Щеня

Вони стали один навпроти одного, наповнені рішучістю та, якогось роду, відвагою. Дивилися невідривно в очі, концентруючись на думках, які от-от мали бути промовлені. Декілька хвилин до цього вони встигли проговорити важливі — хоча й здавалося, що для Мелфоя вони були зовсім незначні — деталі, що мали супроводжувати цей процес.

Герміона намагалась не показувати свого занепокоєння. Хоч вона й виглядала стримано, всередині її трусило від страху. І не тільки через те, що це, чорт забирай, клята Обітниця довіри з клятим Мелфоєм, а й через те, що тільки після неї вона зможе мати справу з чоловіком навпроти. До цього ж вона боялася, що він ляпне якусь дурню.

Але якщо чесно, вона сама була не кращою, якщо так замислитись. Думка про те, що останні слова, які вона збирається промовити, вводила її в мандраж, що міг розкрити її з головою. І вона в жодному разі не мала допустити, щоб Мелфой зрозумів це раніше, аніж обітниці проникнуть всередину.

Вони стояли близько — достатньо, аби вона чула його пульс. Повільний, рівний, упевнений. Це зводило її з розуму. Він здавався абсолютно спокійним, ніби те, що відбувалося, не мало жодного значення. А вона ледь дихала. Відчувала тепло, що йшло від його тіла, і це було несподівано. Вона завжди вважала його холодним, як лід. Але зараз, коли між ними лишався один крок, він здавався дивно живим. І це бентежило.

Чому сьогодні все здавалося настільки насиченим та яскравим: звуки, аромати, відчуття? Це було дивно, але Герміона пообіцяла собі подумати про це пізніше, коли опиниться сам на сам зі своїми думками.

— Готовий? — запитала вона у нього. 

Себе теж. 

Обітниця довіри — це не іграшка. Не виконай одну з умов — і ти не виправдав довіри іншого, а отже на тебе чекала смерть. Не швидка і не безболісна. Що б там не сталося, вона приймала ці ризики та розуміла, на що зараз йде.

— Так, — відповів він упевнено.

Мелфой приймав правила цієї гри. 

— Простягни руку, — сказала вона, підіймаючи паличку.

Коли їхні долоні опинилися поруч, край його рукава задерся, і вона побачила частину Чорної мітки. Це вчергове нагадало їй з ким вона мала справу. Її шкіра на мить здригнулася від спогаду про те, що вона сама носила на собі інший знак — шрам від руки Белатриси.

Він теж помітив. Його очі ковзнуди до її передпліччя, де з-під рукава визирав старий, білий рубець. Він не сказав нічого, але вона бачила — він затримав погляд.

Герміона торкнулася паличкою вказівних пальців і зробила по надрізу. Із рани одразу ж виступила тонка цівка крові. Піднявши очі на Мелфоя, вона чекала, що він відсмикнеться. Що в його очах з'явиться та сама огида, яку вона пам'ятала зі школи. Але її не було. Вона лиш побачила, як він відтягує комір, що щільно закривав шию. На мить завмерла, спостерігаючи за його готовністю, а потім провела пальцем від кадика до ямки між ключицями.

Герміона різко вдихнула. Її наче пройняло током — від кінчика пальця, що торкався його шкіри, аж до кінчиків вух, які почервоніли в ту ж мить. Вона одразу спробувала знайти цьому виправдання, і перша думка здалася їй цілком розумною: це все магія. Вона не хотіла собі в цьому зізнаватися, але це відчувалося як ковток свіжого повітря після затхлого кутка у власній клітці.

Герміона кивнула, збираючи всю рішучість.

Мелфой чекав, не зводячи з неї очей, поки вона опускала руку, вже стиснуту в кулак. Далі була його черга. Він одразу простягнув руку до неї, але на мить зупинився, перш ніж торкнутися її. Якби Герміона не спостерігала так пильно, то, може, навіть не помітила б цього.

Він провів криваву доріжку на її шиї. Тіло вмить вкрилося мурашками, а серце забилося так сильно, що, мабуть, і Мелфой міг би його почути.

Але вона взяла себе в руки та зробила останній рух паличкою, промовивши:

— Конфідо.

