Вівторок, 18 січня 2000 р.
У день фотосесії для «Віщуна» у мене не було і секунди на себе. Запросити шість різних періодичних видань в офіс, щоб взяти інтерв'ю та зробити фото керівного складу КГМ, було… амбітною ідеєю. А Ріта тепер дується, що вона не в центрі уваги.
Увесь ранок я провів у конференц-залі, розмовляючи з різними журналістами про поточні проєкти, майбутні витрати, а потім, несподівано, про Катю і Ґрейнджер.
— Чому Герміона Ґрейнджер? — запитує хитра кароока відьма з пером напоготові.
Любонько, я вже багато років намагаюся відповісти собі на це питання…
— Вона — найкраща, — хвалюся я, піднімаючи на неї брови. — А я волію працювати лише з найкращими.
Вона посміхається і каже:
— Її стосунки зі спільнотою чарівних істот, мабуть, допомогли, чи не так?
— Безумовно…
— Містере Мелфою, — втручається старший джентльмен із ділового журналу. — Чого ви найбільше очікуєте від ваших стосунків з міс Ґрейнджер?
Я моргаю на нього.
Сексу.
І перш ніж я встигаю відповісти саме це, моя асистентка Кері просовує голову в конференц-залу і каже, що нас чекають у моєму кабінеті. Я підхоплююся, хапаю піджак і йду вперед.
Біля вікна мого офісу стоїть відьма, яка могла б дати фору Ґрейнджер. Довгі ноги й темні кучері.
Нарешті я помічаю вигин її стегон, і тільки тоді розумію, що це вона. У горлі пересихає, коли я слідкую за сонячними променями, що відбиваються від її шиї та грудей, її жилет щільно прилягає до ребер, даючи мені змогу краще розгледіти лінії та вигини її живота. Її глибокі очі, які дивляться прямо в мою душу, благають випустити її з коробки.
Фотоапарат зблискує, і вона моргає.
Поправляю комір і тисну комусь руку. Дозволяю Дафні нанести мені на обличчя якусь пудру. Не можу відірвати очей від неї.
Це зробила Пенсі. Це була її помста.
Вона вдягла її в зелений колір Слизерину, чого я їй ніколи не пробачу. Кути її вилиць виблискують у сонячному світлі, коли вона заводить волосся назад. З такою зачіскою вона виглядає суворішою, старшою.
— Драко, любчику, — переді мною з’являється Ріта. — Кілька слів для «Віщуна»? — перо скаче за її головою. Киваю. — Що тебе привабило в Герміоні Ґрейнджер?
Секс.
Прочищаю горло й ігнорую постать біля вікна, намагаюся говорити тихо.
— Е-е. Мене привернув її розум. Вона — дуже логічна.
Я придурок. Що я говорю?
— Її присутність дуже… цінна.
Блез з'являється позаду Ріти, посміхаючись до мене.
Я дивлюся на нього.
— Цінна. Повністю згоден, — каже він. Ріта повертається, починаючи розмову з нами обома. — І з усіх цінностей, що вона має, — наспівує Блез, — я б сказав, що найбільш винятковою… — він клацає пальцями, наче намагається вхопитися за якусь ідею. — Її пристрасть, — посміхається до Ріти. — Вона настільки ж пристрасна, як і красива.
Перо Ріти тремтить.
— Добре сказано, містере Забіні, — Ріта заправляє локон за вухо, явно торкаючись шиї. Жінці потрібен перепихон. Негайно.
Мій погляд повертається до жінок біля вікна. Пенсі смикає за поли зеленої сукні, а Трейсі накручує локони.
Вони щось зробили з її волоссям. Заплели його. Ненавиджу це.
— Ну, я можу сказати, Ріто, — весело продовжує Блез, — що Драко з нетерпінням чекає, коли Герміона Ґрейнджер буде під його керівництвом.
Я закриваю очі. Дихаю глибоко.
— Не під, — я посміхаюся. — Я ставлюся до своїх колег, як до рівних.
— Твоя правда, — каже Блез. — Я сумніваюся, що така жінка, як Ґрейнджер, буде під кимось довго.
Його очі блищать. Я хмурюся.
— Ріто, люба. Почнемо?
Вона пурхає геть, розсаджуючи всіх навколо мого столу. До мене підходить Пенсі й поправляє запонки.
— Це і є сучасна бізнес-відьма? — шепочу.
— Так. Вона красуня і знає це, — Пенсі посміхається до мене. — Як і всі інші.
Я відкидаю плечі назад і переводжу подих. Мені потрібно перестати витріщатися на Герміону Ґрейнджер, яка застрибує на мій стіл за три тисячі ґалеонів і схрещує ноги.
— Твоїй мамі сподобалося б, — Пенсі знизує плечима.
— Не говори зараз про мою матір.
— А чому б і ні? Я чула, що роздуми про матір — ідеальний спосіб придушити небажані думки.
Витріщаюся на неї, а ця дияволиця посміхається у відповідь.
— Містере Мелфою, — проспівує Ріта. — Зараз ми посадимо вас у крісло.
Ріта бере мене за руку і саджає, як їй хочеться, зачісує волосся назад більше, ніж потрібно. Коли вона відходить до передньої частини кімнати, я підкликаю Трейсі. Вона підбігає і виправляє те, що зробила Скітер.
Спалахують фотоапарати. Але єдине, на чому я зосереджуюся: не дивитися ліворуч. Бо там сидить струнке тіло з виразними стегнами, спираючись на маленьку руку.
Мені не можна збуджуватися посеред цієї фотосесії. Це… неприпустимо.
Коли ми робимо паузу і нас переміщають, я перефокусовуюсь. Це бізнес. Реклама консалтингової групи. У нас буде красива жінка на першій сторінці, тому що це — маркетинг. А от будь-які інші непотрібні думки про те, щоб вона сиділа на цьому столі на невизначений час, або як відкинутися на спинку стільця, поки вона повзе до мене, або повільно розстібати ґудзики на жилеті, коли вона лежатиме на мармуровій стільниці…
Спалахує камера.
Ріта знову міняє нас місцями. Вони з Блезом стають обабіч мене. Одного разу, їй кажуть присісти на стіл: коліна повернуті до мене, тулуб — до об'єктива.
Це йобані тортури.
Принаймні, я не відчуваю її запах через якийсь смердючий засіб для волосся.
Ми опиняємося на дивані раніше, ніж я це усвідомлюю. Лише Блез, вона і я. Вона нахиляється до мене, її груди за кілька сантиметрів від мого вуха, і я знаю, що якщо я повернуся, щоб подивитися на неї, то зустрінусь з її очима.
— Міс Ґрейнджер? Нахиліться ближче? Покладіть руку на спинку? Так. Ось так.
Відчуваю її тепло своєю скронею, дивлюся в об'єктив, уявляючи очі Северуса.
