— Міс Ґрейнджер.
Голос професора Дамблдора — одна з останніх речей, яку Герміона очікує почути посеред суботнього дня у бібліотеці. Директора Гоґвортсу рідко можна зустріти у замку, і Герміоні вистачить пальців однієї руки, щоб перерахувати всі випадки, коли Дамблдор зупинявся, щоб звернутись особисто до неї.
Герміона підіймає очі і бачить, що той стоїть по інший бік її столу та пробігається поглядом по назвах розкинутих навколо неї книжок. Вона різко підхоплюється на ноги й швидко упорядковує купу своїх нотаток, заправляючи волосся за вуха у спробах виглядати нормально.
— Директоре, — вітається вона. Зазвичай Герміона б так не нервувала, але сьогодні їй надважливо справити гарне враження в надії, що це якимось чином загладить провину за те, що б вона не зробила, щоб викликати у нього таке дивне несхвалення відтоді, як він зачитав її ім’я у якості чемпіона Гоґвортсу.
З моменту розмови з Мелфоєм на березі озера більшу частину часу Герміона проводила у бібліотеці, відгородившись від світу стіною з довідників і підживлюючись тією ж обуреною гордістю, яка спонукала її кинути своє ім’я у Келих. Вона сповнена полум’яної рішучості здолати Мелфоя, а потім — ткнути його блідим носом у свою перемогу.
Але години у бібліотеці минали та перетікали у дні, і навіть заспокійлива атмосфера храму знань не могла стримати вогонь її обурення, що перевтілювався на тліюче вугілля при кожному новому сліпому куті, в який Герміона незмінно утикалась.
Тепер реальність накрила її сповна.
Усі її дослідження при підготовці до другого етапу зайшли в глухий кут, бо майже всю літературу та ресурси з підводної магії зберігає у себе Об’єднана Школа Підводних Заклять на Близькому Сході, і, на жаль, їхня бібліотека приватна. І як і більшість предметів, які викладаються у Гоґвортсі та могли б допомогти їй зараз, це приватна літня навчальна програма.
Герміона не може не думати про те, що якби Албус Дамблдор — директор Гоґвортсу, голова Чарверсуду Англії та Верховний маг Міжнародної Конфедерації Чаклунів — здійснив запит на книгу від імені студента, що бере участь у Тричаклунському турнірі, для нього б зробили деякі виключення.
Факт того, що Дамблдор з’явився у бібліотеці й зараз розмовляє з нею, здається занадто щасливою випадковістю, і, можливо, це ознака того, що директор зацікавлений у тому, щоб підтримати її, як чемпіона.
Герміона розгладжує складки на спідниці та в очікуванні дивиться на нього.
Він піднімає долоню, зупиняючи її, та м’яко промовляє.
— Немає потреби вставати. Я не хотів переривати ваші дослідження, — він жестом вказує на її стілець, пропонуючи сісти назад.
Герміона повільно опускається на своє місце, але продовжує чекати, коли він що-небудь скаже.
Директор же не дивиться на неї. Здається, він більше зацікавлений її підручниками, ніж Герміоною. Його погляд мандрує по столу, роздивляючись назви кожної книги у кожному стосі. Нарешті, його очі зупиняються на ній.
— Та у вас тут є деякі книги з темної магії, міс Ґрейнджер.
Герміона знов обдивляється купу підручників на столі. Якщо бути чесною, вони дійсно майже всі із Забороненої секції, але в них дуже мало темного матеріалу, а ті крихти, що є, — лише загальна інформація, а не фактичні закляття, ритуали чи списки всього необхідного для їх виконання. Не те щоб Герміона спеціально шукала щось подібне, але очевидно, що жодна з книжок не пояснює тонкощів темних мистецтв способами, призначеними для практичного використання.
— Професорка Макґонеґел дала мені дозвіл на відвідування Забороненої секції для підготовки до другого завдання, сер, — вирішує пояснити Герміона.
Дамблдор повільно киває.
— Так, — настає чергове нестерпно довге мовчання, поки він пильно у неї вдивляється. — Схоже на те, що ви досить часто отримуєте спеціальні дозволи на відвідування Забороненої секції.
Герміона завмирає, і на мить її серце завмирає разом з нею. Усе навколо, здається, на секунду уповільнюється, а потім раптом стає занадто яскравим та квапливим. У грудях стискається, коли вона знову пробігається поглядом по своїм книжкам.
— Ну… — вона запинається, — мені подобається дізнаватись про речі з різних боків.
Дамблдор підіймає брови.
— Особливо про темну магію. Якщо вірити бібліотечним записам.
Вона наїжується. Це інстинктивний рефлекс, набутий протягом багатьох років несхвалення Гаррі та Роном її допитливості. Звична реакція на слова, що деякі речі не варті її уваги, що знати їх не слід і, ба більше, що їй же краще їх не знати. Але Герміона стримується від усього, що говорила друзям у відповідь на докори, та підбирає слова дуже обережно.
