Минуло трохи більше тижня з того моменту, як перші розвідники Опору повернулися з донесенням, що в руїнах Гоґвортсу нишпорять люди Волдеморта. Їх було небагато, але цього вистачило, щоб усі насторожились, бо він не сунув туди свого “носа” вже як декілька років. Усі думки впиралися в одне — не дати їм нічого знайти та зрозуміти, що ж це.
День мав бути дощовим. Небо важко нависало над головою, немов саме повітря насичувалось чимось тривожним. Було парко, волого, і здавалося, що ось-ось розіллється гроза. Герміона стояла, вдивляючись у сірі хмари, й відчувала, як ранкове повітря тисне на скроні.
Їхній загін чекав під північним флангом, біля заваленого крила з теплицями, ближче до віадуку, де, за даними розвідки, нишпорили солдати Чорної армії. Саме там, серед уламків і попелу, вони здавалось шукали вхід до старих підземель. Невіл вже декілька днів тримав цей сектор під наглядом, і жоден їхній рух не проходив повз його увагу.
Вона вдивлялася в темряву, намагаючись оцінити сили. Десь там, серед чорних мантій, майнув знайомий силует. Белатриса, як завжди в своїй божевільній манері, щось посміювалася сама собі, не в змозі йти спокійно за Дологовим, що, здавалося, не мав великого бажання тут знаходитись. Самого ж Волдеморта не було. Як і з десяток сутичок до того. Він більше не з’являвся на полі бою. Посилав тільки інших, щоб виконували його хворі завдання.
Цього разу вони вийшли відкрито. Без маскування, без звичних пасток. Мабуть не очікували, що за ними будуть так довго спостерігати. Хоча пастки були, але цього разу не їхні. Невіл з Діном добре постаралися, якщо згадати карту їхнього розміщення. Але ще жоден смертежер в неї не потрапив. Наче знали, куди потрібно ступати.
— Готуйтесь, — тихо промовила Герміона, стежачи, як вони з’являються з-за обвалених стін, де колись була бібліотека. — Не поспішайте. Перші три — на мою команду.
Поруч стояла її частина загону — вісім людей. Вже не новачки. В очах кожного була втома і тінь того, що вони бачили надто багато. Але що найголовніше, що вони слухали. І трималися разом.
Далі, праворуч, ближче до північного виходу, чатували Аластор і Тонкс зі своїми групами. Вони мали прикривати тил і не втручатися раніше, ніж подадуть знак.
Коли почалося — почалося раптово.
Спалах зеленого світла розірвав небо. Хтось із Чорної армії зірвав маскування раніше, ніж планувалося. Герміона миттєво зреагувала. Кинулася вперед, піднімаючи вогняний заслон, що освітив уламки навколо. Полум’я відбивалося в її очах, а позаду двоє, Джордж та Дін, підтримали маневр, без додаткових команд, з відточеною точністю. Їхня взаємодія вже була відпрацьована до автоматизму.
Ще кілька швидких рухів і вся увага противника впала саме на них. Це був розрахований ризик, щоб решта змогли використати позицію.
— Зараз! — крикнула вона.
І вся група вдарила одночасно.
Закляття літали навсібіч, розтинаючи повітря. Тріск, вибухи, глухі крики, запах гару, що змішалося в єдиний гул. Один із ворогів спробував прорватись зліва, але його перехопила дівчина з їхнього загону. Рух. Точний, холодний. Вона підсікла його, вигукуючи коротке закляття. Противник скрикнув, отримавши удар у живіт, і впав, з непритомнівши. Декілька зв’язувальних чар і його залишили “відпочивати”.
Герміона майже не думала — лише діяла. Вона вибудовувала захисти, скидала протизакляття, скеровувала команду короткими жестами. Рухи були точні, без коливань. Її руки боліли від напруги, від швидких ударів паличкою, але вона не звертала на це уваги.
Раптом із тилу пролунав різкий спалах. Герміона озирнулася. Тонкс і Аластор уже вступили в гру, намагаючись затиснути ворога в межах колишньої бібліотеки.
І тоді вона почула ще гучніший сміх. Високий, істеричний. Белатриса виникла з нізвідки і майнула між уламками, наче привид. Герміона побачила, як та спрямувала закляття просто в спину одному з бійців Аластора. Хлопець, якого вона знала тільки на ім'я — Метью, здається — навіть не скрикнув. Просто впав непритомний обличчям у пил і більше не ворухнувся.