Місце на шиї відразу ж потепліло і між ними з’явилося легке ледь помітне коло світіння. І від цього вмить стало ще страшніше. І шляху назад вже не було.

Герміона не відводила погляду від світіння, заворожена його красою та силою. Піднявши знову очі на Мелфоя, була готова промовити свої слова.

— Чи довіряєш ти, Драко Луціус Мелфой, — голос Герміони йшов рівно, хоч усередині все в ній стискалося, — настільки, щоб таємно передавати дані, що стосуються Темного лорда та ліки, котрі необхідні нам?

Він злегка підняв голову, очі округлилися. Здавалося, почувши повне ім’я, на мить розгубився.

— Довіряю, — відповів нарешті, не зводячи з неї погляду. 

Його голос звучав твердо. Герміона бачила, як рухаються його губи, як м’язи на обличчі ледь напружуються. Він контролював кожен свій подих.

Сяйво спалахнуло слабким світлом, теплі імпульси побігли догори по шкірі. Її магія і його — резонували, насичуючи силу обітниці.

— Чи довіряєш ти настільки, щоб не чинити дій, що безпосередньо шкодять Ордену та виконувати завдання, котрі потребуватимуть твоєї допомоги? — її голос став ще рішучішим, у ньому більше не було тремтіння.

— Довіряю, — коротко, без паузи. 

Але в його очах промайнуло щось, схоже на відчуття болю. Він ніби проковтнув слова, які хотів би додати, але не міг, бо обітниця не дозволяла. Світло між ними спалахнуло яскравіше, неначе стягнувши магію тугим вузлом. Тепер довкола них було видно чітку мотузку сяйва.

— Чи довіряєш ти мені настільки, щоб навчити мистецтва Оклюменції так, щоб жоден інший не зміг проникнути в мою свідомість і щоб усяке знання, якого ти випадково торкнешся під час цього, ніколи не стало зброєю у твоїх руках? — сказала вона, і цього разу голос зрадницьки ослаб.

Він звузив очі, погляд його потемнів. Тиша між ними набула густоти, мов перед грозою. Його щелепа напружилася, і Герміона відчула, що в ньому наростає роздратування. Вона бачила, як важко йому вимовити відповідь, але обітниця не дозволяла ухилитись.

— Довіряю, — прохрипів він. 

Коротко, різко. Його голос прозвучав так, ніби це слово виривалося силою. Магічна нитка здригнулася, і на мить обох осяяв спалах — обіцянка, якої мусить дотримуватись.

— Чи… — вона зібрала всю волю, щоб не здригнутися. — Чи довіряєш ти настільки, щоб не брехати мені, доки триває наш союз, визначений цією обітницею?

Цього разу він навіть не намагався приховати свого розлючення. Його очі звузились до лез, в кутиках губ промайнула гірка посмішка. Він нахилився трохи ближче, його голос став тихим, майже шипінням:

— Довіряю.

Їй здалося, що це було радше клятвою помсти, ніж покори. Але слова вже пролунали — і обітниця прийняла їх. Світло навколо них спалахнуло вчетверте.

Герміона відчула, як по спині пробіг холодний піт. Вона зрозуміла, що зробила помилку, починаючи першою. Але відступати вже не було куди. Вона коротко кивнула, передаючи ініціативу йому.

Мелфой вдихнув повільно, його груди злегка піднялися.

— Чи довіряєш ти, Герміоно Джин Ґрейнджер, — промовив він її ім’я так, що вона відчула, як воно прозвучало в кожній клітині її тіла, — настільки, щоб ділитися зі мною даними щодо Ордену?

— Довіряю, — відповіла без тіні сумніву.

Магічна нитка на мить спалахнула, закріплюючи ще одну обіцянку.

— Чи довіряєш ти настільки, щоб не розголошувати про нашу домовленість Ордену чи будь-кому іншому?

— Довіряю, — вона майже прошепотіла це.

Він не відводив погляду, вдивляючись у неї, немов намагаючись вичитати, чи справді вона вірить у те, що каже.

— Чи довіряєш ти настільки, щоб допомагати у виконанні завдань, що збігатимуться з метою Ордену, не ставлячи під загрозу мого життя? — запитав він, трохи нахилившись ближче, його голос знизився до шепоту, глибокого, низького, з відлунням небезпеки, роблячи наголос на останньому.

