й оцту. Чув, як дерев’яна підлога скрипить, коли Чонгук пересувається на кухні — легко, ніби тінь. Чув своє серце. Вперше за довгий час настільки виразно — удари були рівні, сильні, але надто гучні для тиші цього дому. Немов не серце, а барабан, що бив десь глибоко в грудях.
З того моменту, як він увійшов у дім Чонгука, між ними майже не було розмов. Лише сухі, короткі фрази — більше за інерцією, ніж з потреби. Усі питання й відповіді скидалися радше на сигнали: "тут вода", "ліжко там", "відвар охолонув". І тиша поверталась знову, заповнюючи простір між ними.
А Чонгук… той наче навмисно робив вигляд, що Чіміна не існує. Наче прийняв його як тимчасову зміну погоди — дощ чи вітер, які слід перечекати, не звертаючи зайвої уваги. Не ігнорував холодно, ні. Просто — не помічав. Не дивився на нього довше, ніж потрібно, не ставив питань, які могли б вивести за межі практичного. Навіть погляд його був відстороненою тінню, наче дивився крізь Чіміна постійно.
Перший обід пройшов в тій же мовчанці. Жодного стуку ложки, лише м’яке, ритмічне черпання й тепло, що повільно розливалося в тілі. Чімін не ображався. Навпаки — був навіть вдячний. За ці боби, що пахли копченим перцем і приправами. За тепло, яке пройшло крізь руки й зап’ястя, коли він тримав дерев’яну миску. За те, що вперше за добу міг поїсти чогось теплого.
Він не знав, що саме з того справило враження на Чонгука — його мовчання, чи, можливо… Ні, мабуть, все таки мовчання, — але вперше за ці години алхімік сам заговорив тоді.
— Що саме ти п’єш щодня? — спитав спокійно, не відриваючи погляду від миски.
Не різко. Не з недовірою — швидше з фокусом, з яким зазвичай розглядають невідому речовину, шукаючи в ній ключ.
Чімін підвів очі. На мить затримав трохи роздратований подих, а потім кивнув. Нарешті прийшов час обговорити суть, адже будь-які строби у Чіміна заговорити першим, продовжувались Чонгуковою мовчанкою, або коротким :”почекай”, наче було щось значно важливіше за порятунок життя.
— Зілля, — сказав просто. — Моя суміш. Там шість інгредієнтів. Два що впливають на уповільнення зміни, один для притуплення болю, ще два — для регуляції температури. І… — він замислився, ковтаючи останнє слово, — один для контролю сну.
Чонгук трохи нахилив голову.
— Рецепт у твоєму блокноті?
— У тому, що я дав тобі, коли увійшов, — підтвердив Чімін. — В кінці, остання сторінка. Я не пам’ятаю, чи всі дозування точно зазначив, але, в будь якому разі, воно все ще працює. Але ти й сам зможеш визначити. Якщо знаєш, як зчитувати старі прописи.
— Знаю, — коротко відказав Чонгук.
На тому розмова скінчилась.
Трохи пізніше Чімін стояв біля старого дерев’яного столу, підсвіченого слабким світлом лампи зі свічкою всередині, що висіла на тонкій мотузці з низької стелі. Його руки тремтіли, хоч він і намагався тримати їх якомога стійкіше. Втома від довгого дня, напруження через нове оточення і невпевненість у власних рішеннях змішувалися в одному слабкому відчутті, що підступало до горла. Він обережно розкладав свої зілля, що ще лишилися, на полицю, котру Чонгук дозволив використати. Але навіть при всій цій обережності пальці ненавмисно зачепили одну зі скляних ємностей на іншій полиці. Склянка тихо похитнулася, втратила рівновагу і впала на підлогу, розбившись на численні дрібні уламки, які розлетілися по підлозі.
Чімін затамував подих. В кімнаті раптом настала німа тиша, здавалося, що навіть час на мить призупинився. Він стояв, дивлячись на розсипане скло, яке блищало у променях лампи. Серце калатало в грудях, здавалося, що воно ось-ось вискочить назовні. Сам розумів, що з таким жартувати не потрібно.
