Герміона не могла зрозуміти, що змусило її потиснути руку Драко Мелфою. У його голосі було щось cхоже на злість, та у всякому разі він не сердився на неї. Можливо, він злився на себе, або ж на весь світ загалом. Вона помітила, як він вагався перш ніж прийняти її пропозицію почти все спочатку. І тоді Герміона зрозуміла, що Драко боїться її набагато більше, ніж вона його.
― Тож рукостикання принесло користь чи він досі поводиться дивно?
Герміона та Джіні зголосилися взяти додаткові столові прибори з кухні, щоб у Герміони з'явилася можливість розповісти все подрузі та залишитися непочутою.
― Ні, чесно кажучи, та все ж стало легше. Решта тижня пройшла більш-менш нормально. Хоча він досить грубо прокоментував запропонований мною законопроєкт про кентаврів.
― Це означає, що ви тепер… друзі?
Перш ніж Герміона встигла відповісти, її перебив голос друга, коли той зайшов на кухню.
― Джін, твоя мама прислала мене сюди, щоб допомогти, точніше сказала: «піди лише глянь, чого, в ім’я Мерліна, дівчата так довго стовбичать на кухні, це ж просто столове срібло!»
Герміона й Джіні захихотіли, дивлячись на досить точну пародію Гаррі на Молі Візлі. Коли вони, нарешті, понесли столові прибори до їдальні, як і обіцяли, Гаррі пропустив Герміону вперед та підійшов до дружини.
― Я вже можу починати хвилюватися? — прошепотів він Джіні. Вона лише посміхнулася йому, нічого не сказавши.
― Ні, і не смій дошкуляти їй своїми питаннями. Герміона — доросла відьма, її життя — її особиста справа.
Квітень 2007 року
― Та ну тебе, це ж абсолютно смішна частина бюджету.
Драко закотив очі.
— Ґрейнджер, ти розумна й таке інше, але повністю безнадійна, коли мова йде про квідич.
Герміона пирхнула й відкинулася на спинку свого стільця.
— Ти хочеш сказати, що тебе нітрохи не турбує відсоток бюджету Міністерства, який виділяється на підтримку Відділу магічної фізкультури та спорту?
Драко посміхнувся.
― Ну що ж, Ґрейнджер, оскільки моє існування напряму залежать від цього бідного та важкого виду спорту, відомого як квідич, я думаю, що ти помітила б, як він мені подобається.
Герміона обурено фиркнула, а потім, здавалося, вчасно передумала й відвела погляд від Драко, виглядаючи трохи присоромленою.
― Щось не так?
― Нічого, я просто… нічого.
― Ну ж бо, Ґрейнджер, кажи як є.
Герміона зітхнула, але все одно не підняла на його погляду. Драко помітив легкий рум’янець на її обличчі.
― Я збиралася вдало пожартувати щодо твоїх статків, але… ну, ми так добре ладнали останні кілька тижнів, і я не хотіла це все псувати своєю дитячою поведінкою та насмішками.
Це було правдою. Кожен ранок цього місяця був приємним для них обох. Драко все ще час від часу снилися кошмари, а темні мішки під очима Герміони свідчили, що вона також страждала від безсонних ночей. Але, незважаючи на кошмари, Драко знав, що якщо він витримає до зустрічі у кав'ярні, то його день помітно покращиться. Під час наради в офісі минулого тижня Драко навіть відповів «добре», коли його колега запитав, як у нього справи. Це змусило чоловіка здивовано підняти брови, і Драко примусив себе повернутися до більш нейтральних відповідей. Але він не міг перестати думати про те, як слово «добре» злетіло з його язика.
― Ти навряд чи зачепила б мене цим, Ґрейнджер, я міг би прожити десять життів і ледве зішкрябати поверхню золота в моєму родинному сховищі. Мені не потрібно працювати, щоб звести кінці з кінцями.
― Тоді чому ти працюєш?
