П'ятниця, 13 січня 1995 р.
Вона знову сидить за моїм столом.
У бібліотеці є одне місце, заховане настільки, що людям важко знайти його. Там також є ідеальний стіл. Він не трясеться, а ще на ньому немає дратівливого матюччя, викарбуваного в дереві.
Сонячне світло з одного з небагатьох вікон на північній стіні потрапляє на книжкові сторінки якраз під потрібним кутом.
Через неї я вже кілька місяців не сидів за цим столом.
Її майже не видно за фоліантами, що лежать перед нею. Сидить, згорбившись на сидінні, і шкрябає щось на яйці Поттера.
Здається, Мерлін заборонив Поттеру самому виконувати цю роботу. Всім іншим чемпіонам не призначили розумну відьму, яка може розібратися з завданнями за них, але для обраного — все найкраще.
Я знову хмурюся на її профіль, спостерігаючи, як вона швидко гортає сторінки.
Її кучеряве волосся повернулося після балу, немов і не було вишуканої зачіски. Засобу для шкіри, що робив її гладенькою та ніжною, теж більше не було.
Вона потягується і відкладає перо, замінюючи його на ягідно-синє цукрове перо. Я підіймаю брову, оцінюючи її непристойний смак до солодощів. Якщо вона любить льодяники з «Медових Руць», їй варто спробувати «Малинову хрипоту». Після нього дзижчить у горлі й голос змінюється на пів години. Або «Шоколадно-вишневу вибухову мармеладку». Вони дорожчі, тож вона, мабуть, не може собі цього дозволити.
Вона відкидається на спинку стільця, тягне книжку на коліна, відкидається на стілець, і уважно читає, обхоплюючи губами кінчик цукрового пера.
У неї губи посиніють. Ідіотка.
Блакитні губи і язик.
Я дивлюся, як її щоки запали, як вона смокче, як мимоволі відриває перо від губ, коли читає. Її очі розширюються, і вона тягнеться до пергаменту, черкає кілька слів, поки очі сканують книгу. Вона підстрибує, коли розуміє, що намагалася писати Цукровим пером.
Я посміхаюся. Дурненька.
Вона засовує Цукрове перо глибоко між губами й тримає його, а потім бере перо для письма.
Губи щільно стиснуті навколо синього цукрового пера. Подалася вперед, випнувши вилиці.
Сильні губи.
Блакитні губи.
Не тонкі, як у Трейсі Девіс. Або великі й широкі, як у Пенсі. Просто… блакитні. І м'які.
Я згадую про її блакитний язик, і мені цікаво чи він такий же сильний. Чи вміє вона ним користуватися? Чи навчив її Крум. Чи дозволила вона йому поцілувати себе і відчути смак її блакитних губ.
Можливо, єдиний спосіб, у який вона вміє цілуватися, той, якому її навчив Крум. Недбало, мокро і грубо. Ніякої витонченості у цих болгар.
Після Крума їй доведеться навчитися цілуватися краще. Їй доведеться розслабити свої сині губи та дозволити комусь скуштувати її солодкий синій язик, дозволити втиснутися в її рот і облизати її маленькі зубки. А ще прикусити нижню губу і зісмоктати з неї цукор.
Цукрове перо вискакує з її рота, відлуння від нього рикошетом відбивається від стін бібліотеки.
Вона підіймає очі й дивиться прямо на мене. Я автоматично звужую очі, а вона дивиться вниз, смакуючи синій цукор на губах.
~*~
Понеділок, 31 січня 2000 р.
Можливо, якщо я продовжуватиму притискатися губами до її губ, вона поцілує мене у відповідь.
Якщо я не дам їй дихати… в якийсь момент їй доведеться відкрити рота.
Відчуваю жовч у горлі. Це помилка.
Знову притискаюся губами до її губ.
Вона не хоче цього.
Але я зосереджуюся на відчутті своєї руки в її туго закрученому волоссі, впиваючись цим відчуттям так довго, як вона мені дозволить.
Як я поясню їй це після того, як вона дасть мені ляпаса? Після того, як вона дивитиметься на мене, налякана і беззахисна.
Я зупинюся. Лише останній раз. Торкнутися, запам'ятати її губи під моїми, пальці в її волоссі. Іншою рукою стискаю її зап'ястя, і востаннє торкаюся губами її…
Вона відкриває рот, і я не можу стримати стогону, нахиляю її голову саме так, як мені хочеться. Вона робить швидкий вдих з моїх легенів, а потім я притискаю її до себе, відчуваю смак її язика.
Її рука притискається до моїх грудей, я ніколи не думав про її руки. Ніколи не знав, що вона буде з ними робити. Ніколи не уявляв, що вона може торкатися мене у відповідь.
Я важко дихаю їй в рот і тягну її за голову назад. Мені потрібно…
Мені потрібно…
Вона стогне, і я проводжу зубами по її губах. Вона задихається, і я чую свій стогін.
Якщо вона дозволить, мені потрібно…
Вона вдаряється об стіл, і я тягну руку з її волосся вниз по шиї. Мені потрібно, щоб вона розвела коліна.
Якщо вона мені дозволить.
Мої стегна так близько до її.
Чи дозволить вона?
Ця сукня. Я можу задерти її до талії. Якщо вона не протестуватиме, я стану перед нею на коліна, покажу їй, як це — хотіти її такою.
Її руки на моїх ребрах, якщо вона торкнеться мене ще раз, я зірвуся. Просто розстебну штани й увійду в неї.
Цікаво, що вона робитиме руками. Чи притискатиме мене до себе?
Вона мрійливо зітхає у мої губи, і я забираю її руки від себе, притискаю їх до столу.
Будь ласка, не йди.
Вона дозволяє мені провести язиком по її, притискатися до її рота і ковтати її звуки. Цікаво, чи дозволить вона мені притиснутись до неї ближче, щоб вона відчула, який я твердий. Чи дозволить задихнутись в ній?
Я розводжу її коліна в сторони.
Ця сукня. Ця довбана сукня. Я проводжу руками по її животу, кусаю її губи, не відриваючись від її рота.
Я не хочу чути, як вона мене зупиняє. Не хочу пам'ятати, як її голос скаже мені «ні».
Цікаво, скільки вона мені дозволить. Чи зможу я розкласти її на столі? Чи зможу я побачити її обличчя, коли входжу в неї, просто дивитися на неї, коли ми притискаємося одне до одного, а пальці ковзають по її ногах.
