Камін погас ще до світанку. У тріснутому склі вікна проступав сивий туман, і холод, мов дотик холодної руки, повільно просочувався в кімнату, що кожен вдих давався з зусиллям. Чімін прокинувся від тиші — вологої, з присмаком змерзлого повітря в легенях.
Він не одразу розплющив очі. Спершу прислухався до власного тіла — чи воно ще його. Серце билося рівно, без паніки, без шаленства. Плече тягнуло, як завжди після ночі. Та поки біль був знайомим — значить, він ще тут, ще людина.
Він підвівся, притримуючи плед, і ступив босими ногами на холодну підлогу. Жару в каміні не вистачило до ранку, тому доведеться знову розпалювати все.
Це не найскладніше зі щоденної рутини самітника, котрий не розумівся на енергетичній магії, лиш невеличка тріска в дупі, котра вже почала діставати. Вогонь його печей в кузні ніколи не згасав, він лиш міг затримати його ненадовго, поки енергетик не зробить свою справу та ніколи не жалівся на холоди, що лютували майже весь рік. Було завжди тепло, навіть гаряче, що багато хто задавався питанням, чому він постійно ходить лиш в майці. Але зараз до нього здається дійшло, в наскільки холодному місці він живе.
Пак витяг кілька полі́н із купи в кутку, наклав їх до попелу, додав тирси й стружки, вивченим жестом підніс кресало. Вогонь спалахнув, тремтливо освітив стіни — обшарпані, з плямами вологи, з кривими тінями, що скидалися на чужі постаті. Але Чімін давно не боявся тіней. Лише інколи — себе.
Він не поспішав одягатися. Підійшов до дерев’яної полиці біля вікна, де в ряд стояли скляні пляшечки. Обережно зняв одну — найменшу, з темно-зеленого скла. Зілля, котре він пив щодня. Вже як два місяці. Без нього — знову гарячка. Ломота в тілі, біль від якої здавався на ламання кісток. Запахи, які розривали голову. Чутливість настільки висока, що власне дихання було неприємним.
Зілля не лікувало. Лише відтерміновувало.
Він випив обережно, ковток за ковтком. Потім сів біля каміну, притулився спиною до каменю, що ще не нагрівся, і трохи заплющив очі. Він провів пальцями по рунах на лівому передпліччі — ті могли лише ненадовго затримати перетворення, лиш як допоміжний засіб до зілля. Перестраховка. Чімін вичавлював із них усе, на що був здатен, але, на жаль, в цьому випадку руни допомагали навіть менше, ніж зілля.
Вогонь у каміні ледь жеврів. Здавалося, цей дім і сам дихав крижаним повітрям — воно повзло щілинами вікон, пробиралось під одяг, хапало за шию, ніби нагадуючи: ти тут чужий, і ця холоднеча — твоя нова шкіра.
«Навіщо я тоді пішов у ковалі…» — думка прийшла тиха, але вперта. Вона вже не раз ночувала тут, разом із ним. — «Можна було залишитись. Допомагати і далі зіллєвару. Варити відвари для покращення стану, настоянки від болю. Прати його ганчірки, молоти траву, слухати, коли бурчить про точність у дозах. А зараз...»
Він стис шкіру там, де були руни. Вони трохи пульсували теплом — дрібною решткою сили, яка ще жевріла як і той триклятий вогонь в каміні. Його знання про зілля — уривчасті, як записи в блокноті, що пах старим пилом. Він не міг згадати навіть половини з тих формул, що колись бачив краєм ока. Слова старої мови змішувались в кашу, цифри плутались, пропорції губились.
«Якби лишився — мав би потрібні знання. Формули. Можливо, й уже щось вигадав би. А не сидів у чужому домі, мов вовк у пастці, й не збирав крихти з пам’яті, як зілля з дна холодного казана».
Вітер знову пройшовся стінами, і він нахилився до торби, що стояла неподалік. Пора було щось підігріти на сніданок.