Останнім часом ця тема для розмови піднімалася все частіше. Бесіди, які починалися досить невинно (квідич, бюджет Міністерства, картки з шоколадних жабок тощо), якось перейшли на більш серйозну територію, перш ніж будь-хто з них міг вчасно припинити це.
Це надто особисте, Ґрейнджер. Я працюю, щоб не збожеволіти, не маючи нічого робити цілий день, окрім як сумувати наодинці у своєму величезному заміському будинку і, напевно, напиватися до втрати пам'яті. Якщо я постійно не буду займати себе чимось, то мої думки приведуть мене до жахливих спогадів, які я б краще забув, та чимало з них крутяться навколо тебе і твоїх друзів. Я працюю, тому що квідич — це єдина річ у моєму житті, яка не викликає жахливого відчуття на душі, і після багатьох років лікування я все ще не знаю, що мені робити в цьому світі.
Драко потис плечима.
― Я люблю бути зайнятим і люблю квідич. Я недостатньо хороший, щоб грати професійно, але у мене непогано набите око на талановитих гравців, тому обов'язки розвідника здавалися логічним рішенням.
Герміона кивнула й, здається, відчула полегшення, що не зіпсувала сьогоднішню ранкову розмову.
― Так, Джіні сказала мені, що ти в основному відповідальний за нещодавній успіх «Ос із Осборна». Це все завдяки складу команди, який ти рекомендував.
— Так сказала Візлі?
― Поттер.
― Га?
― Вона тепер Джіні Поттер. Вони з Гаррі одружені вже кілька років.
— І ви з Джіні Поттер обговорювали мене, чи не так? ― Драко не хотів, щоб це виглядало як звинувачення, але, судячи з суворого виразу обличчя Герміони, він бачив, що так і було.
— Розслабся, Мелфою, вона знає, що я зустрічаюсь з тобою… я маю на увазі, не зустрічаюсь, а просто, що ми… що ми… — вона дедалі більше виглядала збентеженою, поки Драко відкинувся на спинку свого стільця, спостерігаючи, як вона намагається підібрати слова. ― Що ми бачимося... я маю на увазі зустрічі за кавою… вранці перед роботою…
Драко усміхнувся їй, і хоч вона тепер люто червоніла, все одно зуміла підняти на нього погляд.
― Гаразд, я маю йти, побачимося завтра.
― До зустрічі, Ґрейнджер. Я з нетерпінням чекатиму завтрашньої кави, щоб почути більше про те, як твої друзі засипають мене компліментами.
Вона ще раз закотила очі, і Драко спробував проігнорувати думку, яка промайнула в нього в голові: Ґрейнджер така гарненька, коли хвилюється.
― Тобі подобалося бути єдиною дитиною в сім'ї?
Драко провів вказівним пальцем по краю чашки, розмірковуючи над запитанням Герміони. Багато років тому на це питання йому вже доводилося відповідати цілителю Браунінгу, але за інших обставини. Цього ж разу через цікавість Ґрейнджер.
― Звичайно. Немає потреби змагатися за увагу чи спадщину, — практично відповів Драко. Більшість його чистокровних однолітків були єдиними дітьми: Пенсі, Блез, Ґойл, Тео, Флінт, Монтеґю, Пасі…
― А я не можу вирішити.
Драко здивовано кліпнув очима. Десь у своїй підсвідомості він уже знав про це, але постійна близькість Ґрейнджер до сімейки Візлі затьмарювала цей факт.
― Я маю на увазі, що я погоджуюся з тобою щодо уваги, — продовжила вона. ― Було дуже приємно рости, знаючи, що батьки зосереджуються лише на тобі. Дитиною ти відчуваєш себе... особливим.
О так, Драко багато разів казали, яким особливим він був. Ти чистокровний. Ти Мелфой. Ти єдиний спадкоємець. Це робить тебе особливим. Це робить тебе кращим.
― Коли я стала старшою… ну, я думала, що було б чудово мати брата чи сестру, щоб полегшити деякі тягарі… ― вона замовкла, і Драко помітив, що її губи стиснуті, а зазвичай ясні очі потьмяніли.
