Ніч у Грінстеді була тиха, але то була тиша неприродна — гнітюча, задушлива, така, що тиснула на вуха, змушувала кожного вдихати коротко й різко, ковтаючи повітря, мов воно могло закінчитися. Вулиці лежали пусткою, немов місто вимерло десятки років тому. Не було ані звуку кроків випадкового перехожого, ані шелесту нічного вітру. Лише чорні силуети розбитих будинків, що зяяли порожнечами вікон.
Тут ніщо вже не обіцяло життя.
У повітрі стояв запах смерті. Приторний, липкий, тягучий, ніби розлитий мед, у якому з'явилася гниль. Хотілося зішкрябати його з язика. Хотілося випити чистої холодної води, щоб хоч на мить змити цей задушливий присмак. Та це було неможливо. Це було тепер їхнім світом. Їхньою реальністю. І найгірше — вони звикли до нього.
Запах смерті супроводжував їх усюди, куди ступала нога Опору. Він чіплявся до одягу, проникав у волосся, в’їдався в шкіру, а часом навіть здавалось — у саму душу. Півбіди, коли це були рештки Чорної Армії. Але зовсім інше, коли в тому смороді можна було впізнати своїх, тих, з ким учора ще розмовляв, кого бачив живим. І тоді серце стискалося, та все одно вони мусили йти вперед.
Сьогодні вони не мали права на слабкість. Як і завтра, як і кожного дня після. Зараз смерть була їхньою супутницею, але вони не могли дозволити собі дарувати її просто так, кидати ще й ще тіла у руки Волдеморта.
Над темрявою вирізнявся старий шпиль церкви. Ледь-ледь окреслений рідкими хмарами, підсвічений далекими факелами, він здавався маяком, що вів їх у саме серце небезпеки.
Герміона здригнулася, коли почула легкий шурхіт у темряві, десь зовсім поруч. Серце спершу підскочило, але вона швидко приборкала це. Цей звук був знайомий, майже впізнаваний по ритму кроків і тому, як обережно торкалася нога землі, щоб не здійняти зайвого шуму. Вона вже знала, що це Лі Джордан пробирався крізь руїни старого будинку, що стояв неподалік церкви, до неї.
Він з’явився з тіні старого живоплоту. Чорна мантія розмивала його силует, лише світлі відблиски очей у місячному світлі видавали присутність.
— Ну що там? — запитала Герміона ледь чутно , але з ноткою нетерплячості.
Лі ковзнув поглядом довкола, перевіряючи, хто поруч.
— Так, пастки стоять уздовж усього периметру, — прошепотів він, наче розжовував кожне слово. — Як і думали. Твоїй групі доведеться заходити з переднього флангу. Інакше ніяк.
Герміона стиснула губи. Вона не любила передній хід, бо це завжди найризикованіше, але часу й вибору не було.
— Джордж та Німфадора, — продовжив Лі, — займуть бокові позиції, прикриватимуть. Аластор вже чатує з двома позаду від каплиці. Я, Луна і Невіл примостимося на дахах протилежних будинків. Будемо тримати огляд зверху.
— Скільки їх? — запитала Герміона, нахилившись ближче.
— Приблизно п’ятнадцять, — він перевів подих. — Двоє стоять біля вхідних дверей, ще шестеро чатують на кожному вікні. Двоє — біля входу до самої каплиці. Решта патрулюють територію. Вони рухаються постійно, але відстань між ними велика. Є вікно, щоб зайти.
— Дологова не видно? — запила Герміона, розраховуючи взяти його на себе.
— Ні, лише звичайні солдати. Можливо з’явиться потім? — перепитав невпевнено.
— Добре, — нарешті сказала вона твердо. — Тоді передай всім: тримаємось першого плану. Без самодіяльності.
Лі кивнув головою, прийнявши наказ. Його фігура повільно розчинилася в тінях, лишився тільки ледь чутний рух повітря, коли він рушив до інших двох груп.
Герміона повернулася до своєї команди. Її погляд швидко пробіг по кожному обличчю, в котрих відчувалась готовність у кожному погляді. Джіні, що уважно за нею спостерігала, ледь посміхнулася та кивнула, мовляв, у нас все вийде. Герміона підняла руку і чіткими жестами показала: чекати. Потрібно було бути тихими, щоб не видати себе передчасно.
До ротації залишалося всього п’ятнадцять хвилин. Кожна секунда тяглася нестерпно довго. Вони мали дочекатися правильного моменту. Миті, коли солдати розійдуться від своїх постів, і утвориться прогалина в обороні. Лише тоді їхній удар буде по-справжньому несподіваним.
Напруга зростала, повітря ставало густішим від передчуття бою. Хтось із бійців обережно поправив мантію, інший стискав у руках паличку так міцно, що побіліли кісточки. Герміона ледь чула, як у власних скронях калатало серце.
