Була майже звичайна субота — така, як сотні інших у Лондоні. Небо з самого ранку затягнуло низькими, свинцевими хмарами, і дощ лив, не перестаючи, майже цілий день. Повітря пахло мокрим асфальтом, старим листям і легким присмаком диму від камінів, бо осінь входила у свої права впевнено, майже урочисто.
Вечір повільно спускався на невеличке містечко на півночі Ґринвічу, загортаючи його в м’яку темряву й гулкі звуки дощу. Літня жінка вигулювала своїх песиків, парочка підлітків ніжилася теплом один одного під парасолею, а десь неподалік молода мати намагалася не відставати від свого сина в яскравому жовтому дощовику. Хлопчик сміявся, женучи паперовий кораблик калюжею, яка розтяглася вздовж узбіччя.
І все це відбувалося всього на одній маґлівській вулиці. На тій самій, де стояв старий паб із облущеною вивіскою Відбійний гном. В середині стояло задушливе повітря, змішане з густим сигаретним димом, запахом пива та дешевих парфумів.
Саме тут, у цьому пабі, сиділа Герміона Ґрейнджер — нинішня Міністерка Магії, одна з найвідоміших чарівниць свого часу, спостерігаючи за життям інших людей, за їхньою безтурботністю.
— Мері! — гукнув її з-за барної стійки молодий бармен Чарльз. — Ти ж з нами?
— Звісно, — відповіда Герміона, хильнувши залишки хересу.
Вона піднялася з-за свого столика та трохи хиткими, але впевненими кроками направилася до барної стійки. Декілька постійних клієнтів цього пабу підсвиснули їй, на що вона зробила елегантний, майже театральний, в міру її вузької спідниці та високих підборів, реверанс. Це викликало нову хвилю свистів і сміху.
Її ноги гуділи від втоми після довгого робочого дня, спина напружено тримала поставу, а обличчя зберігало ту посмішку, якої вона навчилася за роки публічної роботи
— Оце вона? — промовив один з бугаїв, що сидів на барному стільці по центру.
— Ей, красуне, — підморгнув інший, розвертаючись до неї, — ти впевнена, що зможеш? — та похмільно підморгнув.
Герміона лише посміхнулася та всілася зліва, спостерігаючи за своїми трьома суперниками, що дивилися глузливо на неї.
Вона героїня війни. Вона знищувала горокракси та боролася за Гоґвортс. Що для неї ті дві пінти пива? Так, дитяча забавка.
Бармен виставив перед кожним учасником по дві великі склянки пінного. Поруч з Герміоною вони виглядали карикатурно великими, що змусило супротивників дивитися на неї з певним скепсисом. Але вона змусить їх вдаватися цим пивом і ні в якому разі не віддасть їм свій приз.
Чарльз, уже звичним рухом, підняв ліву руку з секундоміром і голосно оголосив:
— Шановні леді та джентельмени! Вітаю вас на черговому змаганні Найшвидша пінта у Відбійному гномі!
Натовп, який щойно дивився футбол на телевізорах, одразу пожвавішав. Оплески та підсвистування посилилися, коли бармен продовжив:
— Чи поб’ють сьогоднішні конкурсанти рекорд нашої неперевершеної Кривавої Мері, — продовжив Чарльз, театрально розводячи руками, — що вже сімнадцять разів поспіль не мала рівних?
Він розвернувся й урочисто вказав на Герміону. Паб вибухнув оплесками й вигуками. Хтось уже почав скандувати її “ім’я”.
— Сьогодні ми це й дізнаємося! — підняв голос бармен. — Готові?
Всі троє чоловіків кивнули. Герміона лише глибоко вдихнула.
— Три! — пролунало. — Два! … Один!
Чарльз махнув рукою, запускаючи секундомір.
Герміона одразу схопила склянку. Скло було холодне й трохи вологе. Вона видихнула й почала пити — швидко, рівномірно, не роблячи пауз. Пиво було гірке, насичене, майже крижане, але вона не зупинялася. Її горло пекло, очі сльозилися, та вона тримала ритм, наче у цьому змаганні вирішувалася честь її імені.
Коли вона поставила першу пінту, її суперники тільки-но дійшли до половини. Вона взяла другу — й повторила все з тією ж самою рішучістю. І це зовсім не виглядало елегантно, на відміну від її зовнішнього вигляду. Десь позаду хтось завів знайомий крик:
— Мері! Мері! Ме-рі!
