Коли четверо людей із коридору нарешті рушили далі, Мелфой відійшов від дверей, забираючи Видовжені Вуха, і глибоко задумався. Він схрестив ноги та сів на сусідньому столі, поставивши котушку біля себе. Герміона послідкувала за хлопцем через усю кімнату, її мозок щось активно обробляв.
Вона розтулила рота, щоб заговорити, але Мелфой підняв руку, змусивши її замовкнути.
— Ґрейнджер, помовч, — різко сказав він, — будь ласка. Через тебе у мене почнеться мігрень, — він сперся ліктями на коліна та помасажував скроні кінчиками пальців.
Герміона роздратовано пирхнула і сіла на сусідню парту, зсуваючи ноги з краю.
За кілька хвилин Мелфой, насупившись, підняв очі.
— Сподіваюся, ти розумієш, що все це — твоя провина, — сказав він, хоча в його інтонації не було жодної злоби. Вона зиркнула на нього у відповідь. — Так, для довідки. Але поки що я спробую відкласти своє роздратування на тебе, щоб ми могли вирішити, що робити.
Він знову замовк, оглядаючи кімнату, і Герміона зробила те саме, знаючи, що краще не починати сперечатися. Хай там як, вони разом потрапили у скруту, і це не віщувало нічого хорошого для них обох. Хоча планування кімнати було ідентичним, столи та стільці були дещо іншими, завіси на стінах незнайомими, а полиці — завантажені згорнутими сувоями, а не книгами.
— Ось, що ми знаємо, — знову почав Мелфой, — ми пройшли крізь тінистий коридор, якого жоден із нас раніше не бачив, і відчинили дивні двері, не оглянувши їх як слід, наче два впертих ґрифіндорця.
Герміона знов розтулила рота, щоб відповісти, але він продовжив, перебивши її.
— Схоже, це був якийсь зсув у часі, проте ми не знаємо, наскільки великий і в якому періоді історії ми зараз, — він знову потер скроні, і Герміона виявила, що їй до вподоби цей логічний слизеринський бік Мелфоя. — Там, де в нас була ніч, тепер день. Було п’ятнадцяте січня, а тепер може бути кінець серпня або перше вересня, ми цього теж не знаємо. Крім того, — він глянув на Герміону, зустрівшись з нею очима, — можливо, ми зараз навіть не в 1999 році. Якщо ті люди були засновниками, це означає, що ми перенеслися на тисячу років у минуле?
— Гоґвортс було засновано у 993 році, — боязко повідомила Герміона.
— Блять, — вилаявся Мелфой, проводячи пальцями по волоссю. — Нам потрібно з’ясувати, чи зсув у часі дійсно відбувся, і якщо так, то в якому році ми опинилися. Тоді ми маємо згадати, що і як ми робили перед тим, як опинилися тут, та визначити найкращий спосіб повернення.
— Я думаю, ми маємо трохи роздивитися людей, аби зрозуміти, в який період потрапили,— заявила Герміона. Вона відчула, як тепло від його слів просочується в її тіло, її серце закалатало в грудях, а щоки налились рум’янцем. Як вони зможуть повернутися? Але, як і Драко, Герміона змусила себе тримати голову рівно та зберігати спокій; хвилювання не принесе їм користі.
— Слушна ідея, — сказав він, оглядаючи кімнату. — Але це може вказувати на стрибок в минуле як на десять, так і на сто років. Наскільки ми знаємо, міг бути й інший професор, на ім'я Сал.
— Як би мені хотілося мати з собою примірник «Гоґвортс: Історія», — сумно сказала Герміона. Мелфой кинув на неї недовірливий погляд і пирхнув.
— Так, Ґрейнджер, Мерліне, як ти взагалі могла не взяти з собою всю свою книжкову сумку на нічний обхід, — сказав він, хитаючи головою. Тоді він знову подивився на неї. — Що ми ще вчора вилучили у тих п’ятирічок? Є щось корисне?
Вона полізла до внутрішньої кишені мантії й дістала її вміст.
— Кілька пампушечок-зносаюшечок, какобомби та ікластий фрізбі, — відповіла вона.
— Нічого корисного, — роздратовано відповів Мелфой. — Нумо роздивимось, що ми тут маємо, можливо, знайдемо якийсь натяк на те, який зараз рік? Тож, я думаю, нашим найочевиднішим кроком буде спроба знову знайти двері. Можливо вони зможуть просто відправити нас назад тим же шляхом.
