Щеня

Герміона йшла вузькими коридорами штабу, ледве пересуваючи ноги. Кожен крок віддавався тупим болем у литках, у спині, у грудях. Усе тіло нило. Але і не дивно. Після такої ночі мало хто міг похвалитися добрим самопочуттям.

Вона відчувала кожен суглоб, кожну дрібну кісточку, що наче досі пам’ятала тріск, коли вони ламалися. І все ж була вдячна за одне: ще один раз, коли вона не зірвалася. Не втратила себе та не дала цій темряві зжерти розум.

Адже могло бути всяке. Зважаючи на ті експериментальні зілля, які вона приймала щомісяця, дивом було вже те, що вона ще жива. Вона завжди це списувала на швидкий метаболізм — на дивну здатність її організму регенерувати швидше, ніж більшість чарівників. Навіть якщо зілля виявлялося невдалим, тіло, здавалося, позбувалося його наслідків раніше, ніж ті встигали проявитися. І все ж вона кожного разу ризикувала.

Тож сьогодні, піднімаючись темним коридором, ще вдосвіта, Герміона подумки дякувала всім — Богові, Мерліну, Моргані, Цирцеї, хто б там не слухав. Вона була при розумі.

І, попри це, залишалася живою людиною. Виснаженою, зламаною, але, на щастя, живою. Тому вона йшла. Туди, куди завжди йшла після повні. Вона завжди робила це. Кожного чортового місяця. Йшла в місце, де її не питали, не засуджували, не змушували говорити про те, що відбувається. Там, де могли просто бути поруч. І сьогодні вона потребувала цього більше, ніж будь-коли.

До західного крила.

Двері в кімнату Гаррі відчинилися зі знайомим скрипом. Герміона ступила через поріг і застигла.

На підлозі, схилившись поруч із кріслом, сиділа Джіні. Її обличчя було заплакане, очі червоні, а в руках вона стискала долоню Гаррі.

— Ой, вибач, — промовила Герміона тихо й уже тягнулася до дверної ручки, щоб піти.

— Ні-ні, — поспішила сказати Джіні, витираючи сльози. — Все добре.

— Не хочу заважати, — видихнула Герміона, трохи зігнувшись, бо біль у спині не давав стояти прямо.

— Ти не заважаєш, — сказала Джіні, підводячись і відпускаючи руку Гаррі.

Герміона знала, що Джіні часто буває тут. Це місце було притулком не лише для неї. Вона завжди приходила сюди, щоб виговоритись або просто посидіти в тиші, дозволяючи світові навколо нарешті затихнути. Але сьогодні їй хотілося тільки одного — мовчання.

— Ми можемо побути тут разом, — тихо мовила Джіні, роблячи кілька кроків назустріч.

Герміона, що вже ступила через поріг, зупинилася.

— Ти часто навідуєшся до Гаррі?

— Декілька разів на місяць, — чесно відповіла Герміона.

— Я думаю, він дуже радий бачити тебе кожного разу, — сказала Джіні й поглянула на Гаррі.

Її губи торкнулася тінь болісної посмішки.

— Я сподіваюсь, — прошепотіла Герміона, зачиняючи двері зсередини.

Герміона пройшла в глиб кімнати та сіла на край ліжка спиною до Гаррі. Джіні послідувала її прикладу. Було трохи незручно знаходитись в цій кімнаті з кимось ще, але Герміона більше не знала місця, куди податись зараз.

Гаррі завжди підтримував її в перший день після повні. Був саме тією опорою, котра їй була необхідна. Але після того, як він утратив себе, лишилась тільки звичка приходити до нього.

— Як пройшла ніч? — обережно запитала Джіні.

Герміона важко видихнула, не підіймаючи погляду. Як могла пройти ніч, коли твої кістки ламаються, а шкіру рве на шматки? Коли ти сидиш у темряві сам на сам зі своїм криком? Коли ти загнана в кут намагаєшся тримати себе в купі та не розпастися на шматки від відчаю?

— Нормально, — лиш це вона змогла відповісти.

Джіні кивнула й знову втупилася в підлогу.

