Щеня

Вона видихнула з полегшенням, опинившись знову на площі Ґримо. Здавалось, що тільки тут вона могла відчувати себе… Собою. Тільки тут вона могла відпустити весь той біль та відчай, що переслідував її, мов тінь важких спогадів. Останні дні хотілося тільки вити від безвиході.

Але потрібно триматися.

Не заради себе.

Для інших. Тих, що як і вона ризикують своїм життям, підставляються під прокляття та жертвують собою задля перемоги — в одному бою чи самої війни — час покаже.

В очікуванні на Снейпа вона підійшла до буфету, пройшлася швидко пальцями по запорошеній ручці від верхньої шафи. Відчинила її в цікавості, можливо знайде щось на пам’ять. Цього їй зараз, як ніколи, не вистачало. Але трохи далі на стільниці, за металевими баночками з різними видами чаю, побачила згорток газети, який не помічала раніше. Вицвівші та обгризені краї паперу говорили про те, що вона тут лежить надто довго. Взявши її в руки, побачила колдографію на першій шпальті. Це була сім’я Візлі. Повністю вся.

Вона застигла на мить, дозволивши собі розглянути її детальніше. Всі були такі щасливі, усміхнені. Вона провела великим пальцем по обличчю Рона. Її Рона. Її друга та, можливо, трохи більше. Але для неї він завжди буде тим затишком, котрий в неї поцупили після його смерті. Тією частинкою її, яка більше не відчує сімейного затишку після, котру міг дати тільки він. Найдобріший. Найсміливіший. Кращий за неї.

Іноді їй здавалося, що тоді мала загинути саме вона, а не він.

Вперше вона дозволила собі думати про це за стільки років. Дозволила згадати їх час разом. Вони не були коханцями, ні. Вони просто були відушиною одне для одного та не очікували чогось більшого. Просто були поруч. Просто підтримували одне одного. Були рідними, в якомусь сенсі.

Вона сумувала за Роном.

Та Гаррі.

Їй бракувало їх обох.

Герміона ще раз посміхнулася цій колдографії та теплим спогадам. Вона плекала це відчуття ностальгії, таке тепле і ніжне. Від нього хотілося розірвати душу на частини та пірнути в нього з головою. Задихнутися там, але бути щасливою.

Раптовий гуркіт у коридорі змусив її серце на мить зупинитися. Занадто гучний. Занадто не характерний.

Снейп ніколи не з’являвся з такою необережністю. Його тінь завжди приходила раніше за звук. Він знав, як важливо залишатися не почутим та не поміченим. А тут — наче хтось навмисне продирався через тишу, зриваючи її, як павутину на проході.

Герміона майже автоматично потяглася до палички. Рука спокійна, впевнена, кобура відкрилася зі знайомим клацанням. Погляд був направлений у темряву, у тінь коридору. Вона відступила, зберігаючи тишу, поки не опинилася поруч з великою шафою, за дверцятами якої могла заховатися.

З-за дверей все ще було чути шарудіння. Наче хтось струшував з себе пил. Герміона напружено вдихнула і ніздрі обпалив знайомий запах зіль. Терпкий, з гірким відтінком м’яти та згорілої шавлії. До всього домішувався якийсь слабкий теплий відтінок. Ледь вловимий. Не знайомий.

Вона обережно відчинила дверку шафи й сховалася за неї, притулившись до стіни. Але деревина гучно скрипнула, видаючи її з головою.

Шурхіт в коридорі припинився.

Її помітили. Безпомилково.

Вона швидко натягла мантію так, щоб закрити обличчя, прикрила ніс, затримала дихання. Всі м’язи напружились і готовність до бою прийшла, як команда зсередини. Тіло пам’ятало, як це — діяти швидше, ніж думати.

Почувся перший тихий крок. Обережний, вичікувальний. Підлога скрипнула так само зрадливо, як і шафа.

