Яйце виявляється загадкою не з приємних. Воно волає голосно та нестримно щоразу, коли Герміона відкриває його, і наповнює простір мерзенним вереском, схожим на скреготіння кігтів по шкільній дошці. Шум такий різкий, що в Герміони зводить щелепу, ніби вона з’їла щось занадто кисле.
Після першого етапу Ґрифіндор влаштовує грандіозну вечірку на честь її перемоги й проводить більшу частину вечора, передаючи яйце по колу і по черзі відкриваючи його. Кожного разу усі одночасно затуляють вуха і невдоволено стогнуть від неймовірно сильного вереску. Все навколо нагадує вечори після чергової квідичної перемоги Ґрифіндору, але замість цілої команди в епіцентрі загальної уваги одна-єдина людина — Герміона. Вона ніколи нічого не святкувала у школі, і ось тепер її факультет влаштовує цілу вечірку саме для неї.
Усі виявляють чималий інтерес до яйця і вражені тим, що вона зуміла ним заволодіти.
Здається, поголовно усі на Ґрифіндорі, найхоробрішому факультеті Гоґвортсу, до глибини душі ошелешені тим, наскільки небезпечним виявилося перше завдання. Кормак нарешті перестав бундючитись і, певно, навіть трохи зрадів, що не став чемпіоном від Гоґвортсу. Він не вітає її, що аж пір’я летить, але його увагою знову повністю заволоділи проби до професійної ліги з квідичу на прийдешній рік.
Бути в центрі уваги стількох людей дуже дивно, в хорошому сенсі цього слова.
Думки про це дурманять і зігрівають Герміону зсередини, ніби ковток вогненного віскі. Люди довкола продовжують засипати її компліментами, хвалити її кмітливість у створенні кам’яних собак, говорити про те, як неймовірно, що їй вдалося захиститись від вогняної кулі, і наскільки близько опинилося полум’я, якого вона дивом уникла.
Навіть під час найкращих розіграшів з Гаррі та Роном Герміона здебільшого відповідала лише за технічну підтримку. Ідея зазвичай належала Гаррі, розробка стратегії — Рону. Герміона тим часом варила зілля чи знаходила влучні закляття, щоб все спрацювало як слід, але вона ніколи не була відповідальною за аспекти, які зазвичай найбільше вражають істинних ґрифіндорців.
До того ж усе це відчувається зовсім інакше, коли все зроблене — повністю її заслуга. Більше нікому претендувати на її успіх і ні з ким не доводиться його ділити.
Знову набуте відчуття впевненості розгоряється у її грудях, ніби вогняний буревій.
Однак, водночас задоволення і радість від того, що вона нарешті отримала своє визнання і до неї ставляться так, ніби вона своя в Гоґвортсі, на Ґрифіндорі, у магічному світі, відчуваються як підсолоджена отруйна пігулка.
Скільки б Герміона не намагалася перестати думати та просто почати насолоджуватись моментом, котрого варта, вона все одно до глибини душі вражена першим завданням. І тим, що це була її перша зустріч зі справжньою небезпекою, і тим, що стала свідком близького зіткнення Мелфоя зі смертю.
В доповнення до цього — розпачливий вереск рогохвістки, коли та сліпо горювала по розчавленим яйцям, продовжує дзвеніти в її вухах знову і знову.
Герміона не звинувачує Мелфоя у тому, що той осліпив дракона. Йому довелося обирати між своїм життям і заподіянням шкоди дракону. І мав він на це не більше секунди. Диво, що він взагалі зумів вижити.
Вона вирішила, що він зробив те, що мусив, але це не заважає їй злитись на те, що таке випробування взагалі схвалили. Що завдання поставили таким чином, що потрібно було потурбувати самиць драконів на кладці, та загрожувати їхній безпеці.
Більше ніхто, здається, не відчуває цього внутрішнього конфлікту. Насправді ніхто навіть не говорить про це. Люди довкола поводяться так, ніби все так і мало бути, ніби така природа Турніру. І нічого не вдіяти, окрім як побажати чемпіонам усього найкращого та відсвяткувати їхній успіх і те, що вони вижили.
Колективне прийняття сильно нервує її.
Герміона знає, що може пишатись собою. Вона й пишається. Вона вийшла переможницею з першого завдання.