Чи мені просто довести її до оргазму? Звести її з розуму, щоб вона хотіла лише мене?
Мій рот відкривається від цієї думки. Пожирає її. А вона цілує мене у відповідь. Це найкраще відчуття мого життя.
Раптом я відчуваю її пальці на моїй щелепі. Не відштовхує мене, а притискає до себе. Ніби хоче мене.
Мої стегна піддаються вперед. Я хапаю її за стегно, притискаю її стегна до своїх.
Я покладу її на цей стіл. Трахатиму її так повільно, що вона благатиме мене про це. Вилижу її язиком, доки вона не закричить і не зариється пальцями в моєму волоссі.
— Герміоно, ти готова?..
Я відпускаю її. Вона намагається сісти на столі, витираючи рот.
Прийшов Поттер. На обід.
— Я можу повернутися пізніше.
— Ні! — вона каже це одночасно зі мною. Наче знає, що я б не зупинився. Ніби знає, що Поттер щойно врятував її від мене.
У мене паморочиться голова, коли я проштовхуюся повз Поттера, не зводячи очей з підлоги й намагаючись не придушити його на місці. Я усвідомлюю, що весь персонал поверху спостерігає за мною, поки я йду до свого кабінету. Чому її кабінет так далеко. Навіщо я це зробив? Вона мала бути поруч зі мною. Між нашими кабінетами мали бути двері, щоб навіть в коридор не виходити.
Я все ще напівтвердий і молю усіх богів, щоб ніхто не помітив. Ми не заглушили кімнату. Всі чули крики… і я намагаюся згадати, чи не надто голосно вона стогнала, мушу заплющити очі, коли знову переживаю ці звуки…
Я йду до свого кабінету і зачиняю двері. Накладаю закляття тиші.
— БЛЯХА!
Шкіряний диван розривається. Наповнювач і пух розлітаються кімнатою, як кров. Лампа Тіффані, яку мама подарувала мені на новорічні свята, розбивається вщент.
Я відчуваю, як голова важчає, намагаюся вдихнути, кладу руки на коліна, нахиляюся і дихаю.
Стук у двері. Я зажмурююсь. Хочу, щоб це була вона. Не хочу, щоб це була вона.
— Містере Мелфою, — Блез. — Я хочу обговорити гармати. Можна?
Ні.
Але він єдиний може допомогти. Як завжди. Я притуляюся до стіни біля дверей. Помахом руки двері відчиняються, якраз достатньо, щоб він зайшов.
— Мій диван… — майже плаче, ніби я щойно з'їв його останню шоколадну жабу.
Я крокую кабінетом, намагаюся дихати. Намагаюся зрозуміти, що мною заволоділо.
Її гарячі очі та запалі щоки, ось що.
Це не причина… Не виправдання для…
— Що ти там бурмочеш? — питає мене Блез.
Я говорив вголос?
— Я поцілував її.
Дивлюся на дорогі килими й відчуваю, як мої туфлі труться об них, коли я крокую.
— Треба перевірити, у кого це було в офісних ставках, — хихикає Блез.
— Не смійся. Це… що я накоїв? — притуляюся до стіни, закидаю голову назад, втягую повітря.
— Драко, розслабся, — каже він. — Ви щойно почали новий етап стосунків. Це — не злочин.
Хіба? Вона, що хотіла, щоб я її поцілував? Щоб я розклав її на столі й трахнув, як у дешевому романі?
Чи хотіла вона цього?
— Вона піде, — прохрипів я в кімнату. — Вона піде. І я більше ніколи її не побачу.
Я слухаю свій задиханий хрип, слухаю, як Блез бурмоче «Репаро», щоб поремонтувати мій диван. Відчуваю, як він підводить мене до нього, змушує сісти, я опускаю голову до колін.
Чорні плями перед очима. Блез розмовляє зі мною, щось каже. Його рука на моїй шиї.
— …поцілувала тебе у відповідь? Подумай, Драко… перепроси й живи далі… деякі жінки можуть сприйняти це, як комплімент, ти ж знаєш…
Я сиджу, затуливши очі долонями, і зосереджено рахую цеглинки по колу. Вибудовую їх навколо себе, перетворюючи стіну на вежу. Навколо неї росте плющ, закріплюючи кожну цеглинку на місці, звиваючись і розростаючись, проростаючи.
Я розплющую очі.
— Мені треба йти.
Блез вагається.
— Гаразд…
Я встаю і йду до своїх дверей. Висовую голову.
— Керрі, — чую свій голос. — Зв'яжися зі мною негайно, якщо я отримаю пошту з Америки. В мене з’явилися невідкладні справи, мене не буде до кінця дня, — зачиняю двері ще до того, як вона встигає схопити перо.
— Америка? — запитує Блез.
Хапаю пальто, тягнуся за порошком Флу.
— Драко…
— Проведеш за мене співбесіди?
Я заходжу в камін і вигукую «Міністерство», перш ніж він встигає щось сказати.
~*~
Вівторок, 7 травня 1996 р.
Так холодно. Хіба має бути так холодно?
— Не думайте про температуру, містере Мелфою.
Северус сідає навпроти мене. Між нами скринька з коштовностями.
Я ніколи не бачив, щоб Северус сидів, схрестивши ноги. Це… робить його більш людяним, від чого стає тривожно.
— Драко, я теж людина і вмію соромитися, — дражниться він.
— Забирайся з моєї голови, якщо не хочеш знати, що я думаю.
Він хмуриться на мене. Або я так припускаю, бо мені не можна відводити погляд від скриньки для коштовностей. Я бачу відображення своїх туфель в антикварному дзеркалі, приклеєному до кришки скриньки. Латунь на кутах.
Я дозволяю своїм очам блукати по краях, запам'ятовуючи скриньку, щоб потім відтворити її наосліп.
Чую його. Тихий голос у кутку. За дверима.
Уяви собі внутрішню частину.
Мої очі вбирають оксамит всередині. Темно-синій. Старий і потертий, місцями геть затертий. Скриньку довго використовували. Я вбираю в себе найближчу до мене внутрішню стінку, ту, яку я не бачу очима.
Теж синій оксамит. Менш потертий. М'якший.
Падаю всередину. Кімната, оббита синім оксамитом.
Я простягаю руку і кладу її на стіну, спостерігаючи, як оксамитові нитки змінюють напрямок, запам'ятовуючи шлях моєї руки.
Я пишу своє ім'я вказівним пальцем, літерами завбільшки з мою голову.