— Ловіть! — крикнула Белатриса, а в її голосі бриніло задоволення.
Дологов був як завжди поряд, мов песик, — хоча справжнього песика вона вже давно не бачила в цій зграї. Його манера була більш холодною, методичною. Кожен його помах палички знаходив ціль.
— Тонкс, ліворуч! — крикнув Аластор, але було пізно.
Герміона бачила, як впав ще один. Вони навіть не встигали захиститися.
Дологов уже переключився на іншого, а Белатриса танцювала між уламками, насолоджуючись кожним убивством, здавалось, навіть своїх.
Герміона стиснула зуби й кинулася вперед. Вона не могла дістатися до них. Надто далеко, надто багато ворогів між ними. Але вона бачила. Бачила, як гинуть її люди. І нічого не могла вдіяти.
Хтось із Чорної армії кинув вибухове закляття, і одна з уцілілих стін, що трималася на останніх силах, рушила вниз, повалившись просто на людей Аластора. Гуркіт змусив на мить усіх завмерти, але Ерні Макміллан встиг кинути левітацію і люди відскочили вбік перед тим, як каміння впало на землю.
Але не всі.
Герміона побачила, як Белатриса, скориставшись метушнею, підібралася ближче. Її паличка вказала на Ерні і зелене сяйво вдарило йому просто в груди.
Він упав.
Без крику. Без звуку. Просто впав і застиг.
— Ні! — крик вирвався з когось із її загону, але Герміона не впізнала голосу.
Вона хотіла кинутися туди, але Дологов уже переводив погляд у її бік. На мить їхні очі зустрілися. Він посміхнувся їй холодно і безжально, наче бачив перед собою вже мертву жертву.
Але він не пішов до неї. Він розвернувся й зник за уламками, залишаючи за собою тільки дим.
Тонкс повела своїх трохи лівіше, через розбите подвір’я. Вони маневрували швидко, ковзаючи між уламками стін і перевернутими лавками. Обгорілий живопліт по боках здавався великою чорною глибою листя, що стирчали з землі.
Аластор продовжував повільніше, але чітко. Його люди тримались ближче до решти стін, прикриваючи один одного. Рухались мов тінь. Як ті, хто вже пережив не одну сутичку й більше не дивується тому, як швидко все перетворюється на хаос.
Хтось із Чорної армії кинув сильне закляття вгору прямо перед Герміоною. Воно влучило у старий кам’яний карниз класу пророцтв, що осипався з гуркотом. Вона бачила, як цей смертежер замахується для удару. Зробивши один помах, можна було б покінчити з ним назавжди. Але її паличка викинула приголомшливе закляття. Тіло того впало, але дихало.
Вибухи рвали землю поруч, в повітрі стріляло червоним і зеленим. Крики болю й накази зливалися в один суцільний гул. Зліва вирвався вогонь. Люди Тонкс пішли в атаку. Вони рухались щільно, злагоджено. Один з її бійців, низький хлопець із темним волоссям, котрого звали Вілом, раптом зник із поля зору — впав, схопившись за бік. Здається, щось влучило просто під ребра, хоча жодного закляття їй не вдалося зловити. Його товариші навіть не обернулись, бо надто швидкий темп, занадто мало часу. Герміона вловила лише короткий крик і здригнулась. Вона сподівалася, що він доживе, поки добереться медичний підрозділ. Польова медсестра мала б бути вже десь неподалік, але під таким градом спалахів важко було розрізнити, хто де.
Аластор же не зупинявся ні перед чим. Йшов вперто вперед, лише стискав паличку сильніше. Його рухи були короткі, різкі, відточені роками. Він майже не говорив зі своєю командою, але кожен з тих, хто був поруч, відчував його спокій і тиск продовжувати.
В якийсь момент бій був розірваний, незручний. Не прямий фронт, а купа малих сутичок поміж уламків. Герміона знала, що це найгірший варіант. Тут не видно загальної картини, кожен сам за себе, і легко залишитись один на один з ворогом, коли поруч більше нікого. І вона відчувала, що щось було не так. Відчувала це кожною клітиною. Між лопатками пройшовся той самий холодок, який завжди передбачав небезпеку. Вона рвучко обернулася, але нікого не побачила. Навколо були лише дим, уламки та метушня бою.