А жив він тепер в нічийному домі. Покинутий, з розбитими вікнами, що їх він залатав розірваними мішками і старими хустками. Тут, під самим Містом Вітру, трохи південніше, куди кланова влада не сягала, жили ті, хто не мав куди вертатися. Вільні люди. Ті, що забули, ким були. Ті, кого забули.
Чімін не належав більше до свого клану. Відтоді як його вкусили, ім’я його більше не було чутно вулицями. Його вогнище більше не горіло серед інших.
Але він не здався.
Щодня — одна доза. Щодня — дрібка надії. Поки що його скромних заощаджень вистачало лише на інгредієнти — півкореня розалії, кілька крапель срібної есенції, сушена луска русалки та інше необхідне. Лише на підтримку стану. Не на ліки. Не на порятунок.
Але іноді в місті з’являлася робота. Хтось шукав того, хто вміє працювати з металом. Інші — того, хто знає про трави. Чімін не перебирав. Якщо треба — носить воду. Чистить печі. Береся за все, що дозволить прожити ще один день.
Бо день — це ще один шанс.
Шанс винайти зілля.
Шанс залишитися людиною.
Одного вечора в пабі, в котрому запропонували підробіток, було людно — дим стояв густо, вино пахло скислим яблуком, а свічки коптіли, як у кімнатах жерців, де вони проводили свої ритуали. Чімін прибирав біля дальнього столу, підмітав попіл і розбиті уламки глеку, коли до зали ввійшли двоє — у важких плащах, із темними перев’язками на плечах, що вказували на бойовий ранг. Кланові.
Вони сіли ближче до вогнища, замовили аґрусового вина і притихли лише на мить. Але алкоголь, як завжди, розв’язав язики.
— Ти бачив, як того разу химерники з півдня вгатили по них? — сказав один, високий, з грубим голосом, що хрипів на кінці кожного слова.
Чімін навіть не поворухнувся, але напружився весь — наче струна.
«По них».
Це про його клан. Останнім часом, дуже часто чує саме таке словосполучення. Хоча пройшло вже стільки часу, а ця тема досі залишається актуальною в місцевих кругах.
Чімін нахилився, повільно, мов просто збирав уламки. Але вухо вловлювало кожне слово.
— Як не бачив, коли зарево вогню аж до нашого клану дійшло, — відповів другий, молодший, але з втомленим поглядом. — Їхній клан ще довго з ран не оправиться. Особливо після того вибуху на перевалі… Чув, що кілька поселень зовсім пусті тепер.
— Але ж химерники не самі були, — другий штурхнув меншого. — Чув вони в змові з отим тим південним кланом, — та скривився, намагаючись згадати назву. — Та і грець з ними.
— Руйнівники?
— Мати Природа, що за дурна назва! Вже б краще щурами назвалися, — та зареготав на весь голос.
— Про щурів, — різко підстрибнув менший наче згадав щось. — Чув, тут вигнанець поселився?
В Пака аж кров застигла в жилах. Невже зараз про нього піде мова? Невже вони знають хто він такий?
Ніхто тут не любив вовкулак. І він це знав так само добре, як те, що дихає. Але ж він ще жодного разу не перетворювався. Жодного. Чи стане цього хоч крихта достатньою для помилування? Чи визнають, що він — не загроза, що в ньому ще немає тієї дикої люті, про яку шепочуться біля вогнищ? Він не мав відповіді. Лише молив Природу, щоб ніхто не вдивився в його обличчя занадто уважно. Щоб ніхто не впізнав його в цьому дранті, яке йому видали.
— Випадково ти не про того алхіміка?
Чімін видихнув з полегшенням.
— Ага. Той самий. Що з себе бога хотів зробити. Ти ж чув? Вигнали ж. За ті досліди.
— Еге ж. Казали, щось страшне виводив, заборонене. Але цілісінький, як бач — десь живе тепер.
— Близько, кажуть. За лісом. Прямо під носом у Міста.
— Його ще не спалили?
— Ха, хто ж до нього піде, коли ліс той сам людей відлякує.
