Щеня

Прохолодний вечірній вітер декілька днів потому, що налітав з півночі, вдарявся в обличчя вологою плівкою, що несла її з моря. Герміона, закутана в потерту мантію, стояла на узліссі, звідки відкривався вид на пересувний табір біля Норвічу. 

Білі Круки було надто гучною назвою для цього скупчення наметів, захованих під чарами серед густих зелених гілок. Повітря пахло димом, сосновою смолою та їдким ароматом зілля, що означало лише, що знову були поранені.

Поруч із нею, важко спираючись на милиці, стояв Невіл. Його обличчя було блідим і напруженим, але в очах горіла невгамовна цікавість. Він натис на своєму супроводі, хоч і Дін намагався запевнити його, що може підмінити. 

— Напружено, — тихо промовив він.

Герміона тільки кивнула йому на це, бо тут завжди так.

Цього разу вона явилася тут за мадам Помфрі, що вже декілька годин допомогла тутешній медсестрі впоратися з пораненими. Герміона несла ліки, котрих їм вже бракувало. Мізерну частину того, що вдалося виділити, щоб могло вистачити і для інших таборів. Мішечок на її поясі тяжів, нагадуючи про себе на кожному кроці.

Першим, хто її зустрів, був молодий чарівник з перев'язаною головою. Він сидів на пеньку, тупо вдивляючись у багаття. Побачивши Герміону, він спробував підвестися, витягнувшись по-військовому, але вона лише коротко кивнула.  Погляд Невіла на мить затримався на пов'язці, де проступала кривава пляма.

— Де головний Праудфут? — її голос звучав сипло від втоми та легкої важкості в тілі, що останнім часом часто про себе нагадувала.

— Біля центрального намету, — юнак кивнув головою вбік. — Розбирається з новими біженцями.

Герміона рушила вглиб табору, її пронизливий погляд миттєво оцінював ситуацію. Помітила, що Невіл, йшовши поруч, також спостерігав. Він наче вбирав все, що бачив перед собою. Він поглянув, як двоє чарівників біля намету сперечалися, чи потрібно знищувати конфісковані палички смертежерів; як стара чарівниця годувала з ложки дитину, мабуть, маленька маґла, а група новоприбулих, отримавши миски з юшкою, їли поруч. Трохи далі двоє чарівниць створювали додаткові теплові чари над наметами, бо вітер, що сьогодні піднявся не пророкував нічого хорошого. 

Головний Праудфут, колишній аврор, тепер схожий на стрункого, посивілого вовка, розмовляв із групою маґлів. Вони виглядали змарнілими, їхній одяг був в бризках болота, а в очах застиг жах.

— ...вас відправлять далі на північ, — говорив Праудфут. — Там безпечніше. Зараз вас нагодують та дадуть можливість відпочити.

Один з маґлів, літній чоловік, з переляканим поглядом, уперто хитав головою.

— Наш дім... в Ессексі... Вони все спалили. Чудовиська на чорних хмарах...

Герміона підійшла, і Праудфут із полегшенням кивнув їй.

— Міс Ґрейнджер привезла ліки, — він сказав чоловіку. — Вони отримають по заслузі за свої вчинки.

Вона не заперечила. Іноді надія була важливішою за правду. Вона поклала руку на плече чоловіка, і той здригнувся.

— Ви живі, — сказала вона просто, дивлячись йому прямо в очі. — Це зараз головне. Дозвольте нам допомогти.

Її тон не залишав місця для недовіри. Чоловік, здавалося, трішки розслабився, і його відвели до інших.

— Які втрати? — тихо запитала Герміона Праудфута, коли вони відійшли.

— Троє поранених важко. Один на межі. Поппі вже з ними. Дякувати Мерліну, вона змогла прибути відразу, — він провів рукою по обличчю. — Смертежери активізувалися. Патрулюють усі дороги до Лондона. Щось готується.

— Воно завжди щось готується, — похмуро відповіла Герміона, дістаючи з мішечка флакони із зіллям. — Це все, поки що. Есенції для загоєння, протизапальне. Розподілиш?

Праудфут кивнув, беручи дорогоцінний вантаж із акуратною обережністю.

— Як наші справи? — він глянув на неї, і в його погляді читалося розуміння. 

Він знав, що місії штабу набагато небезпечніші за оборону табору, і навіть якщо він найближчий до захоплених земель.

— Тримаємося, — відповіла вона, відводячи погляд. 

Саме тоді Невіл, який мовчки спостерігав, зробив крок уперед.

