Четвер, 13 червня 1996 р.
У мене вже шия болить від усіх цих схвальних кивків.
Амбридж застала мене, коли я потайки прямував на кухню, тож я переконав її, що просто йду до неї, щоб обговорити деякі свої підозри. Насамперед ґрифіндорські.
Відтоді її рот не затикається ні на секунду. Я знову киваю, мугикаючи на знак згоди.
— Цілком з вами згоден, — кажу я. — І б'юся об заклад, що мій батько повністю підтримав би цей указ.
Вона повертає на мене свої маленькі блискучі оченята, і тупіт у коридорі відвертає нашу увагу.
Філч проноситься повз нас, немов за ним хтось женеться. Ну, нічого нового.
— Полтергейст бавиться зі шкільними телескопами. Розмазує чорнило! — очі Філча вирячилися. — Я займуся цим, директорко!
— Верховна інквізиторка, — поправляє вона, хихикаючи.
— Верховна інквізиторко! — він віддає честь і тікає геть. Щойно він зникає з поля зору біля сходів, що ведуть до Астрономічної вежі, я повертаюся до неї.
— Як я і вже сказав, — відкидаю волосся назад, а вона прочищає горло. — Мій батько вкрай вражений усією роботою, яку ви виконали тут цьогоріч, мем. І як тільки навчальний рік закінчиться, я сподіваюся, що ви зможете приїхати до маєтку, щоб зустрітися з ним.
Очі Амбридж заблищали, ніби я щойно запропонував їй кілограм золота за безцінок.
— Амбридж! Ее… Пані директорко! — Візлі зупиняється перед нами.
— Верховна інквізиторка, — каже вона.
— Так, Верховна інквізиторко, або… так…
Він кидає на мене погляд, перш ніж повернутися до директо… Верховної інквізиторки.
— Містере Візлі? — її манірний голос занадто гучний для моїх вух.
— Це Півз! — він показує пальцем. — У кабінеті Трансфігурації все засмічує!
Амбридж не рухається.
— Півз, кажеш?
— Так! Треба негайно туди йти! — Візлі рушає в напрямку кабінету Трансфігурації.
Я звужую на нього очі. Він дивиться на мене.
— Містере Візлі, — який в неї тоненький голос, аж слухати противно. — Звідки ви знаєте, що Півз там, коли самі щойно прийшли з протилежного боку?
Візлі моргнув. Ідіот.
— Ну, тут так швидко розносяться чутки, — бубонить він.
Амбридж гнівно дивиться на нього.
Раптом до мене доноситься нявкання десятка котів. Я стрибаю, високо піднімаючи ноги, ніби уникаючи мишей. Котів тут немає. Візлі робить те ж саме, але Амбридж просто дивиться вниз на свою паличку, звідки доноситься шум. Обличчя блідне. Вона переводить погляд на Візлі.
— Експеліармус!
Паличка Візлі вилітає з його кишені в крихітний кулачок Амбридж. З кінчика її палички виникають мотузки, які обвивають його торс, його веснянкувате обличчя стає здивованим і переляканим.
Я з захопленням спостерігаю, як вона наступає на нього.
— Містере Мелфою, — каже Амбридж, передаючи мені паличку Візлі. — Будь ласка, приведіть решту інквізиторів і зустрінемося в моєму кабінеті.
Вона хапає Візлі за волосся, змушуючи його йти за нею коридором.
Це… найкращий день у моєму житті!!!
Я біжу до Великої зали, гукаю Креба та Ґойла, і за кілька секунд вони вже йдуть зі мною коридором і благають розповісти історію.
Джіні Візлі й Лунатичка Лавґуд влаштовують якусь диверсію. Двоє залишаються зі мною, а решту відправляю ловити птахів.
Амбридж якраз заходить до свого кабінету з одного боку, все ще тягнучи Візлі за волосся, а ми з іншого. Вона штовхає його на землю і киває мені перед тим, як відчинити двері свого кабінету.
Я прямо у неї на хвості, коли вона шепоче «Експеліармус!» і паличка Ґрейнджер з брязкотом падає на підлогу. Вона обертається в шоку, а я — тут як тут, притискаю її спиною до стіни. Моя рука затискає її рота, долоня на її відкритих губах, я грубо притискаю її до себе, дихаю її видихами.
Моє серце калатає. Я помічаю, як Амбридж підкрадається до Поттера. Обертаю струнке тіло Ґрейнджер, притискаючи її спиною до себе. Моя рука ковзає навколо її талії. Її дихання на моїй руці.
Амбридж тягнеться до потилиці Поттера.
І я відчуваю, що отримую все, про що мріяв. У мене є директорка, яка мене дійсно поважає. Поттер ось-ось отримає по заслугах. А вона в моїх обіймах.
Вона намагається штовхатися, але я притискаю її сильніше, моя рука переміщається на її живіт, і я не можу зупинити свої пальці, які розтягуються, намагаються торкатися до неї ще більше. Вона така м'яка в моїх обіймах. Вона тремтить, а я зітхаю у її волосся, вдихаю і намагаюсь вловити найсмачніший аромат. Це її шампунь, або її парфуми, або вона сама, і вона так сильно притиснена до мене. Я відчуваю її спину біля свого паху, її тазові кістки під моїми пальцями, а її шия ідеально нахилена так, що я міг би притиснути свої губи до її вуха, якби захотів.
Вона задихається, притискаючись до моєї руки, і я ловлю себе на тому, що повертаю своє обличчя до її лиця, збираючись притиснутись до її скроні. Але Поттер зойкає, коли Амбридж тягне його за волосся назад, витягаючи його з каміна.
Це занадто небезпечно. Кров у моїх жилах відвертає мене. Я відчуваю, як її ребра стикаються з моїми, і я втягую повні груди її запаху, відчуваючи, як її волосся лоскоче мені шию.
Я хочу знову притиснути її до стіни. Щоб вона відчула мене.
Зосереджуюсь на цеглинах. Будую недбалу стіну. Моргаю, і коли в повітрі пролітає чарівна паличка Поттера, відштовхую її від себе, відпихаючи її до Булстроуд, щоб та наглядала за нею.
Я відчуваю якусь перемогу, навіть коли Амбридж відмовляється від моєї допомоги в лісі. Почуття успіху не зникає навіть тоді, коли ґрифіндорці перемагають нас, і коли ми чуємо про битву в Міністерстві. Лише пізно ввечері, коли аврори прийшли за батьком, я нарешті замислююся над тим, що, на мою думку, я виграв.
~*~
Вівторок, 9 листопада 1999 р.
Вона схудла. Можливо, мені здається, але в порівнянні з нашою останньою зустріччю, вона схожа на привида.
Ми зустрічаємось очима в ліфтах у вівторок і вона відводить погляд. Ніби мене не існує.
Вона стоїть переді мною в черзі в кафе в середу, а удає, що не помічає.
