Початок грудня 2000 року Маєток Малфоїв поблизу Единбурга
Ударна хвиля вирвала його з забуття — інстинктивно він зажмурився: одна рука прикривала обличчя, інша — голову. Малфой відлетів назад і вдарився спиною об стіну. У вухах стояв пронизливий, огидний писк, пил летів в очі й у рот. Усе здавалося далеким, наче він не в кімнаті, а під водою. Перше, що спало на думку:
— Герміона… мама…
З великим зусиллям він розплющив очі. Головний біль витісняв рештки свідомості, але він чіплявся за неї з усіх сил. Перед ним — величезна діра в стіні, саме там, де ще мить тому він стояв. Підлога от-от могла обвалитися. Сторінки пошматованих книг кружляли по кімнаті, рознесені вибухом. У проломі стіни виднівся двір, де вже точився бій. Невелика група чаклунів проривалась на територію маєтку, намагаючись дістатися до будинку. Їм протистояли пара ельфів і Люціус Малфой. Ще один ельф вбіг у напівзруйнований кабінет.
— Сер, сер, ви в порядку? Вам треба тікати, швидше, сюди! — маленький слуга намагався підняти господаря якомога обережніше.
— Алві… Де мама? Де Герміона?
— Сер, місіс Малфой встигла втекти через камін. Містер Малфой допоміг їй дістатися туди, перш ніж вибіг на двір — у неї не залишилось сил на трансгресію.
— Герміона? Де Герміона?! — намагаючись піднятися, він відчув, як з вуха тече кров.
— Вона у вашій спальні, сер…
— Що?! — крикнув Драко, втрачаючи контроль.
— Вона у вашій кімнаті, сер. Як ви й наказали… я замкнув двері…
— Ти ідіот! Чому їй ніхто не допоміг?! — заволав він з усією люттю.
— Але сер… ви ж самі сказали — нікого не впускати і не випускати… Я виконував ваш наказ. Ви сказали — будь-якою ціною… ціною власного життя… — голос ельфа тремтів.
— Герміону! А не кімнату! — зірвався Драко. — Нікчемна ти істота…
Маленький слуга кинувся навколішки, без упину вибачаючись… і бився головою об підлогу.
Прихромуючи, Драко вийшов у коридор і звернув праворуч — до своєї спальні. Він намагався бігти, але пошкоджена нога дозволяла лише шкутильгати. Адреналін підступав, і разом з ним приходили сили рухатися далі… Він йшов крізь біль, як міг. Позаду невпевнено, майже безглуздо, дріботів ельф, не припиняючи своїх вибачень. Драко вже було все одно — в голові застрягло одне-єдине:
«Лише б жива… Лише б вона була жива…»
— Алві, краще допоможи стримати нападників — користі від тебе й так нуль! — гаркнув він, не обертаючись.
Коли молодий аристократ залишав кабінет, він встиг побачити нападників крізь пролом у стіні.
— Поттер… і його дівчисько Візлі! — видихнув він. — Ідіоти… ви могли її вбити. Якщо з нею хоч щось сталося — я вас обох спочатку закатую, а потім прикінчу!
Інших нападників він не впізнав — та й не треба було. Ті, кого він вже бачив, були більш ніж достатні.
Коридор здавався нескінченним.
— Навіщо взагалі нам ці кляті хороми… з цими вічними коридорами…
З великим зусиллям здолавши половину шляху, він усвідомив: вибух зачепив кабінет лише частково — кімнати між ним і спальнею були майже знищені. Одна з них стала епіцентром удару — від неї нічого не залишилося. На жах Драко, епіцентр був значно ближчим до спальні, ніж йому здавалося.
Подих перехопило. Все на мить попливло… а потім ніби застигло.
— Ні… — вирвалося з його вуст тремтячим, ледь чутним шепотом.
Усе відбулося за лічені секунди. Але коли він пробігав крізь руїни — ту частину будинку, що колись була кімнатою, — страх, що її більше немає, повністю затулив біль у нозі.
Він задихався від пилу, що дерло горло. З кожним кроком дихання ставало частішим, і повітря — бруднішим. І ось — поворот праворуч…
Праве крило четвертого поверху… його спальня… двері, що тепер лежали на підлозі. Частину кімнати зруйновано, підлога просідала вниз. Ліжко, на якому лежала Герміона, перекосилось і зсунулося вбік — туди, де ось-ось мала обвалитися підлога. Частина стелі вже впала — і завалилася прямо на Герміону Ґрейнджер.
У цю мить у душі Драко наче хлинула крижана хвиля. Подих урвався. Тільки надія, що вона ще жива, змушувала його рухатися далі. Він побачив її руку, що стирчала з-під уламків, і в голові понеслися найжахливіші думки. Але в глибині серця ще жевріла надія.
