Коли двері до кабінету грюкнули за нею, кімната наповнилась гучними суперечками.
— Ні. А якщо це була приманка для нас? — рішуче заявив Невіл після півгодинної розмови на підвищених тонах.
Він досі виглядав блідим, але на будь-які спроби вмовити його полежати трохи в лікарняному крилі відмовлявся. Його нога все ще була перебинтована, поруч стояли милиці, але за словами мадам Помфрі він має скоро повернутися в свою нормальну форму, якщо стабільно буде приймати настійку для зростання кісток. У Герміони аж око сіпнулося від спогаду про смак цієї бридоти.
Під час цих розмов вона лише спокійно сиділа за столом, склавши руки на грудях і втупившись у пожмаканий листок із красиво виведеним почерком. Вона знала цей почерк.
Ще раніше, коли вона повернулася до штабу, то насамперед перевірила вміст мішечка разом із Падмою. Все виявилося в нормі, без жодних неочікуваностей. Проте в самому низу, ледь помітно, лежала неохайно складена записка. Вона розгорнула її відразу там, у лікарняному крилі, боячись, що хтось міг мигцем побачити текст. І легше від прочитаного не стало.
— Так, він правий, — приєднався до розмови Артур, який лише кілька годин тому повернувся до їхнього штабу.
Він виглядав виснаженим до краю: змарніле обличчя, запалі очі. Усі спроби Моллі витягнути його з кабінету хоча б на кілька годин відпочинку закінчилися нічим — він лише заперечував, мовляв, відпочине потім, коли все буде владнано. А зараз треба докласти всіх зусиль, аби розв’язати нагальні проблеми. І до цього додавалася ще одна тривога — новина про кораблі. З того моменту, як він почув про це, йому, здавалося, не було спокою: обличчя його ще більше потьмяніло, і в голосі постійно відчувалася напруга.
— Як мінімум, нам слід більше дізнатися про ситуацію зі Снейпом, — продовжив він, поглянувши просто на Герміону. — І як так сталося, що він сказав комусь, довірив інформацію про вашу схованку? — наче її звинувачували в цьому.
— Навіть ми не знаємо про неї, — втрутився Джордж, різко й з відтінком злості в голосі. — Тож він не просто так опинився там.
— А якщо він… — почала Джіні, але так і не встигла договорити.
— Не плекай надій, що він на нашому боці, — перебив її брат. — Ми зовсім не знаємо хто це.
Слова звучали жорстко, мов рубали повітря, але Герміона ніби й не чула їх. Усі ці підозри та припущення проходили повз її свідомість, не залишаючи жодного сліду. Вона знову й знову перечитувала ті кілька коротких речень на аркуші. Слова, виведені впізнаваним почерком, пекли очі, мов жар. І що більше вона вдивлялася в них, то важче ставало дихати.
Останнє речення засіло в її голові, наче зажована в магнітофоні касета, яка застрягла й тепер повторювалася раз за разом, не даючи спокою. Слова звучали монотонним ехо, витісняли інші думки, змушували аналізувати кожну літеру, шукати підтексти, яких, можливо, там і не було. Довіритися йому? Але ж хіба вона цього вже не робила? Хіба не ризикувала власним життям, покладаючись на його двозначні підказки? Питання сипалися одне за одним і жодне не мало логічної відповіді.
— Тому викликай його до себе, — пролунав низький голос Муді. — Так само, як і Снейпа. Якщо він вже прийшов — зробить це ще раз.
Герміона поглянула на нього пильно. Він спостерігав за нею, як за загадкою, котру не міг довго розгадати.
— Не знаю, що з цього вийде, але будь обережною, — промовила Тонкс десь позаду, поклавши свою теплу долоню їй на плече.
— Підіграй йому, поки ми не зрозуміємо, як допомогти Северусу. І прошу, не дій самотужки, — Кінґслі поглянув на неї.