— Тоді навіщо нам знати рік? — спитала Герміона, підводячись і підходячи до професорського столу.
— Нам і не треба, — відповів він, підіймаючи брову, — але мені цікаво.
Герміона знизала плечима; вона могла визнати, що їй також дуже кортіло дізнатися, де вони зрештою опинилися. Ліниво промайнула думка, що Мелфой достатньо розумний, аби розділити її інтерес щодо ситуації; якби це сталося з Гаррі та Роном, вони б, либонь, не переймались. Драко почав передивлятися зв’язані сувої на полиці, а Герміона взяла стос листів.
— Тут є кілька текстів — рукописних і переплетених. Вони навіть читаються по-стародавньому, — сказав Мелфой із ноткою зачарування. Він провів пальцями по білявому волоссю.
— Мова, якою вони написані, також здається дуже старою,— сказала Герміона, переглядаючи їх, — але на них немає жодної дати.
Дівчина швидко переглянула наступний лист, відчуваючи, як нервовий клубок підіймається в її горлі.
— Тут йдеться про Гельґу та Ґодрика, — сказала Герміона. Мелфой подивився на неї й стиснув губи.
— Дай мені прочитати, — сказав він, простягаючи руку. Його очі розширилися, коли він переглядав лист, а плечі опустилися, і він видихнув. — Ґрейнджер, тут, унизу.
Герміона взяла лист із його рук та примружилася, щоб прочитати маленький орнаментований текст. Там говорилося: «Я прибуду до Гоґвортсу в останній день серпня 999 року.»
— Це лайново, — прошепотіла Герміона, лаючись, попри звичайну схильність утримуватись від таких слів. — Ми повернулися на тисячоліття назад, Мелфою.
— Це бісів пиздець, — сказав він, а потім зробив павзу. Хлопець видавався наляканим. Його очі на мить зустрілися з її поглядом. — Ми маємо хоча б зустрітися з ними.
— Ми не можемо, — миттєво сказала Герміона. — Ігри з часом надзвичайно небезпечні. Нам пощастило, що нас досі ніхто не бачив. Я майже навчилася на гіркому досвіді на третьому курсі — і це було переміщення лише на кілька годин у минуле. Я не можу уявити, які наслідки чекатимуть нас у майбутньому, коли зараз ми за тисячоліття від нашого часу.
— Добре, — сказав Мелфой, піднявши брову, але утримавшись від запитань. — Тоді нам варто повернутися у двір і подивитися, чи зможемо ми знову знайти той прохід.
— Чомусь я не думаю, що це буде так просто, — скривилася Герміона, — але можемо спробувати.
Мелфой визирнув крізь щілину у дверях, тягнучись до кишені за чарівною паличкою. Він здивовано зробив крок назад, стискаючи в долоні чарівну паличку та маленький шматок пергаменту.
«Ласкаво просимо, мандрівнику, — прочитав він, широко розплющивши очі, — майте на увазі, що ваш досвід використання часового порталу буде цілком реальним, але ваше існування у цьому часі не призведе до виникнення невиправданих обставин у тому часі, звідки ви прибули. Насолоджуйтеся своїми подорожами. Р.Р.»
— Р. Р. — Ровіна Рейвенклов, — видихнула Герміона з прискореним серцебиттям. — Це був портал! Як, у біса, ми могли випадково натрапили на портал часу?
— З жахливою вдачею, — сказав Мелфой, нахмурившись. — Ну, це розв'язує нашу проблему створення часових дір. Але постає питання: коли саме вона створила цей портал? Бо якщо це було не до 999 року, ми не зможемо знайти його, аби повернутися. Я впевнений, що цей прохід не завжди був тут, інакше студенти частіше б натрапляли на нього.
— Я такої ж думки. Рейвенклов розробила план поверхів Гоґвортсу ще до відкриття замку, включаючи всі відомі нам еклектичні елементи, як-от рухомі сходи, — сказала Герміона, намагаючись пригадати деталі. — Тож, портал також міг бути побудований у той час.
— Піду перевірю, — сказав він. Наполегливість у його голосі зросла, коли він поклав аркуш пергаменту в кишеню й ще раз визирнув у коридор. Мелфой прослизнув у відчинені двері, і Герміона пішла слідом, прикусивши губу.
Вони дійшли до того місця, де знайшли портал, але побачили лише глуху стіну. Кожен з них намагався використовувати заклинання – розблокування, розкриття, відкриття — але даремно.