Голос переріс у гучний ритмічний гомін.
Коли друга склянка з глухим стуком торкнулася барної стійки, бармен вигукнув:
— Стоп!
Секундомір клацнув, і Чарльз усміхнувся від вуха до вуха.
— Новий рекорд! П'ятнадцять секунд! Вісімнадцята перемога нашої Кривавої Мері!
Паб вибухнув оваціями. Люди піднімали келихи, свистіли, аплодували. Герміона щиро засміялася та відчула, що зараз її щоки починають грітися та червоніти.
— І ось наш незмінний приз, — промовив знову бармен дістаючи з полиці позаду кружку з їх фірмовим маркуванням — сп'янілий гном, що з посмішкою тримає дерев'яний кухоль пива.
Герміона взяла його з широкою посмішкою, такою ж самою, як і у того гнома та запхнула, навіть не думаючи, до карману чорного пальто.
Відчуття перемоги було легким, майже дитячим. Вона повернулася до своїх суперників, підморгнула їм і, вже ледве відчуваючи втому в ногах, піднялася. Та щойно зробила крок, зрозуміла, що алкоголь ударив у голову сильніше, ніж вона думала.
Вона подякувала бармену й, хитаючись, попрямувала до свого столика, щоб забрати сумочку. На сьогодні з неї справді було досить.
Але дорогою її погляд раптом зустрівся з іншими очима — знайомими до болю, холодними й уважними. Вона спіткнулася об свою ж ногу, розуміючи, хто саме підловив її на найбільшому секреті.
— Мініст… — почав Мелфой, підводячись із місця.
Хвиля тривоги миттєво прокотилася тілом.
— Мері, — перебила вона його, підставляючи пальці до його губ. — Мене звати Мері, — шепотіла йому.
Їй здавалося, що вона сказала це тихо, але слова, можливо, прозвучали голосніше, ніж хотіла.
— Це ти Мері? — запитав здивовано він та, відірвавшись від своєї склянки віскі, округлив очі. — Що ти тут робиш?
— Проводжу, — та гикнула від кількості випитого пива, — свій вільний час.
Вона різко повернулася на підборах та підійшла до свого столика. Швидко підняла сумочку та, ледь закинувши її на плече, попрямувала до виходу. Вона і так вже вся червона від випитого, здавалося стала ще багрянішою від того, що її спіймали на “гарячому”. Потрібно було тікати.
Коли двері за нею зачинилися, вона зупинилася під навісом. Дощ усе ще лив. У сумці лежала паличка, у кишені — призова кружка, але вона ще не встигла зрозуміти, що робити далі, як позаду знову різко грюкнули двері. Звук луною прокотився тихою вулицею, і Герміона відчула, як її серце стислося. У грудях все перевернулось.
Тільки не це.
Вона тихо, але дуже щиро, вилаялася, проклинаючи всіх святих, яких могла пригадати. Вона вже знала — Мелфой вийшов за нею.
— Ґрейнджер? — долинув знайомий, трохи хрипкий голос зовсім поруч.
Вона різко обернулася. Драко стояв за кілька кроків, тримаючи руки в кишенях свого довгого пальто. Його постать вирізнялася на тлі всього тутешнього — висока, стримана. Він не рухався, лише дивився на неї уважно, майже допитливо.
У світлі ліхтаря, що хитався від поривів вітру, вона зрозуміла, що бачила його вперше за останні п’ять років. Розгледіла, наскільки він змінився. Та юна різкість, що колись ховалася в його обличчі, зникла, поступившись місцем чітким, дорослим лініям. Підліткова припухлість щік давно щезла, залишивши виразні вилиці. Очі, які колись палали злістю, тепер здавалися спокійними, але все ще мали свою холодність. У них читалося щось схоже на втому, на обережність і, можливо, трохи цікавості.
Він виглядав бездоганно. Як і належить спадкоємцю стародавнього, хоч і зганьбленого роду. Пальто, відпрасовані сорочка та штани, і жодного недоліку, навіть попри дощ, що безжально бив по всьому навколо.
— Мелфой, — буркнула вона. — Стежиш за мною? Плануєш шантаж? Збираєшся розповісти Віщуну, що міністерка магії воліє проводити вечори в брудних маґлівських барах?