Раптовий вибух перервав думки. Хвиля вибила повітря з легень і відкинула її вбік. Вона вдарилася плечем об уламок стіни, ковзнула по камінню. В очах спалахнуло світло. Вуха заклало. Земля і небо на мить злилися в єдиний гул.
Коли він почав стихати, Герміона стояла на карачках, намагаючись знайти рівновагу. Світ хитався. Вона відчувала смак пилу на язиці й запах гару. Кілька разів глибоко вдихнула, спробувала зосередитися. Через декілька наполегливих спроб, вона все таки стала твердо на свої дві. Вже без нижньої частини мантії, та тліла десь збоку.
Її група розсіялась. Хтось теж поранений, хтось відійшов далі вглиб руїн. Десь поруч вона помітила Сімуса. Той стояв за уламком кам’яної арки і стріляв короткими серіями заклять. Аластор неподалік встиг відкинути двох противників ударом, що розсік землю. Його не спиняли. Та ворогів було більше, ніж розраховували. Значно більше.
Хтось крикнув її ім’я. Здавалось, це був Джордж, але голос злився зі звуками бою, з тріском заклять. Бо перед нею стояв смертежер.
Не такий, як інші.
Він не рухався. Лише чекав. Його тіло було напружене, мов перед стрибком. Маска була темна, матова, без срібних візерунків, як у деяких. Не з наближеного кола Волдеморта, подумалось їй. Лише було видно вирізи для очей, і погляд, котрий здавалося світився своєю льодяною зневагою.
Вона просто виставила паличку, відчуваючи, як важко стало дихати. Закляття все ще літали з усіх боків. Але здавалось, що навколо все стихало, крім вітру, що дув їй у спину та пробирав наче до кісток. Частинами, крок за кроком, як тоді, коли перестаєш чути крики й залишається лише пульс у скронях.
Він рушив першим.
Вона теж зробила крок. Уже хотіла змахнути, коли раптовий спалах болю пронизав ліве плече. Різкий, пронизливий, немов лезо ковзнуло під шкірою. Вона здригнулась і трохи похитнулась, ледве втримавшись на ногах.
— Ідіотка, — прошепотіла, ковтаючи металевий присмак крові.
Мабуть, у ту мить, коли її відкинуло вибухом, хтось кинув ріжуче закляття. Не влучив туди, куди треба, але зачепив. Вона на мить злісно вилаяла себе за неуважність і знову повернула погляд на чорний силует, що вже піднімав паличку для удару.
Герміона тільки встигла перевести подих, як він вистрілив. Не смертельно. Вдарив закляттям у землю перед нею, позбавивши опори, змусивши її зробити хиткий крок назад.
Вона відповіла одразу. Не думаючи.
Він не ухилявся — розбив її закляття в повітрі. Спокійно, чітко. І знову вистрілив, але не смертельно. Її ліву руку смикнуло, ніби її стиснули залізними лещатами. Його погляд, що наче ковзав її тілом, зупинився на пораненні.
— Граєшся, — прошепотіла вона крізь зуби.
Вона пішла вперед. Рівно. Пряма атака. Закляття зліва, одразу — праве. Обман, і ще одне знизу. Він усе зчитував. Без поспіху. В його рухах не було напруги. Все, як за методиками. Як репетиція.
А потім знову — не смертельне. Замороження ніг. Обмеження зору. Її почало це дратувати. Але більше — насторожувати.
— Чого ти хочеш? — вигукнула, а потім кинула ще одне закляття.
Цього разу вдалось пробити його захист. Він похитнувся. Але не вдарив у відповідь. Просто зробив крок назад. І знову спробував зупинити її — мовчки. Ні крику, ні прокльонів, нічого.
Герміона відчула, як наростає злість. Її кроки стали швидшими, удари — грубшими. Вона вже не стримувалась, прагнула добити, поставити крапку. Але раптом побачила ледь помітний рух зліва.
Вона відволіклась лише на мить. Коли знову повернула погляд, його вже не було. Лише повітря, що потріскувало після роз’явлення, і легкий пил, який осідав на руїнах.
Просто зник.
