Авреліан

— Трясця! Це так бісить!

Троє гостей здивовано підняли очі й побачили, що стоять на кухні площі Ґримо. Гаррі зі спогадів сидів посеред столу, а решта — витріщилися на нього в очікуванні. Кімната була переповнена, деякі люди стояли посеред кімнати, не було де яблуку впасти. Троє гостей одразу впізнали багато знайомих облич. Герміона та Драко були там, сиділи поруч. Анжеліна Джонс, Невіл Лонґботом, Дін Томас, Шеймус Фініґан, Чо Чанґ, Лі Джордан, Блез Забіні, кілька професорів Гоґвортсу, а також Флер і всі Візлі. Були й інші знайомі, але вони вже не могли роздивитися всіх, бо їхню увагу привернув розлючений Гаррі.

— Нічого! Жодного сліду! Жодного! Ніяких Темних Міток уже кілька місяців! Ніяких нападів. Ніяких руйнувань.

— Це непогано, друже, — тихо нагадав йому Рон.

— Я знаю, — Гаррі розчаровано зітхнув і провів рукою по волоссю. — Це просто божевілля — не знати, де вони. Вони шматували країну на частини, а потім просто зупинилися. Це неспроста! Вони щось планують. Хотілося б тільки знати, що саме.

— Це тривожить, Гаррі, я знаю, — погодився Кінґслі Шеклболт, нинішній міністр магії. — Але ми шукаємо.

— Знаю, але як ми можемо шукати, коли не знаємо навіть, з чого почати. Та й чутки про їхнє місцеперебування теж вщухають. Їх ніхто не бачив уже чотири місяці, — Гаррі опустив очі й вхопився за край столу.

— Звідси напрошується питання, що я все ще тут роблю? — Драко вигукнув, очевидно розчарований. — Чому я не можу повернутися до Маєтку, якщо від них не було жодних ознак уже кілька місяців? Я вже втомився тут стирчати.

— Я втратив лік часу, — сказав Герміоні-гості Гаррі-гість. — Коли напали на Мелфоя? Коли ми зараз?

— Я не знаю, Гаррі, — відповіла Герміона. — Я поняття не маю, коли на нього напали. Це могли бути тижні, а може й роки між цим і попереднім спогадом. Думаю, можна з упевненістю припустити, що це сталося за кілька місяців після того. Ти згадував, що до затишшя було кілька нападів і руйнувань.

— Ну, бувши мертвим, Мелфою, ти ж не можеш піти до своїх сусідиків, чи не так? — іронізував Рон зі спогадів.

— У мене немає ніяких «сусідиків», Візлі.

— Я розумію, що ти хочеш повернутися додому, Драко, — невимушено звернувся до нього містер Візлі. — Повір мені, я розумію. Моя сім'я теж хоче повернутися додому, але це поки що небезпечно, адже нас переслідують.

— Ми працюємо над цим, — запевнила Герміона, поклавши руку на руку Драко. — Чари Довіри набагато складніші, ніж ми думали. Але ми з Фредом і Джорджем дуже близькі до мети.

— Це правда, — сказав Фред. — Ми просто випробовуємо їх. Хочемо переконатися, що все працює.

— Наскільки ми можемо судити, поки що все працює добре. Ніхто ще не знайшов різдвяне печиво, а воно сховане у всіх на виду, — хитро посміхнувся Джордж.

— Я так і знав, що ти щось з ним зробив! — вигукнув Рон. — Я всюди його шукав і бачив, як ви двоє з ним вешталися.

— Бачиш, Драко, ти й оком не встигнеш змигнути, як опинишся вдома! — посміхнувся Джордж.

Герміона м'яко засміялася, але швидко відкинула жарт убік. Вона стурбовано подивилася на Гаррі й відновила фокус на головній проблемі.
— Повернімося до серйозніших справ... Гаррі, я не думаю, що вони ховалися останні кілька місяців. Я тут покопалася і помітила, що в росії сталося чимало катастроф і вбивств.

— Що? — здивовано перепитав Гаррі. Решта присутніх слухали із захопленою увагою.

— На жодному з цих місць не було Темних Міток, але це однаково нагадує їхній почерк. Там сталося двадцять п'ять вбивств і ще шість — у Фінляндії. Були пожежі та незрозумілі повені. Я намагалася шукати в інших сусідніх країнах, але не бачила нічого незвичайного.

— Вони в росії? — запитав Чарлі, звертаючись до всієї кімнати. — Але що вони там роблять?

— Це нам і доведеться з'ясувати, — відповів Гаррі. — На сьогодні ми закінчили. Я подивлюся, що є у Герміони, але думаю, що нам скоро знадобляться добровольці. Ми зв'яжемося з вами щодо наступної зустрічі.

Усі кивнули, і багато хто рушив до дверей, а інші чекали в черзі до каміна. Гаррі-гість був здивований, побачивши, що всі його слухають. Міністр магії був там разом із кількома дорослими, на яких він поглядав протягом багатьох років, але кожен з них беззаперечно виконував його вказівки. Це змусило його трохи нервувати. Йому було вкрай незручно думати, що на нього покладено таку відповідальність.

— Драко, — тихо спитала Герміона. — Ти завтра знову прийдеш в офіс?

— Якщо Поттеру ще не знадобиться його плащ, — Драко посміхнувся до неї.

Сцена знову змінилася, і трійця рушила за Герміоною. Вона здавалась несамовитою і стурбованою, коли йшла через атріум Міністерства і поспіхом проходила крізь контрольно-пропускний пункт. Вона ахнула, побачивши перед собою знайому голову зі скуйовдженим чорним волоссям.

— Гаррі, — вигукнула, але водночас намагалася не привертати до себе уваги. Вона прискорила крок. — Гаррі! Гаррі! — кликала знову і знову, щораз стаючи трохи голоснішою. Гаррі зупинився і подивився на неї широко розплющеними від здивування очима.

— Герміоно! — вигукнув він, обіймаючи її й міцно стискаючи. — О боги, Герміоно! — він відсторонився і швидко оглянув її, його дихання було прискореним. Посмішка Герміони більше нагадувала гримасу, коли вона намагалася придушити сльози, що ось-ось мали з'явитися в її очах.

Перш ніж вона встигла щось сказати, невидима сила грубо штовхнула її в ліфт. Вона скрикнула, коли вдарилася спиною об задню стінку ліфта, і ахнула, коли срібляста тканина опустилася на підлогу, відкриваючи Драко. Гаррі озирнувся, щоб переконатися, що ніхто цього не бачив, і швидко зачинив двері порожнього ліфта. Трійця гостей увійшла в зачинені двері й розташувалася навколо них. Коли вони підняли очі, Драко цілував Герміону несамовито, сердито. Його кулаки щільно стискали матеріал мантії на її плечах. Вона палко відповідала на пристрасний поцілунок і злякалася, коли він відсторонився. Він процідив крізь зціплені зуби й подивився на неї з застрашливою силою.

— Чорт забирай, Герміоно. Ніколи більше не чини так зі мною! — вигукнув він, знову штовхаючи її до стіни. — Чуєш мене? Ніколи знову!

Герміона роззявила рота, тремтячи, зі сльозами на очах. Вона застигла в страху, але не перед ним, а за нього. Її переповнювали докори сумління і провини, і вона кинулася йому на шию. Він міцно — майже до болю — притиснув її до свого тіла.

— Боги, Ґрейнджер. Ти хоч уявляєш...? — він теж затремтів, несила більше говорити й не бажаючи відпускати її.

— Пробач, — прошепотіла вона йому на вухо. Після ще однієї миті та ще трьох поверхів, оголошених ліфтом, вона обережно відступила, щоб подивитися на нього. Вона засміялася, надто щаслива бачити його, щоб дозволити йому розсердитися на неї. — Отже, я знову Ґрейнджер, так? — легенько запитала вона, простягаючи руку і гладячи його по щоці.