Він ледь скривив губи, не те посміхнувся, не те зморщився, повільно окинувши її поглядом із ніг до голови.
— Ідея непогана. Але ні. Я... просто був у цьому місці. Але тут не повинна бути ти, — останнє сказав жорсткіше.
— А хто, скажи мені, визначає, де я повинна бути? — кинула вона, відчуваючи, як алкоголь додає їй хоробрості. — Рада Чарівників? Мій секретар? Чи, може, ти особисто? — вона вже ледь не закіпала від цього “повинна”.
— Ти — Міністерка Магії, — сказав він просто, немов це пояснювало все.
— А сьогодні ввечері я просто жінка, яка випила забагато і виграла дурну кружку, — огризнулася вона, показуючи на свій трофей в кишені.
Він мовчки дивився на неї, і в його погляді було щось незрозуміле. Не зневага, а щось на кшталт цікавості.
— Ти ж не збиралася являтися в такому стані, правда? — нарешті запитав він, роблячи до неї один обережний крок. — У тебе явно занадто багато алкоголю в крові. Тобі потрібне зілля від похмілля, не менше двох.
— Я в порядку, — буркнула вона, і відступила назад, але її каблук ковзнув по мокрому каменю бордюру.
Вона похитнулася.
Мелфой встиг підхопити її під лікоть. Його рука виявилася напрочуд міцною й теплою, і від цього дотику її серце зробило короткий, зовсім нераціональний стрибок.
— Брехня, — сказав він сухо. — Ти ледве стоїш на ногах. Де ти живеш?
Герміона подивилася на нього пильно. На його бліде обличчя, на сріблясті очі, в яких замість звичної пихи тепер читалася втомлена терпимість. І щось інше. Може, співчуття. Може, просто байдужа ввічливість.
А може, то все їй здавалося від кількості випитого алкоголю, від холоду, від самотності, яка несподівано нахлинула.
— Запропонуй мені ще випити, — сказала вона, не впізнаючи власного голосу.
Він підняв брови, злегка здивований, але не насмішкуватий.
— Я щойно сказав, що тобі треба протверезіти.
— У мене вдома є віскі, — промовила вона після короткої павзи. — Справжнє. Краще за те, що тут подають, — вона кивнула в бік бару.
Герміона завжди знала, що здатна на всілякі дурниці під дією алкоголю, але перевершила навіть свої власні очікування. Вона усвідомлювала, що каже дивні речі, але вже не могла зупинитися. Алкоголь розпускав язик, а всередині щось шепотіло, мовляв, нема чого втрачати. Усе в ній — міністерка, героїня, стримана леді — протестувало, але в ту мить їй здавалося, що це найлюдяніше рішення з усіх можливих.
Мелфой мовчав кілька секунд, і Герміона вже майже сподівалася, що він відмовиться, що посміхнеться своїм звичним, зневажливим тоном і піде. Але він лише кивнув.
Вона прошепотіла адресу свого маґлівського помешкання. Ще одна таємниця, про яку не знали навіть Гаррі з Роном.
Відчуття стискання, різкий рух повітря і світ навколо обірвався. Лише мить — вони вже стояли посеред її невеликої вітальні.
Повітря тут пахло кавою і трохи книжковим пилом. Десь у кутку тихо цокав годинник.
Герміона ввімкнула напольну лампу, і тепле світло одразу залило її невелику, але затишну квартиру. Приміщення складалося з однієї кімнати, яку вона називала своїм житлом. Це було місце, де вона спала, читала, вечеряла й іноді плакала. Книжки, як завжди, лежали купами на підлозі — вона давно перестала соромитися цього безладу. На журнальному столику стояло кілька порожніх чашок з-під кави, поруч — недочитаний звіт з відділу магічного правопорядку.
Вона зняла пальто, кинула його на спинку крісла і, не озираючись на гостя, попрямувала на кухню. В голові трохи гуло від алкоголю, від раптової появи Мелфоя, від усвідомлення, що вона щойно привела його сюди. На автоматі відкрила кран, притримуючись за нього, бо було важкувато тримати себе вертикально, та налила собі склянку холодної води, зробила кілька великих ковтків і спробувала впорядкувати думки.
Та коли вона повернулася до вітальні, то завмерла на порозі. Мелфой стояв біля декоративного каміну, витягнувши руки з кишень і схиливши голову трохи набік, немов вивчав якийсь музейний експонат. Його погляд був зосереджений на полиці над цим же каміном, де рівним рядом стояли сімнадцять однакових керамічних кружок із зображенням гнома, який тримав кухоль пива.