У четвер вона несе стос паперів через Атріум дорогою додому, і кілька папірців злітають. Перш ніж вона встигла схопити свою паличку, щоб зібрати їх, я підхоплюю їх і кладу зверху. Вона відвертає від мене обличчя, бурмочучи подяку, і продовжує йти крізь камін, не кажучи більше жодного слова.
У п'ятницю вона знову проходить повз мене в Атріумі, і я бачу, як вона звертає увагу на мої кола під очима і немите волосся, і перш ніж мені стає соромно, вона відвертається.
У суботу я вирішую зосередитися на чомусь іншому. Після квідичу я зустрічаюся з менеджером з нерухомості, і він показує мені кілька місць, які можна було б магічно розширити й сховати. Він упізнає сина Луціуса Мелфоя і не питає, скільки я можу заплатити.
Коли приходжу додому, заходжу до бібліотеки. Мама читає листа. Побачивши мене, відкладає його.
— Що це? — киваю на лист.
Мама переводить подих і каже:
— Це з «Наріжного Каменя». Те, що я раніше замовила, вже прибуло до книгарні, — вона підіймає на мене очі, я шаркаю ногами. — Маєш якісь справи на алеї Діаґон завтра?
— Ні, — огризаюся. — І вони не з’являться.
Вона повільно киває.
— Тоді, можливо, я заберу книги?
Вона спостерігала за мною весь цей тиждень. Бачила, що я не миюся, не сплю, не їм. Але нічого не казала. Все ще думає про нашу суперечку.
— У них що, немає доставляння в «Наріжному Камені»? — випльовую я. Її губи кривляться. — Я вважаю, що було б краще, якби наші відносини з цією книгарнею залишалися абсолютно професійними.
Вона здіймає на мене брову.
— Як скажеш.
Розвертаюся на п'ятах і йду нагору. Відкорковую зілля сну без сновидінь і падаю на ліжко, повністю одягнений.
~*~
Понеділок, 15 листопада 1999 р.
Робардс дає мені справу в понеділок з самого ранку, і це чудовий спосіб відволіктися.
Він зв'язується зі мною опівдні, і я повідомляю йому, що прогрес йде повільно.
— Я можу попросити Матильду відпустити Ґрейнджер, — каже він, і мої очі підіймаються до нього. — Ви так добре попрацювали разом над іншою…
— Ні, все гаразд, — сказав, як відрізав, відкидаючи волосся з обличчя. — У мене тут все під контролем. Можливо, завтра вже і закінчу.
Я посміхнувся.
— Якщо ти впевнений…
— На всі сто.
Наступного ранку Ґрейнджер постукала у двері конференц-зали.
Загалом, я забув про неї на сорок три хвилини. На душі було спокійно і порожньо.
Ми дивимося одне на одного, і я розумію, що у мене, як в ідіота, перо затиснуте між зубами.
— Мене викликав Робардс, — пояснює вона.
— Я сказав йому, що все під контролем.
Я програв цю битву.
— Ну, зараз я тут.
Вона заходить до кімнати, кладе свої речі й повільним кроком підходить до мене. Я відходжу вбік, щоб вона не зазіхала на мій особистий простір. Прочищаю горло.
— За останній місяць ми провели кілька арештів в провулках Діаґону, — починаю я, — і хоча злочини різні, четверо із затриманих чаклунів мали при собі руни.
Починаю розповідати всю історію, логістику, підозрюваних, зачіпки. Я вручаю їй купу паперів, які вона має вивчити, стос паперу для нотаток. Вона мовчить, і я не наважуюсь підняти на неї очі.
Повертаюся до сімейної історії третього чарівника, поки вона наздоганяє мене. За пів години вона встає і витягує свою чарівну паличку.
Доки оговтуюсь від секундного страху за своє життя, вона починає вивішувати доповіді та фотографії на стіні конференц-зали.
Зображення, яке я розглядаю, виривають з рук.
— Що ти робиш?
— Довірся мені. Це допоможе.
Вона йде до стіни й створює щось на кшталт хронології, можливо? Наступні кілька годин ми проводимо в мовчанні, хронологія розростається, гіпотез додається.
Але я не можу зосередитися, коли вона тут. Її запах…
Дивлюся на неї, вона затиснула губу між зубами, замислившись. Я мушу відвести погляд.
За годину я здаюсь. Накладаю заклинання Окулус Долус на себе і просто витріщаюсь, як вона читає, як вона відкидає волосся з обличчя, як її губи беззвучно вимовляють слова. Весь цей час мої очі здаються опущеними на моєму чтиві.
Чого вона хоче? Вибачень?
Ні. Пояснень.
Чому твоя кров на стінах моєї вітальні?
Батько сказав їй? Що батько знав про цю місію? Як сильно він перекрутив правду, щоб змусити її не довіряти мені?
Я знімаю чари.
— Це була місія. Від Темного Лорда.
Я бачу, як вона глибоко вдихає, а потім підіймає на мене очі.
— Що за місія?
Мені хочеться розповісти їй все. Розповісти про летиключ, про покинутий млин у Кокворті. Про те, як я підійшов до Темного Лорда в його кріслі після вечері з проханням дозволити мені повчитися у Якслі.
Але вона не про це питала.
— Найгірша.
Я не зводжу з неї очей, благаю запитати.
— Отже, знайшовши порожній будинок… ви вирішили зробити ремонт?
Її тон спокійний, але звинувачувальний. Майже як старий жарт між друзями.
— Це була ідея Якслі.
— Але чому кров твоя?
— А навіщо йому проливати свою? — посміхаюся, похмуро і дрібно.
Я хочу розповісти їй. Сказати, що мав план, що був готовий…
Готовий до чого? Про що б вона запитала мене потім? І чи відповів би я їй?
Даю їй час обдумати все, а сам дивлюся на свої папери.
Можливо, це було найгірше. Сумніваюся, що, пройшовши через цю сповідь, ми б повернулися до того, що було, з книжками, кавою і суботніми зустрічами.
— Які ще таємниці розкрив тобі мій батько?
Чекаю на відповідь.
— Твій батько нічого мені про це не розповідав.
Мене наче блискавкою пронизало. Дивлюся на неї, а вона на мене.
— Ти сказав мені не ходити додому. Тому я, звісно, пішла.
Моргаю. Отже, це повна недовіра до мене. От у чому її впевнив батько. Якщо я їй скажу, що треба повернути наліво, вона поверне направо.
Стук у двері — й заходить Поттер.
— Агов, Мелфою, — він побачив Ґрейнджер і завмер. — Ой… Ти знову допомагаєш?
— Робардс послав за мною, — каже вона, ніби виправдовуючись за свою присутність.
— Е, добре. Перехопили ще одне повідомлення.