І ось він, момент. Двоє вартових почали відходити, змінюючи маршрут патруля. Решта теж рушили, полишивши на мить вхід менш захищеним. Герміона дала короткий знак.
Її загін зірвався з місця майже одночасно. Мантії тихо зашурхотіли, ніби одна темна хвиля, і всі рушили вперед до невидимого бар’єра, що стояв навколо каплиці. Він не дозволяв роз’являтися в цьому місці, тому їхнім єдиним шляхом був прямий удар.
І в ту ж мить у повітрі засвистали закляття. Блискавки світла розтинали ніч, відбивалися від каміння, сипали іскрами по землі.
Перші удари були їхніми. Кілька смертежерів не встигли зреагувати й попадали, підкошені несподіваною атакою. Та решта опам’яталася швидко, відбиваючи закляття з моторошною точністю.
— Протего! — пролунало відразу кілька голосів.
Дін Томас, який тримався позаду, раптом збився з ритму. Яскравий промінь закляття ковзнув йому по нозі, і він спіткнувся, падаючи на коліно. Серце Герміони стиснулося, але Дін уже підхопився, наче на пружині. Його паличка спалахнула:
— Бомбарда! — вигукнули Дін та Джіні разом, випустивши закляття одночасно.
Гримнуло так, що здригнулися навіть стіни. Тіло смертежера відірвало від землі й відкинуло далеко назад, де воно впало без руху.
Праворуч Сімус Фініґан ішов пліч-о-пліч із другом, не відстаючи ні на крок. Його обличчя палало азартом і гнівом, а паличка випускала серію коротких різких проклять. Одне за одним вони вражали цілі, і вже кілька ворогів корчилися на землі, хриплячи від болю.
Ліворуч Джордж працював разом із Німфадорою праворуч рухаючись до центру. Їхня синхронність дивувала: вона блокувала закляття, а він у той самий момент відсилав зустрічний удар. Вони виглядали так, ніби давно відпрацювали цю тактику, і тепер справді мали все під контролем.
Герміона відчула, як у грудях виріс клубок гарячої впевненості. Так, це лише початок, але їхня команда трималася міцно, злагоджено. Вони мали шанс.
Решта загону, що йшли позаду Герміони, діяли як єдиний механізм: палички злітали й опускалися, закляття виривалися з їхніх кінцівників із блискавичною швидкістю й точністю. Смертежери не встигали завдати відчутного удару, кожна спроба розбивалася об захисні чари чи зустрічалася з відплатою. Повітря було повне тріску енергії, миготіння світла та запаху гару.
Герміона тримала темп. Її рухи були швидкі й відточені, без жодної зайвої миті. Вона різко підняла паличку в левітуючому заклятті і одразу кілька чорних силуетів підскочили вгору, немов підхоплені невидимими руками. Вони безпорадно билися в повітрі, перш ніж Герміона різко змахнула вниз. Тіла з глухим ударом впали об землю, і два смертежери залишилися лежати непритомні. Вона мимоволі притримала плече, що все ще ледь нило.
Але вона не зупинилася. Наступний рух швидкий і ще двоє ворогів відлетіли назад, вдарившись об кам’яну стіну святині. Камінь задзвенів, наче в нього кинули метал, а противники, оглушені й дезорієнтовані, стали легкою здобиччю. Герміона одним помахом наслала зв’язувальні чари: мотузки звилися навколо них, скріпивши їх руки й ноги. Ще одна пара знешкоджена.
Але не встигла вона відвернутися, як раптом збоку почувся переляканий крик. Вона обернулася і побачила Ройбена, який щось незрозуміло вигукуючи, вистрибнув з-за укриття прямо під ноги Діну, що якраз відступав. Не чекаючи такої перешкоди, заплутався в своїх ногах, зіткнувшись з хлопцем і з гучною лайкою гепнувся об землю. Паличка вилетіла з дінових рук і впала в метрі від нього.
— Що ти, прокляни тебе, тут робиш? — вигукнула Герміона.
Вона підбігла та одним рухом відкинула Ройбена в бік і прикривши тіло Діна захистрим бар’єром якраз вмить, коли в нього летів один з прокльонів.
— Я… я хотів допомогти, — видихнув він, збілівши. — Він був відкритий.
— Тобі було наказано залишатися в штабі! — огризнулася Герміона, допомогаючи Діну піднятися.
Він уже шукав свою паличку, кидаючи на новачка зілсні погляди.
— Твоя “допомога” могла коштувати йому життя! — сказала суворо.
Той тільки ще більше знітився та позадкував, але в його погляді вона побачила нову хвилю рішучості. Тому поки Ройбен не встиг ще комусь “допомогти”, вона гукнула до Діна:
— Забери його звідси й передай Невілові, щоб вивів із зони бою.
Той тільки кивнув у згоді та відвів його в ту сторону, де вони чекали засідки.
Далі команда тримала швидкий ритм. Вони рухалися вперед, немов хвиля в шторм. До головного входу залишалися лічені кроки.