Без його наказу стираю своє ім'я, підходжу до кутка коробки й великими, як мої груди, літерами починаю писати…
Г Е Р М І О Н А
Рівномірно по всій стіні. Синій оксамит запам'ятовує її ім'я, воно тоне в тканині.
Я чую його знову, зверху. За межами скриньки з коштовностями. Він — ляльковик, я — маріонетка.
Вийди зі скриньки. Знайди те, що для тебе важливе.
Я підштовхую себе до краю, наче до басейну. Синій оксамит кружляє біля моїх п'ят, гойдаючись, коли я розбурхую воду.
Сідаю на край. Знайти те, що мені важливе.
Для мене важлива мама. І батько. Іноді для мене важливі Блез і Пенсі. Мені не надто важливі Креб і Ґойл, але…
Але потім спогади хлюпають по моїх литках блакитним оксамитом. Моя перша мітла. Мені було чотири роки, може, п'ять. Зустріч із Вінсентом. Він сміявся з мого образу міністра магії, хоча й гадки не мав, хто такий Фадж. Блез у Гоґвортському експресі, який запитував мене, чи не вб'ю я себе, якщо мене зарахують до Гафелпафу.
Пенсі в лікарняному крилі, тримає мою порізану руку. Тео і Мілісент Булстроуд, змушені цілуватися на другому курсі у грі «Розкрути пляшку». Перший день уроку зілля, Северус нагороджує мене додатковими балами за блискучу поведінку. Рука в повітрі, що смикається, каштанове волосся підстрибує, коли вона чекає, щоб її викликали…
Ні.
Я маю залишити це позаду.
Візьми.
Я насуплено дивлюся в басейн із синього оксамиту, але слухаю Северуса.
Коли мені було шість років, я бачив поцілунок батьків в новорічну ніч. Батько сказав, що я можу випити склянку 500-річного скотчу на свій день народження. Батько перевіряє мої оцінки й запитує, чи не відстаю я від інших. Мій батько з рукою на моєму плечі, що підштовхує мене вперед:
— Мій син, Драко. Мій спадкоємець.
Я забираю ці спогади. Спотикаюся щоразу, коли натрапляю на кучеряву зубасту маґлонароджену ґрифіндорку, але Северус наказує мені взяти її.
Різдвяний бал. У мене паморочиться голова, коли я дивлюся, як вона танцює. Я штовхаю його назад у воду, Северус нічого не каже.
Займаюся сексом з Пенсі, але, заплющивши очі, уявляю її піді мною. Я червонію, розуміючи, що Северус все бачить, але він нічого не каже і дозволяє мені заховати її назад у синій оксамит.
Ми пробираємося далі. Темний Лорд у моїй вітальні. Я хочу залишити його позаду, тримати його червоні очі якомога далі від мене. Але тоді він буде там, внизу, з нею. Тож я прибираю його звідти.
Кожна зустріч із Северусом залишається в коробці. Води стають все тоншими.
Урок з ним. Северус жестом показує на підлогу перед своїм столом, каже мені сісти, схрестивши ноги. Він запитує, чи я приніс скриньку.
Вода змінюється, і я знову на балу, спостерігаю за її литками, за її білосніжними зубами ідеального розміру. Спостерігаю за Крумом. Я намагаюся заштовхнути цей спогад назад в оксамитову підкладку, але Северус знову наказує зупинитись.
Ми розрізаємо вечір на шматки, щось прибираємо, щось залишаємо. Здається, я починаю розуміти сенс заняття, як залишити її в коробці, але потім він знаходить її усмішку. І наш танець. І те, як її рука не торкається моєї, її яскраві очі, і моє голосне серцебиття.
Моє серцебиття.
Моє гучне серцебиття.
Ми закриваємо спогад глибоко в скриньці.
Мою почервонілу шкіру. Її груди, що підіймаються, туго обтягнуті тканиною сукні.
Ми дивимось далі.
Пенсі піді мною. Мої думки про довге волосся. Кучеряве. Ширші стегна. Що ближче я до оргазму, то більше ми відрізаємо від спогаду, аж поки зі скриньки не вихлюпується лише спогад про втрату цноти з Пенсі Паркінсон після різдвяного балу.
Я вже упрів, коли ми дійшли до вчорашнього дня, коли я майже зіткнувся з нею біля Великої зали. Її губи розкрилися, мої очі були прикуті до них, перш ніж я встиг осміхнутися.
Її губи пливуть по оксамиту, вистилаючи боки, цілуючи її ім'я, яке я написав пальцями, наче це була її шкіра.
Клац!
Моргаю. Я в класі, на підлозі з Северусом. Він закрив кришку скриньки.
Мої очі сліпить, я намагаюся дихати, намагаюся зосередитися, намагаюся згадати, який сьогодні день.
Він підводиться, плавно. Я намагаюся слідувати за ним, падаю на коліна, піт ллється на моїй скроні, хапаю ротом повітря.
Він підіймає коробку з підлоги, і я відчуваю страх, що він її знищить.
Це моє. Вона моя.
Він простягає мені коробку. Я беру її й зустрічаюся з ним поглядом.
Його брови вологі, але виглядає він так само — незворушно, безтурботно.
— З кожним разом стає легше, — каже він і виходить з кімнати.
~*~
Понеділок, 31 січня 2000 р. — пізніше
Я не був у Нью-Йорку з дитинства. Мама, якось захотіла влаштувати шопінг на П'ятій авеню. Це було вперше, коли я зіткнувся з маґлами.
Летиключ, на який я витратив дві години й кілька сотень ґалеонів, переніс мене до причалу, що був залитий променями післяобіднього сонця. Я пройшов квартал до будинку 679 на 24-й вулиці й нині стою на ґанку дому з коричневого каменя.
Я дзвоню у двері, чекаючи на сходах. За кілька хвилин двері відчиняються, і на порозі з'являється немолода жінка з довгим сивим волоссям у халаті. Її макіяж бездоганний, і, дивлячись на неї, я б не сказав, що їй 97 років. Вона не здається старшою за шістдесят. Її великі зелені очі сканують мене згори донизу, а на рожевих губах з'являється посмішка.
— Солоденький, я занадто стара для тебе, — вона підморгує.
— Квіні Ґольдштейн?
Вона повільно посміхається мені.
— Я б відповіла на твого листа швидше, якби знала, що ти прийдеш до мого дому. Я не можу вам допомогти, містере Мелфою.
Вона починає зачиняти двері, і моя рука підскакує до клямки.