Він розмахує аркушем паперу в руці, і я так вдячний за зачіпку у цій справі. Сподіваюся, завтра вона зможе покинути цю кімнату. Вона вириває з пальців Поттера листок, я читаю його через її плече, перш ніж усвідомлюю, що її запах стає сильнішим.
— Ті руни належать до північно-західногерманських, але ці — скандинавські, — бурмоче вона.
— Ми виключили скандинавів. Це, мабуть, германські.
— Але тепер, коли ми маємо це, то не можемо виключати скандинавів.
Я беру повідомлення, коли вона переходить до своїх нотаток.
— О, — каже Поттер. — Ти… знову створила стіну.
Я підіймаю очі, він розглядає дальню стіну.
— Вона часто так робить?
Поттер посміхається мені так, наче він сказав жарт, який я зрозумію, коли виросту.
— Це нова фішка, — він відвертається і повертається до мене. — Ви двоє йдете на обід?
Обід. Бляха.
Вже 12:10. Катя, напевно, ходить вулицею, де стоїть телефонна будка, і чекає на мою появу.
Треба прибратися, скласти папери й спакувати портфель. Я роблю нотатки про нещодавнє повідомлення.
— Мелфою? Ти голодний?
Поттер, як завжди, такий порядний.
— Дякую, але ні. У мене запланована зустріч.
— Побачимося після обіду, — каже вона тихим голосом.
Я киваю і продовжую збирати портфель, прибираючи конференц-залу на випадок, якщо та комусь знадобиться під час обіду. Беру пальто з вішалки, складаю його під пахву, штовхаю двері конференц-зали й бачу Катю, яка яскраво посміхається, і Ґрейнджер, яка витріщається на мене.
Моя кров зупиняється.
— Драко! Подивися, кого я нарешті зустріла!
Катя сяє, а Ґрейнджер трохи посіріла.
Вона ж помітить, чи ні? Наскільки вони схожі. Вони ж, немов дзеркальне відображення одна одної. У Ґрейнджер шкіра ніжніша, а у Каті ноги довші, але однакові.
— Чудово, — мій голос не слухається. — Ґрейнджер, це Катя.
— Вибач. Я просто не можу повірити, що зіткнулася з Герміоною Ґрейнджер!
Катя посміхається, заливається сміхом. Чи вистачило тридцяти секунд, щоб розкрити всі мої секрети?
Ґрейнджер щось їй відповідає, і раптом Катя запрошує її пообідати з нами.
Я зараз кинуся під маґлівську автівку. Я не шуткую, в мене реально є такі думки! Тільки б втекти якомога далі від цих двох! Тут десь крутився Поттер. То де він, бляха, шльондрається?!
— О, це дуже люб'язно, але я вже маю плани на обід. Дякую, Катю.
Ґрейнджер відмахується. Слава Мерліну!
Катя продовжує посміхатися, планувати та знайомитися, а мій мозок уже не може переварити їх обох. Я відчуваю себе зіллям, яке ось-ось переллється через край.
М'яз на шиї зводить, і я кручу головою — хрустять кістки.
— Побачимось після обіду, Ґрейнджер.
Я вдаю, що не помітив, як її очі стежать за моєю рукою на спині Каті, ведучи її геть.
— Дуже приємно познайомитися з тобою, Герміоно! — Катя проспівала. Мені на зло. Я впевнений в цьому на всі сто відсотків.
Знайомство менш ніж за дві хвилини — мрія, над якою я вже працюю майже десять років.
Дорогою на обід я слухаю триндіння про проєкт Ґрейнджер «Ґрінґотс», про її захист домашніх ельфів, про її прекрасну чисту шкіру, і чи випадково я не знаю, що за засіб для волосся вона використовує, бо локони такі великі.
— Та звідки мені знати, яким вона користується шампунем? — все ж я зірвався.
Катя на мить замовкає.
Я знову хрущу шиєю.
— Вибач, я запізнився. Я не знав, що ти прокрадешся в міністерство, щоб знайти мене.
Вона сміється і каже:
— Я не прокрадалася. У мене є гостьова перепустка.
Вона мовчить, коли ми повертаємо за ріг до місця для обіду, а потім:
— Вона працює на твоєму поверсі?
— Ні, ми разом працюємо над одним проєктом.
Вітрина кафе, як маяк, і я йду швидше, сподіваючись на тишу.
— І часто ви разом працюєте над проєктами?
— Ні, нещодавно.
Вона нарешті знову замовкає, я тягну за ручку дверей, дивлячись їй в обличчя. Вона дивиться на мене.
Вона зрозуміла.
Я глибоко вдихаю. Ми йдемо до кутового столика.
Нічого страшного, якщо вона дізнається. Ми ж домовилися. Я не мушу їй брехати.
Коли ми вже сидимо, я розумію, що тут немає камер. Це Катя домовилася про цю зустріч. Я намагаюся розслабитися і кажу:
— Чому ти попросила про зустріч саме сьогодні? Щось не так?
— І так, і ні.
Я відриваю погляд від меню і кліпаю на неї.
— О?
— Що ж, — каже вона і зглитає. — Наш останній рекламний «трюк», — поцілунок. Той, що у провулку — Андрію це не сподобалося сильніше, ніж він думав.
— Ох, — видихаю я. Мій лоб зморщується. — Я… е-е, я можу з ним поговорити? Мені дуже шкода.
— Не варто, — вона усміхається, рум'янець розливається по щоках. — Він… — вона сміється. — Він запропонував утекти.
Я дивлюся на неї. Посміхаюся.
— Хм, то спрацювало, як по маслу?
Вона б'є мене по руці.
— Я не хотіла змушувати його ревнувати! — вона відкидає волосся назад. — Але він хоче, щоб все було офіційно. Ми збираємося повідкладати гроші кілька місяців, а потім одружимося. А з батьком розберемося пізніше.
Я посміхаюся, але розумію, що насправді заздрю їй.
— Це чудово. Радий за тебе, — складаю руки. — Але я припускаю, що нам з тобою потрібно покінчити з цим?
Вона киває.
— Боюся, що так. Ми можемо не заявляти в пресу, якщо ти не хочеш. Можемо просто… зникнути.
— Добре. Ми однаково не можемо продовжувати. Я думаю, мій батько знає, що це — обман.
Офіціантка наповнює наші келихи. Я п’ю воду.
— Все в порядку? Він не чинить тобі перешкод?
— Він завжди їх чинить, — кажу я, відчуваючи полегшення в м'язах, при думці про те, що можу з кимось про все це говорити. — Але у нас з ним домовленість. Я відкриваюся 1 січня.
Я продовжую. Розповідаю їй про свої зустрічі з Мокриджем і про майбутню зустріч з Оґденом. Я розповідаю їй про офісне приміщення, почуваючись більш гордим і схвильованим. Вона слухає, потягує свій чай і ставить питання, і, можливо, мені слід зупинитися і поцікавитись її справами, але потім вона закочує очі з приводу того, що Блез очолить відділ маркетингу, і запитує, чи справді я вважаю, що він підходить для «Консалтингової групи Мелфоя».
