Наступного дня Герміона прокинулася з відчуттям, ніби в її голові оселилася ціла армія барабанщиків. Болі були такими сильними, що навіть звичний шум лондонського ранку здавався нестерпним. Світло, яке пробивалося крізь штори, боляче різало очі. Вона повільно розплющила їх, моргнула кілька разів і тільки тоді зрозуміла, що досі одягнена у свій строгий міністерський костюм. Юбка зсунулася вище сідниць, сорочка напіврозстібнута, краватка звисала з плеча. Мабуть, вона все ж намагалася роздягнутися, але заснула десь посеред процесу. Волосся стирчало в усі боки, перетворившись на справжнє вороняче кубло — жодного натяку на охайність, з якою вона так старанно його вкладала вчора вранці.
З глухим стогоном Герміона сіла, тримаючись за голову. Диван, який слугував їй за ліжко, поскрипів під нею, і вона на мить заплющила очі, намагаючись пригадати, скільки ж вона вчора випила. Прицмокнула декілька разів, відчуваючи диявольську сухість в роті. Вона піднялася на ноги і, ледве тримаючись, попрямувала до холодильника. Холодна пляшка мінералки стала її порятунком. Вона відкрутила кришку, зробила кілька великих ковтків і важко видихнула, спершись на стіл. Вода трохи полегшила стан, але мозок усе ще гудів. Невже всього дві пінти пива й одна склянка хересу могли її так рознести? Зазвичай вона не відчувала себе настільки розбитою після навіть більшої кількості.
Та коли вона піднесла пляшку до губ знову, її погляд випадково впав на журнальний столик. Там стояли дві порожні склянки, в яких давно вже розтанув лід, а поруч — недопита пляшка знайомого віскі, яку вона теж не прибрала. Вона вдавилася мінералкою, закашлявшись до сліз.
Вона когось приводила вчора?
І тут, як грім серед ясного дня, вдарили уривки спогадів минулої ночі. Прокляни Салазаре, невже вона притягла додому Мелфоя? Уривки спогадів, розмиті, невиразні, але все ж реальні, вдарили хвилею: сміх, віскі, лампа, його голос. Прокляття, вона дійсно привела Мелфоя.
Герміона різко випросталася, відчувши, як по тілу прокотилася хвиля тривоги. Вона схопила спідницю й рвучко потягнула вниз, ніби він досі був тут і міг бачити її в такому вигляді. Потім судомно застебнула кілька гудзиків на сорочці, поправила волосся автоматичним жестом. Наче їй потрібно виглядати відповідно Міністеркі Магії.
— Ні, ні, ні, — все бурмотіла вона, прибираючи всі склянка та чашки до раковини.
Це не могло бути правдою. Це ж Мелфой. Як вона могла бути такою безвідповідальною? Його прізвище все ще викликало хвилю неоднозначних емоцій у суспільстві. Так, він був виправданий, допомогав у розслідуваннях, але для більшості залишився зрадником. І ось він, просто з’являється в маґлівському пабі, де вона звикла ховатися від усіх. Випадковість? Вона в це не вірила.
Точно, він згадував, що займається алкоголем. Але це все ще виглядає надто підозріло. Йому щось було потрібно від неї? Як він взагалі дізнався де її шукати? Всі ці думки вихором крутилися в голові Герміони.
Вона ще й привела його до своєї квартири.
Від цього усвідомлення хотілося кричати. Вона гепнула себе по лобові від тупості цього вчитку. Ще й не прибрала зі столу документи, котрі відкладала з дня попереднього. А згадавши, що сказала йому під пабом, взагалі залилася таким сильним рум’янцем, наче їй дві праски підставили до щік.
Але вона підійшла до, так званого, бару в шафі та дістала звідти еліксир, щоб прийти до тями та обдумати це все тверезим чином.
Але Герміона постійно відкладувала ці думки, наче була постійно зайнята чимось важливішим в свій вихідний, наче було купа невідкладних справ по дому, котрими вона займалася весь день. Дійшло до того, що лягаючи спати, вона вперше за півроку бачила свою квартиру такою чистою. Без жодного чародійства. Просто тому, що вона мусила зайняти руки та голову, щоб не думати. Не думати про нього.