Потім я бачу, як Пенсі та Ріта фотографують її по кабінету. Стоїть переді мною і Блезом. Читає документ. Стоїть біля мого крісла.
Належить цьому місцю.
— Ти не сказав, чи подобається тобі її вигляд, — Пенсі стоїть біля мене.
Стискаю губи, коли їй дають книжку, а потім просять нахилитися над моїм столом, зелена сукня щільно прилягає до її спини.
— Чудова ідея для фотосету, Пенс, — схрещую руки перед грудьми й намагаюся непомітно прикрити почервоніле горло рукою. Можливо, я зможу фізично заштовхати стогін назад до рота, якщо він вислизне.
— Вона погодилася на три місяці.
Моє пересохле горло тремтить. А Ріта змусила її притулитися до столу з книжкою, схрестивши щиколотки.
— І як тобі це вдалося?
— Я ж казала тобі. Я можу бути дуже переконливою.
— Вона не створена для твого світу, Пенс, — кажу я. — Не ображайся, але вона не була готова до цього. Сьогодні ти витратила три години на її зачіску та макіяж, і я обіцяю тобі, що завтра вона прийде з сьогоднішньою зачіскою і невдалою спробою контурингу Дафни, — дивлюся, як їй поправляють зачіску, скручуючи локон з хвоста, щоб він лежав рівно на грудях. Я притискаю великий палець до губ і бурмочу:
— Це — не Герміона Ґрейнджер.
Пенсі на мить замовкає, поки ми спостерігаємо, як вона перегортає сторінку в книзі, а камера блимає.
— Думаю, ти її недооцінюєш.
— Міс Ґрейнджер, мені дуже сподобався ваш стиль. Що це за бренд?
Спостерігаю, як очі Ґрейнджер зустрічаються з очима Пенсі, її темні губи розпливаються в посмішці, і вона підіймає ідеально вигнуту брову.
— Паркінсон, — вона посміхається. Так, ніби виграла партію в чарівні шахи за дванадцять ходів до того, як хтось це зрозуміє.
І щось густе скручується у мене в грудях, опускається низько, кружляє, лиже мене.
Вона зустрічається з моїми очима, все ще посміхаючись. І я дозволяю собі одну мить, щоб увібрати її в себе. Від витончених підборів на її ногах, до щиколоток і вигинів литок, затримуючись на колінах, які я давно хотів розвести в сторони, уявляючи форму її стегон, затримуючи погляд на них, продовжую підійматися поглядом до живота, а потім до повних грудей, і, нарешті, ковзаючи вгору ключицями, до її довгої шиї.
Камера спалахує. І я моргаю.
~*~
Середа, 19 січня 2000 р.
На ній помаранчева сукня. Мені ніколи не подобався помаранчевий. Але сьогодні мені подобається.
Принаймні, її волосся знову розпущене.
~*~
П'ятниця, 21 січня 2000 р.
Я з полегшенням помічаю, що вона сьогодні в штанях. Поки не усвідомлюю, наскільки добре вони на ній сидять.
В обід я виправдовуюся перед Кері й повертаюсь додому, щоб прийняти холодний душ. Тільки це мені не допомагає. Моя рука спирається на кам'яні кахлі. Похитування її стегон я бачу, навіть, із заплющеними очима.
На 10 хвилин запізнююсь на зустріч о 15:00.
~*~
Неділя, 23 січня 2000 р.
Мама будить мене з газетою, розповідаючи про те, яка до біса чудова, вибач, любий, за мою французьку, Ґрейнджер у «Віщуні», і які чудові дизайни Пенсі, і чи не хочу я запросити Герміону на вечерю, щоб відсвяткувати, як чудово все йде?
Я тупо глипаю на слухняне кошеня на передовиці, намагаючись порівняти довгі ноги й гладенькі кучерики з лютою дівчиною з моїх мрій. Намагаюся зрозуміти цю дивну провину, ніби я зраджую Герміоні Ґрейнджер щоразу, коли нова версія її збуджує мене.
~*~
Понеділок, 24 січня 2000 р.
Рон Візлі надсилає мені ревуна в понеділок вранці. І в мене стається справжній психічний зрив, коли я розумію, що погоджуюся з ним.
«НЕ МАЄШ ПРАВА ТАК ФОТОГРАФУВАТИ ЇЇ, ЯК ЯКУСЬ МАҐЛОНАРОДЖЕНУ ПОВІЮ ДЛЯ ТЕБЕ І ТВОЇХ ЧИСТОКРОВНИХ ДРУЗІВ».
— Так. Я знаю, — шепочу я, крокуючи кабінетом, поки червоний конверт продовжує горлати.
«ВОНА СИМПАТИЗУЄ ТОБІ. ЗАВЖДИ ЦЕ РОБИЛА. І ХОЧА Я НЕ МОЖУ НАВІТЬ УЯВИТИ, ЩО ТИ ЗРОБИВ, ЩОБ ЗАСЛУЖИТИ ЦЕ…»
— Угу. Я теж.
«ЦЕ НЕ ВИПРАВДАННЯ, ЩОБ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЇЇ ТАКИМ ЧИНОМ. НІБИ ВОНА НЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКАСЬ ДІВКА».
— Правильно кажеш, бо вона — найяскравіша відьма нашого часу.
«НАЙЯСКРАВІША ВІДЬМА НАШОГО ЧАСУ.»
— І навіщо?! — розвертаюся до листа, поки він продовжує волати. — Чому Пенсі її так одягла? Вона ж просто працює в моїй компанії? — запитую я.
«…НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЩО САМЕ ВИ ПРОДАЄТЕ У СВОЇЙ КОМПАНІЇ…»
— Так! Так! — погоджуюсь з ревуном. — Саме так, Візлі! Саме так!
«БО МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВИ ПРОДАЄТЕ СЕКС».
Я плескаю в долоні.
— Так! Чому ми зробили таку непристойну рекламу? Ми навіть не продаємо речі, Візлі!
«ВОНА — НАЙКРАСИВІША ВІДЬМА В УСЬОМУ СВІТІ, І ВОНА БУЛА ТАКОЮ І ДВА ТИЖНІ ТОМУ, ДО ТОГО, ЯК ВИ З ПАРКІНСОН ПРИБРАЛИ ЇЇ ДО РУК…»
— Знаєш, — кажу я, відкинувшись на спинку крісла, ніби ми з ревуном старі приятелі. — Якщо чесно, Візлі, я теж не в захваті від перевтілення.
«ЯКЩО Я ДІЗНАЮСЯ, ЩО В КОНСАЛТИНГОВІЙ ГРУПІ МЕЛФОЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЩОСЬ НЕПРИСТОЙНЕ, ЩО ТИ ЇЇ ВИКОРИСТОВУЄШ АБО ЗАВДАЄШ ЇЙ ШКОДИ, Я ВБ'Ю ТЕБЕ, МЕЛФОЮ».
