Щеня

— Ти все-таки прийшов, — її голос був тихим, але в ньому відчувався присмак чогось гострого.

Цього разу це було беззвучно, майже невагомо і точно не порівняно з попереднім. Але все ж відчула його. Аромати завжди були слабкою стороною опонента.

— Бо ти покликала, — сказав чоловік в масці, заходячи повільними кроками до кухні на площі Ґримо та швидко кинувши погляд на свічку, що мерехтіла на столі.

Його голос звучав цього разу низько без жодного занепокоєння, наче муркотів в тій запиленій тиші, що панувала тут. Здавалось, зараз він був набагато впевненіший в своїх діях та самому перебуванні тут.

— Перевіряла, чи всі секрети цього місця розповів тобі Снейп, — та видихнула це речення, розминаючи шию, що зараз нила гірше звичайного.

Сьогодні був не найкращий день для зустрічі. Мабуть, найгірший за весь місяць. Але часу для довгих роздумів вона не мала. І саме тому вона викликала його трохи раніше, ніж за звичайних умов зі Снейпом. Більше для своєї ж безпеки, ніж його.

Тому її запланована перевірка продовжувалася далі, коли вона повільно піднялася зі стільця та почала знімати мішечок, що був пристебнутий на поясі, дивлячись йому прямо у вічі, єдине, що було видно за маскою. Потримала його декілька секунд в руці та кинула на край столу з його боку. Герміона побачила як той напружився на секунду та хотів схопитися за паличку, але побачивши знайомий мішечок, зупинив себе. 

— Ти знаєш для чого ти тут? — запитала рішуче.

Він перевів погляд з мішечка на столі на неї, коротко, намагаючись зробити його байдужим. Лише звична холодна відстороненість. Потім, немов між іншим, він розкрив свій плащ. Під ним була чорна форма, чиста, без жодної плями, з важкими металевими застібками на грудях. Тканина виглядала дорогою, щільною, мовби створеною не лише для захисту, а й для демонстрації влади. Герміона відразу помітила, що ця форма не мала нічого спільного з тією, яку носив Северус. У останнього все було стримано, практично, позбавлено зайвих деталей; тут же — продумано до дрібниць, навіть з натяком на показну дисципліну.

І все ж, за цим лиском вона бачила його. Все того ж розбещеного синочка аристократів, які у погоні за “чистотою” крові могли погубити власну династію найганебнішим способом — служачи господарю, якому було байдуже на їхню “святість”.

Здавалось, він помітив її зацікавлений погляд, який вона не встигла сховати. Він спокійно розстібав мішечок, підвішений на своєму ремені, так само не відводячи від неї очей. Рухи його були зосередженими, точними, майже демонстративно неквапними. Герміона тільки сильніше розправила плечі. Вона не дасть йому влади над собою, хоча і відчувала деякий дискомфорт перед цим поглядом. Він  був надто холодним, надто уважним, ніби він міг читати її думки. 

Вони вже встигли зрозуміти одне про одного все необхідне: обидва мали достатньо сили, щоб завдати шкоди, і достатньо розуму, щоб цього не робити. Але сьогодні… Cьогодні Герміона відчувала, що могла виявитись набагато сильнішою за нього. Її енергія ніби гуділа під шкірою, загострена, непередбачувана, як струм перед розрядом. Чи підозрював він про це? Потрібно було ще вияснити. 

Він тим часом кинув їй свій мішечок. І, коли Герміона зловила його, всередині дзенькнуло скло. Не пустий. Тож він точно розумів, навіщо прийшов. Вони майже одночасно потягнулися кожен за своїм мішечком. Їхні рухи майже збіглися. Обидва були обережні, виважені, майже дзеркальні. Кожен стежив за іншим, навіть не намагаючись приховати цього. У приміщенні стояла напруга, така густа, що її можна було б відчути пальцями. 

Це все продовжувалося ще декілька хвилин мовчанням, було чути лиш шарудіння мантій. 

Думки Герміони розбігалися врізнобіч, як тільки вона намагалася їх схопити. Вона мала його розпитати. Прийшла саме для цього. З чого почати, щоб не дати йому переваги? Чи могла вона запитати про табори, нові плани Волдеморта, ці всі експерименти? Але надто багато невідомого, надто легко все зруйнувати одним необережним словом. Чи дав би він їй відповідь на це? Якщо він і справді мав до цього доступ, якщо він хоч трохи причетний, тоді він міг би знати більше, ніж будь-хто інший.

