Вона не бачила його ще тиждень. Тиждень чистої покори та спокою. Не треба було хвилюватися: лише працювати, контролювати та помикати. Це вона обожнювала.
Якліс, насуплено цокаючи гострими підборами об плитку, пройшла здовж кухні, попутно відлякуючи працівників навколо себе. Найбільше дісталося кухарям, які мирно готували гавайську піцу. Вона, ніби гарпія, стрельнула у них злим поглядом, процидівши:
– Покваптеся до обіду, дівчатка. Я не хочу затримок.
– Д-добре, пані...
– Усе гаразд, Як?
– Полюбасику, – вона фиркнула, розуміючи, що плюватися отрутою на робітників та псувати і їм настрій не було сенсу.
Якіторія всіляко намагалася опанувати себе, не показувати смуток назовні. Але подавлена агресія так і лізла зі всіх щилин. Тому найкращим рішенням було зачинитися в офісі на годину або дві... Допоки вона комусь не буде потрібна. Вона по звичці поправила зачіску, зітхнувши.
Іноді буває такий тип клієнтів, які приходять до тебе, аби поскандалити. Вони не обурені, не хочуть вирішити проблему, ні... Лише скинути власну немічність на втомленого касира чи офіціанта. Що ж, Якліс ніколи не давала їм такої можливості. Після фрази "покличте мені свого менеджера" на обличчях персоналу зазвичай з'являється полегшена усмішка. Якіторія прийде і врятує їх...
І справді рятувала, але за рахунок власного ресурсу. Саме ця частина її роботи вибішувала найбільше...
Тож після сутички з такою черговою відвідувачкою, Якліс грюкнула дверима свого кабінету, ховаючись у нього, як у свою фортецю... Не хотілося бачити нікого...
Тепер вона шкодує, що не вийшла до каси у тому клятому гарбузі. За ним вона могла б легко закочувати очі та пирхати хоч разів сто, і ніхто б не помітив... Іноді загалом ховатися за головним убором було набагато легше, аніж показувати будь які емоції... Але маємо, що маємо: Якіторія із кепським настроєм.
Як, граючись із краєм свого піджаку, сіла за стіл. Нарешті... Її улюблене крісло... Подалі від будь кого. Вона пам'ятала, коли тільки закуповувала меблі для кафе... Усе було новеньким, чистеньким, без подряпин її кігтів... Особливо стіл... Коли вона сварила когось, то не стримувалась і нещадно царапала деревину, натомість обличчя об'єкту її ненависті.
Наразі Як намагається контролювати свою мову тіла. Але навіть зараз, подивившись вниз на свої долоні, вона помітила на них місяцьоподібні рубці кров'яного кольору. Іноді пазурі, усе-таки, впиваються і у власну шкіру... Як дивно.
Вона знову зітхнула, заплющила очі. Добре хоч, що у неї є бажання когось захищати. Чи це були уважні касири, комунікабельні офіціанти, дбайливі кухарі, сумлінні фасувальники, швидкі кур'єри чи... Злагоджені постачальники?
Загалом найняти гарний персонал було найбільшою частиною успіху... Якіторія ненавиділа помилки та ледарювання. І якщо на перше вона могла закрити очі, усе-таки, кожен має право на ґандж. Але дармування... Це було справжнім випробуванням її нервів.
Але Лейф і справді був доволі старанним працівником. Вона пам'ятає, як він постійно брав нічні зміни. Іноді вона думала, на скільки його сильне тіло могло витримати в таких умовах... Усі ці безсонні ночі, які вона проводила за документами... Постійно бачила його з вікна. Чи то він привозив заморожені продукти, допомогав лагодити несправні прилади, чи просто вештався навколо без діла...
Він, майже завжди, ніби песик, був готовий до команди "у ніг", або ж під її каблук. Вона пам'ятала це, як зараз...
***
Була глибока ніч, близько другої... Лейф встиг зробити основну роботу, як завжди, і вирішив трохи розслабитися. Вийшовши на задній двір, де здебільшого паркували машини, він сперся на бильця поруч. Прохолодне повітря змушувало його вуха ледь-ледь тремтіти, пускати легкі сироти по шкірі... Його компанією був лише рахманий вечір, ненав'язливий вітер, неповний місяць і тихі цвіркуни... Атмосфера була спокійна, як на кладовищі...