Ревун згорає, і я почуваюся дуже самотньо у своєму кабінеті.
Слухаю інші три ревуни одночасно, і просто сиджу на дивані, прислухаючись до ґерґоту горлання трьох голосів.
Я починаю зустріч о 9 ранку, але Корбан Хартфорд запізнюється. Я не заперечую. Вона махає йому рукою, і він посміхається у відповідь, ніби вони друзі. Друзі.
Я моргаю, відкладаючи подібні думки на потім, і знову дивлюся на свої нотатки.
Пізніше того ж дня Блез ввалився до мого кабінету, розлігся на дивані й запитав:
— Звідки ти знаєш Хартфорда?
Я дивлюся на нього, в нього звужені очі.
— Він був помічником адвоката мого батька. Його звільнили за надмірну моральність.
— Гм. Ну, я за ним приглядаю. Не хвилюйся.
Я ледь не запитав, про що йдеться? Але згадую, що це Блез. І він уже знає. І якщо я тільки бачив, як Хартфорд їй посміхається, то цей змій знає куди більше.
~*~
Середа, 26 січня 2000 р.
У нас сьогодні зустріч із Марґолісом, і я почуваюся не більш впевнено, ніж минулого разу. Але, принаймні, цього разу я з Ґрейнджер, тому спокійно дозволяю взяти їй ініціативу на себе.
Заходжу до її офісу опівдні, радіючи, що Блез сьогодні не швендяє коридором. Нарешті, він за роботою.
— Готова?
— Так! — вона підводиться з-за столу, закриває каламар і дивиться на мене своїми ясними очима.
На ній сьогодні кремовий спідничний костюм, і ця спідниця просто неймовірно обіймає ці шикарні стегна. Я відводжу погляд, поки мої очі не затримуються на її литках.
На щастя, ми їдемо вниз ліфтом разом із двома молодшими працівниками, які прямують на обід. Лише на вулиці ми залишаємося наодинці. Ми роз’являємось і починаємо нашу прогулянку маґлівським Лондоном.
Єдина причина, чому Марґоліс обрав маґлівський Лондон місцем зустрічі — це, щоб збити мене з пантелику. Але сьогодні вона зі мною. А ще я заскочив до цього ресторанчика в понеділок, перевірив меню, оглянув столики, роздивився працівників.
Не тільки він вміє в ігри грати.
— Я хотіла запитати, — каже вона, перериваючи мої роздуми про маґла, який щойно пройшов повз, — що сталося з Тіберіусом Оґденом? — це ім’я застигло мене зненацька. — Я дуже здивувалася, коли почула, що посада з відносин із Чарверсудом вільна.
— Він відмовився.
Це все, що їй потрібно знати.
Я відчуваю її погляд.
— Відмовився? Але я думала, що все йде так добре. Ну, за словами Ноель, — каже вона, тому починаю йти швидше, щоб ми якнайшвидше дісталися до кафе. Я відводжу її від тротуару, затримуючи руку на її спині на мить довше, ніж потрібно.
Вона запитує про обід, який ми з Тиберієм мали провести. Я вже і забув про існування цієї сім’ї.
— Він скасував обід. Сказав, що не цікавиться компанією.
Нарешті ми дійшли до кав'ярні, і я відчиняю їй двері, закінчуючи розмову. Можливо, я зможу провести її всередину та знову покласти руку на її спину…
Але вона зупиняється у дверях і звертається до мене.
— Хочеш, я напишу йому?
Я майже насміхаюся з неї та її філософії, що всі проблеми можна вирішити простим листом від Золотої дівчинки. Але згадую, що ми домовилися про зустріч, на яку зараз йдемо, завдяки її листу.
— Ні, ми знайдемо когось іншого, Ґрейнджер.
Вона хмуриться, і я мав би здогадатися, що вона одразу почне шукати розв'язання проблем.
— А як щодо Ноель? — запитує вона, і я здригаюся від спогаду нашої останньої зустрічі з блондинкою. — Мені здається, що ми знайшли спільну мову.
— Ні, — Мерліне, якщо вона напише Ноель… почалося б справжнє жахіття. Ця пташка створила б власну версію подій і втягнула б Ґрейнджер у повноцінне розслідування. Я дивлюся їй прямо в очі й кажу, наслідуючи свого батька. — Не зв’язуйся з Ноель. Ти мене зрозуміла, Ґрейнджер?
Її очі пильно дивляться у мої.
— Добре.
Я ще мить не можу відірватися від її глибоких коричневих вирв, а потім виринаю та вирівнююсь. Марґоліс уже тут, хоча ми прийшли на десять хвилин раніше. Він сидить на зручному дивані, що я бачив в понеділок, з чоловіком, якого я не впізнаю. Поправляю манжети й веду її до столика.
Цього разу Марґоліс тисне мені руку, хоча, здається, що мої пальці доведеться перевправляти, а от його помічник не переймається тим, щоб встати. Мейсон, так його представляє Марґоліс. Я пропоную замовити напої, і Мейсон вирішує випробувати мене, замовивши не одну, а дві склянки.
Я мовчки киваю і прямую до стійки. Успішно розраховуюсь маґлівськими грошима і повертаюся до столу.
Ґрейнджер починає говорити. У неї з собою презентація… І я не знаю, чому сумнівався, що вона підготує все детально. Я зосереджуюся на чаї, а не на її підстрижених нігтях, що гортають сторінки, слухаючи, як її голос стає провідним, панівним.
Ловлю себе на тому, що витріщаюся на її щелепу, коли Мейсон перебиває її, запитуючи про фінансування. Я підіймаю на нього брову. Отже, він тут, щоб вставляти палки в колеса.
— Тоді скажи мені, Герміоно Ґрейнджер, — каже Мейсон, і мої очі звужуються від того, як він вимовляє її ім’я. Мені не подобається його тон. — Скільки коштує зустріч із Чарверсудом?
— Тільки плата за реєстрацію в десять ґалеонів.
— Збір коштів на десять ґалеонів? — Мейсон відкидається на спинку свого стільця, задоволено всміхаючись. — Мабуть, твій бізнес геть у дупі, Мелфою.
Я оглядаю його, переводжу погляд на Марґоліса, але той дивиться кудись убік. Ми програли. Вони не збиралися працювати з нами, і ніякі розмови не змінять цього. Марґоліс нізащо не привів би на ділову зустріч неконтрольованого члена зграї.
Прочищаю горло і намагаюся принаймні врятувати свою гордість.
