― Мелфой. Драко Мелфой. У тебе було побачення з Драко Мелфоєм?
― Так, Драко Мелфой. І ні, це не було побаченням, ми просто випили кави, і заради Мерліна, ти можеш говорити тихіше, Джіні!
Герміона метнула головою в обидві сторони кухні Візлі, але там було порожньо, нікого крім неї та Джіні Поттер. Молі попросила їх принести кілька додаткових тарілок для столу, і Герміона скористалася нагодою побути наодинці з Джіні. Приватні розмови були такою рідкістю на щотижневих недільних обідах у Барлозі, і Герміоні потрібно було розповісти про свою дивну зустріч з тим, кого звали не Гаррі чи Рон.
― Але ти ж ходиш до маґлівської кав'ярні. І він просто так сів за твій столик?
― Начебто. Він так зарозуміло підійшов і звинуватив мене в крадіжці його столу, бо бачте я зробила це назло йому.
Джіні кинула на неї ошелешений погляд.
― Це так дивно! Очевидно, не в зарозумілості річ, а в тому факті, що ви обоє відвідуєте одне й те саме місце… це дивно. І те, що йому вдалося почати з тобою нормальну розмову.
Герміона насупила брови, згадавши їхню розмову. Це було дивно, спочатку.
— Як він виглядав? ― питання Джіні прорвалося в її спогадах.
Самотнім. Худим. Втомленим. Зламаним, проте ще не повністю. Точнісінько як я.
― Розгубленим, — тихо відповіла Герміона. Джіні співчутливо кивнула.
― Можу собі це уявити. Не думаю, що у його житті ще бодай хтось залишився.
― Дівчата!
Крик Молі Візлі прорвався крізь тишу кухні, змусивши обох жінок підскочити й мало не впустити тарілки з рук.
― Чесно кажучи, я могла б сама прийти й взяти ці тарілки за той час, поки ви тут стовбичите! Давайте, потім попліткуєте! ― вона вивела їх з кухні та привела до їдальні.
― Вибач, мамо, — покірно сказала Джіні, коли вони проходили повз.
Герміона підійшла до рудої ще до того, як вони дійшли до решти гостей.
― Джіні, не кажи нікому, будь ласка. Про Мелфоя. Я не думаю, що Гаррі та Рон були б від цього у захваті. Це взагалі нічого не значить, — прошепотіла вона.
— Звичайно, Герміоно, я не скажу.
Джіні стримала свою обіцянку, яку дала Герміоні, лише наполовину. Коли вони з Гаррі того ж вечора збиралися спати, вона розповіла чоловікові про зустріч подруги з Драко. Гаррі поклав окуляри на нічну тумбочку, й насупившись, повернувся до дружини.
― Герміона ходила на побачення з Мелфоєм?
Джіні закотила очі.
― Ні, нічого подібного. У них просто було щось на кшталт… можна сказати, налагодження контакту за чашечкою кави. Герміона сказала, що вони приємно побесідували.
Гаррі нахмурився.
― Не кажи Рону, добре? Герміона навіть не хотіла, щоб я тобі розповідала.
― Я не скажу Ронові, — пообіцяв їй Гаррі й мав намір дотримати слова. Коли Джіні заснула, притулившись до нього, Гаррі не спав. Він згадав домовленність, яку колись таємно пообіцяв Драко Мелфою шість чи близько того років тому, коли той ступив на поріг його будинку. Тоді він дотримав слова і майже забув про це. Гаррі відкинув спогади, але не міг не задуматися про те, як змінилося життя Драко після закінчення війни.
У понеділок вранці Драко прокинувся о 5:05. Однак цього разу, здавалося, у цю ранню пору його розбув не біль, а очікування. Можливо, йому варто змінити свій розпорядок дня, якщо його біологічний годинник змушує його прокидатися ще вдосвіта? Я контролюю ситуацію.