Хтось зупинився. Прислухався. Шукав її.

Герміона не дала часу. Вона кинулась вперед і кинула закляття, навіть не вигукуючи слів. Та майстерність, котрою вона не хотіла б володіти. Прямий удар у постать у масці, що щойно з’явилася в отворі дверей. Але він чекав, бо в ту ж мить полетіло зв’язувальне закляття у відповідь.

Обидва не влучили. Обидва були готові. Почалась гра на секунди.

Вогняне коло швидких заклять. Одне — по підлозі. Інше — в шафу. Третє закляття зірвало дверцята з антресолі. Шафка, яку Герміона торкалася ще п’ять хвилин тому, ледь не злетіла з петель, деревина зойкнула, дверцята затряслись.

Вона маневрувала між стіною та столом, у вузькому просторі, на межі. Сховатися — складно. Вислизнути — ще складніше. Вона була загнана в кут, але лишалась на мить попереду. Її рука була тверда, очі не блимали.

Незнайомець ухилявся вправно. Але Герміона знала, що вона була швидшою.

— Зв’язатус! — вигукнула вона, різко вихопившись з укриття.

Промінь мчав до нього, а він — зник. Просто прошмигнув знову в коридор.

Герміона застигла, притиснувшись до високих дверцят, прислухаючись. Чекала повторної атаки.

А тоді пролунав голос:

— Щеня!

Її серце раптово пропустило удар.

Коліна зрадливо підкосилися.

Герміона не ворухнулася. Відчуття, ніби щось повільно зміщується під шкірою.

Звідки йому відомо про це?

Снейп.

Думка вдарила її, наче хвиля об камінь. Що сталося з ним?

Долоні відразу спітніли, а серце почало гупати швидше, ніж вона встигала рахувати. Запах зіль точно не випадковий.

Вихор запитань крутився в голові з такою швидкістю, що вона ледве встигала формулювати найочевидніше:

— Звідки ти дізнався це? — прорізала простір голосом, виходячи з укриття.

Паличка міцно стискалася в пальцях, хоч вони і ледь тремтіли від усвідомлення, котре повільно підкрадається в думки. Спрямована прямо перед собою, рухаючись контрольовано, повільно.

— Хто тобі сказав про це? — повторила, голос набрав напруженого надриву.

Не кричала, але кожне слово було різким.

Ще один обережний крок.

В коридорі знов почулося шарудіння.

— Невже мені могло так пощастити, — цей голос їй здався надто знайомим. — Клята Ґрейнджер, — низьким голосом, від якого хотілося вивернутися навиворіт.

Її серце, що і так відчувалося в усьому тілі, зараз билося як навіжене. З ненависті та нестерпної злоби. Вона стисла деревце палички ще міцніше, бажаючи виплеснути ту енергію люті, що зібралася в ній. І без того поганий день, перетворився на просто нестерпний.

— Якого біса ти тут робиш? — виплюнула з такою зневагою, що повітря наче стиснулося.

Він вийшов на світло, дозволяючи їй розглянути його і повний зріст. Маска, що мала свій унікальний срібний візерунок, важка мантія з каптуром, а на плечах чорні еполети, котрі видавали його ранг. Вона напружилася ще більше, очікуючи на битву, котра відбудеться слідом. Неодмінно.

— Мабуть, Салазар має дивне почуття гумору, — сказав він і відвів погляд убік, — що звів разом з тобою. Знову, — видихнувши, схрестив руки на грудях.

“Знову? — подумала вона. — Вони зустрічалися раніше?”

Герміона відразу кинула погляд на його позу та помітила, що палички в руках більше немає — вона стирчала з незастебнутої кобури, точно щоб можна було дістати її швидко. Але вона не збиралася ховати своєї, все ще тримаючи її направлену прямо в його обличчя. Це могла бути пастка. Скоріше всього це вона і була, а ще — добре пропрацьований психологічний хід. Щоб викликати в ній довіру. Але це було марно.