— Що… Це? — запитав він, наче не міг підібрати правильних слів.
Герміона відчула, як у неї загорілися щоки. Вона мимоволі затулила обличчя рукою, але швидко опустила її, усвідомивши, що цим тільки підкреслює свою збентеженість.
— Це… Мої трофеї, — сказала вона, відчувши себе знову школяркою, що отримала 10 балів для Ґрифіндору.
— Трофеї? — запитав він, і в голосі його прозвучала щира розгубленість.
— Це допомагає зняти стрес, — пояснила Герміона, маючи на увазі взагалі все, діставши з кишені ще одну, таку ж саму, і обережно поставила її до решти, вирівнявши ручку, щоб усі дивилися в один бік.
Мелфой підійшов ближче до цієї полиці та взяв одну з іншого боку, навіть не питаючи дозволу. Дешева кераміка, з якої кружка була виготовлена, виглядала особливо жалюгідно в його довгих, акуратних пальцях.
— Ти — Міністерка Магії, — почав знову він, розглядаючи ближче гнома. — Найрозумніша відьма свого покоління. Героїня війни, — звів брови до купи, наче намагався осягнути неосяжне.
Але Герміона трохи підвисла на цих словах. Що от щойно вилетіли з його рота. Це відчувалось, як якесь дивне відкриття, котре збентежило її більше ніж потрібно.
— Прокрадаєшся до маґлівського пабу, — продовжував він, — щоб позмагатися зі звичайними робітниками на швидкість у випиванні пива, щоб отримати… Це? — його голос був наповнений не підробленого здивування.
— А ти що там робив, Мелфою? — перевела вона швидко тему. — Це не зовсім твої заклади.
Він поставив чашку назад на полицю, повертаючи ручку праворуч, як і всі інші, та засунув руки знову в кармани пальто.
— По бізнесу, — відповів спокійно. — Імпорт елітних маґлівських алкогольних напоїв для чарівних закладів. Тих, що орієнтовані на… Витончений смак, — додав із легкою посмішкою. — Мені порадили Відбійного гнома. Я вирішив спробувати їхній асортимент. Як виявилося марно. Їх пійло — чиста отрута.
Герміона раптом несвідомо засміялася. Це було так несподівано. Так абсурдно.
— То ти тепер ділова ковбаса серед маґлів? — запитала вона, витираючи очі.
— Ковбаса? — перепитав він, скривившись, наче почув лайку. — Підприємець, — уточнив після паузи. — Після війни сімейний фонд Мелфоїв було заморожено. Довелося починати з нуля. І, на диво, це виявилося… Цікаво.
Він говорив це трохи тихим та вибачливим тоном, але вона побачила іскру захоплення в його очах. Драко Мелфой — торговець маґлівського алкоголю. Світ, здавалось, остаточно перевернувся.
— Гадаю, тобі теж не завадить трохи випивки, — сказала вона, відчуваючи, як атмосфера поступово розряджається.
Герміона підійшла до невеликої шафи біля стіни, відчинила дверцята з цілком пристойним баром. Око впало на пляшку старого віскі, яку вона берегла для особливих випадків. Схоже, сьогодні був саме такий.
Вона поклала по декілька кубиків льоду в склянки і плеснула янтарну рідину. Потім простягнула одну склянку Мелфоєві. Він прийняв її без жодного вагання.
— Обан. Чотирнадцять років, — він не питає, просто констатує факт.
Вони випили мовчки. Напруга поступово розсіювалася, замінюючись дивною, спільною інтимністю, освітленою все ще тільки однією напольною лампою.
— Чому? — раптом тихо запитав він. — Чому ти це робиш? Ризикуєш репутацією, безпекою... Для цих дурних кружок?
Герміона зітхнула. Раптом стояти стало ще важче. Вона вже звичним жестом жбурнула туфлі до вхідних дверей, що змусило Мелфоя трохи підняти брови в здивуванні, але все ж, Герміона побачила ледь видиму усмішку, котру він заховав за склянкою. І сіла в крісло, вказуючи йому на протилежне.
— Тому що там я не Міністерка. Я не Герміона Ґрейнджер. Я просто одна з натовпу, — вона важко видихнуда, не розуміючи навіщо йому ці всі подробиці.