— Командире, ви сказали — “активізувалися”. Можна детальніше? — його голос був спокійним, але в ньому відчувався сталевий стрижень. — Їхні маршрути, частота? 

Праудфут уважно подивився на Невіла, трохи зупинивши погляд на милицях.

— Патрулі стали щільнішими, — почав він, жестом запрошуючи їх вглиб намету з розгорнутою на столі картою. — Раніше вони з'являлися раз на два-три дні. Тепер — двічі на день. І це не дрібні шибеники. Це дисципліновані загони. А вчора, — він вказав пальцем на точку за кілька кілометрів на південь від табору. — Наш розвідник помітив групу з трьох. Один з них... Він не просто йшов. Він ніби вивчав місцевість. Шукав щось. А його супутники — два великих мужчини — весь час озиралися, немов охорона.

— Опис, — вимовив Невіл, без зайвих пишностей.

— Високий, худий. У темному плащі з капюшоном, але розвідник впізнав по ведмежій ході — такий собі Тревіс. Вже не один раз траплявся тут.

Герміона на мить задумалася. Це ім’я їй здалося дуже знайомим.

— А решту розпізнати не вдалося. Вони поводилися досить дивно, їхній маршрут виглядав хаотично, неначе вони шукали щось на осліп, — та провів пальцем по карті. 

Невіл кивнув, мовчки проковтуючи інформацію. Це не обіцяло нічого доброго.

— Вони не просто патрулювали, — тихо сказав Невіл, зводячи погляд з карти на Герміону. — Вони проводили розвідку місцевості. Це може означати, що вони наближаються до наших позицій, — та перевів погляд на головного.

Останнє слово повисло в повітрі. Але це також могла бути нитка, до нового розташування Волдеморта. Якщо його шістки все ще нишпорять тут, отже вони перемістились не надто далеко.

— Тобі потрібно поговорити з тим розвідником, — сказала Герміона Невілу.

— Я вже послав по нього, — відгукнувся Праудфут. — Він повинен бути...

Намет розкрився, і всередину увійшов молодий чоловік у камуфляжному плащі, забризканому брудом. Він виглядав виснаженим, але його очі були ясними.

— Це Деніс, — представив його Праудфут. — Розкажи їм, що ти бачив. Все.

Деніс, не церемонячись, опустився на скриню з припасами.

— Вони були там, біля старої лісової дороги, — почав він. — Тревіс і ще двоє, яких я спочатку не помітив. Він стояв осторонь, в тіні. Вони відбилися від основного загону, як я зрозумів, бо ті були в декількохсот метрах від них. Вони блукали між дерев, наче винюхуючи щось. Рухалися, як мисливці, які вже відчули здобич, але ще не побачили її. А потім Тревіс загарчав щось на кшталт: “Ми не можемо тут більше затримуватись”.

Невіл слухав, не дихаючи. Його розум працював зі швидкістю блискавки.

— Винюхуючи?— повторив Герміона. 

Він повернувся до карти, його палець побіг вздовж лісової дороги.

— По іншому, я б це не назвав. І якби я не знав Тревіса, я б припустив, що це звичайні маґли, бо паличок в руках не помітив.

— Командире, дайте мені найшвидшу сову, що у вас є. Зараз. Я повинен відправити повідомлення в штаб. І мені потрібен дозвіл на вилазку. Треба оглянути це місце.

— Це самогубство, — різко сказав Праудфут, знову кинувши погляд на підтримку Невіла. — Якщо вони там, вони поставили варту.

— А якщо ні, то ми втратимо свій шанс, — так само різко відповів Невіл. — Це може бути зачіпкою до того, що ми шукаємо. 

Герміона дивилася на них обох. Вона бачила той самий вогонь у очах Невіла, коли він прагнув докопатися до правди. Вона бачила обережність Праудфута, який не хотів відправляти людину на загибель. І вона розуміла, що обидва вони праві.

— Не вилазка, — сказала вона тихо. — Тільки огляд. Невіл, ти не підеш один, тим паче в такому стані, — вона вказала на його милиці.

Він теж на них поглянув, наче зовсім забувся, що зараз спирається на них.

— Візьмеш Деніса. І ви повертаєтесь до заходу сонця, незалежно від результату. Зрозуміло?

Її тон не залишав місця для суперечок. Це був не компроміс, а тактичне рішення.

Невіл кивнув, його щелепи стиснулися.

— Зрозуміло.

Праудфуту залишалося тільки здатися.

— Добре. Деніс, готуйся. Вирушаєте за наказом Лонґботома.