Драко опустив очі, все ще не в змозі посміхнутися, і ніжно взяв її ліву руку у свою. Він провів великим пальцем по антикварній каблучці, яку вона носила. — Я думав, що втратив тебе… — пригнічено зітхнув він. — Ніколи більше.

— Ми тепер одружені… — незручно заявила Герміона-гостя. — Цікаво, як давно це відбулося.

— Ви можете закінчити це в кабінеті, — втрутився Гаррі зі спогаду. — Тобі треба знову одягнути мантію.

Драко кивнув і зробив, як наказано, але в нього все ще був такий пригнічений вигляд, що Герміона відчула важкий біль у глибині душі.

Двері ліфта відчинилися, і Герміона відчула, як її зап'ясток міцно стиснули. Вона подивилася вниз і побачила, що її руку все ще видно, а зап'ястя — ні. Драко відмовлявся її відпускати. Гаррі притримав двері для них обох, і щойно двері кімнати для допитів зачинилися, Гаррі наклав на кімнату чари приватності й почав кричати. Драко відкинув плащ і мовчки спостерігав за ним.

— Де тебе в біса носило? Чотири дні, Герміоно! Фред повернувся в п'ятницю. Чотири дні тебе не було, а ми божеволіли від хвилювання! Якби я не був такий радий тебе бачити, то міг би вбити тебе прямо зараз! — у той час, як гнів Драко розтанув і перетворився на сумне полегшення, радісне полегшення Гаррі перетворилося на несамовиту лють. — Я чекаю, Герміоно!

Герміона була шокована його реакцією, і їй знадобилася мить, щоб зібратися з думками. — Гаррі… — страх, наче свинцем, наповнив її нутрощі. — Ти щойно сказав, що Фред повернувся. А як же Джордж?

Гаррі перевів погляд на стіл, і його кипляча лють зменшилася, кулаки стиснулися по боках. — Джордж мертвий, — твердо сказав він.

— Ні! Ні… — Герміона похитала головою. — Цього не може бути... Я бачила його. Вони... вони втекли. Що сталося?

— Про це я тебе й питаю, — заявив Гаррі. — Фред сказав, що вони побігли, що вони бачили, як ти теж пішла, але потім ти зникла.

— Місія була ще не закінчена, — тихо сказала Герміона. Драко підійшов до неї ззаду і міцно взяв за руку. — Вони почали темний обряд посвяти новеньких. Я бачила, як Фред і Джордж вийшли. Я була з іншого боку і не бачила інших дверей. Я помахала їм рукою і побачила, як вони зникли в лісі. Я наклала на себе Розілюзнювальне закляття і повернулася. Я мусила побачити, що відбувається. Якби я цього не зробила, то все було б даремно.

— Ти повернулася? Сама? — вигукнув Драко, знову дивлячись на неї. — Ти ж сама нагадувала мені знову і знову, що місії не можна виконувати самотужки!

— Я знаю, — винувато сказала вона. Хоча їй було шкода, що вони хвилюються, і вона лицемірила, порушуючи правило, на якому так наполягала, по її очах і позі було видно, що вона не шкодує про вибір, який зробила, залишившись. — Я знаю, що це було нерозумно, але я побачила можливість, за яку мала вхопитися. Нам це було потрібно.

— Продовжуй, — наказав Гаррі. Його голос все ще був твердим і суворим, але надія на інформацію поступово зменшувала його гнів.

— Я думала, що Фред і Джордж у безпеці. Інакше я б не залишилася, — пояснила Герміона. — Я б повернулася раніше, але в підсумку залишилася в будівлі до обіду наступного дня. Я не могла ризикувати бути спійманою тими, хто залишився там. Потім, оскільки близнюки взяли міжнародний ключ, мені довелося спробувати отримати його самій. У мене виникли проблеми з реєстрацією в міністерстві в Словенії, тому я поїхала в Італію.

— Ти все це бачила? — запитав Гаррі. У нього склалося враження, що вона однаково пішла б до кінця.

— Так.

— А він там був?

— Ні, Гаррі. Це не він. Ми весь цей час ганялися не за тією людиною. Це не Волдеморт, це Белатриса. Чутки правдиві. Вона жива. Вона була там.

— Белатриса? — перепитав Гаррі, абсолютно приголомшений.

— Так. Вона керує всім цим. Ось чому ми нічого не могли зрозуміти, чому не було порядку, чому Міністерство не стало мішенню для нападів. Вона не хоче правити, Гаррі… — Герміона подивилася йому в очі. Їй було боляче це говорити. — Вона хоче руйнувати. І нічого більше. Повне знищення.

Герміона з жахом подивилася на Гаррі.

— Але ж Белатриса мертва, — розгублено вигукнув Драко.

— Мабуть, ні, — відповіла Герміона, покусуючи нижню губу.

— Ні. Вона мертва. Я бачив, як її кремували.

— А це означає...

Герміона стурбовано витріщилася на Гаррі:
— Я знаю, що це означає, Гаррі. Це означає, що Волдеморт був не єдиним, хто створив горокракс.

У кімнаті запала тиша. Драко-гість перевів погляд зі спогадів на двох людей, що були разом з ним.

— Що таке горокракс? — несміливо запитав він.

— Зараз не час, — відповів Гаррі, коли світ навколо них знову змінився.

— Гаррі! ГАРРІ! — закричала Герміона, біжучи коридором другого рівня. Позаду неї, здавалося, самі собою бігли черевики, а плащ-невидимка розвівався навколо Драко. — Гаррі! — закричала вона, розчахнувши двері кабінету. — Гаррі, з тобою все гаразд?

— Герміона, що ти тут робиш? — Гаррі схопив її за плечі й оглянув.

— Ти вагітна, — здивовано сказав Гаррі, дивлячись на помітно округлий живіт Герміони.

— Я приїхала, як тільки дізналася, — задихалася Герміона. — З тобою все гаразд? Джіні? Джеймс? Що...?

— З нами все гаразд. З усіма нами. Все гаразд, — серйозно сказав їй Гаррі.

— А де вони? Що сталося? — запитала Герміона.

Гаррі подивився на Драко, який накинув плащ на руку.

— Зараз третя година ночі, — сказав Драко-гість дивлячись на годинник, що стояв на столі біля них.

— Але яке сьогодні число? — запитав Гаррі, шукаючи календар.

— Шістнадцяте лютого 2004 року. — Драко показав на календар на стіні. — Приблизно за три з половиною роки.

— Ми небагато про це чули, — сказав Гаррі Драко зі спогаду. — Тільки те, що на твій дім напали.

Гаррі кивнув.

— Як вони його знайшли? — панічно запитала Герміона.

— Ніяк, — відповів Гаррі. — Чари Довіри діяли, але вони пам'ятали, де він приблизно знаходиться. Вони підпалили всі будинки в радіусі двох кварталів від площі Ґримо. Оскільки ми нещодавно заблокували камін, ми не могли вибратися звідти. Я також не міг зняти чари, боявся, що вогонь перекинеться на наш будинок, якщо я це зроблю. Ми вийшли на ґанок і явилися, але я встиг побачити, що сталося. Вогонь був скрізь. Скрізь...

— Чари стримали вогонь? — запитала Герміона.

— Так, але ми не можемо туди повернутися. Я не почуваюся там у безпеці, — відповів Гаррі.

— Ти можеш зупинитися в Маєтку. Ти ж знаєш, Поттере, — запропонував Мелфой. Вони з Гаррі досі розмовляли досить стримано, і Герміону все ще дивувало, що вони можуть спілкуватися на дружньому і довірливому рівні.

— Так, я знаю. Дякую, Мелфою. Але ми залишимося в Барлозі. Там досі безпечно. Смертежери бували там і раніше, але вони не знають, звідки починати напад, — пояснив Гаррі.

— А Джіні зараз там? — запитала Герміона.

— Так.

— Ти маєш бути з нею, Гаррі, — запропонувала Герміона.

— Я не можу. Я мушу...