Двері святині раптом розчахнулися з глухим гуркотом. За ними вже чекали на них.
Бій спалахнув із новою силою. Яскраві промені проклять знову розсікали темряву. Під прицілом знову опинився Дін: на нього просто в обличчя летіла зелена блискавка Авади. Він устиг лише рвучко пірнути за масивну колону. Смертельне закляття влучило в камінь, і той із тріском розлетівся на друзки.
З-за укриття Томас висунувся лише на мить і випалив швидке закляття. Паличка смертежера вирвалася з його руки й закрутилася в повітрі, відлетівши кудись у тінь. Супротивник застиг розгублений, і цього вистачило. Дін добив його приголомшливим, і ворог безсило повалився на землю.
З іншого боку зали блиснуло зелене світло десь зовсім поруч. Герміона відчула, як земля під ногами злегка здригнулася — двоє масивних смертежерів, які цілилися в Джіні, промахнулися, але влучили в іншу дівчину із загону Тонкс. Вона впала з гуркотом на підлогу. Але перевели свій погляд тепер на Герміону. Їхні кроки луною билися об стіни, наче удари барабанів. І вони були точно націлені вбити її.
Вона не відступила. Її тіло було напружене, але рухи залишалися чіткими й контрольованими. Різкий помах палички.
— Енґорджіо! — і закляття влучило в одного з нападників в той час, як в іншого спробувала вибити паличку із рук.
Перший смертежер здригнувся, коли його голова почала рости. Спочатку трохи, мов роздута куля, потім швидше, неконтрольовано, в жахливій пропорції до решти тіла. Другий, перехопивши імпульс, встиг підняти захисні чари, паличка в його руці вже була готова нанести удар, але він завмер, збентежено переводячи погляд на свого напарника. Той задихався, хрипів, намагався втримати рівновагу, та надуте обличчя перекосило від дії закляття.
І тоді, з оглушливим звуком, череп тріснув і розлетівся. Кров, уламки кісток і шматки мозку розлетілися в різні боки, бризнули на кам’яну підлогу, залишивши криваві смуги на стінах. Важкий запах крові змішався з повітрям, але поверх нього відразу ж накотився знайомий присмак — різкий, нудотний, схожий на ваніль, як завжди після їхніх смертей. Уже з перших секунд він стискав шлунок, змушував рот наповнюватися гіркотою.
Герміона вчепилася у свою витримку. Вона ковтнула огиду й не дала слабкості вирватися назовні. Ворог стояв перед нею, і часу на відразу не було.
Вона рвучко змахнула паличкою ще раз. Голос прозвучав твердо, хоч у серці стискалося:
— Сектумсемпра!
Закляття, якого колись навчив її Гаррі, розсікло повітря й влучило в смертежера. Його тіло здригнулося і в ту ж мить по ньому розійшлися десятки рваних порізів. Кров виступала на обличчі, руках, грудях, навіть крізь чорну тканину плаща. Він захрипів, відкинув паличку, інстинктивно згорбившись від болю. Крики різали слух, але швидко змінилися важким стогоном. Його ноги підломилися, і він впав на підлогу, залишаючи за собою калюжу, яка розтікалася все ширше.
Герміона з холодною зосередженістю дивилася, як він корчиться, розуміючи: декілька хвилин — і кровотеча зробить своє. Йому вже не врятуватися.
Вона відчула, як серце б’ється надто швидко, як долоня тремтить від напруги. Але змусила себе знову підняти паличку. Попереду чекали інші. І вона не мала права дозволити собі розслабитись.
Всі вони мали слабкості. Кожен із цих фанатичних прихильників чистоти крові, що так пихато вважали себе вищими за інших, насправді ж — залишалися смертними. Вони любили піднімати себе над світом, тішилися думкою про свою “обраність”, але коли наставала мить істини — помирали так само, як усі. Від простого болю, від крововтрати, від того самого людського страху, якого самі ж прагнули уникнути. Яка ж це була іронія.
Герміона зупинилася біля двох тіл, що лежали на холодній кам’яній підлозі. Її чари зробили своє. Вона вдивлялася в них із дивним відчуттям порожнечі. Всі ці смертоносні закляття, якими вони раз по раз кидалися в бою, всі їхні темні практики, що ядили душі... І навіщо? Врешті-решт, смерть приходила від простих, майже буденних чарів. Не надто видовищних — але болісних.
Іноді навіть більш болісних, ніж будь-яке непрощенне закляття.
Вона відчула гіркий присмак і подумала, що, можливо, саме в цьому й була справжня кара для них: вони витрачали життя на темряву, а вмирали від чогось простого, нехтуваного ними ж, того, що вважали негідним їхньої уваги.
Герміона зібралася з силами й рушила далі. Разом із рештою вони завершили зачистку в середині святині. Звуки битви стихли, лише подекуди чутно було стогін поранених та тріск вогню, що все ще жеврів у кутку. Повітря стояло важке, наповнене попелом і запахом крові.
