Повернулася вона до штабу в не надто приємному настрої. Хода була швидкою, майже різкою, ніби Герміона намагалася позбутися відчуття, яке ще залишалося після зустрічі зі Снейпом. Його слова тиснули на свідомість.
У невеличкій коморі при медичному крилі вона затрималася на кілька хвилин, перебираючи флакони. Залишила собі лише кілька пляшечок — знеболююче і заспокійливе. Найнеобхідніше. Решту акуратно поставила на полицю перед старшою медсестрою, яка звично кивнула на знак подяки, навіть не ставлячи запитань. Герміона й так виглядала виснаженою, і будь-які слова зараз були би зайвими.
Потім, притримуючи мантію, щоб не шарудіти об сходи, піднялася нагору до кабінету, де засідання Кола ще мало б тривати. Коли вона відчинила двері і ступила всередину, всі розмови стихли миттєво. Стук дверей, що зачинилися за її спиною, відчувався надто гучно.
Погляди присутніх звернулися на неї. Здавалося, кожен вичікував, що вона скаже. Герміона повільно обвела їх очима й одразу помітила, що до гурту приєднався Джордж. Він виглядав виснажено, в очах була втома, яку годі було приховати навіть спробою усмішки.
— Як Джіні? — запитала вона тихо, що контрастувало з їх серйозними обличчями.
— Переживе, — відповів він, важко видихнувши. — Я дав їй трохи заспокійливого, і вона зачинилася в кімнаті Гаррі, — його голос був хриплим, але в ньому бриніло полегшення.
— Добре, — повторила Герміона майже в тон Джорджеві, її голос був таким же важким і втомленим.
Вона на мить заплющила очі, збираючи докупи думки, щоб упорядкувати все, що принесла з зустрічі.
Почала спокійно, але твердо, переповідаючи майже дослівно все, що він їй сказав: про допити, що тривали в метро, про посилення охорони, про нові експерименти, і навіть про його побоювання щодо розвідки, котра нишпорила поблизу їхніх таборів. У кімнаті стояла зосереджена тиша. По обличчях присутніх повільно розходилося невдоволення.
— Добре, — озвався нарешті Кінґслі своїм низьким голосом. — Враховуючи останні події, думаю, буде розумно накласти ще декілька шарів захисних чар. Ми не можемо допустити, щоб вони дісталися сюди, навіть випадково, — він переплів пальці й сперся на стіл, вдивляючись у карту, розстелену перед ним.
— Як тільки закінчимо з нарадою, дам наказ, — рішуче підхопила Тонкс, і її волосся знову змінило колір, коли вона склала руки на грудях, готова діяти без зволікання.
— Експерименти… — задумливо промовив Невіл, нахилившись уперед, а пальці мимоволі потяглися до підборіддя, яке він потер, ніби це допомогло би зібрати думки. — Він нічого конкретного не говорив за це? Тільки щось загальне? — його голос був тихим, але в ньому звучало щире занепокоєння.
— Ні, лише те, що він пробує їх удосконалювати, але нічого конкретного, — відповіла Герміона, намагаючись звучати невимушено.
Насправді її пальці нервово ковзали по краю столу, ніби шукали якусь опору. Вона сама відчувала, що ця невизначеність у словах Снейпа гнітить.
— І ми маємо пробувати прості чари, — продовжив задумливо Невіл, дивлячись у порожнечу перед собою.
Він повторював цю фразу знову і знову, наче це допомогло б йому скласти якийсь тільки йому видимий пазл. Лонґботом завжди шукав підтекст у всьому, де його бути і не могло.
— Але ж як дивно, що він не сказав нічого конкретного, — раптом промовив Муді.
Його голос різко розітнув тишу, мов лезо. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, важко стискаючи флягу. Магічне око то різко сіпалося, то завмирало, пильно вдивляючись у кожного присутнього.
— Про що ти? — спитала Герміона, хоча холодне передчуття вже стискало груди.