Герміона озирнулася.
Бій, здавалося, доходив кінця. Ті, хто ще стояв із Чорної армії, поволі відступали назад, забираючи поранених. Кого могли. Решту залишали просто лежати. Над полем зависав сухий, глухий гул. Повітря тремтіло, мовби ще не встигло заспокоїтись після заклять.
Вона повела погляд убік і побачила, як трохи далі, на вологій землі, лежав Ерні, а ще трохи — і Метью. Їх обличчя вже стали сірими, очі залишались відкритими, але без життя. Порожній погляд, спрямований у хмари. Між ними був інший, із пораненою ногою, проте при свідомості. Хтось вже тягнув його до решти поранених, залишаючи за собою кривавий слід.
Здалеку пролунало коротке закляття. Сигнал, що дехто з орденців перевіряв територію. Було все чисто. Тиша, що настала після всього вже не здавалася дивною. Вона стала простою, звичною, як невідворотна частина після бою. Як смерть, що тепер була майже буденною.
Герміона стояла ще кілька секунд, важко дихаючи, а тоді відчула, наче повертаючись до реальності, що плече просто горіло. Кров стікала по руці. Вона відсунула тканину мантії, що ледь трималась там та побачила, що його не просто різануло — його розірвало ледь не до самої кістки.
Навкруги пахло мокрою землею, попелом і кров’ю. Повітря було важке, що залишилося після вибухів і заклять. Над головою — низьке сіре небо, але дощу не було. Пил повільно сідав на уламки.
Поле бою тягнулось від лісу ледь не до решток слизеринских підземель. Каміння, вирвані дерева, обгорілі кущі. Десь далі валявся напівзгорілий шмат гобелену. На ньому ще можна було розпізнати герб Ґрифіндору. Червоний колір на якому вже побляк.
Декілька людей сиділи на уламках. Одні вже з перев’язаними руками, інші з обпеченими щоками. Хтось тримався за бік, хтось дихав уривчасто. Цілителька вже обходила всіх швидко та мовчки. Її одяг був у крові, але не своїй. Руки тремтіли, але вона продовжувала, не дивлячись нікому в очі.
Біля входу до колишньої бібліотеки ще клубився дим. Там був найбільший обвал. Каміння сипалось досі. Під завалами ще могли бути люди з ворожої сторони, але ніхто не поспішав розбирати.
Чорні мантії смертежерів лежали розкидані по різних частинах поля. Одні — порожні, інші — ще з непритомними тілами. Декого спалило до невпізнання. В одного щелепа відлетіла вбік, наче в зламаної ляльки.
Дехто з ордену зносив непритомних ворогів в одне місце для подальшого транспортування, а деякі із них були при тямі, але зв’язані закляттям. Можливо хоч із цих вдастся дізнатися щось корисне.
Герміона стояла осторонь. Її руки вкрилися сажею, волосся злиплося від поту, а обличчя мало той вираз, який з’являється після шостого бою за останній місяць. Жодної паніки. Лиш втома. Глуха, тиха, як луна після далекого пострілу.
Це вже не здавалося чимось надзвичайним. Усе було надто буденним. Як звичний алгоритм: вишикуватись, тримати позицію, вдарити, зачистити.
Вона намагалася згадати хто її ранив, але будь-які спробити зробити це, викликали лиш головний біль. Чи мертвий він, чи зміг врятуватися втечею?
Пекучий біль в плечі просто був, як нагадування, що потрібно краще фокусуватися на битві, не відволікатися на інших. Хоча це було важко, враховуючи, що кожне життя з її сторони було важливим. І не тільки для перемоги — життя взагалі важлива штука. Вона знала: сьогодні пережила. А от чи переживе вона завтра, чи ті, хто сидять на уламках — питання відкладалося до наступного бою.
— Стан поранених? — гукнула, притримуючи плече, щоб інші не бачили масштаб поранення.
— Один важкий, решта — незначні! — відповіла польова медсестра.
Це була С’юзен Боунс, її однолітка, що бігала між поранених, намагаючись кожному приділити увагу.
Плече тягнуло. Герміона відчула, як гаряча кров стікає вже по боці, вбираючись у тканину мантії. Вона опустилася біля напівзруйнованого парапету, притримуючи себе за плече, намагаючись перевести подих, коли до неї підійшов Аластор. Зупинився поруч мовчки. Поглянув на її загін, що тепер вже зібрався разом, допомагаючи одне одному.