Вони все ще залишалися подругами — безсумнівно. Але щось між ними змінилося, і обидві це відчували. Колись легкість, що панувала між Герміоною та Джіні, зникла, наче водою змита. Війна, біль, втрата — усе це лишило на них свої відбитки, але різні.

Джіні останнім часом усе рідше з’являлася на полях бою. Вона залишалася у штабі, допомагала з пораненими, займалася передачею повідомлень, пошуками зниклих. А Герміона, навпаки, здавалося, тільки й жила війною — полями, патрулями, кров’ю, криками. Усе, що ще тримало її при тямі, було десь там.

Тож єдиною спільною темою лишився мабуть тільки що Гаррі. Його присутність — навіть така, якою вона тепер була — могла зібрати всіх докупи.

— Це все ще боляче? — запитала Джіні наче намагалася позбутися тиші.

— Це завжди буде боляче, — відповіла Герміона коротко, без жодної нотки жалю чи злості.

Це вийшло навіть занадто будено, навіть для людини котра звикла до цього.

— Я… Вибач, я… Не намагаюсь… — почала активно жестикулювати Візлі, повернувшись до Герміони.

— Все добре Джіні, — видихнула вона. — Я просто зараз не в тому стані, щоб багато спілкуватись. Не сприймай це близько до себе, — поспішила додати останнє.

Це і справді була не її вина. Герміоні боліло. Кожен рух давався зусиллям, бо навіть дихання змушувало напружуватись м’язи живота, що й без того тремтіли від болю. Усе навколо сприймалося гостріше, ніж зазвичай: звуки різали вуха, запахи здавалися занадто насиченими, навіть найменший шурхіт болісно відлунював у голові.

Тіло все ще не відпустило трансформацію. Воно тиснуло. Навіть тиша тиснула.

— Так, звісно, — защебетала та знову сіла прямо.

Герміона майже фізично відчувала вібрації хвилювання від неї. Наче сиділа в човні, що тихо похитувався на воді від сильного вітру.

— Я лиш хотіла сказати, — почала Джіні, мнучи край своєї кофти, — що я бачу, як ми віддаляємось одна від одної. Але ти все ще ходиш до Гаррі, отже…

Вона не встигла договорити.

Раптом Герміона судомно втягнула повітря.

Її тіло здригнулося, і вже за мить її вирвало просто на підлогу. Все сталося так швидко, що Джіні навіть не встигла зреагувати. Герміона зігнулася навпіл, руки зчепилися на животі, в пальці вп’ялися в шкіру. Вона впала колінами на дерев’яну підлогу, і з її грудей вирвався глухий, задушений стогін.

Біль накрив її з головою. Сильний, нищівний. У неї перехопило дихання.

— Мерліне, Герміоно! — скрикнула Джіні та швидко дістала паличку з-за пояса.

Вона одним рухом прибрала все та впала на коліна перед дівчиною. Вона схопилася за її плечі, намагаючись зрозуміти, що відбувається, поки Герміона беззахисно чіплялася за свою шию.

— Заспокойся, — намагалася достукатись до неї Джіні. — Тобі треба заспокоїтися. Якщо ти цього не зробиш, м’язи не розслабляться, чуєш? — та струснула подругу за плечі в надії, що це допоможе.

Але було марно. Герміона втратила свідомість, як раз перед тим, як Джіні наслала на неї якесь закляття.

А потім настала тиша.

Та сама, котрої Герміона постійно шукала.

Спокійна. Глибока. Без болю.

Їй просто потрібен був перепочинок. Як завжди.

Снився їй щасливий час. Вона бачила себе знову у вітальні Ґрифіндора: полум’я каміну кидало м’яке світло на старі крісла, на червоно-золоті прапори, на обличчя її друзів. Гаррі сперечався з близнюками, намагаючись довести щось очевидно безглузде, а Рон, заливисто сміючись, підкидав жару. Близнюки, звісно, не лишалися в боргу — їхні палички миготіли в руках, і вже за мить на Роні виростали вуха ельфа чи синіла шкіра Гаррі. Усе здавалося настільки живим, що Герміона відчула, як всередині щось стискається від ніжності. Вона сиділа в старому кріслі біля каміну, затиснувши у руках книгу, і спостерігала за ними. За сміхом, за рухами, за тим, як Рон ледь не випав із крісла. І раптом сльоза скотилася щокою. Майже непомітна. Вона сама не зрозуміла, чому. Усе ж було добре.