Все ж, він добре знав її. І хоч він повторював це вже втретє за останні пів години, вона не могла йому нічого обіцяти.
— Це може стати небезпечним для всіх, якщо ти відмовишся від зустрічей із ним. Ти здатна дати собі раду, Герміоно, — промовив Шеклболт, його голос звучав спокійно й рівно.
— Тож я — наживка, — слова вийшли рівно, хоч усередині щось тонко стиснулося.
— Так, — підтвердив він без жодних вагань. — Ми втратили одну перевагу, але можемо здобути іншу. Тож мусимо грати головою, як вже ікл не маємо.
Він не намагався приховати правду, бо знав, що вона цінує чесність більше за пишні слова. І, можливо, це була єдина форма поваги, яку Герміона чула від нього.
У кімнаті відразу здійнялося тихе зітхання. Решта ще тільки починали збирати до купи всі шматки цієї розмови, і впевненість, з якою Кінґслі підтвердив це, вдарила по них несподівано.
— Ми не можемо цього допустити, — нарешті не витримала Молі. — Ми не можемо просто кинути її до того смертежера й чекати, що він раптом видасть усі секрети Во… — вона затнулася, ковтнула повітря й поспіхом виправилася: — Лорда.
В кімнаті зависли зойки та тише шикання. Це ім’я, хоч і не було промовлене повністю, відразу впало холодною тінню, адже воно все ще могло мати силу відстеження.
— Молі, прошу тебе, — Артур тихо сварився на дружину, кидаючи на неї погляд.
Він розумів її страх і гнів, але зараз не було простору для емоцій.
— Вона не іграшка, щоб кидати її куди заманеться, — не вгамовувалася жінка, її руки стиснулися в кулаки.
Молі зробила крок уперед, ніби намагаючись своїм тілом перегородити шлях рішенню, що вже починало ставати остаточним. Вона зупинилася поруч із Тонкс і стала біля Герміони так, наче це була її власна донька, яку потрібно боронити від усього світу.
— Вірно, — сказав Муді тим тоном, який не залишав ілюзій, що можна показати десь слабину. — Вона — цінний кадр. І саме тому тільки вона може це виконати.
— Але… — почала було Моллі.
— Я піду на це, — твердо обірвала суперечку Герміона.
Її голос звучав так спокійно, що різко контрастував із напруженою атмосферою в кімнаті. Вона скинула руку Німфадори зі свого плеча, бо цей м’який жест підтримки раптом став для неї непосильним тягарем.
— Кінґслі та Аластор праві. Він з’явився там не просто так. І я маю з’ясувати чому, поки ви займаєтесь звільненням Северуса, — зробила вона акцент на другій частині речення. — Смертежер високого рангу не з’являється в таємній схованці з зіллями без прихованого підтексту. Тут щось не так.
В її очах горіла рішучість, загартована війною. Втома, страх, сумніви — усе відступило, коли вона зробила вибір. У кімнаті запала глибока тиша: ніхто не знайшов, що відповісти, адже всі прекрасно розуміли, що це було правдою.
— Герміона знає свої обов’язки, — підвівся Кінґслі зі свого місця, його постать наче відразу виросла, сповнена авторитету й сили. — І ви маєте добре пам’ятати про них. Згодні ви чи ні — не має значення. У нас немає розкоші сперечатися. Ми маємо виконувати те, що є правильним, — він затримав погляд на Молі, дивлячись їй просто у вічі.
Вона лише міцно стиснула губи, стримуючи невимовний протест, що так і рвався назовні. Але сперечатися не стала. У словах Кінґслі не було ні краплі зайвої жорстокості, лише тверезість людини, яка бачила цю війну такою, яка вона є.
Війна — це не примха, не захоплення, яке можна відкласти вбік чи відновити, коли з’явиться настрій. Це не гра, в якій можна обрати, береш ти участь чи ні. Вона завжди поруч, безжальна. Це сила, яка вривається у твоє життя, знищує домівки, вириває людей з твоїх рук, і тобі доводиться приймати її правила, бо інакших не існує.