Зі столу піднявся Чонгук. Його рухи були плавні, без зайвих жестів, але в очах читалася холодна оцінка. Він глянув на розбиту посудину і на те, як безсило стоїть Чімін, ніби чекаючи на сварку. Миттєва пауза, яку Чонгук тримав, здавалось, тривала вічність.
— Тобі пощастило, що це не отрута, — тихо промовив він, тон його голосу майже не змінився, але в ньому прозвучала легка уїдливість, що підкреслювала кожне слово.
Чімін відчув, як у грудях зжимається грудка сорому. Але він не став виправдовуватись і не шукати виправдань. Мовчки опустився на коліна і почав збирати уламки, остерігаючись порізатися. Кожен осколок відлунював у тиші, а руки не хотіли слухатися так, як раніше.
— Наступного разу будь уважнішим, — додав Чонгук, повертаючись до свого столу і наче взагалі не звертаючи уваги на інцидент, ніби нічого і не сталося.
Зараз сидячи на широкому підвіконні, притулившись плечем до холодного віконного косяка, Чімін втупився в білу порожнечу за склом. Сніг падав рідко, але завжди в один і той самий бік — під натиском вітру, як думки в його голові, що нескінченно повертались на коло. Здавалось, цілий день тривав уже другу добу.
В хаті вже довго стояла тиша. Мовчазна, така, що лоскотала нерви. Він ніколи не чув так багато нічого, як за останні години. Не було навіть звичних домашніх звуків — ніякого шелесту, брязкоту чи втомленого зітхання когось знайомого з іншого боку кімнати. Все ті ж самі потріскування полін, процеси зіллєваріння і власне дихання, часом різке й роздратоване.
Він перекрутив у голові стільки думок, що скроні почали нити від напруги. Усе — безрезультатно. Чонгук мовчав. Не було з ким посваритись в жарт, не було кого вивести на розмову.
«Треба щось робити», — подумав він.
Різко підвівся, відчув, як затерплі ноги відгукнулися поколюванням. Підійшов до печі — відра біля неї виявились порожніми. Це навіть потішило. Нарешті якась робота, щось конкретне, від чого є сенс.
Здається, Чонгук колись згадував, що воду він носить з озера. Сам не запропонував, нічого не сказав, але то вже й не дивно. Зранку, увійшовши, Чонгук більше не промовив жодного слова, тільки коротко кивнув, коли Чімін запитав, де шкура, аби постелити перед піччю.
Тепер Чімін стояв на порозі. Надворі хрустів сніг. Мороз миттєво обпалив шкіру, але чомусь це принесло полегшення — як ковток чистого повітря після довгої задушливої кімнати. Звук — нарешті звук! — шарудіння снігу, посвист вітру, тонкий тріск сухих гілок під навісом, ухання сови десь в лісі.
Дихання пішло рівніше. Він навіть на кілька секунд заплющив очі, дозволяючи собі відчути холод як щось живе.
Ліворуч під навісом, притулившись до стіни, стояло кайло. Він здогадався, що саме воно знадобиться, щоб розбити кригу на озері. Знову ж, не хотілося питати Чона — і не тільки тому, що той мовчав. Його мовчання було важчим за звичайну відмову. В ньому не було навіть байдужості — просто тиша, яка чітко давала зрозуміти: «Немає сенсу».
Чімін узяв кайло. Рука трохи затремтіла від холоду, але стиснув сильніше. Важкість інструмента приємно заземлювала. Він знову вдихнув, на цей раз глибше. Звук вітру, сніг під ногами, вага кайла — усе це було реальним. На відміну від чужого плеча, через яке ніхто не озирається, і довгих годин тиші, що ні до чого не ведуть.
Він пішов до озера. І, може, вперше за день, відчув, що щось залежить від нього.
Вузька стежина вела вниз, зникаючи під свіжим снігом. Колись утоптана, тепер вона ледь проглядалася, і Чімін ішов повільно, обережно ставлячи ноги, щоб не з’їхати вниз на льоді під пухким верхнім шаром. Дихання парувало в повітрі, а кожен крок лунав у вухах глухим, рівним ритмом. На вулиці вже було досить темно, але Чімін бачив добре. Можливо, єдиний плюс від укусу.
Озеро зустріло його білою рівниною. Лише старі, напівзатерті сліди вели туди, де, мабуть, ще була лунка. За цими слідами і рушив — мов за єдиним орієнтиром у цілому безкрайньому полі снігу.