Але не для тієї Герміони, що прокинулася щойно.

Коли вона розплющила очі, її зустріла не вітальня Ґрифіндора, а тьмяне світло її власної кімнати. Десь краєм вуха чулися легкі ухання Левконії. В очах відчувався дискомфорт, наче вона занадто довго спала або плакала уві сні. Але біль швидко відступив. Герміона повільно повернула голову й зрозуміла, що справді вдома — наскільки це місце може бути домом. Повітря було наповнене знайомим запахом сушених трав. Цей аромат завжди приносив їй полегшення та відчуття безпеки.

На лобі ще лежав вологий рушник. Вона обережно прибрала його, сперлася на лікті й озирнулася. Біля дверей, у своєму старому в’язаному кардигані, сиділа Молі. Жінка тихенько дрімала, схиливши голову на груди, а в руках усе ще тримала такий самий рушник. Герміона тільки посміхнулася їй ніжно.

— Молі, — сказала ледь чутно, бо відчувалася сильна спрага.

Але вона не відреагувала ніяк. Тому Герміона скинула із себе ковдру, сівши на край ліжка. В голові відразу ж запаморочилося. Вона знову притулила до лоба ледь прохолодний рушник. Декілька хвилин посидівши, звикнувши знову до вертикального положення, ступила декілька кроків босими ногами. Вона відчувала сильну слабкість у тілі, але це було і не дивно, бо після перетворення таке відчуття було майже завжди. Якась годинка, свіжа булочка з кухні та гарячий чай завжди приводили її до тями.

— Молі-і, — повторила, торкаючись її долоні.

Жінка відразу підскочила на стільці та різко обдивилася приміщення, поки не побачила перед собою Герміону.

— О, дівчинко моя, — видихнула вона, і в голосі відчувалось таке щире полегшення. — Ти прокинулася! — і одразу потягнула її в обійми.

— Звісно прокинулась, — говорячи їй в шию, вона відчула різкий аромат випічки.

— Ми всі так переймалися за тебе, — нарешті випустила її з міцних обіймів.

Але Герміона задумалась на секунду про цих “всі”, бо єдина хто і справді міг турбуватися про неї — жінка навпроти.

— Та що тут перейматися, наче я ніколи не втрачала свідомість, — та відійшла на кілька кроків, щоб знайти якийсь стакан.

Хотілося дуже пити. Тому першим ділом знайшла свою паличку та начаклувала собі трохи такої бажаної рідини. Молі спостерігала за тим, з якою жадібністю вона її випила.

— Ти проспала дві доби, — додала тихо Молі позаду. — Ми не знали, що з тобою відбувається. Вже думали кликати мадам Помфрі, якщо ти сьогодні не прокинешся.

Але коли Герміона ставила склянку на стіл, побачила, як на ньому горіла свічка. Та сама свічка.

— Що?! — вона різко обернулася.

— Я знаю, що ти б не хотіла, щоб інші знали про твої… — почала Молі, але Герміона її перебила:

— Ні, ні, почекай. Скільки я була без свідомості? — від такого різкого руху вона відчула легке запаморочення.

— Дві доби, — повторила та, тепер уже трохи розгублено.

— Скільки зараз часу? — запитала Герміона, нервово шукаючи очима щось по кімнаті.

— Майже десята вечора, — відповіла Молі після павзи, ще не зовсім розуміючи, що відбувається.

— Трясця, трясця, трясця… — прошепотіла Герміона, метаючись кімнатою.

Вона почала гарячково шукати свої речі. Черевики, що стояли охайно біля ліжка, сорочку, що була складена на стільці, маленький мішечок, без якого вона не могла не з’явитися. Пальці ковзали по поверхнях, шукаючи все необхідне, що навіть не помітила, як декілька нотатків впали на підлогу.

