Щеня

Палички здійнялися вгору. Десятки тонких променів світла розсікли темряву. Це було прощання, це був знак, що навіть серед попелу життя триває.

Тихий плач зливався з низькими, глухими чоловічими голосами, які поступово сходилися у спільний хор. Від цього тужливого звучання в грудях щеміло, а серце немов стискала невидима рука. Це був голос спільного горя.

Повітря було просякнуте запахом горілих тіл. Він в’їдався в легені, залишався на одязі, осідав у волоссі. Від нього крутило в животі, неможливо було вдихнути на повні груди, бо здавалося, що сама смерть проникала в середину. Хтось прикривав рота рукавом, хтось тихо кашляв, але ніхто не відходив убік. Усі залишалися поруч, єдиним колом.

Але найгірше було не це. Найгірше — усвідомлення того, що знову померли світлі люди. Ті, хто ще вчора сміявся, дивився в небо й вірив, що їхній світ можна врятувати. Ті, хто боролися не лише за власні життя, а й за свободу інших, за право дихати без страху. Їхні імена вже ніколи не пролунають у звичайній розмові, не відгукнуться сміхом, не озвуться кроками.

Вони загинули, протистоячи темряві. Тій темряві, що не знала втоми, що п’ять років поспіль тримала цей світ у лещатах, катувала його, ламала й калічила все, що траплялося на шляху. Вона прийшла не як буря, а як повільна гангрена.

І тепер, серед цих голосів, плачу й диму, здавалося, що навіть сама земля під ногами тремтить від болю. Але палички залишалися піднятими. Навіть найчорніша ніч не вічна, якщо пам’ятати про світло.

Як не крути — життя прекрасне.

Любов, надія і тепло.

Я обійму вас міцно краще,

Як би гірко жити не було.

У жилах гуділа кров. У цьому співі було прощання, але й виклик, злість на ворога, на смерть, на світ, що дозволив таке.

Дивна традиція, сказав би сторонній, спів під час кремації — жахливо або неприпустимо. Але тут, серед тих, хто вже п’ять років жив поруч із війною, це стало одним із способів залишатися людьми. Її започаткували ще тоді, коли помер Рональд Візлі. То була спонтанна дія. І відтоді кожне прощання мало таке звучання.

Минуло більше трьох років, а пісня так і залишилася невід’ємною частиною їхніх втрат. Вона не рятувала від болю, але допомагала пережити його.

Вогонь виростав угору, жовтогарячі язики торкалися темної, вже закіптюженої стелі, а хор лунав усе сильніше. І ті, хто стояв довкола, відчували, як гнів поступово виливається в полум’я, а натомість приходить тиша. Так проводжали своїх. З болем, але з гідністю.

Але в миті, коли важко,

Згадаю тих, заради кого це.

Тож заспівай мені ти пташко,

Скільки років мене ще жде.

Герміона стояла в самому кутку просторої, напівтемної кімнати, захованої глибоко в підземеллях музею Келвінгроув. Кам’яні стіни, оббиті захисними чарами, видавалися міцними, але їх холод пробирав до кісток. Колись це приміщення служило коморою для експонатів, а сам музей тепер став серцем опору — штабом і водночас медпунктом Ордену. Останні півроку тут приймали поранених, ухвалювали рішення, будували плани. І простір, який у мирний час здавався занедбаним і порожнім, нині був наповнений життям і смертю водночас.

Герміона, здавалося, відділилася від усіх. Вона стояла осторонь, там, де світло ледь торкалося каменю стін, й стискала у піднятій руці паличку. Її губи ледь ворушилися, але слова були чіткими. Вона повторювала імена. Одне за одним, без поспіху.

Ганна Еббот.

Денніс Алдермастон.

Колін Кріві.

Рендольф Берроу.

Кеті Белл.

Лаванда Браун.

Шестеро. “Лише” шестеро, як хтось сказав півгодини тому. Усі вони були з її загону — ті, з ким вона ділила шмат хліба, з ким сиділа біля вогню й сперечалася до ночі, хто жартував у найчорніші дні, хто вірив у неї, навіть коли вона сама вже не вірила в себе.