— Завжди є робота, Гаррі. Твоя дружина і дитина потребують тебе зараз, — Герміона благала від імені Джіні. — Ніхто не зможе заспокоїти їх так, як ти.

Гаррі кивнув.
— Ти маєш рацію. Я піду.

— Дякую.

Спогад розвіявся, наче дим, а на зміну йому прийшов інший і застиг перед ними.

— Маєток, — промовив Драко, заходячи до вітальні. Він мав такий самий вигляд, як і завжди. Він зупинився, коли побачив Герміону. Вона сиділа на парчевій канапі вікторіанського стилю у фланелевій піжамі зі згортком в руках. Її очі були припухлі, з червоними колами, а на щоках застигли плями від сліз. Вона мала такий вигляд, ніби була на межі чергових ридань, коли притискала згорток ближче.

— Авреліан, — прошепотіла Герміона і зробила кілька кроків ближче. На руках у жінки лежав хлопчик, якому на вигляд було близько шести місяців. — Що сталося? Що ми маємо побачити?

— Вона чекає, — відповів Гаррі. — Сонце починає сходити. Вона когось чекає, — його правда. Як тільки він це сказав, Герміона зрозуміла, що він має рацію. Це був той самий вираз обличчя, який вона бачила на обличчі Молі Візлі щоразу, коли та чекала на повернення додому когось із членів родини.

— Герміоно? — покликав голос з коридору. — Герміоно? Де ти?

— Я тут, Драко, — пискнула Герміона. Її обличчя скривилося, і кілька тихих сліз скотилися по щоках.

— Герміона? — запитав Драко, входячи до кімнати. — Що ти...

— О, Мерліне! — задихалася вона. — З тобою все гаразд?

Драко подивився на себе і зрозумів, що йому, либонь, слід було накласти очищувальне закляття перед тим, як увійти, але він просто не міг дочекатися, щоб побачити її. Герміона дивилася на нього, затуливши рота рукою, а сльози котилися повільно, але невпинно. Його мантія була порвана в кількох місцях, а сам він був весь у пилюці та уламках. На його обличчі було кілька дрібних подряпин, а на потилиці — чимала рана. Кров там була брудною від пилу.

— Що сталося? — занепокоєно запитав Драко, присівши всього на дюйм на диван поруч із нею. — Що ти тут робиш?

— Я перша спитала, — відповіла вона. Вона відняла руку від рота, але, здавалося, не знала, що з нею робити. Виглядала так, ніби хотіла простягнути руку і доторкнутися до нього, але замість цього опустила її, щоб підтримати дитину на руках.

— Зі мною все гаразд, але що сталося?

— Нічого. Просто... в Авреліана був закладений ніс, і він не міг заснути, — пояснила Герміона. Драко подивився вниз на ангельське личко свого мирно сплячого сина і знов повернувся до дружини з тямущим поглядом. — Я теж не могла... — зізналася вона. — Я так хвилювалася. Тебе так довго не було... Скажи мені, Драко.

— Ану, — сказав він, підводячись на ноги. — Дозволь, я віднесу його в ліжко.

— Драко, — благала вона.

— Я зараз повернуся, — запевнив він її, підхопивши хлопчика на руки. Герміона закусила губу і заплющила очі. Він уже йшов коридором, але вона не могла бачити, як він знову йде. Дві хвилини минали повільно, поки Герміона зосередилася на тому, щоб просто дихати. Троє відвідувачів ніяково перезирнулися; кожен з них почувався так, ніби втрутився в горе жінки.

Драко повернувся і розпачливо втупився в дружину, явно не бажаючи говорити, але врешті-решт заговорив.
— Вони прийшли. Як ми й передбачали, — монотонно промовив Драко. Він відвернувся, несила дивитися їй в очі. Коли він дивився на неї, говорити було б надто важко; все це здавалося надто серйозним. — Вони пішли на верхній поверх — з високим рівнем безпеки — як ми й думали. Ми боролися з ними, але їх було значно більше, ніж ми гадали. Ми не були готові. Вони звільнили кількох смертежерів, а решту вбили; вбили всіх інших в'язнів на тому поверсі.

— Твій батько? — запитала вона зі співчуттям.

— Так. Вони вбили його, — без емоцій відповів він. — Ми не були готові...

— Були... були...?

— Це не те що ми собі уявляли. Це було не те що ми планували, — продовжував Драко. — Їх було так багато. Гадаю, п'ятдесят. Може, й більше. Але вони просто… — він зупинився і подивився на неї з болем в очах. — Усе зникло, знищене. Вони не просто вдерлися, вони зруйнували всю будівлю. Вони геть не дбали про інших ув'язнених. Вони знищили Азкабан і все, що в ньому було.

— Ні, — зітхнула вона. — Драко... Ви...?

— Ми не були готові, — повторив він. У його очах знову з'явився відсторонений погляд. На його обличчі застигла болісна гримаса, а на очах виступили сльози.

— Драко? — Герміона заплакала, коли сльози знову потекли по її щоках. Він знав про її запитання й уникав його, і це її лякало. — Хто?

— Ми не були готові… — повторив він знову.

— Драко, хто? — зажадала вона.

— Ми не можемо знайти тіла під завалами, але ми знаємо, хто зник... ми знаємо… — Драко зітхнув. Він мусив це сказати. — Фініґан. Джонс. Чанґ. Гестія Джонс і Персі.

— Ні, — схлипнула Герміона. — Ні...

Драко підійшов до неї й сів на диван. Вона одразу ж повернулася до нього і припала обличчям до його грудей. Він обійняв її й теж заспокоївся, пригорнувшись до неї.

— Ні… — зітхнув Гаррі-гість. Герміона похитала головою і закусила губу. Вона знову і знову нагадувала собі, що вони все змінять; що нічого з того, свідками чого вони були, не станеться.

Троє гостей завмерли, занурившись у свої думки, коли світ знову змінився. Герміона подивилася на чоловіків обабіч себе, готова благати їх про перерву. На це надто важко дивитися. Коли вона знову подивилася вперед, то побачила, що вони все ще в маєтку. Герміона спокійно стояла, поклавши руку на дверну раму, вдивляючись у темну кімнату. Троє відвідувачів зробили крок уперед, щоб побачити, на що вона дивиться.

Герміона-гостя, точно знала, де вона знаходиться, коли побачила зірки, що мерехтіли під стелею. Вона нахилилася вбік і побачила біля дальньої стіни біле ліжечко, в якому мирно спав маленький хлопчик, крихітним животиком догори. Потім вона з цікавістю подивилася на туристичне ліжко, що стояло біля стіни поруч з ліжечком. На кожному кінці лежало по подушці, а під ковдрою — дві грудочки середнього розміру.

— Три? — запитала Герміона.

— Може, Джеймс? — запитав Гаррі, роблячи ще один крок до кімнати.

— А хто ж тоді інший? — запитав Драко. Гаррі вже збирався піти подивитися, коли Герміона зі спогаду відступила і зачинила за собою двері. Гаррі опинився в темряві й був змушений слідувати за групою вниз по коридору.

Герміона зі спогаду безшумно спускалася сходами. Навколо неї було важке повітря, її плечі більше не були розправлені, як колись. Троє відвідувачів також відчували важкість всередині. Вони боялися, куди приведе їх спогад.
Не минуло й хвилини, як вони увійшли до вітальні й здивовано зупинилися. Кімната була переповнена людьми, дехто сидів, але багато хто стояв, занепокоєно дивлячись.

— Нова штаб-квартира? — припустив Гаррі.

— Схоже на те, — відповіла йому Герміона.

Герміона зі спогаду подивилася праворуч від дверей і побачила Джіні. Очі рудої нервово бігали кімнатою, а сама вона притулилася до одвірка. Герміона ніжно поклала руку на плече жінки, і Джіні підстрибнула. Уся кімната дивилася на них.

— Вибачте, — перепросила Герміона ледь чутно. — Вони всі сплять.

