Початок Грудня. 2000 рік
Направивши паличку на нього, вона дивилася зі сльозами на очах.
– Навіщо ти так? - у відповідь була лише усмішка, але дівчині на мить здалося в його очах вона вловила інші емоції, потім повторила: - Навіщо ти це робиш?
- А ти здивована? Я роблю рівно те, що можна очікувати від такого, як я… - він же дивувався, чому дівчина плаче, що змушувало його сумніватися у своїх словах.
– Але як? Як ти став таким? На що перетворився? Хіба все що було, через все, що ти пройшов, все що ми пройшли, для тебе нічого... - її перебив звук заклинання. На вулиці Лондона вже почалася дуель; спалах за спалахом, магія з паличок так і сяяла в маленькому темному провулку великого міста. Сутичка була рівною, ці секунди для обох здавалися вічністю. Вирішальне заклинання прозвучало:
- Петріфікус тоталус!
Паралельно в той самий момент по вулиці пролунав звук, це був звук апарації. Праворуч від Герміони, з'явився Гаррі Поттер. Відразу усвідомивши, що сталося, він помчав до неї, маючи намір випередити давнього суперника. Все сталося миттєво. Її паличка вже стрімко полетіла у бік переможця, тіло скам'яніло і почало падати як статуя. У голові дівчини проскочила думка, що вона хотіла, щоб він здобув перемогу. Драко Мелфой першим підскочив до Герміони Грейнджер, упіймав її, і зник. Гаррі міг заприсягтися, що очі чорного мага блиснули в цей момент.
- Чорт! – крикнув останній. - Як я міг знову її проґавити?
Збираючись піти, він наступив на щось, відступивши назад, нахилився за маленьким ланцюжком з кулоном у вигляді монетки, Гаррі стиснув знахідку в руці. Запустивши при цьому другу руку у волосся.
- І як тепер її шукати?
Цю прикрасу він подарував подрузі, для пошуку розташування власника.
***
Двоє людей стояли в кімнаті, яка походила на кабінет. Вони щось обговорювали; перший явно здавався нервовим і кудись поспішав, другий виглядав впевнено, але страшенно злим. Перший у поспіху прошипів крізь зуби:
- Де дівчисько? - кидаючись з боку в бік.
- Заспокойся, не твого розуму справа, займися краще своєю частиною плану!
- Ти мені не вказуй, справа спільна, якщо ти не забув. Чи я помилився обравши тебе партнером?
- Слухай мене зараз уважно! - Блондин наблизився до оппонента, мало не носом до носа. - Запам'ятай! Перше, не ти мене вибрав, а ми зійшлися в інтересах. Друге таким тоном розмовлятимеш з домашніми ельфами, якщо вони взагалі в тебе водяться! - сказавши це, він обдарував його поглядом знизу вгору. - І по-третє, не лізь у мою частину угоди, а то мені здається, одному буде не так вже й важко впоратися. Ти все второпав?
Неохоче, грізним поглядом і з кривою гримасою, дивлячись просто в очі той погодився, і після недовгого мовчання промовив:
- Мелфой, не погрожуй мені, я не твої шістки з Гоґвортсу. Ти мені ось що скажи, навіщо приволок її сюди? - Протягнув він благаючим тоном. - Вона може зірвати всі плани, її друзі шукатимуть, і всі сліди приведуть до мене. Ти то засвітився, тобі все одно... А от я думаю, - його емоції змінилися, і з підозрілою усмішкою запитав брюнет, - невже то вирішив ти, мене підст…
- Ти смієш сумніватися у моїх намірах, у моїй надійності та моїх словах? Забирайся геть із мого будинку, я сказав, все під контролем!
З незадоволеним обличчям, повагавшись, гість аппарував геть, а Мелфой прямуючи до вітальні зі свого кабінету іронічно випалив сам собі:
- Ще хто із нас не надійний…
Роздратовано, спустившись сходами, тримаючи одну руку в кишені, гордо крокував по мармурових плитах, які вкривали всі підлоги фамільного маєтку, що розташований поблизу Единбурга. До Уїлтшира він досі не був готовий повернутися. Перед ним виднівся дверний проріз у зал.
- Мамо, ти як? Як почуваєшся після... — зайшовши до зали, спитав Драко. Тихенько і обережно зачинив двері за собою. - Чому двері навстіж? Тут задубіти можна, хіба я не наказав ельфам враховувати кожну дрібницю в догляді за тобою? Коли це вони почали імпровізувати?