— Будь ласка, міс Ґольдштейн…
— Ковальські. Від нього нічого не залишилося, крім імені, любий.
— Місис Ковальські, — намагаюся вмовити я. — Мені потрібна лише година.
— Тобі не година потрібна, а психіатр…
— Я можу заплатити.
— Ти не можеш вирішити все за допомогою грошей, Драко Мелфою. Тобі треба попрацювати цими розкішними губами й поговорити з міс Ґрейнджер, а не зі мною.
Мене пронизує блискавка наскрізь. Я ніколи не називав її імені. Я ніколи не говорив, що йдеться про дівчину.
Глипаю на неї, горло намагається вимовити слова. У мене немає жодного захисту. Жодних стін. Якби Темний Лорд був живий і стояв переді мною, він би вже знав про неї.
Десь є скринька, але я навіть не можу її уявити.
Її очі ковзають по моєму обличчю, читають мене, і вона каже:
— Ти дуже молодий. Невже так погано, бути закоханим в таку ж молоду дівчину?
Мій рот відкривається, та я не можу вимовити жодного слова. Але тут вона посміхається і робить крок убік, запрошуючи мене зайти. Я дякую їй, знімаю пальто і вішаю його на вішалку, перш ніж вона встигає забрати його в мене. Вона веде мене через свій будинок, заводить у вітальню і приймає моє прохання про чай.
— А меду можна?
Але вона вже тримає, і я розумію, що мені, напевно, не потрібно і відповідати на її запитання. Вона бачить його в моїй голові ще до того, як я його вимовлю.
— Взагалі-то, — каже вона, — я воліла б почути слова, — червонію. — Дуже самотньо чути лише власний голос. Я залюбки з тобою поговорю.
Я киваю, зачерпуючи ложкою мед, і оглядаю її вітальню. На каміні фотографії молодої Квіні Ґольдштейн із кремезним чоловіком у Франції. Вони вдвох, трохи старші, на тлі новенького Емпайр-Стейт-Білдінг.
Як довго вона була сама?
— Двадцять років.
Дивлюся на неї, вона змішує молоко з цукром у своєму чаї. Вона навіть не дивиться на мене, але може зануритися в мої думки. Северус не міг цього зробити. Тільки Темний Лорд.
— Темний чарівник Ґріндельвальд теж, — вона дивиться на мене, а я відводжу погляд, соромлячись своїх думок. — Вибач. Я знову це роблю, — відкладає ложку і доброзичливо дивиться на мене. — Чому ти тут, Драко Мелфою?
Я вагаюся, гадаючи, чи варто мені щось думати. Що я повинен розповісти.
— Просто поговори зі мною, — каже вона. — Ніби ми старі друзі.
Я ковтаю і тягну час, сьорбаючи чай. Мерліне… Цей американський чай просто…
— Жахливий, знаю, — мугикає вона.
Я посміхаюся їй і починаю.
— Я почав тренуватися, щоб стати блокологом, коли мені було п'ятнадцять. Северус Снейп навчав мене Розділенню і Відділенню, а потім моя тітка Белатриса Лестранж навчила мене елементарним технікам, не знаючи, що я вже володію ними, — дивлюся на неї. Вона спостерігає за мною, водячи кістлявими пальцями по блюдцю. — Я все частіше втрачаю контроль. І мені потрібен виманолог, щоб підштовхнути мене, зміцнити мої стіни.
Вона киває, дивлячись на мої пальці, вони смикаються під її очима.
— Чому б тобі не поїхати до бабусі?
Серце калатає в грудях.
— Ви її знаєте?
— Ні, — каже вона, і я розумію, що в якийсь момент думав про неї. Вона прочитала її у мене. Бабуся десь прямо на поверхні.
— Я… — не знаю, як їй пояснити. Як розповісти їй про інсульт, коли вона прочитала в газеті, що її улюблену доньку й онука відправили до Азкабану, лише за місяць потому, як прочитала про смерть іншої доньки та єдиної онуки.
Квіні Ґольдштейн киває і нахиляє голову.
— Ти тримав це в таємниці.
Я моргаю їй.
— Так.
— Я не могла прочитати про інсульт. Ти ховав цю інформацію?
Я відкриваю фіранки у вітальню приблизно такого ж розміру, з чаєм, булочками та розмовами про спадщину. Жінка з очима моєї мами та носом Белатриси потягує чай і запитує, скільки мені потрібно.
Я кліпаю, закриваючи бузкові фіранки. Востаннє я бачив її перед інсультом, щоб попросити грошей на Аукціон, який так і не відбувся.
— Гм.
Я озираюся на Квіні Ковальські, уроджену Ґольдштейн. На тридцять років старшу за мою бабусю, яка здається такою ж молодою.
— Вибач, — каже вона. — Я не хотіла лізти не у своє діло, — ставить чай. — Ти почуваєшся винним, що просив гроші, але вона однаково була рада тебе бачити.
Я нахиляюся вперед, впираюся ліктями в коліна і кладу голову на руки. Натискаю на скроні, згадуючи тренування. Намагаюся дихати й згадати, як щось заштовхати на місце.
— Це нормально, що ти не відвідував її після інсульту. Деякі люди не можуть впоратися…
— Зупиніться, — мої пальці копаються в черепі, ніби намагаючись витягнути спогади зі скронь. Я підводжуся і підходжу до її каміна. Там є кілька різдвяних прикрас, які вона ще не прибрала. І мені цікаво, чи є в неї хтось, хто міг би їй допомогти.
На щастя, вона мені не відповідає. Я витріщаюся на кремезного чоловіка. Її чоловіка.
— Ковальські? — запитую я.
— Якоб.
Киваю і дивлюся на них двох у Франції. Він здається трохи ошелешеним.
— Він був маґлом, — каже вона.
— Маґлонародженим? — запитую я, впираючись пальцями в рамку.
— Ні.
Хмурюся. Маґл і відьма у двадцять років.
Я чую дзенькіт чашки, і вона запитує:
— Чому тобі все ще потрібна блокологія?
Опираюся бажанню повернутися до неї. Я можу вдавати, що вона мене не читає.
— Я втрачаю контроль. Роблю вибір, який не є моїм. Піддаюся… більш тваринним бажанням.
Вона хихикає.
— Тобі двадцять.
— Мені дев'ятнадцять.
— Тим паче.
Я посміхаюся у мантію і знаю, що вона це прочитає.
— Навіщо тобі контроль? — запитує вона.