Пальці несвідомо стиснули край столу. Потрібно було діяти спокійно, обережно, наче це не допит, а звичайна розмова. І водночас, не дати йому зрозуміти, наскільки вона потребує відповіді.

Вона вдихнула, спробувала вирівняти дихання й нарешті підвести очі на нього. Він чекав. Спокійний, мовчазний, ніби теж грав у цю гру — хто першим заговорить.

— Снейп живий? — запитала вона перше, що здалося безпечним.

— Ви з ним близькі? — у його погляді майнула небажана зацікавленість.

Вона ледь сіпнулась, але швидко виправила свій вираз обличчя.

— Недоречне питання. Краще дай відповідь на моє, — сказала холодно в спробі вколоти його.

— Достатньо знати, що через нього ти досі тут, — він навіть не моргнув, ніби відповідаючи сам собі.

— Просто скажи, чи все в порядку з ним, — вона ледь стиснула щелепи.

— Але наскільки? — очі звузились.

У скронях почало пульсувати. Він наче зовсім не чув її питань.

Герміона повільно видихнула, розтягуючи цей подих, аби втримати себе. Це було лише початком їхньої розмови, а вона вже відчувала, як у грудях стискається від роздратування.

— А ти можеш… — вона встигла зупинити себе, але оскомина вже різала зуби. — Просто відповідати?

Її неприязнь до нього могла перекреслити все. Вона зараз не мала права зірватися. 

Не на ньому. І не тепер.

— Але ж і ти не відповіла, — його кроки луною відбилися в порожній кухні, коли він наблизився на кілька кроків і сперся стегном об стіл. 

У цьому русі не було ні агресії, ні ворожості, лише самовпевненість, надмірна і дратівна.

— Так, — коротко, різко, з ледь стриманим бажанням розірвати його на шматки.

Вона не мала злитися. Випила зранку заспокійливе, потім зілля, яке колись приготував Снейп. Але тіло все одно реагувало. 

Вона відчувала запахи надто гостро, як після довгого посту. Відчуваючи, що навіть дихати було важко. Зараз кімната була наповнена якимось солодким ароматом, змішаного з гіркими травами. Вона не могла сказати, що цей аромат був їй гидкий. І це дратувало тільки більше.

— Наскільки? — запитав, безсоромно розглядаючи її, наче намагаючись прочитати між словами те, що вона не збиралася говорити.

— Це вже не твоє діло, — різко відрізала. — Тепер відповідай ти.

Вони стояли по різні боки столу і спостерігали один за одним. Якщо не враховувати їх іноді змінювані положення рук чи легке похитування головою, але навіть ці дрібниці були уважно відстежені. Обидвоє тримали руки на видноті, ніби підсвідомо розуміли, що саме це створює ілюзію довіри. 

Герміоні це здалося цікавим.

— Він у порядку, — сказав нарешті. — Поки що.

В середині Герміони щось ледь здригнулося.

— Його катували? — запитала вже більш м’яко.

Вона й сама не до кінця розуміла, навіщо запитує про це, адже все одно не могла ні вплинути, ні зарадити.

— Давай домовимося про наступне, — він відсунув стілець зі скрипом та сів на нього, закидуючи одну ногу на іншу. — Першим ділом на наших зустрічах я буду говорити тобі, що там зі Снейпом, але це все. Більше ніяких питань про нього бути немає, — він звузив очі та опустив голову на мить, аби знову підняти та зробити байдужий погляд.

Герміона мовчала, але пальці, що спиралися на стіл, злегка здригнулися. Цей тон — впевнений, владний — чомусь відгукнувся десь усередині неї. Не тому, що він мав рацію, а тому, що дозволив собі ставити умови.

Вона звузила очі, спостерігаючи за ним крізь легкий серпанок недовіри. Що він задумав?

— На наших зустрічах, кажеш? — вона опустилася на стілець навпроти, повільно, ніби намагаючись зберегти рівновагу.

— Хіба не це ти планувала? — його голос був лінивий, наче сама розмова викликала в нього нудьгу.

О, як же він дратував її цією зверхньою манерою, мов кожне слово було поступкою. Їй хотілося відповісти йому, але вона лише стисла пальці в кулак під столом, примушуючи себе триматися.

— Виходить, ти наш союзник… Мелфою? — кинула рівним, навмисно пихатим тоном, яким зазвичай говорив він.

Але він не відповів їй. Лиш продовжував пильно дивитися, наче не був впевнений, чи потрібна відповідь на це.

“Довірся мені”, — написав він. Але зараз, коли вона вдивлялась у нього, в його очах не було ані граму довіри, ні навіть спроби її заслужити. Тільки виклик.