— Збір коштів покриє витрати на дослідження, поїздку до Північного лісу, зарплату персоналу, який невтомно працює, проживання зграї, якщо вони захочуть приїхати до Лондона для цієї справи…
Мейсон перебиває мене. Він знецінює мою пропозицію. Я дивлюся, як Ґрейнджер майстерно з ним справляється. Мені шкода її. Вона все ще не зрозуміла, що це безнадійно.
— Я ціную все, що ви зробили, міс Ґрейнджер, готуючи цей проєкт, — починає Марґоліс, — і всю роботу, яку плануєте зробити для спільноти перевертнів, але нам доведеться відмовитися.
Вона шоковано замовкає, і я чую, як вона щось хрипить, не зводячи очей з двох перевертнів.
— Можливо, для вас, міс Ґрейнджер, це було трохи легше, адже ви все життя в центрі уваги, але я не дозволю собі «продатися» заради реклами.
Легше для неї. Ніби я її купив. Щось стискається в грудях.
Відчуваю, як вона починає сердитись поруч зі мною, тож кидаю ще одне непотрібне речення, щоб ми могли піти.
— Дуже прикро, містере Марґолісе. Чи ми можемо щось зробити, щоб змінити вашу думку?
— Чи можеш ти повернути Албуса Дамблдора? — Мейсон насміхається з мене. І мені цікаво, що буде швидшим: моя рука з чарівною паличкою чи він ще щось ляпне. — Або, можливо, ти можеш повернутися в минуле й убити Фенріра Ґрейбека, замість того, щоб жити з ним в одному домі протягом року.
Жити з ним в одному домі. Це коли я спускався вниз і знаходив його за обіднім столом у батьковому кріслі. Або коли він обнюхував мою матір, коли вона проходила повз нього біля каміна.
Хтось говорить. Мені знадобилася майже хвилина, щоб зрозуміти, що це вона.
— … жодних справ із Фенріром Ґрейбеком, окрім тих, до яких його змушували…
— Я справді не розумію тебе, Герміоно Ґрейнджер, — обриває їй Мейсон. — Він воював проти вас у битві всього два роки тому, а тепер ти кинулася захищати його. Зарплата в КГМ, мабуть, справді висока.
Так і є. Дуже дякую вам за правду. Я чухаю щелепу і готуюся встати.
— Якщо пам’ять мене не зраджує, Мейсоне, ти взагалі не воював у моїй війні, — шипить вона. — Принаймні, Мелфою вистачило порядності вибрати сторону.
Мене починає нудити від її слів. Просто вибрати чиюсь сторону — це непорядно. Я заспокоюю себе, відганяючи спогади про креслення маґлівських будинків і кульки летиключів, криваві написи й розбризкувачі.
Каміни й промені проклять. Задушені крики. Розбиті люстри.
Ніщо з цього не було порядним. Нічого з цього не було достатньо.
Але вона була тут. Тому, що це було правильне рішення. І коли ця думка промайнула в моїй голові, вона промовила її вголос.
— …Коли я в змозі допомогти недооціненим людям, я роблю все можливе, щоб допомогти.
Вона горить, а я розриваюся між тим, наскільки вона красива, і тим, наскільки я роздратований.
— Але фотосесія, безсумнівно, була чудовою, — кинув у неї Мейсон, а потім звернувся до мене, — так, Мелфою? — і тоді «урочисто» говорить. — Яка команда. Чистокровний і Бруднокровка.
Я вже майже підхопився на ноги, майже вчепився йому в горло, коли Марґоліс оголошує, що вони йдуть, але першою встає вона, гарчить на них, обіцяючи помсту. Вона йде геть, а я на декілька секунд залишаюся з похмурими перевертнями. Я киваю Марґолісу і йду за нею.
Вона йде вниз вулицею, підбори цокають по тротуару. Маґли відступають з її шляху, розступаються, щоб пропустити її. Я швидко наздоганяю її, бачу, як кілька кучерів випадають із зачіски, а магія іскрить на її руках.
Можливо, так виглядає наше партнерство. Можливо, тепер ми на одному боці, і її вогонь спрямований кудись в інше місце, а я просто сиджу і спостерігаю.
Ми зупиняємося на розі, і темний клубок у моїх грудях пружинить.
Тільки ми б'ємося не разом. Вона б'ється за мене. Вона вступає в бій, бо розбещеного Смертежера не так розуміють.
Знову моя рятівниця. Як на суді. Втрутилася, коли її ніхто не просив.
— Мені прикро, — каже вона. — Шкода, що вони не бачать тебе так, як я.
І як їй це вдається? Моє серце калатає, а шкіра гуде. Вона крокує переходом, залишаючи мене позаду, і я згадую її домашніх ельфів і її драконів. Її перевертнів.
Її недооцінені особи.
— Мені не потрібна твоя жалість, Ґрейнджер, — чую своє шипіння.
Вона обертається, широко розплющивши очі. І я впізнаю цей погляд, це здивування. Таке саме, як у коридорі суду.
— А я й не жалію тебе, — її очі вивчають мене. — Я поважаю.
Вона розвертається на підборах, хитає головою, і зникає за рогом. Я чую тріск, від якого підскакують кілька маґлів, роздивляються вулицю в пошуках ознак пострілів.
Стою на розі, жуючи внутрішню частину щоки, дивуючись, як, в ім'я Мерліна, я це заслужив.
Наступного ранку вона вже в струмливій лавандовій сукні з підборами в тон, і це, мабуть, найскромніший образ, який Пенсі зробила їй, але мені все ще доводиться медитувати кілька хвилин, щоб заспокоїти свої думки.
Я надсилаю Пенсі записку, щоб вона зайшла до мене, коли зможе. Коли вона виходить з каміна, я намагаюся викинути з голови зображення ґудзиків на сукні Ґрейнджер.
Вона вмощується в моє гостьове крісло, каже, що однаково збиралася зайти, я шкодую, що запросив, але ось вона тут.
— Ти… — замовкаю, але пробую ще раз. — Можеш… — закриваю обличчя руками.
Вона підіймає на мене очі.
— Драко, у тебе серцевий напад?
— Як працює твій контракт із Ґрейнджер? — бурмочу крізь пальці.
Вона кліпає.
— Щонеділі ввечері я надсилаю їй коробку з одягом на тиждень та інструкціями щодо носіння. Вона може вільно обирати порядок своїх нарядів, але я даю поради, — вона чекає на мій коментар. — Щось готується? Я вже знаю про «Відьомський тижневик». Я обговорю це з нею сьогодні…
— У тебе є записи того, що ти надсилаєш? Ескізи чи… — мої щоки спалахують, і я закочую очі. — Це тупо. Будь ласка, забудь цю розмову.
Я притуляюся лобом до мармурового столу, заклавши руки за голову.
— Тихіше. Цієї розмови не існує, — відказує вона. — Щось не так з одягом? Вона неправильно його одягає?
— О, він їй дуже пасує, — говорю в стіл.