Тому кожен у цій кімнаті мав свій обов’язок перед іншими. І вони всі на це згодились свого часу. Це був мовчазний договір, укладений ще тоді, коли вони вперше погодились стати частиною Ордену. І цей договір не залишав місця для особистих уподобань чи страхів. Вибір було зроблено тоді, і від нього не втекти. Кожен розумів: якщо зараз дозволити власним почуттям керувати рішеннями, усе, що вони досі вистраждали, кожна втрата, кожна крапля пролитої крові — виявиться марною.
— Також хотів би додати до обговорення, що група розвідки, що стежить за місцеперебуванням Темного лорда, не виявляє слідів життя там. Вони зникли з палацу Гемптон Корт, — та видихнув важко.
— Що? — вигукнули майже всі разом.
— І ти весь цей час мовчав? — перепитала Тонкс збентежено.
— Звістка про незваного “гостя” не могла не бентежити, — відповів, поглянувши на Герміону. — Але тепер все виглядає ще гірше.
— Як вони могли впустити це? — запитав все ще роздратовано Аластор.
— Ніхто не знає, як це сталося. Вони зараз в пошуках. Але нам не надходило жодних сповіщень про великі руйнування в якомусь з регіонів. І навіть Персі з його відділом не чув нічого про це.
Всюди, куди б не стала нога смертежера — була смерть. Вулиці всіяні жертвами, розрухою та стражданнями. І вони точно могли відслідкувати їх переміщення. Але це… Це і справді бентежило. Ше й це зникнення Снейпа — єдиного достовірного інформатора.
Чи був в такому разі незнайомець теж його планом? Герміоні потрібно було вияснити це.
— Продовжуйте пошуки, — сказав Кінґслі своїм низьким голосом. — Ми не маємо випускати його з поля зору. Вони не могли просто розчинитися.
Невіл тільки покірно кивнув наказу, знаючи свою роботу.
— Муді, але що з полоненими? — продовжуючи в надії, що можливо від них вдалося щось дізнатися.
— Нічого, — прогарчав той. — Мовчать, як риби. Але я ще не закінчив, — та хмикнув.
Здавалось, що його хворому “Я” ця робота була в самий раз. Але це вже не здавалось чимось дивним. В кожного вже по-своєму розум не на місці.
— Тож, — почав Кінґслі, намагаючись звести зустріч до чіткого висновку, коли раптом слова зависли у повітрі, обірвані різким шумом.
Гучні, важкі кроки донеслись із коридору, спершу уривчасті, мовби хтось біг, а тоді — дедалі гучніші, наче цілий натовп наближався. До цього додавались уривчасті вигуки, які було важко розібрати, але в них виразно відчувалася паніка. Усі в кімнаті напружено повернули голови до дверей.
Двері відчинилися майже з гуркотом, і на порозі з’явилася Макґонеґел. Її зазвичай стримана й зібрана постать тепер виглядала розгублено й страшно: пасма волосся вибилися з-під гострої шапочки, а мантія була густо заплямована темними кривавими плямами. Вона ледве переводила подих, однак у її очах горіла та сама непохитна рішучість.
— Там… — вирвалося у неї запихано, наче слово прорвалося крізь нестачу повітря.
Вона зробила кілька кроків усередину, ніби не в силі одразу вимовити все.
— Там багато поранених, — видихнула нарешті вона.
Голос її тремтів, але не від страху, а від поспіху та напруги. І, не чекаючи жодної реакції, вона вже розвернулася, не витрачаючи жодної секунди.
— Нам потрібна допомога! — кинула крізь плече, і її мантія розметалася, коли вона зникла у коридорі так само швидко, як і з’явилася.
Усі в кімнаті застигли на мить. Повітря наче стало густішим, кожен відчув, що мирна — наскільки це слово ще мало сенс — розмова закінчилася.