Молі стояла посеред кімнати, м’явши рушник у руках, не знаючи, чи варто втручатися. Її обличчя сповнилося тривоги, але вона мовчала. Лише спостерігала, як Герміона, бліда й ще ледве на ногах, метушиться, намагаючись зібратися, ніби від цього залежало щось надто важливе.

— Герміоно… — нарешті озвалася вона тихо, але відповіддю їй був лише шелест одягу й швидкі, нетерплячі рухи.

Герміона не мала часу пояснювати.

— Тобі потрібно відпочити. Куди ж ти збираєшся? — все ще стискаючи рушник.

— Відпочину потім, — відказала Герміона та, вже закинувши мантію на плечі, вийшла із кімнати.

Вона йшла швидкими кроками, щоб якнайскоріше опинитися за бар’єром. Повітря у будинку було насичене звуками життя, що триває. Це дуже контрастувало з тією тишею, що була в коридорах біля її кімнати. Під ногами поскрипували старі дошки, а за вікнами сутінки вже лягали на двір. Але проходячи повз кухню до коридору, що вів у низ, її зупинив Джордж.

— Герміоно! — голос Джорджа прозвучав різко, але за мить у ньому прорізалось щось тепле, полегшене. — Слава Мерліну, ти отямилася!

Він навіть не встиг дочекатися її відповіді і просто схопив її в обійми, міцно, щиро, наче боявся, що вона знову зникне. В ніс вдарив запах диму, пилу, наче він нещодавно користувався камінною мережею. Вона не відштовхнула його. Лише поклала долоню йому на груди, легко, але наполегливо, і змусила трохи відступити.

— Вибач, я запізнююсь, — та роз’єднала його руки, що тримали її.

— До схованки? — запитав різко.

— Так, — коротко кинула вона, не маючи наміру пояснювати більше.

— Ти все ще бліда. Виснажена, — взяв її за плечі та намагався оглянути обличчя.

— Припини, — сказала вона тихо, але з такою твердістю, що він одразу застиг. — Я роблю свою роботу.

Вона звільнилася з його хватки й рушила далі. Її черевики глухо відлунювали по сходах. Але ззаду почувся важкий видих, на котрий вона не звернула уваги. Її зараз не турбували його образи, тому що на неї чекав Мелфой. І хто зна, що могло трапитись, якщо вона не явиться.

Тому з’явилася вона серед руїн старого коридору запихана, скуйовджена, із серцем, що билося так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. На мить сперлася об стіну, щоб перевести подих, бо в голові все ще трохи паморочилося. Потім, спіймавши в уламках дзеркала, що ще ледь тримається на стіні, своє відображення, швидко пригладила мантію, пальцями розправила волосся. Хоч як вона не намагалася виглядати зібраною, її виснаження видавало себе. Тіні під очима, бліді щоки, тремтіння пальців. Але вона все одно стояла рівно.

Але дивніше зі всього, що відбулося сьогодні — вона відчувала його запах. Тут, в десятці метрів від нього. І навіть запах трав, котрим він наче натирався спеціально — до гидотного різний — не міг замаскувати його особистий. І вона нарешті зрозуміла, що саме він їй нагадує.

Вона обожнювала шоколад, але зараз не хотіла б відчувати його.

— Ти запізнилась, — холодно мовив він без жодного привітання.

— На те були причини, — без вибачень.

Вона змусила себе триматися, навіть коли його погляд ковзнув по ній оцінювально. Холод, що завжди був між ними, став відчутним, майже фізичним. Цього разу він з’явився вже без маски, але все ще демонструючи свою нову важливість цим клятим одягом.

— Чому я маю витрачати свій час на тебе, якщо ти його не поважаєш? — та глипнув із злісним блиском в очах.

— Тому що в нас є домовленість, — відповіла Герміона спокійно, не даючи йому задоволення бачити її роздратування.

Вона була знесилена для нової перепалки. Перетворення забрало в неї ледь не всі сили, але вона все ж тут. Прийшла, попри все. І в нього точно не було права дорікати їй за п’ять хвилин запізнення..