Наступний тиждень пройшов під знайомим тиском паперового шторму. Герміона сиділа в своєму кабінеті, завалена звітами, що нагадували Дженгу: неохайно витягнеш один — і вся ця вежа впаде на підлогу. Її стіл стояв в центрі кімнати під стіною, прямо навпроти вхідних дверей, із стопками непрочитаних документів. На одній з них — маленька чарівна лампа, яка відкидала м’яке світло на робочий простір. Вона читала уважно звіт про впровадження заробітної плати для домових ельфів, котрі виявили бажання залишитися в сім’ях, котрі ними володіли. Так багато дрібних нюансів їй ще ніде не доводилося вичитувати. Старі скупердяї, володіючи такими статками, шкодували кожного кната для них.
— Міністерко, звіти з відділу катастроф та регулювання магічних істот, — голос Ганни Еббот був, як завжди, тихим та ввічливим, коли вона обережно переступила через поріг з новим стосом паперів. — І, звичайно, папери на підпис. Схвалення бюджету на нові мітли для робочого користування, — вона подала скріплені аркуші.
— А що зі старими? — спитала Герміона, пробігаючи очима текст.
— Джон Доліш згадував, що управління ними — це суцільна катастрофа. І не він один скаржився останнім часом. Термін служби давно минув, — промовила вибачливо, наче це вона була винна в цьому.
Її руки трохи тремтіли, коли вона ставила стос паперів, а під ногами тихо скрипіли дерев’яні дошки кабінету. Сонце пробивалося крізь зачинені жалюзі, відкидаючи на підлогу смуги світла. На столі крім гори документів лежали ще кілька ручок, склянка з водою та невеликий горщик з кімнатною рослиною, листя якої ледь торкалося поверхні столу.
Герміона підписала документ, передала його назад і взяла наступний. Її пальці на мить затрималися на краю аркуша, перевіряючи, чи нічого не пропустила.
— Та поновлення дозволу на використання Забуттятусу в особливих випадках, — поклала на стіл наступний документ.
Герміона і його підписала, як і сотню інших паперів того дня, повертаючись до звіту про ельфів.
— Також тендер на ексклюзивного постачальника алкогольних напоїв для офіційних заходів Міністерства викликав неабиякий ажіотаж. Багато підприємців бажають взяти участь, — додала вона піднесеним голосом. — Певно, ніхто не хоче втратити нагоду засвітитися серед вищих чинів.
— Чудово, — відповіла автоматично.
— І… — невпевнено почала знову Ганна, після декількох секунд мовчання. — Щодо офіційних заходів. Мені шкода, але делегація французької філії Ґрінґотсу наполягала. Не вдалося перенести. Вам доведеться прийняти їх сьогодні о четвертій.
Герміона повільно підвела погляд. Вона лиш сильніше стиснула звіт в руці. І просто дивилася на Ганну крузь напівопущенні повіки, і цього було досить аби дівчина навпроти наче зменшилася під її поглядом.
— Чудово, — нарешті промовила Герміона крижаним тоном. — Просто пречудово. Додай до мого графіку.
Ганна, полегшено зітхнувши, швидко кивнула й майже нечутно вислизнула з кабінету. Не минуло й десяти хвилин, як двері відчинилися знову. Цього разу — без стуку. На порозі стояв Гаррі, керівник Відділу аврорів, з папкою під пахвою та знайомою втомленою посмішкою. Волосся скуйовджене, на мантії — пляма від чорнила. Але очі попри все світилися життям.
— Гермі, привіт, — промовив він тепло, з тією простою щирістю, яку вона цінувала найбільше. — Маю для тебе дещо. Потрібен підпис для узгодження плану навчання новачків. Думаю, тобі сподобається розділ про протидію несанкціонованому використанню анімагічної форми, — він весело підморгнув їй, натякаючи на одного жука в банці.
Герміона не втрималася й ледь посміхнулася.