— Непогано зіграли, — буркнув він, своїм звичним оцінюючим голосом. — Але глянь скільки знову живих назбиралося, — з більним сарказмом ніж потрібно, кивнув в сторону полонених.
Герміона лише хмикнула, не маючи наміру нагадувати про те, скільки саме для них необхідно.
— Так, Кінґслі каже, що цього досить, — наче відповідав на питання, якого Герміона не питала, — щоб вони не розслаблялися. Але ж він не бачить того, що бачу я, — та повернув несправжнє око на неї, наче в душу заглядуючи, поки інше пильно дивиться на рештки поля битви.
Тонкс, проходячи повз, ледь насупилась і кинула:
— Але і ми зазнали знову втрат.
Муді перевів на неї погляд, потім знову на Герміону та вирішив залишити їх, не сказавши більше ні слова. Герімона дивилася йому в слід декілька довгих секунд, намагаючись вгамувати злість, що вже підступає до горла, незважаючи на кров, що все ще текла з рани.
Вона присіла поруч та поглянула зі співчуттям на рану на плечі.
— І поранених багато, — тихо сказал вона, її погляд був трохи відсутнім. — Там Віл… Медсестра говорить, що він в критичному стані. Дивна річ, — наче сама до себе, — рана, ніби від близького удару.
Герміона повернула голову до неї, спостерігаючи, як вона все більше супиться.
— Але жодного смертежера не було поруч з нами, коли ми починали наступ.
Німфадора обвела поглядом територію, що була свіяна поодинокими групками чарівників, що допомагали один одному, та зупинила погляд на Конорі Ройбені. Він наполегливо, але незграбно намагався допомогти С’юзен перенести важкопораненого.
— Новачки, — та видихнула. — Всі вони незграбні. Але цей. Його допомога ще нікому не пішла на користь. Джордж ледь не отримав його закляття собі в спину, коли той відбивав атаку, — вона повернулася з дивним виразом роздратування. — Іноді здається, що він більше заважає, ніж допомагає.
Герміона кивнула їй та пристально поглянула на того хлопця. Вона майже нічого не знала про нього, крім того, що він дуже настирливо просився до Ордену. Тонкс полюбляє таку жагу до справедливості, тому погодилася взяти його до себе. Але біль в плечі знову привернув її увагу.
Вона відвела погляд. Їй треба було перепочити. І перев’язати рану. Як би С’юзен не намагалася запевнити, що зможе допомогти — вона відмовлялася, намагаючись приховати більшу частину рани. Ніхто не повинен був знати. Вона довіряла лише одній людині в цьому. Але її заперечення, що з нею все гаразд, не приймалися. Герміону відправили до штабу в негайному порядку, заливши в горло добру дозу настійки для відновлення крові.
Вона нарешті зайшла до своєї кімнати, не знімаючи навіть взуття після того пекла. І тільки тут вона дозволила собі пережити все, що відбувалося сьогодні. Знову смерті, тяжко поранені. Знову їх випередили. Не вдалося нічого дізнатися, бо смертежери наче знали, де шукати їх засідки. Плече горіло, рука пульсувала глухо й рівно — значить, кров де-не-де ще йшла. А вона сама ледь не втрачала свідомість.
Це не мало значення. Нічого з цього вже не мало значення.
Позаду тихо прочинилися двері. Вона знала, хто це, ще до того, як почула кроки.
Молі. Звісно.
Герміона не обернулась. Просто зупинилась посеред кімнати та присіла на край ліжка, дивлячись у підлогу. Так було простіше. Не бачити її очей. Не відчувати тепла, якого вона не могла зараз прийняти.
Жалість — навіть добра — підривала дисципліну. Вона послаблювала. А Герміона не могла собі дозволити слабкість. Хоча б тому, що всі навколо вже були надломлені. Вони мали бачити її стійкість. Спокій. Сухість.
Те, що вона ледь дійшла сюди, не мало значення. Те, що хотілося лягти просто тут, на холодну підлогу — теж.
Молі стала поруч, пробуючи допомогти. Герміона лише дивилась у підлогу. Не через сором. Через самоконтроль. І чекала, коли Молі піде.