— Тоді що…
Я підіймаю голову але, відводжу очі.
— Можеш надсилати мені копію ескізів того, що ти надсилаєш їй щонеділі?
— Не думаю, що вони тобі підійдуть, Драко, — каже вона, і я дивлюся на її вигнуті брови. — Мені неприємно, що ти контролюєш її гардероб…
— Я просто намагаюся підготуватися. До того, чого чекати, — притискаю долоні до очей. — Отримати уявлення про те, з чим мені доведеться мати справу.
Пенсі починає сміятись. Я ховаю обличчя.
— Ну, так нецікаво, — співає вона. — А так, я ніби дарую тобі подарунок щоранку. Просто благаю, щоб ти його розпакував.
— Пенсі.
— Тобі не ескізи одягу потрібні, Драко, а подрочити.
— З цим без твоєї поради впорався, дякую.
— Ну то подрочи ще раз. У чому проблема?
— У тому, що я вже двічі. Дякую.
— Серйозно? Заледве десята ранку.
Я відриваю руки від обличчя і відкидаю волосся назад.
— Що робитимеш далі? — запитує вона.
Я зглитаю і дивлюся у вікно.
— У мене зустріч із батьком цими вихідними. Він вимагав, щоб я відвідував його перші два місяці, тож цими вихідними я викреслюю січневу зустріч зі свого графіка.
— А з нею? — запитує вона, нахиляючись вперед. — Які плани на неї?
Вивчаю мармур стільниці.
— Ми працюємо над проєктом перевертнів.
— Драко, — перебиває вона мене.
Дивлюся на неї.
— Жодних планів. Є контракт, є правила, — шиплю я. — Те, що вона носить інший одяг, не означає, що ми раптово опинимось в одній постелі.
Вона сміється.
— А хіба я щось сказала про секс, — вона схрещує ноги й посміхається. — Тепер ти зможеш проводити з нею час. Бізнес-ланчі й тому подібне. Ти можеш запрошувати її на заходи та ґала. І, — каже вона, піднімаючи брову, — наступного разу, коли Скітер запитає тебе про неї, ти можеш зробити їй комплімент. А не казати, що вона «ло-гі-чна».
Я стогну і заплющую очі. Пенсі сміється, а я дивлюся на годинник.
— До речі, про бізнес-зустрічі, у мене сьогодні дві. Одна почнеться за п'ять хвилин.
Пансі підводиться зі стільця і каже:
— Чудово. Запроси її з собою.
— Я… це не стосується її відділу.
— А яка різниця? — знизує плечима. — Запроси її. Дай їй зрозуміти, наскільки вона важлива не лише для компанії, але й для тебе, — Пенс веде нас до дверей, а я обмірковую, як би я міг запросити її на обід з ідеальним поєднанням ділових та особистих причин. — Драко, — каже Пенсі, зупиняючись, поклавши руку на двері. — Якщо ти нічого не зробиш найближчим часом, то її забере хтось інший, — вона підіймає брову, і я одразу ж згадую Хартфорда. — Я не знаю, чи ти помітив, але вона має дуже гарний вигляд у моєму одязі.
Вона підморгує мені.
— Так, дякую, Пенсі, — вдягаю піджак.
— Я маю на увазі, ти бачив її дупцю? — вона комічно розширює очі.
— Так, дякую, Пенсі.
Вона відчиняє двері, сміється і говорить:
— Герміоно, любко! Чудово, я якраз йшла до тебе.
Просовую руки в рукава піджака, збираючись назвати її блеф тупим, коли бачу, що Ґрейнджер справді стоїть біля моїх дверей. Вона зустрічається з моїми очима і переводить погляд з Пенсі на мене.
— Добре, — каже Ґрейнджер. — Можемо піти до мого кабінету.
— Ти щось хотіла? — запитую я і намагаюся не здригнутися від вибору слів.
Вона бризкає слиною. Я вирішую спробувати.
— У мене дві зустрічі зараз. Але, якщо ти вільна в обід, один клієнт хотів би з тобою зустрітися, — кажу я. Відводжу погляд від неї та прошу Кері принести мої файли. — Один із продавців «Медових руць» подає до суду на них, а ще він твій фанат.
Просто ділова зустріч. А якщо ми вестимемо світську бесіду, поки чекаємо на клієнта, це буде просто бонусом.
— Ні. Я зайнята, — її голос занадто твердий.
Я дивлюся на неї, вона хмуриться. Ніби бачить мене наскрізь.
Програш. Конкретний.
— Добре, — кажу я, і перш ніж я встигаю кинути погляд на Пенсі або запитати Ґрейнджер, чому вона не хоче приєднатися до мене, рушаю до ліфтів, дивлячись, як мої туфлі торкаються килимів.
~*~
П'ятниця, 28 січня 2000 р.
У мене лист від містера Таунсенда. Чудовий привід зайти до неї сьогодні.
Прямую до її кабінету і чую сміх зсередини. Напевно, це Блез. Я стукаю в одвірок і бачу, що вона посміхається Хартфорду, а на її столі забуті нотатки та папери.
— Хартфорде, — вітаюся з ним, і він мені посміхається. Йому навіть не спадає на думку вдати, що він зайнятий. — Як вступна промова?
— Ми майже закінчили, а потім я надішлю її вам на огляд.
— Відмінно, — дивлюся на неї, вона ще усміхається від того, що сказав Хартфорд. — Ґрейнджер, містер Таунсенд дуже цікавиться цією справою, — мушу відвести погляд. — Він хоче пообідати з нами наступного тижня, щоб обговорити фінансову підтримку, — передаю їй листа.
Спостерігаю, як її очі ковзають словами, і вирішую, що краще піти. Вони зайняті… чимось, а мене не запросили приєднатися до розмови.
Не те щоб я хотів…
У сраку все.
Закочую очі і йду, похнюпившись.
— Мелфою, — обертаюся, вона біжить за мною. — Я… я не можу о сьомій у вівторок. У мене є… Я маю справи, — відвертається, майже винувато.
Вівторок — найзручніший день для зустрічі з містером Таунсендом. Я запитую її, чи можливо перенести її справи, але вона затинається, плутається у словах, намагається пояснити… щось.
Її погляд повертається до свого кабінету, коли вона вигадує виправдання. Намагаючись зрозуміти слова, я простежую за її поглядом. Простежую його до Хартфорда.
Зайнята у вівторок. З Хартфордом. Навіть не спромігся запросити її на побачення в суботу ввечері, Корбане?
Вона щось бурмоче, але я не чую. Блез мусив наглядати за ним. Пенсі не мала робити її такою бажаною.
І вона не мала погоджуватися.
Підходжу до неї ближче і понижую голос.