Але щоразу, як Ґрейнджер намагається викликати в себе хоч якийсь захват від успіху, ігнорувати провину, гнів та внутрішній конфлікт, то відчуває себе ще більше не у своїй тарілці. Її емоції спіраллю міцно загвинчуються у грудях; суміш гордості та впевненості у тому, що вона, нарешті, отримала потрібне визнання своїх здібностей, і пекельний гнів та обурення, що для цього знадобилося так багато. Що їй довелося ледь не померти для цього.
З кожною хвилиною, що минула відтоді, як Герміона вийшла з вольєра, її все більше охоплює почуття гнітючого жаху, який холодить, ніби талий лід, поки вона продовжує думати про те, що судді та засновники Турнірів потребують, щоб чемпіони зіткнулися з таким рівнем небезпеки.
Внесення імені до Келиха Вогню — це маленький єднальний контракт, чемпіони вимушені виконувати поставлені перед ними завдання. Відмова призведе до жахливих наслідків.
Герміона сама кинула своє ім’я. Вона знала, що це небезпечно, проте все одно зробила це. Вона повнолітня і сама вирішила брати участь, і в тому необачному рішенні може звинувачувати лише себе, але це анітрохи не применшує її шоку від того, наскільки далеко організатори Турніру можуть і примушуватимуть чемпіонів зайти.
Коли зачарованість Герміоною з її золотим яйцем минає, їй погрожують прокляттям, якщо вона колись знову відкриє його у межах ґрифіндорської вежі. Шеймус стверджує, що його вуха почали кривавити, а Парваті жаліється, що в неї від цього вереску починається мігрень.
Герміона намагається не відкривати його, але не може дати йому спокій. Це загадка, і, що важливіше, це її ключ до підготовки до наступного завдання. Розв'язання цієї проблеми повністю лежить на її плечах.
Вона продовжує накладати навколо себе заглушку і прислуховуватись до вереску, намагаючись зрозуміти, як розшифрувати звуки, що линуть з яйця. Вона носить його всюди, досліджуючи коди, слухові моделі та все інше, що тільки може придумати.
Одного разу вона прокидається о другій ночі від раптової думки, що це може бути мова.
Герміона непомітно прослизає у гуртожиток хлопців, щоб знову позичити у Гаррі плащ-невидимку, після чого йде до бібліотеки посеред ночі. Вона опрацьовує книжки з діалектів гарпій, віїл та лісових відьом, перш ніж натрапити на мову водного народу.
Мову русалок можна зрозуміти лише під водою. Вона вертається до ґрифіндорської вежі і кладе яйце у ванну.
Знадобилось кілька спроб, перш ніж вдалося заповнити ванну достатньо, щоб можна було без проблем відкрити яйце, а голову — занурити під воду на достатню глибину. Вона вже дійшла до середини вірша, коли її раптом витягує з води Лаванда, яка майже схлипує та істерично трясе Герміону за плечі, вочевидь припустивши спросонку, що Ґрейнджер намагається втопитись.
Вона заспокоює Лаванду та спроваджує ту з ванної, потім нарешті занурює голову під воду і прослуховує послання повністю.
Сам вірш доволі прямолінійний, що приносить чимале полегшення. Загадка яйця полягала у першу чергу якраз у розшифруванні повідомлення, а не в пошуку потайного сенсу слів.
Вона майже сміється від чистого жаху при усвідомленні того, що їй доведеться зробити.
Друге завдання, орієнтовно, відбуватиметься на Чорному озері. Випробування, до якого так чи інакше буде залучений водний народ. У Герміони буде час, щоб повернути щось важливе, що в неї відібрали. Якщо ж не вийде, об’єкт ніколи не повернуть.
Вона намагається не надто нервувати, поки думає про це. Русалки в озері ніби не агресивні, а гігантський кальмар, кажуть, дуже приязний з деякими учнями, але немає жодного шансу, що випробування виявиться легким. Герміона намагається спокійно і об’єктивно подумати про це, але все, що лізе в голову, — це палючий вогонь дракона за спиною та страх перед тим, яким може виявитись підводний цьому відповідник.
Замість того, щоб підкріплюватись першою перемогою, її дух суперництва послаблюється прагматизмом. Година в озері. У лютому.