Вони тільки відсвяткували Гелловін... Багато декорацій досі не було прибрано, особливо із запалом їх бос, яка обожнювала це свято. За кілька днів до нього був її день народження... Дуже дивно.
Не те, щоб перевертні, ельфи та вампіри були новинкою у їх містечку, але все ж... Щось про неї не давало йому спокою... Особливо ці шрами на кінчиках її роту. Якліс точно не була простою людиною, він це знав, але не міг довести. Він знехотя намагався розпитувати щось у своїх колег; усе-таки, він був новеньким. Але дурні-постачальники лише кепкували, що він у неї втюрився, а кур'єри низали плечима. Вони і дві милі кухарки були основним джерелом усіх чуток в їх установі. І, окрім абсурду по типу: "Якіторія точно реінкарнація японської серійної вбивці" або "батько був її гарбуз, а мати людина, ось і вийшла гарбузина". Але справді... Навіщо носити той гарбуз на голові? Він ж повинен мати хоч якийсь символізм?
Що ж, каїтиметься він у церкві, але кожен раз, коли вона проходила повз, він відчував мандраж по тілу лише від короткого погляду на її довгі ноги оповиті у тканину брюк. Її плавна, але іноді сувора хода, гіпнотизувала його рівно настільки, наскільки і звук підборів при кожному зіткненні з підлогою. Він міг значити все: похвалу, захист, послугу, покарання чи, навіть, компроміс.
Коли його власні мрії думки почали перетікати у щось більш непристойне, Лейф миттю розплющив очі, намагаючись втихомирити легке віляння свого хвосту. Це його лише дратувало... Він, з незадоволеним гмиканням, потер своє перенісся. Це, насправді, був ідеальний момент для перекуру...
Як тільки ідея спалахнула у його голові, рука сама по собі опустилася вниз і почала нишпорити кишенями, допоки десь не знайшла запальничку та пачку цигарок.
Він неквапливо дістав одну цигарку та, несильно зажавши її між зубів, запалив її. Вогник на її кінці ледь освітив його пальці, і він зробив глибоку затяжку. Не те, щоб він був активним курцем, але іноді хотілося зробити щось погане для себе фізично, і добре морально... Серцебиття сповільнювалося, тіло розслаблялося, думки затихали... Аж доти:
– Не заважаю? – пролунав спокійний, жіночий голос.
– Заважаєш, – автоматично відрізав Лейф, видихаючи сірий дим через вуста.
Він був настільки чи то зосереджений, чи то задумливий, що отямився тільки з наступної реплікою, розпізнавши її власницю...
– Та невже? – вона додала майже зловісним тоном, не бажаючи вірити, що їй справді так відповів навіть не її знайомий, а звичайнісінький новачок.
Легке відчуття крижаної паніки спалахнуло у його очах, коли він різко повернув голову до джерела звуку та особливо морокої присутності позаду.
– Ех, н-ні, п-пробачте, пані! Не... Заважаєте!... – схвильовано пробелькотів юнак, його пальці стиснули цигарку сильніше при появі своєї бос. Що вона тут робила у такий час?
Якіторія сперлася об стінку, її невдоволений вираз обличчя розслабився у звичайну, майже лукаву посмішку.
– То у тебе до мене особливе ставлення? Ти не виглядав дуже налаштованим на розмову ще мить тому...
– Я... Задумався... Вибачте...
Його очі поволі оглянули її. На вигляд м'яке, ледь скуйовджене від легкого вітру, волосся лежало на її плечах, пестячи її лопатки та спину. Як була явно утомлена не менше Лейфа – її янтарні очі хоч і хитро блищали, але у них не було енергії чи захоплення. Лише легка допитливість. Її зіниці... Теж звуженні, ніби у кішки...
На обличчі були залишки нанесеного вранці макіяжу. За весь день виснажливої праці він поплив, але ця змученість та водночас палкість робили її дуже... Сексуальною? Вона заправила пасма вугільного волосся собі за вухо, мимоволі привернувши його увагу до її кігтів, а потім й додолу.
