Чудовий день. Кінець вересня. Якіторія сиділа у своєму кабінеті, заповнюючи документи. Сонце ледве-ледве почало сідати. Воно пропускало свої персикові візерунки через жалюзі вікна, падаючи на обличчі жінки.
У тиші було чутно лише її спокійне дихання, шелест сторінок та звук шкрябання ручки о шершавий папір. Вона любила бюрократію. Заповнення бланків та ставлення підписів завжди служило їй у ролі своєрідної медитації. Тоді вона повністю забуває, що світ навколо існує... Є тільки вона і тонни формальності на безглуздому папірці.
Як – панянка близько 27 років. Вона була доволі висока, точно на кілька сантиметрів вища за звичайного працівника у своїй піцерії. Вона мала широкі плечі, але при цьому струнку, виражену у талії, статуру. Її чорняве, мов вугілля, довге волосся завжди спадало їй на плечі, вирувало своїм життям на голові, але при цьому залишалося до біса привабливим. Уважний погляд був зосереджений на роботі. Її бурштинові очі іноді звужувалися у марних спробах зрозуміти почерк у листах від її партнерів. Читаючи один із них, її неприродньо задовгі кінчики губ, на яких були невеликі шрами, піднялися верх. З якими ж дурнями вона працювала...
Її довгі кігті були чорними з самих гострих кінчиків аж до початку пальців, повільним градієнтом переходячи до алебастрової шкіри. По ній жінка давала знати, що не була любителькою сонячних променів у довготривалій перспективі. Якіторія завжди надавала перевагу або своєму комфортному офісу, або власній домівці.
Як, як і зазвичай, була одягнена у звичайний костюм... Наразі піджак лежав на спинці крісла, залишаючи її лише у білій, на кілька ґудзиків незастібнутій, засуканій до ліктів, сорочці і трохи приспущеній чорній краватці. Вона любила лаконічність... Аби усе було в міру елегантно. Навіть досконало у її химерних стандартах з незрозумілими критеріями...
На столі, окрім лампи, папірців, ручки, стакану з під випивки та її ліктів лежав... Гарбуз? Ні, це був не просто гарбуз. Це була повноцінна об'ємна маска із великим отвором для голови та вирізаним моторошним оскалом на поверхні. Доволі дивний, на перший погляд, головний убір був майже висушений, але у гарній формі... Схоже, Як дбайливо доглядала за ним... Але навіщо?
Що ж, ніхто з персоналу ніколи не висловлював несхвалення, коли бачив їх менеджерку із гарбузом на голові... Вони просто звикли до її цієї звички... Може у цьому і був якийсь сенс, але був він відомий лише самій Як. Вони не цікавилися чому, хоча вона і бачила здивовані обличчя при перших зустрічах. Але після розмови з бос вся увага повністю перемикалася з дурного гарбуза на її неординарну особистість. Та й у людей забагато проблем у житті, аби хвилюватися за чужу фріковатість. У кожного на то і є свої скелети у шафі.
Якіторія на секунду відірвалася від роботи, мимоволі глянувши у вікно. Пощастило ж мати вид прямо на море...
Холодні хвилі ліниво билися о берег, вздіймаючи легку, білосніжну піну... Колись у неї були думки: що якщо б вона була морем?... Частиною такої ж великої, бурхливої системи, але іноді стабільної, як штиль... Смарагдове листя на деревах повільно жовкло. Воно перетворювалося на померанчевий хрусткий матеріал та падало замертво на землю. А потім відроджуючись, як Фенікс, одразу на дереві... Чи це не диво... Мабуть – ні.
Вона поринала у легкий, сентиментальний вирій її думок, допоки не почула легке, але настирливе стукання у двері.
– Увійдіть...
Вона відчувала, як у неквапливу атмосферу кімнати увійшов юнак з доволі суперечливими, негативними емоціями.
Це був її постачальник... Це вона зрозуміла, як мінімум, по яскраво-жовтому жилету поверх його чорної рубахи. Ця форма була необов'язковою, але чомусь він завжди був одягнений у неї... Можливо це була самодисципліна, або він хотів довести, що був реальним постачальником. Це було відомо тільки йому самому...
Коли хлопець зачинив двері і ніяково зробив два кроки вперед, Як повільно оглянула його:
Багряне довге волосся лежало на його плечах, розпатлані пасма ніби намагалися сховати його обличчя від уважного погляду своєї бос. Бліда шкіра сильно контрастувала на фоні його червоних утомлених очей. Синці під ними додавали йому своєрідного шарму, навіть, чарівності...
У кабінеті Як справді було тихо і спокійно, але й прохолодно... Він мимоволі оглянувся, його вовчі вуха ледь смикнулися. Але головним суб'єктом його сподівань та цікавості у цій кімнаті була саме Якіторія...
– Чим я можу сьогодні тобі допомогти, Лейфе? – трохи нетерпляче запитала Як, налаштовуючи його на діалог.