Усі, хто сидів у кабінеті, переглянулися між собою. Наступної секунди стільці різко заскрипіли, відсунуті з-під столу, й усі зірвалися з місць, наче одним порухом.
В коридорах відчувався густий тиск паніки: він майже фізично тиснув на груди. Хтось бігав туди-сюди, хтось кричав, перегукуючись із сусідами, інші поспіхом витирали з рук кров чи трималися за пошкоджені частини тіла. Мантії, сорочки, обличчя — усе було заплямоване червоним. Від такого гулу кроків, зойків та хаотичних вигуків було відчуття, ніби стіни тремтять.
Спускаючись сходами разом з іншими, Герміона відчула, як серце почало шалено гупати, намагаючись наздогнати її швидкі кроки. Внизу, на першому прольоті, вона помітила Парваті. Та, закусивши губу, тягла важкого чоловіка з перебинтованою культею замість ноги. Його голова безсило відкинулася назад, а пальці судомно стискали край мантії дівчини. Парваті, вся в кривавих плямах, не зупинялась навіть на секунду, рішуче долаючи сходинку за сходинкою, наче від цього залежало все його життя.
— Що сталося? — поспіхом запитала Герміона, перехопивши її погляд на мить.
— Знову напад на табір, — кинула та задихано, не сповільнюючи кроку і пробираючись вгору разом із пораненим.
Ці слова зависли в повітрі, змусивши все довкола ще більше загостритися. Герміона стиснула кулаки, ковтнувши підступний клубок в горлі.
Запах крові з кожним кроком ставав густішим і важчим, ніби сироп, що тік горлом, не даючи зробити глибокий вдих. Герміона відчула, як на язиці з’явився металевий присмак, такий чіткий, що здавалося, ніби в самої рот наповнений ним. Повітря було застояним, насиченим. Підлога під ногами була розцяткована кривавими слідами — то тонкими, мов нитка, краплями, то розлитими калюжами, що не встигли підсохнути. Деколи ступати доводилося дуже обережно, щоб не посковзнутися.
Коли вона увійшла до просторої кімнати, що була за своєрідне лікарняне крило, перед очима постала картина, від якої в грудях різко похололо. Уздовж стін стояли ряди ліжок, але всі вони вже були зайняті. Тіла — закривавлені, обмотані брудними пов’язками, зі слідами опіків чи глибоких порізів — лежали щільно одне біля одного. У декого бинти були просякнуті настільки, що не витримували кров, і з-під них стікали нові цівки. Та місць катастрофічно бракувало. Тому поранені лежали й просто на підлозі, прямо на кам’яному покритті, хто на старій ковдрі, хто на власних плащах. Хтось стогнав крізь зціплені зуби, хтось уже тихо марив, а дехто взагалі не рухався. На жаль, не обійшлося без жертв. Серед останніх вона впізнала Конора Ройбена. Вона на мить затримала на ньому погляд, подумки сварячи його знову. Що ж, він “до помогався”. Запах зілля для знеболювання й обпалених тканин перемішувався з сирим від крові, утворюючи важкий коктейль, від якого паморочилось у голові.
Герміона завмерла на порозі, її пальці машинально зімкнулися в кулак.
Стільки людей.
Падма, під керівництвом Помфрі, кидалася від одного пораненого до іншого, виконуючи всі команди, які та кидала їй крізь крик. Здавалося, що сама Патіл почувалася зовсім погано: обличчя було бліде, майже злилося зі стінами цього приміщення, руки тремтіли, а очі розширилися від жаху, який неможливо було приховати. Кожен новий стогін робили її рухи невпевненими, але вона все одно виконувала накази, ніби на автоматі, не замислюючись над тим, що відбувається.
А жахатися було чого. Страшні рани, вигнуті кінцівки, обпалену шкіру і вигляд тих, хто більше не міг подати голосу — все це тиснуло на свідомість.