Вони опинилися в пересувному таборі. Потрапили у пастку. І тепер від них залишилися тільки імена.

Її тихий шепіт тонув у гомоні інших голосів.

Хор затих раптово, наче нитку перерізали. Схлипування змішалися з відлунням у кам’яних стінах, а потім і вони зникли. Палички одна за одною гасли. Люди, похитуючись від утоми, мовчки виходили з приміщення, лишаючи тіла дотлівати у вогні.

Герміона дивилася на цей повільний хід, ніби на процесію примар. У кожному обличчі читався біль, кожен рух був важким.

— Ти впорядку? — запитала вона у Джіні, коли та опинилась поруч.

Голос прозвучав дивно відчужено. Це була лише звична формальність, яку належало вимовити. Візлі йшла, спираючись на Джорджа так, наче ноги вже не тримали. Очі її були порожніми, мокрими, обличчя бліде. Вона навіть не глянула на Герміону, тільки видихнула хрипло, майже стогоном:

— Вони не мали померти…

Ці слова зависли між ними. Нічого було відповісти на це, але Герміона була цілком згодна.

— Я відведу її відпочити, — промовив Джордж одними губами, не бажаючи, щоб хтось інший почув. І, обережно обійнявши сестру, немов дитину, повів у протилежному напрямку.

Герміона дивилася їм услід. Її серце стискалося, але сліз не було. Вона раптом зловила себе на думці: коли востаннє плакала по-справжньому? Відразу пригадати не змогла. Стільки смертей відбувалося навколо, що сльози вже висохли. Вона ніби звикла до цієї рутини. Страшної, нестерпної.

— Бачив укуси на Ганні? — прошепотів один молодий хлопець, коли Герміона намагалася вийти в коридор.

— Ці кляті вовкулаки, — почала дівчина у відповідь. — Такі гидкі створіння, — вимовила те, що всі навколо вважають незаперечною правдою.

Герміону перекосило на мить від цих слів.

— Якби мене теж вкусили, я б сам себе прибив, — додав хлопець із посмішкою, наче це було дуже гарним жартом.

— Кхм-кхм, — відкашлялась Герміона поруч.

— Перепрошуємо, — відразу вишикувались та швидко відступили від проходу.

Вона все ще пильно вдивлялася в них. Це були ще зовсім юні новачки, котрі декілька днів тому приєдналися до Ордену, але це зовсім не означало, що вони могли так безсоромно нехтувати жертвою її людей. Але вони виглядали, як двоє переляканих цуценят.

— Вільні, — сказала строго.

Ті швидко чкурнули за ріг коридору. Аде через мить Герміона відчула, що поруч хтось зупинився. Важка тінь упала на підлогу біля її ніг. Вона не повернула очей, їй навіть не потрібно було дивитися, вона знала цей спокійний, владний силует.

— Як гадаєш, Кінґслі… — тихо заговорила вона, намагаючись тримати рівний тон, хоча всередині все ще вирувала буря. — Чи надовго нас ще вистачить?

— Якщо всі будуть робити свою роботу — так, — сказав своїм низьким голосом.

Звісно, вона відразу зрозуміла цей натяк. Кінґслі не казав нічого зайвого, але його слова були достатньо прозорими: Коло Ордену, певно, вже зачекалося на неї. Усі там сиділи зібрані, обговорюючи справи, від яких залежало майбутнє їхнього руху. А вона натомість обрала залишитися тут. Провести шкільних друзів в останню путь та просити пробачення, що цього разу не змогла бути поруч.

Вона ще раз провела поглядом по темному залу, де тліли рештки. Але дозволити собі зупинитися вона не могла.

— Так, ходімо, — сказала різкіше, ніж хотіла, і розвернулася.

Чоботи глухо відбивалися від дерев’яної підлоги, коли вона крокувала коридором у напрямку східного крила, де на неї вже чекали.