― Ти з Поттером, мабуть, через це подружилась, — відповів він з усмішкою, намагаючись повернути легкість ранку назад у безпечніші води.
Герміона глухо засміялася.
― У нас з Гаррі було зовсім різне дитинство.
— Хіба Поттера не виховували маґли? ― Герміона підняла брову, ніби перевіряючи, чи не жартує він.
— Ти думаєш, що нас з Гаррі виховували однаково, тому щи ми виросли в маґлівських сім'ях?
― Чорт забирай, Ґрейнджер, я ж нічого не знаю про це!
― Це тому що ти просто не хочеш нічого вивчати про маґлів, чи не так?
Так? Може бути? Чорт, я не знаю.
Він занадто довго мовчав. Вона дивилася на нього з тим самим виразом обличчя, який так давно приберегла лише для нього в Гоґвортсі: скривдженим, розчарованим і трохи стурбованим.
Вона раптом підвелася й запхала кілька книжок у сумку, не потрудившись її як слід застібнути.
— Думаю, мені пора на роботу, до зустрічі, Мелфою, — жваво сказала Герміона й пішла геть, не озираючись.
Дідько. Була п’ятниця, тож він не побачить її аж до ранку понеділка. Який же ж чудовий спосіб зустріти вихідні. Я контролюю ситуацію.
Герміона зробила великий ковток сидру із гарячої чашки, що стояла перед нею. Був прохолодний весняний вечір, і Герміона була вдячна, що має змогу насолодитися цим фірмовим напоєм Молі Візлі.
Її шлунок був приємно наповнений, хоча так можна було сказати після будь-якого прийому їжі в Барлозі. Маленький Тедді Люпин після пишної трапези, дрімаючи, притиснувся до її боку своєю темно-коричневою шевелюрою. Його важко було назвати малюком, враховуючи швидкість, з якою він ріс. Герміона не могла повірити, що йому вже дев'ять років. Здавалося, ніби лише вчора Ремус із захопленням увірвався в котедж Мушля, щоб оголосити про народження свого сина та назвати Гаррі хрещеним батьком.
Призначений хрещений батько сидів з іншого боку від Тедді, ніжно дивлячись на хлопчика, який майже заснув.
― Схоже, хтось надто добре повечеряв, святкуючи день народження. Я краще поверну його Андромеді.
Гаррі посміхнувся Герміоні, перш ніж обережно розбудити Тедді та поцілувати Герміону на прощання. Герміона сумно всміхнулася, дивлячись на них. Гаррі більш ніж виконав обов’язок хрещеного батька, доглядаючи за Тедді, хоча серце Герміони боліло від того, що Гаррі взагалі необхідно було виступати в ролі батька. Обличчя дитини було у формі серця, так як у Тонкс, а його очі та насуплений вираз — усе було від Ремуса.
Герміона відволіклася від думок, коли біля неї сів Рон. Він безмовно вихопив чашку з її рук та надпив сидру. Герміона захихотіла й підсунулася ближче, щоб покласти голову на Ронове плече. Незважаючи на те, що тепер вони були лише друзями, їй все одно було з ним легко та комфортно, до того ж Падма ніколи його не ревнувала. Притулившись до Рона, Герміона відчула, як її власні повіки важчають, коли вона спостерігала за метеликами, що низько пурхали над свічками на столі.
Вона неуважно подумала, чи був хтось такий у Мелфоя в житті. Він ніколи не згадував про друзів і лише кілька разів обмовився словом про власну матір. Герміона почала переглядати свої спогади про їхні недавні розмови та про те, чи згадував він якусь важливу для нього людину. Можливо, її початкова оцінка Мелфоя була правильною, і він справді був цілковито ізольований від всього світу. Їхня розмова в п’ятницю вранці була не дуже приємною, думаючи про це, Герміона прикусила нижню губу. Чому його коментарі щодо маґлівського виховання так її турбували? Він не сказав нічого поганого, але вона все одно почувалася збентеженою. Можливо, це навіть вона його образила. Зрештою, вони ж сиділи разом у маґлівській кав'ярні.