— Допоможи мені підняти його! — гукнула Поппі до Герміони, стоячи спиною, напружено намагаючись підняти одного з чоловіків.
Його тіло було важким і неприродньо зігнутим. Герміона не вагаючись кинулася до неї, але коли погляд впав на тіло цього нещасного чоловіка, шлунок ледь не вивернуло від того, що вона побачила. Його одяг практично зник під суцільною червоною плямою, а на животі була моторошна діра, через яку було видно все, що мало залишатися прихованим. Органи, котрі ще працювали, підтримуючи життя, трималися за рахунок самого чоловіка, що міцно вхопився в них, відчайдушно чинячи опір неминучому.
— Швидше!
Герміона миттєво схопила його за ноги, намагаючись тримати якомога міцніше. Кожен рух був тяжким, адже сам чоловік був нелегким, а кров липла до долонь. Вони обережно, але поспіхом поклали його на імпровізовану постіль, настелену з безлічі подушок.
У кімнаті панував хаос, що важко піддавався опису. Кожен намагався допомогти. Герміоні здавалося це страшним кошмаром. Запах крові зводив її з розуму, хотілося виблювти його із себе. Скоріше покинути це місце та не повертатися. Особливо в цей час. Але вона залишалася. Мастила неглибокі, але численні рани цілющою маззю, обережно перев’язувала ті, що кровоточили, розрізала одяг, аби створити доступ до серйозніших пошкоджень, і робила все, що могла, щоб допомогти медсестрам, які в цей момент були на вагу золота. Кожен її рух був швидким, але точним, адже усвідомлювала, що від неї залежить чиєсь життя.
Коли вона підійшла до одного з поранених, що терпляче чекали своєї черги серед хаосу, її погляд зупинився на знайомому обличчі — Террі Бутт. Він сидів, спершись на стіну, стискаючи зуби, намагаючись не показати біль, та міцно тримався за руку, що була перев’язана на швидкоруч. Його очі блищали від болю, але він намагався залишатися спокійним.
— А що ти там робив? — швидко запитала Герміона, водночас беручи його руку у свої долоні та обережно розгориаючи просяклу кров’ю тканину.
— Німфадора… — прокашлявся, а потім різко втягнув повітря, немов намагаючись приборкати біль. — Вона попросила передати послання в табір. Від розвілки було попередження, що буде напад, — і знову скривився, нахилившись трохи вперед, щоб вдихнути повітря.
— Потерпи ще трохи, — промовила Герміона, не відводячи погляду від його обличчя, водночас змащуючи пальці в цілющій мазі. — То що сталося? — додала вона, мигцем оглядаючи всіх присутніх.
— Вони випустили нову хвилю… Інших. Сильніших, — прошепотів він ледве чутно. — Але на цей раз їх було майже неможливо знищити, — його плечі напружились, а губи стиснулись від безсилля. — Смертежери майже не вступали в бій, лише спостерігали за нами.
— Ви були експериментом.
— Ми були експериментом.
Вони вимовили в один голос та подивилися один одному в очі з розумінням. Від сьогодні на них чекали часи ще темніші ніж вони могли собі уявити.
— На цей раз вони були... Не такі як в Грінстеді, — продовжив він після хвилинної павзи.
— Опиши їх, — спокійно, але наполегливо запропонувала Герміона.
Їй було важливо, щоб він говорив, тримав свідомість. Вона спостерігала, як його очі поволі мутніють, злегка злипаються, ще трохи і він втратить свідомість. Вона нахилилася ближче, відчуваючи його гаряче дихання і слабкі поштовхи серця, а в голові крутилося одне: лиш залишайся при тямі, лиш говори.