Високі двері, прикрашені різьбленням, прочинилися перед нею, і Герміона ступила до просторого кабінету, який служив Орденові тимчасовою залою для нарад. Тут усе було іншим: після важкого повітря підземель це приміщення здавалося майже розкішшю. Вечірнє світло пробивалося крізь високі вікна, а свіже весняне повітря з вулиці ледь теплим вітерцем розвіювало запах диму, що в’ївся у волосся й одяг.

Вона завмерла на порозі на мить. Простір приміщення ніби заспокоював її нутрощі, змушував знову зібратися, вдихнути на повні груди. І тільки тоді, коли відчула, як серце поступово повертається до рівного ритму, рушила далі й приєдналася до зібрання, що вже кипіло в центрі кімнати.

— О, ні! — вигукнув Муді так, що його магічне око крутилося в усі боки, немов шукало підтвердження власним словам. — Ви все ще певні, що Снейпу можна довіряти? Ця сволота скоріше за все замучила бідну Чанґ! — він різко хильнув зі своєї фляги й важко вдарив її дном об край столу. — Все розповідає нам байки, а сам влаштовує допити для безносого та підносить їх йому на срібному блюдці.

— Заспокойся! — гаркнула Тонкс, раптово змінюючи колір волосся на яскраво-червоний.

Вона нахилилась уперед, сперлася на стіл і глянула прямо на Аластора, продовжуючи:

— Твоя особиста неприязнь ще не означає, що ти маєш право ставити під сумнів його користь. Вкотре.

— Ага, користь! — відрубав він, блиснувши справжнім оком, тоді як друге завмерло на Герміоні.

— І справді, Аласторе, — втрутився Невіл, який досі мовчки слухав, але тепер підійшов ближче до столу. — Снейп нам дуже допомагає останні роки. Хто так багато, як він, постачав потрібні інгредієнти для наших зіль і настійок, як особистих запасів не вистачає? Через кого, як не через нього, ми дізналися, що Темний лорд готував нову зброю проти нас? — його голос був твердішим.

— А кому, скажи-но, доручили створювати цю зброю, га? Не йому самому? — Муді зареготав своїм хрипким, жорстким сміхом і зробив ще один великий ковток.

В залі пробігла хвиля шепотів. Атмосфера була схожа як момент перед грозою.

— Але врахуй, що він повідомляє нам про всі експерименти, і не тільки, — втрутилася Герміона.

Її голос пролунав чітко й твердо, і це відразу змусило кількох обернутися в її бік. Вона відчула на собі важкі погляди, але не відвела очей.

— Згадай тільки тих недо-псів, яких кинули на наш слід минулого місяця. Хто нам повідомив, що проста Бомбарда буде кращим виходом? Хто врятував нас тоді від безлічі втрат?

— Бомбарда навіть для тебе може бути смертельною, дівчино, — огризнувся Муді, різко встаючи зі стільця і ступив уперед, що під його вагою дошки підлоги скрипнули. — Вчися ставити все під сумнів, або ж не доживеш до моїх років.

Він зупинився зовсім близько, так, що його дихання відчувалося на її обличчі. Його справжнє око вп’ялося в неї важким, жорстким поглядом. У кімнаті настала тиша, така глибока, що чути було, як десь у кутку потріскує свічка.

Їй у ніс різко вдарив запах — густий, важкий аромат віскі, перемішаний із потом і старою шкірою плаща. Комбінація була настільки різкою, що на мить перехопило подих, і Герміона мимоволі зробила півкроку назад. Їй хотілося відвернутись, але вона стрималась.

— Чо тільки медсестра, що випадково потрапила не під ту руку, — його голос звучав глухо й сипло. — Ти ж — Командир опору. Став усе під сумнів. Бо якщо довіришся не тій людині — загинуть усі.

Він різко розвернувся на своїй дерев’яній нозі, хода його була важкою, але впертою. Шкутильгаючи, він повернувся до свого місця біля столу, ковтнув ще зі своєї фляги й додав уже тихіше, не дивлячись ні на кого конкретно:

— І… мені шкода. За Коліна. Знаю, ви були добрими друзями.