Він купив каву та став чекати на замовлення за своїм столиком. Цього ранку Герміона Ґрейнджер його не розчарувала. Вона увійшла, одягнена на роботу, як завжди, відкинула волосся набік і повернула голову до нього. Вона легенько посміхнулася йому й кивнула, а потім пішла взяти своє звичне замовлення.
Виходячи, вона помахала йому на прощання, і Драко відповів їй.
Лише глянь на себе, як переконливо ти намагаєшся зобразити адекватну працездатну людину. Драко наказав своїй глузливій підсвідомості заткнутися.
Протягом усього робочого тижня Герміона й Драко виконували свій маленький ввічливий суспільний ритуал. Драко уникав відвідування кав'ярні на вихідних, скориставшись гарною погодою (що буває доволі рідко), щоб трохи політати над своєю ділянкою за домом. Чи ходила Ґрейнджер до кав'ярні на тих вихідних? Він вирішив, що надто зосереджений на тому, що Ґрейнджер робила у вільний час, і тому взявся практикувати кілька небезпечних маневрів на мітлі, щоб відволіктися. Я контролюю ситуацію.
Наступний робочий тиждень пройшов у тому ж режимі, і Драко погодився, що тепер це стало частиною його ранкового розпорядку. Взяти каву. Сісти за столик. Дочекатися Ґрейнджер. Ввічливо кивнути. Прослідкувати як вона робить замовлення. Помахати рукою на прощання. Повторювати алгоритм з понеділка по п'ятницю.
Він довірив Ґрейнджер змінити звичний сценарій його повсякденної, ретельно культивованої рутини. Третього понеділка їхнього ритуалу, Ґрейнджер прийшла на десять хвилин пізніше ніж зазвичай та практично кинулася до його столика.
― Чи не міг би ти приглянути за моїми речами? Спасибі!
Перш ніж Драко встиг щось відповісти, вона кинула свою сумку та кілька зошитів прямо перед ним і підбігла до прилавку. У неї точно був один із тих ранків, коли потрібно було виглядати надмірно підготовленою до нового робочого дня.
Ґрейнджер поспішила назад зі своїм напоєм і почала запихати стільки своїх речей, скільки могла, у сумку, яка, як Драко бачив, була подовжена закляттям, щоб умістити буквальну бібліотеку, яку вона, здавалося, носила з собою.
― Дякую, Мелфою, побачимося завтра! ― із цими словами вона перекинула сумку через плече й вискочила за двері, перш ніж він навіть встиг вимовити «До зустрічі, Ґрейнджер».
Це, звичайно, було цікаво. Герміона Ґрейнджер на якусь мить настільки довірилася Драко Мелфою, щоб той наглянув за її речами.
Вони не були друзями. Вони були ледве знайомі. І все ж вона довірилася йому, а потім подякувала, абсолютно без причини.
Наступного робочого тижня їхній розпорядок дня залишився незмінним. Хоча, можливо, все це було в голові Драко, але здавалося, що її усмішка щоразу ставала трохи ширшою. Це стало схоже на справжню посмішку, а не на небагатослівний вигин губ для соціальних зобов’язань. Але він, безумовно, це уявляв.
Одного понеділка Герміона прибула приблизно на п'ятнадцять хвилин раніше свого звичайного часу. Вона посміхнулася Драко, але замість того, щоб піти до прилавку, вона підійшла до його столика. О, милий довбаний Мерліне, що вона могла сказати йому?
― Привіт, не проти, якщо я складу тобі компанію? У мене є трохи вільного часу перед роботою.
Драко перебрав у своїй голові кілька відповідей:
Чому?
Серйозно, чому?
Це жарт?
Хіба я схожий на дурня?
Що в біса з тобою не так, Ґрейнджер? Хіба ти не пам’ятаєш усі ті жахливі речі, які я казав тобі в школі?