Навіть просто вижити у Турнірі вже здається занадто амбітним.
Герміона впевнена, що другий етап виявиться набагато гіршим, а вижити у ньому буде ще складніше, і боїться, що вже вичерпала усю свою вдачу і єдину допомогу, яку отримає у Турнірі.
Попри те, як сильно вона хоче вірити, що здатна впоратись з усім самотужки, невигідність її становища здається беззаперечною. Навряд чи їй постійно попадатимуться на шляху залишені кимось книжки. Неважливо, скільки літератури вона прочитає, вона веде тяжку боротьбу не на життя, а на смерть.
І в її арсеналі немає темної магії, до якої Герміона могла б вдатись, якщо опиниться у глухому куті.
Її шанси на виживання здаються мізерними.
Герміона продивляється декілька книжок про магічну водну фауну і магію, але, коли ховає їх до сумки, відчуває у собі менше рішучості для перемоги та більше відчаю для виживання.
Мелфой не з’являється у Гоґвортсі ще декілька днів після першого етапу. Згідно з чутками, батьки відправили його до Мунґо, щоб отримати спеціалізовану допомогу у зв’язку з його травмами.
Бісет знімає пов’язки два дні потому. На руці залишається незначна кількість шрамів, на які він то навперемінно жаліється, то носить, як почесну бляху. Мадам Максім турботливіша, ніж будь-коли раніше, і Герміона помічає, як навколо нього постійно юрбиться безліч дівчат та хлопців з Рейвенклов.
У Герміони є своя група однокурсників, які розмовляють з нею вперше за шість років. Коли вона приходить до теплиці на гербалогію, професорка Спраут осяйно посміхається та урочисто заявляє: «Десять балів Ґрифіндору за мою чарівну маґлонароджену ученицю, міс Ґрейнджер. Ваші неухильні зусилля з подолання недоліків ніколи не перестають вражати».
На мантіях студентів довкола бовваніє вже не так багато значків із надписами «Гоґвортс за Мелфоя», не враховуючи слизеринців.
У «Щоденному віщуні» з’являється стаття про перший етап. На першій шпальті — велетенське магічне фото Мелфоя на мітлі, і, хоча Герміона згадується й описується як «неочікуваний вибір», «приголомшлива маґлонароджена красуня», а також «найкраща студентка Гоґвортсу», її успіх у випробуванні навіть близько не висвітлений так детально, як Мелфоя та Бісета, з усіма гнітючими подробицями про отримані травми та про те, наскільки небезпечними були дракони, замовчуючи той факт, що вони лише захищали свої яйця.
Коли Мелфой все ж таки вертається до школи, Герміона бачить його тільки здалеку і впізнає лише тому, що його волосся можна так само безпомилково легко знайти у натовпі, як і голос Пенсі Паркінсон, що супроводжує його та постійно воркує, що «Драко був таким хоробрим» і що «у жодного з інших чемпіонів не було ані шансу проти рогохвістки».
Герміона ненавидить це, але Паркінсон, напевно, права.
Вона відчуває таке ж суперечливе ставлення до Мелфоя, як і практично до всього, що стосується Турніру.
А також не може заперечувати, що винна йому.
Мелфой підказав їй про драконів. Вона знову і знову прокручує у пам’яті ту їхню зустріч у Забороненій секції та щоразу впевнюється, що він залишив книгу свідомо; що зробив усе можливе, щоб попередити її та дати шанс підготуватись.
Герміона не може зрозуміти чому. Вони конкуренти. Суперники. Та геть чужі люди. Навіть якби усе це було не так, вона маґлонароджена. Такі люди, як Мелфой, не допомагають маґлородцям, ані через великодушність, ані через справедливість, ані через щось ще.
Її дратує, що він зрозумів, що їй невідомо про драконів. І він, і Бісет вже знали про них до того, як увійшли до шатра в той день, це безсумнівно так, якщо враховувати відсутність будь-якого здивування, коли вона витягнула мініатюрну фігурку дракона. Вона впевнена, що Мелфой залишив книгу саме тому, що йому було відомо: вона нічого не знала.
Думка про те, що він міг звернути на неї увагу, вже сама собою достатньо нервує. Однак ще більше бісить те, що вона, найімовірніше, вже була б мертва, якби він цього не зробив.