— Якщо ти відкладеш цю дуже важливу зустріч задля чогось несуттєвого, я засумніваюсь у твоїх пріоритетах, Ґрейнджер, — шепочу я. — Мені не хотілося б думати, що ти надаси перевагу побаченню, а не своїй справі перевертнів.
Вона дивиться на мене, спіймана на брехні. Геть не вміє брехати.
— Я не ходжу ні на які побачення, — шипить на мене, а я звужую очі. — А навіть, якби ходила, якщо я кажу, що зайнята, не твоє діло, чим я займаюся, Мелфою.
В її очах палахкотить вогонь, і я сумую за тим часом, коли вона називала мене Драко. Сумую за обгортковим папером і романами Гейнсворта.
— Добре. Я попрошу перенести, — розвертаюся на підборах, щоб повернутися до свого кабінету.
— Мені найкраще підходить середа. У четвер я також зайнята.
Я повертаюся до неї, згадуючи про вечерю, яку мама влаштувала з Шивон Селвін, щоб обговорити її бутик на алеї Діаґон.
— Мені не підходить середа.
— О, Мелфою, мені було б неприємно почути, що ти надаєш перевагу побаченню, а не своїй компанії, — бурчить вона у відповідь, закочує очі й зникає у своєму кабінеті.
Я гарчу і сердито тупочу до свого.
Шниряю кабінетом двадцять хвилин, намагаючись зібратися з думками. Намагаюся забути про такі дрібниці, як Корбан Хартфорд, і зосередитись на клієнтах. Намагаюся звести стіну.
Після обіду я викликаю Блеза до свого кабінету і кажу, щоб він спробував виманологію ще раз. Потрібно розігнати свої думки по закутках.
Він намагається. Цього замало.
О четвертій годині вона забігає до мого кабінету, щоб доповісти про фінанси своєї філії, ми знову сперечаємося.
Я не можу сконцентруватися до кінця дня.
У моїй записній книжці є одна адреса. Я шукав цю людину давним-давно, ще до війни, коли Северус був занадто зайнятий. Зникав із кабінету директора, щоб ганятися за Поттером по лісах, і давав зрозуміти, що не збирається пережити останню війну.
Дехто у Нью-Йорку.
Я дістаю чистий пергамент і перо.
~*~
Субота, 29 січня 2000 р.
Охоронець Азкабану відчиняє двері, і я заходжу до маленької кімнати для відвідування. Мій батько спирається на металевий стіл і читає газету.
— Батьку.
Двері зачиняються.
— Драко, як добре, що ти завітав, — він згортає газету і повертається до мене.
— Я сказав, що прийду в січні та лютому.
— І ось ти тут, на два дні раніше, — він хмуро дивиться на мене, потім підіймає газету, я бачу темне волосся й зелену сукню Ґрейнджер. — Молодець. Це чудова стаття.
Моргаю. Я вже і забув, як це — чути похвалу від батька.
— Чи збільшився список клієнтів? Ваша впізнаваність, безумовно, зросла.
— Я… Так, реакція на статтю сильна та позитивна. На неї.
Він жестом вказує, щоб я сідав.
— А робота Пенсі просто блискуча. Справді приголомшливо, — каже він. Я киваю і сідаю на стілець. — Вона куди більше тепер, чи не так?
Я стискаю щелепу.
— Про що ти?
— Більш підготовлена. Більш бажана. І так приємно бачити, що її волосся, нарешті, приручили. Більше не дика молода левиця, — він сідає навпроти мене, і я стискаю губи, ковтаючи будь-які коментарі про любов до її дикого волосся. Він посміхається до мене. — Набагато більше схожа на дружину Мелфоя.
Я дивлюся у його очі, шукаю, чекаю на його гру.
— Як у вас справи?
— Лише професійні, — кажу я. — Вона — моя працівниця, і з нею укладено відповідні контракти. Ти сказав мені проявити стриманість, і я її проявив. Я б ніколи не зробив нічого, що могло б поставити під загрозу компанію.
Дивиться на мене, а потім задоволено наспівує:
— А поза офісом? — хитро посміхається. — У вашій маленькій книгарні?
Суплюся на нього.
— Вона там більше не працює.
Він здіймає брову.
— Та невже? — відкидається на спинку стільця. — Ти впевнений?
Глипаю на нього. Повільна посмішка розпливається на його губах.
— Так.
— Минулого тижня ще працювала, — нахиляє до мене голову. — Допомагала Корбану Хартфорду вибрати кілька книжок.
Я відчуваю, як б'ється моє серце, кінчиками пальців. Згадую, як вона стояла на драбині, як тягнулася до високих полиць. Її футболку, що піднімається над джинсами. Її шкіру.
Я ковтаю й озираюся на нього. Він посміхається.
— Міс Ґрейнджер із містером Хартфордом не підписували любовного контракту, чи не так?
~*~
Проштовхуюся у вузькі двері книгарні «Наріжний Камінь» — і ось вона. Ніби не працює в мене. Читає книгу за прилавком.
— Я думав, що ти звільнилася.
Вона здіймає очі, налякана моєю несподіваною появою.
— Ні. А треба було?
— Так.
Вона здивовано моргає. Кидає у відповідь щось про «логічні причини», я намагаюся сформулювати свою наступну думку. Вона знову в джинсах і тонкій бавовняній сорочці, а її волосся знову розпущене. Знову розпущене і розкуйовджене.
Я йду за нею між стелажами, встаю позаду, стою надто близько. Не можу повірити, що вона існує. Я думав, що втратив її.
Кажу їй, щоб вона звільнилася. Їй це не подобається. Згадую про конфлікт інтересів, хоча щойно придумав це, вона бачить, що я намагаюся достукатися до неї.
Ця версія її моя. Вона тягнеться за книжками, і я розумію, що вони для Хартфорда. А ось і підтвердження, що Луціус все ще шпигує за нею.
Вона ігнорує мене, закочує очі й ставить книжки назад на полиці, джинси туго натягуються. І я видаю відверту дурню:
— Крім того, у тебе контракт із Пенсі. Якби не та людина побачила, у що ти одягаєшся в цей книжковий магазин на вихідних, ти поставила б під загрозу її кар'єру, а також свій імідж.
Вона обертається, дивитися на мене, кидає мені виклик. Я ображаю її маґлівське вбрання, але вона насміхається з мене.
— Ти відповідаєш за мене з понеділка по п'ятницю, Мелфою. Субота та неділя — мої вихідні, які я можу проводити, як хочу. Я працюватиму в цій книгарні стільки, скільки захочу.
І вона знову мене ігнорує. Переставляє книги на полицях. Відмахується від мене.
Я притуляюся до стелажів, кладу руку біля її голови.
Глянь на мене.
Вона намагається втекти, тому я стаю ще ближче до неї.