— Безперечно, у знаннях, за своєю суттю, немає нічого поганого, сер, — нарешті відповідає Герміона.
Він уважно вивчає її поглядом.
— Однак чому вам необхідні саме ці знання?
— Я… — вона кліпає і думає, що краще не пояснювати своїх мотивів.
Що знання для неї — це, у першу чергу, безпека. Сила. Що питання без відповідей створюють порожняву в її свідомості, залишаючи її беззмістовною, ніби це — своєрідна форма розумового голоду.
— Я просто хочу знати все, — говорить вона. — Хочу знати все, щоб розуміти, чому в світі все влаштовано саме так, а не інакше.
Він пильно дивиться на неї своїми пронизливими блакитними очима, і Герміоні хочеться знову встати, а потім розповісти йому дійсно все: про її допитливість, про усі надії, які вона покладає на Гоґвортс, і про палке розчарування у грудях від того, що інші здатні отримати відповіді, якщо захочуть цього, але не вона, не маґлонароджена, і це несправедливо. Що вона знає, що знання можуть бути небезпечними у неправильних руках, але це не означає, що їх слід від всіх ховати. Це вимушене невігластво небезпечне, це найгірша форма влади. І що вона отримає усі відповіді, хоче цього хтось чи ні. Що відмовляється від того, щоб її здатність приймати рішення обмежилась браком знань, бо єдиний спосіб зробити вибір, який дійсно буде її власним, — це пізнати і погане, і хороше.
Усе те, що вона говорила Гаррі та Рону безліч разів.
Але, звичайно, Герміона нічого з цього не говорить Дамблдору, вона просто з повагою дивиться йому в очі, стоячи поряд зі своїми книжками та очікуючи, коли він знову заговорить.
Настає повне мовчання, а потім директор тихо всміхається собі під ніс і опускає погляд назад на стіл із книгами.
— У вас філософське мислення, міс Ґрейнджер. Ви дуже нагадуєте мені мене самого, коли я був у вашому віці.
Враховуючи, що Дамблдор — один з найвидатніших чарівників століття, комплімент доволі вражаючий. Обличчя Герміони наливається жаром, і вона червоніє, дивлячись на свої нотатки.
— Д-дякую, директоре.
Він відвертається, збираючись піти, і ледве помітно киває.
— Тоді я бажаю вам успіхів у Турнірі.
Герміона випрямляється, намагаючись сховати розчарування через те, що він не дав їй… ну, взагалі нічого. Ніби вона була випадковою дрібничкою в іноземному магазині сувенірів, яку він розсіяно накинув оком і секунду роздивлявся, перш ніж піти, не знайшовши нічого цікавого.
— Я гадаю… — починає вона, а потім зупиняється на мить та вагається, ковтаючи свою гордість, — що після першого випробування моя мета зараз — просто вижити у Турнірі, — говорить вона, сподіваючись, що її завуальоване прохання про допомогу викличе хоч якусь реакцію.
Герміона не просить його шахраювати. Та вона й сама не хоче, щоб він давав їй секретну інформацію чи упереджені оцінки, але хоча б щось. Рекомендаційний лист для книги. Досить очевидно, що в цьому немає нічого недоречного. Вона — його учениця. Він повинен хотіти, щоб вона перемогла. Якщо не заради неї, то, принаймні, заради Гоґвортсу.
Дамблдор сповільнюється та озирається, на цей раз задумливо. Мить потому в його очах, здається, спалахують іскринки.
— Я знаходжу імпульсивність річчю, за яку ми, ґрифіндорці, найбільше розплачуємось, — говорить він.
Герміона опускає погляд. Директор майже моторошно обізнаний щодо того, що відбувається в школі, ніби знає про учнів те, чого не має знати.
— Я справді не думала, що Келих обере мене, — зізнається вона, торсаючи край пергаменту з нотатками.
Дамблдор киває.
— Існують ситуації, коли у нас немає іншого вибору, окрім як навчатися на власному гіркому досвіді. Сподіваюсь, що у майбутньому ви навчитеся обережніше ставитись до своїх мрій.
Її шлунок стискається, і вона збентежено дивиться на директора.
— Що ви маєте на увазі?
Його брови ледь піднімаються.
— Професорка Макґонеґел сказала мені, що ви хочете стати головною старостою дівчат.
— Так, — в’язке відчуття страху починає проникати під шкіру.
— Отже, — він вивчає її поглядом з-над окулярів-півмісяців, — ви напевно розумієте, що участь у Тричаклунському турнірі заважає вам досягти кваліфікації, необхідної для цієї посади.
Ці слова пускають ґрунт з-під ніг Герміони. Вона зависає у стані невагомості на мить, перш ніж поринути вниз у вільному падінні.