Герміона не знала належного протоколу для ситуації, коли ти непрямо винен своїм життям супернику, але була переконана, що десь тут є підступ.
Такі люди, як Мелфой, не розмінюються на безоплатні послуги. Тільки для створення боргу. Це здається найімовірнішою причиною його «допомоги». Мелфой — слизеринець, якщо не за сортуванням, то по сімейній традиції, і, вірогідно, накопичує добрі справи зараз, щоб виставити рахунок пізніше, у момент, коли той надасть йому найбільшу перевагу. Вона сумнівається, що залишена для неї книга була б рівносильною до «боргу всього життя», але сам факт того, що вона враховує цю можливість і що не повністю впевнена, достатньо жахливий.
Незалежно від того, зробив він це з альтруїзму чи антагонізму, вона не зацікавлена у тому, щоб бути боржницею Мелфоя.
Ґрейнджер подумує про те, щоб запитати у Гаррі та Рона їхньої думки, вони розуміють усі тонкощі магічних традицій, які вона зовсім не вловлює, але турбується, що ті відволічуться від головного сенсу та сконцентруються на чомусь, що геть не стосуватиметься теми, наприклад, на тому, що вона робила у Забороненій секції з Мелфоєм.
Антипатія Рона та Гаррі до нього лиш зросла після випробування. Старший брат Рона, Чарлі, про якого Герміона чула, але ніколи не бачила, працює з драконами у Румунії. Він був одним з драконярів, присутніх на першому завданні. Драконів перевезли через усю Європу для участі у Турнірі. Навіть Рон до завершення першого етапу не знав, що Чарлі був там, бо той присягнувся зберігати цю таємницю.
Згідно з листом місис Візлі, по завершенню першого випробування угорську рогохвістку приспали, бо через сліпоту вона більше не придатна для розведення. Чарлі був одним із найголовніших кураторів рогохвістки, і це рішення сильно його засмутило. Новини ще більше розлютили думки Гаррі й Рона про те, що Мелфой, як і весь його рід, — чисте зло.
Герміона не знає, як саме вона описала б Мелфоя, але цілком впевнена, що не як «зло». Він міг використати це закляття будь-якої миті з початку випробування, і той факт, що він не націлився на головну вразливість рогохвістки, поки його життю не почала загрожувати смертельна небезпека, якраз говорить Герміоні, що це було крайнім заходом.
Вона проводить декілька днів, обмірковуючи тактику своїх дій, перш ніж їй вдасться зустріти його наодинці. Більшу частину часу, коли Мелфой полишає корабель Дурмстренґу, за ним слідує його фан-клуб або Каркароф та однокурсники.
Він стоїть недалеко від гавані, де причалюють човни після переправлення першокурсників через Чорне озеро. Корабель Дурмстренґу в сотні ярдів далі по озеру, за невеликим поворотом. Це місце усамітнене, його не видно з більшості вікон замку та місць спільного користування.
Герміона натрапляє на нього лише тому, що сама прямувала до озера, щоб обстежити те перед наступним завданням.
Мелфой тут не для дослідів.
Він запускає озером каміння: за допомогою безпаличкової магії формує ідеальну копію млинчастого камінця, а потім кидає один з них по воді, спостерігаючи, як той стрибає поверхнею.
Вона тихо спускається сходами й стежить за ним. Він знову розкутий, як тоді, у Забороненій секції. Його плечі розслаблені, і усе тіло рухається в одному ритмі з рукою. Вечір тихий, безвітряний і занадто холодний для птахів. Залишилось всього кілька тижнів, перш ніж осінь поступиться зимі, і повітря свіже, але суглинисте від вранішнього дощу. Чутно лиш м’який звук випадкових хвиль, що вдаряються об кам’янистий берег, і ковзання камінців по воді.
Герміона жодного разу не пускала млинці. Це ніколи не здавалося їй вартим уваги заняттям, вона може придумати мільйон більш цікавих та менш безкорисних речей, але, ґрунтуючись на тому, як Мелфой легко дублює камінь у руці, і що він може запускати їх далі, аніж через половину озера, здається, для нього це своєрідна рутина. Щось усамітнене та медитативне.