Він знайшов її — вузьку, вже затягнуту кригою, з сірою кіркою, що застигла над темною водою. Дістав кайло й почав рубати, відчуваючи, як від ударів віддає в плечі й долоні. Таке рідне відчуття. Крижаний дріб сипався на чоботи, а звук металу об лід розносився далеко навколо.
Важка праця його ніколи не відлякувала — навпаки, завжди давала змогу відключитися від думок. Від тієї реальності, яка тримала його за горло щодня. Але цього разу відволіктися не виходило.
Вільні землі були оточені з усіх боків королівствами. Тут вони жили самі по собі, тримаючись за власні руки, власний хліб і власне ремесло. Робота коваля завжди була важливою — надто у краю, де чужих не чекають, а зброя й інструменти потрібні завжди. Він був важливим.
А зараз… зараз він стояв серед білого безлюддя, мов якийсь паршивий відлюдник, і рубав цей клятий лід лише для того, щоб принести води пихатому, закритому в собі вигнанцю. І від цього всього йому хотілося не відволіктись, а зірватися.
Кайло в руках стало ніби легшим. Він стиснув його міцніше, і, не стримуючи роздратування, вдарив востаннє — так, що лід піддався з тріском і розійшовся широкою чорною раною в білому полотні. Дірка вийшла така, що навіть тижневі морози її не візьмуть.
Він стояв, важко дихаючи, дивлячись, як уздовж країв повільно збігає вода, і на мить йому здалося, що він пробив не лише кригу, а й усе те глухе, що накопичилося в ньому за останні дні.
Воду він набирав швидко, але все одно кожен рух здавався важким. Металева ручка відра била по пальцях холодом, а хлюпіт води лише дратував — як набридливий, одноманітний звук, що супроводжує тебе, коли вже й так усе в тобі кипить. Дорогою назад сніг рипів під ногами надто голосно, і тепер навіть це його дратувало.
Увійшовши до хати, він відчув різкий запах сушених трав і тепло від печі, що одразу вдарило в обличчя. Чонгук сидів за столом, схилившись над темною мискою, у якій розсипав і перебирає якісь пучки трав. Його руки рухались спокійно, розмірено, майже байдуже до всього довкола.
Чімін мовчки поставив відра біля печі, і тільки тоді помітив, що той таки кинув короткий бічний погляд. Не схвальний, не вдячний — навіть не зацікавлений. Просто констатація факту: приніс. І знову очі Чонгука повернулися до трав, ніби нічого не сталося.
Чімін обтрусив сніг з чобіт, витер руки, які встигли вкритись сірими слідами холоду. Потім, не кажучи жодного слова, присів на підлогу поруч, притулившись спиною до стіни. Дихання потроху вирівнювалось, але роздратування нікуди не поділося. Навпаки, воно, мов густий дим, повільно заповнювало груди.
Він зрозумів в чому причина.
Різким, майже сердитим рухом Чімін потягнувся до коміра рубашки й розстібнув перший ґудзик. Потім другий, ще два — тканина м’яко зсунулася з плечей, оголюючи передпліччя та частину грудей. Він лишився в тонкій, вицвілій майці, що одразу прилипла до тіла від теплого повітря в хаті.
— Можеш дати мені чорнила, або ж… хоч вуглик? — кинув він, не відриваючи очей від лівого передпліччя.
Чонгук не озвався відразу. Лише на мить зупинився, поклавши в бік пучок сушеної трави, яку закінчив перебирати. Потім підняв погляд — і вперше за весь час, відколи вони були разом у цьому домі, подивився на Чіміна по-справжньому. Не краєм ока, не з відстороненою байдужістю, а прямо й уважно, так, ніби намагався вивчити щось приховане під шкірою. Його погляд ковзнув по лініях рун, що були вже ледь помітними, стертими.
— Для чого? — запитав він після паузи.
Голос був рівний, стриманий. Але щось у його погляді змінилось в цей момент. Цікавість?
— Це допоміжне, — пояснив Чімін. — Якщо я, наприклад, випадково помилився з дозуванням у зіллі — вони стримують зміну. Принаймні — трохи. Не на довго, але іноді цього досить, щоб підтримати стан.