Джіні з розумінням кивнула. Гаррі обійняв Джіні за плечі, а Герміона пройшла через усю кімнату до Драко, де сіла на бильце його крісла. У кімнаті було тихо і спокійно, за винятком жінки, яка ходила перед каміном.

— Заспокойся, Молі, — благав Артур дружину. Він притягнув її до себе і ніжно погладив по руці, сподіваючись хоч трохи полегшити її страждання.

— Вони мали повернутися годину тому. Де вони? — жінка затиснула рот і намагалася триматися. Вона дозволила чоловікові обійняти її, щоб заспокоїти.

— Вони прийдуть, — відповів Артур, як для себе, так і для неї.

Лише за кілька секунд вогонь у решітці спалахнув зеленим, і раптом там з'явився чоловік. Він вискочив з каміна, захеканий, задиханий. Побачивши на собі безліч очікувальних очей, він випростався і змахнув попіл зі свого рудого волосся. — Вибачте, я запізнився, — перепросив він.

— Чарлі...? — Молі просто покликала його на ім'я, сподіваючись, що він відповість на питання, яке їй нестерпно хотілося задати.

— Мамо, — німо відповів він, обернувшись і побачивши жінку, що стояла позаду нього біля вогнища. Вона налякала його. Жінка не могла дивитися на нього. Здавалося, вона не могла відірвати погляд від вогню.

— Чарлі, де Фред? — запитав Артур суворим голосом.

Чарлі спантеличено подивився на батька.
— Що? Я думав, що він перегнав мене і вже тут.

Тут Молі схлипнула. Чарлі озирнувся на всіх присутніх у кімнаті, сподіваючись, що серед них є Фред, або принаймні хтось із них може сказати йому, що Фред повернувся.

— Ні. З ним усе гаразд, — нарешті сказав Чарлі. Він випростався і впевнено подивився на матір. — З ним усе гаразд. Я бачив його. Ми бігли, і я не був упевнений, що встигну добігти до ключа. Я сказав йому взяти його. Я бачив, як він ним скористався, — швидко додав він, щоб заспокоїти страхи матері. — Я явився і мусив зробити власний міжнародний ключ. Я присягаюся, що він втік, мамо. З ним усе гаразд.

При цьому він обвів поглядом усіх присутніх у кімнаті. Сказати, що він не хвилювався, означало б збрехати, але він був впевнений у тому, що бачив. Його брат утік.

— Чарлі, чому б тобі не розповісти нам про те, що сталося, поки ми чекаємо на Фреда, — запропонував Білл.

Серце Чарлі раптово закалатало від такої зміни теми, але швидко заспокоїлося. Його доповідь була не тією, якої чекали. Він насупився; впевненість, яку він відчув за мить до цього, вже зникла.

— Вони зруйнували Рейхстаг. Канцлер Меркель і кілька інших членів Бундестагу вбиті. У Німеччині безлад, уся країна — це хаос, — категорично заявив Чарлі. Йому було надто важко говорити, якщо він дозволяв емоціям брати над ним гору.

— Кеті? Забіні? — з острахом запитав Лі Джордан.

Чарлі опустив очі й похитав головою. Усі очікували на таку відповідь, і від того, що вони втратили ще двох членів їхньої групи, стало ще гірше.

— Розкажи нам, що ти знаєш, — у відчаї промовив Гаррі.

— Ну, як нам відомо, Кеті та Блез працювали з німецьким Міністерством магії на прохання Кінґслі. Вони розповіли міністерству про можливість нападу на маґлівський уряд. Міністерство вислухало і вжило заходів безпеки. Але цього виявилося недостатньо. Генрік Шольц, їхній Міністр магії, зв'язався з канцлером маґлів Меркель, і вона погодилася дозволити магічним силам правопорядку допомогти захистити її та парламент. Просто смертежери з'явилися швидше, ніж очікувалося, і... їх було забагато, — він подивився прямо на Гаррі. — Їх було дуже багато. Ми намагалися поговорити з чиновниками міністерства, але вони були вкрай заклопотані. Це божевілля. На щастя, ми змогли зв'язатися з контактною особою, яку нам дала Кеті. Ми змогли знайти їх, смертежерів. Занадто багато, Гаррі. Їх там було понад двісті, і вони продовжують вербувати людей.

— Чорт забирай! — вигукнув раптом Драко зі спогаду і встав з крісла. — Це вже сьомий довбаний світовий лідер, убитий за останні два роки! Вони шматують весь цей довбаний світ на друзки. І Німеччину. Німеччина величезна! Якщо це щось схоже на Іспанію… — Драко обвів поглядом усіх присутніх і зупинився на Гаррі. — Їх більш як двісті — найбільше скупчення, яке ми бачили — але це тільки те, що ми бачили. Хто знає, скільки у них є ще тих, кого ми не бачили? Що ж нам робити? — серйозно запитав він.

Гаррі-гостю було так само незручно, як і Гаррі зі спогаду, якщо не більше, через весь той тиск, який на нього чинився. На нього часто дивилися як на лідера, але він ніколи не почувався лідером. Йому не подобалася думка про те, що так багато людей залежать від його вказівок. Ще болючіше було усвідомлювати, що він, схоже, не справляється з цим завданням. Принаймні, так видавалось Гаррі-гостю.

Камін раптом знову спалахнув і перервав усі думки. З каміна вийшов дуже виснажений, але щасливий Фред Візлі.

— Скучив за мною? — запитав він Чарлі з посмішкою.

— Де ти був, чорт забирай?! — сердито запитав Чарлі, миттєво стираючи посмішку з обличчя Фреда. — Твій летиключ активувався більше ніж годину тому!

Придушені ридання привернули увагу Фреда до жінки на руках його батька. Артур гнівно витріщився на нього. Це був явно не та зустріч, якої він очікував.

— Так, летиключ активувався годину тому, але без мене, — сказав Фред Чарлі, знову кинувши короткий погляд через плече на свою матір.

— Про що ти? Я бачив, як ти зник! — закричав Чарлі.

— Це те, що всі мали побачити, — відповів Фред. Маленька посмішка смикнулася в куточку його рота, всупереч його зусиллю придушити її. — Мені шкода, що я всіх налякав. Справді, — говорячи це, Фред знову подивився на своїх батьків. — Я просто побачив можливість, яку не міг втратити.

— Сподіваюся, це щось хороше, Фреде, бо ти навіть не уявляєш, наскільки я близький до того, щоб тебе проклясти, — серйозно сказав Чарлі. Його пальці смикнулися біля кобури з чарівною паличкою.

Фред більше не міг приховувати свою посмішку.

— Що сталося? — запитав Невіл Лонґботом. Фред не був певен, чи знав Невіл, що його питання врятувало Фреду життя, але однаково був йому вдячний. — Якщо не ти взяв летиключ, то хто?

— І справді, хто? — відповів Фред. Він завжди любив розповідати історії, особливо про свої витівки. — Нам із Чарлі розповіли, куди поділися смертежери після нападу на... Чарлі розповідав вам, що сталося з німецьким парламентом?

— Так, Фреде, — прогарчав Чарлі. — Продовжуй.

— Гаразд, — Фред продовжував незворушно. — Ну, ми одягли наші костюми смертежерів і пішли туди. Тепер вони досить обережні. Вони вміють знаходити шпигунів у їх групі. Тож нас із Чарлі відвели якісь здоровані, наставивши на нас палички. За допомогою невеличкої невербальної магії ми відвернули їх, і кинулися навтьоки. Ми розділилися, коли бігли крізь ліс до нашого летиключа. Я почув, як Чарлі кричить, щоб я скористався ним. Я спіткнувся, мені довелося почати бій і я обеззброїв смертежера, його маска сповзла, і вгадайте, хто це був.

— Не грай у вгадайку, Фреде, — застеріг Білл. — Переходь до справи.