– Гм... Так, привіт, пані... – він вимовив трохи спантеличено, не знаючи, наскільки формально треба розмовляти з нею.
– Просто Як... – вона зробила паузу. – Ти ж не прийшов сюди аби тільки милуватися мною? Бо якщо так, то мені це дуже лестить...
– Ні... Не за цим...
– Тоді сідай-но... – вона ліниво вказала на стілець навпроти неї.
Коли Лейф виконав її забаганку і зібрався з думками, він нарешті вимовив:
– Я прийшов, щоб поговорити про моїх...Колег...
– І що саме тобі не подобається, я припускаю? – її тон набрав трохи скептичної нотки.
– Я вважаю, що три постачальники це... Занадто.
– Занадто? Як на мене, це дуже ефективно. У кухарів завжди є потрібні інгредієнти.
– Так... Вони завжди є. Але це, зазвичай, моя заслуга.
Його відповідь змусила її усміхнутися. Вона схрестила руки на грудях, промуркотівши:
– Продовжуй...
– Окрім того, що нам замало місця, то вони ще й... Байдики б'ють...
– Хочеш сказати, що з трьох робітників, спромагатися виконувати свої обов'язки вмієш тільки ти?
– ...Так.
– Просто "так" ? І ти хочеш, щоб я їх звільнила?
– ...Та-
– І які у мене будуть гарантії, що ти хочеш усунути своїх конкурентів суто через власні шляхетні принципи, а не жадібність?
– Це не про шляхетність чи жадібність, а про... Банальну зручність... Який сенс платити зарплатню трьом постачальникам, коли достатньо буде лише одного?...
– А якщо ти візьмеш відпусту? Чи підеш на лікарняний? Хто тебе замінить, любий? – вона майже незадоволено поклала ногу на ногу під столом. Її зацікавленість повільно почала перетікати у роздратування. Але вона цього не показувала. Лише її легка зухвала посмішка лежала на вустах.
– Тоді... Знайди мені гарного напарника... А не вайла чи ледаря, який лише підведе тебе, коли мене не буде поруч...
Вона гмикнула. Її відповідь пролунала лише через кілька секунд:
– То ти запевняєш... Що ти можеш чудово працювати за двох... І я зможу зекономити на тобі?~
– Типу того...
– Гм... Ні.
Її солодка відмова змусила Лейфа здивовано зітхнути. Вона ментально відкинула його у стіну та розтоптала усі надії на спокійну працю... Лейф уже думав, що Як спокусила думка про необхідність платити менше, але, схоже, він її зовсім не знає...
– Але... Але чому?!
Вона, побачивши його обурення, сперлася ліктями об стіл, маючи наміри вгамувати його запал самовпевненності.
– Слухай, ти у моєму житті не перший постачальник... Спочатку випрошуєш мати мінімум людей на своїй посаді, а потім підводиш цілий колектив.
– Але я не підведу! Я працюю у тебе вже майже рік... І ніколи не було жодних прогалин!
– Навіть сосисковий інцидент? – кпито відрізала Як, змушуючи його зашарітися. Її погляд одразу потемнів...
Усі досі з тремором у тілі згадують, як тонни сосисок випали з вантажних машин, накриваючи ними половину міста... (Співчуваємо родинам померлих.)
– Егем...Ну... Майже ніколи...
– Еге ж. Тому нам і треба кілька працівників, аби таке ніколи не повторювалося...
– Я обіцяю, я більше не схиблю... – невпевненно додав він.
– Обіцянка-цяцянка, Лейфе. А тепер, будь ласка, повертайся до роботи, – вона провела рукою вдовж свого волосся, кілька пасмів впали їй на чоло гарними хвилями.
– Але...
– ...Ти мене не почув?
Її очі одразу примружилися навіть від незначної непокори юнака, заглядаючи йому в саму глибину, здавалося ще хвилину тому, загадкового нутра. Тепер він був вразливий, як на долоні. Похмурий погляд Як підживлювався не в край приємною розмовою та напередодні перерваним спокоєм. Гострі кігті Якліс почали ненароком стукати по старій деревині столу.
Лейф зрозумів: його намагання переконати її цим шляхом померли ще в утробі.
Саме тому він вирішив коротко кивнути, розвернутися і піти...
Помітивши його відступ, її напружені плечі нарешті розслабилися. Вона зітхнула та, задоволена своєю перемогою, знову поволі відкинулась на спинку свого крісла. Легка усмішка знову розтягнулася на блідому обличчі.
Погляд Якліс мимоволі опустився вниз, схвально гмикнувши після швидкого погляду на його сідниці.
– І, ще одне... – тихо відізвалася, змусивши Лейфа глянути на неї через плече, – Зніми з себе цей недбалий жилет... Ти ж знаєш... Я люблю інший дрес-код.
***