— Були, — тихо відповіла вона.

Герміона відчула, як лють, досі прихована в грудях, почала закипати. Тепер не на Волдеморта, не на його прибічників, а на цього нестерпного аврора, який умів у найгірший момент показати свого гострого язика.

Кімната завмерла. Кинула погляд на всіх присутніх, що після палкої промови Муді, наче язики в дупу запхали.

Герміонині очі зупинилася на годиннику на стіні. Час тік невблаганно, і вона знала, що розмова зі Снейпом вимагатиме від неї всієї зібраності.

— Якщо у вас немає нічого справді важливого для мене, я піду, — сказала вона твердо, розвертаючись до дверей. — Зустріч зі Снейпом сьогодні раніше, за п’ятнадцять хвилин.

— Ґрейнджер, — заговорив Голова Кола низьким, глибоким голосом, — запитай про цей напад…

— Безумовно, — перебила вона Кінґслі, навіть не давши йому закінчити.

— І Помфрі просила передати наступного разу більше цілющої мазі, — продовжив він, наче й не почув різкості в її тоні. — Спраут не встигла виростити достатньо мандрагори, тож нам знадобилися б його запаси. Решту ти знаєш.

Вона коротко кивнула. Жодних слів більше не було потрібно. Її пальці торкнулися холодної металевої ручки, й за мить двері тихо зачинилися за нею.

Вийшовши з будівлі, Герміона одразу відчула, як весняна вечірня задуха, що трималася вже декілька днів, обійняла її, немов важка ковдра. Повітря було теплим, застійним, майже липким — дихати ставало важче, і кожен вдих ніби тягнув за собою вологу, що повільно осідала на горлі. Шкіра враз вкрилася дрібними краплями поту, неприємними під багатьма шарами одягу. Але навіть думки про те, щоб скинути каптур чи розстебнути мантію, не могло бути: правила конспірації були жорсткі, будь-яка помилка могла коштувати їй життя.

Вона йшла нерівним газоном, який давно вже перетворився на клаптик дикої землі. Колись рівно підстрижена трава заросла до колін, подекуди прорізана бур’янами. Кожен крок віддавався в підошвах: то горбок, то нора. Герміона раз по раз спіткалася, але не зупинялася, тримаючи рівний, швидкий крок. Її мантію вперто чіпляли гачкуваті стебла расторопші.

Залишалося ще метрів з десять до бар’єру. Непомітної для звичайного ока лінії, за якою вже можна було безпечно роз’явитись.

Чорна фігура в каптурі різко зникла в хащах, і в ту ж мить повітря прорізав сухий тріск.

За мить дівчина опинилася в іншому місці. Запорошена кухня зустріла її густим запахом старого дерева, пилюки й застояного повітря. Вона пройшла кілька кроків уздовж довгого дерев’яного столу, що стояв посеред кімнати, й беззвучно опустилася на стілець.

На те саме місце, яке обирала щоразу. Те саме місце, де востаннє вони сиділи всі разом тоді, коли святкували Різдво. Перед очима мимоволі спливла та картина: вогонь у каміні, веселі голоси, хтось сперечався за десерт, хтось підливав собі маслопиво. Тепер тут була лише тиша.

Герміона поклала руки на стіл, недалеко від свічки, що використовувалася не так давно, відчула під пальцями холодну шорстку поверхню дерева й заплющила очі. Спогад боляче стискав серце, але в цьому місці, попри весь його вигляд ще відчувався той затишок.

Дім Блеків завжди був похмурим місцем. Темним, задушливим, сповненим старої магії. Але зараз він здавався абсолютно безнадійним і приреченим. Те, що колись викликало відразу, тепер виглядало як втрата, яку неможливо повернути. Більшої половини будинку вже не існувало. Стіни, що витримували покоління, зруйновані вибухами. Колись нескінченні коридори перетворилися на купу уламків. Величні сходи, що вели на другий поверх, майже повністю обвалилися разом із частиною стелі. Вціліла лише кухня та два верхніх поверхи зі спальнями, які дивом ще трималися. Все інше — провалилося в безодню війни.