Вона була одягнена у свій звичайний костюм, або ж у його залишки. З верха на Якліс залишилася лише темно-фіолетова шовкова сорочка. Якщо приглянутися – можна побачити контур її пружних грудей захованих у чорний, ледве мереживний, бюстгальтер. На плечах повинні бути підтяжки, але у підсумку вони ліниво лежали на її стегнах, іноді гойдаючись у такт її рухів. Звичайні чорні брюки доповнювали підбори; її ліниво схрещені одна на одну ступні.
Іноді він думав, що виглядає, як покидьок, ось так витріщаючись на свою бос... Але він просто не міг відірвати від неї очей.
– Ви виглядаєте втомленою...
– Авжеж я втомлена... – вона знизала плечима та неквапливо покрокувала до нього. – Іноді копирсатися у скаргах клієнтів годинами – складно.
Він кивнув, ніби розуміє її проблему, і зробив ще один затяг цигаркою. Він відвернув голову, намагаючись не дихати на жінку сірим димом.
– І вони ще мають наглість скаржитися?
– Отож-бо... Ти б знав, як мене це запембило...
Її увагу привернув той факт, що Лейф курив. Вона сперлася о перила та нахилила голову убік, спостерігаючи за тим, як дим від тютюну змішувався з повітрям у одне ціле. Цей юнак був... Доволі високим...
Можете звати її стереотипною, але аби бути гарним постачальником треба мати хоч якусь фізичну силу. А Лейф ще й виглядав як той, хто був готовий батрачити одразу за трьох і постійно перепрацьовувати. Ідеальна жертва найманої праці.
– Навіть не запропонуєш дамі цигарку? – запитала Як та перехопила його погляд зі своїм, не даючи нагоди відірвати зоровий контакт.
– Ви... Палите? – майже здивовано запитав Лейф.
Вона цокнула язиком.
– Не з ентузіазмом... Але я зроблю виняток задля тет-а-тет розмови зі своїм новим робітником.
– Ваша вимога – мій закон, – його голос на мить здався жартівливим, на відміну від його серйозного обличчя.
Рука потягнулась у вже потрібну кишеню, і, на долоні, простягнула Як потрібні речі для ритуалу.
Вона поволі усміхнулась. Спочатку взяла цигарку з пачки, а потім потягнулась до запальнички.
Але Лейф, різко почувши гавкання собаки десь вдалечині, здригнувся. Спалахуйка сповзла з руки, падаючи на вологий асфальт з легким лясканням.
Коли Як скептично гмикнула, Лейф тихо вилаявся:
– Бляха...
Він подивився вниз і побачив предмет, який підло лежав на підлозі. Після довгого переміщення вантажу в нього болів поперек, отже нагибатися йому не хотілось... Але й розчарувати Як теж...
Поки той закляк від ніякового почуття власних роздумів, Як закотила очі та прошепотіла:
– М-м-м, до біса... – вона нетерпляче притягнула Лейфа за комір одягу, до рівня свого обличчя.
Притримуючи цигарку між губ і пальців, вона притиснула кінчик своєї непочатої сигарети до Лейфеної уже запаленої, примушуючи його поділитися невеликою іскрою. Це зайняло кілька секунд, але вони відчувалися, ніби вічність.
Лейф відчув, як його дихання збилося. Чи це було від надлишку диму в легенях, чи від звичайної, але, чомусь, такої інтимної взаємодії з Якліс. На його щоках з'явився блідий рум'янець, коли він дивився вниз на Як, досі насильницьким шляхом притягнутий до неї. Їх тіла ледь охопило спільне тремтіння, легке тертя.
Сама ж Як була не стурбована, навпаки, навіть розслаблена. Вона, згодом, коротко глянула на Лейфа спідлоба, і, коли її цигарка нарешті була запалена – відпустила зі своєї хватки.
Вона повільно вдихнула наповнення тютюну, таким ж неквапливим темпом видихаючи його з легень.
Поки вона насолоджувалася палінням, Лейф лише почав виходити з трансу, який викликали її різкі, бажані дотики. Він раптово закашлявся димом, і вона, тихо потішаючись, спостерігала за цією картиною.