Їй хотілося вже давно комусь сказати ці декілька слів, щоб хтось міг її зрозуміти. Але вона точно не очікувала, що промовить їх шкільному ворогу, котрий дивився зараз таким поглядом, наче бачив її вперше в житті.
— Ніхто не дивиться на мене з награною повагою чи страхом. Ніхто не боїться сказати щось не так. Ніхто не чекає, що я врятую світ. Вони просто бачать жінку, яка може швидко випити пиво. І це... — вона зробила ковток віскі, відчула, як воно м’яко обпікає горло. — Це неймовірно звільняє.
Він слухав уважно, не перебиваючи, лише зрідка кивав.
— А Візлі, Поттер? — нарешті запитав. — Вони в курсі твоїх... Пригод?
Обличчя Герміони відразу змінилося. М’якість щезла, поступившись чітким контролем.
— Вони думають, що я відвідую щомісячні закриті зустрічі з радниками з безпеки, — вона криво всміхнулася. — І знаєш, певно, краще так. Вони б не зрозуміли. Вони вважали б це негідним місцем для такої, як я.
— Для якої це? — з легкою іронією в голосі запитав Мелфой.
Вона очікувала, що він продовжить говорити, сам відповість на питання, бо безперечно знав, якою вона є ще зі шкільних років. Але він мовчав, чекаючи чесної відповіді та дивлячись на неї з такою цікавістю, з котрою лепрекони дивляться на горщик з золотом.
Герміона тільки посміхнулася краєчком губ.
— Ти завжди був зарозумілим. Але, схоже, реальне життя тебе трохи підкоригувало.
Він відкинувся на спинку крісла, його губи смикнулися у слабкій усмішці.
— Можливо, — погодився він. — А можливо, я просто нарешті почав бачити світ трішки іншим.
Розмова потекла сама собою. Неспішна, тепла, майже затишна. Вони говорили про майже все, чого не мали сміливості сказати іншим: про війну, про спроби почати спочатку, про самотність, що приходить після слави. Мелфой розповів, як носити прізвище, яке для всіх — тавро. Як важко було довести, що він здатен на щось більше, ніж просто бути “сином Мелфоя”. Герміона, у свою чергу, говорила про тягар влади, про те, як із кожним роком між нею та людьми зростала невидима стіна, і навіть Гаррі з Роном залишались десь по той бік, за титулами, протоколами і звичними фразами. Про те, що іноді вона просто хоче забути, ким є.
Алкоголь зняв рештки формальності, і між ними виникла тиха близькість. Людська.
— Знаєш, — сказала вона, коли світанок уже зазирав крізь штори у вікна, — коли мені було одинадцять, я мріяла бути як усі звичайні діти. Потім потрапила в Гоґвортс і зрозуміла, що навіть там я дивна в і так дивному світі. Зараз я міністерка, і знову — не така, як усі. Але в Відбійному Гномі... я просто людина. З дурною дешевою кружкою, — вона посміхнулася майже ніжно, ніби сама до себе.
Він сидів, допиваючи чергову порцію віскі, дивився на неї, і в його сірих очах було щось нове. Не зневага, не цікавість, а щось на кшталт розуміння.
— Мені пора, — тихо сказав він ледь сп'янілим голосом, різко підводячись. — Завтра... Сьогодні в мене рання зустріч.
Вона мовчки провела його до дверей. Він зупинився на порозі.
— Дякую за... Віскі, Ґрейнджер.
Вона нічого не відповіла, лише спостерігала, як він виходить у темний під’їзд. Але вже на першій сходинці він раптом зупинився і сказав:
— Наступного разу, — озвався він, обертаючись до неї, — коли ти вирішиш піти за своїм черговим... Трофеєм, — він кивнув у бік квартири, натякаючи на полицю. — Дай мені знати. Хто зна, можливо, я зможу знайти тобі гідного конкурента.
В ньому на мить блиснула знайома стара пиха, але тепер вона здавалася безневинною, майже жартівливою.
Він пішов, і двері тихо зачинилися за ним.
Герміона стояла посеред вітальні, дивлячись на вісімнадцять дурних кружок з гномами. Вони раптом здавалися їй не символом втечі, а чимось іншим. Можливо, нагадуванням про те, що навіть у найнесподіваніших місцях можна знайти щось більше, ніж просто кружку.