Вони вибігли назовні, щоб приєднатися до інших, і щойно вийшли на площу перед святинею, побачили несподіване.
Смертежери, які мали прийти своїм на підмогу, один за одним просто... зникали. Їхні тіні розчинялися в повітрі, темні плащі оберталися димом і випаровувалися без сліду.
Герміона завмерла.
Це було не схоже на втечу. Тут же все відбувалося тихо, злагоджено.
Вони не тікали — вони відступали за наказом.
— Чого вони зникають? — видихнув хтось поруч.
І в ту ж мить у голові в неї клацнуло.
Герміона стиснула паличку міцніше. Це могла бути лише павза. Лише один хід у набагато більшій грі.
Але тільки-но розчинився останній смертежер, поле бою оповила тривожна тиша, що видалася неприродною після гучного гулу заклять. Та ця тиша тривала лише кілька секунд. Раптом із темряви довкола них, почали вилазити нові тіні. Спершу їхні обриси нагадували знайомі постаті — тих самих чорних псів, яких вони бачили раніше. Але за ними піднімалося щось інше, значно більших розмірів.
З темряви вийшли створіння, схожі на ведмедів, проте жахливо спотворені: пащі видовжені, немов у гієн, а передні лапи — надто довгі, розтягнуті, з кривими пазурами, що лишали глибокі борозни на землі. Вони піднімалися на задні лапи, але час від часу падали вперед, торкаючись землі всіма чотирма. Їхні очі палали яскраво-червоним, і цей вогонь пробирав до кісток.
Та це було ще не все. Далі здіймалася нова хвиля жаху. Вона виривалася з темряви з глухим тупотом, що змушував землю тремтіти. То були коні — або, радше, колись коні. Їхні тіла зберегли знайомі обриси, але замість благородних кінських морд їм дивилися просто в обличчя вовчі пащі з оголеними іклами. Передніх копит у них не було: лише потужні вовчі лапи з чорними кігтями, які здирали землю під кожним кроком. Коли вони задирали голови й вили, звук був моторошним поєднанням кінського іржання і вовчого виття.
Зграя насувалася, як буря. Вони не вийшли з темряви — вони немов виросли з неї, народилися прямо з нічного. Рухалися стрімкою хвилею, яка накочувалася й наче не залишала простору для втечі.
— Герміоно! — крикнув Джордж. — Що робимо?
“Северус не попереджав про таке”, — пролетіла думка, і від цього в грудях стислося важким холодом.
— Пробуйте звичайні закляття! — крикнула вона, перекриваючи гул і наближення тварюк. — Це має спрацювати! — її голос луною рознісся серед союзників.
Палички здійнялися догори, і зірвалися перші спалахи світла. Але істоти не зупинялися, вони продовжували йти на них. Це можна було описати тільки одним словом — жах.
Вже знесилені від попередньої сутички, вони піднімали палички знову й знову, видихаючи коротко й уривчасто. Руки тремтіли від перевтоми. Закляття летіли без зупину: гучна Бомбарда розривала землю перед наступаючими, яскраві спалахи інших заклять лиш на трохи затримували істот, а кинутий кимось Петрифікус Тоталус скував кількох псів у неприродних позах. Проте, з великим зусиллям, падали лише пси, яких вони бачили раніше.
А от інші ніби й не відчували ударів. Чари, що мали б розривати плоть і ламати кістки, лише збивали їх на крок. Вони зупинялися на мить, озиралися й поволі рушали знову, ще впевненіше, ще ближче. Це лише сповільнювало хід, але не зупиняло інших, що насувалися на них.
У рядах Ордену прокотилося хвилювання. З усіх боків долинали уривчасті голоси, схожі на тривожний гул. Хтось нашіптував поспіхом про втечу, хтось благав роз’явитися звідси, поки ще не пізно.
Але Герміона не дозволила хаосу зламати їх. Вона стояла попереду, вдихаючи крізь зуби, й відчувала, як тремтить рука від утоми, проте не опускала палички.
— Стояти разом! — її голос гримів, перекриваючи паніку. — Не розсіюватися! Ми ще не дійшли до каплиці!
Вона кинула швидкий погляд на темний силует маленької споруди, що виднілася попереду, майже недосяжна, але така близька. У грудях холодним каменем закралася підозра: можливо, це пастка. Смертежери не могли зникнути безслідно. Це могло бути лише їхнім хитрим ходом — виснажити Орден крок за кроком. А потім, коли сили вичерпаються — вони повернуться. І тоді доб’ють усіх одним ударом.
Герміона відчула, як у ній закипає лють. Вона не дозволить, щоб їх вирізали, мов безпорадних ягнят.
“І чому, в біса, Снейп не попередив? — думка пекла в голові Герміони, коли вона бачила, як створіння продовжували йти, навіть після ударів. — Чому він промовчав про ці досліди? Чому не пояснив, як з ними впоратися?”