— Ця домовленість була між тобою та Снейпом. До речі… — зробив павзу та всівся на стілець біля вікна, на той самий стілець де сиділа вона минулого разу. — Снейп живий. Це все, — додав він і підняв руку, немов перешкоджаючи можливості поставити ще бодай одне запитання.

Герміона стисла щелепу. Вона вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але потім згадала попередні зустрічі, його манеру все перевертати проти неї.

— Я пам’ятаю це правило з минулого разу, — все ж огризнулася, хоч і тихіше. — Я хотіла сказати, що навіть якщо це було між мною і Северусом, то хіба не ти зараз виконуєш його обов’язки?

Вона повільно, демонстративно, відсунула стілець з іншого боку столу. Гучний скрегіт дерева відбився луною у напівзруйнованому приміщенні. Сіла, схрестивши руки на грудях та закинувши ногу на ногу.

— Тож, виконуй, — додала.

Він лише зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Знаєш, — промовив, піднявши підборіддя й глянувши вгору, наче розмірковував над чимось вищим за все це, — я навіть не впевнений, чи варто притримуватись цієї домовленості.

— Ти намагаєшся мене розізлити? — вона спіймала цю дивну інтонацію в його голосі.

— Ні, — він усміхнувся, ледь нахиливши голову. — Лиш кажу як є, — вдивлявся пильно, наче Герміона його і справді розкусила.

Це було трішки дивно спостерігати за його таким — грайливим? — настроєм. Якої реакції він чекав від неї? Наче пробував її межі. Наче хотів перевірити, скільки вона витримає, перш ніж зірветься. Герміона все ніяк не могла збагнути його мотивів. І не тільки в цю ж секунду. Взагалі. Це було наче цілком прозоро — він теж хоче своєрідної перемоги над Волдемортом, але його дивна поведінка зовсім не підкреслювала цього. Навпаки. В неї з'являлося тільки ще більше сумнівів, відчуття, що вона не може відкрито запитати у нього про плани його ж господаря.

Вона різко нахилилася вперед, переплівши пальці й спершись ліктями на стіл. Її голос став нижчим, твердішим.

— Отже, — поглянула на нього з серйозним виразом обличчя, — ти зараз же полишаєш всі свої думки, що не стосуються нашої співпраці та виконуєш всі зобов’язання, що були тобі доручені Снейпом.

Вона говорила це тоном, котрий не приймав відмови. Вони ще на початку мали б вибудувати якісь правила та розмежування. Але через його пиху вона не мала жодного шансу не злитися на нього. Тому сьогодні пообіцяла собі тримати себе в руках. Хоча дехто цього, здається, не бажав.

Мелфой підняв брову, злегка усміхнувшись, але в його очах промайнуло щось інше, якийсь короткий, майже непомітний спалах уваги. Наче він щойно згадав, із ким має справу.

— Яка мені з того вигода? — його вираз обличчя зробився серйозним.

— Якщо ти все ж тут, то я можу сміло припустити, що ти бажаєш його падіння, — вона дивилась йому прямо в очі.

Але його це не лякало. Нітрохи. Він наче поглинав її погляд та намагався втримати його на собі. Наче саме цього він і бажав. Його зіниці почали розширюватися, здавались бездонними, і з кожною секундою Герміона відчувала, як у скронях наростає тиск.

Спершу легкий, потім — сильніший.

Ніби хтось руками стискав її голову, пробираючись крізь думки та чуючи відгомін чужих, яких вона не запрошувала. Її серце закалатало, повітря стало важче вдихати.

Знову.

Цей тиск був грубим, нетерплячим, чужим.

Вона схопилася за голову, пальці втиснулись у скроні. Боліло так, що з очей виступили сльози. Світ навколо почав хитатися, ніби хтось розмазував його перед очима. Вона похитнулася на стільці.

Перед очима почали спалахувати спогади в зворотньому порядку. Як вона відштовхнула Джорджа, як Молі нервово крутила в руках рушничок, як вона сама розплющила очі та розглядала свою кімнату.

Герміона затремтіла. Вона розуміла, що відбувається.

Але не могла повірити в це.

Невже..?

Мелфой — легілімент.

Це неможливо.