— Довіряю, — твердо.

Світло навколо них почало пульсувати, з кожною секундою яскравіше. Повітря між ними стало гарячим, як перед вибухом. Герміона відчула, як її серце гупає в грудях — він мав сказати останнє.

Він замовк. Здавалось, довго. Його погляд потемнів, дихання сповільнилося. Він роздумував. І коли заговорив знову, в голосі було щось зовсім інше. Не холод, не злість. Невловима тінь цікавості, змішана з викликом.

— Чи довіряєш ти, — він зробив коротку павзу, наче смакуючи кожне слово, — настільки, щоб виконати моє одне бажання, яким би воно не було, і коли б воно не було промовлене?

Герміона завмерла. Світло між ними затремтіло. Вона відчула, як кров відхлинула від обличчя. Його холодні очі вп’ялися в неї. Вона зрозуміла, що він зробив. Він залишив собі шлях. Можливість контролю.

— Довіряю, — сказала вона тихо. 

Голос її зрадив.

І в ту ж секунду — бах!

Мотузка, що зв’язувала їх, спалахнула яскравим білим сяйвом, а потім луснула, розсипаючись у повітрі сотнею золотих іскор. Вони ще кілька секунд плавали між ними, осідаючи на підлогу.

Мелфой, що і до цього вже був злий, зараз виглядав як бик, якого надто довго дражнили мулетою. Його очі блиснули і за мить він скоротив відстань між ними. Його руки вп’ялися в її плечі, і різким, грубим рухом він притис Герміону до старої шафи, що стояла позаду. Деревина глухо скрипнула.

— Раз тобі так кортить навчитись оклюменції, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна твердість. — Ось твій перший урок.

— Чекай… — ледве встигла вимовити вона, перш ніж її наскрізь пронизав різкий, пекучий біль у скронях.

Світ розсипався. Усе, що ще мить тому було кімнатою, змішалось у каламутний потік. Вона не була готова. Їй навіть не дали часу вдихнути, зібрати думки, бодай зрозуміти, що зараз станеться. Це відчувалось, наче її голові раптово з’явився ураган. 

Це було схоже на те, як вона в дитинстві випросила у батьків покататися на дорослій каруселі. Спочатку вона була повна цікавості та захоплення, але потім, коли карусель зробила перший оберт довкола себе, це все не виглядало вже не настільки гарною ідеєю. Її крутитило і крутило, допоки вона не вийшла. Її ноги підкошувались і в голові стояв шум, а вмістиме шлунку просилося на свободу.

Тепер було так само, тільки гірше. Це було не тіло, а свідомість, яку тягли в прірву. Вона намагалася зосередитись, але її мозок горів, немов хтось вивертав його зсередини. 

Ось вона вперше заходить у Велику залу Гоґвортсу. Далі тікає до туалету, бо Рон вперше назвав її зазнайкою. Ось вона бачить як Клювокрил напав на Мелфоя. Усе плуталося. Її думки, її страхи, її спогади — усе змішалося в один суцільний хаос.

Але Мелфой тримав її. Вона відчувала це навіть через затуманену свідомість. Його присутність була різкою. 

Він листав її спогади швидко, наче старий альбом, де він хотів знайти лише одну фотографію. Він, здавалось, не намагався побачити щось конкретне. Наче тягнув час, допоки Герміона зрозуміє його мотиви.

І тоді, серед тріску власних думок, вона почула голос:

— Давай, вижени мене, — прозвучало десь у закутку її голови.

Але вона не здатна була навіть відповісти, через те, як сильно крутилося в голові. Ще трохи і вона втратить свідомість.

Але її особисті благання зробити щось із цим на мить спрацювали, залишивши її в повному мороці і тиші. Герміона наче впала на дерев’яну підлогу. Довкола не було абсолютно нічого, лише болісні відчуття в тілі, що наче пульсували навкруги неї. Це не було ні кімнатою, ні хоч якимось звичним для неї простором. Вона покрутила головою в спробі знайти орієнтир, але чорнота була настільки густою, що аж дихати було важко.

— Що це? — запитала в тиші. — Чому тут так темно? — вона піднялася на ноги.

— Це в твоїй голові, тож я не маю відповіді. — відгукнувся голос. 