Коли Невіл і Деніс вийшли з намету, щоб готуватися, Герміона знову залишилася наодинці з Праутфутом.

— Ти впевнена? — тихо запитав він.

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але ми не можемо сидіти склавши руки. Він правий. Це може бути нашим шансом щось дізнатися.

Він не питав нічого більше, бо знав, що в його положенні йому більше знати і не потрібно. 

— І посиль потім варту на південний кордон табору. Якщо вони йдуть з Лондона, то саме звідти.

— Зрозуміло, — він відсалютував.

Але не встигла вона і рушити крок з намету, як чоловік гукнув її знову.

— Ледь не забув, — та нишпорив на своєму столі, в пошуках чогось. — Ага, ось воно.

Він простягнув їй папірець, що був згорнутий в тонку трубочку та дуже сильно нагадувало перехоплення.

— Спіймали сьогодні по обіді. Не зазначається кому саме, але можливо стане в нагоді.

Герміона насупилася та розгорнула його. Там був написаний короткий текст сягнистим та охайним почерком, про те, що спійманого переправили до назначеного місця і він в життєздатній формі для допитів.

— Хто це “М”? — запитала, звернувши до Праутфута папірець.

— Мелфой молодший, — промовив той, не помічаючи як Герміона зціпила пальці. — Здається, він тепер відповідальний за основні завдання Темного лорда. Хоча ще не маємо офіційних підтверджень цьому.

Вона не знайшла, що сказати у відповідь. В голові крутилася купа різних думок, але поки не було жодної чіткої картини.

Знову подивилася на папірець.

— Я заберу це, — промовила холодно та заховала собі до кишені.

 Цей почерк здався їй знайомим. Дуже знайомим. Їй здалося, що вона вже бачила його десь.

Ця думка міцно засіла в голові. І не розуміла як глибоко, аж до поки не виявила, що стоїть на вулиці та десь неподалік чує знайомий, трохи різкуватий голос. Герміона автоматично зупинилася. Вона повільно обернулася в бік лісу, де стежка зливалася з тінями дерев. Через кілька секунд між соснами виринула одна рудоголова фігура. Висока, випрямлена, з тією самою манерою ходи, яка не змінювалася роками. Поряд із ним крокував молодший чоловік зі схожою ходою, а позаду був третій, похмурий, з перев’язаною рукою.

— Так, їх десятеро, але, можливо, сьогодні-завтра ще хтось потребуватиме допомоги, — сказав цей третій, люто наморщуючи лоба. 

Герміона завмерла на місці, стискаючи міцніше записку, дозволивши їм наблизитися. Він йшов майже прямісінько на неї, але, як завжди, був надто зайнятий власними думками, щоб дивитися по сторонах.

Вона дала їм пройти майже поруч і тільки тоді тихо озвалася:

— Привіт, Персі.

— Герміоно… — голос його злегка зрадив і на мить він звучав молодшим, ніж був. — Привіт.

Його супутники теж стали, здивовано переводячи погляди то на нього, то на неї. Персі коротко, майже владно кивнув їм, і чоловіки одразу рушили далі. Герміона смикнула кутиком губ. Така знайома манера. Він все ще не втратив цієї зверхності старости, яка нікуди не зникла, навіть попри війну. 

— Як твої справи? — запитала вона його та, махнувши рукою в бік, запросила прогулятися.

— Вважаєш я тут, щоб говорити ні про що? — він вирівняв спину, розправив плечі, але все-таки рушив поруч із нею.

— Ні, але я б могла передати щось твоїм батькам, — вколола його за цей тон.

Його надмірність була дратівливою, але водночас рідною. Це був той самий Персі Візлі. Трохи надутий, педантичний. І вона була щиро рада бачити його живим. За останні роки він став ще суворішим, плечі опустилися, темні кола під очима стали більшими. Не дивно, бо його відділ мандрував Британією без перепочинку, і ніхто не знав, чи мав він хоча б один спокійний день.

— Все добре, — сказав він нарешті, немов здаючись у суперечці, яку вів сам із собою. — Як мама з татом? — він повернув голову до неї, уважно, навіть надто уважно, чекаючи відповіді.

— Вони теж у порядку. Артур нещодавно повернувся з завдання, як ти знаєш…

Її слова перервала мала дівчинка, що ще нещодавно їла юшку, тепер уже бігала табором, сміючись. Вона промайнула між ними, ледь не зачепивши Персі за мантію.

— Молі його поки що стримує, щоб він не ліз у кожну бійку, — закінчила Герміона, спостерігаючи, як жінка біля намету строго вигукує ім’я дівчинки, але та тільки швидше тікає.