Але його відповідь була більш раціональною:
― Звичайно, ― сказав він і кивнув головою на вільний стілець навпроти.
Вона привітно посміхнулася і поклала сумку.
― Ти щось хочеш? Чай масала — мій абсолютний фаворит, я беру його щоранку.
Так от що вона замовляла.
Драко похитав головою і вказав на майже повну чашку.
― Ні, у мене є.
Це було дивно, правда? Герміона Ґрейнджер просто запропонувала принести йому кави, ніби це нічого не значило. Наче він роками не був для неї мерзенним, огидним хуліганом. Наче її не катували до смерті в його власному домі. І тепер вона поверталася до їхнього столу, ніби це була звичайна, абсолютно природна ситуація.
Герміона знову сіла й подула на гарячий чай, перш ніж зробити ковток. Але замість того, щоб дістати якусь книгу чи записи зі своєї бездонної сумки, вона просто спитала:
― Ну, як пройшли вихідні?
Як пройшли мої вихідні? Як пройшли мої чортові вихідні? До біса все, якби це був якийсь дивний, альтернативний вимір, тоді Драко збирався б просто підіграти їй, поки його не повернуть до реальності. Драко зрозумів, що, мабуть, надто довго мовчав, бо приємний вираз Герміониного обличчя змінився сумнівом і занепокоєнням.
Вибач, Ґрейнджер, але я проводжу стільки часу у своєму дурному розумі, що людська розмова, здається для мене дикою.
― Ем, все було добре. Погода була гарна, тому я трохи політав, ― Салазаре прости, він говорив про довбану погоду.
― Це було приємно, чи не так? А я їздила до батьків і допомогла мамі поставити паркан навколо саду. А тобі часто доводиться подорожувати на вихідних? Я не знаю, коли ти проводиш розвідку, оскільки сезон для квідичу вже закінчився.
― О, е-е, так, зазвичай я працюю в офісі протягом тижня, щоб подати звіти вранці, а потім являюся на тренування кількох команд. Матчі проводяться у вихідні, але це лише вранці. До того ж, вони розпочнуться аж через місяць.
Чому він не може заткнути рот?
― Мабуть, приємно так часто подорожувати, навіть якщо це локально. Я подала заявки на проведення кількох міжнародних конференцій, ще не знаю, які з них схвалить бюджетний комітет. Здається, вони цього року не дуже хочуть відправляти мене на переговори з ґоблінами, але я досягла успіху в різних дискусіях щодо русалок, а це означає ще одну поїздку до Середземного моря, ймовірно, наступної весни.
― Я не знав, що тебе так часто відпускають з країни, хіба Міністерство не розвалиться без твого блискучого розуму?
― Так, але потім я повертаюся, і у світі знову все гаразд, тож чому б і ні, — усміхнулася вона над чашкою.
Герміона глянула на своє зап’ястя й допила чай.
― Мені пора, побачимося завтра, Мелфою.
Вона сказала це так, ніби це було нормально, ніби він був нормальним. Драко провів тремтячою рукою по біло-русявому волоссю. Ймовірно, настав час обговорити це під час його наступного сеансу. Я контролюю ситуацію.
Герміона знову вривалася в його сталий розпорядок. Тепер ранок починався з того, що вона приходила, відкидала своє волосся назад, підходила до Драко й запитувала:
― Ти не проти, якщо я на трохи до тебе приєднаюся?
Драко завжди відповідав «звичайно» і кивав на вільний стілець.
Березень 2007 року
У середу Драко вийшов із офісу перед одинадцятою і пройшов кілька кварталів алеєю Діаґон. Він увійшов у знайому будівлю з блискучого коричневого каменю і піднявся сходами до приватної лікарні цілителя Браунінга. Драко завжди приходив вчасно, щоб гость-відьма на стійці реєстрації не витрачала зайвого часу з ним за розмовою.