Чонгук хмикнув. Тихо. Ледь помітно. Ніби не повірив. Чи, може, вирішив не розпитувати більше. Просто встав, підійшов до полиці, взяв баночку з чорнилами, поставив перед Чіміном на підлогу. Жодного слова більше не сказав.
Повернувся до своїх трав, мов нічого й не було. Його плечі трохи піднялися, коли він продовжив роботу, і це було наче мовчазне відмежування: роби, що хочеш.
Але коли Чімін обережно вмокнув палець в чорну рідину та повів першу лінію по шкірі, йому здалося, що Чон на мить усе ж затримав погляд. Ненадовго. Мов на якусь диковинку.
У Чіміна мимохіть піднявся куточок губ — тонка, майже непомітна усмішка. Йому стало смішно, що така проста дія — кілька рухів пальцем — привернула стільки уваги. Цілих два пильних погляди за останні п’ять хвилин. У порівнянні з тим, як він майже все життя жив під нескінченним гомоном Техьона, котрий, здавалося, ніколи не вмів мовчати, ця реакція була просто… комічною.
— Ніколи не бачив, як роблять руни? — не витримав він і сам першим порушив тишу.
Чонгук підвів погляд від передпліччя, повільно, ніби розглядав щось на шляху до очей Чіміна, і зупинився на них. Мовчав. Декілька секунд просто дивився, не зводячи очей, наче зважував — варто відповідати чи ні.
Чімін уже й не чекав відповіді. Сьогодні він остаточно змирився з тим, що його сусід — це мовчазний “привид” у власному домі, який вміє зникати навіть у межах однієї кімнати. Він уже хотів відвести погляд, коли почув:
— Ні.
Від короткого, сухого слова Чімін навіть здригнувся від неочікуваності. Голос Чонгука, який так рідко звучав, чомусь завжди відчувався різкіше, ніж мав би.
— У нашому клані вже давно немає рунарів, — додав він, майже байдуже, і так само спокійно перевів увагу назад на трави, знову відгородившись від світу мовчанням.
Чімін підвис на хвильку. Ну що ж… уже непогано — це ж був хоч якийсь діалог. Здається п’ятий за весь час, що він тут. Може, не все так безнадійно.
— Чому? — кинув Пак коротко, майже невимушено, але з тією внутрішньою настирливістю, яка завжди змушувала його шукати відповіді.
Знову мовчання у відповідь. Паку набридло мовчати, і, якщо Чонгук обрав грати у привида, то хоча б один із них заповнить повітря словами.
— Хоча… дай вгадаю, — промовив він, ледь іронічно, знову вмочивши палець у чорнила. — Це не популярна магія. Кому, як не мені, про це знати, — губи вигнулися в слабку, майже гірку усмішку. — І, мабуть, я згоден.
Він замовк на мить, прикусивши язика, щоб не зіпсувати рівну лінію, яку почав виводити по шкірі.
Чогук не реагував на його монолог, хоча Чімін бачив — той слухав. Уважно. Бачить, як він став повільніше перебирати свої трави.
— От візьми енергетиків, — почав він, ніби продовжуючи розмову, якої насправді не було. — Вони ж, чорт забирай, можуть з нічого зробити вогонь, щоб нагрітись у будь-якому місці. Хоч посеред лісу. Можуть переміститись за сотні кілометрів, якщо треба. І що? Ти колись бачив бодай одного енергетика, який лишився безпорадним чи без копійки в кишені? — у голосі прозвучала втомлена іронія, а потім — щось глухе, майже особисте.
У відповідь він почув ту ж саму стіну тиші, але цього разу вона не зупинила його.
— Еге ж, — сам собі підтвердив, кивнувши. — Я теж не знаю таких. Вони завжди мають… успішний успіх, — видихнув, вкладаючи у слова трохи гіркоти. — А крадії які з них у Місті Вітру, — він тихо присвиснув, згадавши їхні руки, швидкі і точні. — О, то взагалі окрема історія.
Йому навіть трохи полегшало від того, що говорив це вголос. Він не чекав, що Чонгук відповість — і не потрібно було. Просто вперше за останній місяць він дозволив собі висловитись бодай комусь, хай навіть цей хтось сидів спиною і сортував свої трави.