Фред весело пирхнув і продовжив.
— Рабастан Лестранж. Без жартів. Рідний зять старої суки Бели. Як я вже казав, це була можливість, яку я не міг проґавити. Я застосував до цього засранця прокляття Імперіуса, забрав його маску і тепер вже я переслідувати його! — при цьому він розсміявся. Кілька інших людей в кімнаті не могли не посміхнутися, а дехто тихенько хихикнув. — Знаючи, куди прямує летиключ, я примусив його скористатися ним.

— Ти відправив його до кабінету аврорів? — здивовано запитала Герміона.

— Круто придумав, еге ж? — запитав Фред, задоволений собою. — Я впевнений, що аврори були здивовані не менше за нього. Але я гадаю, що вони були на висоті. Він був розгублений, в меншості й без чарівної палички. Думаю, можна з упевненістю сказати, що зараз він під вартою.

— Ого, Фреде… — сказав Рон, щиро вражений.

— Тихіше, Ронні, — Фред посміхнувся. — Вислухаю твою похвалу, коли закінчу свою розповідь.

— Це ще не все, — впевнено заявив Лі. Він здавався дуже зацікавленим, слухаючи розповідь Фреда.

— Я взяв його маску, як я вже казав. Оскільки він був одним із перших смертежерів, його маска є досить унікальною. Ніхто не питав, хто я такий, коли побачив, що я погнався за хлопцем до летиключа, тож я повернувся туди. Більшість натовпу розійшлася, і настав час для внутрішніх дискусій, — деякі люди були схвильованими, а інші — збентеженими чи розгніваними. — Здається, ми мали рацію. Белатриса дійсно не з тих, хто грається з деталями світового планування. Вона доручає іншим розробляти плани, а сама лише керує атаками, якщо вони вже сплановані. Її чисельність постійно зростає, а різні люди з її найближчого оточення схожі на її генералів. Я чув, як вони говорили про план щодо Італії. Думаю, все ще на ранній стадії. Але один хлопак, не знаю хто, привів звідкись із Близького Сходу хлопця. Його просто попросили допомогти спланувати напади в тому напрямку. Вони згадали якесь святе місто чи щось таке.

— О, Мерліне! — Герміона задихалася.

— Не хвилюйся, Міоно, — він посміхнувся. — Той хлопець не зможе їм допомогти. Можу тебе запевнити, — Фред опустив погляд і потер пляму на пальці, а потім підняв очі на обличчя, які вичікувально дивилися на нього. — Я маю на увазі, що він мало що може зробити для них з моєї квартири, чи не так?

— Що?! — закричала Молі.

— Коли він пішов, я пішов за ним. Легка мішень, бо він нічого не очікував. Я зробив міжнародний летиключ, який вирушив прямо до моєї квартири. Він зараз там, чекає на старого Поттера і його банду веселунів, які б забрали його на допит.

— Фред... Я не знаю, чи вдарити тебе, чи обійняти, — серйозно сказав Чарлі. Він все ще видавався дуже засмученим через свого нерозважливого молодшого брата.

— Як щодо того, щоб задовольнитися грубим поплескуванням по спині? — Фред посміхнувся.

Чарлі сильно ляснув його по спині.
— Ти нестерпний ідіот, ти знаєш це? — відповів він ласкаво.

— Знаю, — відповів Фред з легкою посмішкою, але потім його очі й голос на мить стали серйозними. — Мені справді шкода, що я змусив тебе хвилюватися.

— Я знаю. Якщо ти спробуєш зробити щось подібне знову, я накладу на тебе невідворотне прокляття, — пригрозив Чарлі. Фред кивнув.

— Хм... Фред ще божевільніший, ніж я думав, — промовляючи ці слова, Гаррі-гість ледь помітно посміхнувся. Він справді був у захваті від хоробрості та швидкого мислення Фреда, але на душі у нього все ще було важко.

— На мою думку, це не більше божевілля, ніж те, що зробила Герміона, коли повернулася до смертежерів, — категорично заявив Драко-гість. — Він ідіот.

Герміона-гостя зиркнула на Драко, недовірливо звівши брови. Вона не була впевнена, чи сприйняти це як похвалу, чи як образу з його боку, але це не було тим, що її справді вразило. Він назвав її на ім'я, і це був перший раз, коли вона чула, щоб він вимовив її ім'я. Її увага швидко повернулася до цього спогаду, і її думки зайняли набагато нагальніші питання. — Сім світових лідерів вбили за останні два роки...

Спогад знову почав закручуватися, і перш ніж наступний вихор закрутився, навколо них пролунав голос:
— На Гоґвортс напали!

Трьох відвідувачів охопила така ж паніка, як і чоловіка та жінку, що швидко підхопилися на їхньому ліжку. У кімнаті було темно, і важко щось розгледіти, окрім обрисів тіней Герміони й Драко та яскравого кота, що стояв у ногах їхнього ліжка. Вони впізнали Патронуса і голос, що супроводжував його мить тому.

Спляча пара в ліжку витріщилася на безтілесну примару в жаху від послання Макґонеґел. Герміона ахнула, коли її чоловік вскочив з ліжка. Його рука одразу ж схопилася за чарівну паличку.

— Я мушу йти, — панічно сказав Драко, хапаючи свій захисний плащ з гачка на внутрішній стороні дверцят шафи. Він накинув його на голі груди. Під ним все ще виднілися його блакитні піжамні штани.

— Драко, — Герміона занепокоїлася, підповзаючи до краю ліжка.

Драко поклав руку їй на плече, щоб вона не вставала.
— Постав захист, як тільки я піду, — наказав Драко, взуваючи туфлі на босі ноги.

— Драко... — занепокоєно почала Герміона. Вона знала, що він там потрібен, але все одно не хотіла, щоб він йшов. — Тільки... тільки будь обережним.

Драко кивнув і підняв паличку. Герміона відчула рух магії, коли захист з Маєтку впав. Пролунав невеликий тріск, що супроводжував його відхід, і Герміона залишилася дивитися на те місце, де колись стояв її чоловік.

Герміона на мить сіла на ліжко і спробувала заспокоїтися. Що ще вона могла зробити? Вона хотіла допомогти, але не могла просто піти, не з Авреліаном.

Сидіти на місці було не дуже добре. Вона не могла стримати тривогу, яка змушувала її щось робити. Гоґвортс був під загрозою. Походивши ще хвилину, Герміона змахнула чарівною паличкою, щоб запалити свічки в кімнаті. Вона не збиралася спати. Що вона могла зробити? Куди вона могла піти, щоб допомогти, і щоб Авреліан був у безпеці?

— Герміоно! Відкрий камін! — голос Джіні пролунав через усю кімнату. Герміона шоковано обернулася і втупилася в примарного коня.

— Перні! — покликала Герміона. Перед нею з'явилася маленька ельфійка. Попри дуже пізню чи дуже ранню годину і сонні очі ельфині, вона все ще дуже приємно посміхалася. — Вибач, Перні, але це терміново. Будь ласка, негайно відкрий камін.

— Так, пані, — усміхнулася Перні, повернулася і рушила до дверей. Трохи прискоривши крок домовичка зникла. Герміона схопила свою захисну мантію і чарівну паличку і побігла вниз сходами.

— Джіні? — вигукнула Герміона, вбігаючи у вітальню. Першим, кого вона побачила, був гарний хлопець з темно-фіолетовим волоссям. Він самотньо стояв посеред кімнати, виглядав невпевнено у своїй піжамі й босоніж. — Тедді, з тобою все гаразд? — запитала Герміона. Вона поспішила до семирічного хлопчика і міцно обійняла його.

Серця гостів Гаррі й Герміони вискочили з грудей, коли вони побачили, що Тедді живий, але їхні думки все ще не вгамовувалися. Це мала бути трагедія, про яку вони читали в статті.

— Герміоно, — з полегшенням схлипнула Джіні, коли з'явилася в каміні з маленьким Джеймсом, якому ледь виповнилося два роки, на руках. — Мерліне, Герміоно... Ти ж чула, так? Драко пішов?