— Що у тебе нового, Герміоно?
Голос Рона обірвав її думки про Мелфоя.
― Гм? Нічого важливого. Я все ще намагаюся хоч якось вплинути на законодавство щодо кентаврів.
Рон тихо засміявся.
― Це робота, Герміоно, я маю на увазі, що нового у тебе.
Тільки не це. Не знову.
― У мене все добре, Роне, чесно, ― це не звучало як брехня, і Герміона подумала, коли це розмова з нею у втішній манері, стала такою природньою для її друзів.
― Ти ж знаєш, що завжди можеш поговорити зі мною, — сказав він. ― З будь-ким із нас. Ми твоя сім'я, Герміоно, ти ж знаєш, чи не так?
Іноді Рон був настільки турботливим, що її серце стискалося. Після того, як війна закінчилася, пил жахливої скорботи улігся, Герміона відчула, як Рон зробив крок вперед. Він став головним наставником для кожного у своїй родині, забувши про власне зцілення, намагаючись залікувати емоційні рани своїх батьків, братів, сестри та навіть Гаррі.
― Я знаю, Роне. На жаль, зараз я просто зайнята на роботі, і немає часу на щось інше, ― вона неохоче відсторонилася й підвелася, щоб піти. Рон злегка нахмурився, але не зупинив її.
― Добре, але давай пообідаємо цього тижня.
Герміона кивнула, а потім помахала на прощання Падмі, Луні та решті Візлі, прямуючи до місця явлення за двором. Незважаючи на те, що її серце було сповнене любові до близьких, а живіт наповнений смачною їжею, вона не могла не відчувати важку порожнечу на душі, повернувшись до своєї спальні.
Засинаючи, вона думала лише про те, що скаже завтра вранці, коли зустрінеться з одним білявим чарівником.
— Привіт.
Драко намагався приборкати хвилю сподівань, яка пронизала його, коли Герміона невпевнено підійшла до його столика в понеділок вранці.
— Ґрейнджер, — він промовив її ім’я, видихнувши, та навіть не помітив, що затримав дихання.
Герміона кинула сумку й пішла за чаєм. Повернувшись, вона простягла йому тарілку.
— Булочки з чорницею, так? Я знаю, що вони твої улюблені.
Мирний жест.
Драко взяв тарілку.
— Е… дякую, — пролунала його груба відповідь. Герміона легко всміхнулася й сіла на стілець навпроти нього.
— Як пройшли вихідні? — почала вона, і Драко зрозумів, що вони мовчки погодилися забути про п’ятничну незначну суперечку.
Разом з тим, Драко намагався стримати дивне відчуття тріумфу від того факту, що Герміона знала про його улюблені ранкові ласощі.
— Як ти думаєш, чому вона так відреагувала?
Драко зітхнув і вп'явся нігтями в долоні. Навіщо він взагалі розповів Браунінгу про незначну сварку з Ґрейнджер через маґлів? За це ти і платиш йому, придурку.
— Не знаю, — брехун.
Шкряб, шкряб.
— Ти можеш сказати, що це типова для неї реакція?
Драко пирхнув. Було незвично, що вона просто не вдарила мене прямо по обличчі і не назвала тхором, тому я думаю, що це можна назвати покращенням.
— Я очікував гіршого.
Шкряб, шкряб, шкряб.
— Чому так?
Драко знизав плечима і втупився в стіну. Там стояла гарна книжкова шафа, наповнена багатьма фоліантами в шкіряній палітурці, і Драко зосередився на читанні деяких заголовків на корінцях, поки обмірковував відповідь.
— Мабуть, тому, що я був досить грубий з нею. Щодо її кровного статусу, — брехун. Брехун. Брехун. Все було значно гірше.
Шкряб, шкряб.
— Ясно. І ти вибачився перед нею за свою минулу поведінку?
Драко різко повернув голову до цілителя.
— Я не можу… Я не можу цього зробити!