— Як я можу виконати твоє прохання, — вона дістала згорнутий папірець, демонструючи його між пальцями, — якщо не знаю на чиєму ти боці? — їй здавалося, що прямолінійність зараз буде дієвішою.

— Можу звісно задати те ж саме питання, — він нахилив голову трохи набік, а погляд насмішкувато бігав від папірця до її очей. — Але ми ж тут, — очі ковзнули по стінах цього забутого приміщення, — і це, повір, не те місце, де я хотів би проводити свій час. Та й ти… не та людина, — скривився на останніх словах.

Її зір затуманився на мить від люті і щось усередині клацнуло.

Це зачепило Герміону більше, ніж вона того хотіла. Чи хотів він вколоти її цими словами? Можливо. Але він точно не розраховував, наскільки це може в результаті обернутися проти нього.

Вона підвелася повільно, але всередині все вже кипіло. Кожен нерв був напружений, як струна перед розривом. За ці роки вона навчилася розпізнавати це відчуття і вона більше не боялася його. Вона навчилася скеровувати його.

Але зовні кожен рух здавався виваженим, спокійним, щоб не здатися загрозою. Кров зашуміла в скронях. Усе, про що вона могла зараз думати — це його нахабна неповага. Він сидів перед нею, розслаблено, з таким виразом наче звик дивитися зверху вниз. Але якщо він справді тут, серед руїн старого дому, то могла бути лише одна з двох причин.

Або він винен у тому, що Снейп тепер десь там, за ґратами, чи ще гірше та  прийшов сюди, щоб винюхувати для свого господаря.

Або ж — на їхньому боці. Але ця чиста зверхність в його очах зараз означала небезпеку для всіх.

Герміона знала: він не скаже зараз правди по добрій волі. Такі, як він, визнають лише силу. Тільки страх змушує їх відкривати рота. А вона сьогодні не мала ні часу, ні терпіння на чергову гру в чемність. Попереду — невідворотне, те, що не повинно було статися на очах інших. І кожна мить, яку він змушував її витрачати на ці суперечки, підштовхувала її ближче до межі, де слова вже не матимуть жодної ваги.

Мелфой, здавалося, щось відчув у її погляді. Щось таке, що почало його тривожити: очі бігали по її тілу, наче він шукав паличку, якою вона мала б чаклувати. Але її ніде не було.

Так, її ніде не було.

Адже, як виявилося, не завжди потрібна паличка, щоб творити магію. Або, як у цьому випадку — знерухомити ворога. І це відчуття нерозуміння того, що відбувається, приносило Герміоні певну насолоду. Як і відчуття витонченого контролю, котрого їй доводилося навчатися так довго.

Мелфой заціпенів у тій самій позі, в якій сидів. Єдине, чим міг поворухнути — це очима, в яких застигло гучне, невимовлене питання.

— Ти, звісно, можеш продовжувати говорити своїм брудним ротом усе, що тобі заманеться, — вона засунула руки в кишені штанів і повільно рушила до нього, — але я не дозволю тобі зруйнувати все, що ми будували. Усе, чого ми прагнемо. Ти опинився тут, тому що Северуса розкрили. За твоїми ж словами. І я можу довіряти йому безмежно. А ось ти, — вона сперлася сідницями на стіл поруч із ним, — не викликаєш довіри. Від слова зовсім.

Вона поглянула на нього, наче сама намагалася прочитати його думки. Але перш ніж вона матиме вдосталь часу щоб обдумати свій вчинок, вона протягує руку до його маски. 

Вона знала, що це він, але потрібно було впевнитися остаточно. Мелфой не відводив від неї погляду. І не можна було сказати, що він наляканий чи злий. Здавалось, що всі емоції змішались в одну і він не знав, яку саме потрібно відчути. Єдине, що було зрозуміло — він нервувався. Вона чула його швидке серцебиття та важке дихання. Бачила, як він намагається щось вдіяти, але не може.

Вона торкнулася краю маски кінчиками пальців і відчула під ними прохолодну шкіру на його вилиці. Він сіпнув зіницями, але не видав жодного звуку. 

Звісно, Мелфой виріс.

Риси його обличчя вже не мали тієї дитячої округлості, котру вона пам'ятала. Воно мало чіткий овал та гострі вилиці, а темні кола під очима, вказували на те, що він погано спить. Вони робили його старшим, ніж він був насправді. Незмінними залишалися тільки біляві прядки, що падали на блакитні очі.