— Так, Драко пішов, — відповіла Герміона.

— Вибач, що я ось так прийшла, але я не можу там залишатися. Я не можу просто чекати, поки вся моя сім'я десь там! Я не знаю, що мені робити. Я просто не можу бути сама! — Джіні схлипнула.

— Я теж. Я не можу просто сидіти тут...

— Тоді допоможімо. Їм потрібні люди. Люди, які допоможуть лікувати, якщо не більше, — сказала Джіні. Її очі благали Герміону погодитися. Герміона теж на це сподівалася.

— У мене нагорі є кілька додаткових захисних мантій. Треба забрати мантію Авреліана, — пробурмотіла Герміона. Вона вже була на півдорозі вниз по коридору, і Джіні довелося поспішати за нею. — Ти можеш взяти одну мантію для себе й одну для Тедді. Вони в моїй шафі. Тедді вона буде завелика, але я не маю мантії його розміру. Авреліан має ще одну, яку Джеймс може використати.

— Дякую, — сказала Джіні, зазираючи до Герміониної кімнати. Герміона продовжила йти довгим коридором до кімнати Авреліана і лише на мить завагалася, перш ніж відчинила двері й увійшла. Їй було дуже шкода, що вона будить сина, щоб втягнути його в якусь скруту, але вона знала, що буде потрібна. Вона дістала з шафи кілька плащів.

— Авреліане, любий, нам треба йти, — тихо промовила Герміона. Маленький хлопчик заворушився у своєму ліжечку, і Герміона обережно взяла його на руки. Вона міцно притиснула його до грудей і швидко пішла назад до Джіні, Тедді та Джеймса.

— Як ми підемо? — запитала Джіні. Вона переклала Джеймса на іншу руку, щоб мати змогу засунути одну в плащ.

— Я не можу знову зняти захист з Маєтку, і я вже замкнула камін. Доведеться виходити за межі Маєтку, — Герміона викликала зі своєї кімнати сумку.

— Герміоно, я не впевнена, що зможу явитися з ними обома, — занепокоїлася Джіні.

— Я можу взяти Тедді й Аврі з собою, — відповіла Герміона.

— Ти впевнена? — запитала Джіні.

— Так, — впевнено відповіла вона.

— Джіні? Що ми робимо? — знервовано запитав Тедді.

— Ми збираємося допомагати в Гоґвортсі, — сказала йому Джіні.

— Але ж Гаррі сказав...

— Я знаю, що сказав Гаррі, але ми їм потрібні, — відповіла Джіні. — З тобою все буде гаразд. Обіцяю, ми тебе захистимо. Ти тільки тримайся за Герміону.

Тедді кивнув, його обличчя застигло від тривоги, і взяв Герміону за руку. Джіні кинулася вперед і поквапцем накинула на свого маленького сина одну із запатентованих захисних мантій Фреда і Джорджа. Герміона міцно закутала Авреліана в його мантію. З ним усе буде добре, коли вони повернуться. Дві жінки повели хлопчиків у темну ніч. Вони не сповільнювали ходу відтоді, як з'явилася Джіні, але все одно здавалося, що минуло так багато часу. Вони пройшли кілька метрів за ворота маєтку і зупинилися.

— Міцно тримай мене за руку, Тедді, — наказала Герміона. — І не відпускай, коли ми туди потрапимо.

Тедді серйозно кивнув.

— Зустрінемося там, — сказала Джіні.

— Біля воріт, — уточнила Герміона.

Джіні кивнула, пригорнула Джеймса до себе і зникла.

— Не бійся, — сказала Герміона Тедді. — Ми б не пішли, якби не були впевнені, що ти будеш у безпеці.

Вона стиснула його руку і явилася. Світ став тісним і стискався навколо них. Герміона і Джіні одразу ж побачили одна одну й враз пішли на невеликий пагорб біля воріт Гоґвортсу. Коли вони дісталися туди, то побачили, що ворота вже широко відчинені. Їхній крок сповільнився, коли в полі зору з'явився замок.

— О боги… — Герміона зітхнула. Вона намагалася підготувати себе до жахливої сцени, але все виявилося куди гіршим, ніж вона собі уявляла.

Троє гостей зупинилися на місці, налякані, так само як і жінки перед ними. Обидві сторони замку були охоплені полум'ям; великі дубові двері й центр замку все ще здавалися недоторканими. Герміона і Джіні одночасно подивилися на вежу Ґрифіндору, і Джіні впала на коліна. Це був не напад, а кривава різанина.

Герміона пробігла поглядом по території. Кілька тіней бігали перед замком, а в баштах Ґрифіндору і Рейвенклов з кожного вікна виривалося полум'я. Герміона подивилася на озеро і побачила, як воно кипіло. Вона згадала, що гуртожитки слизеринців знаходились прямо під озером, смертежери насправді цілили в дітей. Так багато невинних дітей. Не було жодного способу, щоб вони могли пережити таку атаку.

Вона тільки-но почала сканувати людей, що бігали перед замком, і тих, що вбігали й вибігали з дубових дверей, як знову здригнулася від несподіванки. Перед нею раптом з'явилася людина, яка стояла навколішки біля великого важкого тягаря. Вона точно знала, що це було — тіло, загорнуте в біле простирадло.

— Герміона? Джіні?

— Дін! — Джіні заплакала. — Мерліне, ні... хто?

— Я не можу, — сказав Дін, перш ніж зникнути.

— Що? Як він явився?

— Захисту більше немає, — пригадала Герміона. Ця думка викликала тривогу. Вона знала, що це не повинно нічого означати, враховуючи, що весь замок зруйнований, але Гоґвортс завжди був таким сильним, могутнім і безпечним. Думка про те, що він настільки зруйнований, що захист не працює, була щонайменше тривожною.

Лише за мить Дін повернувся з іншим тілом.
— Хто, Діне? — запитала Джіні.

— Я не можу...

Він знову хотів піти, але Джіні схопилася кулаком за його мантію.
— Хто?

Дін зітхнув і виглядав нещасним. Герміона зрозуміла, що він не хотів зупинятися не тільки за свою відданість обов'язку. Він не хотів дозволити собі думати про те, що робить. Це було завдання, яке він не дозволяв собі сприймати емоційно.

— Я не знаю, — зізнався Дін. — Ніхто не знає. Вони обгоріли до невпізнанності.

— Що сталося? Скільки їх? — продовжувала Джіні.

— Джіні, — суворо дорікнув він. Джіні відпустила його мантію, і він знову зник.

Так само як зник Дін, біля них з'явилася ще одна людина.

— Луна! — вигукнула Джіні.

— Джіні, чому Джеймс тут? Його не повинно тут бути, — просто відповіла Луна. Вона вже не скидалася на ту незворушну молоду дівчину, якою була колись. Хоча її голос все ще звучав дещо легковажно, вона боролася завзято і старанно, і знала, чому вона це робить. Вона, як і Дін, зараз була досить емоційно відстороненою.

— Хто, Луна? — запитала Джіні, дивлячись вниз на чергове загорнуте тіло.

— Я не знаю, — відповіла їй Луна. — Ми не можемо їх ідентифікувати.

— Ти не бачила Гаррі?

— Чи Драко? — швидко додала Герміона.

— Я бачила Гаррі, але тоді, коли ми тільки-но прибули. Я не бачила Драко, але це було божевілля, — сказала Луна, озираючись на замок. — Коли ми прийшли, смертежери тікали. Ми намагалися з ними боротися. Кількох, здається, вбили. Ці... Ми думаємо, що це наші. Вони намагалися дістатися до веж. I… — Луна зупинилася і подивилася вгору. Вона в ошелешеній тиші спостерігала, як ґрифіндорська вежа розвалилася і впала в чорне озеро.

— Луна! — крикнув голос. Луна обернулася і побачила Діна, який показував на замок. — Кажуть, що біля оранжерей знайшли кількох дітей.

Луна кивнула Діну і зникла. Дін залишив ще одне тіло побіля трьох інших і знову зник.