Вона добре знала цей його тон. Він теж вмів вставляти свої підозри, але не туди куди слід.
— Вже досить довго Снейп не говорить жодної точної інформації, — повільно, але твердо промовив Аластор, і на цих словах його магічне око завмерло, вп’явшись просто в Герміону. — Всі його слова розмиті, наче ми маємо самі здогадатися, про що він говорить, — він нахилився вперед, його обличчя з глибокими шрамами на мить здалося ще суворішим. — І дивним чином усе це ти завжди подаєш нам як чисту правду.
Тиша в кімнаті стала густою, майже відчутною. Усі погляди повільно перевелися з Муді на Ґрейнджер, чекаючи, як вона відповість на це.
Його погляд був настільки пильним і важким, що здавалося, ніби він пронизує її наскрізь. В магічному оці Муді, яке раз по раз сіпалося, крутилися свої власні шестерні, а відблиск справжнього ока говорив, що в голові не зупинявся нескінченний потік думок і здогадів. Це було обличчя людини, котра бачила занадто багато зрад і не могла дозволити собі розкіш вірити на слово.
Аластор повільно потягнувся до своєї фляги, і весь цей час не відводив від Герміони погляду. Вона відчувала, як цей погляд обпалює, як примушує серце битися швидше. Один довгий ковток, другий — віскі різко запахло в повітрі, змішавшись із теплом кімнати. Чому він дозволяє собі пити так часто, ніхто до кінця не знав, але здавалося, саме це давало йому ту жорстку зосередженість і дивне відчуття контролю, яке він не міг знайти в інших речах. Це був його спосіб тримати внутрішніх демонів на повідці.
Він видихнув, знову витер рота рукавом і врешті озвався:
— Чи не хоче він нас заплутати? — голос його прозвучав глухо, але водночас так гостро, що у повітрі відразу повисло нове напруження.
— Що ти маєш на увазі? — голос Герміони лишався спокійним, але руки вже напружилися.
— Лиш подумайте, — звернувся наче до всіх. — Він одна з найближчих людей безносого. І все що він може сказати — “пробуйте”? Він прикладає більше зусиль? Хто як не він має знати, яких саме? — розвів руки та крутнувся на стільці.
— Не забувай, що він передає нам ліки, — вишкірилась знову Тонкс. — Запас на місяць вперед за хороших обставин, — з кожним словом її голос ставав усе голоснішим.
Німфадора завжди була трохи запальна на обговореннях, але зараз Герміона була дуже рада, що хтось стояв на її стороні.
— Якби не його лорд, нам би не довелося навіть турбуватися про це! — здавалось його нерви були на межі. — Він приносить нам ліки? Який щедрий. А може він затягне час? Підлатати нас, кинути якусь туманну фразу — і вперед, знову ризикуйте життями. Може, це саме те, чого він хоче? Поки ми не здамося самі? Поки він нас кормить незрозумілою хрінню, він та його господар насміхаються з нас, попиваючи вино, чи навіть кров наших людей в якомусь приємному місці! — зриваючись на крик.
— Аласторе, краще зупинися зараз, — з риком в голосі відрізала Герміона. — Зупинись, поки знову не наговорив зайвого.
— Чого саме? Того, що він перестав бути компетентним в свої справі? Того, що він став інноватором в його жахливих експериментах? Що табір останнього разу постраждав, хоча він точно знав про це? — він зупинився на хвилину, тільки щоб глянути своїм несправжнім оком прямо в душу Герміоні. — Чи того, що ти не виконуєш своїх прямих обов'язків?
— Я виконую свої обов'язки так само віддано як і ти!
— Ти мала збирати інформацію та передавати її нам. А це значить, якщо він не хоче говорити — ти маєш вибити з нього інформацію. Та принести її, бляха, сюди!
“Рахуй до чотирьох, — подумки наказувала собі. — Раз. Два…”
— Майте повагу до командира… Муді, — дівчина піднялася зі свого місця спираючись на стіл. — Як Ви і назвали мене годину тому. Чи у Вас настільки коротка пам'ять, що вже забулося з ким Ви зараз говорите?