Стати старостою дівчат — її мрія, її ключ до всього, що знаходиться за межами досяжності. Усі її питання без відповідей. Єдиний ключ.
Вона ошелешено дивиться на Дамблдора, неспроможна сказати ані слова.
— Що?.. — її голос ледь гучніший за шепіт. Ніби її вдарили у ребра. Вона намагається вдихнути, але легені не розкриваються, наче з них вибили все повітря. — Щ-що? — вдається сказати це трохи гучніше вдруге. — Що… що ви маєте на увазі?
Дамблдор глибоко вдихає.
— Я думав, що ви знаєте. Чемпіони звільняються від іспитів у кінці року. Результати екзаменів шостого курсу є важливою частиною складової процесу відбору на посаду головних старост.
— Але… — у вухах дзвенить, ніби при струсі мозку, її розум гарячково думає, намагаючись відновити хоч якесь відчуття рівноваги, коли майбутнє, яке майже було у неї в руках, розчиняється в її чіпких пальцях. — Але ж звільнення від іспитів необов’язкове, чи не так? — голос дрижить. — Я можу… я досі можу їх скласти, — вона голосно ковтає. — Коли я кинула своє ім’я, я не… Я не хотіла… Ви не розумієте. Мені дуже потрібно…
Здається, вона не здатна правильно завершити жодну свою думку, плутаючись у словах при спробах пояснити директору, що усе в її житті спирається на посаду старости, і від цього залежить її майбутнє. Це єдина можливість. Для усіх її планів. Для усіх мрій.
У горлі неприємно дере, коли вона знову ковтає і намагається підібрати слова, щоб все пояснити, але голос її не слухається.
— Ну-бо, міс Ґрейнджер, хіба ми не маємо залишити відкритими деякі можливості для інших студентів? — Дамблдор обдаровує її доброю посмішкою, а потім хитає головою. — Турнір дуже небезпечний. Чемпіони мають приділяти пріоритетну увагу підготовці до виконання своїх завдань. З мого боку, як директора, було б безвідповідально дозволяти одному з моїх учнів так перенапружуватись. Забагато обставин призведе навіть найталановитіших до неминучого провалу.
— Але я здатна з усім впоратись, — голос повертається до неї, коли первинне потрясіння трохи минає. Герміона нахиляється через стіл. Жар у грудях зростає разом із відчаєм. — Я… я складу їх екстерном. Після різдвяних канікул. Чи весною, — вона хитає головою, відмовляючись у це вірити. — Ви не можете… ви не можете дискваліфікувати мене, директоре! — її голос надламується, і вона майже губить самоконтроль. Як він може так вчинити з нею? Після того, як вона ретельно працювала, вдвічі більше за інших, щоб досягти своїх цілей.
— Міс Ґрейнджер… — тон Дамблдора стає різким, майже попереджувальним.
Герміона миттєво відхиляється та вирівнюється.
Вона глибоко вдихає.
— Будь ласка, директоре, мені необхідна ця посада, — тремтячим голосом видавлює вона, в куточках очей неприємно поколює, але Герміона відмовляється плакати. — Турнір для мене не має значення. Всі мої зусилля завжди були спрямовані на те, щоб стати головною старостою.
— Я розумію, — говорить Дамблдор із серйозним виразом обличчя. — Але, чесно кажучи, міс Ґрейнджер, навіть якби ви й склали іспити, я не певен, що роль старости дівчат відійшла б вам. Важливо, щоб головною старостою був хтось, хто близький з іншими учнями. Ваш статус маґлонародженої, хоч і вельми природний, але відокремлює вас від більшої частини студентів.
Герміона отетеріла.
— Як староста я…
— І згоден із цінностями та академічною позицією Гоґвортсу.
— Я…
«З ними згодна», — ось, що вона збиралася сказати.
— …завжди відчували глибоку зацікавленість до темних мистецтв. З вашого найпершого дня у школі, — говорить за неї Дамблдор, і вираз його обличчя стає розуміючим. Він підіймає брови, ніби пропонуючи їй заперечити це. Всі прохання та протести, що ще залишались, тануть на її вустах. — Я розумію, що це відкриття стало для вас неочікуваним, але коли-небудь ви зрозумієте: якщо життя змінює ваші плани — іноді це на краще. Професорка Макґонеґел часто говорить про те, яка ви унікальна студентка, одна з найздібніших, яких вона мала честь навчати. Я ніколи не бачив, щоб вона помилялася у цьому питанні, — він усміхається, але в очах немає ані краплі тепла. — Не сумніваюсь, що з цією невдачею ви зрозумієте, який вибір слід зробити.
Герміона не знає, що сказати.
— Тепер я залишу вас із вашими книжками, — директор киває і йде.
Тричаклунський турнір безперечно змінив Герміону.