Драко вмостився на зручному шкіряному дивані й налаштувався на щомісячну зустріч. Навпроти нього, у шкіряному кріслі з високою спинкою, сиділа єдина людина у світі, яка знала, як далеко досяг Драко Мелфой за майже дев’ять років.
Драко призначили два роки обов’язкових сеансів у цілителя в рамках вироку після війни. Спочатку зустрічі проходили двічі на тиждень, і перші кілька місяців були особливо важкими.
А тепер, через роки, Драко щомісяця відвідував уже платні добровільні зустрічі. Тільки начальник Драко знав, куди він ходить кожної третьої середи місяця рівно об одинадцятій годині. Але люди в індустрії квідичу ніколи про це не думали, вони постійно їздили в різні тренувальні центри або зустрічалися з гравцями.
― Доброго ранку, Драко, як ти почуваєшся з моменту нашої останньої зустрічі?
З цього питання Браунінг починав кожен сеанс. Він був лисим чоловіком із гострими, майже чорними очима, злегка збільшеними окулярами в золотій оправі, Драко ризикнув би припустити, що йому близько шестидесяти років. Занадто старий, щоб ходити до Гоґвортсу з Луціусом. Біля крісла цілителя літало перо, яке зависло над пергаментом і було готове записати відповідь Драко, точніше, записати враження Браунінга від реакції Драко.
― Ем, добре, мабуть, ― Драко ніколи не мав адекватної відповіді на вступне запитання. О, добре, знаєте, ненадовго я задумувався про самогубство, але тепер я, здається, потрапив в альтернативну реальність, де щоранку зустрічаюся з Герміоною Ґрейнджер за кавою, тож думки про самоушкодження поки що відсунуто на другий план.
― Ясно, ― шкряб, шкряб, почало записувати перо. ― Ти не хотів би додати конкретики, щоб описати свій емоційний стан?
Драко зітхнув. Це був танець, який вони виконували на кожній зустрічі. Драко виголошував туманну, невиразну заяву про свої почуття, а Браунінг заглибився в аналіз. Перо подряпало пергамент в очікуванні.
― Ну, мені знову почали снитися кошмари.
Шкряб, шкряб, шкряб.
― Які саме кошмари?
Драко заворушився на своєму сидінні. Він відкрив рану, можливо, Браунінг зможе висмоктати з неї отруту.
― Ем, звичайні. Темний Лорд змушує мене мучити людей, або він мучить людей… і ця гігантська змія… ― Драко здригнувся та замовк.
Шкряб, шкряб.
— А ти приймав якісь зілля, щоб відігнати ці кошмари? ― його тон був професійним, нейтральним. Драко був тут досить довго, щоб зрозуміти, що це не звинувачення, а запит на точну інформацію.
― Ні, не приймав, ― Браунінг кивнув, але не похвалив. Драко відмовився від зілля «Сну без снів» декілька років тому. Час від часу він приймав заспокійливий напій у дуже погані дні, але це не викликало звикання.
― Як справи на роботі?
Більше ніякого шкрябання. Мабуть, він уже дійшов висновку про психічний стан Драко. Тепер більше немає необхідності щось записувати.
― Добре, як завжди.
― Ти останнім часом щось чув про свою маму?
― Так, вона досі у Відні, я думаю, що вона ще там залишиться.
― І як ти до цього ставишся?
Драко знизав плечима. Його мати була дорослою жінкою, і ніщо, крім Драко, не прив'язувало її до рідної країни. Вона могла робити, що їй хотілося. Крім того, було легше ігнорувати пасивно-агресивні коментарі Нарциси про відсутність у Драко дружини чи будь-яких натяків на стосунки.
― Нормально, справді. Думаю, закордоном їй все-таки легше.
― А чим ти займаєшся у вільний час?
Ох, це питання на мільйон ґалеонів. Наразі Браунінг надто добре знав Драко, і його похмурі відповіді минулого місяця «взагалі нічим» та «просто літаю на мітлі», напевно, залишилися на пергаменті як «тривожні».