Раптом повітря ніби витягнуло з кімнати, і Драко відчув, що не може нормально дихати. Браунінг відвів погляд від пергаменту й пера та подивився на Драко поверх окулярів. Драко спробував зосередитися на його постаті, та відчув, як почало темніти в очах, а на лобі виступає холодний піт. Повітря тиснуло, зупиняючи дихання.
— Драко, — спокійний голос цілителя Браунінга долинув до нього. — Драко. Ти пам’ятаєш свою мантру?
— Так! — видихнув Драко, послаблюючи краватку й розстібуючи верхній ґудзик сорочки.
— Добре, проговори її для мене. Три вдихи між фразами.
— Я… контролюю… ситуацію... — один вдих. Ще один вдих. І ще один. — Я… контролюю… ситуацію… — три коротких подихи. — Я... контролюю ситуацію, — і ще три. — Я контролюю… ситуацію, — три вдихи, трохи легше. — Я контролюю… ситуацію, — вдих і видих. Вдих і видих. Вдих і видих. — Я контролюю ситуацію.
Коли Драко знову розплючив очі, перед ним застигла склянка з водою. Він жадібно випив й пильно дивився в підлогу.
— Драко, — почувся тихий голос цілителя. — Я думаю, що це гарний час, щоб нагадати тобі, який великий шлях ти пройшов. Ти не тільки повністю чистий від снодійного зілля протягом шести років, ти ще й поборов себе та приніс щирі вибачення колишньому супернику, якого образив. Ти це пам'ятаєш?
Як він взагалі міг таке забути?
Був червень 2000 року, і Драко стояв під дощем у зарослому сквері перед житловим будинком. Не дивлячись на дощ, вечір був досить теплим, але для Драко це не мало значення. Він змок до нитки, та майже нічого не відчував. Він дістав із внутрішньої кишені флакон і випив заспокійливе, що залишилася на дні. Драко вже давно припинив рахувати порції.
Він також прийняв знеболююче зілля, тому що йому подобалося відчуття заціпеніння, яке виникало від цього напою. Він не пам’ятав жодної ночі цього тижня, щоб не обійшлося без снодійного, знеболюючого зілля чи небезпечної комбінації обох із крапелькою настоянки миру.
Драко був спокійним, знаючи, що вся ця комбінація з настоянок тече в його крові. Він був готовий. Він міцно стиснув чарівну паличку, чекаючи нагоди. Він приходив сюди щоночі та сидів годинами, очікуючи слушного моменту. Пенсі завжди скиглила та іноді влаштовувала скандали, коли він пізно вночі вертався додому, нічого не пояснивши. Ймовірно, вона припустила, що він їй з кимось зраджує, і Драко думав, що йому було б легше, якби вона в це повірила. Це, безперечно, було не так соромно, ніж ходити та вистежувати щоночі щось на площі Ґримо дванадцять.
Мерехтіння. Рух. Нагода випала, і це був шанс Драко. Він побачив Рона Візлі. Той вийшов з-за купола, озирнувся, і Драко зрозумів, що він тримає чарівну паличку в кишені, а потім швидко пішов вниз кварталом. Це було все. Він мав йти зараз.
Драко підійшов до занедбаного блоку будинків, на мить затамувавши подих, а потім став на місце між номерами одинадцять і тринадцять. Він дістав маленький кишеньковий ніж, зробив тонкий поріз на долоні й підніс його до тонкого мерехтіння купола. Він на секунду затримав її на місці, постукав чарівною паличкою по своїй закривавленій долоні й прочитав привітання, своє ім’я та коротку декларацію про мир французькою мовою.
Це був незрозумілий фрагмент стародавньої магії крові, на якого він випадково натрапив. Переглядаючи старі документи Мелфоїв та Блеків (намагаючись відсіяти, які з них потрібні для фінансових зобов’язань, а які — просто антимаґлівська фігня чи інструкції щодо темних артефактів), коли він помітив старий пергамент про площу Ґримо дванадцять.