Він відкинув голову, наче йому стало зле. Потім перевів погляд на неї. Роздратовано, з презирством, наче це він стояв у своєму домі, а вона — незвана гостя.

Її все ніяк не покидало відчуття чогось знайомого в цій позі, манерах. В ньому цілком.

— Не грайся зі мною, — в її голосі було чутно не добрі вібрації. — Повторюю востаннє. Хто. Тобі. Сказав. Про це? — пальці стискали паличку так, що та ледь не тріщала.

Незнайомець спостерігав за кінчиком чарівної палички, пильно, наче натякаючи, щоб вона її прибрала, але дідька лисого.

Він повільно обійшов стіл ліворуч, відходячи від одвірку, демонстративно не зважаючи на її бойову готовність, і зупинився біля навісної шафи. Провів пальцями по пилюці, так само, як вона десять хвилин тому. Хмикнув та розвернувся до неї. Його очі блиснули дивною зацікавленістю.

— Відповідай, — сказала вона рівно, намагаючись не підвищувати голосу.

— Справді? Дім Блеків? — він спробував посміхнутись, та кутик губ смикнувся нервово.

— Хто тебе сюди привів? — холодно.

Але він проігнорував її питання, роблячи вигляд, що його більше цікавить кімната в якій він опинився.

“Добре, давай пограємо в цю гру”, — подумала вона.

— Від тебе тхне зіллями, — сказала вголос, спостерігаючи за його реакцією.

Він знову промовчав. Лише подивився на неї уважніше. Так, такого стійкого запаху варив не можна було відчути на будь-кому. А потім рушив у її бік з іншого, мов хижак, що не поспішає, бо знає, що здобич нікуди не дінеться. Вона відійшла назад, зберігаючи відстань, розуміючи, що це може бути маневр для несподіваного нападу, і не виключала закляття в спину.

— Ти скажеш мені хто тобі розповів про це місце? — все ще намагалася почути від нього ім’я одного конкретного чарівника.

— Відповідь є. Питання в тому, чи ти хочеш її чути, — сухо кинув він.

Ця, на диво правдива, аристократична млявість була оманливою, що здавалося надто недоречним зараз. Вона розуміла: він не боїться, бо знає щось, чого не знає вона. Це не просто нахабство — це розрахунок. Він був швидким, кидаючи в неї закляття, але зараз це виглядало більше як відтягування часу для чогось. Чи для когось?

Якщо він знає, як сюди потрапити, то вона не була б здивована, якщо б він сюди привів цілу ораву смертежерів. Але якщо він і справді чекає “підкріплення”, то він може викрити не тільки її, а і Снейпа.

А цього не можна допустити.

Вона зробила обережний крок в бік, ближче до виходу, що дало б їй змогу швидше вислизнути. Та подалі від нього.

Але він зробив ще один важкий крок уперед, впираючись впритул до столу, що змусило Герміону застигнути на місці. Його сталевий погляд бігав обличчям Герміони, наче він намагався знайти щось на ньому, але ніяк не виходило. Потім зупинились на її очах. Здавалося він дивився їй прямо в душу. Від цього в неї пройшлися холодні сироти спиною. Вона тримала його погляд, наче від цього могло залежати її майбутнє.

— Досить гратись у ці дурні ігри, — процідила крізь зуби. — Чого ти явився сюди? Хто ти і що тобі тут треба? — ще один маленький крок праворуч.

Очі її блищали гнівом. А серце билося так, наче саме хотіло вискочити. Від злості, ненависті, страху й підозри, що в нього є щось, чого вона не знає. І відчуття, що щось може знову зруйнувати все.

Вона давно не відчувала страх так гостро.

Майже забула, яким він був — мовби лід до розпашілої шкіри.

— Я тут не з особистої волі, Ґрейнджер, — знову промовив її прізвище, і його голос звучав інакше.