— Поки ти працюєш у КГМ, Ґрейнджер, то поводитимешся й одягатимешся так, як я тобі скажу, — шиплю я. — Якщо хочеш повернутися до роботи міністерським сміттям, подавати звіти й не встигати творити справжні зміни для своїх благословенних створінь, то робитимеш, як я сказав.
— Я працюю лише у понеділок, вівторок, середу, четвер і п'ятницю, Мелфою. Я вільна…
— О, я, мабуть, пропустив твоє звільнення в п'ятницю вдень, а потім заяву в понеділок вранці.
— Мені платять лише з понеділка по п'ятницю. Ти можеш контролювати моє місцезнаходження лише з понеділка по п'ятницю.
Цей вогонь в її очах. Її кучері неконтрольовані, коли вона нахиляє голову до мене. І я не хочу, щоб хтось бачив її такою. Неприборканою.
Затамувавши подих, я запитую:
— І скільки тоді коштуватиме, контролювати твої суботи й неділі, Ґрейнджер? Упевнений, що зміг би перекрити твою зарплату тут.
Її очі перебігають до моїх вуст, перш ніж вона сміється і каже:
— Мені не потрібно більше грошей, Мелфою…
— Тоді що тобі потрібно?
Лише скажи, і я одразу тобі це дам.
Я бачу, як її очі розширюються, вона знову дивиться на мій рот. І мені цікаво, чи існує якийсь всесвіт, де вона думає про мене. Думає про те, як я можу дати їй все, чого вона хоче. Зробити це тут, у нашій книгарні.
І єдиний голос, який я точно не очікував почути, загорлав:
— Герміоно? Агов?
Поттер.
Я приходжу до тями, відступаю від неї. Вона збирається з думками і йде вперед, навіть не глянувши на мене.
Поттер якось дивно витріщається на мене, коли я виходжу з-за полиць. Він запрошує мене на обід, і, всупереч її протестам, за пів години я сиджу за чашкою чаю з Поттером, його Візлі та моєю Ґрейнджер, не досягнувши жодної з цілей, заради яких прийшов до книгарні. І лише Мерлін знає, чого я хотів.
Цікаво, чи так само виглядало б подвійне побачення з Поттерами. За винятком того, що вона зараз насупилася на мене. Цікаво, чи сиджу я в кріслі Рона Візлі.
Вона піднімає свою кавову чашку, тримаючи блюдце тонкими пальцями, але натреновано, поки Поттер теревенить про міністерську квідичну лігу, відколи я пішов.
Дивно. Вона ловить мене на тому, що я дивлюся на її кавову чашку, і я відводжу погляд.
~*~
Понеділок, 31 січня 2000 р.
Сьогодні приходить «Відьомський Тижневик», щоб взяти інтерв’ю у Герміони Ґрейнджер. Пенсі розмістилася у вільному кабінеті, який мав би належати Оґдену.
Після того, як я прийшов до офісу, вирішую перевірити, як там Пенсі.
— Тут все добре?
Вона порпається у своїй шафі з одягом, коли відповідає:
— Так, любчику.
— Ґрейнджер уже прийшла?
— Так, я вже тут, — відповідає тоненький голосок з-за завіси.
А потім вона виходить до мене. У блакитній сукні, з мереживом, з заниженою талією і широкою спідницею. Наче в сито потрапив.
Пенсі верещить, і допомагає їй застібнути ґудзики на спині. Вона посилає мені задоволену посмішку.
У мене стискається щелепа. Вона… вона зробила це навмисно.
Я дивлюся, як Пенсі Паркінсон допомагає Герміоні Ґрейнджер вдягнути сукню на Святковий бал, і я геть не можу зрозуміти, яку відьму я супроводжую.
Кліпаю, кладу цеглу, укладаю цемент. Я кажу їй про перенесення зустрічі старших консультантів, швидко перепрошую і тікаю до свого кабінету.
Сідаю в крісло і дивлюся на чистий аркуш паперу, поки не очищую свою голову. З Нью-Йорка досі не відповіли.
Я йду до Мелоді, щоб дізнатися, чи немає у неї для мене пошти з Америки. Дорогою проходжу повз відчинені двері.
Сукню, на щастя, вже зняли. Трейсі та Дафна почали робити їй зачіску та макіяж. Перетворюючи її з відьми із книгарні, на сучасну бізнес-відьму.
Я хмурюся, коли Мелоді каже, що мені нічого не приходило. За пів години я знаходжу причину, щоб знову пройтися коридором, і бачу Трейсі, яка підіймає їй волосся.
Приручена.
Перетворюють її на леді Мелфой для мене.
Вона зустрічається зі мною поглядом, коли я дивлюся в кабінет крізь прочинені двері. Швидко розвертаюся, щоб зайти до Доротеї.
За п'ятнадцять хвилин, я знову прошу Мелоді перевірити пошту. Чую, як Ґрейнджер просить Дафну зачинити двері.
Повертаюся до свого столу і терпляче сиджу, медитуючи, поки до мене не приходить Пенсі.
— Тобі подобається сьогоднішній подарунок? — вона посміхається, зачиняючи за собою двері.
Я зітхаю.
— Ти ж знаєш, що так, — вона сміється, спираючись ліктями на спинку мого гостьового крісла. — У мене є прохання… — Пенс піднімає на мене брови. — Її волосся.
— А що не так з її волоссям?
— Це не… Я маю на увазі, хіба її зачіска не є її фішкою? — повертаюся обличчям до вікна.
— Тобі більше до вподоби розпущене і дике? — запитує вона, і в її голосі з'являються дражливі нотки. — Ну, Драко, якби я знала, що все, що потрібно, щоб зберегти твою прихильність, це відростити волосся і зробити хімічну завивку…
Зиркаю на неї. Вона хихикає. Я прочищаю горло й обережно кажу:
— Луціусу подобається. Йому подобається, що Пенсі Паркінсон приручила її.
Одна з її брів повільно піднімається.
— Він знає, чи не так? — хмуриться, випростується і каже: — Вибач.
Вона виходить, і я залишаюся наодинці всього на шістдесят секунд, перш ніж мої двері грюкають, і боса мегера починає волати на мене про свою зачіску. Я не можу перестати дивитися на її ноги, поки вона ходить, тупотить і відчитує мене за те, що я маю власну думку про її одяг чи волосся.
— Я не розумію, яке право ти маєш, висловлюватися про моє волосся під час моєї фотосесії!
— Це була пропозиція…
— Засунь їх собі до дупи, ці твої пропозиції!
— Що з тобою відбувається?
— Зі мною нічого «не відбувається».
— Ти поводишся, як кляте стерво, цілими днями!
Вона задихається і підходить до мене.
— Можливо, я щойно зрозуміла, яким гівнюком ти був місяцями!
Сьогодні вона наривається на скандал. Блез зупиняє нас та пропонує зачинити двері. Вона вибігає, а Блез озирається на мене.