Ну, до біса, в його житті не було більше нікого, з ким він міг би поговорити про ситуацію з Ґрейнджер. Зрештою, він за це платив Браунінгу.
― Насправді я… відновив зв’язок зі своїм старим однокласником, ― це було технічно правильно.
― Справді? І де це сталося? ― хоча це не було помітно в його голосі, Драко припустив, що Браунінг був здивований. Зрештою, єдиним другом, про якого Драко згадував (та чи був він другом), був Теодор Нот.
― У тій маґлівській кав'ярні, де я завжди буваю. Виявляється, вона також ходить туди кожного ранку.
— Вона була твоєю подругою з Гоґвортсу?
Драко засміявся, по-справжньому розсміявся з його запитання.
― Мерліне, ні. Я впевнений, що вона ненавиділа моє існування.
Було стільки деталей, скільки Браунінг збирався отримати за один раз. Тому що Браунінг уже знав усе про Герміону Ґрейнджер. Ймовірно, були цілі стоси пергаментів про Герміону Ґрейнджер, збережені з попередніх сеансів Драко. Його перші кілька років зцілення включали багато зізнань і жалю про неї, зокрема. Але він не збирався йти цим шляхом, не сьогодні. Шкряб, шкряб, шкряб. Це кляте перо.
― То це була неприємна зустріч?
― Ем, спочатку, але нам вдалося трохи поговорити. Ми не бачилися багато років, тому я думаю, що це був шок для обох.
― І ці зустрічі продовжуються?
― Так. Нещодавно вона почала сидіти разом зі мною за одним столиком.
― Про що ви розмовляєте?
Драко знизав плечима.
― Ми розмовляли небагато, і то лише стосовно роботи.
― Як ти почуваєш себе, проводячи з нею час?
Що це за відчуття? Було таке враження, що він ледь тримається купи. Вона, з усіх людей, повинна уникати його. Чи кричати на нього. Проклясти його. Плюнути йому в обличчя. Направити чарівну паличку та знищити його з лиця землі. Коли він дивився на Герміону Ґрейнджер, його водночас охопилювало приголомшливе почуття провини, полегшення й збентеження. А вона поводилася так, ніби все було до біса нормально!
― Просто прекрасно.
І в четвер, і в п’ятницю вранці Герміона запитала, чи може вона посидіти з Драко, і він звісно ж відповів «звичайно».
Але на вихідних, залишившись наодинці у своєму великому заміському домі, Драко роздумував про новий світ із Ґрейнджер. Напевно, що вона розповіла про це Візлі? І Поттеру. Однозначно так. Вони, мабуть, сприйняли це як жарт, що Ґрейнджер щоранку п’є каву з самотнім жалюгідним тхором. Маленький тхір-смертежер, який так боявся чаклунських закладів, що опустився так низько, що тепер мусив відвідувати маґлівську кав'ярню.
Ранок понеділка приніс для Драко поганий настрій через безсонні вихідні. Потім до кав'ярні увійшла Ґрейнджер, вона підійшла до його столика з тією клятою посмішкою на обличчі, відсунула стілець навпроти нього й сіла. Почекайте хвилинку.
― Доброго ранку! — весело сказала вона, та поклавши газету на стіл, пішла за чаєм.
Але сьогодні вона навіть не запитала його, чи може сісти разом з ним! Просто прийшла і швирнула своє лайно, наче це місце їй належало, і неважливо, що думав про це Драко! Яке нахабство! Я контролюю ситуацію.
А потім вона повернулася зі своєю паруючою чашкою і знову сіла, навіть не потрудившись запитати, як він ставиться до її присутності.
― Гарно провів вихідні? Я хотіла взяти відпустку і знову відвідати батьків, але ти ж чув, що зараз обговорюють скасування заборони на використання волосся єдинорога в одязі? Мені довелося відправити стільки сов, що мій дім уже починає нагадувати пошту, ― вона замовкла, щоб подмухати й сьорбнути чаю, і Драко нарешті схопив можливість сказати слово.