Самотність останніх тижнів їла його повільно, як холодна вода, що просочується в одяг і не дає зігрітися. Важко було жити серед звичайних магів, знаючи, що будь вони хоч на мить уважнішими — зрозуміли б, що з ним щось не так. Що він уже не такий, як решта. І тому він ховався. Уникав. Обережно говорив і ще обережніше діяв, аби ніхто не помітив його нового нутра.
Життя осторонь усіх не давало нічого, крім холодних ночей і постійного голоду. Ні нормальної їжі, ні нормальних умов — тільки тиша, руни та старі спогади про зілля. Вони не могли забезпечити йому безпечне чи хоч якесь гідне життя. Він це розумів. І, мабуть, саме тому говорив тепер більше для себе, ніж для Чонгука.
— Хіба ти не міг, — тихо, майже відсторонено, кинув Чонгук, не піднімаючи погляду від своєї справи, — зачаклувати камін так, щоб він не тух? Або стрілу, яка перемістить тебе туди, куди впаде?
Чімін ледь помітно всміхнувся, але усмішка була більше втомленою, ніж веселою.
— Ти ж знаєш, що ні. Руни впливають на енергію, але не роблять її матеріальною, — він говорив спокійно, ніби пояснював елементарну істину учневі, хоча насправді це було нагадування самому собі. — Я міг би сповільнити енергію вогню в каміні, і тоді він горітиме довше. Але й тепло від нього буде мізерне. Хіба є сенс від такого вогню?
— Мабуть, що ні, — коротко відповів Чонгук, і вони обоє знову занурились у свою роботу: той — у різкування листя й перемішування стебел, Пак — у чорні лінії на власній шкірі.
Десь за хвилину тишу порушив знову Чімін, не відриваючи погляду від руни, яку виводив:
— Коли я рунотворю, я не змінюю саму енергію предмета. Я лиш… нахиляю її, коригую, змушую текти у потрібне мені русло. Меч, який слухається тільки свого господаря. Стріла, що завжди знайде ціль, навіть у темряві чи крізь вітер. Це все я можу. Але я не можу створити нову силу з нічого — лиш перекинути ту, що вже є.
Він трохи замовк, провів пальцем ще одну чітку лінію і додав:
— Моя магія простіша. Приземленіша. І… мені потрібен дотик. Безпосередній контакт з предметом. На відміну від енергетиків, які творять на відстані, чи мнемарників, що керують спогадами і образами.
Він говорив тихо, майже монотонно, але в кожному слові відчувалася легка гіркота — як у людини, яка надто добре знає межі власних можливостей.
Пак знову вмочив палець в чорнило для останньої руни. Йому зараз було дивно спокійно. Такий стан траплявся рідко — наче вперше за довгі тижні він дозволив собі розслабитись, відпустити напруження, яке тримало його плечі зведеними, а щелепу стиснутою.
Він не знав — чи то слова, які він щойно вимовив, були для Чонгука важливими, чи взагалі хоч якось зачепили його. Можливо, алхімік навіть не звернув особливої уваги. Але йому було байдуже. Чіміну просто хотілось виговоритися — вперше за місяць вимовити щось більше, ніж короткі побутові фрази самому собі. І від того, що він сказав це вголос, у грудях стало трохи легше. Лише крихта полегшення, але зараз і цього було досить.
— Наприклад, — він обережно повів пальцем по свіжому мазку чорнила, щоб лінія лягла рівно, — твоя алхімія повністю змінює предмет. Перетворює його суть. Але для цього тобі обов’язково потрібна матерія. Якщо я вірно пам’ятаю, — він зиркнув краєм ока на Чонгука, — неважливо, чи вона має форму. Це лише матеріал для формули, підґрунтя, з якого можна зібрати щось зовсім інше.
Він зробив коротку паузу, обережно витер чорнило з подушечки пальця.
— Просто енергії недостатньо, щоб створити артефакти. Порожнеча не дає основи для перетворення. І із зіллями — майже те ж саме. Єдина різниця в тому, що їх треба пити, щоб вони запрацювали.
Його голос звучав рівно, але в цих словах була майже професійна повага — як ремісник до іншого ремісника, навіть якщо між ними лежала ціла прірва недовіри.