Бомбарда знову рвала землю на шматки, іноді розривала шкіру й відривала лапи — але вони все одно сунули вперед. Їхні шкури червоніли від опіків, дим ішов із ран, кінцівки висіли на клаптиках м’яса. І все ж ті виродки знову й знову підіймалися на ноги, хиткі, але невпинні. Від цього видовища всередині морозило. Це вже не просто магія — це було щось гірше, щось протиприродне, викривлене.
І саме в ту мить, вперше за довгі роки, Герміона відчула сумнів у Снейпі. Ледь відчутний, майже соромний — але реальний.
Вона стисла зуби, відганяючи ці думки. Не зараз. Це потрібно обдумати наодинці, коли все скінчиться. Якщо скінчиться.
Вона підняла руку з паличкою й крикнула, перекриваючи хаос бою:
— Зібратись всім разом! — голос її тріщав, але звучав різко й владно. — Готуйте палички до одночасного удару!
Вісім людей, що були ближче, миттєво підтягнулися до неї, вишикувались півколом. Плече до плеча, важко дихаючи, зі спітнілими обличчями, вкритими попелом і дрібними шматками бруду. Вони підняли палички, спрямовуючи їх уперед, прямо на істот, що сунули крізь дим.
— Зараз! Усі разом! Десцендо! — проревіла Герміона, перебиваючи рик монстрів та вибухи інших заклять.
Дев’ять променів злилися в один потужний потік. Істоти раптом підскочили над землею, наче щось невидиме зірвало їх із власної ваги. Вони перекинулися в повітрі, з глухим гуркотом врізалися мордами в землю. Їхні рики перейшли в моторошне гарчання, вони намагалися піднятися, але тіла були скуті власною вагою.
— Тепер! — Герміона махнула паличкою вниз.
Гостре, мов лезо, закляття розсікло монстрів навпіл. Хрящі тріщали, кістки ламалися з різким хрускотом, а з розривів бризнула гаряча кров, окропивши землю й траву під ногами. Запах металу й сморід нутрощів миттєво вдарили в носи. Половини тіл звалилися на землю, розкинувши клубки кишок і важкі м’язи назовні.
Кілька секунд стояла тиша. Навіть рик тих, що залишилися, здався далеким. Орден дивився на криваве місиво перед собою, і в кожного в очах стояло те саме запитання: що вони таке?
— Це не Снейпів почерк, — наче між іншим сказав запихано Невіл.
Герміона киває на це, лише слухаючи, як вітер пробирався крізь гілля старих дерев, колихав їхні верхівки, примушував їх стогнати і скрипіти. І тільки десь позаду почувся задушений звук блювання. Хтось все таки не витримав видовища. Цей запах кружляв у повітря, тиснучи на шлунок.
На мить їй здалося, що вона побачила далі в темряві чийсь силует. Високий, в чорному плащі, що майорів на вітрі. Вона відчула, що він дивився прямо на неї. А потім зник.
— Не розслаблятися! — нарешті різко вигукнула Герміона, її голос розсік мовчання, наче батіг. — Палички тримати напоготові!
Люди здригнулися, вирвалися зі ступору, і відразу почали гуртуватися невеликими групами. Хтось став спиною до спини, інші розійшлися по території, прикриваючи, аби не залишати жодного сліпого кута. Всі знали, що смертежери могли з’явитися будь-якої миті. І тоді цей маленький перепочинок закінчиться.
Герміона перевела подих, обвела поглядом бійців і, зібравшись, гукнула:
— Невіл, Луна, — її голос знову набув командирного звучання, хоча в грудях ще калатало серце, — зі мною до каплиці. І візьміть Муді. Якщо вхід зачаклований, він знається на цьому краще за всіх, — та кинула швидкий погляд знову в ту темряву, сподіваючись більше нікого не побачити.
Невіл кивнув і без вагань пішов за нею. Він тримав паличку міцно і тільки очі видавали втому та напруження. Герміона рушила вперед швидким кроком, долаючи рештки диму, що стелився низько над землею. Позаду чулося, як Луна квапливо гукає Муді, і важкі кроки одноногого аврора.
Дорога до каплиці була недовгою, але кожен крок здавався занадто важким. Це змусило ступати ще обережніше, чекаючи якоїсь несподіванки.
— Тобі не здається все, що тут відбулося, дивним? — тихо спитав Невіл, коли вони трохи відійшли від решти.
Він намагався говорити спокійно, але в голосі чувся неспокій. Його очі бігали навколо, наче він чекав, що з-за кожного дерева вискочить нова загроза. Герміона кинула на нього швидкий погляд. Вона й сама відчувала те дивне: надто швидка тиша після хаосу.
— Здається, — відповіла Герміона чесно, вдихаючи трохи прохолодного повітря. — Але ми все ще маємо перевірити каплицю.