Вулиця, на якій стояв цей будинок, виглядала не краще. Кожен дім навколо був знищений вщент: фасади розбиті, дахи згоріли. Війна не пошкодувала нічого і нікого. Вона забрала в них багато гарних речей, в тому числі і це, здавалося б, непривітне місце чистокровних чарівників. Тепер воно стало символом того, що більше ніколи не повернеться.

Раптом повітря прорізав характерний хлопок. Герміона підняла голову.

— Радий, що ти жива, — пролунав низький, стриманий голос.

Вона впізнала його одразу, навіть не глянувши. Снейп. Його присутність завжди відчувалася, як холодна тінь, що входила до кімнати раніше за нього.

— Так, — видихнула вона, більше змучено, ніж справді впевнено.

Вона піднялася на ноги та почала знімати пустий мішечок з поясу, щоб простягнути його чоловіку навпроти та забрати, на вигляд такий самий, простягнутий у відповідь.

— Просили наступного разу передати більше цілющої мазі, — промовила Герміона, вдивляючись у мішечок у своїх руках, ніби хотіла перевірити, чи справді там те, що потрібно.

Її голос був тихим, але відчувалася втома.

— Сьогодні я поклав на декілька баночок більше, але врахую, — відповів Снейп тим самим рівним тоном.

Запала тиша. Тільки шурхіт важких мантій і звук застібок порушували її, коли вони обмінювалися мішечками. Кожен рух був зосереджений і майже ритуальний, як у двох людей, які надто добре знають свою роботу.

Ця ідея з мішечками з чарами розширення, колись така проста й, здавалося б, геніальна, тепер сприймалася як єдиний спосіб протягнути руку допомоги крізь цю війну. У цих невеликих тканинних штуках зосереджувалося іноді більше цінності, ніж у цілих складів.

— Як щодо нападу цієї ночі? — запитала Герміона, піднявши очі від ременя, який застібала.

Снейп не поспішав відповідати. Його обличчя залишалося непроникним, та в павзі відчувалася обережність.

— Як ви вже знаєте, ми тиждень допитували Чо Чанґ, — вимовив він нарешті, кожне слово чітке й важке. — А останнього разу мене не допустили до неї. Дологов займався нею.

Він ледь помітно скривив губи, в тіні майнула стримана неприязнь, але в голосі все одно не відчувалося гніву.

— Тому не вдалося приховати того, що ви везтимете допомогу до північної частини захоплених територій. А ще вони вибили з неї інформацію, що Артур Візлі шукає артефакти, що змогли б допомогти вам.

Герміона напружено застигла, пальці ще якийсь час трималися за ремінь. Вона вдихнула глибше, змагаючись із собою, щоб не дати емоціям прорватися.

— А вона сама як? — нарешті спитала вона, піднявши на нього погляд.

Слова прозвучали тихо, але за ними стояла наполеглива потреба знати правду. Снейп стояв рівно, зціпивши разом пальці рук. Його силует здавався ще темнішим на тлі зруйнованих стін.

— У важкому стані, — відповів він без вагань. — Їй дають ліки тільки для того, щоб вона залишалася при тямі, не більше, — його голос був сухий, наче він свідомо відсікав будь-які зайві подробиці, які могли би зробити правду нестерпнішою. — Тому вона не встані розповісти щось більше. Хоча вони звісно намагаються.

Він зробив павзу, неначе зважував останні слова.

— Не думаю, що в неї багато часу, — додав він стриманіше, і ця фраза раптом прозвучала як вирок.

Герміона відчула, як у грудях знову стискається щось важке й болюче. Подумки благала її триматись до того, як вони встигнуть витягти її, стискаючи мішечок так, що аж побіліли пальці.

— Як щодо даних? — голос Герміони пролунав сухо, без жодних інтонацій.

Снейп ледь помітно примружився.