— Від мене тут немає ніякої користі, — скиглила Джіні. — Вибач, Герміоно, але я мушу...

— Іди, — наказала Герміона. Вона була трохи засмучена, що відьма покинула її, але тільки тому, що це було те, що вона сама бажала зробити. Вона почувалася такою нікчемною. Герміона взяла Джеймса з рук Джіні й дивилася, як та зникла.

— Мамо! — заплакав Джеймс.

— Тихіше, тихіше, все добре, — лагідно застерегла Герміона зі сльозами на очах. Вона дивилася, як люди бігали туди-сюди. Вона подумала про всіх своїх вчителів, про всіх учнів, про дітей-сиріт, які залишилися тут, бо їм більше нікуди було йти. Вона подивилася вниз на чотири загорнуті тіла біля її ніг, і її шлунок здригнувся. Ще четверо членів ордену, і ніхто навіть не знав, хто саме. Її сльози потекли швидше. Кожна її частинка благала бігти. Половина хотіла втекти від усього цього, а інша половина хотіла бігти до місця подій, щоб допомогти, якщо зможе. Вона хотіла переконатися, що з її друзями все гаразд. Лише любов до друзів і дитини змусила її залишитися з дітьми.

— Тедді, сядьмо ось тут, — сказала Герміона, підводячи його до дерева на краю галявини. — Трава може бути трохи мокрою, але це краще, ніж стояти всю ніч. А тепер... наглядай за цими хлопцями. Тримай їх поруч.

— Куди ти йдеш? — Тедді запанікував. Він сів спиною до стовбура дерева, як і було наказано, а Герміона посадила дворічного Джеймса з одного боку від нього, а Авреліана, лише на кілька місяців молодшого за Джеймса, з іншого. Тедді вже був наляканий тим, що побачив, а також страхом і жахом в очах Герміони; думка про її зникнення змусила його нестримно ридати.

Герміона намагалася тримати голос рівним, але, наперекір її зусиллям, він був високим і напруженим. Дивлячись на Тедді, вона вдавала, що сліз, які котилися по її щоках, навіть не було.

— Тедді, я нікуди не піду, — серйозно сказала Герміона. — Я просто хочу, щоб ти сів і спробував трохи розслабитися. Не хочу, щоб ти бачив більше, ніж треба. Я просто трохи посунуся сюди й подивлюся, чи зможу я подбати про людей, яких вони повертають, гаразд? Я ніколи не зникну з твого поля зору. Ось, — вона вичаклувала теплу ковдру і накрила нею трьох хлопчиків у піжамах і плащах. Джеймс притулився до Тедді й притиснувся до нього, але Авреліан потягнувся до мами. — Ти сиди тут, Авреліане. Я зараз підійду.

Тедді обійняв Аврі за плечі й теж пригорнувся до нього ближче.

— Обіцяю, Тедді, якщо ти мене покличеш, я буду тут. Ти будеш бачити мене весь час.

Тедді кивнув, а Герміона поправила сумку на плечі й пішла вперед. Вона зупинилася біля тіл на траві й озирнулася на хлопців на тлі дерева. Вони сиділи в низині й могли бачити лише верхівки замку, але не могли добре розгледіти тіла на землі.

Герміона дивилася на замок і його територію і відчувала, що в її серці з'явилася діра. Вони вже так багато втратили. Вони всі знали, що таке можливо, але ніколи не уявляли, що це буде настільки нищівним. Вона знову озирнулася на хлопців, потім подивилася на тіла, що лежали праворуч від неї. Їй страшенно хотілося подивитися, побачити, хто вони такі; вона боялася дізнатися. Їй буде боляче, незалежно від того, коли вона дізнається. Вона опустилася на коліна біля першого тіла і потягнулася за тканиною. Її рука зупинилася в кількох дюймах над нею.

— Досить, Гаррі! — раптом вигукнула Герміона-гостя. Вона повернулася спиною до місця події. — Я більше не можу. Я більше не можу на це дивитися.

Герміона зі спогаду обережно взяла тканину в руку і зробила глибокий вдих. Перш ніж вона встигла стягнути її, позаду неї пролунав тріск.

— Рон! — Герміона закричала, схопившись на ноги. Рон здивовано підняв голову.

— Герміоно! Що ти тут робиш? — запитав Рон. — Ні, неважливо, я радий, що ти тут. Це Чарлі, — він показав жестом на чоловіка, якого залишив на землі. — Він поранений. Можеш йому допомогти?

— Так, — швидко погодилася Герміона. — Тобто, я спробую. Зачекай! — Герміона задихнулася і впала на коліна біля Чарлі. — Роне, ти не бачив Драко чи Гаррі?

Рон мав такий вигляд, наче був витесаний з каменю.
— Ні. Але це добре, — стоїчно відповів він. Герміона кивнула. — А я можу принести сюди ще когось?

— Так, — відповіла Герміона, і він зник.

Герміона повернулася до пораненого чоловіка, що лежав перед нею. — О боги...

Половина тіла Чарлі, та, що була до неї ближче, обгоріла. Більша частина його одягу з того боку згоріла. Обличчя Чарлі було спотворене, він стогнав і скиглив від болю. Герміона не знала, з чого почати. Вона впустила сумку на землю і почала несамовито копирсатися в ній.

— Чарлі. Чарлі, подивися на мене. Випий це, — лагідно наказала Герміона. Чарлі, здавалося, ледве помітив її присутність. Біль був такий нестерпний, що він не міг зосередитися на навколишньому світі. Герміона ніжно обхопила рукою неушкоджену сторону його обличчя і повернула його голову лицем до себе. Одне його око злегка розплющилося. — Пий, — м'яко наказала вона. Вона притиснула пляшку до його нижньої губи й налила трохи зілля всередину.

Лише за кілька секунд після того, як він проковтнув, вираз його обличчя пом'якшав, а скиглення почало стихати.

— Дякую, — схлипнув він. Герміона кивнула. Вона вже почала знімати обгорілі шматки тканини, що прилипли до обвугленої шкіри Чарлі. — Наскільки все погано?

— Я не знаю, Чарлі. Я не цілитель, — перепросила Герміона. — Ти нічого не втратив, але я не знаю, як це загоюватиметься.

— Дякую, — повторив Чарлі. Герміона знову кивнула. Вона подивилася вниз на зморщену, почорнілу шкіру і намащувала її маззю. Вона не була впевнена, як мазь від опіків діє на опіки третього ступеня, але це найкраще, що вона мала.

— Що сталося? — злякано запитала вона. Вона чимдуж намагалася бути обережною, намазуючи маззю майже всю праву сторону його тіла.

— Вони тікали, коли ми прийшли сюди, — сказав їй Чарлі. — Дехто з Ордену почав дуелювати, але я пішов прямо до замку. Я побачив пожежу і захотів допомогти… — Чарлі зашипів від болю, коли Герміона змастила йому око пастою. Хоча зілля зняло більшу частину болю, деякі частини тіла все ще були чутливими й нестерпно пекли. Коли Герміона повернулася до його ноги, попередньо обробивши руку, Чарлі подивився на лінію накритих тіл біля них.

Його обличчя знову спотворилося.
— Ми просто хотіли допомогти. Але запізнилися, — він нестримно схлипнув. — Це був Зложар.

— Зложар? — прошепотіла Герміона, панічно озираючись через плече на замок.

— Я не знаю, що це, але ми не змогли його загасити. Воно навіть не торкнулося нас. Ми просто підійшли близько. Я намагався піти до них, але запізнився. Я був ще за кілька метрів від полум'я, коли отримав опіки.

— Намагався піти до кого? — занепокоєно запитала Герміона.

Чарлі втупився в накриті простирадлами тіла.

— Ти був з ними? — запитала Герміона. Чарлі не відповів; він просто тужливо дивився крізь сльози на ряд тіл. — З ким?

— З мамою і татом... і Флер, — схлипнув Чарлі.