Хоча Гаррі Поттер був законним, як юридично, так і магічно, власником шляхетного та давнього дому Блеків, Драко був останнім живим прямим нащадком чоловічої статі. І доки Драко не бажав зла законному власнику дому (який, мабуть, на момент створення цього документа мав би бути фактичним членом родини Блеків), він мав кровне право принаймні отримати доступ до вхідних дверей. Маленька хитра чистокровна магія, за яку Драко був вдячний своїм параноїдальним предкам.
Драко невпевнено підійшов до красивого мідного молотка на вхідних дверях. Він кілька разів глибоко вдихнув і осушив себе закляттям. Він підняв тремтячу руку й тричі постукав молотком. Драко вже думав піти геть та раптом почув шум з іншого боку дверей.
— Невже ти знову забув свій гаманець. Мелфою!?
Драко на мить захвилювався, що Поттеру доведеться поміняти своє прізвисько на «хлопчик, що помер від шоку». Драко спостерігав за тим, як його очі розширилися, потім на секунду звузилися, і одна його рука зникла за дверима, мабуть, стиснувши чарівну паличку.
Драко випрямився та склав обидві порожні руки перед грудьми, показуючи, що не має наміру атакувати.
Він бачив, як рука Поттера міцніше стиснула двері, і він подумав, що той хотів зачитини їх.
— Що ти тут робиш? Як ти взагалі сюди потрапив?
Драко повільно опустив руки й засунув їх у кишені. Глибокий вдих. І ще один.
— Я прийшов поговорити з тобою… є декілька моментів. Я подумав, що це найкращий спосіб, — його голос був хрипким.
Зелені очі Поттера оглянули Драко з ніг до голови. Він знав, що виглядає безладно і що мантія майже висіла на ньому. Поттер спохмурнів і ширше відчинив двері.
— Тобі краще зайти, щоб ще більше не промокнути.
Він уже пішов темним вузьким коридором, залишивши двері відчиненими, щоб Драко міг увійти. Драко змусив себе попрямувати за ним. Двері гучно зачинилися, від чого коридором пішла луна.
Отже, це і є той дім, через який Белатриса так розлютилася? Драко пригадав, як його божевільна тітка вийшла із себе після смерті Сіріуса Блека, за сумісництвом її кузена та зрадника крові, коли дізналася, що той передав у спадок сімейний будинок не будь-кому, а самому Гаррі Поттеру.
Поттер повів його сходами вгору до першої вітальні зі сходовим майданчиком.
Було очевидно, що Поттер і Візлі зробили все можливе, аби помпезна зала, яка у свій час бачила не один бал, стала хоч трохи схожою на ґрифіндорську вітальню. В одному кінці вже палахкотів камін, оточений чотирма красивими кріслами з високими спинками. Драко припустив, що там весь час сидять Поттер, Візлі та Ґрейнджер. Доволі затишно.
Поттер уже сів і жестом запросив Драко зайняти собі місце. Драко вмостився на кріслі, подалі від свого колишнього шкільного ворога, та напружився. Сидів прямо та гордо. Попри те, що його подальші дії можуть стати найпринизливішим моментом за все його життя. Це навіть гірше, ніж перетворитися на тхора на очах у всього Гоґвортсу.
Драко знову глибоко вдихнув і подивився на терплячий вираз обличчя Поттера.
— Як довго Візлі не буде?
Поттер знизав плечима, але потім усміхнувся, здивувавши цим Драко.
— Я думаю, що ми можемо розраховувати на тридцять хвилин. Він шукає певну маґлівську марку бурбону, до того ж він любить пофліртувати з дівчиною за прилавком винної крамниці.
Драко посміхнувся, але стримав насмішку, яку хотів викинути про Візлі. Сьогодні в нього було дуже важливе завдання, а дитячі забавки йому ніяк в цьому не допоможуть. Глибокий вдих. Я контролюю ситуацію.
— Поттере, є кілька речей, які я хотів би… які я повинен сказати тобі, — він ковтнув трохи повітря, а потім перевів погляд на Поттерові коліна.