— Володарю сподобалася ідея псів, — почав він рівним, холодним тоном, — хоча він висловив занепокоєння тим, що на їх знищення потребується надто мало зусиль. Я все ще удосконалюю їхні властивості, додаю стійкості до основних заклять, але запевняю: пробуйте простіші засоби. І ще… — та поглянув їй у вічі. — Його розвідники вже рознюхують про ваші інші табори. Сховайте їх краще. Я чув лише про ті, що розташовані в південній Шотландії, але не маю сумнівів, що згодом вони вийдуть і на інші.

— Полонені? — відразу кинула Герміона, не змінюючи суворого тону. — В нас є бодай якісь шанси забрати їх?

— Майже нульові, — відповів без тіні співчуття. — Навіть якщо ви дивом дісталися б до них, подолавши кілька рядів охорони, вони не доживуть. Вони занадто виснажені.

Герміона гучно видихнула, повітря прорвалося крізь зуби, мов шипіння. Злість накрила її новою хвилею. Настільки сильною, що довелося вп’яти нігті в долоні. Вона відчула тонкі подряпини на шкірі й лише ще сильніше стиснула кулаки, намагаючись придушити це відчуття, яке тільки глушило ясність думки.

В голові знову й знову крутилося одне слово: безсилля. Вона знала, що мусить залишатися холодною, чіткою, та не дозволяти собі зриватися. Її розум уже мимоволі складав список справ після повернення: доповідь, перевірка запасів, а ще треба не забути випити заспокійливого. Інакше цієї ночі вона знову не засне.

— Змінили локацію допитів? — запитала Герміона, намагаючись, щоб її голос звучав як завжди спокійно.

— Ні, — відказав Снейп, ледь нахиливши голову, — це все ще Лондонське метро. Лиш попереджаю, що охорони там стало більше, ніж під час вашого останнього візиту.

Його слова зависли в повітрі, мов важкий камінь.

— Інформації за останні дні більше не прибавилось. Розраховуйте свої сили з того, що вже маєте, — додав він.

Він на мить замовк і дозволив тиші розтягнутися. Погляд ковзнув по обвуглених стінах кухні, по вицвілих шпалерах, які дивом збереглися попри руїну. Здавалося, його теж переслідували спогади про ті часи, коли цей дім ще був твердинею старої чистокровної гордині, і про те, як легко війна перетворила це все на пил. Він зробив повільний глибокий вдих, немов набирав у легені сили, перш ніж заговорити далі.

— А щодо вашого штабу… — почав він і зупинився, вагаючись.

— Ми все ще дотримуємося думки, що тобі не варто знати його розміщення, — перебила Герміона твердо, не даючи йому розгорнути думку. — Це ризиковано для нас. І для тебе.

Снейп не заперечив.

— І я все ще згоден з цим, — промовив рівно, майже офіційно. — Але річ іде не про довіру. Річ про недоторканість самого місця.

Він ступив кілька кроків вперед, повільно, як людина, що не любить показувати своїх вагань. Його постать завмерла біля брудного вікна, скло якого було подряпане й затягнуте павутиною тріщин.

— Ви ж розуміли, що Темний лорд шукатиме і далі Гаррі, — вимовив він задумливо, і голос його став майже шепотом. — Він прикладає ще більше зусиль для цього. Розумію, що це не назвеш достовірною інформацією на яку ви чекаєте, але поки я сам нічого не вияснив, не можу сказати точно.

Снейп замовк, так і не обернувшись. Лише напружена лінія його плечей видавала, що ця думка йому не давала спокою більше, ніж він хотів показати.

Герміона нерішуче рушила слідом за ним. Вона зупинилася на відстані півметра, ніби боялася порушити його думки, й теж вдивлялася у те саме вікно. За ним лежала мертва панорама: руїни, порослі бур’янами, чорні плями від пожеж, мов шрами на тілі колись живого міста. І все це без звуку, без руху.

Вона зрозуміла. Потрібно буде тиснути на Коло, змусити їх вкласти більше сил у захисні чари довкола штабу. Іншого вибору немає.