Довга голка блиснула в руці жінки. В іншій вона тримала дерев’яну палицю і хотіла, щоб Герміона затисла її між зубів. Вона відмовилася.
Перший шов дався нестерпним болем, що аж зірочки замерехтіли перед очима. Але кожен наступний був вже легше. Це, на щастя, тривало недовго. Молі не намагалася зробити шви охайними, лиш так, щоб дві частини тіла трималися поруч. Далі природа зробить все сама за себе. Але після, Молі дістала маленьку баночку. Відкривши кришку. в носа вдарив знайомий запах трав. Це була цілюща мазь, котрої Герміона насправді не потребувала, але для спокою самої Молі, дозволяла це робити.
— Все, — промовила жінка. — Заживе. Як завжди, — та пішла, більше нічого не сказавши. І не тому що сказати було нічого, вона просто знала, що дівчина зараз навіть не стане слухати її.
Герміона не відповіла їй. Лише кивнула вже в порожню кімнату. Стягнула з себе заплямований плащ. Не переодягнувшись, пішла до сходів, що вели в західне крило, все ще притримуючи руку.
Там, де тримали Гаррі.
Двері скрипнули м’яко, хоч вона намагалася відчинити їх беззвучно. У кімнаті стояла напівтемрява. Зашторене вікно впускало тонку смугу сірого світла, що ковзала підлогою аж до стільця біля стіни.
Там сидів він.
Як завжди, перше, що вона зробила, увійшовши, глибоко вдихнула. Тут пахло м'ятою, зіллям, котре дають йому щодня для підтримки стану. Вона зачинила двері, і з’явилося відчуття, ніби вона знову сімнадцятирічна і тікає до кімнати хлопців, коли вони тільки опинилися в Ордені Фенікса, щоб просидіти разом всю ніч та обговорювати власні теорії. Воно на мить стало таким гострим, що серце нудотно стиснулося. Герміона повернула голову та помітила, що вікно було відчинене, хоч і на дворі дув сирий вітер, а дощ, що все ж розпочався, барабанив легко у підвіконня.
Гаррі не озвався. Не повернув голови. Лише сидів на стільці, нахилившись трохи вперед, наче прислухався до звуків, а може до чогось глибше, всередині себе. Його вузькі плечі трохи зігнуті, як у старого. На колінах був зморшкуватий плед, що дав йому Ремус, коли ще був живий.
Герміона зупинилась за кілька кроків. Її пальці автоматично стиснулись у кулак, в грудях щось важко посунулось. Вона знала, що має сказати щось звичне, просте — те, що не налякає, не викличе болю. Але не могла.
Він виглядав... Як пусте місце в просторі. Не мрець, не живий. Просто відсутній. Очі розплющені, але скляні, вицвілі, наче старі фотографії, що втратили колір. Лиш тонка, майже невидима тінь його колишнього трималась у тому, як він сидів, не дозволяючи собі впасти остаточно.
Вона зробила крок, потім другий. Підійшла так близько, що могла б доторкнутися. І торкнулася. Її пальці, ще насичені димом і кров'ю бою, обережно розгладдили зморшки на його пледі. Торкнулася його теплих рук, що, колись були вкриті наслідками круціатусу, мали тонку шкіру. Потім вона підвела здорову руку до його голови. Його волосся, колись таке неслухняне, лежало тепер рівно. Вона розчесала його пальцями, намагаючись надати знайомої неохійності.
Це боліло. Їй, не йому.
Їй хотілося струсити його за плечі, змусити озватись. Але вона не зробила цього. Ступила обережно вглиб кімнати й зупинилась біля вікна, на відстані. Він усе ще не ворушився.
В голові — шум. Той самий, що буває після бою. Втомлений, липкий, коли вже не лишається сил на злість чи страх, лише жаль, котрий вона могла дозволити собі тільки тут. До нього — бо він заслужив іншого. До себе — бо не може нічим допомогти. До тих, хто не знає, що Обранець — тепер лише оболонка, яку оберігають мов реліквію, щоб не впустити в світ нову поразку.