- Все добре синку, це я залишила відчиненими двері, я трохи прогулялася по будинку, хоч трохи, після того ув'язнення… мені вже краще. А в тебе точно не буде проблем через нас?
- Мамо, прошу, навіть не думай про це, тобі треба відпочивати, після в'язниці та всіх кошмарів, що ти пережила, просто відпочивай, прошу! Пий чай, і йди лягай.
Після не довгого мовчання, Нарциса обережно запитала:
- Але я раніше не бачила, що б ти так спокійно ставився до непослуху ельфів. - Нахиливши голову і дивлячись синові в очі продовжила з якоюсь допитливістю. - Так, це я не зачинила двері, але ж ти не знав, ти якось змінився за останні два роки. Став впевненішим, але при цьому зовсім не той син якого я знаю.
– Це погано?
- Не зрозумій мене неправильно, я тебе буду любити яким би ти не був, але все-таки ти змінився. - Після кілька секундної паузи. - Може вся справа у дівчині?
- Мам я не хотів би про це говорити…
Нарциса виглядала неймовірно втомленою, і сильно схудла. Кола під очима, тонкі, кістляві пальчики, що тримають витончене горнятко з чаєм. У той же час одягнена з голочки, красиво укладене волосся. Мати і син продовжили спілкуватися, а світло від каміна грало по всьому приміщенню, додаючи сімейного затишку, не дивлячись на холоднуватий, вітієватий інтер'єр. Мама ніжно розповідала щось синові, а він з легкою усмішкою її слухав.
Двері відчинилися, і в отворі опинився чоловік, з неохайним, білим, довгим волоссям, на обличчі щетина тижневої давності, а одяг його був неохайний.
- Батьку? Ти що тут робиш? Я сказав, що тобі тут не дуже раді? - атмосфера в кімнаті і без того тендітного щастя впала на кілька десятків нижче.
- Так, я пам'ятаю, - з запинкою, не впевнено відповів Люціус. - Я лише хотів, ммм, я хотів, з тобою... і... і з мамою. - продовжував він мямля, невпевнено ступаючи уперед. - Я хотів з вами повечеряти...
- Батьку, я виділив тобі кімнату, і ельфа який за тобою доглядатиме! - Холодно, з очевидним роздратуванням відрізав хлопець, а жінка з переживанням спостерігала за тим, що відбувається. Я прихопив тебе з Азкабану тільки по проханні матері! Як на мене треба було залишити тебе там!
- Але синку, Драко...
- Не треба вдавати із себе батька, пізно вже! Іди до себе... - байдуже, холодно з лякаючою незламністю вимовив останнє; поцілувавши мамі руку, вирушив до себе в спальню. Закликавши долонею без слів домовика, який щойно збирався увійти до вітальні. І тільки жінка помітила, як син моментально змінився після приходу батька.
- Отже, передай решті, завтра в мене зустріч, підготуйте прийом у кращому вигляді.
- Буде виконано господар!
- Це все, іди.
- Так господар. Це для мене честь служити.
- Ну все, вистачить цих захоплень, іди вже. - з невдоволенням та байдужістю одночас відповів Драко.
***
Зайшовши до своїх покоїв, які кричали англійською класикою, його серце стиснулося, заполонила злість і образа, серце почало битися дедалі частіше, а дихання ставало глибшим і стрімкішим. Повільно підійшовши до ліжка чорних кольорів, промовив дивлячись на дівчину:
- Як я міг?- пауза.- Як ти могла?- говорив він, стоячи з руками в кишенях, слідом опустивши лише очі на Герміону, яка спала через зілля, промовив: - Ти мене зрадила, використала, і смієш корчити з себе... ну вже ні, більше ти мене так не використаєш, не обдуриш. Ти ще дізнаєшся хто я. Не жалюгідний, як мій батько, який тільки тріпався, і користувався впливом і пожитками предків... - серце подібно до обірваного шматка зім'ятого паперу, боліло та стрибало, а стук було чути навіть у вухах.
Підійшовши до каміна, він дістав паличку дівчини і свою, сів на підлозі біля ліжка і дивився на вогонь. Перебираючи палички в руках, в голові крутилася нескінченна кількість думок, які суперечили одна одній, теж саме можна було сказати і про почуття, які його переповнювали. Цей гнів, безвихідь, жалість і огида до себе, мінялося відчуттям, що він правий, і все завжди йшло до того, до чого призвело зараз, потім наставало почуття жертви, яке викликало лють. а відчуття що його зрадили, і ним скористалися робило його просто безсилим.