— Він дуже хороший спеціаліст, повір мені. Безгальмовий хам, але наймолодший в історії представник сицилійських виноробів-чарівників, — розрізаю свій кекс.
— А благодійністю ви займатиметеся? — запитує вона.
— Як тільки станемо на ноги, я планую брати по одній справі «про боно»[1] на квартал.
Вона підіймає на мене брову.
— Хм, — робить ковток свого чаю.
— Що?
— Ну, — починає вона, дивлячись через моє плече у вікно, — я б припустила, що однією з найбільших перешкод на початку твого шляху буде громадська думка, — вона перевіряє мою реакцію. — І один з найкращих способів продемонструвати свою компанію — це благодійна діяльність і представництво інтересів незахищених верств населення, — вона схиляє голову набік. — Ти б міг відкрити цілу філію для безоплатної роботи. Для представництва всіх людей і видів, які ніколи раніше не асоціювалися б з іменем Мелфоя.
Я моргаю на неї. Філія — це робоча сила. І зарплата. І офісні приміщення. І пільги. І стабільна робота — стабільна хороша робота.
Я дивлюся в чашку, підраховую, коли Катя каже:
— І як людина, яка мала досвід благодійної діяльності, можу сказати, що при правильному керівництві всі витрати можуть покрити інвестори.
Дивлюся на неї. Посміхаюся.
— Катю, якщо тобі потрібна робота, могла б просто сказати.
— О, ні, я не про себе, — вона сміється. — Я дуже зайнята своєю. Але тобі знадобиться хтось із репутацією. Хтось, хто… коли заходить у кімнату, люди хочуть вкласти в неї гроші, бо просто хочуть бути поруч, — вона п’є свій чай, і я чую слова ще до того, як вони вилітають з її рота. — Чому Герміона Ґрейнджер працює аналітиком у Міністерстві?
Я відводжу погляд.
— Думаю, вона хоче пройти весь шлях до міністра. Але вона… не підходить для КГМ.
— Але чому ні? Я думала, ви тепер друзі.
Дивлюся на стіл і уявляю, як кажу батькові, що зробив саме так, як він просив, але частину цього дорогоцінного спадку віддам Герміоні Ґрейнджер, бо мені потрібна її репутація. Я мало не сміюся.
Потім я згадую її сльози, і те, як волосся розвівалося за нею, коли вона бігла з маєтку. Погляд її очей, коли вона запитала про кров, яку знайшла у своєму будинку.
— Наче так, — відповідаю я. — Але вона ніколи не захоче працювати на мене.
— З тобою.
Я підіймаю очі. Катя грається з ручкою своєї чашки.
— Вона б працювала з тобою. Незалежно.
Я дивлюся, як рухаються її пальці, і пригадую, як ми працюємо над вирішенням справ із рунами й таємниць драконячих яєць, і…
— Ідея чудова, Катю, але, боюся, нездійсненна.
Наливаю в чашку ще трохи чаю. Розмішую мед. Спостерігаю за парою.
— Через твого батька, — каже вона впевнено. Так, ніби вона знала це весь час.
Глибоко вдихаю і повертаю свій погляд до неї, до її розумних очей.
— Яка у тебе з ним домовленість, Драко? — запитує вона.
Я стискаю губи.
— Триматися від неї якомога далі.
Вона киває.
— Це, мабуть, дуже важко. Особливо, коли вона на тебе так дивиться.
Мої очі прикипають до неї, а в жилах розливається жагуче тепло.
~*~
Четвер, 18 листопада 1999 р.
Мені не подобається американський акцент.
Буду конкретнішим.
Мені не подобається, як вони вимовляють літеру «Р».
— Але машина була припаркована, тіпа, через дорогу, тож ми, тіпа, несли свої сукні аж туди!
Цікаво, у мене смикається око чи тільки мозок сказав: ні, дружбане, далі ти один?
Ноель тягне соломинку свого напою до губ і щасливо сьорбає. Думаю, на сьогоднішній вечір ми закінчили. Я вже домовився про обід з її батьком. Я вже їй подобаюся. І ми фліртуємо рівно настільки, щоб все залишалося невимушено і просто.
Так, Ноель пора додому. І припинити триндіти, бо в мені просинається мамина кров Блеків, а вони з контролем не дружать.
— Це було так смішно! Як він упав! Прямо на вулиці!
Цікаво, як звучить тиша. Я так давно її не чув. Я так сумую за нею.
— Хочеш ще випити? — кажу я. — Або, зажди, ой, який я дурень, ти ж казала, що тобі завтра рано вставати та їхати до дідуся, так?
— Угу. Він рано встає, тож я в основному…
— Це дуже погано. Піду принесу твоє пальто.
Я веду нас до дверей, зупиняюся, щоб допомогти їй накинути пальто, і якраз перед тим, як її рука встигає просунутись всередину, якийсь довбоклюй штовхає її. Я геть не маю сил захищати честь Ноель Оґден, тому я удаю, що нічого не помітив і сподіваюся, що це була чиста випадковість.
— Вибачте! — Йобен бобен. Ейден О'Коннор. А поруч із ним стоїть Ґрейнджер. — Мелфою! Оце так зустріч!
Коли вони з'явилися?
Він говорить про якусь вечірку на честь виходу на пенсію, коли я нарешті розумію, що його рука зникає за її спиною, він притискає її до себе.
Вона червоніє.
Я відводжу погляд від неї.
— О'Конноре, Ґрейнджер, це — Ноель.
Ноель тисне руку О'Коннору і починає пританцьовувати на місці, коли Ґрейнджер представляється. Ну, чудово, ще одна фанатка Ґрейнджер.
У мене зараз розболиться голова. Ні, вже болить.
— О, Драко, ми маємо приєднатися до них!
Ноель хапає мене, і я майже струшую її з себе. Її дурість починає обридати.
Дівчата і кілька друзів О'Коннора прямують до великого вільного столу. О'Коннор слідує за мною до бару, щоб взяти випивку для всіх своїх друзів, і коли він вголос бурмоче, що треба було запитати Ґрейнджер, чого вона хоче, я повертаюся до бармена і замовляю їй маслопиво.
Кидаю монети на барну стійку, а він все ще нишпорить по своїх кишенях.
— Я заплачу.
Левітуючи замовлення на наш стіл, я готуюся до найжахливішого вечора в моєму житті.
Ґрейнджер і Ноель розмовляють, що мені геть не подобається.
Ноель ставить питання. Ноель хихикає. Ноель звучить, як ідіотка. Ґрейнджер дивиться на мене так, ніби я здурів. Я відвертаюся від неї.