Усе тривало лише кілька секунд, та для Драко це було ніби уповільнене кіно — час розтягувався, вимальовуючи в уяві найгірші сценарії.
Він почав розгрібати завали, користуючись заклинаннями — швидко, але обережно. Спершу — з її голови. На обличчі виднілися потьоки крові. Малфой знову ледь не завмер від жаху. Але думка, що це може бути просто рана, надавала сил і не дозволяла зупинитися.
Він наче зовсім забув, що на подвір’ї точиться бій. Йому було байдуже — спіймають його чи ні, зірвуться плани чи ні… Головне — щоб з нею все було гаразд.
— Будь ласка… просто дихай… Інакше я перестану дихати разом із тобою, — промовив він майже пошепки, розпачливо, ледве дихаючи.
Коли обломки були розібрані, він кинувся до неї, приклав пальці до зап’ястя, водночас прислухаючись до її подиху. Міцний вузол у животі й нестерпна тривога зникли в одну мить.
— Жива… моя рідна, ти жива…
Сльози текли безконтрольно. Тримаючи її за руку, він знову й знову цілував її пальці.
— Треба забиратися звідси…
Обмацуючи простір під ліжком, яке майже просіло донизу, він шукав свій невеличкий шкіряний портфель, одночасно шепочучи:
— Зараз, кохана, зараз… Я вже поруч, ми виберемось звідси, обіцяю. Тільки не здавайся… не йди. Прошу, тримайся.
Раптом пролунав різкий скрегіт — десь згори, з того, що ще лишалося від стелі. А за ним — глухий хруст. Обломки з оглушливим гуркотом обвалилися вниз, і Драко, не вагаючись ні на мить, кинувся вперед. Він накрив Герміону своїм тілом, став над нею, мов живий щит, упершись руками в ліжко, зціпивши зуби від напруги. Не відводив очей — тільки дивився на її обличчя: таке ніжне, беззахисне, знепритомніле… І з кожним ударом серця провина стискала грудну клітку, пронизуючи її болем і криком: «Це — твоя провина».
Перший удар прийшовся просто в спину — балки, шматки штукатурки, тріски дерева — усе впало на нього із грюкотом. Але він не зрушив з місця. Прикривав. Тримав. Захищав. Аж раптом — друга хвиля. Гострий біль прошив бік, крик вирвався сам собою, руки тремтіли, а тіло вже не витримувало. Він упав на лікті, але навіть тоді залишався між нею й уламками. Бо знав: поки він над нею — вона в безпеці. І більше нічого не мало значення.
Її обличчя було зовсім близько. Навіть у такі миті він знаходив у собі сили милуватись нею — ніби востаннє.
— Я стоятиму так до смерті, якщо доведеться… — видихнув він, дивлячись на неї.
Шум бою з подвір’я, що прорвався крізь дзвін у вухах, повернув його до реальності. Разом із цим прийшло усвідомлення: вони досі в небезпеці. Промайнула думка здатися — аби тільки Герміона залишилася жива. Але під завалами Драко не міг поворухнутись. Треба було щось робити.
— До палички не дотягнутися… Що ж мені… — прошипів крізь зуби.
Він стиснув щелепи, напружуючись до останнього, намагаючись хоч трохи піднятись і скинути з себе частину уламків. Зі стогоном, тремтячими руками він уперся — і в ту саму мить, коли в голові спалахнуло: Depulso, — уламки з гуркотом відлетіли. Пил укрив усе навколо густим сірим туманом.
Він кинув погляд на Герміону — і, ніби забувши, що сам ледь тримається на ногах, прошепотів із подивом:
— Що ти зі мною робиш?.. Треба йти… АЛВІ! — вигук вирвався хрипко, з самого нутра.
— Так, сер…
— Лише ельф може перенести її без шкоди, ти це знаєш! До одного з моїх сховків. І запам’ятай: охороняй не сховище — її. Герміону. Ціною власного життя! — говорив уривчасто, майже спотикаючись на кожному слові, тремтячим пальцем вказуючи, похитуючись від болю.
Алві клацнув пальцями. Тіло дівчини плавно піднялося в повітря й зникло разом із ним.
На мить у повітрі запанувала тиша… А тоді на Драко накотила хвиля люті. Він схопив із підлоги найближчу полицю і швиргонув її в бік, звідки йшла атака.
— Виродки! Ви могли її… — фраза урвалась. Він знав: якщо залишиться, зробить щось таке, чого собі не пробачить.
— …Не можу, — видихнув крізь зуби. — Акціо! — і шкіряний портфель влетів йому в руки.
Він зник з місця.