- Як я не зрозумів цього відразу, як я міг повірити їй і не зрозуміти, що вона просто користувалася мною у своїх інтересах, хоч навіть не підозрювала що я зовсім був не до чого, просто йшла до своєї мети. Ну зараз я той, ким ти мене охрестила. І ще завжди цей Поттер... Я справді міг серйозно подумати, що вони мене приймуть, зрозуміють, повірять що я інша людина? Ну звичайно, я теж жалюгідний, як вона могла після всіх років мого ставлення до неї, справді зблизитися зі мною, дружити і я мовчу вже про… Як я цього не усвідомлював? - усі питання зводилися до того, що саме вона про нього думає і як до нього ставитися. Ці думки завдавали біль, і вганяли в якийсь сором перед самим собою. Кинувши палички на підлогу, стримуючи бажання шпурнути їх у камін, Мелфой продовжував занурюватися в роздуми та почуття, знову і знову, і так по колу. Сльози почали підступати, і поступово переросли у повноцінний плач. Так тривало годинами. Бажання дізнатися правду, межувало з неготовністю до неї. Ближче до півночі, не знаходячи відповіді, він перейшов до метання між бажанням застосувати легіліменцію і все почути від неї особисто, адже так буде правильно. - А коли це мене турбувало як буде правильно, точніше відколи? - Нескінченні протиріччя, і неможливість ухвалити рішення зводило з розуму.
Вже після опівночі, трохи підкоривши думки та свій стан, стоячи біля вікна, різко видихнув, молодий хлопець дивився в простори нічних садів, покритих снігом. І було так тихо, що він міг чути лише подих Грейнджер, який нагадував про її присутність, водночас звалюючи на нього всі спогади, що супроводжували весь тягар емоцій, все в результаті закінчувалося одними муками, і питаннями без відповідей. Уся ситуація викликала лише лють, одночасно причиняючи біль.
- Так, не знав наскільки не готовий до цієї зустрічі як ми востаннє бачились.
Драко цієї ночі не міг заснути, тому вирішив попрямувати до кабінету, і спробувати все ж таки знайти інформацію про той вхід у стародавніх книгах…
***
Рука гула, відчутям нагадувала звук старого радіо і поколювала. Піднявши важку голову, з тієї самої залежаної руки, окинувши поглядом стіл, Мелфой молодший трохи розім'явся. Дивлячись на десяток фоліантів, розкритих перед ним, перебирав сонні думки: - Котра година? Я все ж таки відключився? - після кількох рутинних роздумів, його знову наздогнали спогади.
- Ох, ці чортові книги... і тут все нагадує про неї! - промовив ледве чутно.
Піднявшись з-за столу, прямуючи до вікна, він дозволив спогадам поглинути себе. Заплющивши очі, перше що змусило його "покинути" кабінет це - відчуття сирої лави, на якій він сидить.
Близько 2 років тому.
Хоґворст. 7 курс. Поле для Квідича.
Дощова, прохолодна погода чудово відповідала стану душі та настрою хлопця. Правда він тримався думки, що погода все ж таки вирішила підкреслити важкий стан, який супроводжував його вже довгий час. Тільки це місце дозволяло не почуватися задушеним власною репутацією, яка йшла за ним куди б він не йшов. Зазвичай Драко сидів на самоті годинами після уроків і розмірковував, як існувати далі. Коли погода дозволяла, то навіть заривався в книги, вони успішно захищали від циклічних думок, з якими важко було впоратися. Як правило він сидів допізна, наскільки це дозволяли правила школи, при цьому рідко хтось приходив крім тренувань, що було йому до душі. Спорт він покинув, але спостереження за тренуванням його бавило, можна було уявити, що він ще на 4 курсі, плани попереду, йому 14, і все життя розписане, що його чудово влаштовувало на той час. У зовсім холодні дні учень навідувався до своєї давньої подруги Плакси Міртл.
Вже вчетверте за останній тиждень він спостерігав іншого учня, за тою самою пристрастю до самотності. Спочатку це викликало роздратування, але через пару тижнів Мелфой вже звик до свого загадкового "колеги", і іноді навіть чекав його. Це стало традицією.