Усього лише місяць тому докір Дамблдора примусив би її щосили намагатись якось знову заробити його люб’язність.
Але не тепер.
Вона на власній шкурі відчула жар драконячого вогню. Побачила, з якою легкістю Дамблдор здатен взагалі не турбуватись про її безпеку, проте водночас знаходити час на вивчення її смаку в книжках.
Розчарування дає їй відчуття повної ясності, коли вона сидить, шокована, і обмірковує нові обставини. Герміона так приголомшена, що відчуває себе дивно відстороненою від усіх емоцій, які мала б відчувати. На їхньому місці з’являється знову набуте та кришталево чисте відчуття повного розуміння.
Ніби навіть після цих шести років вона досі дивилася на світ через подобу рожевих лінз. Попри нескінченний підйом угору, вірила, що справедливість досі існує. Що такі люди, як Дамблдор, дбають про це. Що якби Герміона просто працювала достатньо совісно і довго, то зрештою люди не змогли б не оцінити її зусиль, не захоплюватись ними, і вона змогла б отримати рівні права завдяки власним заслугам. Що існує стежка, щоб продовжити свій шлях, якою б вузькою та складною вона не була.
Так ось, тепер вона у це не вірить.
Герміона не думає, що когось взагалі хвилює справедливість.
Дамблдор тримає її амбіції у заручниках, хоча прекрасно знає, що контролює єдину її можливість досягти успіху, натякаючи на невелику ймовірність того, що їй досі можуть дозволити скласти іспити, якщо вона змінить свої звички та інтереси. Стане як усі й сильніше зосередиться на проблемах інших студентів.
Вона йому не вірить. Анітрохи.
Між ними немає теплих відносин. Герміона ніколи не була важливою персоною для Дамблдора, як деякі інші студенти. Коли директор бачить її, в його очах немає того теплого вогника любові, який з’являється при розмові з іншими студентами Ґрифіндору, такими як Гаррі та Рон.
Герміона не пам’ятає, як вийшла з бібліотеки. Весь навколишній світ відділений від неї невидимою пеленою. Заморожений та чужий. Усі звуки доносяться здалеку, поки вона блукає замком.
Ніби вона привид. Переміщується тими ж коридорами, але відокремлена від світу, в якому існують інші студенти. Можливості та досвід, які потрапляють до рук інших людей, просочуються крізь її пальці, ніби вона нематеріальна.
Можливо, вона завжди була привидом.
— Герміоно, з тобою все гаразд?
Вона кліпає та раптово усвідомлює, що знаходиться у вітальні Ґрифіндору. Йшов безжальний дощ, і Гаррі з Роном обидва розпластались перед каміном, граючи партію у вибухові карти. Її так поглинуло навчання, що часом здавалося, ніби вона зовсім не розмовляла з ними останніми днями.
Вона пильно дивиться на цих двох, занадто вражена, щоб розібратись у своїх емоціях, оскільки пусте, недовірливе відчуття порожнечі досі переповнює її.
— Я… — Герміона намагається заговорити, але голосові зв’язки не слухаються. Якась її частина відчуває, що якщо вона не вимовить це вголос, то якимось чином це залишиться неправдою.
Це все дурний сон. Якщо вдати, ніби усе несправжнє, таким воно й виявиться. Дамблдор не зробить цього з нею. Він передумає. Він просто зобов’язаний передумати.
Якщо вона нікому не розповість, все залишиться так, ніби нічого й не відбулося.
— Щось сталось? — Гаррі встає та уважно дивиться на неї, забувши про гру.
Герміона розкриває рота, щоб сказати, що нічого не сталося, але, коли намагається заговорити, її груди стискаються, і всі емоції, які вона силоміць стримувала, раптово заповнюють її. Вона відчуває, як тоне.
У неї виривається сухий схлип, і Герміона стискає руки в кулаки, поки не відчуває, як нігті боляче впинаються у долоні.
— Дамблдор… Дамблдор сказав, що я більше не можу претендувати на посаду головної старости… — її голос зривається на останньому слові.
Западає тиша, поки Гаррі та Рон перетравлюють новини.
— Що? — Рон також встає, виглядаючи розгублено. — Але чому? Ти найкраща студентка в школі, ще й староста.
Герміона не хоче казати їм правду. Вони завжди попереджали її, що вона занадто вгрузла у своїй зацікавленості темними мистецтвами, що їй варто зупинитись. Ґрейнджер чує, як їхні слова відлунням проносяться крізь минулі роки: «Слизеринці — ось люди, які цікавляться темними мистецтвами». «Властолюбні й корумповані». «Знання з темної магії до добра не доведуть».
Якщо вона назве їм справжню причину, вони, звичайно, скажуть, що співчувають, але вона знає, що вони також згадають, що попереджали її.