“Три. Чотири…”
— Залиш свій “ввічливий” тон, для когось іншого, Ґрейнджер. Я не твій підлеглий.
— А я — не Ваша! — знову не спрацювало. — Це не дає Вам абсолютно жодного права говорити до мене в такому тоні! Ми всі в одному кораблі, — вона зупинила промову для глибокого вдиху для заспокоєння. — І, як Ви, знову ж, сказали раніше, треба лиш один, щоб постраждали всі.
Герміона повільно провела поглядом по обличчях присутніх. Кожен сидів мовчки, лише іноді переводячи очі з неї на Муді й назад. Жоден не зробив спроби втрутитися чи висловити власну позицію. Вони просто спостерігали. Їхня мовчанка гнітила, наче тягар, який давив на груди. Усередині наростав гнів: гарячий, пульсуючий, майже відчутний у скронях. Здавалося, ще трохи і вона не стримається, викине з себе все, що накопичилось за ці виснажливі дні, роки.
Вони не мали права сумніватися ні в ній, ні в Северусі. Вона бачила, як кожен із них користувався плодами його допомоги, але коли настав момент стати на її бік — усі відступили. Мовчання затягнулося настільки, що вона відчула, як терпіння луснуло.
— Ви справді згодні з його словами? Справді вважаєте, що я роблю недостатньо для перемоги в цій війні!? — голос ставав все голосніше. — Справді вважаєте, що я маю жертвувати собою та своїми людьми ще більше, аби тільки задовольнити пиху Аластора!?
Вони продовжували мовчати. Чому вони всі стояли і дивилися на неї так пильно? Чому не виступали на її захист, хоча прекрасно розуміли, що в словах Муді є тільки сумнів, щодо її присутності тут?
Джордж, який стояв збоку, нарешті обережно зробив кілька кроків уперед. Його погляд був повний тривоги. Він несміливо взяв її під лікоть, наче боявся, що вона вибухне від напруги, яка тремтіла в ній.
— Можливо тобі треба відпочити трохи? — в голосі звучала тривога.
— Не чіпай! — гаркнула вона, відсахнувшись.
Дотик обпік шкіру як струм, що пробіг тілом. Вона відсахнулась, стискаючи руки в кулаки.
— Ти давно пила заспокійливі? — запитала Молі, яка сиділа мовчки в кутку, переживаючи за свого чоловіка, що зараз був на завданні.
— До чого тут це? — відрубала Герміона, навіть не дивлячись у її бік. — Я не згодна з думкою Муді. І, здається, тільки я одна!
Кінґслі піднявся зі свого місця й наблизився. Його рухи були неквапливими, впевненими, і разом із ним у повітрі ніби розчинилася частина напруги.
— В нас є причини сумніватися в Северусі, — промовив він спокійно. — І ти сама розумієш ці причини.
Він зупинився просто перед нею, залишивши між ними всього півметра, заповнюючи весь простір своїм спокоєм. Його голос звучав м’яко, але твердо, очі шукали її погляд:
— І я можу зрозуміти, чому ти його захищаєш, — додав він тихіше.
Голова Кола не намагався якось торкнутися її, чи запевнити в чомусь іншому. Він просто дивися на неї з таким розумінням, з яким міг тільки він, прекрасно розуміючи, як повинен поводитися в таких ситуаціях.
— Аласторе, давай залишимо цю тему на інший раз, — чітко підкреслив він, даючи зрозуміти, що розмова на цьому завершена. — Давайте краще обговоримо, що говорять твої розвідники, Невіле.
Лонґботтом кивнув та вийшов трохи вперед, щоб його могли бачити всі.