― Ґрейнджер, ― він сказав повільно. ― Що ти в біса виробляєш?
Вона розгублено витріщилася на нього.
―Вибач, що? Що ти маєш на увазі?
Драко роздратовано пихнув.
― Що ти тут робиш? Зі мною?
Він із задоволенням побачив, як легкий рум’янець наповз на її щоки. Добре, це її зачепило, і тепер не він один перебував у незручному становищі.
― Я думала, що, знаєш… я просто… ти хочеш, щоб я пішла?
― Ні! ― невже його швидка відповідь прозвучала так відчайдушно? Тепер Ґрейнджер виглядала ще більше розгубленою.
― Добре, — повільно почала вона. ― Я просто подумала, що ти... не будеш проти, якщо я складу тобі компанію. Якщо я зробила щось, що образило тебе, тоді я...
― Ні! Не в цьому річ! ― він обірвав її, тому що точно знав, куди вона веде, і якщо він почує ці слова від неї, то йому знадобиться близько чотирнадцяти заспокійливих настоянок, щоб пережити цей день.
― Тоді в чому? ― Мерліне, тепер вона виглядала стурбованою, і від її жалю йому ставало фізично боляче.
― Слухай, я просто хочу знати… чому ти взагалі підійшла до мене? Чому ти постійно приходиш сюди щоранку? ― він сподівався, що це не прозвучить надто жалюгідно, але, чорт забирай, йому потрібно було знати.
Герміона задумливо подивилася на нього, і він побачив, як у її очах промайнуло розуміння. Вона точно знала, про що він питає.
― Щоразу, коли я дивлюся на тебе, я бачу себе, ― Драко помітив, що її руки міцно стискають чашку, ніби та була прив'язана до столу. Вона глибоко вдихнула і продовжила: ― Будь ласка, не... будь ласка, не ображайся. Я знаю, що перестаралася. Але я впізнала у тобі той особливий погляд, який бачила лише тоді, коли дивилася в дзеркало.
Вона замовчала, мабуть, щоб дати Драко можливість накричати на неї, посперечатися чи просто піти, але Драко відчув, ніби якась невидима сила тримає його тут, і ні за все золото світу він би не пішов прямо зараз. Якби існував хоч найменший шанс, щоб хоч ще одна людина на цій клятій землі могла зрозуміти його, то він би ним скористався. Навіть якби цією людиною була Герміона Ґрейнджер.
― Я не думаю, що можу пояснити це належним чином. Я приходжу сюди щоранку, тому що це дає мені декілька хвилин анонімності. Мені не потрібно виправдовувати очікування навколишніх. Я можу просто жити. Я не «найяскравіша відьма свого часу» чи «розумна подруга Гаррі Поттера», я просто жінка, яка ходить на роботу і обожнює ранковий чай . Але останнім часом я думаю, що я занадто покладаюся на це почуття. Я хвилююся, якщо я дозволю цій емоції взяти гору... якщо мені потрібно відчувати це все більше і більше... тоді що це скаже про моє життя? Тож нещодавно, коли я постійно почала бачити тебе тут, я подумала, що це моя вигадка. Щодня я дивилася на тебе, щоб переконатися, що ти мені не привидівся. Тому що ти був таким яскравим нагадуванням про моє таємне магічне життя, яке я відкладала на ранок, але твоя присутнісь не давала мені спокою. І коли ти подивився на мене… Я відчула, що ти тут з тих же причин, що й я. Щоб просто мирно прожити цю маленьку частинку дня. Хіба у цьому є якийсь сенс?
Це мало сенс. Для Драко це мало такий довбаний сенс, що він відчув дивну суміш чистого горя й піднесення. Але перш ніж він зміг віддатися цим почуттям, йому потрібно було дізнатися ще про одну річ.