Він лунав звідусіль і ніби відбивався від невидимих стін, яких тут не було.

— Це зробила я? — запитала тихо, ковтаючи клубок, що встав у горлі.

— Можна й так сказати, — промовив він з легким відтінком якогось підтесту, який Герміона не могла розпізнати.

Вона згадала, як колись читала про оклюменцію. Але в жодній з тих книг не йшлося про те, як це відчуває жертва. Не було жодного слова про цей тягучий біль у скронях, про відчуття вакууму.

— Ти ж розумієш, що я не маю бажання тут стирчати, — пролунав знову голос Мелфоя, цього разу ближче, майже біля самого вуха.

— Але як? — вигукнула вона в нікуди.

— Так само, як півгодини тому. Дай мені відпір.

Вона заплющила очі. Тоді все сталося інстинктивно, в нападі люті, коли вона не хотіла, щоб він бачив її спогади. Це було чимось природним. Але зараз… зараз вона не могла навіть згадати, як саме це зробила.

— Ти хочеш, щоб я копався в твоїх мізках? — його тон став різкішим, нетерплячим.

— Ні… ні, — прошепотіла вона. — Я намагаюсь…

Але він почав знову цей калейдоскоп. Голова тільки більше почала розколюватися від напруження. Здавалось вперше за довгий час, вона не розуміла, що має робити.

— Гаразд! — почула вона свій голос наче звідкись.

Герміона намагалася оглянутися довкола, наче це були і справді сторінки альбому, який потрібно було просто закрити. Вона намагалась. Сконцентрувалась, ніби тримала в руках власну свідомість, стискаючи її до болю, але нічого не відбувалося. Потім відчула, як навколо неї починає щось рухатися. Невидима сила, наче вітер, що затягує в вир. Її наче хтось узяв за руки й тягнув кудись углиб.

І тоді — спалах.

Перед очима виникли розмиті обриси постатей. Вони швидко наближалися, набували кольорів, контурів, голосів. І за мить темрява розчинилася в м’якому золотому світлі.

Герміона стояла посеред знайомої кімнати.

Сонячні промені ковзали по підлозі, підсвічуючи пил, що кружляв у повітрі. На старому килимі сиділи троє підлітків, сміялися, сперечалися про щось зовсім неважливе.

Серце Герміони здригнулося.

Це були вони.

Вони троє.

Гаррі був у старому светрі, з вічно скуйовдженим волоссям, голосно сміявся. Вона і забула який він, його сміх. Рон — розвалився з гітарою на колінах, тримаючи її, як найцінніший скарб. Веснянки на його обличчі здавалися ще яскравішими від світла, що падало з вікна.

— Але, правда ж, хочу написати свою пісню, — сказав він, нахиливши голову й підбираючи акорди.

Герміона несвідомо опустилася навпочіпки поруч, відчуваючи, як у грудях стискається щось. Її пальці тремтіли, коли вона майже доторкнулася до його плеча, та рука пройшла крізь нього. Лише спогад. 

— Що, мрія про відбір у квідичну команду вже не така актуальна? — запитав Гаррі, відкинувшись на підлогу та закинувши руки за голову.

— Одне іншому не заважає, — відповів той.

— Що за гидотне місце? — Мелфой раптово з’явився ззаду.

Але Герміона не відповіла, все ще шокована, що їй вдалося зупинити Мелфоя, хоч і не так, як вона розраховувала. 

Це був один з сонячних днів у Барлозі, поки той ще був цілий. Якраз через тиждень після того, як вона стерла пам’ять своїм батькам. Вони тоді обидвоє стали її найбільшою опорою.

— А як щодо таких рядків, — Рон підняв очі до Гаррі, зосереджено перебираючи струни. — Як не крути — життя прекрасне. Любов, надія і тепло, — почав наспівувати приспів.

Слова були такими до болю знайомими. 

Герміона і забула вже, як саме має звучати ця пісня.

— Я тут не для того аби ти сиділа витрішившись на них, — сказав злісно позаду та підійшов до неї ближче.

Герміона навіть не встигла озирнутись, як світ довкола затремтів. Барліг, наповнений світлом, розсипався просто перед очима. Обличчя Гаррі та Рона зникли, а потім усе довкола почало швидко змінюватися.

