Королів у цих краях не залишилось. Вже давно.
На Вільних землях не будували тронів — тільки стіни. Високі, холодні, зведені з каменю, що пам’ятає кров і клятви, принесені ще предками. Тут не прокладали доріг — кожен клан торував свій шлях самотужки, лишаючи по собі сліди, витесані не стільки в землі, як у чужій пам’яті. У цьому роздробленому світі ніхто не ховався за кольорами прапорів. Тут все визначалося зброєю, вмінням тримати в руках силу — чи то вплетену в руни на клинках, чи розбуджену іншими способами. Лише майстерність важила щось у цьому світі.
У північних широтах, де вітер схиляє дерева вбік, немов би намагається вирвати їх із корінням, а вода навіть у серпні зберігає холод, розкинулися землі, де магія не просто існувала — вона жила, дихала, шепотіла в тиші, текла під землею, як кров у жилах старого звіра. Вона проростала крізь тріщини в камені, наповнювала нічні сни. Відокремити магію від життя тут було неможливо — вона пронизувала кожен вдих і кожен крок.
Серед скель, лісів та озер, жив один із найстаріших кланів Півночі — клан Безіменних. Їх не любили. Занадто закриті, занадто мовчазні, занадто стійкі до всього, що лякало інших. Але їх поважали. Бо цей клан мав пам’ять — не лише у словах, а в діях. У них і досі пам’ятали імена тих, хто загинув не за себе, а за інших. Ці імена жили в назвах доріг між баштами, у печерах, де зберігали реліквії, у легендах, що шепотіли біля вогню діти. Бо тут знали напевне: той, хто тримає силу в одній руці — тримає платню в інший. І Безіменні — платили.
У самому серці поселення, за трьома стінами і кованими воротами, жив чоловік, чиє ім’я знали навіть ті, хто ніколи його не бачив.
Пак Чімін.
Рунар. Коваль.
Його сила не визначалася кількістю перемог у бою чи політичним впливом. Вона була тихою, впертою, глибокою. Він володів матерією так, як інші володіли словом чи клинком. У його руках метал слухався. Руни перетворювались на силу. А вогонь, замість палити, творив.
Його плечі були широкі, руки — натреновані роками роботи з важким інструментом, і рухались вони з надзвичайною точністю. Пальці — сильні, та водночас тонкі, з тремтливою увагою до лінії. Шкіра — засмагла, загрубіла від жару. На його тілі було більше шрамів, ніж на воїнах, але всі вони — від праці, не від битви. Біляве волосся блищало в полум’ї печі, мов розплавлене золото, спадаючи на лоба під тягарем поту. Сталеві м’язи рухались повільно й зосереджено, а кожен жест — мов заклинання. Бо все, що він створював, мало жити. І захищати.
Ця праця була важкою. Але він ніколи не нарікав. Бо знав: кожне лезо, загартоване в його кузні, — це ще один шанс комусь повернутися додому.
А руни, які він виводив на лезах, були точнішими за слова жерців, правдивішими за обітниці, дані на холодних каменях вівтарів. Він не був людиною балачок. Але коли до нього приходили бойові маги, мовчазні, обпалені битвами й втомою, він усе ж питав, спокійно, наче торкався глибшого, ніж шкіра:
— Що ти носиш у собі? Вогонь? Лід? Помсту?
І якщо той, хто простягав йому меч, відповідав, не відводячи погляду:
— Спогади про вбитого брата…
Тоді Чимін мовчки діставав різець і карбував руну захисту серця. Охайну та чітку. Таку, що зігрівала не тіло, а пам’ять. Щоб тримало душу на місці і не дозволяло заполонити нутро неправильним.
А якщо казали:
— Гнів, який я не можу стримати.
Він знав: тут потрібна руна стримання. Та, що не рве вузли зсередини, але не дозволяє рукам тремтіти від злоби в бою.
І в останні часи — срібло в основі. Бо в цих краях ти ніколи не знаєш, з чого зроблено твоїх ворогів: з плоті чи тіні.
І вороги таки прийшли.