— Звичайно, — відповіла, простягаючи руку по папери.
Вона відчула, як у грудях на мить розтанула напруга. Їй просто було приємно бачити його тут, серед усього цього безладу та звітів
— Все гаразд у тебе? — запитала, повертаючи документи.
— Так, дрібниці, — відмахнувся він, думаючи, що Герміона запитувала про роботу. — У нас кілька випадків порушення Статуту про таємність. Один шестикласник вирішив справити враження на дівчину — полетів із нею на мітлі просто над центром Лондона. І ще один випадок, але вже з маґлами. Усе владналося. Ох, ця любов, — додав він з таким тоном, ніби це було виправдання для всіх непорозумінь світу.
— А в тебе самого як справи? Як Джіні? — запитала ще раз.
— А, все добре, — відмахнувся він знову, але цього разу в його голосі з’явилося щось м’яке. — Останній триместр проходить уже легше. Її перестало нудити щохвилини, — сказав він, скривившись, якимсь своїм спогадам.
— Вже так давно не бачилася з нею, — зітхнула Герміона, відводячи погляд кудись вбік.
— Ти ж Міністерка, — Гаррі усміхнувся й підняв брову. — У тебе не надто багато часу, Гермі. Ми все чудово розуміємо.
— Ви ж не проти, якщо я завітаю до вас цими вихідними? — швидко додала вона, поки він не встиг утекти, як завжди.
— Звісно, ні, — усміхнувся він тепло. — Джіні буде рада. Приходь у будь-який час.
— Домовились, — сказала вона вже йому в спину, коли він вийшов.
Здавалося, що Гаррі був завалений роботою навіть більше, ніж сама Герміона.
Але це була єдина перерва в її дні, що нагадувала про нормальне життя, котре вирує навкруги неї. Поза цими стінами. Тільки не в неї самої.
Так минув весь тиждень. П’ятниця здавалася світлом в кінці тунелю, бо коли до неї зайшов Рон, Герміона вже сиділа, схилившись над документами, настільки зосереджено, що не відразу помітила його.
— Вітання, — сказав він просто, кидаючи на стіл папку. — Від Гаррі. Оновлений план навчання на наступний квартал. Каже, ти в курсі.
— Так, — відповіла вона машинально, навіть не відводячи погляду.
Взяла перо, поставила підпис, не прочитавши жодного рядка. Рон лише посміхнувся — тією простою, трохи втомленою посмішкою людини, яка розуміє, як виглядає її життя.
Рон забрав папери й буркнув щось невиразне про те, що сьогодні піде раніше — у нього, бачте, «дуже важлива ділова зустріч» увечері. Герміона навіть не намагалася стримати внутрішнього скепсису. Звісно, ділова. Всі в Міністерстві чудово знали ці його «зустрічі». Щоразу нова супутниця. Герміона тільки кивнула йому, бо не було сенсу говорити щось проти. Він все рівно піде раніше з роботи, щоб вона не сказала. Все ще жив за інерцією післявоєнної слави, дозволяючи собі майже все.
— Міністерко, — з’явилася в отворі дверей Ганна, виглядаючи трохи збертежено, — просто нагадую, що через п'ятнадцять хвилин до вас завітає Пій Тікнесі. Він хоче особисто принести папери, щоб отримати дозвіл на дослідження в області зіллєварства. Ви погодились прийняти його.
Герміона моргнула кілька разів, намагаючись пригадати бодай щось про цей візит. Вона розгублено подивилася на настінний годинник, що невпинно цокав вже третю годину дня. Вона важко вдихнути дивному усвідомленню, що час якимось дивним чином тягнувся надто швидко й надто повільно водночас.
— Дякую, Ганно, — сухо відповіла вона.
Помічниця кивнула й акуратно зачинила двері. Герміона відкрила рот, щоб сказати щось Рону, але не встигла, бо наступної миті почулися уривчасті, обурені голоси з-за дверей.