— Мелфою, — прошепотіла Герміона, і він глянув на неї роздратованим і збентеженим поглядом. — Це було так, як ніби прохід і портал відкрилися саме нам, не думаєш?
— Не знаю, Ґрейнджер, — сказав він, його голос звучав дуже втомлено. — Чому це взагалі сталося?
— Я не впевнена, — зізналася вона, знову хвилюючись, — але це просто… не схоже на нещасний випадок. Якби ми просто натрапили на нього. Скоріше, нас перемістили сюди не просто так.
— Ну, я не можу придумати жодної клятої причини, чому ми з тобою повинні були гайнути в часі на тисячу років назад, — різко сказав він, і Герміона навіть не змогла придумати відповіді, бо в неї теж не було жодних ідей.
Вона відкинулася на стіну, намагаючись побороти приплив тривоги, що знову наближалася до неї. Вони ж не могли тут застрягти — не могли ж?
— Має бути спосіб це з’ясувати, — вона не була впевнена, кому сказала це — собі чи Мелфою. — Може, ми могли б запитати Рейвенклов?
— Якщо вона ще не побудувала його, Ґрейнджер, вона не зможе нам допомогти, — сказав він, зітхнувши. Він подивився на небо. — Здається, зараз середина дня. Якщо це справді перше вересня, то скоро прибудуть нові учні. За часом це буде сьомий рік Гоґвортсу як школи, так?
— Так, — сказала Герміона, намагаючись зрозуміти хід його думок.
— Якщо ми застрягнемо тут, намагаючись це з’ясувати, або, можливо, якщо портал перемістився чи сховався, якщо його вже побудували… — він зупинився на цій думці. — Я маю на увазі, ми вже студенти, тож…
— Тож, нам варто відвідати свято, — прошепотіла Герміона. — Ми не можемо просто втрутитися й оголосити, що ми з майбутнього. Нам доведеться… я не знаю, підіграти чи щось таке.
— Згоден, — погодився Мелфой. — Тисячу років тому в чарівному світі все було геть інакше; маґли були надзвичайно забобонні щодо нас, вони вірили, що ми існуємо, хоча й відносно добре ховаємося. Усе підозріле могло викликати паніку чи тривогу.
— Зніми краватку, — сказала Герміона, тільки зараз усвідомлюючи, що вони досі одягнені в кольори своїх гуртожитків. — Вони не будуть знати нас, тому нам не буде сенсу поводитися тут так, ніби ми вже студенти. Крім того, краватки ще не винайшли. І я не можу уявити, щоб хоч щось із нашого одягу підійшло б до цієї епохи.
— Ґрейнджер, я ненавиджу ситуацію, в яку ти нас затягнула, — Мелфой зітхнув, розв’язуючи віндзорський вузол на горлі, — а ти — одна з останніх людей на землі, з якими я б вирішив подорожувати на тисячу років назад і проводити свій час, — він згорнув краватку, зменшив її чарівною паличкою й поклав у кишеню. — Але дякую Мерліну, що в тебе хоча б є мозок.
— Прийму це за комплімент, — іронізувала вона, прибираючи власну пом’яту краватку. На її губах грала посмішка. — Точно, Мелфою. Глянь на це з іншого боку — принаймні ти зустрінешся із засновниками.
Провівши решту дня, блукаючи порожніми залами Гоґвортсу, розмірковуючи та сперечаючись, вони піднялися до однієї з найвищих веж, аби дочекатися прибуття інших студентів.
Герміона ахнула та подивилась на Мелфоя, коли помітила перші ознаки руху на обрії. Примружившись, вона зрозуміла, що до замку наближається велика група студентів на мітлах, їхні держаки та особисті речі створювали громіздкий силует.
Інші прибули на тестралах та гіпогрифах, зачарованих екіпажах та навіть верхи на конях, а ще більше — йшли з Гоґсміду пішки, з’явившись у селищі. Мелфой дивився у вікна вежі зі стоїчним виразом обличчя.
— Потяги винайшли лише на початку дев’ятнадцятого століття, — сказала Герміона вголос, собі чи йому, вона не була впевнена, але він однаково подивився на неї. — І враховуючи, що Міжнародний статут про секретність ввели тільки у 1692 році, обмеження на подорожі не були такими суворими.
— Мабуть, ні, — погодився Мелфой, хоча його губи були стиснуті.