— Давай, напружся! — гаркнув Мелфой, його голос уже звучав ближче.

Перед очима Герміони почали знову миготіти кадри її минулого. Обличчя, місця, битви, страх, кров, дім — усе змішалося в шаленому калейдоскопі. Вона намагалася зупинити це, втримати хоч один спогад, що вислизав з її рук, немов пісок, але не могла.

Вона хотіла крикнути, наказати цьому всьому припинитись. Але голос не слухався. Її свідомість, здавалося, більше не належала їй.

І тоді — зупинка.

Світ перед нею завмер. І Герміона відчула, як усе всередині похололо. Бо Мелфой зробив вибір.

Картина перед очима стала чіткою. І від одного лише погляду на неї по тілу пробіг холод.

Стара кімната в Мушлі, котра вже тоді трималася з останніх сил. Затхле повітря, запилене вікно, за яким чорніло небо. Вона бачила себе — молодшу, виснажену, бліду, забиту в куток. Її руки тремтіли, а губи беззвучно шепотіли слова, яких вона вже не могла згадати.

Герміона вдихнула гостро, мов отримала удар у груди.

— Дуже цікаво, — протягнув Мелфой, крокуючи повільно до неї в спогаді. — Чому ж ти така налякана? — його голос був низький, майже котячий.

Вона зрозуміла, що він робив це спеціально. Якщо він вишукував спогад, який міг би її зачепити, то зробив дуже влучний вибір.

— Це не має значення, — різко підвелася на ноги та намагалася відгородити себе від цього пильного погляду.

— Ні, поглянь же, — він обійшов її, спокійний, упевнений, навіть трохи насолоджувався її напругою. — Така бліда, тремтиш. Очі бігають у різні боки... Що це? — він нахилився трохи ближче.

Вона знову поглянула на себе, сповнену жаху, змучену від дії місяця та все ще тримаючи в собі відчуття провини за те, що сталося. Вона досі не пробачила себе. Змусила себе повірити, що це кара за її помилку.

— Ти під якимись зіллями? — кинув Мелфой насмішливо, йому було байдуже, що він торкається її болю.

— Відійди, — прохрипіла вона, роблячи широкий крок до нього.

Але він наче не помітив цього все ше наближаючись. Але Герміона пам’ятала, що буде далі. Вона не могла допустити, щоб він побачив це. Її охопила паніка, і не тільки від можливості бути розкритою. Вона знову переживала ці відчуття. 

Вона вчепилася за його руку та потягнула на себе. Якраз саме в той момент, коли Герміона зі спогадів несамовито закричала, змушуючи її живу знову здригрутися. Мелфой застиг на місці з кам’яним виразом обличчя.

Вона вхопилася за цей біль, за страх, за паніку та тримала їх, як ту мотузку, що могла вирвати її з темряви. І якимось дивом це спрацювало. Вона так сильно хотіла приховати це від Мелфоя, що якимось чудом змусила їх обох винирнути з цього спогаду, що не замовкав навіть у чорноті, що знову їх оточила. Хотіла позбутись цього страху, цього дикого відчаю, що вона відчувала тоді. Їй хотілося кудись сховатися. І здавалось її свідомість зрозуміла це надто буквально. 

Герміона відчула, як мантія Мелфоя виривається з її рук. Секунда — і все навколо розірвалося. Простір склався в спіраль, а її тіло підкинуло вгору, немов якийсь потік підхопив і вирвав її зі спогаду з усією силою. Її почало крутити, обертати, стискати. Відчуття було таким, ніби вона падала з величезної висоти, не маючи змоги навіть закричати. Повітря свистіло в вухах, а серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось розірве груди.

І раптом — удар. Вона впала з глухим гуркотом на землю, розкидану сухим листям. Трав’яний покрив був жорсткий, холодний, і перше, що вона відчула, як гостро болить спина. У роті стояв присмак металу, а в легенях — пустка, немов удар вибив із неї повітря. Вона застогнала, намагаючись перевернутись і вдихнути глибше. Кожен рух давався болем, ребра протестували, і навіть пальці, здавалось, гуділи після зіткнення з землею.