— Міністерка зараз зайнята, — твердо наполягала Ганна. — У неї зустріч. Ви не можете…
Рон підняв голову й кинув на Герміону запитальний погляд. Вона відповіла йому таким же здивованим. Не щодня хтось наважується протиснутися в її кабінет попри протокол.
Двері різко розчахнулися. Вітер від них здійняв невелику хмарку пилу, тремтіння ламп підкреслило несподіваність моменту. І на порозі постала постать, яку Герміона точно не сподівалася побачити сьогодні. Можливо — ніколи.
— Пане Мелфой… — десь позаду буркнула Ганна. — Ви не можете…
Але було запізно. Він уже переступив поріг, тримаючи під пахвою акуратну чорну папку. Його сріблястий погляд ковзнув по збентеженій Ганні, поки двері за ним не зачинилися, далі — по настороженому Візлі і нарешті зупинився на Герміоні.
Серце Герміони забилось швидше. Ноги стали важкими, а у грудях щось стискалося, блокуючи розум і роблячи кожен наступний вдих трохи важчим. Вона відчула, як у вухах шумить від прискореного пульсу, і одночасно з цим очі намагаються вловити кожен його рух.
Рон загорівся вмить, наче сірник.
— Мелфой!? Що ти тут робиш? — його голос ніби гримів, відчуваючи давню знайому ворожнечу.
Мелфой навіть не глянув на нього. Посмішка, холодна й трохи зухвала, майнула на обличчі, коли він підійшов до столу Герміони рівним і впевненим кроком.
— Маю справи з Міністерством, Візлі. Уяви собі, — вимовив він своїм фірмовим холодним тоном, де за кожним словом приховувалося тонке презирство.
— Які ще справи в тебе можуть… — почав Рон, але Герміона зупинила його коротким рухом руки.
Серце билося мов скажене. Вона відчула, як напруга, що раптово заповнила кімнату, проникає в кожен м’яз, ніби повітря стало густим і липким. Різкий запах старих паперів в її кабінеті змішався зі слабким ароматом його парфумів та кави, що шлейфом тягнулися за Мелфоєм.
— Рональде, залиш нас, будь ласка, — сказала вона рівним, беземоційним, по-містерському владним голосом. — Я підписала все, що потрібно?
Рон шоковано подивився на неї, на секунду намагався знайти слова, потім перевів погляд на Мелфоя, буркнув щось нерозбірливе і дуже схоже на лайку, але все ж вийшов, грюкнувши дверима. В кімнаті лишилося лише тихе цокання годинника.
Герміона вирівняла плечі і відкинулася на спинку крісла, намагаючись хоч трохи виглядати спокійною. Вона відчула, як важко проковтнула слину, а серце все ще гуділо у вухах.
— Що ти тут робиш, Мелфой? — так само владно запитала вона, перехрестивши пальці перед собою.
Мелфой ледь помітно всміхнувся, так, наче саме на цю реакцію й чекав. Він підійшов до її столу, поклав папку рівно перед нею, уповільнюючи рухи. Спеціально.
— Я приніс документи для підпису, пані Міністерко, — почав він офіційно, але в його голосі вчувалась іронічна насолода. — А також повідомити, що компанія “МелфойАлко” успішно перемогла в тендері.
Він зробив коротку павзу — рівно настільки довгу, щоб кожне слово встигло осісти в її свідомості. Герміона відчула, як напруга стискає грудну клітку ще сильніше. Папка здавалося заповнила собою весь простір на столі, а стіни кабінету різко стали тіснішими.
— Відтепер я відповідатиму за кожну краплю алкоголю, що проллється в цих стінах. За кожну пляшку вина… кожну склянку віскі, — останнє слово він вимовив особливо повільно.
Він дивився прямо їй у вічі, невідривно. В них жеврів дивний вогонь самовпевненого задоволення, ніби він щойно виграв у грі, правила якої знали не всі. Здавалося, він прийняв якийсь уявний виклик, котрий йому щойно кинула Герміона та отримав доступ до чогось забороненого, що міг отримати тільки він один.
Наче підійшов ближче, ніж мав право.
І він це знав.
І йому це… Неймовірно подобалося.