Вона відчула всередині себе дивне, невловиме передчуття. Ніби нутро шепотіло їй щось важливе, попереджало про небезпеку, але розум відмовлявся складати докупи сигнали. Щось тут було не так, але вона не могла зрозуміти, що саме. Серце калатало швидше, а долоні злегка змокли від напруги.
Вони підійшли до старих, зношених дверей, за котрими було видно сходи, що вели вниз, і на мить зупинилися, вдивляючись у темряву.
— Я піду першим, — грізно і спокійно промовив Аластор.
Його голос мав властивий йому холодний ритм. Вони почали спускатися, крок за кроком, рухаючись обережно. Світло від паличок ледь пробивало темряву, розсіювалося по вологому каменю, створюючи довгі тіні на стінах. В повітрі стояв запах пилу й старого воску, змішаний з холодним вологим ароматом землі.
Невіл гукнув до полонених, аби хтось озвався. Але у відповідь була тільки тиша. Герміона напружилася, розуміючи, що їм, можливо, знову прийдеться витягувати трупи. Але Лонґботом не здавався, намагаючись розгледіти хоч щось. Хоча Алостор і запевнив його, що це марно, адже тут були накладені чари темряви, котрих його було важко розгадати. Герміона навіть здалося, що і його голосі була нотка захоплення.
Повітря ставало все прохолоднішим і густішим, що обтяжувало легені. Коли вони опустилися глибше, вона відчула, як кожен вдих дається важко, як повітря ніби стискає груди, не залишаючи свободи.
Невіл різко вдихнув, коли різкий звук порушив їхню тишу.
Усі миттєво завмерли, вуха напружено ловили будь-який шурхіт. Він наступив на щось, що видавало скрипучий, трохи хрумкий звук. Герміона відчула холодок по спині. Муді, підсвітивши паличкою шматок підлоги, важко видихнув і на мить затримав погляд на темряві перед ними. Його обличчя виглядало суворим, як завжди, але тепер у ньому читалася напруга, яку він рідко дозволяв собі показувати.
— Хлопче, роби, що скажу, — різким тоном промовив він, і його голос прорізав тишу так, ніби від самих слів залежало життя.
Невіл застиг, відчуваючи, як серце калатає у грудях.
— Що це? — тихо запитав він, навіть не наважуючись поглянути вниз.
— Здається, бомба, — Муді вказав паличкою на невеликий об’єкт на підлозі. — А ну, всі завмерли! Їх тут може бути більше.
Герміона обережно окинула кімнату поглядом, намагаючись не зробити зайвого руху. І справді — ще як мінімум два схожих силуети було видно трохи далі.
— Напевно… — Муді задумливо прикусив губу, обережно оглядаючи простір. — Ви, відійдіть до сходів, а ти, Невіл, спробуй хоч раз ворухнутися — і будемо зішкрібати твої кишки з цих стін.
Слова прозвучали так різко, що викликали саме той ефект який потрібно. Невіл навіть дихати припинив, буквально застигнувши на місці.
Герміона з Луною відступили обережними кроками назад, відчуваючи, як серце підскакує у грудях, і вдивляючись у підлогу, аби не наступити на ще одну пастку. Герміона відчувала, як напруга наростає, і що кожен зайвий рух може стати фатальним.
Аластор нахилився, майже ставши на коліна, і його погляд став непохитним, коли він зосереджено почав чаклувати бар’єр навколо ноги Невіла. Його руки рухалися швидко, впевнено, мов диригент, який керує магічним оркестром. З повітря перед хлопцем почав поволі виростати золотий, тонкий, майже прозорий купол, як невидимий щит із самого світла. Він блищав у темряві, відкидаючи тіні на стіни кімнати.
Але коли бар’єр дійшов до підошви його взуття, він зупинився, обігнувши ногу лише частково.
— Мерлінові підштанники, Невіл, — вигукнув Аластор із властивою йому різкістю. — Тобі доведеться трохи припідняти ногу. Але не повністю!
Невіл здригнувся від несподіванки, його серце калатало у грудях, а пальці напружено стиснули паличку.
— Носок! — крикнув Муді. — Залишся стояти на носку.
Він продовжував маніпулювати магією, його руки майже танцювали у повітрі, намагаючись закрити останній пробіл. Проте те маленьке місце, де носок взуття контактував із бомбою, залишалося без захисту.
— Тепер, слухай, — голос Муді став нервовим, але все ще чітким. — Ти зараз різко відірвеш ногу від бомби і падаєш назад, туди, до стіни, — він вказав рукою на ту частину кімнати, де вони вже пройшли. — Бар’єр все ще намагається закритися, і йому має вистачити цих секунд до вибуху, щоб завершити роботу.
Невіл тільки кивнув, наче забув про страх, повністю зосередившись на інструкціях. Позаду Герміони Луна нервово втягнула повітря, її очі широко розкрилися від страху, а Герміона лише стискала пальці у кулаки, сподіваючись, що магія спрацює, і все закінчиться добре.