– Чому ти береш стільки нічних змін, новачку? Невже я плачу постачальникам недостатньо?
Коли Лейф зрозумів, що йому поставили запитання, то він намагався зібратися, відкашлюючи останні докази своєї сором'язливості.
– Кхем...Кхем...Гм... Діло не в грошах...
– Не у грошах? А у чому ж? – її майже здивувала відповідь Лейфа. Ще б вона у неї повірила. Бо її вигнута брів – точно ні.
– Вночі я відчуваю себе більш жваво... Немає людей навколо... Тихо, ніхто не заважатиме... Та й додому немає сенсу повертатися... А ви?
– Я?
– Так... Ви казали, що перебирали папери до опівночі... Це ж можна було зробити і завтра вранці.
– Гм... – Як на хвилину замовкла, аналізуючи його запитання у своїх думках. – Мабуть, самотність.
– Самотність?
– Так... Вдома мене ніхто не чекає з вечерею та обіймами. Я поклала усе своє життя на кар'єру. Не те, що я проти... Але... Іноді, мабуть, чогось не вистачає...
Якіторія подивилася горилиць, на зірки. Відводячи себе від негативних емоцій, вона намагалася розбачити хоч одне сузір'я серед мільйонів білих крапок на темному полотні. Вона тихо додала:
– А може... Я просто відчайдушний трудоголік... Хто зна...
– ...Можна ще запитання?...
– Спробуй.
Лейф підвів палець до своїх вуст, змусивши Як одразу зрозуміти його наміри. Він невпевнено поцікавився:
– Звідки у теб- вас такі шрами?...
Його майже спантеличена інтонація потішила її.
Замість відповіді – вона посміхнулася. Але не як зазвичай.
Вуста широко розтягнулися. Настільки неприродньо широко, що місця із шрамами розійшлися по краях, ніби шви. Це робило її, на перший погляд, звичайну ротову порожнину справжньою пащею. Вона скалилась майже до вух, демонструючи ряди своїх гострих ікл, які ховалися за шкірою її щок та отруйних губ. Для звичайної людини, мабуть, це було б некомфортне видовище. Особливо, коли вона витягнула свого гострого язика, ніби змія, прошепотівши:
– У мене буває великий рот...
Лейф не міг повірити своїм очам... Ким була його бос? Це явно не були зуби вампірки, але ж і не ведмедя... Чомусь приязнь до Як стала квітнути у його грудях, поки він, ніби зачарований, задивлявся у її пащу... Як легко вона могла б прокусити комусь шию?
– Це... Красиво...
– Справді? Не лячно? – вона запитала, повільно повертаючись до свого звичайного виразу обличчя. Але тепер воно було розмальоване трохи розтягнутими, свіжішими рубцями на краю губ. Тепер Лейф знав, звідки вони постійно з'являються.
– Буде тільки, якщо ви почнете рвати мене цими зубами на шмаття...
Вона пирхнула.
– Можеш перейти на "ти"... Поважна пані і без "ви" – поважна.
– Як скажеш, пані...
– Як скажу, так і землю ритимеш... – вона відповіла і, справді, панівним тоном.
На ділі зробивши лише кілька затяжек, вона видихнула останній дим з рота і погасила цигарку.
Якіторія кивнула йому на прощання і пішла своєю повільною ходою від стегна у будівлю, але на пів шляху зиркнула на нього через плече, усе-таки промовивши:
– Гарної ночі... І не забудь про запальничку...
– Не забуду...
Коли знайоме цокання підборів поступово віддалилося, його погляд потягнувся вниз. Запальничка досі беззахисно лежала на підлозі, мовчки благаючи свого власника підняти її.
***
Вона усміхнулася, згадуючи його... Лейф тоді ще тільки починав працювати... Але він зовсім не змінився... Такий ж працьовитий, відсторонений від суспільства, телепень... Але якщо він і справді жалівся на інших працівників, мабуть, треба буде пильнувати за ними... Може вона і назбирає доказів усунити їх.
Нетерплячий стукіт у двері знову витягнув її з ностальгійних думок. Вона спокійно відповіла:
– Увійдіть...
***