Нарешті, коли їй набридає дивитись, вона важко ступає на пляж, вкритий галькою. Мелфой миттєво напружується, розправляє плечі та задирає підборіддя, приймаючи різку войовничу позу, і повертається до неї.
Вона зупиняється на півшляху, коли бачить його обличчя.
У нього шрам.
Вперше вона підійшла достатньо близько, щоб це побачити. Він починається на лобі, розсікає праву брову, спускаючись вниз по оку та вилиці. Тонкий і прямий. Шип рогохвістки, напевно, зачепив його обличчя після того, як розтрощив мітлу.
Вони стоять та витріщаються одне на одного, поки вона не відмічає про себе, як шрам змінює майже ідеальну симетрію його лиця. Тепер він не виглядає таким витонченим, його зовнішність більше не схожа на мармурову скульптуру в уніформі, яку знайшли на полиці шафи з антикваріатом. Тепер він виглядає, як людина. Не так погрозливо, холоднокровно ідеально.
Тільки-но він розуміє, що це Герміона, його тіло знову приймає невимушене положення, і він закочує очі та кривить губи у роздратованій посмішці, коли повертається назад до озера. Здається, перемога над ним у першому етапі загасила його терплячу іскру доброї волі.
Вона бреде по пляжу, поки вони не опиняються пліч-о-пліч на краю берега; вода плескається біля їхніх черевиків. Вони не дивляться одне на одного, але Герміона гостро відчуває його присутність і може зі стовідсотковою впевненістю сказати, що він у рівній мірі відчуває її.
Це до болю ніяково. Їй доводиться боротись зі своїми інстинктами, що кричать, щоб вона мовчки повернулася до теплого замку.
Мелфой відводить руку назад, а потім різким рухом викидає її вперед, і ще один камінь стрибає озером. Коли він робить це, срібний перстень з печаткою на його мізинці сяє у тьмяному світлі, літера «М» блищить, ніби сигнал маяка. Вона не пам’ятає, щоб бачила цю каблучку на його руці, коли вони зіткнулися в бібліотеці, але не певна, що звернула б на неї увагу.
— Дякую, — говорить вона після декількох секунд мовчання.
Мелфой не відповідає, замість цього копіює свій камінь, кидає його і знову по колу.
— За що? — нарешті питає він байдужим тоном.
— За книгу, — відповідає Герміона багатозначним голосом та спостерігає за ним краєм ока.
— Гадки не маю, про що ти, — вираз його обличчя обтяжливо пустий, хоча не те щоб вона думала, ніби він захоче її подяки, але все ж це не може її не бісити.
Герміона хоче вивести його з себе. Розколоти цей фасад. Мелфой стає набагато цікавішим, коли його байдужість тріщить по швах. Ті короткі миті, коли його увага чимось захоплюється, а маска зісковзує, подібні до забороненого погляду на механізми та внутрішню роботу чогось таємничого і дуже складного.
Мелфой — навіть більш захоплива загадка, ніж золоте яйце.
Уся його особистість різко стає на місце, коли він опиняється поряд із кимось значущим, навіть з такими «друзями», як Паркінсон, чи однокласниками, які напевно знають його багато років. Він так ретельно натренований, щоб нікого не підпускати. І вона не може не запитати себе чому.
Як у випадку з будь-яким питанням, що залишається без відповіді, розум Герміони жадає розгадати його з потрійною силою. Що ж це таке, що він вважає необхідним приховувати?
Її дядько любив головоломки. Він зберігав їх у всіх на очах вздовж стіни у своїй вітальні. Хитрі маленькі коробочки й устаткування, які він знаходив у магазинах новинок, на ярмарках та антикварних крамничках. Він проводив тижні чи навіть місяці за розгадуванням, намагаючись зрозуміти, у чому хитрість. Коли Герміона приходила в гості, він дозволяв їй забирати одну додому. Вона витрачала тижні у спробах вирішити їх, і деколи в неї виходило, але частіше за все вона переможено вертала їх під час наступного візиту. А потім він пропонував Герміоні поглянути на головоломку ще раз, перш ніж покрутити її, потягнути у потрібних місцях, і наступної миті вона вже лежала розкритою у його долоні.
Мелфой такий. Вона відчуває таке ж зачарування і впевненість у тому, що якщо зможе підібрати правильну комбінацію, магічний трюк, якщо зрозуміє, яким обережним способом він влаштований, то зможе знайти свій шлях до того, чим… яким би він не був всередині.