На мить Чіміну спала на думку така ідея, що він навіть не втримався і тихо хихикнув. Смiх вийшов коротким, але щирим — раптовим, як і сама думка. Чонгук, який до того був зосереджений на своїх травах, швидко кинув на нього погляд, короткий, але гострий, ніби намагаючись оцінити: чи не з’їхав його небажаний гість з глузду.
— Та нічого, — Чімін підняв руки у примирливому жесті, хоча на обличчі досі блукала посмішка. — Просто подумав про зілля. От цікаво… — він трохи примружився, вдаючи надмірну серйозність, — якщо поєднати мої руни та зілля, чи можу я вважати себе алхіміком також?
Він посміхнувся ще ширше — так, що кутики губ майже болісно потягло догори. Усвідомлював, наскільки по-дурному це звучить, і саме тому сподівався, що Чонгук бодай трохи оцінить абсурдність такого припущення. Може, навіть кине якусь колючу репліку, щоб підтримати тон розмови.
Та алхімік не відповів одразу. Замість цього підвівся з місця, повільно, без поспіху, і підійшов ближче. Його погляд ковзнув по передпліччі Пака, де чорніли свіжі, ще вологі лінії рун. Він дивився мовчки, але так, наче щось у цих символах змусило його задуматися.
— Я, мабуть, піду спати, — вимовив він нарешті, тихо, без емоцій.
Чімін, відчувши несподівану зміну в настрої співрозмовника, нахилився вперед.
— Я не хотів тебе образити, — швидко сказав він. — Це ж просто дурня. Жарт.
Чонгук не прокоментував. Лише кивнув убік вхідних дверей.
— Ковдру візьмеш собі в тій шафі, — сказав рівно, і, не чекаючи відповіді, пішов у глиб кімнати.
Кроки стихли за дерев’яними дверима, і Чімін знову залишився сам. Лише слабке потріскування каміна та запах висушених трав нагадували, що він усе ще не один у домі.
Вивівши останню лінію, Чімін повільно піднявся з підлоги, відчуваючи, як трохи затерпли ноги. Обережно, щоб не розхлюпати рештки чорнила, він закрутив кришечку й повернув баночку на полицю, точно на те місце, звідки взяв.
Лава біля обіднього столу не виглядала особливо привабливою: вузька, жорстка, з трохи продавленою подушкою, обтягнутою старою тканиною. Та щойно він ліг, відчув, що вона зберігає тепло від каміна. Не надто зручно, але принаймні не холодно — а це вже здавалося розкішшю.
Заснути, утім, не виходило. Він довго перевертався з боку на бік, підтягував коліна, випрямляв ноги, знову згортався клубком. Думки, мов настирливі нічні комахи, кружляли в голові, не даючи спокою. Він раз по раз повертався до одного й того ж питання: чому Чонгук поводиться саме так? Чи всі алхіміки такі дивні?
З тих кількох, кого він знав у своєму клані, ніхто не здавався аж настільки замкнутим. Цілком соціалізовані. Могли годинами теревенити про формули й трави, не забуваючи при цьому жартувати. Чонгук був інший — ніби відрізаний від усього світу, і навіть коли дивився на тебе, то погляд його проходив крізь.
Чімін мимоволі подумав: чи це вигнання з клану так його змінило? Мабуть, так. Бо навіть він, залишивши свою домівку, не відчував такої глухої тиші в собі. Але різниця була очевидна: Чімін пішов сам. Він лишив клан за власним рішенням, і, якщо бути зовсім чесним із собою, мав право повернутися — достатньо було просто з’явитися й попросити.
Він зітхнув і різко відкинув цю думку. Ні. Не можна. Небезпечно. Повернення зараз означало б наражати рідних на загрозу — від нього самого. Він не дозволить цьому статися.
Треба дочекатися, поки Чонгук приготує потрібне зілля, а потім — піти. Якнайшвидше. Не озираючись, не дозволяючи собі залишити навіть найменший привід для зволікання.
У темряві він заплющив очі, та в голові знову й знову виникало обличчя алхіміка — з тим ледь помітним поглядом, який він кинув раніше ввечері. І чомусь від того заснути стало ще важче.