— Почнемо з того, що третя група зафіксувала рух в межах території Гоґвортсу, — він підійшов до карти, що висіла на стіні зі сторони Герміони. — Лавґуд пише, що до руїн вони так і не дійшли, наче спостерігали, чи зможуть це зробити, — вказав на приблизну область Забороненого Лісу. — Ось тут вони з’явилися, а потім декілька разів пройшлися кругом по ось цій території та зигзагами дійшли майже до західно-північної сторони Гоґвартсу. Там і зникли.
— Що вони забули в Гоґвортсі? — запитав Джордж, підійшовши ближче до карти.
— Це твої люди і мають вияснити, — Кінґслі теж задумливо вдивлявся в карту. — Накажи їм акуратно винюхати про це в Лондоні.
Герміона теж вдивлялася в карту, глибоко дихаючи та намагаючись зосередити свої думки на сказаному; зрозуміти, що цим виродкам знадобилося там. Гоґвортс вже давно зруйнований, там не залишилося майже нічого від того величного замку, котрий вона пам'ятала.
— Невіле, надішли до третьої групи ще одну з Лі Джорданом. Якщо вони там почали нишпорити, то ще повернуться. І пастки, — Голова вказав на хлопця. — Переконайтеся, щоб у разі атаки в ці пастки потрапило якнайбільше смертежерів. А ще… — зупинився задумливо. — Спробуй розробити план проникнення в лондонське метро. Джордж, допоможи йому. Ми не можемо залишити наших людей там.
Лонґботтом та Візлі трохи схилили голови в знак згоди.
Наступною темою стали поранені, котрих стає все більше в їх штабі. Кімнати виділені під це вже майже не мають місця для нових. Але Герміона вже не могла спокійно слухати їх розмову. Голова розвалювалася від болю та кістки нили так, що хотілось вирвати їх. Вона вже не могла зосередитись нормально на обговореннях, думаючи лиш про те, як повернеться до себе в кімнату і вип’є знеболювальне.
Коли злість трохи відступила, вона й справді спіймала себе на думці, що вже давно не пила ліків. Тіло вимагало спокою, але натомість отримувало лише виснаження та напруження. Потрібно якнайшвидше виправити цю ситуацію, інакше навіть проста розмова перетвориться на муку.
— А ще отримали лист від Персі, що їхній Відділ контролю за маґлами завершив прибирати за смертежерами в Слау, — додав пізніше Невіл.
— Перестань називати їх так. Міністерство вже давно перестало існувати, — сказав трохи роздратовано Джордж.
— Що я можу зробити, якщо він сам так підписує листи? — смикнув плечима Невіл.
— Може, нам слід переглянути рішення про втручання маґлів у цю війну? — озвалась Тонкс. — Ми не можемо постійно стирати їм пам’ять і ставити бар’єри навколо Лондона чи ще де, щоб вони не підходили туди.
— Ні. Це все ще погана ідея, — відповів Шеклболт, складуючи руки на грудях. — Досить того, що прем’єр-міністр Британії та його парламент у курсі подій. Дякуючи Відділу контролю за маґлами, вони майже не отримують стурбованих листів від народу.
Джордж знову закотив очі.
— Згодна, — підтримала його Герміона. — Ця війна лиш серед нас. Те, що Темний лорд вчепився в південь, без зрозумілої на те причини, лише нам на руку.
— А якщо він захоче більше ніж Лондон, чи південь, який він вже розтрощив? Або ми не зможемо, як зазвичай, відвести загрозу від великого міста?
— Тоді вже буде перегляд цього рішення, — поставив Голова крапку на розмові.
Ще через двадцять хвилин усі обговорення скінчились, і Кінґслі нарешті відпустив їх. Повітря в залі стало легшим.
— Відпочинь трохи, — зупинив її Голова перед дверима. — Тобі зараз це дуже потрібно.
— Дякую, — відповіла стримано та вийшла.
Але не встигла зачинити двері, як почула наступну розмову:
— Не міг трохи притримати рот на замку? — огризнувся до Муді, що не зрушив з місця.
— Ми все рівно маємо це обговорити, — геть спокійно.