Герміона не думала, що коли-небудь проводила стільки часу з Мелфоєм, і точно не за власним бажанням. Хоча вона розуміла, що він докладає чимало зусиль, аби зберегти нейтральні стосунки між ними, у повітрі однаково витала ніяковість й напруга. Вона не могла розібрати його жести та поведінку.
Крім того, Герміона не була впевнена, що вона взагалі щось знає про нього, окрім того, що він іноді був нестерпним фанатичним засранцем. Але між нею та білявим слизеринцем переважало напружене мовчання протягом усього їхнього восьмого року.
Здавалося, Мелфой почав занурюватися глибоко у свої думки, поки вони сиділи й чекали у вежі. Ніби його здатність бути товариським і боротися з їхніми обставинами досягла межі. Їхній мовчазний годинник також нагадав Герміоні, що, коли вони перенеслися у цей час у полудень, у їхньому була північ, і тепер, коли адреналін зійшов нанівець, вона усвідомила, наскільки ж втомилася.
Коли останні студенти опинилися на території Гоґвортсу, Герміона й Мелфой мовчки переглянулися й спустилися з вежі назустріч метушні, яка тільки набирала обертів.
***
Герміона завмерла на порозі Великої Зали, у неї перехопило подих та прискорилося серцебиття, а погляд на чомусь застиг. Мелфой вилаявся, ледь не зіткнувшись зі спиною Герміони, але встиг зупинитися, ступивши поруч із нею, аби пройти. Коли Герміона глянула на нього, його обличчя нічого не показувало, та хлопця видали його широко розплющені очі.
За головним столом пліч-о-пліч сиділи четверо засновників Гоґвортсу, величні й разючі. Для Герміони кожен здавався ще величнішим, ніж попередній. З обох боків від них сиділи інші професори у чорних мантіях.
Гельґа Гафелпаф, у жовто-чорній мантії, з каштановим волоссям, закрученим у хитромудрий бублик, привітно усміхалася зібраним студентам. Блиск в її очах нагадав Герміоні Дамблдора. Біля неї сиділа Ровіна Рейвенклов, її довге чорне волосся було розпущене на плечах, а сама жінка була вбрана у блакитно-бронзову мантію. У тому, як вона дивилася на студентів, було щось суворе, але водночас мудре, хоча її краса була незаперечною. Герміона одразу зрозуміла — Ровіна носить свою знамениту діадему.
Ліворуч від Рейвенклов сиділи Ґодрик Ґрифіндор і Салазар Слизерин у червоно-золотій та зелено-срібній мантіях, сміючись над якимось жартом. Ґрифіндор усміхався, а Слизерин відкинув голову назад і глибоко, беззастережно сміявся. У Ґрифіндора була заразлива усмішка. Коли Герміона дивилася на засновника свого гуртожитку, куточки її губ мимоволі піднялися.
Глянувши на Мелфоя, вона зрозуміла, що він дивиться на Салазара Слизерина з якимось зоряним ідолопоклонством. Перше враження, яке склалося у Герміони щодо її найменш улюбленого засновника, було те, що він досить безтурботний і радісний чоловік. Несподівана думка сколихнула її душу; вона завжди вважала його людиною виключно злісною та неприємною.
Мелфой першим вийшов із трансу, в який вони обидва впали, і Герміона наслідувала його приклад, коли він ковзнув у чергу першокласників, які чекали на сортування. Намагаючись зімітувати його випадкову безтурботність, Герміона оцінила ситуацію.
Вона з потрясінням зрозуміла, що капелюх на голові Ґрифіндора іще не став Сортувальним. Трохи потягнувшись, заробивши несхвальний погляд Мелфоя, Герміона вирішила почекати й подивитися, яку процедуру вони використовують для сортування учнів, коли вервечка почала рухатися. Лише коли вони підійшли ближче, вона змогла краще побачити й почути, як сортують учнів.
На головному столі лежали чотири маленькі герби — по одному для кожного гуртожитку. Шляхом стрімкої серії запитань, деякі з яких мали сенс, тоді як інші були вкрай безглуздими, чотири герби рухалися до студента або від нього. Герміона також підозрювала, що на процес вплинула Виманологія. Згодом один із гербів просувався далі до студента, що й визначало гуртожиток.
Герміона подумки вважала, що це буде досить довга та виснажлива подія, і вирішила, що створення Сортувального капелюха було найкращою ідеєю.