Чімін завмер, стоячи за кілька кроків, із віником у руках. Слова ковзнули по свідомості, мов крапля отрути у чисту воду.
За досліди. Алхімік. Вигнанець.
Це могло бути нічим — п’яні розмови, перебільшення. Але щось у голосі старшого мага — тінь поваги чи, може, страху — зачепило його.
Він чув про таких. Тих, кого кидали свої, бо йшли далі, ніж дозволено. Тих, хто торкався старих формул, хто не боявся змішувати відоме з невідомим.
Саме такі могли знати більше.
А Чімін вже перечитав усе, що траплялось у крамницях і архівах Вітру. Говорив із кожним зіллєваром, що погоджувався з ним зустрітись. Та кожен рецепт упирався в межу. Підтримка. Тимчасове полегшення. А не зцілення.
Цей — вигнанець. Без клану. Значить, не мусить нічого нікому. Як і він сам.
Він дочекався, поки маги вийдуть. Просто про всяк випадок, щоб не попадатись їм на очі. Та продовжував свою роботу, блукаючи в своїх думках. Коли закінчив зміну, поклав зароблені мідяки до кишені, ковтнув залишки аґрусового вина й довго сидів під навісом біля входу, дивлячись, як мжичка точить ніч.
Завтра він піде туди. До лісу.
Бо коли більше немає шляху — слід іти стежкою, яку бояться інші.
Весь вечір і ніч Чімін просидів при тьмяному світлі свічки, що підморгувала. Він іноді кашляв від пилу, що злітав з нотаток, обривків пергаменту. В його пошарпаному блокноті тепер усе було разом: старі рецепти, уривки з чужих формул, власні спроби — вдалі й не дуже. Часом чорнило пливло від вологи, часом — від його рук, що тремтіли.
Зібрав залишки: скляночки з засохлими мазями, вузлики з висушеними коренями, порошки, яких ледь вистачить на кілька нових спроб. Старий казан, на якому вже зібрався добрячий слой чорного нальоту, — колись його хотів викинути один зіллєвар, але Чімін забрав. Декілька особистих речей, те, що встиг забрати з дому перед тим, як… пішов. На останок шкрябаючи захисну руну на шматочку деревини, що валявся на підлозі.
Ранок був сірим, як попіл.
Дорога затягнулась на добу з гаком. Без кінця і краю — лише бруд під ногами, уламки криги в калюжах, і цупкий, вогкий туман, що не розсіювався навіть під ранок. Він ішов, як ішов би хтось, кого вже нічого не тримає в жодному напрямку, — уперед тільки тому, що назад немає сенсу. Йшов, зупинявся, дрімав уривками, примостившись спиною до дерева, прокидався від болю в гомілках і розтирав ноги, аби не затерпли остаточно.
І весь цей час Чімін лише про одне шкодував: що не володів енергетичною магією.
Проходити крізь простір — яким же рятівним було б це вміння. Протягом усіх тих годин він подумки згадував інших учнів, в його шкільні роки, які мали це в собі. Той непристойно легкий спосіб вириватись із пасток, обминати загрозу, скорочувати шлях. А йому лишались тільки руни. Старі, подряпані символи, які він колись із гордістю випалював на металі, а тепер — ледве розумів їх значення, лише щоб втримати тіло вкупі, щоб не розсипатися на шматки серед цих безмовних, спостережливих дерев. Розум тримався на краю — ледь жеврів, як жар між попелу.
Він ніколи не думав, що колись опиниться отак: посеред Темного лісу, із заплічником, перебинтованими руками, та єдиною метою — дістатись до відлюдька, якого ніколи не бачив. До алхіміка, про ім’я якого навіть знали не всі. А втім, коли мова про власне виживання — і не таких друзів шукають.