Аластор відійшов трохи назад, опинившись поряд із дівчатами, і його постава стала ще більш рішучою.
— Давай! — крикнув він, і його голос прорізав напружену тишу, змушуючи повітря навколо ніби затремтіти від очікування.
Кожна секунда тягнулася нескінченно, і у кімнаті панувала така тиша, що можна було почути, як трішки здригнулася нога Невіла, готуючись до небезпечного стрибка.
Здавалось, що ці секунди розтягнулися на години. Герміона відчула, як її серце застигло, а подих завмер у грудях, коли вона спостерігала за кожним рухом Невіла. Він обережно відірвав ногу від бомби, а його тіло нахилилося назад. В темряві кімнати почулися тріскучі звуки — бомба почала реагувати, перші язики полум’я вирвалися крізь тонкі тріщини, освітлюючи кімнату спалахами червоного і помаранчевого.
Герміона стежила, як золотий бар’єр повільно затягується над вибуховим пристроєм. Нога Невіла зависла в повітрі прямо над бар’єром. Але було відчуття, що часу залишилося надто мало: не вистачало всього якоїсь мікросекунди, щоб магія повністю охопила вибух.
І тоді маленький струмінь полум’я прорвалася крізь щілину. Він вдарилася в ногу Невіла з неймовірним тиском. Герміона відсахнулася, відчуваючи, як холодний страх пронизує їй кістки.
Бар’єр нарешті замкнувся, прийнявши на себе більшу частину вибуху. Але Невіл з відчайдушним криком упав на землю, скручуючись від болю. Герміона бачила, як його тіло стискається, а руки міцно обхоплюють ногу. Вигляд був жахливий: нога наче розрізана навпіл по гомілці, але, на диво, ще трималася на шматку шкіри, який не зачепило полум’я.
Кімната наповнилася тим самим запахом гару, що стояв у підземеллях штабу. Погляд Герміони залишався прикутим до друга, який лежав на холодній підлозі, що кричав від болю.
Цей крик був настільки пронизливий, що серце Герміони здригнулося, мов охоплене крижаним лещатами.
— Невіл, тримай ногу міцно! Лавґуд, явися з ним відразу до Патіл та мадам Помфрі, вони знають, що робити з цим! — кричав Муді, голос якого ледь пробивався через завивання хлопця.
Луна миттєво кинулася до Невіла. Вона схопила його, обхопивши руками. Її очі блищали від напруження, а пальці здавлювали тканину його штанини, намагаючись утримати від різких рухів.
На мить настала глуха тиша. Герміона намагалась осмислити все, що відбувається.
Муді мовчки продовжував свою роботу. Він невтомно ставив бар’єр на решту бомб, котрі встиг помітити, кожен рух його рук був точним, відточеним, як у майстра. Його обличчя мало суворе, майже беземоційне вираження, тільки очі блищали напругою та концентрацією. Герміона йшла за ним, гукаючи до полонених. Хоча вже розуміла, що нікого тут немає.
Вони наткнулися на вівтар та стіну за ним через десяток метрів, було вже все очевидно. Коли розгадані чари темряви спали. Вони помітили… Нічого.
— Звичайний підвал, напханий вибухівкою, — випалив він із явною злістю, голос звучав різко від роздратування.
Герміона моргнула, наче не вірила, оглядаючись.
— Що? — її голос був тихим, здивованим.
— Клятий шмат лайна! — вибухнув Муді.
Він схопив щось на вівтарі і, не вагаючись, кинув його в стіну навпроти. Камінь видав глухий звук, розсипаючись на дрібні уламки.
Він різко розвернувся до Герміони. Його ніздрі розширювалися від частого, перерваного дихання, грудна клітка піднімалася і опускалася у напружених ритмах. Очі, повні гніву та непідробної злоби, спрямувалися на Герміону готові пробити її захист.
— І ми досі довіряємо Снейпу, так? — голос його прорізав повітря, загострений, як лезо. — Дивись, де ми опинилися! Бачила, що стало з Невілом? Чи іншими кого поранило? Усе це — через твою прив’язаність до смертежера!
Герміона відчула, як серце прискорено б’ється в грудях, а руки легенько тремтять від напруги. Але всередині її теж наростало роздратування. Вона вже втомилася від постійних суперечок з Муді, від його незмінної підозрілості та постійних докорів.
— Його могли підставити, — відповіла вона, відчуваючи, як кожне слово підсилює жар злості.
Вона стискала пальці в кулаки, намагаючись приборкати це. Муді нахмурився ще сильніше, напруження в його поставі відчувалося як натягнута струна.
— А ти не думала, що він все-таки обрав сторону? — його голос рвонувся крізь кімнату, відбиваючись від стін і нищівним ударом врізався у вуха Герміоні.