Але коли її спогади дійшли до Джінні, коли вони сиділи в кімнаті Гаррі, вона занервувала настільки, що піднялася зі стільця, та гаркнула:

— Досить! — крик вирвався з неї різко, з глибини грудей.

Сила, що спалахнула в ній, вдарила хвилею, наче вибух магічного імпульсу, змусила Мелфоя втратити контроль та вийти з її спогадів. Вона відчула це. Наче восьминіг відпустив свої щупальці, що вже встигли вп'ястися в ніжні тканини. Це було до чорта боляче. Вона ледве втрималася на ногах, упершись руками в край столу. Дихання рвалось із грудей, тіло тремтіло.

— Ах ти, підстилка погана! — вигукнула вона, витягуючи паличку з кобури на стегні.

Мелфой ще не встиг зреагувати. Його очі розширились на мить, перш ніж він сам потягнувся до пояса. Але Герміона була швидшою. Рефлекси, натреновані боями, спрацювали раніше за думку.

Вона перестрибнула через стіл, ковзнувши по його поверхні, і опинилась перед ним. Її рух був різкий, але точний. Вона притиснула свою паличку до його горла, недалеко від сонної артерії. Один невірний рух і Мелфой міг втратити свідомість.

Він застиг.

— Вмієш чаклувати без палички, — це було не питанням.

Вона бачила, як його груди повільно здіймаються при вдиху. Його очі вже не були порожніми. У них з’явилося щось живе, уважне. Він розумів, що вона не жартує.

Ох, він це прекрасно розумів.

І вона справді не жартувала.

Він не ворушився. Але це вже не вона була причиною цьому. Йому доведеться бути обережним, адже просто перед ним — жінка навколішки на столі та тицяє паличкою в горло. Ситуація, погодьмося, могла трохи бентежити.

— Як і ти, — нарешті вимовив.

— Що ти хотів побачити? — гаркнула вона йому просто в обличчя.

— Як ти мене виштовхнула? — його улюблений прийом — питання на питання.

Герміона тільки сильніше втиснула кінчик палички йому в шию. І там, де вона торкалася шкіри, з’явилась бліда пляма.

— Відповідай! — її голос зірвався, перетворившись на глухий рик.

Він не відводив погляду. Не кліпав. Але Герміона знала, це була не хоробрість, а вичікування. Він хотів побачити, як далеко вона зайде. Та вона не збиралася дозволяти йому хоч щось взяти з її пам’яті. Ніколи.

Вона не дозволить йому зазирнути в ті ночі, коли її тіло розривалося від болю під місяцем. Не дозволить побачити, яким став Гаррі, завдяки люб’язності його ж лорда. Це було надто особисте. Надто святе, щоб оскверняти це його поглядом. Вона ладна сама загинути, але не дасть йому, Мелфою, дізнатися про це.

— Це найпростіший спосіб дізнатись твої мотиви, — нарешті відповів.

— Твій поганий рот чимось зайнятий? — блискавично нахилилася ближче, щоб він точно відчув на собі її лють. — То міг просто запитати!

— А якщо ти мені збрешеш? — запитав вже тихіше.

— Як ти й казав, — прошипіла вона крізь зуби, — поглянь, де ми знаходимось. Як думаєш, чи хотіла б я тут сидіти й витрачати час на такого, як ти?

Він трохи відвів голову назад, бо кінчик палички боляче втиснувся. Вона бачила, як на його шиї здригнулася жила.

— Це мій клятий обов’язок, — сказала вона, відштовхуючи його різким рухом і підводячись.

Та палички не опустила. Тримала її впевнено, мов продовження власної руки. Вона дивилася на нього з такою злістю, що її пальці тремтіли. Хоча б на мить хотілося вдарити його якимось закляттям, аби відчув бодай частину того болю, який вона терпіла. Аби він відчув яким “солодким” може бути це життя. Але вона втрималася.

Знову він вивів її із себе. Знову вона відчувала таку жагучу злість, що всю втому як рукою зняло.

І саме зараз, серед всіх “добрих” побажань в його сторону, раптом блиснула думка. Зухвала, майже божевільна, але така ясна:

— Ми маємо укласти власну угоду.

Він примружився.