Про суть його поранення знали не так багато людей. Коло тримало це так, наче оберіг. Таємниця, яку не можна видавати. Не через страх, а через надію. Він мав би залишатися мертвим для всіх. Але якимось дивом Волдеморт продовжує його шукати. Хоча і бачив його ледь живе тіло, хоч і лишив його помирати в лісі. Герміона все ніяк не могла дістатися причин цьому.
Вона глянула на його профіль. В ньому ще залишалось щось від старого Гаррі. Але це “щось” більше не відповідало на заклики. І не просилось назад.
Герміона вже давно не чула його.
Вона вдихнула глибше, поправила пасмо волосся й нарешті промовила:
— Гаррі… — голос вийшов тихим, але чистим.
Він не озвався. Але повіки затремтіли.
І цього, поки що, було досить.
— Вони нишпорили біля підземель, — сказала рівно, наче звітувала. — Ми не знаємо, що саме шукали, бо нас викрили раніше, ніж потрібно. Але точно щось важливе.
Гаррі не відповів.
Герміона спостерігала за ним ще кілька секунд, потім нахилила трохи голову вперед і тихіше, ніж треба, сказала:
— Це вже не просто набіги, Гаррі. Вони знають, куди йдуть. І чому. А ми — ні.
Очі його повільно повелися вбік. Ледь. Мовби звук десь торкнувся краю його свідомості, але не дійшов до розуміння. Пальці на лівій руці ледь здригнулися.
— Ми втратили сьогодні ще трьох. І декількох сильно поранено, — вона зробила павзу.
Її губи сильно стислись, та вона не дозволила собі нічого більше. Просто подивилась на Гаррі ще раз. І промовила тихо:
— Якби ти міг сказати... Я знаю, що ти ще є. Там, десь. Просто не зараз.
Помовчала ще хвилину та, важко видихнувши, опустила голову. Їй просто хотілося почути його, але цього ще не трапилося жодного разу. Тож вона обрала, як завжди, побути в тиші разом із ним. Перевести подих, та трохи відпочити від всього того, що відбувалося за дверима.
Через деякий час, вона випросталась і тихо додала:
— Я повернусь.
Перед тим як вийти, вона знову підійшла до нього. Поклала руку йому на плече, тримаючи її там кілька довгих секунд, намагаючись передати все, що вже не могло бути висловлене словами: свою втому, свою вірність, свою безнадію.
“Тримайся, — подумала вона. — Тримайся заради мене. Бо якщо тебе не стане…”
Коли виходила, ковдра на його колінах ледь ворухнулась. Може, від вітру, що просочився крізь шпарину вікна. А може — він таки почув. Герміона спинилась на мить, не дихаючи. Потім рушила далі, не озираючись.
Збори почалися без жодного слова. Без промов, без звичних формальностей. Ніхто не став оголошувати тему чи рахувати присутніх. Вони просто зійшлись у головній кімнаті, так, ніби це було єдине місце, де ще можна було триматись купи.
Дощ виводив рівномірну мелодію по стелі. У кімнаті пахло свічками і старою травою, здається хтось щойно використовував мазь для загоєння. Герміона стояла осторонь, біля стіни. Не через бажання зберегти образ. Просто не мала сил сісти. Суглоби були налиті тупим болем, м’язи, як з каменю, а нутрощі стискалися, наче після довгого, важкого запливу, тільки-от вода була не чистою. Там був бруд. Кров. І залишки заклять, що ще відчувалися в повітрі.
У голові не було паніки. Не було страху.
Погляд ковзнув по обличчях. Аластор був змарнілий, але прямий, спеціально тримаючись впевнено. Тонкс — із закушеною губою, пальці в закривавленому бинті, але без скарг. Решта Кола теж були виснажені своїми проблемами.
Все, що відбулося сьогодні вже не зупиняло серце. Це просто фіксувалось. Як статистика. Не викликало болю. Це не рвало нутро, як у перші тижні, але все ще було відчутно. Тепер це були просто дані. Тихо позначити в голові: хто поранений, хто вцілілий, а кому пощастило менше всіх. Відзначити, що тепер ліків хоч би вистачило на тиждень, що зілля ще досі вариться, хоч і пахне гірше, ніж слід. Та, в кінці кінців, традиційно попрощатися з тими, кому не пощастило і йти вирішувати знову нагальні потреби. Жодної тривоги. Те, що раніше було шоком, тепер стало рутиною.
Війна перетворилася на процедуру.