Та ще до того, як добратись, виникала інша, більш нагальна проблема: вижити в цьому ж лісі. Бо він мав репутацію не гіршу за старі поля битв. Люди казали — там ніщо не вмирає, а тільки блукає. І ніхто ніколи точно не знав, які створіння його населяють. Легенди ходили про фамі́рів — сутностей без постійного тіла, розмиті, примарні, що виходять лише за тим, хто вже втратив себе. Інші згадували ýрвів — істот, схожих на перероджених грізлі, вкритих хворобами, сліпих, але з нюхом, що відчуває страх за кілька сотень кроків. Їх боялись навіть досвідчені вояки. А він ішов сам. І з кожним новим шумом у заростях ті страхи оживали.
Одного разу здалося, що побачив одне з тих створінь — щось масивне, з жовтими очима, що світились, як розжарене вугілля, і скреготом зубів, від якого волосся під курткою ставало дибки. Вони зустрілись поглядом — на мить, яка розтягнулась, як вічність. І Чімін, не роздумуючи, кинувся в першу ж схованку — під великий валун, що виявився борсучим лігвом. Борсуки були не в захваті. І якщо чесно, він теж. Але тоді вперше зрозумів: страх — це добрий учитель, якщо не дати йому зламати шию.
Після того випадку він більше не шукав укриття. Йшов. Крок за кроком, бинтуючи руку, яку поранив об суху кору. Цілюща мазь, хоч і смерділа зіллям, трохи полегшувала біль. Темрява не була йому ворогом — його очі бачити в ній навчилися. І якось непомітно він перестав рахувати звуки, хоча деревце з руною тримав все ще міцно. Спершу їх було десятки — кожен шурхіт зводив з розуму, кожен тріск гілки здавався останнім попередженням. Але десь після двадцятого разу він раптом збагнув: нічого не відбувається після.
Йому — нічого не загрожує?
І тоді Чімін уперше помітив, що ніхто не наближався ближче, ніж на десять метрів. Що створіння, навіть коли й спостерігали, тримали дистанцію. І він зрозумів чому. Він більше не пахнув як людина. Не викликав інтерес у голодного хижака. Бо він був… Іншим.
Якщо звісно не враховувати борсуків, що злякалися його навіть більше ніж він їх.
Чімін вловив у цьому якусь свою дивну перевагу. Неначе той, ким він став, був непридатний для полювання. Непотрібний лісу — і через те безпечний.
Коли ж ліс нарешті почав відступати, і вологе повітря зашкрябало у горлі вже не туманом, а натяком на відкритий простір — Чімін ледь не впав. Ноги підкошувались. Сила йти ледь тримала його вертикально.
Він видихнув. Важко.
Це закінчилось.
Хатина з’явилась раптово, немов виросла з-під снігу. Маленька, скособочена, але помітно — старанно зроблена. Двері — вузькі, мов би навмисно зменшені, неначе власник не хотів, аби туди міг зайти хтось більший за нього самого. І з першого погляду було зрозуміло — майстрували її самостійно. Не для зручності. Не для гостей. І точно не для безпечного життя.
Чімін підійшов ближче. І тільки тепер дозволив собі відчути — втому.
Перший стукіт — тиша.
Другий — довше, впертіше.
Двері відчинились скрипом.
На порозі стояв той кого він шукав.
Але не зовсім той, кого очікував побачити.
Чон Чонгук.
Той самий алхімік, якого свого часу вигнали з клану, зі всім його лахміттям.
І якщо бодай половина з чуток про нього була правдою, то саме він був тим, хто змінював щити — робив їх стійкішими, гнучкішими. Тими, що витримували удари Чімінової зброї. А Чімін бачив, які ті були в бою. Як тримали удар там, де інші давно розламалися б. Як магія не проходила через матеріал, а відбивалася в противника, чи відскокувала, ранячи всіх хто поруч.
І, найгірше — він ворог.
Чон ніколи не бився поруч із ним. Вони ніколи не приймали участь в цьому. Вони були чужими — на рівні обов’язку.
Тому знали одне одного.
Заочно.
З переказів бойових: ледь не до перших сивих волосин, в їх-то молоді роки.