— Я хочу тобі подякувати. За те, що ти дав свідчення щодо захисту моєї матері під час винесення вироку. Я знаю, що завдяки твоїм словам її не ув'язнили до Азкабану. Ти був більш добрими, ніж потрібно було, і я дякую тобі за життя моєї матері.
— Вона врятувала мене.
Драко підняв голову, щоб зустріти погляд Поттера.
— Вона врятувала мені життя, Мелфою. Я сказав у суді правду. Без твоєї матері хто зна, чим би закінчилася та битва.
Драко урочисто кивнув, а тоді знову втупився в Поттерове коліно. Зоровий контакт із рятівником магічного світу був аж надто нестерпним. Він провів тремтячою рукою по своєму платиновому волоссю. Заспокійливе геть не допомагало.
— І дякую тобі за те, що врятував мене і не полишив згоріти заживо у Зложарі, — ще кілька глибоких вдихів. — Мені також потрібно… послухай, та ніч у Маєтку…
— Хочеш чогось випити? — Поттер перебив його й підвівся.
— Перепрошую?
— Випити, Мелфою. Можна запропонувати тобі чогось випити? Вогневіскі? Маслопиво? Тобі варто було б.
— Не можу, — пробурмотів він. — Я прийняв забагато настоянок, — Мерліне, ця ситуація була абсурдною. Поттер знизав плечима й набрав собі склянку бурштинової рідини. Коли він відкинувся на кріслі, зробивши ковток, Драко зрозумів, що настав час для важкої частини. Дякувати Поттеру за життя матері та своє було легко, він говорив правду. Але згадуючи ту ніч у себе вдома… була причина на те, чому йому знадобилося майже два роки, щоб прийти до Поттера.
— Тієї ночі… в Маєтку моєї родини. Я знаю, що… я повинен був зробити щось більше. Допомогти тобі, чи Ґрейнджер, чи...
— Він убив би тебе. Тебе і твоїх батьків. Або це зробила б Белатриса.
— Але я нічого не зробив, і я прочитав листа, який ти надав мені для винесення вироку…
— Мелфою, тобі не має бути соромно. Ти захищав своїх близьких…
— Ти завжди перебиваєш людей, коли ті намагаються вибачитися перед тобою? — сердито виплюнув він.
Поттер заспокійливо махнув рукою.
— Я лише хочу сказати, що ти зробив усе, що міг, і я хотів, щоб Чарверсуд знав про це. Ти знав, що це ми, але не видав нас. Саме це дало нам невеличку часточку дорогоцінного часу. Ти міг легко впізнати нас, здати Волдеморту й повернути репутацію сім'ї в його очах. Я знаю, що він змусив тебе робити... жахливі речі...
Драко затремтів, незважаючи на розпалений камін.
— Зараз це вже не має значення, Поттере, — він коротко відповів. — Ваша сторона перемогла, і такі люди, як я, заслуговують на те, що їх чекає. Хоча це того варте, я шкодую про те, що через мене ви мусили пережити.
Ось, він це зробив. Він вибачився перед Поттером. Його цілитель ним би пишався. Йому стало краще? Легше? Важко сказати, коли у твоїй крові тече стільки лікувального варива. Можливо, це відчуття прийде пізніше.
Поттер прямо подивився на Драко.
— Дивись, Мелфою. Ти мені ніколи не подобався, я ніколи не любив твою сім’ю. Але це не означає, що тобі потрібно розплачувати за добробут тих, хто для тебе дорогий. Волдеморт любив маніпулювати. Він знав, що ти зробиш усе, щоб захистити своїх батьків. І я не можу тебе у цьому звинувачувати.
Поттер важко зітхнув і підвівся. Поставивши склянку на столик, він підійшов до крісла, на якому сидів Мелфой, та зупинився біля нього.
— Але він завжди недооцінював людські почуття. Твоя мати так любила тебе, що кинула виклик Волдеморту, бо ти найдорожче, що в неї є. Ми справді не такі вже й різні, якими здаємося.