— Вони виглядали наче так само, — почав він, важко видихаючи, намагаючись зібрати сили. — Ті ж ведмежі морди, собаки… Але вони наче були іншими, — замовк, напружено стискаючи щелепи, ніби збираючи думки. — Вони відчувалися по-іншому… Сильніші, швидші… І ще… Їх прості закляття більше не брали, наче сама шкіра стала міцнішою.
Він на секунду зупинився, погляд став зосередженим, мов намагаючись уявити образ цих істот знову.
— Але… Відрізання голови, як і завжди, дієве, — додав тихо.
Герміона зробила собі помітку в голові про це, обіцяючи повернутися до цих думок пізніше, коли буде трохи часу й спокою.
— Ми ледь не загинули всі. А смертежери ще навіть не вступали в бійку, — промовив він, скрививши кутик губ. — Здається, нам пора щось змінювати.
Герміона тільки промовчала. Вона продовжувала обережно працювати з його рукою: змащувати та перев’язувати. Її рухи були точними, спокійними, майже автоматичними, але розум працював на повну. Вона знала, що зміни дійсно потрібні, але це було значно складніше, ніж можна собі уявити. Волдеморт, здавалось, завжди знав їхні плани на крок уперед, наче читав їхні думки. Він відбирав у них все, що могло обіцяти перемогу, лишаючи лише уламки шансів і надії.
Та навіть попри це, вони не здавалися. Вони ще стояли на ногах, ще боролися, ще трималися. І Герміона розуміла: вони мають триматися, допоки можуть, допоки це взагалі можливо. Бо кинути все зараз означало зникнути без бою, а вони ще не готові були здатися.
Цей вечір виявився надміру виснажливим. Герміона, ледве переставляючи ноги, заповзла до своєї кімнати далеко за північ. Тіло нило, кожен м’яз і суглоб протестував проти навіть найменшого руху, а думки кружляли навколо подій дня, немов важкі тіні. Все, чого вона прагнула зараз — це просто помитися, скинути з себе бруд і втому та лягти спати, не думаючи ні про що більше. Виснаження накривало її важкою ковдрою, повіки самі опускалися, хоча вона ще навіть не встигла роздягнутися.
Попри це, Герміона знайшла в собі сили, щоб пошепки начаклувала теплу воду в маленьку тацю, спостерігаючи, як вона наповнюється. Потім підійшла до полиці, де акуратно зберігалися згортки висушених трав. Обрала декілька та кинула їх до води, залишивши трохи настоятися, поки роздягається.
Кожен рух давався з зусиллям: сорочка зісковзувала з плечей, мантія впала важкою грудою на підлогу. Руки тремтіли від втоми.
Весь її одяг також потребував очищення, але Герміона вирішила зайнятися цим трохи пізніше. Тому вона просто склала його в одну брудну купу в кутку кімнати. Взявши ганчірку, опустила її в теплу воду та стала витирати спочатку руки. Далі обличчя. Ця манотонність змусила мозок повернутися до слів, які говорив Террі. Адже він точно був при своєму розумі, хоч і дуже знесилений. Також багато таких самих слухів ходили довкола в приміщені. Але всі були зайняті більш нагальним потребами, тому не дуже задумувалися над промовленими словами. Але Герміона не могла викинути їх із голови.
Северус же запроторений.
Виходить, що цими звірами займається тепер хтось інший? Вони знайшли іншого чарівника здатного на такі досліди? Але враховуючи всіх, кого вона зустрічала на полі бою, вона не могла пригадати нікого з якимись видатними вміннями. Герміона одразу подумала про Дологова. Його рідко виводили на поля битв останнім часом, і саме це могло пояснювати, чому він залишався в тіні. Він був відомий усім своєю тягою до неординарних катувань та збочених експериментів під час них. Але чи зміг би він займатися саме цим? Герміона похитала головою. Ні, уявити його в ролі того, хто проводив такі складні та тривалі досліди, було неможливо.