— Але ж не зараз. Ти знаєш наскільки вона важлива для нас, — трохи тихіше. — А ти підбурюєш її, хоча бачиш в якому вона стані.
Герміона не хотіла слухати далі. Вона чудово знала, про що йдеться. Аластор завжди виступав проти співпраці зі Снейпом, навіть після нещодавнього випадку, як дізнався, що той допоміг одній з груп і не викрив себе. Його недовіра була вперта, майже принципова.
Відійшовши на кілька метрів, вона почула останнє:
— Її злість нам зараз надто необхідна, — промовив Муді з ледь чутною посмішкою.
Затишна маленька кімната зустріла дівчину тишею й звичною простотою. Вона одразу відчула спокій, який так рідко траплявся останнім часом, і ніби скинула важкий день разом із турботами, що були по той бік дверей.
Лиш Лев попискував у своїй клітці, радіючи хоч комусь живому після довгого дня тиші. Герміона злегка підняла брови й винувато подивилася на маленьку сову.
— Вибач, малюк, — пошепки промовила вона, відчуваючи на серці легку вину. — Обіцяю, сьогодні дам тобі політати.
Лев весело пискнув у відповідь, але, коли Герміона нахилилася ближче, щоб почухати його, він легенько вкусив її за палець.
— Але трохи пізніше, — додала дівчина більш втомлено, не приховуючи посмішки.
Вона вдихнула знайоме повітря, що пахло тут сухими травами, воском і терпким зіллям, що застигло в казанку. Герміона подумала, що їй пощастило, так би мовити, трохи більше, ніж іншим: власна кімната була розкішшю, тоді як більшість мешкали гуртом у тісних приміщеннях.
Вона підійшла до свого столу, заставленого пляшечками, казанами різних розмірів і зв’язками трав, що сушилися над ним. Скло легенько дзенькнуло, коли вона взяла в руки два флакончики — із зеленою та синьою рідинами. Холодний смак ліків торкнувся язика, і миттєве полегшення накрило її прохолодною хвилею. Голова трохи прояснилася, біль відступив, і нарешті за весь день вона змогла глибоко вдихнути.
Тому з ясною головою взялася до продовження діла, яке розпочала ще декілька днів тому. Один із казанів вже два дні стояв на маленькому вогнику для доброго прогрівання всіх інгредієнтів, в той час, як решта, вже чекали свого часу, зібрані в охайні купкию.
Вона вже давно працювала з цим зіллям, але досі не отримала навіть задовільного результату. Ефект завжди був однаковий, не сильніший, ніж від звичайних ліків. Не більше. Хоча ні, постійно зростаюча агресія та фантомні болі не можна було назвати “нічим”. Серце трохи тремтіло від розчарування, але це не зупинило її.
Попри явну втому, Герміона сідає за стіл і починає зе раз досконало вивчати рецепти, котрі їй вдалося дістати з Лондонської бібліотеки трохи більше півроку тому. Вони не сильно відрізнявся від того, що вона пила постійно, але комбінації інгредієнтів виглядали в деяких дивно й непередбачувано. Квітка мирту, до прикладу, рідкісна, особливо в цьому регіоні, але її можна було спробувати замінити будрою або евкаліптом. Проте питання залишалося відкритим: чи взаємодіятимуть усі інгредієнти правильно в такому випадку?
Це було головне питання. Потрібно було щось значно сильніше. Дієвіше.
Але декілька годин, проведених зігнувшись над столом, не обіцяли нічого доброго. Кожна спроба закінчувалася невдачею: жодне зілля ще не могло наблизитися до того ефекту, якого вона потребувала. Використовуючи ту ж саму основу, на дев’ятій хвилині один з відварів пирхнув м’ятою і вдарив озоном. Шкіру на потилиці пройняло холодом, а потім пішов гіркий присмак металу в роті — не те.