Хтось торкається мого плеча, і перш ніж я встигаю обернутися і проклясти, чую знайомий голос.
— Я б упізнав твою потилицю де завгодно, друже.
Маркус. Я сміюся.
— Що ти тут робиш?!
Я підхоплююся, він обіймає мене, плескає по спині й сміється мені на вухо. Я не бачив його, мабуть, років зо три, до того, як він пішов на стажування у сфері зілля. Він нарешті вилікував собі зуби.
— Шукаю, де б розважитися! — він хихикає. — Не те щоб ти знав, де знайти таке місце.
Штовхаю його в плече, знову відчуваючи себе на тринадцять.
— Ти надовго в місті?
— Ще тиждень, і я повернуся до Бразилії. Я став майстром зілля.
Він сяє, його самовпевнена посмішка така знайома, хоча мені здається, я бачу її в дзеркалі щоранку.
— Вітаю. За це варто випити!
Мерліне, я забув, як це — мати друга, який не Гаррі Поттер.
— Маркусе, ти пам'ятаєш Ноель Оґден?
Ноель підхоплюється й обіймає його. Через її плече він підіймає на мене брову, щось на кшталт схвалення, ніби я підчепив найгарнішу відьму на балу. Я не виправляю його.
Але тут погляд Маркуса ковзає до Ґрейнджер, і за мить фраза «найгарніша відьма на балу» змінює сенс.
— Герміоно Ґрейнджер, — вигукує він, а перед очима блакитна сукня високо крутиться навколо її литок, демонструючи ноги.
— Привіт, Флінте. Як справи? — вона уважно дивиться на нього.
Вони обмінюються люб'язностями. Ноель потягує свій напій, поки той не стає крижаним. Маркус запитує мене про Ґрега Ґойла, я зізнаюся, що не бачив його. Я спостерігаю за Ґрейнджер краєм ока і бачу, як вона повертається до О'Коннора. Він каже щось таке, що її розсмішило. Вона мало не випльовує своє пиво. Вона повертається і дивиться на нас із Маркусом, а я відводжу погляд, повертаюся до Ноель, яка продовжує історію, яку триндить. Я посміхаюся Маркусу, але він уважно спостерігає за мною, переводячи погляд на Ґрейнджер і назад.
Я зосереджуся на Ноель.
Маркус починає домінувати в розмові, як і завжди. Він розповідає Ноель дуже грубу історію про Мілісент Булстроуд, і я вибухаю сміхом ще до того, як він доходить до кульмінації, згадуючи вираз її обличчя, коли її пальці стали фіолетовими. Коли він закінчує, а Ноель регоче, я здіймаю на нього очі, але він знову дивиться через моє плече.
Лід у склянці Ноель брязкає.
— Випиймо ще по одній? — Маркус ставить свою порожню склянку і киває мені. Я допив віскі лише наполовину, тому допиваю решту і йду за ним.
Я бачу, як Ноель повертається до Ґрейнджер, коли ми йдемо замовляти.
— То що ж, в ім'я Мерліна, ти робиш тут із Ґрейнджер? — посміхається Маркус.
— Я не з нею, — відкидаю волосся з обличчя, вогневіскі все ще обпікає горло. — Ми з Ноель випадково зустріли їх. Ми всі разом працюємо в міністерстві. І виявилося, що Ноель трохи фанатіє від Ґрейнджер, — киваю на наш стіл, де Ноель сміється і розмовляє, а Ґрейнджер слухає.
— Здається, я теж, — наспівує Маркус. Я повертаюся до нього.
Я впізнаю погляд його очей, який ковзає її обличчям і спускається нижче. Я бачив його п'ять років тому, коли він розмовляв із кількома болгарами про те, що Ґрейнджер залицяється до Крума. Їй тільки виповнилося п'ятнадцять. Я усвідомлюю, що Маркусу було стільки ж років, скільки мені зараз.
Відчуваю, що в горлі з’являється клубок, коли ковтаю, і озираюся на Ноель, на її обличчі дурнувата посмішка. Може, Маркусу, Ноель і мені пересісти за інший столик?
— Як там жінки в Бразилії? — запитую я, і коли відриваю погляд від Ґрейнджер, він уже дивиться на мене. — Хто-небудь там зацікавився тобою?
Він відганяє думку, потім посміхається.
— Кілька. Як завжди, — він підкликає бармена. — Я чув, ти підчепив Катю Віктор, — посміхається до мене.
— У нас все неофіційно, — кажу я, намагаючись бути жартівливим. Він сміється.
— Чудово. Тоді я зможу переспати з тобою сьогодні! — Маркус куйовдить моє волосся, його пальці загрубі. Він сміється і ляскає мені по спині.
Після того, як бармен приносить наші напої, Маркус наполягає на оплаті. Ми левітуємо всі напої, і він нагадує мені про те, як ми змусили Креба та Ґойла левітувати нам гарбузовий сік щодня протягом місяця. Я сміюся і мало не вихлюпую маслопиво в обличчя О'Коннору.
Маркус сідає навпроти Ґрейнджер, і я бачу, як її очі втикаються в маслопиво.
— Ти не будеш, Ґрейнджер? — дражниться Маркус. Я дивлюся на неї, поки вона вирішує, що робити.
— Ні, я... можливо. Тільки повільно, — бере склянку і підіймає на нього брову.
Я потягую своє віскі.
— Б'юся об заклад, ти подумки знімаєш очки з усіх нас, — каже Маркус. — Десять балів зі Слизерина за те, що пили більше одного напою на годину, — кивнув на Ноель. — Десять балів з — з якого б ти в Ільверморні гуртожитку не була, — за дурнувате хихикання.
Я шукаю столик поменше, трохи далі від неї. Але вільних немає. І я не думаю, що змусити Маркуса залишити її буде легко.
— Ти була хорошою дівчинкою і не порушувала правил, Герміоно? — приєднується Ноель. Я закочую очі.
— О, вона була дуже хорошою дівчинкою! Ще до того, як стала старостою, вона ходила, наче керує всім, — скиглить Маркус. — Скажи мені, Ґрейнджер, ти коли-небудь порушувала правила, хоч раз?
Я дивлюся на неї, вона зосереджено дивиться на нього, як на арифмантичну задачу, яку прагне вирішити.
— Я постійно порушувала правила, — відповіла вона. — Але, на відміну від тебе, Маркусе, я жодного разу не попалася.
Вона п'є зі своєї склянки. І Маркус посміхається. Я випиваю половину своєї склянки.
Це починає приобридати. Ноель хихикає. Маркус заводить розповідь чи спогад про Гоґвортс, а потім звертається до Ґрейнджер, просячи її розповісти свою версію подій. Вона повертається до нього з кам'яним обличчям і відповідає короткими реченнями. Я п'ю.
Ґрейнджер повертається до О'Коннора. Маркус кличе її на ім'я. Я п'ю.