Мої брови супляться. Я думаю про КГМ і про роль, яку я там відіграю. Я думаю про ігри, в які ми граємо з батьком. Я думаю про її губи.
— Чому ще?
Вона мовчить. Я дозволяю їй проглянути мене.
— Шкода, що тобі довелося вивчати блокологію в такому юному віці, — каже вона, і я одразу ж згадую Северуса. Про класну кімнату і портфель на плечі, і темний клубок страху в душі, якщо Темний Лорд дізнається…
Я кліпаю, Квіні продовжує:
— У цьому віці хлопчик-підліток має виражати свої почуття. Піддаватися цим бажанням. А тобі довелося боротися з ними на кожному кроці. Я зустрічала католиків, менш стриманих, ніж ти, любчику.
— Я не можу сказати, чи це комплімент.
Вона сміється.
Так я почуваюся краще. Відвернений неї. Тримаю дистанцію.
— Волдеморта більше немає, солоденький. То від кого ти її захищаєш?
Від себе думаю. Глитаю. Шукаю причину, розбиваючись на мільйон дрібних. Тих, які вона може бачити.
— Вона не хоче мене. Стосунків зі мною, — виправляю я. — Вона сказала моїй матері, що ніколи не буде зі мною.
Чую постукування наманікюрених нігтів по підлокітнику.
— Може, тому, що не ти питав?
Хмурюся, хитаю головою.
— Я не переживу, якщо вона відмовить мені… — крокую кімнатою. — Я поцілував її сьогодні, хоча вона цього не хотіла…
— О, вона цього, якраз хотіла…
— І я зроблю це знову. Це затягне мене на дно. Я не можу…
Я задихаюся і просто відкриваюся їй, дозволяючи їй бачити всі ці неправильні речі, що я уявляв. Бачити мої бажання. Бачити її піді мною. Бачити її стегна, що обхопили мене, коли мої губи цілують її груди. Бачити її в моєму ліжку, як вона дряпає мені спину. Бачити, як вона стоїть на колінах у моєму кабінеті, розстібаючи мої штани. Навколішках, а я позаду неї. У ванні, з моїми пальцями всередині неї. Ноги й руки стискають мене, поки я входжу в неї.
Я ставлю стіну, мені стає спекотно. Я винувато обертаюся до неї, і Квіні чаклує над вентилятором, охолоджуючи нас, посміхаючись до мене.
— Ти можеш кінчити в будь-який час.
Слабко посміхаюся.
— Це вже занадто, — шепочу я.
Вона вимикає вентилятор.
— Ти стримував себе останні чотири роки, роки, коли ти мав би відчувати це. Це наче ти знову переживаєш статеве дозрівання.
Я проводжу рукою по обличчю.
— Я маю власний бізнес. Я вже дорослий. Я не можу так поводитися. І мій батько…
Я відчуваю її в голові, але швидко виганяю. Вона підіймає брову.
Стискає губи.
— То що ти хочеш зробити? Загнати її в кут, як твою бабусю, доки не перестанеш її помічати? Це не протримається довго.
— Це вже протрималось досить довго.
Вона відвертається.
— Я не згодна з твоїми методами, солоденький. Це пластир. Він відклеїться. Ти так закоханий у неї, — каже вона. — Після такого від тебе мало що залишиться.
— Все гаразд.
Вона зітхає, розмірковуючи. Я запитую її подумки. Дозволяю їй побачити зустрічі, на яких я відвертався, інцидент з Ноель. Відкриваю розмову з батьком, коли я благав його дозволити їй працювати в КГМ. Благав його дозволити мені залишити її.
Вона хмуриться і жестом запрошує мене сісти. Я сідаю на стілець і дозволяю їй дивитися на мене.
На стіні цокає годинник.
Згодом вона вже всередині, шепоче:
Уяви собі внутрішню частину скриньки. Блакитний оксамит, чи не так, солоденький?
~*~
Понеділок, 22 грудня 1997 р.
Мені знадобилося набагато більше часу, ніж я хотів би зізнатися, щоб зрозуміти, де в нас розташована кухня. Раніше я вимовляв вголос ім'я ельфа, вони з'являлися, я просив, що хочу, і мені це давали.
Але зараз я не хочу залишати свідків.
Нарешті знаходжу велику кімнату з маленькими столиками й табуретками, заввишки з ельфійський зріст. Я беру кілька яблук із вази з фруктами та знаходжу шматок хліба. Дивлюся на ніж, що лежить на столі, і думаю, чи не…
Може, перед самою місією на Різдво. Якщо я не повернуся…
Я пробираюся через вітальню, повз дідівський годинник. Третя ранку.
Накладаю на великі та важкі двері заклинання тиші й відчиняю їх, спускаюся кам'яними сходами, на яких часто падав в дитинстві. До того, як нам знадобилося «підземелля».
Шепочу Лумос, відчуваючи, як кров стигне в жилах. На камінні лежить дівчина з волоссям таким же світлим, як у моєї матері та кучерявим, як у моєї тітки. Вона могла б зійти за мою сестру.
Їй не дали ні ліжка, ні ковдри, вона лежить прямо на землі, згорнувшись калачиком. Я принесу їй все завтра. Обов’язково принесу.
Вона перевертається, прокидаючись від світла.
— Привіт, Драко.
Я киваю їй.
— Лавґуд.
Чекаю, що вона почне лізти геть від мене, благатиме мене відпустити її, попросить не завдавати їй болю.
Але вона, як завжди, усміхається і каже:
— Не спиться?
Яка дурна.
— Я приніс тобі трохи їжі. Вони тебе годували? — даю їй хліб і фрукти.
— Дякую, — каже вона. — Вони спочатку годували, коли Олівандер був тут. Але відтоді, як його забрали, гадаю, вони забули про мене, — кусає яблуко і вивчає мене. — У вашому підземеллі є гніздо нарґлів, — вказує. — Там. У тому кутку.
— Добре, — кажу я. — Я розберуся.
— На мені намисто, тож вони дають мені спокій, — вона крутить ланцюжок і відкушує ще один шматочок яблука. — Як твої заняття?
Що я тут роблю? Вона явно зваріятіла.
— Все… нормально. Але я не думаю, що ти повернешся до школи, Лавґуд.
Вона знизує плечима.
— Я не згодна.
— Я намагатимусь приносити тобі їжу, коли зможу. На Різдво відбудеться масштабна місія. Можливо, я не повернуся, але моя мама про тебе подбає.