Десь глибоко всередині вона розуміла, що переходить межу, але в неї не було часу, щоб обдумати це наодинці й вирішити, наскільки цей хід може виявитися дієвим. В Ордену вже не було так багато часу, щоб налагодити їхні стосунки.

— Тож, чи можу я довіряти… — вона запнулася на секунду, коли побачила, як він звузив очі.

Його зіниці розширилися настільки, що крижаної райдужки майже не було видно. І в ту ж мить вона відчула різкий біль у голові. Наче спалах блискавки майнув перед очима. Герміона схопилася за скроні й заплющила очі, намагаючись втримати рівновагу. У вухах стояв гучний свист. Перед очима виринув спогад останніх кількох годин: як вона ходила по своїй кімнаті; як готувала себе до цього моменту, повторювала в думках усі можливі варіанти розмови, намагаючись бути холодною й обережною.

І саме в ту мить, коли Герміона втратила контроль, щось наче клацнуло в повітрі, і він різко вирвався з її чар. Не встигла навіть зрозуміти, як саме. Його тіло різко сіпнулося, плечі напружились, і він, немов розриваючи павутину, зміг поворухнутися. Пальці блискавично знайшли паличку на поясі. Один короткий, відточений рух — і змахнув нею, розчиняючись у повітрі.

Герміона почула лише глухий хлопок і разом із тим різке полегшення.

— Клятий тхір! — вигукнула вона, ще тримаючись за скроні, відчуваючи, як біль у голові нарешті слабшає.

Але не встигла вона розслабитися як її накрила нова хвиля болю, але тепер вздовж хребта. Вона завмерла, перелякано здригнувшись, і кинула швидкий, майже інстинктивний погляд у вікно.

Місяць вже сходив.

Їй потрібно було швидко спуститися в підвал. Це стало єдиною думкою, що билася у скронях, перекриваючи все. Забувши про те, що хвилину тому тут був Мелфой, вона вже бігла розваленим коридором до сходів, що вели вниз. Ноги вже ледь тримали її, але вона не зупинялася. Спіткалась, але трималася за холодні стіни, як за спасіння. Перед очима вже все туманилось. Біль від хребта ширився кістками, заповнював кожен суглоб, розливався гарячою, майже нестерпною хвилею. Жар у тілі наростав і наростав, з кожним кроком стискаючи легені. Вона вже ледь дихала, а біг перетворювався на метання між стінами.

Вона дісталася до свого сховку на сьогоднішню ніч. Місце, що колись слугувало катівнею для Блеків. Воно пахло сирістю та чужим болем. Вона ненавиділа його. Але ще більше ненавиділа себе — ту, що ховалася тут, перечікуючи “негоду”.

Забігла до однієї зі своєрідних камер та зачинила за собою двері на засув ззовні. Відійшла на декілька метрів від дверей та, діставши паличку, почала чаклувати захисний бар'єр, щоб ніхто не зміг зайти. 

І вийти теж.

Тому, швидко завершивши заклинання, вона відкинула паличку за грати. Туди, куди її людська рука ще могла б дотягнутися, але звір — уже ні. Це завжди було частиною ритуалу, її способом залишити частину себе по той бік перетворення. Останній свідомий вчинок, який вказував на людське в собі. Потім — роздягтися. Іноді найважча частина. Пальці тремтіли, не слухалися, ніби вже починала втрачати контроль над ними. Сорочка заплуталася на зап’ястях, липка від поту, але вона зірвала її з себе, задихаючись. Повітря в підземеллі було вогким, гірким, з присмаком заліза. Воно торкалося гарячої шкіри, змушуючи її тремтіти, і залишало дрібні цятки вологи.

Біль шпигнув з новою силою і вона впала на коліна, вдарившись ними об сиру землю. Її спину вигнуло від того, що хребет почав хрустіти. Змінюватись. Крик вирвався сам по собі, дикий і нелюдський, та повалилася на бік, не в силах утримати вагу свого тіла. Руки почало крутити, вивертати, розносячи нову хвилю болю по тілу. З очей текли сльози, каштанове хвилясте волосся прилипало до обличчя, розкинулося підлогою, сплутане й брудне. Так само, як її тіло. Але це не мало жодного значення.

Тільки біль був важливим. 

Не існувало нічого, крім нього. Лише біль, пришвидшений пульс і хрипкі зітхання, що розривалися десь між риданням і гарчанням. Кожен вдих здавався ножем, який розтинає груди зсередини. Кожен рух був новим вибухом болю, що стирав межу між тілом і свідомістю.

Була тільки її трансформація.

