Герміона йшла довгими коридорами Міністерства Магії, стискаючи в руках кілька папок, що їй встигли сунути різні працівники дорогою. Кожен із власним терміновим проханням, та одним і тим же: «лише підпис, пані Міністерко».
Коридори були залиті золотавим світлом. Високі арки з чорного каменю, м’який гул голосів, рух магічних табличок, що ковзали по стінах, доповідаючи про засідання чи зміни в розкладі. Герміона йшла швидко, наче боялася, що якщо зупиниться, хтось одразу підступить із новою справою.
Сьогодні вона прямувала до Церемоніального залу, де мала відбутися процедура вручення Орденів Мерліна. Перший урочистий захід її правління. Перше офіційне свято, за яке відповідала особисто.
І воно мало пройти ідеально.
Ніщо не повинно було дати підстав для пересудів — ні промова, ні світло, ні навіть те, як стоятимуть чарівні квіти в вазах. Промови, котрі вона мала б говорити, вже давно лежали написані нею самою на столі та чекали свого часу. Вона ніяк не могла дозволити цю справу комусь іншому, хоча Ганна і наполягала на своїй помічі.
Велика зала для прийомів була втіленням всього магічного. Декілька чарівників переміщали столи, хтось перевіряв освітлення, хтось розвішував картини. Герміона відразу впізнала серед них портрет Дамблдора, котрий спостерігав із легкою, майже грайливою усмішкою.
Вона зупинилася, усміхнулася у відповідь і тихо привіталася.
— Професоре, рада вас бачити.
— І я вас, міс Ґрейнджер, — відгукнувся портрет його звичним голосом. — Гадаю, сьогодні все мине як слід.
Її кроки відлунювали серед величезної зали. Вона йшла повз частину виставлених столів, перевіряючи все поглядом, і саме в ту мить помітила, як одна з молодих працівниць тягне крижаного лебедя.
— Джолін, хто сказав, що сюди потрібен лебідь? Забери його звідси, — промовила своїм командним тоном.
Дівчина не говорячи жодного слова, просто винесла його туди звідки принесла.
Герміона вдихнула глибше. Вона не хотіла звучати так різко, але останні тижні нерви були на межі. І всі це відчували. Її накази виконувалися з першого разу, без запитань, без пояснень. Хоча, з іншої сторони це навіть радувало Герміону — їй для повного щастя ще суперечок не вистачало.
— Так, ці скатертини підійдуть, — сказала вона іншому помічнику, переглядаючи кілька зразків тканини. — А що з музиками? Хтось узагалі в курсі, де цей чортів квінтет?
— Вони трохи затримуються, — почула вона чоловічий голос в себе за спиною. — Сьогодні невеличкі затори в камінній мережі.
Герміона повільно обернулася, ще до того відчувши, як у грудях щось стислося від роздратування, але намагаючись тримати себе зібраною. Драко Мелфой стояв у декількох метрах від неї, засунувши руки у кишені штанів. На ньому не було мантії, лише біла сорочка з закоченими рукавами, злегка розстібнута біля коміра. Але на дивно йому все ще вдавалося виглядати по діловому.
— Знову ти? — тихо, майже крізь зуби, вимовила вона, спостерігаючи, як він розглядає залу. — У мене вже складається враження, що ти влаштував собі тут лігво.
Вона обійшла його, прямуючи до входу, де кілька працівників саме розставляли канделябри. Він лише ледь скривив губи, не відводячи погляду він гігантської люстри, що висіла прямо над ним.
— Це моя робота, пані Міністерко, — відгукнувся він, і останнє слово завжди звучало з його уст якось дивно. — Щоб розрахувати відповідну кількість напоїв, мені потрібно знати кількість гостей, розташування столів, — він рушив за нею, — і навіть рівень вологості повітря, який, між іншим, дуже впливає на смак алкоголю, — та порівнявся з нею, також дивлячись на дурнуваті канделябри.
— В тебе хіба немає помічників для цього? — запитала Герміона, не дивлячись у його бік.
Вона відкрила свій блокнот, в котрому отримала записи про обов'язкові предмети декору та написала помітку.
— Є, — він повернув голову на неї, спостерігаючи тепер за її гордовитим профілем. — Але, наскільки я пам’ятаю, у вас теж є великий штат заступників. І все ж, ви тут. То хіба я маю право бути відсутнім, коли сама Міністерка перевіряє кожну дрібницю?
Тон його був бездоганно ввічливий, але саме тому — був нестерпний. Герміона відчула, як у ній наростає чергова хвиля роздратування. Він відвернувся, але вона помітила боковим зором, як кутики його губ ледь здригнулися. Він утримував посмішку.
—- Або ж, можливо, — додав він, — ви раптом вирішите змінити випивку на щось більш… Земне?