Драко пирхнув.
— О так, ми з тобою наче близнюки. Хлопчик, що вижив, щоб знову врятувати нас усіх, і задрипаний колишній смертежер.
— Світ не розділений на добрих людей і смертежерів.
Драко здивовано кліпнув очима, почувши його слова.
— До біса, Поттере. Це було доволі глибоко.
Поттер усміхнувся й скуйовдив своє неслухняне чорне волосся.
— Якось мені сказав це мій хрещений, і я ніколи про це не забуду. Думка про чорно-білий світ призводить до багатьох проблем.
Драко відвів погляд і втупився в камін. Двоюрідний брат його матері здавався захоплюючим чарівником, і Драко почав цікавитися тим, якою людиною він був у житті. Сіріус і Реґулус Блеки, очевидно, мали щось більше, ніж імена, які його мати уникала називати і яких Белатриса затаврувала як зрадників сім’ї.
Його погляд привернув якийсь незначний рух перед ним. Поттер простягнув йому руку. Драко на мить згадав, як будучи одинадцятирічним хлопчаком у Гоґвортсі, намагався тим самим почати дружбу із малим Гаррі Поттером. Тоді Поттер відкинув його пропозицію, але зараз він тут, тільки цього разу це свого роду спокута.
Очі Драко зиркнули між простягнутою рукою та яскраво-зеленими очима навпроти.
— Перед тим, як це зробити, я, напевно, також повинен вибачитися за те, що стільки років був для тебе ще тим малим лайном у школі, — обережно промовив він.
Поттер знизав плечима.
— Пробачено, Мелфою. Це було... дуже добре з твого боку прийти сюди.
Драко потиснув йому руку.
— Дякую, Поттере, — пробурмотів він.
Поттер трохи відступив, коли їхні руки опустилися, й прочистив горло.
— А як ти взагалі знайшов будинок попри захист?
— Ну, це була маленька хитра гра магії крові. Чистокровні, як відомо, захищають свою власність. Мені, як прямому нащадку Блеків, дозволено пройти за умови, що я поклявся не завдавати шкоди законному власнику. Я знайшов це в старому французькому документі, в якому описуються плани захисту будинку та права щодо власності.
Поттер насупився, і Драко сприйняв це як сигнал, що йому час іти.
— Не хвилюйся, я єдиний нащадок Блеків, який залишився, крім моєї матері, звісно.
— Ти не єдиний, — тихо відповів Поттер.
— Що?
Поттер знову прочистив горло.
— Ти не останній з Блеків. Сестра твоєї матері, Андромеда, ще жива та її онук Тедді Люпин. Вони часто до нас приходять.
Драко був приголомшений. Він зовсім забув про другу сестру своєї матері. Як так вийшло, що Гаррі Поттер краще відносився до членів його родини?
Непроханий, жахливий спогад сплив на поверхню: «Драко, ти ж будеш няньчитись з дітками?». Драко насилу відігнав думку про глузливе бліде обличчя та блискучі червоні очі. Настав час ще для одного зілля…
— Так, правильно. Гадаю, мені варто піти.
Поттер, здавалося, хотів ще щось сказати про свою сім’ю, але передумав.
— Я тебе проведу. Рон уже скоро має повернутися.
Драко мовчки пішов за ним, ніхто не промовив й слова, доки вони не дійшли до вхідних дверей.
— Поттере… я був би дуже… вдячний, якби ти нікому не розповідав про мій візит, — що за напасть, скільки разів за сьогодні йому доводилося наплювати на свою гордість перед Поттером?
І хоча Поттер усміхнувся йому, його відповідь для Драко була дуже несподіваною.
— Що це з вами, слизеринцями, таке, що ви не хочете, щоб про вас дізналися щось хороше?
Драко не знав, що відповісти, не маючи уявлення, що це мало б означати, але Поттер врятував його від намагань.
— Обіцяю, Мелфою. І якщо тобі ще коли-небудь захочеться побалакати, то… ти тепер знаєш, як мене знайти.