Вона жує своє яблуко і дивиться на мене, ніби вона не бранка.
— Ти трохи змінився, еге ж?
Я моргаю на неї.
— Гадаю, всі ми змінилися.
— Раніше ти був жорстоким, — каже вона. — Тепер ти іншого кольору.
Примружую очі. Я провів тут надто довго, а вона, мабуть, марить від голоду.
Киваю їй на прощання.
— Темно-синій. Глибокий, як оксамит.
Мої ноги зупиняються на першій сходинці. Я чую хрускіт яблука і відчуваю, як б’ється, немов шалене, моє серце. Я обертаюся, щоб глянути на неї.
— Що ти сказала?
— Твій колір тепер темно-синій.
Я дивлюся на неї, чекаючи.
— О?
— Я бачу людей у кольорах. А ти?
— Не зовсім, ні.
Вона знову відкушує, повільно жує і каже:
— Наприклад, Гаррі — зелений, як і його очі. Але бачу, як його колір йде від серця. Лаванда Браун насправді не лавандова і не коричнева, — вона усміхається. — Вона світло-рожева. Парваті теж, — вона скручує яблучну шкірку. — Герміона Ґрейнджер — блакитна, наче небесно-блакитна, але…
— Як барвінок, — закінчую я.
Вона усміхається.
— Так. Ти бачиш. Раніше ти був оранжевим. Це було негарно. Але тепер ти темно-синій.
— Як оксамит, — кажу я.
— Угу. Оксамит всередині чогось… Якоїсь скриньки.
Затамувавши подих, я дивлюся, як вона знову з хрускотом відкушує.
Вона виманолог. Повинна бути. Якийсь рідкісний вид. Щось дивне. Незрозуміле. Треба спитати Северуса. Але спершу я мушу вибратися звідси. Перш ніж вона побачить більше, ніж темно-синю оксамитову підкладку.
Але я мушу запитати.
— Якого ти кольору? — питаю, все ще стоячи однією ногою на сходах.
Вона посміхається.
— Не знаю. Я не бачу себе.
Вона дивиться вниз на свої руки, вивчаючи рожеві та блакитні плями. Така маленька. Як пташка. Пташка в клітці.
Я мушу витягти її з цього підземелля до кінця війни. До Аукціону. Вона не переживе.
Вона ворушить ногами, роздивляючись себе на предмет кольору.
Я вивчаю її з ніг до голови й кажу:
— Ти — кожен колір, всі з них.
Вона дивиться на мене. Усміхається.
— Добраніч, Драко. Дякую за вечерю.
~*~
Середа, 2 лютого 2000 р.
Квіні Ковальські працює зі мною чотири години. Потім я повертаюся у вівторок, і ми проводимо разом дванадцять годин. У середу я п'ю з нею чай, і в її очах з'являється сум, який я не можу розтлумачити, але наші зустрічі дають результат, бо вона намагається знайти її кілька хвилин.
Я намагаюся заплатити їй, але вона каже:
— Містере Мелфою, минули роки відтоді, як такий гарний парубок, як ви, проводив зі мною час. Мені здається, що це я мушу вам платити, — вона підморгує.
Я посміхаюся у відповідь, як і належить. Вона зупиняє мене, коли я спускаюся сходами.
— Якщо твоя бабуся справжній виманолог… — каже вона, поклавши руку на двері, — вона, мабуть, чекає, щоб із кимось поговорити, любий. Піди провідай її, гаразд? Їй може бути самотньо.
Моргаю. Відчуваю, що мені сумно. Може, так і є.
Летиключ переносить мене до мого кабінету. Я оглядаюся, переодягаюся і виходжу з кабінету на вулицю, роз’являючись, коли можу. Являюся перед чудовим магічним рестораном, який Кері зарезервувала для нас.
Я не роблю павзи. Відчиняю двері й вітаюся з господинею. Її очі танцюють по мені, впізнає мене, впивається мною. Я роблю те саме.
Вона підводить мене до столу, за яким сидить Герміона Ґрейнджер із Джеффрі Таунсендом. Він підводиться, тисне мені руку, і я перепрошую за спізнення. Сідаю на стілець навпроти нього.
Відчуваю на собі її погляд, але він більше не обпікає.
Містер Таунсенд згадує про Маркуса Флінта, і я відчуваю, як вона смикається. Я злюся, але не думаю чому.
Коли він залишає нас за столом наодинці, вона починає говорити. Мелодія голосу мені так знайома.
У четвер я обговорюю з Блезом і Ґрейнджер співбесіди. Я бачу, що вона хоче продовжити їх сьогодні, але я обираю Блеза. Блез розпитує мене про Нью-Йорк, і я кажу, що погода була чудова.
Вона намагається зустрітися зі мною в п'ятницю, але я скасовую зустріч.
«Відьомський тижневик» друкує на обкладинці її у блакитній сукні, де вона елегантно посміхається.
Моє око смикається. І я жбурляю журнал через усю кімнату, наче він мене обпік.
Того вечора я медитую, пропускаючи вечерю. Мама стурбована, але я кажу їй спокійним голосом, що немає про що турбуватися.
У понеділок я забираю пошту від Мелоді, але ноги не слухаються. Я повинен повернутися до свого офісу, але зараз 8:57 ранку.
Я відкриваю листа, читаю його. Двері ліфта відчиняються. Я мав піти. Я підіймаю голову і бачу, що вона там, проходить повз. Вона киває мені, і я дивлюся, як вона йде.
— Вам щось принести, містере Мелфою? — запитує Мелоді.
Я не відповідаю. Йду геть.
На зустрічі зі старшими консультантами вона знову намагається проштовхнути проєкт Золотих сніджетів.
— Я думав, що вже сказав, що про це думаю, — кажу я їй. Вона дивиться на мене. Я відчуваю тепло.
— Так. Тому ми його переглянули. Для твоєї рецензії.
Я розтуляю рота, щоб висловити протест, але вона говорить своє останнє слово.
— Це означає, що ти візьмеш і прочитаєш його повністю, поміркуєш над ним і повернешся до мене з рішенням.
Її очі горять. І я думаю, що бачу її з книжкового магазину. Але потім вона зникає.
Вона намагається розпочати інший проєкт, і я зупиняю її. Щось булькає під поверхнею, коли вона відбивається.
У вівторок у мої двері постукали, коли я читав пропозицію, яку вчора приніс Вентворт.
Я підіймаю очі й бачу її. Вона зачиняє двері.