Можливо, Дологов і розумний, та в нього не вистачило б терпіння на таку витримку і точність. Його запальність і безмежне захоплення будь-якою ідеєю завжди перетворювали все на хаос. Керувати надзвичайно небезпечними істотами, зберігати контроль над експериментами, робити це обережно та методично — це не його стиль. Герміона розуміла: для цієї ролі потрібна холоднокровність, педантичність і здатність тримати емоції під контролем. І в цьому Северус був майстром, тож заміна йому мала б бути відповідною.
Вона знову занурила шматок тканини у теплу воду, дивлячись, як краплі стікають по її пальцях, і повільно почала вимивати шию та грудну клітку, наче намагаючись стерти не лише бруд, а й тягар, що ліг на плечі. Рухи були сильні, щоб вимити все дочиста. Але коли її рука дійшла до лівого передпліччя, її погляд упав на великий шрам.
Цей старий, твердий рубець закручувався в овальну форму, мов клеймо, яке неможливо стерти ні часом, ні чарами. Відчуття безсилля накрило її ще сильніше. Пальці самі ковзнули по ньому, лагідно, але тремтливо, наче доторкаючись до чогось чужого. В пам’яті ожив той момент, коли цей знак залишився на її тілі — біль, приниження, відчай. Вона б відрізала собі руку свого часу, аби тільки не мати цього проклятого знаку на собі.
Холодні сироти пробігли її спиною від цих думок. У грудях запекло щось між гнівом і відразою. Ненавиділа себе тодішньою. Ненавидить і ту, якою ставала зараз.
Але вона змусила себе глибоко вдихнути, ковтнути це відчуття, не дати йому вирватися назовні. Та решта дрібних шрамів, що прикрашали її тіло, не виглядали краще, аби заспокоїти нутро.
Але жаліти себе вже не було ніякого сенсу. Це сталося і по всьому.
Повернувшись назад, вона намагалася пригадати, кого ще рідко випускали на поля битв останнім часом. Бо ж Северус уже кілька років не з’являвся серед учасників боїв. Може, це міг бути Мелфой старший? Адже він теж давно зник з очей. Чи живий він взагалі?
Але ні. Це точно не він. Луціус Мелфой міг би мати терпіння для подібних дослідів, але розумом він явно був обділений. Його хитрість і підлість завжди обмежувалися дрібними інтригами, а для серйозної, повільної роботи він би не згодився. Лиш пішак у великій грі Волдеморта, яку він розміняє при першій же нагоді.
А чи може бути молодший Мелфой? Вона застигла на цій думці.
Розуму йому вистачило б для того, щоб вести подібні досліди, продумати кожен крок і передбачити наслідки. Та одразу ж наступна думка розбила це припущення: він завжди був присутній там, де точилися бої, і таких моментів було безліч. Кожне зіткнення, кожна битва, що розгорнулася на полі, фіксували його присутність. Хоча останнім часом про нього ні слуху, ні духу. Було б нерозумно відкинути його кандидатуру. Враховуючи всі недавні події.
Тепер вона перейшла на стопи, що вимазалися кров’ю навіть через взуття. Бідні ті, хто потрапив в таку відверту пастку. І найгірше було те, що вона не могла їм ніяк зарадити. Хотіла б забрати весь їх біль та дати їм сил для нового протистояння. Але вона не могла. Вона була лиш звичайним солдатом, хоч і з трішки вищим званням. Але і він врешті решт не мав занчення, коли довкола помирають чарівники, віддаючи найцінніше.
Кров змивалася легко, а от відчуття, що Мелфой і Снейп пов’язані якимось чином, лишилося свербінням під ребрами.
Вона лиш важко видихнула. Вони мають щось вигадати. У них має бути щось про що Волдеморт не зміг би дізнатися. І вони це вигадають, яких би зусиль це не потребувало від неї.
Позбувшись води, вона одягла сорочку та, відчуваючи ломоту в усьому тілі, прийняла вчергове зілля.
Провалилася вона в сон, буквально, як тільки голова торкнулася подушки.