― А що твій чоловік думає про наші ранкові зустрічі?
Герміона розгублено насупила брову.
― Хто?
― Твій чоловік. Візлі.
― Рон!? ― вона досить непристойно засміялася, і Драко не був певен, що зрозумів жарт. Коли вона оговталася від нападу хихотіння, то дала йому повну відповідь.
― Ми з Роном не були разом уже багато років. Звичайно, ми все ще найкращі друзі, але ні, ми з Роном не одружені і не зустрічаємося. У нього вже доволі довго стосунки із Падмою Патіл, ти пам’ятаєш її?
― Я думаю, що так. Наша однокурсниця з Рейвенклову? Хіба у них не було неймовірно жахливе побачення на Святковому балу на четвертому курсі?
― О так, він кілька разів пошив себе в дурні за той вечір, — відповіла вона з усмішкою. ― Вони досить часто жартують на цю тему.
Драко посміхнувся, але вирішив залишити принизливі коментарі щодо Рона при собі.
― Тож скажи мені, Ґрейнджер, ти вийшла заміж за одного з його численних братів? Їх там було близько п'ятнадцяти, які чекали свого часу?
Герміона закотила очі.
― Ні, і оскільки, здається, ти збираєшся допитувати мене про те, як це жалюгідно, що я досі не вийшла заміж у своєму віці, то я позбавляю тебе турбот. На даний момент я абсолютно вільна людина.
Драко зблід.
― О, гм, я не намагався знущатися над тобою… ― чудово, вона припустила про нього найгірше, тому тепер вона виглядала так само нажахано.
― О! Я просто подумала, що ти… ну, це не має значення, — замовкла вона, коли навколо них запала важка, ніякова тиша. Було справедливо з її боку припустити, що він здатен на щось жахливе. Зрештою, що він коли-небудь зробив, щоб вселити хоч якусь віру в те, що він не завжди був безсовісним хуліганом?
Я контролюю ситуацію.
― Ну, чесна гра навпаки, Ґрейнджер. Щотижня я отримую листи від своєї власної матері, яка нагадує мені, що я, як ти це сказала? Маю жалюгідний вигляд, що досі неодружений у своєму віці. Вона також любить повідомляти мені, що я ще не завів спадкоємця, і не схоже, що навіть намагаюся побудувати хоч якісь стосунки.
Це була лише коротка мить, але Драко помітив, як вона здивовано моргнула очима, почувши щиру правду, перш ніж невпевнено посміхнутися йому.
― Це звучить досить дивно. Мої батьки, на щастя, не дуже цікавляться моїм особистим життям. Хотіла б я сказати те саме про Джіні.
Вона подивилася на годинник і насупилася. Чи справді вона шкодувала, що повинна була залишити його?
― Однак мені треба йти. Побачимось завтра? ― він кивнув, і вона встала, щоб відправитись на роботу.
― Ґрейнджер, зачекай, ― це було так розпачливо та по-дитячому, але він мусив переконатися.
― Те, що ти сказала… про те, чому підійшла поговорити зі мною? Ти все правильно пояснила. Мабуть, я просто подумав, що ти, можливо, смієшся з мене, — гірко закінчив він, розлючений на себе за те, що відкрив їй свій страх.
― Ні, Мелфою. Я б ніколи цього не зробила, ― навіть з тобою, залишилося несказанним, але Драко практично почув, як останні слова зійшли з її губ.
Він намагався не вживати алкоголь протягом робочого тижня, але його ранкова розмова з Герміоною змусила його схопитися за пляшку віскі, щойно він повернувся додому того вечора. Він налив собі в стакан і вмостився перед каміном у своїй спальні. Драко крутив бурштинову рідину у кришталевому склі, відтворюючи слова Герміони у своїй пам’яті.