Її спідниця занадто коротка. Я кліпаю і знову дивлюся на свої папери.
— Я хотіла… Я звільняюся.
Вона кладе мені на стіл листа. Складеного втричі, лише один абзац пояснює, чому я більше не побачу її.
У грудях щось тріскається навпіл. І там, де вітер завивав в моїх ребрах, заповнюючи порожнечі, з’явилися перші шматочки синього оксамиту.
Голова йде обертом, підраховую. Усередині мене вже шість днів сухо і холодно. Шість днів я нічого не відчував. Не думав про неї. Не дивився на неї. Не торкався її. Не цілував її.
А вона однаково йде.
Вона закінчила говорити. Чекає на мене.
— Ні.
Вигукує:
— Ні?
— Я не приймаю.
І, можливо, це все, що потрібно сказати. Може, вона мовчки відступить і піде.
Я, мабуть, забув її через ці порожнечі.
Вона наполягає. Вона називає дату свого останнього дня. Наче годинник, що відраховує час до її відходу. Але вона могла просто піти й вийти. Їй не треба було попереджати.
Вона щось від мене хоче. Я можу дати їй це, і вона залишиться.
Я підводжуся і хапаю листа, відчуваючи на собі її погляд. Він теплий.
Спираюся об стіл і пробігаю очима слова, намагаючись прочитати їх між рядків.
Чого вона хоче?
А що змінилося? Поцілунок.
Я дивлюся на неї, і мені здається, що я не бачив її кілька тижнів. Ніби я можу втопитися…
— Тут ні слова про те, як твій бос тебе сексуально домагався.
Її очі розширюються, і, можливо, це все, кінець.
— Ні. Причина не в цьому...
— А у чому причина, Ґрейнджер? — викидаю її листа. Він безглуздий. — Чого ти хочеш?
Скажи мені.
Я вже кілька тижнів питаю її, чого вона хоче. А вона мені не каже.
— Ти звільнишся, якщо я не зроблю… що?
Вона сміється, я маю образитися. Я маю насупитися і шипіти у відповідь. Але її зуби…
Я стискаю пальці на робочому столі. Її зуби ідеального розміру. І блакитна сукня, кружляє біля її ніг.
— Якщо нічого. Це не шантаж, Драко…
Як пірнання в басейн оксамиту.
— О! То я знову Драко, — я якось підійшов ближче до неї. — Пройшли місяці, відколи я це чув, — якби я знову був Драко, то міг би доторкнутися до неї. Ні, не можна думати про це. — Мені здається, останній раз був у провулку. Прошепотіла на вухо, коли твої пальці зарилися у моє волосся…
Її губи розтуляються, і я підпливаю до неї.
— … а може, на моєму балконі: в білій сукні, посміхаючись мені, ніби знаєш, що робиш…
Вона швидко моргає і каже:
— Про що ти, Мелфою…
Ні, вже запізно. Тому, не смій.
— Ну-ну-ну! Ми ж тільки-но повернулись до Драко.
Може, це те, чого вона хоче. Вона сумує за боротьбою. Вона прагне бути сиреною у воді, спостерігаючи, як я кружляю навколо неї, поки мене не віднесе течією.
Вона відступає, створюючи більше простору між нами, і це насправді має бути знаком того, що вона не хоче, щоб я наближався. Тому, я підходжу.
— То ти хочеш, щоб я подала заяву про сексуальні домагання?
— Я хочу, щоб ти чесно зізналась, чому йдеш, Ґрейнджер, — у мене в крові палахкотить вогонь. І він поглинає мою шкіру, як сухий ліс. — Відважна, маленька, ґрифіндорська, золота дівчинка дозволила мені поцілувати себе і не знає, що тепер робити.
Вона сміється наді мною, і від цього звуку у мене мороз по шкірі.
— То це я не знаю, що робити? — притискається спиною до стіни, а я підходжу ще ближче. — Драко Мелфой — спокійний і зібраний, який ніколи не змішує ділове та особисте, поцілував співробітницю і тепер хоче бути покараним за це.
І, можливо, вона має якісь чарівні відмички. Бо ще чотири хвилини тому у мене все було під контролем. Чотири хвилини тому вона була для мене нічим іншим, як ім'ям, вирізаним на оксамитовій підкладці скриньки для коштовностей.
Мої руки впираються обабіч її голови, все ближче і ближче, і я вперше усвідомлюю, що Поттер нас зупинив. Блез мав рацію. Вона ніколи не відштовхувала мене.
Тож я випробовую свою удачу ще одним кроком.
— Покараєш мене, Ґрейнджер? — слова проносяться по всьому моєму тілі, і я кусаю губу, перш ніж встигаю попросити її про покарання.
Вона тремтить, і я майже обіймаю її. Я вдихаю її, і вона нахиляє до мене обличчя.
Бляха.
О, бляха.
Вона мені дозволить.
Я нахиляюся до неї й зупиняюся. Цього разу я хочу, щоб вона зробила перший крок. Мені потрібно, щоб вона це вирішила.
Я бачу, як вона закочує очі, і боюся, що це кінець, аж раптом вона підіймається навшпиньки та цілує. Її рот притискається до мого.
І це був її вибір.
Вона цілує мене. І я тону в блакитному оксамиті.
Я стогну в її рот і притискаюся до неї. Її губи розкриваються, і я знову відчуваю її смак, проштовхуюсь в її рот, притискаюсь своїми стегнами до її.
Вона стогне. І, можливо, я вже чув цей звук раніше. Може, вона хотіла цього.
Я повинен доторкнутися до неї. Я мушу…
Її волосся. Мені потрібно…
Опускаюся до її шиї. Я простягаю руку і витягую стрічку з її волосся, притискаючи ніс до її вуха. Я відчуваю її запах там. Там, де немає засобу для волосся.
Вона не повинна цього робити. Ніколи. Не бути прирученою.
Я цілую її туди, в шию, де вона пахне найбільше. І мені потрібно повернутися до її рота. Треба зайняти її губи, щоб вона не зупинила мене. Але її шкіра не відпускає мене, її пульс калатає.
Мої пальці перебирають її волосся, притискають її до мене, і я не можу відірватися від її шиї. Звуки, які лунають кімнатою. Її дихання, коли я смокчу її шкіру.
Може, вона мені дозволить. Може, вона і раніше дозволила б.
Я втискаю своє коліно між її ногами, і вона так легко їх розводить, наче роками чекала цього.