Коли відсортували останнього студента-першокласника, засновники оцінювально поглянули на Герміону та Мелфоя. У залі запала напружена тиша, від якої Герміона захотіла злитися з підлогою.
— Ви не першокласники, — сказав Ґрифіндор, невпевнено зморщивши лоб. — Правда ж?
— Ми семикласники, — Герміона зловила себе на думці, що сказала це, розплющивши очі. — Ми щойно сюди перейшли.
— Нам невідомо про жодного учня, який перейшов з іншої школи, — сказав Слизерин, нахмурившись. Він глянув на інших засновників, і всі похитали головами на знак згоди. — Як ви опинилися тут, у Гоґвортсі?
— Наші вибачення, сер, — сказала Герміона, схиливши голову. — Можливо, наші сови, з листами про прохання перевести нас, заблукали й не долетіли. Ми нещодавно переїхали в цю частину світу.
— На жаль, поширена подія в наші дні, чи не так? — сказала Гафелпаф, киваючи їм. Герміона витріщилася на неї, відчуваючи, як серце стрибає в грудях.
— Нас перевели з Дурмстренґу, — перервав Мелфой. На відчутне хитання головою Герміони виправив, — Бобатон, — вона кинула на нього погляд. — Ільверморні? — спробував він скривившись.
— Наші сім’ї часто переїжджають, через характер їхньої спільної роботи, вони руйнівники проклять, — перебила Герміона, впізнаючи підозрілі погляди звідусіль. — Ми були в кількох академіях; останні два роки ми провели в Кастелобруксо. Але наші родини нещодавно переїхали сюди з Англії, і – слава Гоґвортсу, звичайно, поширилася – тепер ми приїхали сюди.
Мелфой подивився на неї поглядом, який свідчив про те, що він не був вражений її словами, тож Герміона кинула на нього свій виразний погляд.
— Я сама була в Кастелобруксо, — заявила Ровіна Рейвенклов після довгої павзи, яка накрила всю залу. Герміона з полегшенням видихнула. — Як вам вона?
— Акцент на магізоології був неймовірним, — сказала Герміона тихим голосом у широкому просторі залу.
— Так, — додав Мелфой.
— А це те вбрання, яке ви носили в Кастелобруксо? — почав Слизерин, легковажно змахнувши рукою в їх бік.
— Так, — сказав Мелфой, і Герміона кивнула. Дійсно, уніформи студентів були схожі на їхні мантії, але відрізнялися. — Ми не знали, що наша форма тут неприйнятна.
— Добре, — сказала Рейвенклов, зводячи брови. — Думаю, ви маєте пройти сортування.
Герміона помітила, що Мелфой знову дивиться на Салазара Слизерина. Вона розуміла, що він підозрює, ніби його знову відправлять у Слизерин. Герміона глянула на виняткову постать Ґодрика Ґрифіндора й зрозуміла, що налякана. Ровіна Рейвенклов пильно дивилася на неї, а Гельґа Гафелпаф усміхалася їм обом.
Все це здавалося нереалістичним.
Слизерин покликав Мелфоя ступити вперед. Він пішов до столу, і на його губах грала усмішка.
— Ваше ім’я, — сказала Гафелпаф.
— Драко Мелфой, — відповів він, поглянувши на Слизерина; було ясно, що Драко очікував, ніби засновник буде вражений почутим. Але чоловік зсунув брови й продовжував дивитися на нього.
— Статус крові? — запитав Салазар.
— Чистокровний, — відповів Мелфой невпевненим тоном.
— Мені невідоме ваше прізвище, — нахмурився Слизерин. Попри це, Герміона усміхнулася, побачивши обурений вираз Мелфоєвого обличчя. — Як далеко ви можете простежити свій родовід?
— Середина сьомого століття, — відповів він пихатим тоном і додав: — Мій рід має французьке походження, — герби рушили вперед, як один. Слизерин вийшов вперед. Це мало сенс, подумала Герміона, враховуючи, що з усіх них чистота крові найбільше хвилювала саме Салазара.
— Як ви полюбляєте їсти яйця? — запитав Ґрифіндор із цілком серйозним виразом обличчя.
— Я… що? — запитав Драко, кліпаючи. — Мабуть, варені, я гадаю.
— Гадаєш? — запитала Рейвенклов, досі не знайома із цією фразою.
— Варені, — підтвердив Мелфой. Герб Гафелпафу підповз ближче, і Герміона помітила презирство в очах Мелфоя, коли хлопець дивився на нього. Вона підозрювала, що рух гербів свідчить про те, як цей конкретний засновник сприйняв дану відповідь, і просто відповідав їхнім думкам.