Іноді вона навіть розпачливо ловила себе на думці, чи справді вміє робити це. Руки втомлювалися, очі палали від напруження, а розум ніяк не міг скласти всі інгредієнти в потрібну комбінацію. Зрештою Герміона дійшла висновку, що потрібен невеликий перепочинок. Тим паче, вона декому вже обіцяла прогулянку.
Коли вона відчинила клітку Лева, той зацвірінчав від радості і відразу прилаштувався на дівочому плечі, нетерпляче тупцяючи лапками. Герміона лагідно посміхнулася.
Лев — найтрудолюбивіша сова, котру тільки бачила Герміона. І їй було боляче, що йому доводиться сидіти цілими днями в клітці. Вибору у них великого не було, і вона постійно вибачалася перед ним за це.
Він уже втратив свого господаря, і Герміона не хотіла забирати в нього ще й свободу.
Як тільки вони дійшли до дверей, щоб вийти на вулицю, Лев миттєво злетів у повітря і, здавалося, хотів самостійно відчинити їй двері. Герміона поспішила допомогти йому з цим. Він миттю пролетів через маленьку шпарину і злетів так високо, що дівчина втратила його з поля зору.
Та вона зовсім не переймалася, що він відлетить надто далеко. Лев був розумний, навіть попри свої невеликі розміри, і завжди знав, куди повертатися. Герміона глибоко вдихнула, відчуваючи, як легкий вітер приносить тишу й спокій після кількох годин невдалих спроб.
Поки дехто насолоджувався своєю заслуженою свободою, Герміона дозволила собі маленьку слабкість. Вона дістала з кишені пачку цигарок і обережно підпалила одну, жадібно затягуючись. Теплий дим заповнив рот і ніс, і на хвилину її думки перестали крутитися навколо нескінченних справ. Але коли її погляд привернули хвилі захисних чарів, що накладалися ще одним шаром, вона зачарувалася ними. Було приємно спостерігати за теплим світінням, котре розпливалося все далі вже існуючим захистом. Наче заколисувало своєю гладдю.
— Ти ще не кинула? — увірвався у її спокій Джордж.
— Іноді балуюсь, — відповіла спокійно, бо чула його кроки ще з коридору.
— Буде поділитись?
Вона лиш простягнула йому пачку. Джордж витяг одну, піднісши паличку до неї, що світилася яскраво-червоним на кінці, і підпалив. Він теж жадібно затягнувся, але відразу закашлявся:
— Що за… — намагаючись вдихнути повітря.
— Що, надто міцні? — легенько засміялася Герміона, випускаючи густий дим. — Вибач, інших нажать не знайшлося.
Джордж лише кивнув у відповідь і знову обхопив сигарету губами. Мить тиші, коли вони стояли поруч, була майже сакральною. Вони не розмовляли, просто насолоджувалися спокоєм, що так рідко траплявся в їхньому житті, повному метушні та обов’язків. Декілька хвилин минули, і Герміона відчула, як напруга поступово відпускає плечі. Дим розсіявся в повітрі, залишаючи лише слабкий аромат тютюну.
Перед сном Джордж тихенько приобняв її, ніжно, майже непомітно, і погладив під крильцем Лева, що слухняно повернувся на її плече.
— Йому пощастило з господаркою, — сказав він, дивлячись їй у вічі кілька довгих секунд, перш ніж відійти.
Герміона ненароком подумала, що якби вони були в якійсь іншій реальності, то тоді вона б можливо вона дала йому шанс на те, чого він від неї так прагне. Ці довгі погляди залишаються між ними, тільки тому що Герміона дозволяє це. Вона бачила в ньому лиш старшого брата, за котрого переймалася. Не більше. Він же, здавалося, знаходив спокій в цих примарних секундах. І якщо йому було так спокійніше — вона могла дозволити цьому просто бути. Але швидко позбулася цих думок та погасила цигарку, підвівшись. Затримавшись ще на декілька хвилин, щоб насолодитися свіжим нічним повітрям та ще раз кинути погляд на купол, що вже майже був завершений, рушила до сходів нагору.