— А ти ніколи не задумувався, що він уже стільки років обирав саме нашу сторону? — її голос став більш різким, рішучим.
— Ох так, саме тому він нам не сказав, що це засідка? — Муді крикнув із роздратуванням і Герміона відчувала, як він буквально грає на її нервах. — Не сказав, що робив експерименти на інших звірях?
Герміона вдихнула глибоко, намагаючись приборкати стрімкі емоції. У голові ясніє думка, що вона не дозволить Муді цього.
— Він говорив зі мною чесно тоді! — її голос тремтів. — Я б відчула його брехню! І я абсолютно певна, що його підставили! — ледь стримуючи рик, що хотів вирватися з горла, Герміона відчула, як тепло гніву розливається по всьому тілу, підштовхуючи до рішучого протистояння.
— Він — легілімен і майстер оклюменції, — промовив він твердо, майже урочисто, кожне слово лунало у кімнаті наче постріл. — Він міг показати тобі все, що завгодно… — і раптово тикнув пальцем їй у висок.
Цього жесту вистачило, щоб злість у Герміони виросла до небачених масштабів. Вона відчула, як всередині все перетворюється на пекуче полум’я — суміш втоми, образи, страху і ще чогось темнішого, глибшого. Вона різко штовхнула його так, що він відлетів до вівтаря, глухо вдарившись об стіну.
Герміона довго мовчала, не дозволяючи собі випустити всю бурю емоцій, що вибухала всередині. Набрала повні легені, відчуваючи, як повітря обпалює їх, як серце б’ється шалено, і нарешті промовила:
— Я знаю, що він врятував мені життя. Я знаю, що коли всі інші дивилися на мене, як на прокляту, він витер мені піну з рота й дав мені зілля. Без питань. Без моралізування. Просто — врятував.
Її голос був гучний, рівний, і водночас у ньому відчувалася сила, яку вона довго стримувала. Повітря в кімнаті ставало теплішим, наче сама Герміона випромінювала цю енергію. Муді широко розкрив очі від несподіванки та виставив руку перед собою.
— Ви знаєте, що він ризикує кожного дня, — продовжила вона, кожне слово важило, як камінь. — Та тварюка забрала в нього всіх, і ти знаєш, що він хоче помсти. Так, він має ще, що спокутувати, і він робить це кожної нашої зустрічі. І поки Лорд довіряє йому — ми маємо цінний інструмент.
Вона зробила невеликий крок уперед, підкреслюючи рішучість і силу, що виривалася назовні.
— Якщо ж він зрадить… Запам’ятай: я особисто покінчу з цим, — її голос став ще більш гострим, непохитним, і в ньому звучав холодний стальний відтінок. — Але зараз — він на нашому боці. І те, що сьогодні відбулося, не входило в його плани, так само як і в наші. Не смій більше підіймати цю тему при мені, якщо не готовий зіткнутися з наслідками!
Вона не відводила очей від чоловіка, що важко, зусиллям, намагався піднятися на ноги. Кожен його рух здавався їй повільним, наче в сповільненому кіно, і в той самий час ледь стриманим, ніби він ще вагався, чи варто прислухатися до її слів.
Вона стояла, спостерігаючи за ним, і чекала. Чекала, поки він погодиться, бо будь-яка інша відповідь була неприйнятною.
— Ось така ти нам і потрібна, — сказав він уже тихіше. — Пам’ятай про це. Бо якщо ми тебе втратимо через його необачність — нам не жити, — цей контраст із його минулим різким, суворим тоном був майже приголомшливим.
Вона кивнула, не здатна видати жодного слова.
Це були останні слова, які пролунали тут, перед тим, як Аластор, знімаючи всі чари, підірвав каплицю. Вибух розніс півцеркви, уламки летіли навсібіч, пил застилав повітря, але вони встигли відсторонитися від центру вибуху, відчуваючи потужну хвилю.
Вони забралися звідти швидко. Кроки були поспішні, важкі, але ритмічні, адже кожна секунда затримки могла коштувати життя. Вони роз’явилися ще до того, як інші смертежери, що знаходилися неподалік, встигли зорієнтуватися й перевірити, що сталося.
— Так, це була… Пастка, — ледь промовив Невіл, блідий як смерть, коли всі опинилися в безпечнішому, наповненому тьмяним світлом кабінеті Кола.
Його голос тремтів, і в очах можна було побачити відтінок страху, який він намагався приховати.
— Сови… наухкали, що його люди знову були… в Гоґвортсі, — з відчутною важкістю.
— Там само. Щось шукали… І, здається, все ж знайшли, бо роз’явилися звідти зі скринями. Вони відволікали нас, — продовжив за нього Сімус, що здається нещодавно повернувся з розвідки.
В кабінеті стояла тиша, наповнена невидимим напруженням, і лише шелест вітру за вікном нагадував, що світ зовні продовжує існувати, незважаючи на їхню боротьбу.