Герміона занадто засмучена, щоб говорити про це. Вона так втомилась від того, що її змушують платити за недотримання правил, які навіть не розповсюджуються на інших.
Вона ніколи не вибачить їх, якщо зараз почує «а ми тобі казали».
Тому не дає їм такої можливості. Вона бреше.
— Він сказав, це тому, що я один з чемпіонів Тричаклунського турніру. Ми звільнені від іспитів, і тому в мене не буде необхідних оцінок, щоб пройти кваліфікацію.
Гаррі та Рон дивляться один на одного. Їхні родини — давні друзі Дамблдора. Батько Гаррі стверджує, що саме через те, що його зробили старостою, він одружився з Лілі. Артур та Молі Візлі також покохали одне одного поки були головним старостами, і Білл, і Персі отримали значки, навіть їхні кар’єри почались завдяки рекомендаціям Дамблдора.
Вони обидва думають, що директор — один із найдобріших чарівників, які коли-небудь жили.
Герміона бачить, як вони розриваються між тим, щоб вважати це безчесним, і переконаністю, що Дамблдор ніколи б не вчинив так несправедливо.
Для Герміони він став людиною, яка зруйнувала її життя, тому що могла це зробити. Під її горем ховається палкий гнів.
— Мені так шкода, Герміоно, — говорить Гаррі мить потому. — Я навіть не подумав про це.
— Я не знаю, що тепер робити, — її голос тремтить, поки вона стримує сльози. — Усе, що я робила, було для того, щоб стати старостою.
Рон обіймає її, і вона заривається у його обійми, відчуваючи велике полегшення від того, що вирішила їм збрехати та тепер має хоча б їхнє співчуття.
Він глибоко вдихає, перш ніж видихнути й оповити її плечі. Герміона схлипує у його груди.
— Все гаразд, Герміоно, — говорить Рон. — Це не має значення.
Вона завмирає після цих слів, напруга пробігає тілом, ніби Візлі щойно облив її крижаною водою, але, перш ніж встигає відповісти, він гладить її по голові та продовжує:
— Я знаю, що це те, чого ти прагнула, але ж це не так вже й важливо.
Герміона виривається з обіймів Рона та дивиться на нього широко розкритими очима.
— Що ти маєш на увазі «не так вже й важливо»? — обурено питає вона.
Він виглядає зніяковілим, коли вона відривається, і шкребе потилицю.
— Я просто намагаюся сказати, — він вказує у загальному напрямку Гоґсміда та Лондона, — що є й інші речі, які ти досі можеш робити.
— Я не хочу займатись іншими речами, — говорить вона, слова сповнені невіри. — У мене були плани. Мрії. Я багато працювала для їх досягнення. Я зробила все, що могла, щоб заробити це власними зусиллями. Не можу повірити, що ти говориш мені, ніби це все пусте.
— Я гадаю, Рон просто має на увазі, що це не кінець світу, — втручається Гаррі, начебто така точка зору чимось краща. — Що б не сталося, ми все одно будемо з тобою. Ми будемо поряд. Так само, як мій батько та його родина піклувались про Сіріуса.
Герміона знає, що це не кінець світу, але це кінець її світу. Того, заради якого вона працювала і якого хотіла. Як вони можуть цього не бачити? Як можуть бути її друзями стільки років та не розуміти?
— Справа не в цьому, — говорить вона. — Я… засмучена не тому, що думаю, що світу настане кінець. А тому, що це була моя мрія, а тепер її зруйновано, і я нічого не можу з цим зробити, а Дамблдор і чути нічого не хоче… — попри всі зусилля, її голос все ж зривається.
— Я знаю, Міоно, — говорить Рон, у його тоні чується легка нотка нетерпіння. — Але, знаєш, ти сама вирішила брати участь у Турнірі…
— Я не знала, що це дискваліфікує мене як претендента на посаду старости дівчат! — відрубає Герміона, її гнів росте, коли вона переводить погляд із Гаррі на Рона і назад. — Він ніколи не згадував про це, хоча це здається доволі важливою інформацією для тих, кому необхідна ця посада.
На щастя, вона залишила свою сумку з книгами у бібліотеці, тому що, якби зараз у неї під рукою щось було, вона, вірогідно, вдарила б цим Рона.
— Ну, як ти сама казала, шестикурсникам не дозволено вносити свою кандидатуру, ти змогла зробити це лише через свій день народження. Дамблдор, ймовірно, не подумав про це, — говорить Гаррі та задумливо тре підборіддя. Здавалося, що жоден із них не міг навіть припустити думки про те, що Дамблдор міг зробити щось не так.
Є дещо жахливо іронічне у тому, що усе, чого вона хотіла, — це декілька хвилин щирого співчуття, а замість цього сперечається про хибний підтекст, яким виправдала свою дискваліфікацію. Що, навіть коли вона бреше заради співчуття, то не може його отримати.