Персі посміхнувся на її слова, мовляв, як це схоже на його батьків.

— Мама сильно хвилюється? — запитав він трохи тихіше

— Як завжди, — відповіла та зчепила руки за спиною. — Пиши їм частіше, бо Молі не злазить з радію. Все вислуховує, аби не почути нічого поганого.

Він важко видихнув, але нічого не відповів на це. 

Раптом поруч пролунало механічне шипіння:

— Персі, через десять хвилин будь готовим. Як зрозумів?

Візлі одразу зупинився біля одного з багать. Розкрив мантію, дістав з пояса невеликий чорний прямокутник, натиснув кнопку сбоку й коротко відповів, що прийнято.

Герміона здивовано звела брови.

— Рація? — вона нахилила голову, розглядаючи предмет, який здався їй майже чужорідним у руках чарівника.

— Трохи модифіковані звісно, але як виявилось, це непогана річ, — сказав вішаючи її назад на пояс. — Почали користуватися ними зовсім нещодавно. 

Він перевів погляд на чарівника, що левітував повз них оберемок дров та наче підвис на секунду.

— Батьку б сподобалась ця річ, — він ледь посміхнувся. — Хоч я все ще не до кінця розумію, як це функціонує, вона виявилась корисною для нашого відділу.

Вони продовжили йти табором, не поспішаючи та розглядаючи всіх довкола. На вулиці вже починало потроху вечоріти, а біля кострів збільшувалася кількість тих, хто хотів погрітися.

— Тебе не гнітить ця думка? — запитала вона.

Персі злегка скосив на неї очі, піднявши лише одну брову — так, ніби хотів уточнити, що саме вона має на увазі.

— Ви все ще вважаєте себе частиною Міністерства, — пояснила вона, зробивши невелику павзу, щоб підбирати слова обережно. — Воно повністю підпорядковане йому. Всі, крім вас, звісно.

— Ні, — чесно відповів він після короткої, але важкої мовчанки. — Не гнітить. Поки є ми як відділ колишнього Міністерства — воно існує. Хоч у якійсь формі, — і знову з’явилася та сама ледь помітна посмішка. — Хтось же має це робити.

Герміона не стала згадувати думки Джорджа щодо всього цього. Його сарказм, та невдоволене хмикання зараз було б точно зайвим. Персі ставився до справи з тією самою непохитністю, яка завжди була в ньому, ще з Гоґвортсу. І навіть тепер, у потертій мантiї, серед розкиданих наметів, він тримався так, ніби стоїть посеред мармурових коридорів Міністерства. Прямий погляд, рівна хода, короткі чіткі вказівки.

Він тільки сильніше випрямився, коли вони підійшли до родини маґлів, яку Герміона бачила деякий час тому.

— Не переймайтеся, для вас уже приготоване безпечне місце в Бірмінґемі, — сказав Персі літньому чоловікові, і його голос звучав майже заспокійливо, хоча й формально.

— Ой, любий, це ж недалеко від моєї сестри, — звернулася його дружина до нього.

Герміона ледь помітно посміхнулася. Ця родина була одним із найкращих прикладів того, яким могло бути ставлення маґлів до магії, якби світ склався трохи інакше. Вони не тремтіли від страху, не оглядалися на кожен звук — лише дивилися широко розкритими очима, немов діти на ярмарку. Їх цікавило геть усе: від того, як працює левітація, до того, чому дрова самі складаються в рівні стоси. Вони ставили запитання без жодних сумнівів чи сорому, і Герміона ловила себе на думці, що давно не бачила такої чистої, непідробної довіри.

Вона трохи відступила вбік, спостерігаючи, як Персі та його помічник по черзі торкаються людей за плечі й переносять їх по одному, обережно.

Герміона стояла та дивилася їм услід, і думала — як шкода, що як тільки їх розмістять, вони більше нічого з цього не пам’ятатимуть. 

Поки вона очікувала на повернення Лонґботома, папірець в кишені наче пік руку. Вона перечитувала його декілька разів намагаючись зрозуміти про що мова, але цього було замало. 

Та все ж коли вони опинилися знову в штабі, першим ділом Герміона пішла до своєї кімнати, де лежала записка від Снейпа. Їй тоді здавалося, що в неї галюцинації від частого її читання, що останні слова були написані не його почерком. Але тепер, коли вона поклала поруч два папарці — вона побачила. 

Це був один і той самий почерк.

Це написав Мелфой.

“Довірся мені”.