Вона різко обернулася до нього, не приховуючи здивування, спантеличена такою зухвалістю, тому лише вище підняла підборіддя.
Останні тижні їхні діалоги завжди були такими і, на жаль, їй доводилося сильно себе стримувати, аби не прибити Мелфоя на місці. Але цю чергову гру, в котру здавалося, грав все ще тільки він, перебила поява однієї парочки в коридорі.
Герміона задавалась питанням, чому Гаррі та Рон ходять вже який день поспіль завжди разом. Здавалося, що вони чекали якогось дивного нападу нізвідки. Вони йшли майже впритул, бік об бік, та зиркали очима то на Герміону, то на Мелфоя, що стояли на вході. Вони зупинилися в декількох метрах від них: Гаррі дививя прямо на Герміону, Рон — свердлив поглядом Мелфоя.
— Пані Міністерко, — поважно промовив Поттер, — можна вас на хвилинку?
— Я зараз трохи… — почала Герміона, та Гаррі обірвав її м’яко, але наполегливо:
— Будь ласка.
Вона коротко зітхнула й пішла за ними, залишаючи Мелфоя наодинці. Вона почувалася і без того роздратованою, а візити, котрі здійснювали Рон та Гаррі не допомогали її заспокоєнню.
Після того, як Герміона відвідала родину Поттерів не так давно на вихідних, Гаррі почав дивитися на неї якось пильно. І це нестерпно дратувало.
— Як справи тут? — спитав Гаррі, коли вони відійшли далі.
— Чудово, Гаррі. В тебе якась термінова справа? — відповіла спокійно.
— Просто хотів дізнатися, чи все в тебе добре, — та смикнув плечима, наче нічого підозрілого в цьому немає.
— Тому ти попросив відійти в глиб коридору? Просто щоб запитати, чи все добре? — Герміона підняла брову, звісно ж, не вірячи.
— Ні. Просто щоб ніхто нас не підслуховував, — та кинув швидкий погляд за її спину.
Звісно, вона знала, що Мелфой стоїть та спостерігає за ними на тому ж самому місці. Відчувала його пильний погляд на своїй спині, наче, якби він був реальним, пропалив би в ній діру. І найгірше те, шо вона вже навіть не намагалася цього уникати. Його присутність стала настільки постійною, що здавалася частиною її роботи. Він знаходив її всюди, де б вона не знаходилася. І завжди в нього був привід бути присутнім поруч. Завжди.
— Пан Мелфой просто виконує свої обов’язки, — пояснила, намагаючись звучати байдуже.
— Обов’язки? — фиркнув Рон. — То це його обов’язок ходити за тобою, наче песик?
— Він забезпечує напої для церемонії, — втомлено відповіла Герміона, стискаючи папку в руках. — Його присутність тут логічна, Рон.
Вона говорила тоном, яким зазвичай говорять викладачі, коли втретє пояснюють учневі очевидне. Гаррі зиркнув на неї з тією самою м’якою підозрою, що з’явилася в нього останнім часом. Але яка б між ними всіма не була ворожнеча колись, зараз, здавалось, Мелфой і справді змінився. Тому вона щиро вважала, що він не дає жодних підстав, щоб ставитися до нього з такою підозрілістю.
— Ми просто стурбовані, — сказав Поттер, видихаючи, ніби йому було незручно це визнавати. — Він… Він раптом почав проводити з тобою забагато часу. Хоча ще місяць тому про нього не було ні слуху, ні духу.
— Чому він взагалі проводить в Міністерстві так багато часу? — додав Рон, звузивши очі.
— Я впораюся, — сказала тихо, але твердо. — У разі чого, — додала після паузи, — я дам знати.
Вона поглянула їм обом у вічі, сподіваючись, що її непохитна впевненість зможе їх запевнити в тому, що вона в повній безпеці.
— Якби він хотів щось зі мною зробити, вже б давно зробив, — додала наостанок.
Вони відступили, але не без все ще стурбованих поглядів. Вони пішли, залишаючи її серед цього хаосу підготовки, з дивним відчуттям провини в грудях. Їй було неприємно, що вона захищає Мелфоя. І водночас, ще неприємніше визнавати, що цей захист звучав щиро. Але більше всього вона боялася, що Мелфой просто випадково ляпне щось зайве, своїм довгим язиком, котрий, здавалось, не вмів тримати за зубами. Але друзі пообіцяли, що ще прийдуть сюди до самої церемонії.
Коли вона повернулася до зали, Мелфой, звісно ж, усе ще був там. Стояв, склавши руки на грудях, ніби вже давно чекав. Його погляд був дуже пильним та було враження ніби він намагається стримати посмішку. Вона просто стала поруч, повернувши свою увагу на канделябри, що вже були виставлені.