— Яку ж? — з острахом і цікавістю.

— Обітниця, — сказала сміливо.

Мелфой завмер. Здавалося, навіть дихати перестав. У Герміони серце гупало так голосно, що вона сама чула його удари у вухах. Але вона стояла непохитно, паличка все ще спрямована просто на нього.

Це була божевільна ідея. Абсолютно. Але іншого виходу не існувало. Вони не довіряли одне одному — це було взаємно. А обітниця могла стати єдиним способом утримати його під контролем. Якщо він справді тут, бо хоче перемоги, тоді він міг стати корисним. Якщо ж ні — то принаймні вона знатиме, що його смерть не буде марною.

Не завжди можна отримати таку чудову можливість.

— Відповідай! — натиснула на нього.

— Згода, — його обличчя стало різко серйозним.

— Прибери руку від палички, — наказала.

— А ти свою, — відповів так само.

Але жоден з них не збирався її прибирати. І саме тому обітниця здавалася такою необхідністю в цих умовах недовіри.

— Ти ж розумієш до чого це призведе? — його очі пробіглися її обличчям.

Вона нічого не відповіла, тільки спостерігала як його пальці то розслабляються, то стискаються на ручці палички.

— Це — зрада, — пояснив, що має на увазі.

Герміона різко підняла погляд йому в очі, що дивилися на нею з дивною зухвалістю. Він припідняв одну брову, ніби натякаючи, невже хороша дівчинка може робити такі погані речі?

Так.

Ця дівчинка вже і не таке робила. І могла б зробити і набагато гірше. Бо все що мало значення — це перемога. І вона згодна була заплатити будь-яку ціну за це.

— Ти ж сам сказав, що не довіряєш мені. Хоча все рівно прийшов сюди. Все ще сидиш тут, — стиснула сильніше паличку, стоячи непохитно.

— В мене не було іншого вибору, — піднявся зі стільця. — А ти? Чи настільки відчайдушна, що готова довіритися людині з якої почалося це все? — в його голосі вчувся яд.

Але їй здалося дивним те, що він повторив фразу, слово в слово, яку говорять всі без виключення, коли десь в діалозі звучить його прізвище.

— Я роблю те, що маю, — зціпивши зуби.

І це прозвучало як нагадування більше самій собі, ніж йому.

— Щоб зупинити більше смертей. На відміну від тебе. Я не маю розкоші думати про власну гордість.

— О, ця знаменита героїчна самопожертва. Від цього так і віє ліцемірством. Ти ненавидиш мене більше, ніж будь-хто інший, — він зробив маленький крок до неї. — А я — тебе. І ти все ще хочеш, щоб ми були пов’язані магією, сильнішою за шлюб. Це огидно, — сказав останнє пошепки.

— Мені байдуже, що ти відчуваєш до мене. Я намагаюсь знайти шлях до перемоги. Ти лиш інструмент, яким я хочу скористатися, — його обличчя сіпнулося на цій фразі. — Як і ти. Ти теж користуєшся всіма іншими. Різниця лише в тому, що я хоча б не вдаю, що це “шляхетно”.

Мелфой наче завмер на секунду. Його зверхність на мить змінюється чистою, неприхованою ненавистю.

В кімнаті повисла гнітюча тиша, що давила своєю важкістю. Але це було зовсім не порівняно з тим, з яким викликом вони дивилися одне на одного. В цій невидимій сутичці, здавалося, що весь світ звузився до двох людей, які мали занадто багато причин ненавидіти одне одного — і все ж були змушені стояти поруч.

Герміона стояла нерухомо, немов її прибило до підлоги власними думками. Вона знову прокручувала останні десять хвилин в голові, ніби намагаючись зрозуміти, у який саме момент усе пішло не так.

Мелфой проник в її розум так швидко, що вона навіть не встигла зреагувати. Один його погляд, ця холодна зосередженість і прошу — її свідомість розкрилася, ніби двері, які він прочинив без жодного зусилля. Вона відчула сором, справжній, гострий як після програної битви. Її руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Герміона наче захлинулася цим відчуттям пережитого.