— Ти все одно знайдеш роботу. Є купа людей, яким не потрібні рекомендаційні листи, — говорить Рон, а потім злегка посміхається їй, ніби щойно знайшов розв’язання всіх її проблем.
Розчарування і безсилля, замуровані у Герміоні, здаються отруйними та роз’їдають її зсередини.
Вона посміхається після його слів, її губи насмішкувато вигинаються.
— В магазині! Ти думаєш, я хочу працювати в магазині? — уїдливо перепитує вона.
Гаррі здригається від її різкої відповіді, а щоки Рона спалахують до самих кінчиків вух.
— Що поганого у тому, щоб працювати у магазині? — питає він мить потому і напружено виструнчується.
Саме тоді вона згадує, що після завершення навчання у Гоґвортсі Рон планує працювати в магазині витівок своїх братів. Коли вона згадує про це, то стає ще злішою. Чи не у цьому причина, через яку він зовсім не співчуває її горю? Бо тепер в неї будуть такі самі варіанти кар’єри, що й у нього? Нього? Того, хто ніколи навіть не розгортав підручника з власної волі та не закінчував есе без її підказок?
В інший день, в іншому настрої, Герміона б, звичайно, сказала, що немає нічого поганого у тому, щоб працювати в магазині. Але зараз вона палає від люті, а Рон стає такою легкою мішенню для цього почуття.
— Я заслуговую на краще! Я працювала… для кращого життя, — їй хочеться потрясти його, завдати йому болю. Вона ще ніколи не злилася через стільки речей одночасно. Герміона голосно тупає ногою, хоча це безглуздо і по-дитячому, тому що їй необхідно зробити хоч щось, інакше вона просто вибухне.
Вона дивиться на Гаррі, який виглядає так, ніби от-от щось скаже, але явно не на її користь. Замість цього він більше схожий на обтяженого батька, що опинився в пастці посеред суперечки. Коли він зустрічається з нею поглядом, то ніяково відводить очі.
— Я працювала! — говорить вона крізь стиснуті зуби та зустрічає сердитий погляд Рона. Його блакитні очі блищать, а червоний рум’янець повільно покриває обличчя. — А тобі байдуже, ти навіть не бачиш цього! Тому що думаєш, що я маю бути задоволеною, отримуючи те, що отримуєш ти.
Її губи кривляться від відрази, і Рон робить крок до неї. Але замість того, щоб злякатись його наближення, того, як він над нею нависає, замість того, щоб відчувати себе маленькою, вона відчуває себе більшою за нього, невблаганною, розгніваною і рішучою, достатньою, щоб знищити усіх, хто продовжує її недооцінювати.
Вона задирає підборіддя.
— Ти очікуєш, що я буду задоволена життям, для досягнення якого ти доклав нульові зусилля. Знаєш що? Я краще, ніж та жалюгідна подоба життя, на яку ти погодився. Цього для мене недостатньо!
Вона йде геть, занадто розлючена, щоб чути, що їй услід кричить Рон.
Вона підіймається до своєї кімнати у гуртожитку і падає на ліжко, приклеївши погляд до балдахіна над головою і почуваючись так, ніби вже померла. Вся її пекуча злість залишилася лежати зібганою безформною масою десь на глибині свідомості.
Її внутрішнє «я» схоже на вщент вигорілу будівлю. Усі роки тяжкої праці, перевтілення себе в те, ким вона хотіла бути, зотліли. Все це було намарно. Змарновані роки витрачених зусиль.
Усе, що залишилося, — це скелет дівчини, що прагла стати головною старостою дівчат. Навіть її взаємини з друзями перегоріли.
Але чомусь це турбує не більше за все.
Її майбутнє порожнє.
Герміона — вроджений планувальник. Вона завжди мала чітке відчуття прогресу. Перш ніж зробити крок, вона досліджує, запевняється, що знає, з чим зіткнеться, і виходячи з цього планує подальші дії. Вона завжди планувала свої кроки, планувала навчальний рік, розробляла стратегію на майбутнє. Плани й ще плани, а потім плани всередині планів.
Тепер усе зруйновано. Її значною мірою передбачуваний шлях із його очікуваними перешкодами зник без сліду. Майбутнє окутане імлою. Вона може бачити лише безпосереднє сьогодення, ніби утримувана у ньому задушливою хваткою. Кроки, що виходять за межі її теперішніх дій у Гоґвортсі, стали повною невідомістю.
Усі її плани на майбутнє і шляхи вперед завжди були пов’язані з тим, щоб стати головною старостою на сьомому курсі. Це стало трампліном у доросле життя ще до того, як вона усвідомила, наскільки це важливо для її успішного майбутнього.
Якщо вона зробить саме те, що хоче Дамблдор, підкориться, перемкне свою увагу на відповідні проблеми студентів і припинить пошуки доступу до книжок у Забороненій секції, чи дійсно він змінить свою думку щодо її підхожості для посади старости?