Кожен — тінь у спогадах іншого. Ім’я, що звучало то з повагою, то з прокляттям. Легенда, яка жила поруч, але ніколи не простягала руки.
І от він — на порозі.
Живий, справжній. І дивиться просто в очі, ніби все давно вже вирішено.
— Не готую зілля на замовлення, — голос Чонгука долинув ще до того, як він повністю вийшов із тіні дверей.
Говорив рівно, без роздратування, але й без будь-якого тепла. Чужо. Як до незнайомця, якого не чекав і не хотів бачити.
— Вже зрозумів, — відповів Чімін, зціпивши зуби, напружений, немов на порозі бою.
— То забирайся, — коротко кинув той, і вперше зупинив на ньому серйозний погляд. Очі в Чонгука були темні, мов застигла смола. — Я не беру замовлень з вулиці.
— Я… — Чімін проковтнув сухість у горлі. Та за мить прийняв рішення, яке б здавалося надто огидним раніше, але зараз мало набагато більше значення, ніж його відчуття.
— Я чув, що ти вариш зілля, які більше ніхто не здатен зварити, — вимовив одним довгим словом.
— Я багато чого вмію, — відрубав Чонгук. Різко. Гостро. — І саме тому не маю жодного бажання мати справу з блукачами.
— Я не прошу милості, — голос Чіміна став гучнішим та твердішим. — Мені не потрібна подачка.
Він зібрав усе, що залишилось від упевненості, втиснутої в його плечі після діб дороги, і додав:
— Мені потрібне тільки... Знання. І шанс. Шанс на нормальне життя.
Він сказав це просто. Без прикрас. Без зітхань і театру. Бо більше не було сил ні на що, крім правди.
І ця правда звучала краще за всі виправдання.
Він не відступить. Не після того, що пройшов. Не після того, як застрягав у снігах, не після того, як його тіло змучене від болю лежало на холодній підлозі покинутого будинку, як руни ледь тримали його при тямі, допоки чекав дії від зіль, рецепт яких все не міг згадати.
Він знайшов шпаринку через яку може пробратися назад до свого життя. До того звичного, якого зараз йому конче не вистачає. Свого теплого місця, в якому він почувався важливим та… Самим собою врешті-решт.
Чонгук нарешті поглянув на нього не так, ніби оцінював потенційну загрозу.
А так, ніби бачив людину.
Його погляд ковзнув по обличчю, впав на пов’язану руку, на глибокі тіні під очима, на позу — перекошену втомою. На його мовчазне стояння, вперте й безсиле водночас.
Погляд зупинився на червоному сліді, що проступав крізь тканину біля ключиці.
— Тебе вкусили? — повільно, наче це і не було питанням.
— Так.
— Тоді ти вже не людина, — мовив Чонгук, зробив півкроку назад і вже тягнувся до дверей, щоб зачинити їх перед ним.
— Але ще й не звір, — зупинив його Чімін, виставивши долоню.
Тиша розтягнулась між ними, мов вузол.
— І що ти мені пропонуєш? — промовив нарешті Чонгук. Його голос був зневажливий, навіть глузливий. — Принести прокляття до мого порогу і залишити мені бруд, який тягнеться за тобою?
— Пропоную вдячність, допомогу. І чесність. Більше, ніж дав тобі твій клан.
Щось сіпнулось в обличчі Чонгука.
Ледь-ледь.
Але Чімін це побачив. Побачив той крихітний злам, тріщину в зовнішній байдужості, яка була не менш реальною, ніж рубець на його шиї.
І двері… не зачинились.
Не одразу.
А за мить — прочинились. Ширше.
— Ти прибираєш сніг. Носиш воду. Не ставиш дурних питань. І якщо зірвешся — я сам тебе доб’ю, — сказав Чонгук тихо, але так, що кожне слово впивалося в простір між ними, мов ніж.
Чімін кивнув. Один раз.
Без тіні сумніву. Бо це було краще, ніж холод. Краще, ніж вмирати десь між світами.
Краще, ніж нічого.