― Мені не потрібно виправдовувати очікування навколишніх. Я можу просто жити,― так Герміона описала свою присутність у кав’ярні. І хоча вони просто не можуть бути ще більш різними (чистокровний та маґлонароджена, Слизерин та Ґрифіндор, вигнанець та героїня), вона сказала, що визнає схожість між ними. Відкинувши особливості їхнього походження та вибору, Драко зрозумів, що вона мала рацію.
Хіба вони не були просто дітьми, яким доручили зробити те, від чого більшість дорослих злякалась би? Ймовірно, у них навіть було декілька спільних кошмарів. Вони обидва вижили, незважаючи ні на що. І судячи з її зізнання цього ранку, здається, що вони обоє просто робили все можливе, щоб не розвалитися зсередини.
Отже, вона все ж таки не вийшла заміж за Візлі. Це був, звичайно, цікавий факт. Драко, звісно, припускав, що вони вже деякий час нещасні у шлюбі, маючи принаймні чотирьох дітей. Але якщо згадати її сьогоднішні слова, то у цьому дійсно був сенс, знаючи Герміону Ґрейнджер. Кожен у світі очікував би, що Ґрейнджер і Візлі одружаться. Він дивувався, чому між ними все закінчилося саме так, але знав, що ніколи не зміг би запитати. Здавалося, що Герміона вже відійшла від цих стосунків, якщо змогла так легко розсміятися.
Драко одним ковтком допив стакан віскі й вирішив, що йому не дуже й хочеться вечеряти.
― Доброго ранку.
― Ґрейнджер.
Герміона сіла навпроти Драко зі сором’язливою посмішкою, і він угамував бажання закотити очі й зробити уїдливий коментар. Не варто було так швидко виставляти себе ідіотом.
Сьогодні вона виглядала втомленою. Невже вона так хвилювалася за вчорашню розмову, що майже не спала? Напевно, він сам був схожий на ходячий труп.
― Мелфою, щодо вчорашнього…
Ой, Мерліне, починається. Звичайно, вона хотіла б обговорити свої чортові почуття щодо їхньої розмови.
― Не треба, Ґрейнджер, усе добре, тільки не…
— Ні, Мелфою, я хочу, щоб ти знав, що я не намагалася...
― Ґрейнджер, серйозно, це не має значення, просто забудь про це, і… чорт забирай, кого ми обманюємо? ― він не хотів дозволяти своєму роздратуваню просочитися наскрізь, але вона так залізла йому під шкіру за якусь мить, що його план бути сердечним розбився на друзки.
― Що ти маєш на увазі?
― Кого ми обманюємо? Ти і я, ми не… ну, це просто дивно, і ти не думаєш, що наївно вдавати, що ми просто старі шкільні друзі, які возз’єдналися після стількох років? Ми ніколи такими не були, і ти це знаєш. У нашій історії немає нічого хорошого.
Чому, чому, чому він це робить? Чому він відчув потребу знищити все у своєму житті? Через те, що ти зробив. Через усе, що ти зробив. Особливо їй.
― Ти маєш рацію, ― вона тихо відповіла. Драко похмуро кивнув, знаючи, що хоч би що означали для нього ці ранкові зустрічі, це вже не має значення. Ґрейнджер зараз піде, як і годиться, а він залишиться тут. Безіменна людина у світі, самотня, не рахуючи голосів у власній голові.
Але вона не пішла. Натомість Герміона прочистила горло, відкинула кілька кучерів з плеча й простягла йому руку.
― Привіт. Я Герміона Ґрейнджер.
Драко витріщився на її простягнуту руку. Його погляд зустрівся з її карими очима, і він не помітив у них ні обману, ні насмішки. Ґрейнджер була сама теплота й серйозність. Він знову подивився на її руку і все, що вона представляла собою. Шанс. Рятівний круг для Драко, щоб все почати з чистого аркуша.
Він потиснув її руку.
― Драко Мелфой.