— Добре, — сказала Ровіна, — твоя улюблена чарівна істота?
Герміона припустила, що вони продовжували ставити запитання майже десять хвилин, перш ніж засновники сіли на місце, а герби затанцювали туди-сюди на столі. Нарешті, із чутним видихом полегшення Мелфоя, зелено-срібний герб Слизерина впевнено рушив уперед.
Мелфой підійшов до слизеринського столу й сів біля високого темноволосого хлопця, який на вигляд був десь їхнього віку.
— Підійди, будь ласка, — сказала Рейвенклов, дивлячись на Герміону. Зібравшись думками, Герміона виконала прохання. — Твоє ім'я?
— Герміона Ґрейнджер, — відповіла вона, одночасно відчуваючи острах і тривогу. Щось у напружених поглядах чотирьох засновників змусило її нервувати.
— Статус крові? — спитав Ґрифіндор, і хоча Герміона хотіла образитися, здавалося, що це стандартне запитання, яке ставлять кожному студенту.
— Напівкровка, — прошепотіла вона, кидаючи погляд на Мелфоя. Він усміхнувся їй та майже непомітно кивнув. Вона не була цілком впевнена, як до маґлонароджених ставилися у цей час, і також була певна привабливість бути відомою не тільки через її маґлівське походження.
— Яка твоя улюблена пора року? — ввічливо запитав Слизерин, наче він запитував про погоду.
— Гадаю, весна чи початок літа, — так само відповіла Герміона. Вона дивувалася, як це могло визначити її характер, але герби змістилися навіть за відповідь на це.
— Якби на вас напав троль, ви б втекли чи почали битися з ним? — спитав Ґрифіндор, і Герміона витріщилася на нього, намагаючись стримати посмішку при спогадах про власне зіткнення з тролем в першому класі.
— Ну, — почала вона, розмірковуючи над запитанням. — Це залежатиме від багатьох факторів, включаючи розмір троля, місце розташування, або від того, чи була б я одна або з кимось… Був би троль озброєний? Була б я озброєною? Боюся, що у мене просто недостатньо інформації.
Боковим зором вона побачила, як Мелфой закотив очі. Але Рейвенклов дивилася на неї з чимось схожим на потіху.
— Дуже гарна відповідь, — тихо сказала жінка, і синьо-бронзовий герб висунувся уперед, як і зелено-сріблястий, мабуть, через почуття самозбереження. Ґрифіндор, либонь, сподівався, що її відповідь буде сміливішою.
Уперше думка про те, що вона може бути не у гуртожитку Ґрифіндора у цьому конкретному часі та реальності, навсправжки вразила її. Альтернативи змусили її серце підскочити від нервів. Вона ніколи не ототожнювала себе з Гафелпафським гуртожитком, а від думки про Слизерин її нудило. Крім того, вона не думала, що Салазар Слизерин візьме її, напівкровку, якою вона назвалася.
Тому, коли герби припинили свій танець — свого роду змагання — що означало кінець її запитань, серце Герміони завмерло, побачивши синьо-бронзовий герб попереду решти. Герміона подивилася на Ровіну Рейвенклов, яка легко посміхнулася їй, і Герміона сподівалася, що змогла щиро посміхнутися у відповідь. Вона допускала, що в першому класі її також майже розподілили до Рейвенклов. Можливо, це був би цікавий досвід.
Вона підійшла до рейвенкловського столу, який здався чужим і незнайомим, і сіла біля дівчини з довгим темно-каштановим волоссям.
— Привіт, — сказала дівчина, тепло посміхаючись до Герміони.
— Привіт, я Герміона Ґрейнджер, — сказала вона, намагаючись яскраво посміхнутися.
— Я Гелена, — сказала дівчина. — Гелена Рейвенклов.
У Герміони розширилися очі, коли шматочки історії, яку розповідав їй Гаррі, зібралися до купи. Вона перевела погляд через зал на Мелфоя, але він був зайнятий розмовою з темноволосим хлопцем, поруч якого сидів, і вродливою чорнокосою дівчиною.
— Гелена Рейвенклов, — повторила Герміона, і в її пам’яті промайнули спогади про гарну, але нещасливу мару в сірому вбранні, яка жила у Гоґвортсі за багато років. Її голос упав до хриплого шепоту. — Рада з тобою познайомитись.