Це була ніч, коли західна брама впала, мов кістка під ударами важкого молота. Ворог прорвався. Той самий, що давно уклав кривавий союз із чорною магією. Із вовкулаками — втіленням всього темного. Із усім тим, що краще лишити поза межами людської плоті.
Чімін, як завжди, був на своєму робочому місці. Теревенив в друзями про роботу та інші дрібниці.
Кім Техьон, найкращий його друг, бавився з кинджалом, що ще потрібно було формувати. Він саме той бойовий маг про якого всі думають, коли чують цю посаду: жива зброя, зіткана з теплої плоті та сталевих м'язів. І, звісно ж, красунчик котрого ще знайти треба.
А по інший бік Лі Чіин — молода жриця, що з самого дитинства була його опорою і підтримкою. Її навіть в наречені йому приписували, допоки вона не обрала інший шлях. Вищий.
— Який витончений, — сказав Кім, не випускаючи, ще не готове лезо з рук.
— Якщо добре попросиш, думаю Чімін тобі точно не відмовить, — підморгнула йому дівчина, поправляючи свої довгі чорні пасма.
— Я готовий перед ним і на колінах стояти, — відповів Техьон з відвертим натяком. — Лиш би викував його мені.
Чімін нарешті відірвався від ковадла, обтер руки об клаптик тканини і глянув на друга з підозрілою посмішкою.
— І що ж тебе так зацікавило в ньому?
Техьон театрально втупився у стелю, наче обмірковував найглибшу філософську істину.
— Навіть не знаю. Можливо тому що ти робиш його не для замовлення?
Лі лише хитнула головою, посміхаючись куточком вуст, але нічого не сказала.
— І що ж ти носиш в собі? — раптово серйозно спитав Пак, придивляючись до друга.
Той, не чекаючи такого, здригнувся і на секунду розгубився. Звісно, він жартував, хоча йому і справді хотілося отримати таку цінність.
— Хм, — театрально задумався, — навіть не знаю. Хіть? — та спеціально пильно розглядав Чіміна, що знову підіймав важкий молот та спостерігав, як працюють його м’язи спини та рук, і повільно перевів погляд на жрицю, що була повністю закрита мантією. Хоча він точно пам'ятав, що знаходилося під нею.
— Мені що, руну на сексуальну стриманість поставити? — кинув Пак, вже з усмішкою.
Чиін зареготала — чисто, відкрито, без жодного зайвого контролю. Так голосно, що луна розлетілась по кузні, і навіть старий кіт у кутку сполохано підскочив.
Техьон став рум’яніший за заморський помідор.
То був гарний початок вечора.
Чімін не був воїном. На ньому не було броні, лише шкіряний фартух, закопчений димом від печі, та руки, глибоко втомлені. Але коли один із вовкулак увірвався до кузні — чорний, хрипкий, надірваний шаленством — він не відступив.
Рухи були рефлекторні, неосмислені. Він хапав усе, що траплялося під руку: щипці, ланцюг, обпалений уламок сталі. А тоді — той самий недороблений срібний кинджал.
Він встромив його просто в горло потворі в мить, коли та підняла лапу для фінального удару. Клинок увійшов із тупим звуком. Чорна, густа кров хлюпнула на кам’яні плити. Тіло сіпнулось, видихнуло, впало. Але полегшення ненастало. Натомість прийшла агонія, що розгоралася в своєму осередку. Плече горіло від укусу, котрого він не помітив. Боровся за своє життя, але дещо все ж упустив.
А потім настала тиша.
Коваль стояв посеред темної кузні, похитуючись, наче той, кого щойно викували заново. Весь — у крові, у диму, в гарячому поті. Світ ніби здригався під ногами.
Рана палала. Але ще сильніше — пекло всередині. Жар піднімався по хребту, наливав груди глухим вогнем. Кожен подих ставав важчим.
Він опустився на коліна, схопився за рот, наче боявся, що всередині щось прорветься назовні. Вдихнув — і відчув запах снігу. Занадто чітко.
Серце гупало, як молот по ковадлу.
І тоді він усе зрозумів.