Ґрейнджер хмуриться на нього. Маркус посміхається їй. Ноель хихикає. Я осушую свій келих.
— Мені треба в туалет, — дурнувато оголошує Ноель. Ми з Маркусом встаємо, коли вона виходить з-за столу. Можливо, нам вдасться знайти інше місце для розмови, якомога далі від решти.
— Ти граєш у квідич? — питаю я.
— Ще не встиг. Але я чув, що ти граєш із Поттером разом, — він посміхається. — Зрадник.
Я посміхаюся.
— Це було… складно, — брешу. — Він нікудишній капітан команди, — ще одна брехня. Я бачу, як гордість розпирає Маркуса.
Ми розмовляємо ще кілька хвилин, але я продовжую помічати, як його очі ковзають повз мене, дивлячись на щось біля бару. Його губи стискаються.
Маркус хапає мене за руку.
— До речі, про квідич, пам'ятаєш, як ми прогнали Поттера з поля?
— Так. А я пам'ятаю, як Поттер в той день закидав нас патронусами.
— Ні! Справді він? Я думав то була Ґрейнджер! — він повертається до її стільця і дується, коли знаходить той порожнім. Він знову дивиться на мене. — А, он вона.
Мої очі сканують кімнату, ловлячи кучері, біля бічних дверей.
Цікаво.
О'Коннор сміється в барі. Вона його кинула? Її сумка теж зникла.
— Вона мала не надто добрий вигляд, — каже Маркус, і я чую його голос через своє плече. — Сподіваюся, вона не намагається роз’явитися.
— Я… е-е, впевнений, що ні, — не можу відірвати очей від дверей, в які вона вислизнула. — Вибач, я зараз.
Маркус нічого не каже, поки я пробираюся крізь натовп, якомога далі від нього. Вона випила лише два пива. Якщо тільки вона не пила на вечірці до цього. Чому вона вислизнула?
Виходжу у відчинені двері, в шию б'є вітерець. Вона зліва, практично біля смітника. Коробки та ящики навколо неї, ледве стоїть, тримаючись за стіну для опори.
— Ґрейнджер?
Її голова повертається до мене.
— Мелфой, — прошепотіла. Язик важкий. Я бачу паличку в її руці й дозволяю зачинитись за собою дверям, рухаючись до неї.
— Що ти тут робиш? — запитує вона нечітко.
— Ось-ось збирався поставити тобі те ж запитання. Сподіваюся, ти не намагаєшся роз’явитися, Ґрейнджер.
Вітерець на алеї доносить до мене її запах.
— Чому ти тут?
Вона кліпає важкими повіками. Її зіниці розфокусовані. Вона п'яна.
— Скільки ти випила на прощальній вечірці перед цим?
Я не можу стримати презирства в голосі, цікаво, де О'Коннор, хочу відлупцювати його за те, що він довів її до такого стану.
Вона робить великі ковтки повітря.
— Як ти дізнався, що я прийду сюди? Чого ти хочеш від мене!
Її голос луною розходиться по кам'яних стінах, відскакує від ящиків.
Обличчя в неї напружене, майже перелякане. Я на мить замислююсь, чи вона взагалі зі мною розмовляє. Чи чує вона мене. Може, це якась рослина…
— Що з тобою? — запитую я. Вона щось бурмоче і підіймає руку, перш ніж я можу підійти ближче. Її долоня порізана, зап'ястком сповзає товста червона цівка. — У тебе кров.
Я хапаю її за зап'ястя, тягну до себе. Треба її вилікувати. Може, Терґео, а потім я зможу загорнути в хустинку…
Вона зітхає. Її рука кидає паличку і хапає мене за горло. Вона вириває своє зап'ястя з моєї хватки й тягне за комір. Вона мене задушить. Я відступаю, готовий до нападу.
Її тіло притискається до мене, проводить рукою по моєму волоссю, і я спотикаюся, підтримую нас і готуюсь відштовхнути її, якщо вона стисне моє горло. Я втягую повітря, відчуваючи, як калатає серце.
Мої руки стримують її стегна, м'язи готові до бою, але вона наближає обличчя до моєї шиї, піднімаючись навшпиньки.
— Драко…
Її шепіт на моїй шкірі. Її пальці плутаються в моєму волоссі.
Я напружений. Не рухаюся. Чекаю, що вона зараз скаже, що це жарт.
М'який дотик губ до моєї шиї. Стогін. І її губи розкриваються, присмоктуються.
Я не можу дихати. Мої руки застигли, стискають її стегна. Вона цілує мою шию, цілує щелепу, я відчуваю її язик, як вона притискає його до мене.
У животі тепліє, струм пробігає до кінчиків пальців. Я стискаю. Вона стогне.
Її груди притискаються до мене, хапає ротом повітря, штовхає свої груди в мої. Моя рука ковзає навколо, щоб притиснути її стегна до себе, а інша повзе її хребтом, у волосся, її кучері лоскочуть кісточки моїх пальців. Кінчики моїх пальців торкаються її шиї, вона стогне, впивається в мою шкіру, смокче мою шию, наче зголодніла.
Це неправильно. Вона не…
Її стегна рухаються вперед, ближче до моїх.
Мої очі закочуються.
— Ґрейнджер, що ти робиш?
Мої руки тремтять, бо я стримуюсь, щоб не зробити помилки. Відчуваю, як її губи торкаються моєї щелепи, і мені цікаво, чи поцілує вона мене. Повертаюся до неї, нетерплячий.
Вона штовхає мене, і ми обидва спотикаємось. Вона б'ється головою об цеглу.
— Що ти зробив зі мною? — запитує вона.
Зовсім навпаки, Ґрейнджер. Я зосередився на ній, на її питанні.
— Що? — мій голос тонкий, задиханий.
— Чому ти це зробив? — її губи тремтять. Я відчуваю, як моє збудження згасає.
— Ґрейнджер?
Вона налякана. Я шукаю зачіпки. Її шкіра червона і їй жарко, рот відкритий, задихається. Вона все ще має такий вигляд, ніби хоче мене. І мене нудить від того, що вона боїться цього. Соромиться.
Особливо, коли вона на тебе так дивиться.
Вона починає падати. Я біжу, щоб зловити її, хапаю обома руками за талію. Вона задихається.
Вона п'яна. Вона п'яна і не розуміє, що робить.
Дивлюся на її розширені очі та відкриті губи. Її голова відкинута набік, ніби вона заважка для її шиї.
Вона не п'яна.
— Що з тобою трапилося? — мій голос гучний. Я вирівнюю її голову, її горло клацає в повітрі.
Вона стогне, і звук резонує в моїх вухах, вниз по моїх грудях і закручується біля члена. Її рука підіймається, щоб натиснути на мою, притискає мою долоню до свого обличчя. Іншими пальцями вона хапає мою сорочку, повертає голову до мого зап’ястя і присмоктується, прямо над венами. Її язик ковзає і зникає.
