Вересень. 1998 рік.
На перший погляд усе було як і раніше: ті ж стіни, арки вікон, статуї, кам’яні сходи, картини… Але в повітрі витало щось інше, зовсім не те, що раніше. Минулого року майже в кожного залишився слід у серці: для когось — біль і втрата, для інших — сором і жаль, а дехто й узагалі жив так, ніби нічого не сталося. Кожен ніс у собі власну історію.
Мало хто обговорював події минулого року — можна сказати, майже ніхто. Так було простіше. Більшість учнів вела себе так, ніби нічого не трапилось, або принаймні намагалася. Їх можна зрозуміти: не щодня діти й підлітки від одинадцяти до сімнадцяти років переживають те, що довелося побачити юним чаклунам і чаклункам майже рік тому.
І все ж незручні мовчазні зустрічі, дивні погляди один на одного під час розмов між друзями, що не відповідали настрою діалогу, стали щоденною практикою майже для кожного. І куди ж без награних емоцій? Хоча іноді тьмяна атмосфера й справді розвіювалась — у такі моменти кожен, хто міг, жадібно хапав хвилинку справжнього щастя. Вона дарувала надію: усе мине, усе, можливо, стане як раніше. Потрібно просто це пережити.
Грифіндорська дівчина поспішала геть із замку. Кілька книжок, притиснутих до грудей, не виглядали чимось незвичним — стос підручників, прочитаних поза класом, був для неї звичною справою.
Поділ її мантії розвівався під час поспішного кроку, капюшон закривав обличчя і кучеряве волосся так, що видно було лише хмаринку пари від її дихання в цю прохолодну погоду.
І ось вона вже на місці, куди прямувала. Квідичне поле манило тим, що на його тлі дівчина здавалася собі крихіткою — і разом з нею дрібними ставали й її проблеми. Часта відсутність людей робила це місце особливо привабливим.
Присівши на дерев’яну лаву, схопивши її долонями ззаду, вона сказала:
— Ох, як же тут добре… — після цих слів вона зробила глибокий видих, заплющивши очі. Під повіками замиготіли спогади, що бурлили в її голові все літо. Дівчина сиділа, розмірковуючи над тим, як перемога над Темним Лордом не змогла зцілити ран, залишених самою війною.
— Ну і що тепер? — змучено й голосно сказала вона собі, відкинувши голову назад. Озирнувшись машинально по сторонах, щоб переконатися, чи не почув її хтось, вона раптом натрапила поглядом на єдину людину поблизу. Той сидів на іншому кінці трибун, боком до неї. Чомусь, коли вона прийшла сюди, нікого не помітила одразу.
Вона не намагалася зрозуміти, хто це був, але було очевидно, що перед нею учень Гоґвортсу — на ньому була мантія, капюшон якої закривав обличчя. Він мовчки дивився вдаль перед собою.
Ця людина сиділа занадто далеко, й Герміона була впевнена, що він її не почув.
Спроби знайти відповіді на запитання, які без кінця випробовували міцність її розуму, завершувались невдачею. Тож дівчина вирішила, що краще написати листа Гаррі:
«Гаррі, вибач, що довго не відповідала, але, оскільки не вдалося нічого дізнатися, не стала поспішати з листом. Поки що все тихо, нічого нового. У книжках, які ти надіслав, на жаль, нічого про це не згадується. Думаю, вони не з того століття — потрібні ті, що старші. Макґонеґел дала мені постійний доступ до Забороненого розділу, але старшокурсники постійно там зависають, готуючись до випускних іспитів. Тому доводиться чекати, поки всі розійдуться — це трохи ускладнює пошуки, особливо їхню швидкість. Але я, звісно ж, продовжу. Останнім часом я вся в своїх думках, тому й відповідаю рідше. Та й, чесно кажучи, знову повторюся: по справі новин немає, тож немає сенсу зайвий раз світити наших сов. Чекаю на твій візит. Постарайся попередити про нього заздалегідь.»
Минуло більше години. У жодній із прочитаних книжок не було навіть натяку на те, що шукала дівчина.
Зголоднівши, вона вирішила повернутися до замку. Повернувши голову в бік, де раніше сидів незнайомець, вона нікого не побачила.