— Як ти думаєш, під халатом є якийсь одяг? — запитує він.
Я насупився.
— Зникни.
Того ранку я більше нічого не чую від «сучасної бізнес-відьми». Я саме починаю зустріч зі старшим консультантом, вирішивши більше не чекати на неї, коли вона влітає в конференц-залу, з елегантною зачіскою і в блакитній сукні.
Вона перепрошує перед усіма і йде до мене. Ні, до свого місця. Йде до свого місця.
Вона дивиться вгору крізь довгі вії й дозволяє мені продовжувати. Провести зустріч, поки вона так виглядає. Поки вона сидить у кріслі поруч зі мною, неначе з моєї мрії.
Прочищаю горло і продовжую.
Вона має нову пропозицію. Слухаю її презентацію, намагаючись не згадувати про те, як крутиться блакитна сукня, і як піднімається, показуючи коліна.
— Я хочу переконатися, що проєкт перевертнів повністю профінансований, перш ніж ти почнеш інші проєкти, які також потребують збору коштів.
Здається, вона мене не розуміє. Ми сваримося перед іншими співробітниками, а вона ніби не розуміє, що таке квартальний бюджет.
— Як я вже сказав, чудовий проєкт, але на квітень. Ми можемо відправити тебе і Волтера в Сомерсет у березні, щоб почати збирати дані.
Я підводжуся і відпускаю всіх. Вона бурмоче собі під ніс прокляття, якусь образу, що змушує Мокриджа підняти на мене брови.
Вирушаю за нею до її кабінету, і, можливо, скандал все ж буде.
Я вдаряюся об двері, коли заходжу, і майже бачу, як вона посміхається.
— Чому я взагалі тут, Мелфою? — насміхається вона. Я зачиняю двері, уважно дивлячись на неї. — Ти сказав мені, що хочеш «покращити» і «змінити світ».
Знову намагаюся пояснити про бюджет. Вона крокує кімнатою, і рухи розвівають її спідницю, ніби вона знову танцює у Великій залі.
Я ховаю руки в кишені, щоб не простягнути їх до неї.
Її руки опускаються на стегна, і вона перебиває мене:
— Ти караєш мене?
— Караю?
— Так, тому що я не звільнилася з «Наріжного Каменя».
О, то вона сьогодні вирішила влаштувати скандал століття.
Вона знову кричить на мене, і я наступаю на неї.
— Ґрейнджер…
— Чому я взагалі тут, Мелфою?! У КГМ? — вона широко розводить руками.
— Я хочу тільки найкращих...
— Ти казав, що всім потрібен другий шанс, але, мабуть, ти говорив не про чарівних істот. Ти говорив про родину Мелфоїв та їхню репутацію.
Вона сильно штовхає мене в груди. І я згадую осудливі очі Мокриджа, якими він глянув на мене кілька хвилин тому.
— Стеж за тоном, Ґрейнджер.
Вона може так зі мною розмовляти в книгарні, навіть у маєтку, за тарілкою гарбузового супу, але не тут. Не тоді, коли вона сучасна бізнес-відьма, старший консультант.
Вона не може бути одночасно і тою, і іншою.
— Я рада, що змогла «довершити» твій персонал старших консультантів, Мелфой. Боже мій, без мене ти б не виконав свою квоту бруднокровок, — шипить вона. Мої очі смикаються від цього слова. — Як би ти коли-небудь змінив громадську думку про родину Мелфоїв без неї? Розкажеш?
Вона горить, палає. Так сильно, якою я не бачив її з вересня. З часів Гейнсворта, як тоді, коли впхнула мені в груди книжку і вимагала, щоб я її прочитав. А може, й раніше, з третього курсу, коли її долоня торкнулася моєї щоки.
Вона ходить, горить, дорікає мені за те, що в штаті тільки чоловіки, припускає, що її єдина цінність для мене в тому, що вона маґлонароджена і жінка.
— Зупинись. Замовкни, Ґрейнджер.
Треба зупинитись. Треба почати все спочатку.
— Ні, дякую. Я ще не закінчила, — вона стає за два кроки від мене, очі горять, блакитна сукня кружляє біля її ніг. — Я припускаю, що найважливіша якість, яку я привношу в цю команду, оскільки це явно не має нічого спільного з моїми стосунками зі спільнотою чарівних істот, це те, що я — Герміона Ґрейнджер, Золота дівчинка. Ти сподівався, що я розсиплю трохи цього золотого пилу так, Мелфою? Зізнаюся, це виливається у чудові фотосесії з твоєю приятелькою Скітер!
Вона штовхає мене. І я стискаю кулаки, щоб не схопити її. Вона надто близько, одягнена в одяг Пенсі. Зовсім не та дівчина, яку я хочу. Я хочу її кучері. Її джинси.
— Це все, Мелфою? Чи приємно мати Золоту дівчинку в компанії, щоб хизуватися для «Щоденного Віщуна»? Ну, якщо це не мій кровний статус чи стать, це, мабуть, моя знаменитість.
Вона знову штовхає мене. І я намагаюся. Намагаюся сховати її назад у коробку. Намагаюся дихати глибоко. Намагаюся вийти.
І мене знову вражає думка, що їх дві. Одна елегантна сучасна бізнес-відьма з витонченими лініями й гладенькою шкірою, яка благає мене взяти її. І одна Золота дівчинка, з вогнем і дотепністю, яка горить бажанням захопити світ і боротися зі мною на кожному кроці. І я завжди буду зраджувати одній з них з іншою.
Її очі яскраві, вологі. І вона кричить:
— А може, я тут лише для того, щоб погратися з Пенсі! Так, Мелфою? Подарував ляльку своїй справжній дівчині?
Вона знову штовхає мене, і я мушу торкнутися її. Мушу переконатися, що вона справді тут. Я хапаю її за зап'ястя і притискаю до себе.
— Не. Смій. Мене. Торкатися.
Я попереджаю її, дивлюся їй в очі, показую, що все зміниться. Якщо ти штовхнеш мене ще більше, я зірвуся. Але вона не слухає.
Вона вдихає повітря в мої губи, волосся випадає з ідеальної зачіски, і б’є мене в груди знову. Ця нахабна відьма робить все, щоб я зірвався. І я зриваюсь, бо більше так не можу.
І, можливо, я можу мати й ту, і іншу. Може, це не зрада. Може, вони однакові. І я можу мати їх обох. Може, це просто дві сторони однієї жінки.
Я притягую її до себе, впиваюсь у губи, хапаю пальцями за скручене волосся. Вони обидві, це насправді одна людина. Вона — це вони обидві, і я можу її забрати. Вона сама попросила мене про це.
І теорія стає реальністю, коли вона відкриває рот, щоб впустити мій язик.
На смак вона, як кава і гріх.