Повільно, хрипко вдихнувши, вона підвелась на коліна, потім обережно на ноги, тримаючись рукою за поперек. Повітря було прохолодним, чистим, з різким запахом сирої землі. Над головою було важке небо, майже темне. 

Вона озирнулася. Довкола стояв великий сад, зарослий. Високі живоплоти формували вузькі проходи, що тяглися вдалечінь, схожі на зелені стіни лабіринту. Поміж них була безліч квітів, більшість уже зів’ялих. Та найбільше серед них виднілися троянди.

Осінь. Вона відчула це шкірою. Прохолодне повітря, сухий шурхіт листя, запах вологи, що віщував перші приморозки. Герміона зробила кілька невпевнених кроків уздовж живоплоту, до його краю. Її ноги тремтіли від виснаження, але було і дивне відчуття, що вона потрапила в місце, куди не мала б ступати.

Коли дійшла до повороту, зупинилася. І серце завмерло.

Перед нею, за кількома рядами дерев, виднівся знайомий величний, темний силует будівлі  із високими вікнами.

Маєток Мелфоїв.

Її охопило відчуття, ніби холод прокотився вздовж хребта. Як вона взагалі тут опинилася? Це теж її спогад? Чи, може, свідомість закинула її сюди випадково в той день, коли…

Вона різко стиснула ліву руку, майже боляче. Пальці торкнулись місця, де під рукавом шрам і досі лишався помітним. Одне слово, вирізане у плоті.

Бруднокровка.

Тоді вона почула жіночий крик. Сповнений болю. Звучав так само, як той, що колись — або секунду тому — належав їй самій.

Вона підняла голову. З боку маєтку, крізь вечірній морок, пробивалася тонка смужка світла. Здавалось, задні двері були відчинені. Коли крик повторився, Герміона завмерла на мить, але потім, ковтаючи страх, рушила в той бік. Її кроки були обережні, майже безшумні. Листя шаруділо під ногами, а холод проникав під мантію, змушуючи тремтіти.

Коли вона підійшла ближче, світло стало яскравішим. Вона ступила на поріг. І застигла.

Перед нею, на підлозі просторої кімнати, лежало тіло Нарциси Мелфой. Бліде та непритомне. Її завжди акуратно вкладене волосся тепер було скуйовджене, прядки прилипли до обличчя. Сукня порвана й забруднена, а по мармуровій підлозі тягнувся тонкий кривавий слід.

Над нею стояв Волдеморт.

Герміона скам’яніла, відчуваючи, як усе всередині стискається. В цих спогадах він виглядав жахливіше, ніж вона бачила його востаннє. Його нелюлський вигляд, був ще більше схожим на зміїний. Його очі світилися темно-червоним, і цей блиск пробирав до кісток.

— Круціо! — вигукнув він.

Закляття вдарило Нарцису. Її тіло вигнулося дугою, крик прорізав повітря так, що Герміона мимоволі затулила вуха. Це був крик болю, що не мав меж, що роздирав свідомість. Він відгукнувся в Герміоні, наче це був її власний голос. Її серце забилося швидше. Вона зробила крок назад, але ноги відмовились слухатись. У грудях виростав страх. Живий, тваринний, такий, що змушує шкіру тремтіти.

— Мамо! — тільки зараз вона помітила Мелфоя, що стояв десь позаду, знерухомлений своєю тіткою.

Його тіло тремтіло, погляд був скляний, повний панічного відчаю. Він виглядав жахливо: блідий, виснажений, очі запалені від сліз. Здавалося, що це він був першим, кого катували. Його плечі опущені, губи потріскані, а руки — безвольно звисали, хоч пальці й здригалися, ніби намагаючись вирватися з невидимих пут.

Герміона ступила на півкроку, щоб краще роздивитися його. Невже цей спогад… Його спогад? Наскільки він давній? Вона не могла цього зрозуміти в тій напівтемряві, що була в кімнаті. Герміона зробила кілька обережних кроків уперед, намагаючись не дивитися на тіло Нарциси, що билася в судомах на підлозі. 

На ньому була якась чорна розірвана мантія, але з-за неї їй вдалося розгледіти шматочок зеленої краватки. 

Він тут ще школяр.

Герміона затримала подих в жаху усвідомлення. Він виглядав молодше, худіше, і зовсім по іншому, ніж сьогодні. 