Це не те почуття, яке вона коли-небудь мала стосовно іншої людини. Вона не знає, як це виправдати, так само як не може пояснити, чому Заборонена секція завжди так притягує її, ніби наживка. Герміона розуміє, що має бачити у ньому суперника і тільки. Рон та Гаррі, безсумнівно, посилались би на роки гри у квідич, щоб застерегти її, вони називали б його «ворогом», опонентом для неї, як ґрифіндорки, учениці Гоґвортсу і маґлонародженої.
Вона знає, що він суперник… але він відчувається інакше. Вона не може зрозуміти причину. Цій таємниці неможливо протистояти.
— Ти вже розгадав яйце? — запитує вона.
Він посміхається та окидає її гордовитим поглядом. Невимушена самовпевненість, що линула від нього в бібліотеці, тепер зникла. Він виглядає похмуріше.
— Гадаєш, я скажу тобі? — питає він майже злісно, повертаючись, щоб подивитись на неї з висоти свого зросту. Його погляд жорсткий та злобний, проте холодність у ньому вже не так помітна.
— Тоді я сприйму це за «ні», — відповідає Герміона рівним тоном.
Вочевидь, він не очікував на таку відповідь, і їй спадає на думку, що він інтерпретував її питання, як прохання про чергову допомогу.
Без вітру поверхня озера майже скляна, якщо не враховувати ниткоподібних кільцевих хвиль, які продовжують залишати Мелфоєві камінці.
Він оглядається на озеро та пускає ще один млинець, що стрибає по поверхні. Це ідеальний кидок. Камінець знаходиться більш ніж на півшляху через озеро, коли з глибини з’являється щупальце та відкидає його назад.
Настає пауза.
— Дідько, — нарешті промовляє Мелфой. Він жбурляє останній камінь, і той поглинають чорні глибини води. Потім повертається, щоб піти, вочевидь, вирішивши покінчити зі своїм заняттям.
Зараз або ніколи. Які шанси, що вони коли-небудь знову залишаться вдвох? Вона промовляє:
— Коли збиратимешся прийняти ванну чи поплавати, тобі варто взяти яйце з собою.
Він різко зупиняється на місці та розвертається, щоб подивитись на неї, зіщуливши очі.
— Що?
— Коли збиратимешся прийняти ванну чи поплавати, тобі варто взяти яйце з собою, — повторює вона повільніше.
Деякий час Мелфой мовчки вивчає її поглядом, а потім куточок його рота тягнеться догори, звеселяння розпливається по його різким рисам, і він нахиляє голову набік, світло мерехтить по поверхні його срібних очей, а брови насуплюються.
— Це підказка?
Він робить крок до неї, і її пульс прискорюється.
Підходить ще ближче, і тепер його очі пильно дивляться на неї.
— Ти даєш мені підказку? — в його голосі чується щось на межі небезпеки, але без гніву. Ніби з підтекстом. Майже глузливо. Майже забагато усього одразу. Ґрейнджер ніколи раніше не чула, щоб хтось так говорив.
Вона не впевнена, від чого шкірою пробігає мороз — від холоду чи цього тону.
Він робить ще один крок та опиняється занадто близько. Не неприйнятно близько, але заблизько для неї. Для нього. Для них.
— Гадаєш, мені потрібна підказка? — майже м’яко питає він.
Герміона зустрічається з ним поглядом і не кліпає, але її серце шалено калатає. У грудях починає накопичуватися жар.
Він видихає. Це схоже на спробу засміятись, але виходить безшумно. Опускає голову, ніби вона замала, щоб побачити її як слід, якщо не нахилитись.
— Мені не потрібна допомога від когось типу тебе, — шепоче він.
Й за цим «тебе» велика вага. Століття контексту, казок, законів. Що він говорить. Чого не говорить.
Герміона звикла до старих чистокровних родин, які вважають її брудом. Ніби саме її існування заразне. Небезпечне.
Бруднокровка.