— Хм, і як це я не помітила, коли він або вона пішли? — подумала вона. У голові майнула думка, що, можливо, учень їй і зовсім привидівся.
— Я, звісно, останнім часом втомлена й розсіяна, але не аж настільки… — подумала вона з легкою усмішкою.
***
Ґрифіндорка наближалася до Великої зали на вечерю. В її очах читалася легка туга, але, побачивши подругу, кутики губ мимоволі піднялися в скромній усмішці. Джінні махнула їй рукою і показала, що зайняла для неї місце.
Велика зала виглядала, як і завжди, нічим не нагадуючи про «ті самі» події.
Зліва направо, вздовж приміщення, стояв перший обідній стіл, що належав Слизерину, далі — столи Ґрифіндору, Гафелпафу й Когтеврану. В кінці зали, біля ряду вікон, паралельно до них, розташовувався довгий стіл викладачів.
Зачарована стеля й далі вабила своєю магією, ніби її бачиш уперше.
Директоркою школи, як це не дивно, стала професорка Макґонеґел. Викладачем із захисту від темних мистецтв призначили мракоборця. Деканом Слизерину знову був Слизнорт, як у давні часи.
Майже весь сьомий курс Слизерину минулого року залишився на другий рік, бо під час правління Пожирачів Смерті в школі вони майже не навчалися — тільки й робили, що тренувалися в Непробачних закляттях. Декого виключили, а інші змогли викрутитися, найімовірніше, завдяки впливовим родинам. Діти Пожирачів пройшли відбір — якщо це взагалі можна так назвати. У Міністерстві здебільшого послалися на те, що вони — жертви батьківського впливу. Кінґслі наполіг, що зараз не час карати ще й дітей. Водночас їм встановили жорсткі рамки й випробувальні строки, за ними пильно стежили.
Були й ті, хто просто не склав Ж.А.Б.А. і вирішив таки завершити навчання — як, власне, і деякі учні з інших факультетів. Інші ж, не зі Слизерину, теж залишилися, але таких було значно менше — більшості все ж вдалося скласти випускні іспити, хоч і з великими труднощами.
Герміона, проходячи повз столи, мимохідь поглядала на інших учнів. Підійшовши до подруги, вона по черзі перекинула ноги за лаву й сіла, повернувшись обличчям до столу "зелених".
— Де ти була, Гермі? — жваво запитала рудоволоса дівчина.
— Та так, прогулялась, почитала… Мм… Повернулась у вежу, перевдяглася. Я щось пропустила? — весело відповіла шатенка, намагаючись приховати занепокоєння. Вона трохи підняла обидві брови, супроводжуючи слова майстерною усмішкою.
— Та, в принципі, нічого особливого! — Джінні закотила очі. — Половину школи прирекли ще на рік дивитися на цих… навіть не знаю, як їх назвати, — втомлено зітхнувши, вона нахилилась ближче до подруги. — Досі не можу повірити, що багатьом дозволили повернутися. "Жертви впливу своїх батьків" — ну ти можеш у це повірити?
— І ще цей Малфой! Теж мені мученик… — її перебила Герміона:
— Але це не нам вирішувати. Те, що зробили його батьки в обмін на повне виправдання… угода для Міністерства була справді вигідною. До того ж він зовсім не становить небезпеки, поглянь на нього. Мені здається, він би не став підставляти батьків і ігнорувати ті жертви, на які вони пішли. А якщо згадати, що Драко не видав Гаррі в себе вдома того дня і кинув йому паличку при Волдеморті… Знаєш, це варте поваги.
— Говориш так, ніби він герой.
— Аж ніяк! Я просто маю на увазі, що він вже не той пихатий нащадок, яким був раніше. І не думаю, що це він.
— Думаєш, він не причетний?
— Майже впевнена. Гаррі теж так вважає. Звичайно, поки не можна бути впевненими на всі сто... Я б на твоєму місці звернула увагу на його свиту. Подивись на них — поводяться як звичайні старшокурсники, ніби нічого не сталося. Але ці угоди Міністерства з їхніми родичами... Нічого не вдієш. Ось вони мене справді лякають. Ані краплі жалю! Майже всі у школі вдають, що життя триває як і раніше. Одне слово — «удавання». Це гра, всі якось справляються. Але ці... просто вражає їхня щира байдужість. А він... якось самотньо блукає по замку, майже його й не чути.