Навіть якщо він це зробить. Чи зможе вона за таких умов пережити Турнір?
Їй складно повірити, що так.
Помре, якщо зробить, як хоче він. Не матиме майбутнього, якщо відмовиться.
Вона відчуває себе так, ніби потрапила у пастку: безвладною, прикутою до одного місця, як метелик, спійманий лепідоптерологом*. Йти нікуди та ні до кого більше звернутись за допомогою.
Наступного дня Герміона настільки неуважна, що неправильно відповідає на питання на уроці трансфігурації, забувши, що вони обговорюють не теорію Чар. Вона робить лиш рідкі нотатки, і ті невлад. Голос Макґонеґел стає туманним фоном на задньому плані.
Коли учні починають збирати свої шкільні сумки перед перервою, Макґонеґел говорить щось ще. Щось про Різдво, щось таке, що змушує деяких дівчат у класі підсміюватись, а хлопців стогнати, але Герміона не звертає на це уваги, занадто поглинута турботами про те, щоб уникнути свого неминучого майбутнього, в якому працює помічником у магазині чи у тісній службовій кімнатці Міністерства, заходячи в офіси та атріуми, які стануть усім її світом, і пересуваючись лише для того, щоб спустошити смітники та стерти пил з портретів. Привид.
Від однієї думки про це її живіт зав’язується у вузол, серце тривожно стискається, як в істоти, яку вже замкнули в клітці.
— Міс Ґрейнджер, на пару слів, якщо ви не проти.
Вона відривається від своїх майже відсутніх нотаток і бачить, що Макґонеґел уважно вивчає її поглядом із передньої частини кімнати. Вірогідно, це через її невдалу відповідь. Або, може, Дамблдор сповістив її, що Герміона більше не розглядається у якості кандидата на посаду старости дівчат, і Макґонеґел хоче виразити своє розчарування у ній. Шлунок стискається.
Герміона кліпає, утикаючись поглядом у свій стіл, поки інші студенти полишають приміщення.
Можливо, просто можливо, Макґонеґел може порадити якийсь альтернативний варіант дій.
Візлі ніколи не могли дозволити собі літніх репетиторів, але Персі займався з ним із шостого по сьомий рік, перш ніж стати головним старостою. Герміона вже буде повнолітньою протягом літа між шостим і сьомим курсами, вона може на законних підставах залишатись у магічному світі на літні канікули й, можливо, отримати аналогічну посаду.
Це не буде рекомендаційним листом, але вже хоч щось.
Вона підходить до столу Макґонеґел і ковтає слину.
— Професорко.
— Чемпіони та їхні партнери традиційно відкриватимуть бал, — ніби це дрібниця, сповіщає вона.
Герміона наморщує лоба.
— Бал?
Одна брова Макґонеґел здіймається від відвертого збентеження в голосі Герміони.
— Святковий бал.
Герміона згадує, що Святковий бал, який проводиться на Різдво, є традиційною частиною Тричаклунського турніру. Описи балу здавались до такої міри середньовічними, що вона припустила, що цей захід залишився у минулому, разом з деякими іншими більш архаїчними та небезпечними аспектами Турніру. Вочевидь, вона помилилася.
— Оу, — говорить вона, тепер усвідомлюючи, чому так багато дівчат збуджено посміювались, не зовсім розуміючи, чому Макґонеґел бачить необхідність обговорити це з нею наодинці.
— Як чемпіон, ви репрезентуєте нашу школу, — говорить професорка та оцінювально оглядає її згори донизу. — І я очікую, що ви будете виглядати презентабельніше, ніж на фотографіях «Щоденного віщуна».
Щелепа Герміони стискається при згадці того жахливого фотознімка.
— Однак, — додає Макґонеґел мить потому, — я розумію, що на той раз вас не попередили, тож відтепер я буду сповіщати вас щодо таких речей. Переконайтесь, що ви замовили належну парадну мантію. Я можу надати дозвіл, якщо вам потрібно залишити школу для примірки. І впевніться, що ваш партнер знає, що від нього також очікують щойно згаданого.
Живіт Герміони стискається при думці про партнера для танців. До балу залишилося три тижні, і вона сподівається, що цього часу достатньо, щоб налагодити взаємини з Гаррі чи Роном і переконати одного з них піти з нею на бал. Хоча вона не певна, що вони взагалі підуть, якщо існує хоч крихітний шанс уникнути цього.
— Звичайно, професорко, — це все, що вона відповідає.
— Тоді ви можете бути вільні, — Макґонеґел відвертається, але Герміона зволікає.
— Професорко, — починає вона ледь тремтячим голосом. — Мені цікаво — якщо студент не може претендувати на посаду головного старости, чи є якісь інші шляхи для нього отримати рекомендації? Я знаю, що Персі Візлі вчився у репетитора між шостим і сьомим курсами, як ви гадаєте, чи є шанс, що я зможу подати заявку на щось подібне?