Вона чула, як це слово бурмотіли декілька разів, занадто тихо, щоб бути впевненою повністю, хто саме його сказав, але достатньо голосно, щоб вона не могла переконати себе, що їй почулося і що це, можливо, було щось інше. Ніхто не насмілюється використовувати такий образливий термін відкрито, але він промовляється пошепки, і значення його видно по виразах їхніх облич і по тому, як вони ледве помітно відсахуються від неї, зморщуючи носи, ніби вона — щось настільки брудне, що вони можуть це відчути.
Мелфой не такий.
Чистокровний в усіх найгірших сенсах, але не в цьому. З його тепличним вихованням, Герміона для нього — не більше, ніж концепція. У нього немає шести років культивованої відрази до неї, як до особистості, від того, що він вимушений ділити з нею заняття і простір, ставати другим на екзаменах після неї.
Мелфой був відгородженим усе своє життя. Він розуміє її лише в теорії. Вона — дивина, про яку він тільки чув. І це його заворожує.
Герміона раніше ніколи нікого не заворожувала.
— Я здолаю тебе у Турнірі, — говорить він.
Ґрифіндор демонстрував їй найбільш виняткові форми бравади, але Мелфой промовляє це спокійно. Ніби констатування факту. Жодного хизування. Не так, ніби це правда, у якій він запевняє себе, нав’язуючи їй, але так, ніби це так само неминуче, як світанок.
Стає сильно помітним, що він не з Гоґвортсу. Мелфой може розуміти, як влаштована культура школи, але він не витратив сім років на орієнтування в ідентичності, яка з’явилася у кожного в той день, коли учні вперше ступили до замку. Почуття, які виникають з того моменту, як Сортувальний Капелюх проголошує першокурснику його факультет; вітання та посвистування, інтерес, що згасає з боку студентів, які були потенційними друзями усього кілька хвилин тому. Сортування — це доля одинадцятирічної дитини, а прийняття ідентичності свого факультету — це механізм виживання.
Герміона була ґрифіндоркою протягом шести років. Вона заслуговувала на своє місце і скоріше помре, ніж спасує перед відвертим викликом. Навіть перед таким, який їй не надто потрібен.
Він гадає, що його школи, виховання та грошей достатньо, щоб налякати її. Що вона «знає» своє місце і навіть не насмілиться досягти його рівня.
Вона підіймає підборіддя вище та зустрічає його погляд.
— А якщо я здолаю тебе?
Він кліпає, ніби ця ідея навіть не спадала йому на думку. Його зіниці чорніють на райдужках, а очі, ті крижані та сріблясті, коли він вперше ступив у її бік, тепер темніють, як штормові хмари.
— Ти не здатна.
— Але що, якщо я це зроблю? — говорить вона, розправляє плечі та здіймає брови у насмішці над його погрозливою позою. — Келих обрав мене так само, як і тебе.
Він відступає, хитаючи головою.
— Тобі не перемогти мене.
— Чому ні? — вона кладе руки на стегна, вище задираючи підборіддя. — Що у тобі такого, чого немає у мене?
Їй цікаво дізнатись, що він відповість. Звичайно, він не скаже цього відкрито, але вона хоче почути, якою буде його оманлива відповідь.
Він усміхається і його очі блищать, тому що вона знає, у яку гру вони грають.
— Краща школа.
Це розумна відповідь, бо чи не у цьому сенс Тричаклунського турніру? Три школи презентують своїх найкращих учнів та дозволяють їм змагатись один з одним за Келих Тричаклунського турніру. Нехай переможе найкраща школа. Передбачається, що кожен із них вважає себе здатним перемогти.
Але, звичайно, Мелфой не це мав на увазі.
Її груди стискаються від його насмішки. Школа Дурмстренґу закрита для неї, як і книжкові магазини та лавки з зачиненими дверима і маленькими табличками з написом: «Тільки за попереднім записом. Рекомендаційні листи обов’язкові».
— В мене немає вибору, в якій школі магії навчатись, — говорить вона напруженим та сердитим голосом, що майже вібрує від безсилого розчарування, яке горить у грудях і відмовляється втухати, як би вона не намагалась його подавити та контролювати.
— Ні. Насмілюся сказати, що ні. І це… — шрам на оці надає його рисам якоїсь жорстокої грації, коли він посміхається їй. — Ось чому мені не потрібні твої підказки, маґлонароджена. У тебе немає ані найменшого шансу зрівнятись із тим, на що я здатен.