— О, Боже, Драко.
Вона дивиться на моє обличчя, її очі виблискують хтивістю.
Особливо, коли вона на тебе так дивиться.
Чи дозволила б вона мені? Я б притиснувся до неї в цьому тихому провулку, просунув коліно між її стегон, заліз пальцями під спідницю. Я б підняв її, з’єднав наші стегна, змусив її ногами обхопити мою талію. Я б притулився губами до її шиї, спробував її на смак, поступово піднімаючись до її рота.
Вона б мені дозволила?
Моя рука все ще лежить на її талії. У мене паморочиться голова від бажання. Я притискаю руку до її голови, її очі дивляться на мене, коли вона смокче моє зап'ястя.
Нарешті вона в моїх обіймах, цілує мою шкіру, притискається до мене і благає мене.
— Ґрейнджер… — дихаю їй в обличчя. Мої пальці скромадять цеглу.
— СТОП! Не роби цього!
Вона відпускає мене і штовхає.
Я відскакую назад, задихаючись. Вона була так близько.
Здіймаю руки вгору, пальці тремтять, сподіваюся, що вона не дивитиметься нижче моєї талії, де помітно мій ерегований член.
— Чому ти пішов за мною сюди?
— Бачив, як ти вийшла.
Вона розгублено глипає на мене.
— Що ти мені дав? — шипить.
— Про що ти? — примружую на неї очі. Вона нарешті говорить зв'язно, але її слова не мають сенсу.
— Що ти додав мені в пиво, Мелфою?!
Насуплююсь на неї. Це я приніс її напій. Відкриваю рот, щоб сказати «нічого», попросити її уточнити.
Але її поведінка. Те, як впала на мене. Те, як торкалася мене. Цілувала мене. Це все було неправильно.
Зміни в поведінці, як під зіллям хіті.
Зілля.
Маркус.
Я дивлюся на двері, через які вийшов. Чому він…
— Що це? Як мені це зупинити? — її голос повертає мене до реальності. Дивлюся на неї, як вона знову починає падати. Підходжу до неї.
— НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!
Завмираю. Чекаю, поки вона оговтається.
— Чому ти мене отруїв? Чого ти хочеш? — запитує вона.
Я отруїв її. Я отруїв її й прийшов сюди, щоб… Вона так думає. І я майже зробив це. П'яний чи ні, але я майже це зробив.
Мій живіт напружується. Мене зараз знудить.
Як я міг подумати, що вона мені дозволить?
Я вже збираюся перепросити, сказати їй, що піду за О'Коннором, коли двері знову відчиняються і з'являється він.
— Ось ви де! — вона заплющує очі. — Ми говоримо про те, щоб відправитися в паб навпроти. Як ти гадаєш?
Я чекаю. Чекаю, коли вона попросить його викликати аврорів. Чекаю, коли вона скаже йому, що я намагався взяти її, коли вона явно була під дією наркотиків.
Все було і так зрозуміло. Нерозбірлива мова. Падіння. Спотикання. А мені було байдуже.
— Що відбувається? — запитує нас О'Коннор.
Її паличка лежить на землі між нами. Знімок цієї миті — це все, що потрібно В.О.М.П. Колишній смертежер напав на Золоту Дівчинку.
Я чую, як вона говорить.
— Я… я випила забагато, — підіймаю голову. Вона дивиться на мене. — Драко спіймав мене на спробі роз’явитися додому. Але я не в найкращому стані, — глухо засміялася.
Я хмуро дивлюся на неї. Що вона робить? Скажи йому правду.
— Ґрейнджер. То з тобою не дуже нап'єшся! — О'Коннор підходить до неї ближче. Вона відкидає волосся назад, і я відчуваю огиду від того, як розпусно вона виглядає: губи червоні, волосся падає і плутається. О'Коннор запитує:
— Ти поранилася?
Він тягнеться до її руки. Я смикаюся, але запізно, щоб не дати йому доторкнутися до неї, щоб не почати все це знову.
Пальці О'Коннора обхоплюють її зап'ястя. Ми обоє не дихаємо. Вона не рухається. Вона дивиться на мене, і нова хвиля гніву накочується на неї.
— Я впала.
Чому тільки я?
Це зробив Маркус. Його пальці в моєму волоссі в барі, грубі, висмикнули волосинки.
Вона все ще дивиться на мене. О'Коннор відводить її геть, сміючись з її п’яного стану. Її паличка все ще лежить на землі. Вона так поспішає піти від мене, що забуває про неї.
— Ґрейнджер.
Вони повертаються. Забирає паличку. О'Коннор сміється.
Бовдур обхоплює її рукою і веде до місця явлення, а я чекаю, поки вони підуть, стримуючись, щоб не побігти за нею. Пригадую ненависть в її очах. Я давно її не бачив.
Смикаю бічні двері пабу, мої очі сканують приміщення, поки я не знаходжу його. Люди розступаються з мого шляху. Ноель хихикає поруч із ним, і я ігнорую її, коли вона вітається зі мною.
Я хочу порвати його. Хочу заїхати кулаком по його обличчю, відчуваючи, як хрустять кістки. Але я маю переконатися…
Він дивиться на мене, посміхається і каже:
— Швидко ти.
Я за лічені секунди відкидаю його до стіни.
— Що ти, бляха, накоїв?
Люди розбігаються від мене, і я чую, як Ноель ахає.
Він сміється, його нові зуби врізаються в губи.
— Ну ж бо, Драко! Невже так важко просто насолоджуватися життям?
Він хитає головою, ніби я відмовився закурити. Я струхнув його, сильно вдаривши об стіну позаду нього, слухаючи, як його голова б’ється об стіну. Ноель кричить.
— Що це? — запитую я. — Коли це закінчиться.
Він здригається і хапає мене за руки, відриваючи від себе.
— Трясця, Драко! — він відштовхує мене. Дістає з кишені флакон, і я вихоплюю його в нього. У ньому залишилося кілька крапель. Він каже:
— Я сам його зробив.
Треба буде забрати це додому. З'ясувати, що це.
— Це мало спрацювати.
Я підіймаю очі, він мене оглядає.
— А може, — каже він, — вона просто фригідна, як ми всі й думали? — він здіймає брову. І я вдаряю по ньому кулаком.
Він знову падає на стіну, і я цілюся іншим кулаком, щоб вибити йому нові зуби. Його голова знову б'ється об цеглу, і я чую, як бармен кричить, щоб ми забиралися геть.
— Тримайся від неї якомога далі. Я не хочу, щоб ти навіть дивився на неї знову.
Я повертаюся, ухиляючись від кількох хлопців, які думають, що можуть мене викинути. Хапаю Ноель за руку і тягну її за собою. Її обличчя перелякане.