— Занепокоєні друзі? — промовив він, нахилившись до неї так, що його губи опинилися біля самого її вуха. — Що, бояться, що маленька Мері, заблукає серед забороненого саду?
Вона різко відступила. Її очі спалахнули небезпечним вогнем.
— А маленькому Коліну, слід було б вже встати з постілі та побачити, що світ не крутиться тільки навкруги нього, — відповіла йому тим самим, розуміючи, впізнаючи натяк на “Таємний сад”
Ця книга закінчилася дуже добре для всіх, але якщо Мелфой не заткне свого рота — вона просто приб’є його на цьому ж місці. Він, здавалось, все зрозумів, тому не сказав більше жодного слова. Лише гордовито підвів голову й продовжив дивитися — так уважно, що від цього погляду повітря навколо ніби ставало щільнішим. Так, він був упертий, зухвалий, нестерпний. Але кожного разу, коли вона давала чітку межу, він… Зупинявся. І підкорявся.
І це, несподіваним дивом, викликало в грудях дивне, пульсуюче стискання. Щось у його погляді здавалося їй дуже незвичним. Це було незвичайне підкорення старшому уповноваженому. Але кожного разу, коли ця думка проникала в її мозок, вона заштурхувала її назад. Кудись подалі, щоб та ніколи не поверталася.
Вона повернулася на підборах, силуючи себе повернутися до справ, та попрямувала до декількох працівників, що займаються розвішуванням свічок за допомогою левітації. Вона збиралася ігнорувати Мелфоя решту дня, хоча в нього здавалося були інші плани. Він слідував за нею, мов тінь.
— Може припиниш це робити? — не повертаючи голови до нього.
— Що саме? — невинно поцікавився він, крокуючи позаду.
— Ходити слідом за мною, — та зробила ще одну помітку у своєму блокноті зачарованим пером.
— Хіба це якось тобі заважає? — в його голосі чулася веселинка.
— Так. Збиває з пантелику, — глипнула на нього та повернулася до записів.
Вона повернула за одну з колон, що тримали хори, аби не стикнутися з левітуючим столом.
— Знаєш, ти теж збиваєш трохи мене з пантелику, — та поправив свої закочені рукави на сорочці, все ще слідуючи за нею.
Вона різко повернулася до нього. Його зухвальство починає переходити всі дозволені межі.
Але Мелфоя, як завжди, це ніяким чином цене бентежило. Він зробив крок, змушуючи її інстинктивно притиснутися спиною до стіни. Вони опинилися в тіні, поза увагою працівників, які метушилися довкола. Він був вищий за неї, навіть на підборах, і тепер дивився все тим же поглядом, зверху вниз, сповнений відвертого виклику.
— Як знавець у сфері напоїв, — сказав він низьким, трохи хрипким голосом, — я ніколи не боявся експериментувати зі складними сумішами.
Вона, збентежена таким нахабством, не могла навіть і слова вимовити. Сподівалася, що він бачить її вбивчий погляд. Але він наблизився ще на пів кроку.
Простір між ними став електризуватися. Герміона могла поклястися, що відчувала ці поколювання в тілі. Він не торкався її, але вона точно могла відчути його тепло.
Герміона сильно вдихнула в спробі наситити мозок киснем, аби той вийшов із заціпеніння. Вона мала щось відповісти йому. Але все, на що виявилася здатна, це випрямити плечі та підняти трохи підборіддя, щоб поглянути на Мелфоя з таким самим викликом. Вона з висоти свого зросту намагалася домінувати, нагадуючи про свій авторитет перед ним.
Вона ж Ґрифіндорка до кінчиків пальців, Міністерка Магії, врешті решт. Вона не збиралася підкорятися цьому емоційному тиску.
Мелфой помітив це та широко посміхнувся. Погляд ковзнув по її обличчю, зупинився на губах, і знову повернувся до очей.
— Знаєш, — тихо прошепотів він, — коли ти так випрямляєшся, наче готова або вдарити, або поцілувати… Це неймовірно… Бентежить, — ледь вимовив останнє.
Герміона різко почервоніла. Відчуття жару хдинуло по всьому тілу, від голови до низу живота. Вона відстрибнула від нього, наче випадково торкнулася розпеченого металу. Саме в ту мить з-за кутка почали виносити трибуну для промови, котру мали б поставити під дальню стіну.
— Так, так! Поставте її в центр! — голосно сказал вона, мов це було саме те про що вона думала останню хвилину.
Вона підбігла до них поспіхом, ігноруючи бажання розвернутися до Мелфоя. Але вона точно знала, що він дивиться на неї, спершись на ту колону. Вона знала, що він по
сміхається.
І знала, що та гра, котру він затіяв, була дуже небезпечною.