Вона вже картала себе за те, що не накинула якихось чарів на себе. Звісно, він впізнав її. Хто ж не знає останньої з трійки.

— Мені дали це, — продовжив він, наче не помічаючи її настрою. — Сказали передати тобі. І тільки тобі. Хоч я і не знав тоді, кому саме.

Він витяг з мантії невеликий мішечок. Старий, зношений, з темно-зеленого оксамиту. Герміона миттєво спрямувала паличку на нього.

— Не підходь ближче, — випалила швидко, але все ж погляд прикувався до цього мішечку.

— Він знав, що ти так зреагуєш, — буркнув той, не намагаючись сховатися чи захиститися, лише затис мішечок у руці міцніше й додав: — Тому й сказав те слово.

Він знову зустрів її погляд, вже без виклику, але з тією твердою рішучістю, яку вона пам’ятала тільки від однієї людини.

Щеня.

Тиша провалилася. Плечі опустилися тонко, як від удару по нерву. Вона змусила пальці стиснути паличку ще міцніше. В горлі щось пересохло, а серце… Серце боляче стиснулося.

Він знав. Він не просто випадково бовкнув аби що. Він знав?

Вона повільно опустила паличку, не зводячи очей з обличчя чоловіка, Герміона простягнула іншу руку вперед, вказуючи на стіл. Вона не зробила жодного кроку назустріч, не потягнулась до нього ближче. Лише дивилась прямо на нього. Мовчки, пильно, наче вивчаючи його реакцію під мікроскопом.

— Кинь, — коротким наказом.

Він, після короткої павзи, знехотя, але без протесту, кинув мішечок. Той приземлився прямо на краю столу. Герміона опустила погляд, та швидко схопила його. І майже одразу, не замислюючись, витягнула з внутрішньої кишені другий порожній мішечок, такий же самий. І вона, без жодного слова, кинула його у відповідь.

Чоловік прийняв його мовчки, не питаючи навіщо. Так, наче цей обмін був частиною звичної рутини. Мов звичка, що не потребує пояснень.

Вона зробила крок назад і, повільно вдихнувши, сховала паличку за пояс.

— Що сталося зі Снейпом? — нарешті змогла запитати.

Це крутилося постійно на язиці, боячись, що відповідь не сподобається її більше, ніж зустріч із цим незнайомцем. І яку б неприязнь вона не відчувала до цього чоловіка, вона мала затриматися та запитати це. Поки він стоїть ще тут та наче чекає саме на це. Він не намагався дістати паличку. Герміона стежила за кожним його порухом та була готова відповісти йому в будь-який момент. Її очі уважно вдивлялись у його очі. Зовнішньо — звичайний смертежер, але з цікавою поведінкою, як для дикунів, що бездумно виконували доручення Волдеморта. Щось у ньому було іншим. Погляд — темніший. Плечі — важко напружені. Слова — повільніші. Стержень, котрий він тримав гордо.

— Він… не сам, — він відвів погляд. — І там не люблять довгі розмови.

На мить світ зменшився до точки між його словами.

Монстри стають міцніші, їхні ліки — знищені, Снейп — у темниці. Баланс перетік у чужі руки.

— Де? — голос її ледь не зірвався від його відповіді.

— Більше тобі знати не потрібно, — відрізав коротко голосом, котрий не приймав заперечень.

Він кивнув на мішечок у її руці, затримавши трохи погляд на ньому.

— Це твоє. Знаєш, що з ним робити.

Герміона стиснула його сильніше та заховала до внутрішньої кишені.

В горлі пече. У грудях пустка, в якій гуде тільки одне: він живий. Він має бути живим. І хоч усе всередині пронизане страхом, вона раптом розуміє — якщо Снейп передав це через іншого, значить, він...

Вона ковтнула слину.

— То ти знаєш де він, — не питання, скоріше запрошення продовжувати.

— Так.

Її губи смикнулися.