Герміона на мить дозволила собі згадати, як було раніше. Вони ніколи не залишалися в одному місці надовго. Тиждень — і вже пакували речі, змітаючи сліди й перебираючись у новий барліг. Інколи доводилося місяцями жити під землею, в закинутих шахтах, майже без світла, дихати сирим холодом, поки Волдеморт особисто трощив південь Британії. Тоді життя складалося з коротких спалахів страху й довгих відрізків гнітючого очікування.

Тепер усе інакше. Він більше не кидається у бій сам, але його війна стала ще небезпечнішою, продуманою, методичною. Вони, рух опору, втратили вже надто багато людей, і втрати ці були вже на порозі, за яким починається відчай. Герміона відчувала, як ця думка важчає в грудях каменем: вони досягли критичної точки, і далі лиш два варіанти — зламатися чи знайти спосіб вистояти.

Орден був виснажений до краю. Сили танули з кожним місяцем, із кожною втратою, і відчуття безнадії повільно осідало на плечі. Чого не скажеш про Чорну армію: вони, здавалось, тільки нарощували могутність. Може, це був лиш контраст. Розпачливо мала кількість людей у рядах Ордену проти безперервного потоку темних послідовників. Але іноді Герміоні здавалося, що самі тіні стоять на боці ворога.

І дивуватися цьому не було чому. Орден майже не вбивав. Заручники були для них найважливішою ціллю. Хоча Герміона з цим була не цілком згодна. Але наважитись піти тим шляхом не смів майже ніхто. Надто висока ціна, надто тонка межа, за якою вже не залишалося дороги назад.

Кожен тут ризикував. І все ж були ті, кому діставалося більше за інших. Герміона перевела погляд на Снейпа. Його обличчя тепер видавалося їй майже чужим. За останній рік він наче прожив кілька десятиліть. Глибокі зморшки обрамлювали кутики очей і губ. Шкіра, що і так була блідою, тепер мала тривожну прозорість, крізь яку виднілися вени та капіляри. Очі… Вона перестала в них бачити життя.

— Дякую, — сказала вона тихо, майже пошепки, вкладаючи в це слово усе, що носила в собі: відданість, довіру, вдячність за його мовчазну підтримку.

— Ти єдина, хто це говорить, — відповів він і голос його звучав так, ніби він не дивувався, а лише констатував факт. — Певен, інші вже не вважають мене повноцінною частиною Ордену після останнього.

— Вони… — почала Герміона, шукаючи слова, якими можна було б розвіяти цю впевненість.

— Тільки не кажи, що Муді пом’якшав до мене, — обірвав він її різко, але без злості, скоріше з втомленою іронією. — Він і досі, мабуть, переконує кожного, що я зайвий у цьому союзі. Що мої мотиви надто туманні, щоб мені довіряти, — наче згадував слова Аластора.

— Не кажу, — заперечила вона, і в її голосі з’явилась тепла усмішка.

Простягнувши руку, вона поклала долоню йому на плече. Його тіло злегка напружилось, та він не відсторонився.

— Але не одним Муді обходиться Орден. Ти надто цінний, щоб тебе зневажати. І вони це розуміють, навіть якщо не готові зізнатися вголос.

— Цінний, — повторив він, і цього разу його голос прозвучав майже замислено.

Він нарешті відвернувся від вікна й подивився на неї. У кутиках його вуст з’явилася ледве помітна усмішка. Така рідкість на цьому змученому, виснаженому обличчі.

— Дивне слово для людини, що офіційно лишається на стороні ворога.

— Як на мене, підходяще, — відповіла Герміона, повертаючи погляд до вікна, у безжиттєвий краєвид.

Бо знала: як би вона не намагалася переконати його, у ньому завжди житиме цей внутрішній тягар подвійності.

Вони мовчали. Це була тиша на прощання. Та невеликий перепочинок перед важкою реальністю, що гучним потоком виб’є всі сили з організму. І як тільки вона прибрала руку, поряд почувся хлопок. Він зник не попрощавшись, але обидва точно ще сподівались побачити один одного.