Його обличчя переповнював жах та ні на мить не відривався від тіла матері, що стискалось у конвульсіях закляття. Він виглядав настільки беззахисним, що в Герміони защемило щось всередині. 

Але, коли вона збиралася зробити ще один крок, почула важкий стогін Волдеморта. Він зігнувся трохи та проскиглив. Нагіні, що завжди була поряд з ним теж зашипіла і закрутилася в кільця, ніби теж відчула щось невидиме.

— Ґрейнджер! — почула вона несамовитий крик вже живого Мелфоя.

І в ту ж мить Герміону наче різко смикнуло назад. Світло, стіни, запахи, крики — усе розлетілося на друзки. Її ніби витягнули за тонку нитку, що зв’язувала їхні свідомості, і кинули назад у реальність.

Вона впала на підлогу знайомої кухні, з болісним стогоном. Тверда реальність різко контрастувала з тим, що вона щойно бачила. Серце калатало в грудях, дихання збилося і вона судомно ковтала повітря. Перед очима все ще стояла ця картина.

— Що ти, в клятого Мерліна, зробила?! — пролунав над нею розлючений голос.

Мелфой стояв перед нею, блідий, спітнілий, важко дихаючи. Його руки тремтіли, але очі горіли люттю. Він нахилився, схопив її за плечі й різко підняв, немов вона нічого не важила.

Його пальці стискали її так міцно, що вона відчула біль. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів, і Герміона змогла відчути, як від нього йде жар.

— Я не знаю, — відповіла чесно.

— Що ти бачила?! — гаркнув він, різко струснувши її за плечі.

Голова Герміони різко відкинулася назад, і в очах потемніло. Болем прострелило від потилиці до скронь, немов хтось знову встромив у її череп сотні голок. Вона захиталася, ковтаючи повітря, намагаючись не втратити рівновагу.

— Твою… — видихнула крізь стислий рот, ледве стримуючи нудоту. — Твою матір.

Мелфой дивився на неї так, наче вона щойно сказала якусь вигадку. Його зіниці були розширені, дихання часте й уривчасте. Потім він знову схопив її, ще грубіше, наче сподівався витрусити з неї відповідь.

— Як ти це зробила?!

Його пальці боляче вп'ялися у її плечі. Герміона скривилася, намагаючись розправити їх, щоб хоч трохи зменшити тиск.

— Припини мене хитати! — крикнула, різко вирвавшись із його рук. — Я ж сказала — не знаю!

У його очах більше не було лише люті, тепер там палало щось інше, щось майже… Особисте.

— Це був твій план? — прошипів він.

— Що? — запитала вона, збентежено кліпаючи, бо не могла збагнути, про що він говорить.

— Твій хитрий, клятий план, щоб залізти в мій мозок? — він майже плюнув ці слова. — Ти хотіла це побачити, так? Хотіла копирсатися в чужих спогадах, Ґрейнджер? — тепер вони стояли майже впритул.

Герміона відчула, як у ній піднімається хвиля обурення.

— Ні, — твердо сказала вона, хоч голос її ще трохи тремтів. — Я не робила цього навмисно. Я… навіть не знаю, як це сталося.

Він дивився на неї ще кілька секунд, очі його палахкотіли. Потім він, здавалося, щось зрозумів, або, може, просто не витримав цього всього.

— От же я дурень, — пробурмотів він крізь зуби, відвертаючись. 

Його рухи стали різкими, нервовими. Він сунув руку в кишеню мантії, дістав невеликий мішечок і з силою кинув їй. Той вдарився об її груди і впав на підлогу.

— Давай. Міняй, — сказав він коротко, не дивлячись їй у вічі, простягнувши долоню.

Герміона стояла кілька секунд, не розуміючи, чого він хоче. Потім, швидко витягла свій мішечок, поклала в його руку. Мелфой відразу відступив, стиснув щелепу і, не сказавши більше жодного слова, розчинився у повітрі з гучним тріском.

Кімната стихла.

— Клятий Мелфой, — вичавила вона крізь зуби, розминаючи плечі, наче намагаючись знову зібрати докупи себе й думки.

Підняла свій мішечок з підлоги й теж роз’явилася.