Мої пальці заплутуються в її волоссі, дряпають шкіру голови, а зуби тягнуться вздовж шиї. Вона повертає голову, даючи мені більше місця.
Моя рука стискає її стегно, притискає до себе, задирає спідницю. Стегна, які я роками хотів стискати, раптом у моїх руках. Я підіймаю її ногу, притискаюсь до неї, і вона знову стогне. Я лижу її плече.
Вона піддається стегнами вперед, притискаючись своїми трусиками до мого стегна, і я відчуваю, як її горло втягує повітря під моїми губами. Вона знову вигинає стегна, і я стримуюся, щоб не вдарити її стегнами.
Але вона неконтрольована, тому повторює рух, і стогне «О, Боже» побіля мого вуха, проводячи пальцями по моєму волоссю.
Мій член смикається, вже знаючи її тіло. Я знаю її стегна, тепло її рук у моєму волоссі.
Вона тягне мою голову назад, і мені бракує повітря, коли бачу її такою, так близько. Її очі темні, губи відкриті для мене, вона задихається біля мого обличчя. Її волосся сплуталося навколо шиї. І мені потрібно покласти її. Мені потрібно поцілувати її тіло.
Вона знову тягнеться до мене губами, і я не можу дихати, поки ми не цілуємося. Мені потрібно більше.
І вона мені дозволить. Вона хоче цього.
Я не знаю, що я зробив, щоб заслужити її.
Її язик притискається до моїх губ, і я проводжу рукою по її шиї, скребучи по грудях. Мені потрібна її шкіра. Потрібні її груди в руках.
Від цієї думки мене трясе. Я тремчу, коли мій член притискається до неї. Дряпаю пальцями по її спідниці, поки кінчики моїх пальців не торкаються її шкіри. Іншою рукою намагаюся розстебнути ґудзики блузи.
Я зараз кінчу прямо в штани.
Відриваю губи від її губ, задихаюся.
— Ти зводиш мене з розуму, — зізнаюся я їй в губи, притискаючись лобом до її чола, поки зосереджуюся на тому, щоб залізти під її блузу.
— Вибач… — шепоче вона.
Ніби вона не знає. Ніби вона ніколи не бачила власний зад в цих спідницях і вигин талії.
Це мене смішить. Я маю показати їй. Доторкнутися до неї й показати, як це — бути мною.
Я простягаю руку до її блузки, ледь розстебнутої, і знаходжу м'яку шкіру, вкриту мереживом. Вона задоволено зітхає, і я хочу бути всередині неї. Хочу почути, як вона задихається за мною.
Я підіймаю її стегно над своїм, зближуючи наші стегна.
Треба доторкнутися до неї.
Я змушу її кінчити. Зроблю так, щоб їй було добре, і вона більше ніколи іншого не захоче.
Я ввійду пальцями в неї й стискатиму її груди, цілуватиму її, затамувавши подих, а великим пальцем натискатиму на її клітор і змушуватиму благати мене дозволити їй кінчити.
Мої пальці танцюють на краю її трусиків, прослизають під мереживо, шукають тепло. Вологи.
— Я… я…
Я теж тебе кохаю.
Я знову цілую її, передаю їй своє бажання, і нарешті торкаюся її грудей, краю твердого соска під моїми пальцями.
Вона щось бурмоче, намагаючись сповільнити мене. Але я не можу зупинити свої руки, вона так близько. Я вже відчуваю її вологість, що вабить мене ближче, всередину.
— … п’ять додаткових.
— Що?
— Було б 35, — скиглить вона.
Вона несе якусь маячню. А може, це я божеволію.
— 35 000.
Застигаю. Я виринаю на поверхню після того, як втопився.
Вона незаймана. П'ять тисяч додаткових, якщо вона незаймана.
Я розплющую очі й бачу її. Знервовану, ошелешену.
— Я… я…
Я згадую про Візлі. Про Крума. Клятого Маклаґена й О'Коннора. Скамандера й Хартфорда.
Ці хлопці, чоловіки хотіли її. Торкалися її та навіть цілували.
— Як так сталося? — схиляю голову на її плече.
Я не думаю, що мені вистачить поцілунку. Я не відпущу її спати саму після того, як ми повечеряли разом.
Чого вона чекала?
— Я хотіла, щоб ти знав, перш ніж…
Перш ніж я притиснув її до стіни. Перш ніж я притиснув її до стіни.
Вона чекала… на щось. Або когось, ця думка ріже мене на шматки, бо я збирався трахнути її об стіну о четвертій годині пополудні.
Прибираю руки від неї, відриваю стегно від її теплого центру. Я не можу дивитися на неї, інакше забуду про все і просто увійду в неї.
— Пробач, — мугикаю я, торкаючись її шкіри. — Все зайшло задалеко.
Я себе не контролюю. Я б ніколи не трахнув її біля стіни в наш перший раз. Чи єдиний.
Відокремлення не було найкращою технікою. Бо нагадувало смерть від спраги. Хто б міг звинуватити мене в тому, що я так швидко напився.
Я думаю про те, як це почалося, і раптом мої руки опиняються на її обличчі.
— Не йди. Не звільняйся, — я не можу відпустити її після цього. — Я виправлюсь, — панічно обіцяю, її губи на відстані подиху від моїх. — Ми повернемося до того, що було… раніше. Я не ігноруватиму тебе чи не ставитимуся якось інакше.
Переді мною немає стіни, в голові немає скриньки. Мені боляче дивитися на неї отак, знаючи, що вона мене бачить. Усього мене.
Вона вагається, дивлячись мені в очі. Я намагаюся ще раз:
— Тільки не йди.
Вона не може піти. Без неї тут буде порожньо.
Ми могли б повернутися до книгарень і пакування подарунків. Це будуть повільні тортури, але частинка її буде належати лише мені.
Вона не дозволить мені забрати її всю. Ні душу, ні тіло. І я не буду щасливим, просто цілуючи її. Я не зможу зупинитися. Але я можу повернутися до того, як було раніше. Бо тоді не було жодного шансу на поцілунок, коли вона була моєю щосуботньою дівчинкою.
Але зараз буде болючіше. Не варто було тягнути її на дно.
Я запам'ятаю її обличчя таким. Таким близьким до мого. Її дихання на моїх губах. Її губи… рожеві та припухлі. Я торкаюся її востаннє, притискаю великий палець до її рота.
— Добре, — шепоче вона.
Вона залишиться.
Я відпускаю її, і відходжу.