Шкіра пульсувала. Вона відчувала, як вона тягнеться, рветься під натиском змін, які ненавиділа всією душею. Кожен хрускіт віддавався у скронях, у грудях, у глибині черепа.

І все ще жодне зілля не змогло дати їй того полегщеггя, котрого вона бажала. Які б знеболювальні вона не пила — все ще лишалася ледь при свідомості. Які б зілля вона не вигадувала, ще жодне не позбавило її цього прокляття. І, мабуть, це боліло навіть більше, ніж ламання кісток.

Вона хотіла свободи.

Але все ніяк не могла отримати жодної з них.

Крик, що вирвався з її горла, перетворився на виття. 

Цей процес минув швидше, ніж зазвичай. Принаймні, їй так здалося.

Але воно все ще було нестерпним.

Вона розплющила очі та бачила так ясно, наче день пробивався крізь вікно, якого тут не існувало. Кожну тріщину на стіні, кожен кристал у вологій цвілі, навіть дрібну мушку, що повільно повзла по каменю. Світ, який ще мить тому здавався замкненим у пітьмі, тепер дихав кольорами, рухами, запахами, шумом. І хоч зілля яке вона намагалася удосконалювати не позбавляло її від цієї пухнастої проблеми, вона залишалася при своєму розумі, іноді лиш трохи викривленим під тиском вовчої натури.

Вона спробувала підвестися. Лапи здригнулися, не слухаючись. Перший рух був невдалим. Тіло хилилося, важкість здавалася чужою. Вона знову впала, вдарившись боком об землю, відчувши її холод крізь густе хутро. Зробила ще одну спробу. І тоді вдалося. Повільно, обережно, наче дитина, що вчиться ходити заново.

Лапи — замість ніг і рук.

Кігті — замість нігтів.

Важкий подих, що гарячою парою розходився цим закутком. Вона вдихала й відчувала все одразу: метал ґратів, сіль поту на власному хутрі, вогкість підвалу, навіть тінь чужого запаху, що належав йому — Мелфою. Голос, котрим вона намагалася кожного разу заговорити видавав тільки якесь нерозбірливе скавчання. Вона зробила крок, і шерсть — густа, темно-коричнева — на спині ворухнулася. Ніби чужа. Вона здавалась фальшивкою.

Але на жаль, це була її реальність.

Жити в чужому тілі. І щоразу сподіватися, що зможе вгамувати вовка всередині. Що не нашкодить нікому. І, головне, не розірве саму себе. 

Саме тому про її стан майже ніхто не знав.

Тільки найближчі.

Тільки Коло. 

Вона не мала права підставляти нікого з них, не могла допустити, щоб їхній авторитет похитнувся хоч на крихту. Адже кожен у русі Опору знав, що Фенрір Ґрейбек зібрав власну зграю, так звану, армію вовкулак, що нападала ночами, спалювали села і залишали за собою тільки страх. І якби хоч хтось, навіть простий солдат, дізнався, що Герміона Ґрейнджер поділяє з цими чудовиськами одну… природу — навіть не задумувались би; навіть не дали б пояснити. Вирок був би миттєвим.

Вона б стала зрадницею.

І це не були лише домисли. Вона знала напевно. Знала, бо історія вже мала свідчення того, як світ ставиться до подібних, навіть до тих, хто зберігав у собі людяність. Вона згадувала Люпина. З його стриманими усмішками, якими він намагався приховати втому. З його лагідними, але сповненими смутку очима, в яких завжди світилася тінь сорому. Скільки він витримав. Скільки разів чув, як про нього говорять. Навіть ті, хто називав його другом. Скільки разів мусив доводити, що він не звір. Не небезпека. І все одно його боялися.

Терпіти це і не зійти з розуму… На це треба було мати щось більше, ніж силу. Треба було мати віру. І Герміона часто думала, що в неї цієї віри більше немає.

Іноді їй так його бракувало — Люпина, — його спокою, його мудрості. Людини, яка, можливо, єдина у світі могла б зрозуміти її повністю. І не тільки, як жертву укусу, не як зброю, не як експеримент, а як істоту, що стоїть на межі двох сутностей і щомісяця втрачає частину себе, аби знову стати людиною вранці. У такі ночі, коли біль ще відчувався у кістках, а людський розум повільно повертав собі всю владу, її огортало почуття глибокої самотності. Ніби весь світ відвернувся, залишивши її одну в темряві. Навіть Орден, навіть друзі. Вони не бачили, що це таке — жити в страху перед власним нутром.

Вона почувалася покинутою.

Оголеною — у найглибшому сенсі.