— Що?! — пролунало питання з подивом і насмішкою. — Ти хочеш сказати, що це хтось із його пихатої компанії? Поглянь тільки на Гойла! У нього єдине завдання — слідкувати, щоб магли не вкрали його паличку.
— Знаю, звучить смішно, але потрібно враховувати всі варіанти й можливості. Ну, Гойла з його «талантами» можна викреслити зі списку головних підозрюваних. Думаю, він не образиться.
— Мабуть, ти маєш рацію. А як вважаєш...?
— Давай усе ж не тут, — кинула кілька поглядів навколо. — А раптом хтось почує… І поводься, як зазвичай, не хочу, щоб ми виглядали підозріло.
— Так, ти знову права, пробач. Важко останнім часом, знову погано сплю. Хотілося зайнятися чимось, щоб відволіктися.
— Знову? Кошмари?
— Так. Я б не хотіла це обговорювати, якщо чесно. Одразу перед очима — мамине обличчя... На перший погляд здається, що вона тримається найкраще з усіх, але насправді видно, що їй найгірше. — Дівчина трохи зітхнула. — Гаразд, я піду. Щось зовсім немає настрою, і апетиту теж.
— Піти з тобою?
— Ні, я трохи пройдусь. Настрій останній місяць змінюється майже щохвилини. — Дівчина, не дочекавшись відповіді подруги, встала з-за столу, зробила кілька кроків і одразу ж повернулася. — Знаєш, я подумала — прогуляюся до Совиної вежі. Тобі не потрібно нічого надіслати?
— Так, ось, тримай. Це для Гаррі, хотіла надіслати після вечері.
— Добре. Побачимось у вежі Ґрифіндору пізніше.
— Коли Герміона Ґрейнджер повернулася до столу, вона на мить зустрілася поглядом із Драко Малфоєм. Не надавши цьому жодного значення, вона опустила очі в тарілку і взялася за свою вечірню трапезу.
***
Хлопець із світлим волоссям, про якого раніше говорили учениці, сидів із натягнутою, насилу витиснутою посмішкою. І від цього йому ставало ще гірше, ніж коли він залишався сам на сам із собою. Його друзі, здавалося, взагалі не усвідомлювали, що сталося. Вони веселилися, як і раніше знущалися з інших, пліткували — все, як заведено у «зелено-сріблястих».
— Друзі!.. — осудливо промайнуло в голові змученого думками хлопця. — Хоча… може… це тому що… — Він одразу відігнав ці думки.
Ліворуч від нього сидів Ґреґорі Ґойл, праворуч — Теодор Нотт. Трохи далі — Пенсі Паркінсон і Дафна Ґрінґрас. Остання не була повноцінною частиною їхньої компанії — вона більше товаришувала з Пенсі і, власне, лише тому перебувала з ними.
А лівіше, неподалік від Ґреґорі, сидів Блейз Забіні. Він не входив до їхньої компанії, пив щось із кубка і читав невелику книжку, що лежала перед ним замість тарілки (схоже, він уже закінчив вечерю).
Цей хлопець був досить відстороненим як від слизеринців, так і від інших учнів факультетів. Він був одним із небагатьох, хто знаходив спільну мову з Драко Малфоєм, при цьому не розділяючи більшості його поглядів. Вплив «аристократичного лідера» на нього особливо не поширювався. Молодик хоч і був одинаком, проте впевненим у собі, мав власні кордони й погляди на все. До поділу між факультетами ставився байдуже.
З усіх цих причин «принц», який сидів неподалік, іноді із задоволенням спілкувався з ним — як із людиною, що має власну думку, і як із рівним собі у соціальному статусі. На подив Драко, з причин, незрозумілих для нього самого, Блейз не змушував його почуватися так, ніби потрібно щось доводити або заслуговувати на повагу. Їхнє спілкування не було обтяжливим і не вимагало нічого натомість.
Малфой сидів у компанії, лише номінально беручи участь у розмові. З часом він усе більше віддалявся від тих, хто був поруч, занурюючись у власні думки.