— І ти тут, бо…? — наче намагаючись прощупати його мотиви.

— Я не мав великого вибору, — відповів сухо.

Герміона стояла нерухомо, коли раптом заговорила тихо, але твердо, з тією внутрішньою рішучістю:

— І ти, звісно, знаєш, що ми його витягнемо, — фиркнула йому у відповідь.

Вона навіть не дивилася на нього, бо була впевнена, що це єдиний можливий шлях. Можливо, в пастку. І годі, що вона сказала це в голос при своєму ворогові. Якщо він тут, то прекрасно розумів, що так і буде.

— Так, — сказав твердо, що змусило її нагострити вуха. — Але це приверне забагато уваги, — спокійно відповів. — Якщо все Коло рушить туди, — продовжив він рівно, — ви не дійдете навіть до порогу.

Вона різко підвела голову. Серце стислося, ніби хтось вдарив її кулаком у грудну клітку. В голові відразу стало пусто. Вона абсолютно втратила всі ниточки, щоб могли зв’язувати його мотиви в один зрозумілий сенс.

— Звідки… — почала, але голос підвів, проковтнувши клубок у горлі. — Звідки ти знаєш про Коло?

Він не відповів. Лише спокійно зустрів її погляд, не блимаючи.

В її голові почав клубитися справжній ураган. Снейп…

Невже Аластор правий?

Ця думка наче серпом по серцю. Така маленька і така настирлива, вкручується, вливається все глибше в мозок, змушуючи на мить повірити словам Муді. Але вона відкидає її так само швидко, як та з'явилась. Вона все ще довіряла Снейпу. І була абсолютна певна в цій вірі. Грінстед був пасткою для них обох.

Але ж зараз це не просто доставка ліків.

Він знав більше.

— Снейп, — Герміона зробила обережний крок уперед, її голос знизився, став майже шепотом. — Що ще він тобі сказав? Скільки ти знаєш?

Вона мабуть втратила весь свій глузд, якщо і справді збиралася кинути свою ідею втекти звідси. Це точно не було вирішенням проблеми, в якій здавалося вона погрузла проти власної волі. І хоч вона ще не розуміла наскільки саме, але була впевнена, що вибратися з неї буде дуже важко.

— Достатньо, — коротко відповів. — І рівно стільки, скільки треба, щоб не розтринькати цю інформацію.

В цей момент він зробив жест, настільки знайомий, дратівливо-байдужий — знизав плечима, наче його це не обходить, наче його це взагалі не стосується — і в голові Герміони промайнула неймовірна думка.

Але він все ще продовжує стояти тут. Продовжує чекати чогось. Від Герміони? Чи від самого себе? Це було питання на яке ніхто із них двох не знав відповіді, але обидва продовжували стояти на своїх місцях. Тож це була точно не байдужість.

— Тобі краще, — його голос став суворішим, — не відправляти Орден за ним.

Це прозвучало не як порада. Це було попередження. Чітке.

— Що ти маєш на увазі? — Герміона не відводила очей від його, здається, впізнаючи, кожну їх деталь, її пальці обережно ковзнули до палички.

— Снейп вибереться, — сказав він повільно. — Бо він уже бував там.

Повітря не пішло в легені.

— Що? — ледь чутно.

Герміону охопив холод. Навіть у теплому повітрі кухні дім Блеків здавався раптом сирим, темним льохом.

Вона знала, що Снейп страждав. Знала, що він грав цю подвійну гру, ризикуючи життям щохвилини. Але не знала, наскільки. Волдеморт міг тримати його там, як пса на ланцюгу, а вона б навіть і не здогадувалася.

— Тобто я маю просто чекати? — її голос тремтів.

— Якщо підеш туди з армією, — кинув він, — його вб’ють. І нас разом із ним.