Так, вона знала, як тримати удар. Знала, що це витримувати біль, як розраховувати свої кроки та супротивника, коли кожна секунда вирішує життя. Але ніколи раніше не відчувала, як це, коли тебе зламують зсередини. Коли свідомість здається, попри всю свою силу волі.

Десь глибоко в голові щось клацнуло. Тихо, ледь відчутно, але так, що вона не могла не помітити. Наче складна задача нарешті роз’язалася. Наче маленький шматок пазлу, який довго не підходив, раптом став на своє місце. І разом із цим клацанням вона відчула… Не полегшення, ні. Щось складніше.

Наче частина її нарешті зрозуміла одну з причин — чому він тут. Чому саме його відправив Снейп до неї. Її могла наздогнати його участь.

Їй потрібен був Мелфой.

Як би їй не хотілося цього визнавати, без нього — без цього зв’язку — вона могла не впоратись.

Мелфой тоді не просто вторгся в її думки. Він став ланкою, якої не вистачало. Його магія відгукувалась у ній чітко, як відлуння власних думок.

І це було лячно.

Секундна думка про те, що хтось інший може зробити те саме — хтось сильніший, жорстокіший — прорізала її мозок, як лезо. Якщо Волдеморт отримає такий доступ, якщо він торкнеться її розуму з тією ж легкістю, усе закінчиться.

Цього вона не допустить.

Ніколи.

Але тепер вона знала: щоб навчитися захищатися — їй потрібен саме він. Той, хто вже зумів зламати її, бодай на мить. Той, хто знає, як це робиться і, можливо, зможе навчити її тримати оборону.

І саме це усвідомлення виявилося найважчим.

Вона не сказала цього в голос. Поки ні. Але вона вже точно знала, чого вимагатиме від нього.

— Тож, — промовила вона після короткої паузи, — давай спробуємо довіритись один одному.

В її голосі не було прохання.

Мелфой довго мовчав, потім, із тим самим напруженим, ледь іронічним виразом, кивнув.

Довіра.

Смішне слово. Якщо враховувати по які саме сторони барикад вони знаходилися. Попереду на них чекало щось більше, ніж просто угода.

Герміона, стискаючи в пальцях паличку, усвідомлювала, що зараз її життя точно звертає не туди, але вона не могла цьому протистояти. Лише прийняти.

Вони обидва почали опускати свої палички, не зводячи очей одне з одного.

— Але ти подумала, що нам потрібен той, хто накладе закляття? — він зупинився на крок від неї.

Запах, що шлейфом слідував за ним вдарив їй у носа, але вона лиш затримала дихання, не бажаючи відчувати його.

Цей запах завжди асоціювався у неї з домом і затишком. Він був надто схожий на те, що колись викликало в ній спокій.

На теплу кухню в батьківському домі, коли мама ставила на стіл ще гарячий шоколадний пиріг кожні вихідні, коли Герміона приїздила додому. Було до чортиків приємно і сумно відчувати його. Але не від нього. Не від тієї людини, що була причетна до позбавлення її цього затишку.

— Чи зможеш ти довірити цю зраду комусь? — промовив він майже пошепки, дивлячись їй у вічі.

Вона розуміла до чого він веде і схоже, що він подумав про Непорушну обітницю. Тоді їй стало цілком зрозуміло чому він так сіпнувся. Але він точно не знав, що Герміона може зв’язати його ще міцніше із собою, що Непорушна обітниця здасться йому просто дитячою казкою.

Наче сторінки книги промайнули тоді перед обличчям, вона згадала дещо корисне. Таке, що може врятувати цю ситуацію.

— Ми використаємо іншу обітницю. Але не менш сильну, — вона зробила легку павзу. — Обітницю довіри.

— Обітницю довіри, — повторив він і в його голосі промайнула тінь чогось, що вона не чула від нього раніше.

Невпевненість?

— Ти ж розумієш, що вона має смертельні наслідки? — сказав він та хотів посміхнутись.

Але не зміг. Він розумів, що дороги назад немає.

— Головне, щоб ти пам’ятав про це.

Чи хотів справді Мелфой дізнатися її межі — невідомо, але він отримає відповідь.