Дивлячись на тарілку, в якій залишилося трохи їжі, він бачив перед очима моторошні події, що виривали його з Великої зали. Швидкі слайди, на яких неможливо було сфокусуватися, змінювали один одного: родовий маєток його родини, Кімната на вимогу, Лютний провулок… Серце закалатало частіше, дихання стало важчим, а легкий гнів починав набирати обертів.
Несвідомо заплющивши очі й схиливши голову, він раптом почув тихий, здивований, монотонний голос, який повернув його назад до реальності.
— Драко... Драко... — озвався Нотт. — «Щоденний віщун» викликає вас на інтерв’ю, містере Малфой... — із ледь помітною усмішкою пожартував хлопець. — Нічого! — трохи обурено відповів блондин. — Їж і не лізь до мене, якщо не маєш нічого розумного сказати! — вже з наростаючим роздратуванням випалив він. Перевівши погляд з тарілки, він кинув очима вправо — на того, хто заговорив, але одразу ж знову втупився в їжу, вдаючи, ніби саме вона зараз найцікавіше в його житті, й продовжив вечеряти. Усі, хто сидів поруч із Драко, переглянулись. Грегорі по-дурному хмикнув, ніби почув дотепний жарт, і заходився ще активніше наїдатися. Компанія зробила вигляд, що нічого не сталося. Почувся жіночий голос: — Та годі тобі! Чого це ти такий без настрою? Нам тебе останнім часом так бракує... особливо мені, — з широкою усмішкою заторохтіла Пенсі.
Уся компанія звернула увагу на реакцію «лідера», і навіть Дафна — бо настрій Драко виразно передавався у вигляді коротких, дратівливих спалахів, які не можна було не помітити. У цей момент він глянув перед собою й помітив погляд Ґрейнджер, яка сиділа за протилежним столом. Він затримав погляд на ній кілька секунд, хоча вона вже опустила очі в тарілку. Потім почав швидко шукати щось поглядом по всьому залу.
Ніхто не звернув уваги, де і як затримався його погляд, але для самого Драко це мало значення. Ці перші тижні в школі мали на нього подвійний вплив: іноді здавалося, що він справляється зі своїм станом, майже відчуває себе так, як раніше, але варто було чомусь зсунутись — і його накривала лавина емоцій.
Нездатність їх розібрати, зрозуміти або відстежити викликала в нього гнів. Але от що він точно помітив — щоразу, коли він бачив Герміону, а тим більше — коли їхні погляди зустрічались, йому ставало соромно. Сором, що супроводжувався якимось неприємним стисканням у сонячному сплетінні — нагадуванням про те, яким жалюгідним він себе почуває. А потім — знову ця лють. І знову сором за те, що йому соромно.
— Знову, знову, знову... і так по колу, — крутилося у нього в голові щоразу, коли він її бачив.
Усі, хто сидів навколо, втупилися в нього в очікуванні відповіді. На нервовому видиху, намагаючись стримати всю «бурю» всередині себе, повільно моргнувши, він повернувся до своєї дівчини:
— Нічого, нормальний настрій. Я що, не можу відчувати втому? — спокійно, але з роздратуванням відповів він. — І взагалі, яке вам діло? Скільки можна ставити свої дурні запитання ні про що? — додав уже справді злісно. — Займайтесь своїми справами, і своїми... своїми...
Усвідомлюючи, чому саме зараз вони його так дратували, хлопець різко підхопився з-за столу. Кубок із гарбузовим соком перекинувся, що помітили всі в залі, включно з учнями інших факультетів.
Йому здавалося, ніби всі, хто був поруч, чули його думки, знали, що він відчуває, й лізли йому в душу без дозволу.
Багато хто за іншими столами замовк, перервавши жваві розмови.
У дівчини, яка ставила питання, усмішка зникла з обличчя, залишивши тільки розгубленість. Звісно, вона була звикла до того, що її хлопець запальний, але раніше він ніколи не був таким із нею, особливо при всіх.
Намагаючись якнайшвидше покинути залу через «сцену», яку сам же й влаштував, він знову перехопив погляд «винуватиці» цієї ж «сцени».
— Заради Салазара, ви що, усі змовилися, чи як? — пролунало в нього в думках, і він пішов геть.