— Ні… — прошепотіла Герміона. — Чарлі... а останній?

Чарлі похитав головою.
— Чесно кажучи, я не знаю. Він був перед усіма нами.

Герміона на мить перестала дихати. Біль від того, що вона почула про містера та місис Візлі, був жахливим. Вона не могла дозволити собі уявити, що це могли бути Гаррі чи Драко.

— Герміоно! — крикнув Рон. — Це Лі!

Герміона кинулася ліворуч від Чарлі й стала на коліна над новим пацієнтом.

— Я мушу йти. Вони знайшли якихось дітей біля теплиць, — Рон зник, перш ніж вона встигла відповісти.

Герміона взялася за Лі. Вона заклеїла його рани й вправила зламані кістки, які змогла побачити. Весь цей час вона постійно поглядала на трьох хлопчиків під деревом. Невдовзі всі троє заснули. Після прибуття Лі з'явилися Луна, Рон і Дін з іншими дітьми. Всього їх було дванадцять. Кілька з них мали незначні поранення, але в іншому вони були неушкоджені. Щойно доставили останню дитину, на галявину поклали ще сім накритих простирадлами тіл.

— Невіл і кілька учнів, — відповів Рон на невисловлене запитання Герміони.

— Професор Лонґботом допоміг нам вийти з замку, — пояснила маленька дівчинка, — по шестеро за раз. Він повернувся назад... але не вийшов.

— Виявляється, біля гафелпафської вітальні є прохід, який виходить до оранжерей. Правда, складний… — пояснила Луна.

— Він був ґрифіндорцем до останнього подиху, — сказав Дін.

— Ходімо, — грубо наказав Рон, перш ніж знову зникнути.

— Герміоно? — запитав хтось.

Герміона скочила на ноги й кинулася бігти, навіть не побачивши його. Як тільки вона побачила, що він достатньо здоровий, щоб стояти, вона обійняла його за шию.
— Драко... О, Драко, я так хвилювалася.

Драко відтягнув її і гнівно подивився на неї.
— Що ти тут робиш? Де...

— Стій, Гаррі! Припини! — раптом благала Герміона-гостя. — Я більше не можу. З мене досить. Я більше не можу на це дивитися. Будь ласка, Гаррі! Я не хочу дізнаватися, хто там ще помер. Я не можу! Не зараз.

Гаррі дивився на сцену так уважно, так тихо, що майже забув, що Герміона та Драко були поруч.

— Вона має рацію, Поттере, — погодився Драко. — Ми вже достатньо побачили. Я не хочу бачити більше.

Гаррі чув їх, але його очі не відривалися від сцени. Джіні повернулася з Гаррі, а Фред розмовляв із Чарлі. Рон і Дін повернулися з ще двома накритими тілами. Гаррі витріщився на школу, коли головна частина замку розвалилася. Усі стояли, мов статуї, і дивилися на це.

— Будь ласка, Гаррі… — Герміона благала його.

Гаррі кивнув у відповідь.
— Ти знаєш, як звідси вибратися?

Герміона похитала головою.

— Дай мені свій зап'ясток, — попросив Гаррі. — І ти теж, Мелфою.

Драко виглядав незручно, що дозволив Гаррі доторкнутися до себе, але однаково простягнув йому руку. Гаррі взяв його за зап'ястя, і витягнув назад з Сита спогадів, щоб вони міцно приземлилися в кабінеті Макґонеґел. Вони стояли втрьох, утворивши трикутник, і дивилися то одне на одного, то вниз, то вбік, думаючи про щось своє.

— Ми не дозволимо цьому статися. Ми все виправимо, — заявив Гаррі з несамовитою рішучістю. Він розвернувся і пішов до дверей, стиснувши кулаки по боках.

— Залиш Авреліана в спокої, Гаррі! — наказала Герміона. Вона пішла за ним, зупинилася біля дверей і суворо гукнула його. — Я серйозно, Гаррі. Тримайся від нього якомога далі! — почувши, що ґаргуйль повернувся на місце, вона повернулася до кімнати й втупилася в підлогу, біль і злість закарбувалися на її обличчі.

— Куди він іде? — запитав Драко.

— Я не знаю, — тихо відповіла вона.

— Але ти боїшся, що він побачить малого, — стверджував Драко.

— Ні, не боюся, просто хвилююся, — вона підняла очі на Драко і побачила, що він очікував більшого. — Ти ж бачив, яким він стає, коли злиться і розчаровується; він стає напруженим. Авреліан пройшов через багато чого. Я не хочу, щоб Гаррі його налякав.

Герміона підійшла до Сита і втупилася в нього. Там вона побачила зруйновані, напівзотлілі руїни замку і десятки накритих простирадлами тіл на землі перед ним. Вона перевела дух і стримала сльози. Вона піднесла чарівну паличку над чашею і витягла з неї спогади. Поклавши їх назад у крихітний флакончик, вона подивилася на Драко і рушила до дверей.

— Ти йдеш? — запитала вона через плече.

Драко кивнув і тихо пішов назирці.

— Міс Ґрейнджер! Що сталося? — покликала професорка Макґонеґел, побачивши, як Герміона і Драко спускаються великими сходами. — Гаррі щойно втік. Він...

— Усе гаразд, професорко, — запевнила її Герміона. — Ми щойно дещо дізналися, а ви ж знаєте, як Гаррі любить займатися розслідуваннями. Він дуже завзятий.

— Так, звісно. Значить, ви знайшли те, що хотіли? — з цікавістю запитала вона.

— Ну, так. Ми дізналися досить багато, але спогадів значно більше, ніж ми думали. Ми не змогли перебрати їх усі, — зніяковіло відповіла Герміона. Це була правда, але не тому, що у них закінчився час; вона просто не могла змиритися з думкою, що побачить більше. Їй зовсім не хотілося роздумувати над спогадами — не кажучи вже про те, щоб побачити решту, — але вона знала, що рано чи пізно їм доведеться це зробити. — Мені дуже незручно просити, але чи не могли б ви позичити нам Сито на деякий час?

— Так, звичайно. Я можу підготувати його до транспортування сьогодні вдень, і навіть передати вам його ввечері, якщо хочете, — запропонувала Макґонеґел.

— Я була б дуже вдячна. Я буду вдома весь вечір, тож ви можете перенести його в будь-який час, — сказала Герміона. — І я справді буду вам дуже вдячна.

— Я дуже рада, що можу допомогти. Якщо тобі щось знадобиться, просто дай мені знати.

Герміона посміхнулася і кивнула директорці. Вона була доброю жінкою, сильною, і з самого початку останньої війни брала активну участь у допомозі в затриманні темних чаклунів. Приємно було усвідомлювати, що є такі люди, як вона, яким завжди можна довіритися і сподіватися на допомогу.

— І що тепер? — запитав Драко, коли вони йшли територією. Герміона помітила, що він дивиться через плече на замок, без сумніву, згадуючи останній спогад, який вони переглядали.

— Не знаю, — чесно відповіла Герміона.

— Ти ж казала, що йдеш додому? — допитувався Драко.

— Ну, спершу я мушу піти до Барлогу. Але я сподіваюся, що скоро повернуся до своєї квартири. Тепер у мене є поважна причина, — заявила вона. Зазвичай вона не сказала б такого вголос, але зараз їй було байдуже. Вона не поверталася до своєї квартири після приїзду Авреліана і з нетерпінням чекала на повернення до свого затишку.

— Розумію, — відповів він.

— Я не знаю, що нам робити далі. Не маю жодного уявлення, куди втік Гаррі. Я впевнена, що ми обговорюватимемо це з Роном, але я не знаю, коли. Ми напишемо тобі, коли вирішимо, що робити далі. Якщо ми не зв'яжемося з тобою сьогодні ввечері, будь готовий до того, що завтра ми зробимо це.

Драко просто кивнув. Більше Герміона нічого не сказала і зникла за воротами, залишивши Драко наодинці зі своїми думками.