Макґонеґел чудернацьки дивиться на неї.
— Я гадаю, що «стажування» містера Візлі проходило в його дядька. Брата місис Візлі.
Крихке почуття надії Герміони зникає так само швидко, як і виникло.
— Ох. Звичайно.
Для неї немає інших варіантів. Вона намагається жити по гідних заслугах, перебуваючи у світі, побудованому на кумівстві.
— Міс Ґрейнджер, — Макґонеґел нахиляє голову вбік, і її голос звучить високо, майже весело. — Ви ж пам’ятаєте, що ви — чемпіон Гоґвортсу? Якщо ви виграєте Тричаклунський турнір, то будете першою людиною, яка отримає цей титул за останні двісті років, — у куточках її рота з’являється натяк на усмішку. — На додачу до вічної слави, ви матимете право претендувати практично на будь-яку роботу, яку тільки можете собі уявити.
Герміона дивиться вперед, відчуваючи себе дурепою. Вона навіть не замислювалась про те, що перемога у Турнірі може відкрити для неї двері до власної кар’єри.
Вона видихає, лице розтікається у посмішці.
— Ох, звичайно. Дякую, професорко.
Коли Герміона виходить із класу, її майже розриває від полегшення, що сповнює тіло, і її уносить, ніби приливною хвилею. Якесь дике, неконтрольоване збудження охоплює її, коли до неї нарешті доходить причина несхвалення Дамблдором її кандидатури. Він думав, що можливості Герміони залежать від його суджень. Вона стала чемпіоном та проклала собі шлях до успіху, який знаходиться поза його контролем.
У неї паморочиться в голові.
Вона виграє Тричаклунський турнір або помре у спробах це зробити. Чого б це не коштувало, вона це зробить. Знайде спосіб.
Вона влітає у вітальню Ґрифіндору, палаючи рішучістю, ніби всередині неї спалахнув вогник маяка.
Гаррі, Рон та декотрі студенти розляглися на канапах, послабивши краватки на шиях та неохайно зваливши сумки з книжками у купу. Вона вже будує плани, збираючись залишити домашнє завдання з трансфігурації у гуртожитку і попрямувати в бібліотеку…
— Герміоно, — гучний голос Рона перериває її думки.
Вона підіймає очі. Він дивиться на неї з тим холодним виразом обличчя, яке завжди з’являється у нього, коли вони сваряться.
— На випадок, якщо ти очікуєш, що я або Гаррі підемо з тобою на бал, у нас обох вже є пари, — його тон майже глузливий, ніби він думає, що ця новина розчавить її.
Герміона пильно дивиться на нього, а потім поглядом обводить кімнату.
Здається, уся спільна вітальня спостерігає за тим, що відбувається, з різним ступенем зацікавлення чи жалощів.
Це не вперше, коли вони з Роном привселюдно сваряться за ці роки. Вони як вогонь та масло. Коли виникає конфлікт, він завжди швидкий, гарячий та вибухонебезпечний, і ніхто нічого не може зробити, окрім як дозволити протистоянню вигоріти власноруч. Рон не допускає нейтральних свідків. Ти або за нього, або проти, навіть коли справа доходить до найменших суперечностей.
Гаррі зазвичай у таких ситуаціях стає на бік Рона, і цей випадок, очевидно, не є винятком із правила.
У минулому біль від «вигнання з їхніх рядів» з’їдав її зсередини, поки вона спостерігала, як вони продовжують жити, ніби її відсутність не має жодної ваги. Життя в Гоґвортсі до болю самотнє, коли навіть та невелика кількість місць, де вона не почувається чужою, раптом втрачає гостинність, і вона бачить, як легко хлопці можуть жити без неї.
Але тепер майбутнє Герміони чітко вимальовується на горизонті й стрімко наближається, потребуючи усієї її уваги лише для того, щоб вижити, готове загартувати чи зламати її при найменшій помилці.
Її особисті взаємини завжди мали для неї значення, але коли вона стоїть, уткнувши погляд у Рона, їхньої дружби раптом стає замало. Герміона ніколи не була визначальним аспектом їхнього життя. Ніколи. Жодного разу.
Здається, що у жодній із речей, на які вона помилково покладалася, немає стабільності. І тепер у неї залишився лиш один останній шанс.
Вона стане неприступною фортецею. Щоб ніколи не дозволяти собі відчувати потребу ні в кому, окрім себе самої.
Герміона зустрічає пильний погляд Рона та просто зморщує носа, ніби ця ідея ніколи не спадала їй на думку.
— Серйозно, Роне, ти справді думав, що я піду з тобою?
*Лепідоптеролог - людина, що вивчає метеликів.