Він не додав, що тоді і все Коло буде розкрите. Не потрібно було. Герміона зрозуміла це сама, не звертаючи увагу на наголоси. Вони всі будуть в небезпеці — здоровий чи поранений, це вже не матиме значення для Чорної армії. Їх просто знищать.

Він схрестив руки на грудях і вперся поглядом у неї.

Герміона ще стояла в тиші, вагаючись між болем, гнівом і вірою. А мішечок у її кишені раптом здався чимось набагато важчим, ніж просто торбинка з ліками.

Вона дивилася на смертежера, очікуючи ще слів, ще хоч якоїсь зачіпки. Вона відчула, як у ній закипає знайоме напруження, коли відповідь близько, але її тримають у руках ті, хто вважає за краще мовчати.

— То, хто ти? — почала ще раз, але з ноткою нетерплячості, сподіваючись підтвердити свої здогадки

— Я попередив тебе, — та вказав пальцем. — Краще не роби цього. І на сьогодні мої обов’язки завершились, — він глянув на неї майже з жалем.

Один швидкий, впевнений помах палички — і простір стиснувся. Повітря ще вібрувало від раптового зникнення, ніби тінь ковзнула по підлозі.

Герміона застигла. Потім повільно опустила руку, яку виставила за секунду до його зникнення, в якій міцно тримала паличку, стискаючи її так, що суглоби побіліли. Тиша стала нестерпною. Вона різко обернулась, і нога сама собою вибила з-під столу старий, хиткий стілець. Той гупнувся об підлогу й покотився вбік, затріщавши дерев’яними ніжками.

— В’юнкий тхір! — прошипіла вона крізь зуби.

Гнів тиснув у грудях. Не від того, що він зник — ні, вона чекала на щось подібне. А від того, скільки він знав. І як холодно, розважливо вмів утримати цю інформацію. Її власна безпорадність на таку несподіванку зараз була болісно відчутною.

Вона ще кілька хвилин стояла на місці, глибоко вдихаючи, змушуючи себе зібратись. Якщо її здогадки правильні, то вона зовсім не розуміла, чому її не вбили, чому навіть не намагались. Це збивало з пантелику ще більше ніж ліки, котрі опинилися в її кишені.

Вона одягла каптур і роз’явилася до бар’єру штабу.

Дорогою вона не переставала обдумувати останні слова, котрі крутились і змішувались як калейдоскоп, змушуючи голову боліти ще сильніше.

Не залучати Орден. Але Снейп теж частина Ордену.

Відступити вона не могла. Якщо це все правда, його потрібно було витягти. Його розум сильний. Він не видасть їх, але його тіло не вічне — він помре раніше, ніж скаже хоч слово.

Але цей чоловік, здавалось, знав, що говорить. Принаймні, виглядав переконливо. Якщо Снейп довіряв йому, як вона може судити, то зробив це не з розпачу. А з розрахунку.

Вона була згодна прийняти цю авантюру, але на своїх умовах. Заслуговувала дізнатися його мотиви, які б вони не були. Навіть якщо виявиться, що вони йшли в розріз з її, Орденом чи ще бодай-кимось, хто мав схожу думку.

І як вона вже одного разу говорила Муді, якщо Снейп виявиться зрадником — особисто забере його душу. І тому вона має дістатися до нього першою.

Вона не вірила, не хотіла вірити в те, що Северус може виявитися зрадником. Все що сталося з ними за ці роки, всі слова підтримки та заспокоєння, вся допомога та те щире співчуття — і вона все ще вважала це таким — не могло виявитися брехнею. Не міг він скористатися її прив’язаністю з такою метою. Але якщо все ж це так — вона не залишить і живого місця на ньому. Ні. Вона його знищить повністю.

Якщо він хоче, щоб ніхто не втручався — лиш балаканина, аби запудрити мізки. Герміона Ґрейнджер ніколи не чекала, поки хтось зробить правильне рішення.

Вона робила це сама.

І вона витягне його. За будь-яку ціну.