— Дещо ніколи не змінюється, так, Драко? — він кидається за мною. Я відчуваю, як шиєю пробігає жар, коли ми виходимо на холодне повітря.
~*~
Субота, 16 квітня 1994 р.
Це була Вогнеблискавка. Ось у чому причина.
Снич був у мене. Він був у мене. А потім Поттер зі своєю фантастичною мітлою випередив мене.
Я тупочу назад до замку. Весь Ґрифіндор залітає на поле, піднімаючи Поттера на плечі.
— Якого хуя, Мелфою?
Я обертаюся, за мною біжить Маркус.
— Мені майже вдалося! Ти ж знаєш, що я вже майже схопив його! Цей клятий очкарик випередив мене! — кричу я.
— Не неси хуйні! — він штовхає мене, я спотикаюсь назад. Я в шоку, що він доторкнувся до мене. — Ти був на метри попереду нього. Єдина причина, чому він випередив тебе, в тому, що ти відвернувся.
— Відвернувся? Я не…
— Я тебе бачив! Втупився у трибуни Ґрифіндору, щоб переконатися, що твоя дівчина дивиться, як ти випендрюєшся.
— Моя…? Моє хто? — мої очі непристойно вирячуються.
Він хапає мене за комір і тягне до себе.
— Вона тут не на тебе прийшла дивитись, — шипить він. — Вона тут через Поттера.
Моя кров приливає до серця.
— Я поняття не маю, що ти…
— Опануй себе, Драко, або я напишу твоєму батькові. Скажу йому, що щоразу, коли Герміона, йобана, Ґрейнджер, з'являється на квідичній трибуні, ти не можеш відірвати очей від неї.
Він штовхає мене, і я відскакую вбік, якраз тоді, коли Северус підходить, щоб поговорити з командою. Я глипнув на нього, але він проходить повз мене, не намагаючись допомогти мені піднятися.
Я озираюся на натовп ґрифіндорців. Вуд плаче. Поттер підіймає Кубок. А Ґрейнджер стоїть на краю натовпу з Візлі, підстрибуючи вгору-вниз.
Я не дивлюся на неї. Я дивлюся на свою форму, зчищаю з неї траву і бруд. Я не дивлюся на неї. Вона постійно читає якусь книжку на трибунах, не відриваючи від неї очей ні на хвилину.
~*~
Четвер, 18 листопада 1999 р. — пізніше
Ноель кричить на мене, але я не чую. Вона вириває свою руку з моїх і зупиняється на вулиці.
— Якого фіга, Драко!
— Тобі потрібно додому, — намагаюся я, тягнучись до неї. Вона стоїть на своєму.
— Та що з тобою таке?! Побитися? — вона розмахує руками, волосся дико розвівається. Я не маю на це часу. Мені треба в лабораторію.
Можливо, Асфодель.
Варіант амуртензії?
Звідки дезорієнтація?
Ноель все ще кричить.
— …я маю на увазі, я сподіваюся, що це не було, тому що ти хочеш показати, який ти мачо! Ми з Маркусом просто розмовляли. І, крім того, Драко, ми з тобою не разом!
— Замовкни. Закрий свого рота, — шиплю. — Світ не обертається навколо тебе. Ти не маєш до цього жодного стосунку. Ти неважлива.
Вона кліпає на мене, щелепа відвисає. Я почуваюся винним, але потім думаю про яйця попеляшки…
Вона дивиться на мене. Каже щось про те, що сама знайде дорогу додому, і я відчуваю таке полегшення, коли вона йде геть. Я роз’являюсь на місці, не дбаючи про те, щоб перевірити, чи не спостерігає за мною хтось із маґлів.
Вискакую на пагорб за межами маєтку. Вітер кусає мене, але я біжу через провулок, до вхідних дверей. Спускаюся сходами до нашої лабораторії зіль. Дістаю з кишені ампулу Маркуса. Там залишилося три краплі.
Нагріваю казани, і починаю процес розщеплення, беру тільки дві краплі, а останню зберігаю. Я не робив цього багато років. Не був у кімнаті ще з довоєнних часів. Раніше це мене заспокоювало. Зараз я поспішаю, і практично збиваю склянки на підлогу.
Моя правда.
Розбавлена амуртензія, з доданням зігрівального зілля. Викликає перегрів, з’являється необхідність вийти на вулицю…
Деревій[2] для сплутаності свідомості.
Голки дикобраза для ейфорії при контакті з людиною, чиє волосся було додано.
Я створюю протиотруту. Щось, що полегшить жар, сплутаність свідомості та ейфорію. Додаю його до протиотрути амуртензії, кип'ячу і помішую проти годинникової стрілки.
Закорковую, біжу нагору і виходжу крізь двері на пагорб, повз нашу хвіртку. Являюся на вулицю, назви якої не маю знати, поруч із квартирою, адреси якої не маю знати.
Я ввалююсь у вхідні двері, і вже на півдорозі до сходів розумію, що не маю жодного уявлення, що робити.
Двері відчиняються, коли я вже за три сходинки до сходового майданчика, і Поттер виходить, поправляючи плечима пальто. Моя нога зависає над сходинкою, і він завмирає, побачивши мене.
Він заглядає назад всередину і зачиняє двері, дивлячись на мене важким поглядом. Він стискає губи.
Я ковтаю слину.
— Як вона?
Жодної реакції. Він дивиться на мене, і вперше за всі роки знайомства мені стає зрозуміло, що це людина, яка перемогла найтемнішого чарівника сучасності. Двічі.
Я тремтливо дихаю. Витягаю флакон із кишені.
— Якщо у неї продовжуватимуть з'являтися симптоми… якщо у неї все ще паморочиться голова або в неї жар, вона може прийняти це…
Він штовхнув мене.
Я лечу назад, руками хапаюся за поруччя, коліна перекочуються через голову, коли спиною приземляюся на сходи. Я внизу сходової клітки, на дупі. Дивлюся на верхню частину сходів.
Поттер тріщить від магії.
— Невже ти думаєш, — починає він, накинувшись на мене, — що я дозволив би їй коли-небудь знову пити те, що ти зробиш?.
— То був не я.
Боляче дихати.
Він зупиняється за два кроки від мене.
— Ти торкався її? Твої руки лапали її?
Здається, я зламав ребро. Мені доводиться витягувати шию назад, щоб подивитися на хлопчика, який вижив.
— Я не хотів… — чую свій голос, слабкий та жалюгідний. Він розпливається наді мною, і розумію, що зараз розплачуся на очах у Гаррі Поттера. — Я не знав, що вона…
Але я не можу продовжувати. Тому, що я знав. Вона спотикалася. Заїкалася. І коли вона схопилася за мене, я схопив її у відповідь.
Шморгаю, відводячи погляд, дихаю розбитими грудьми.
— Вона не хоче про це говорити. Каже лише, що їй підсунули отруйне зілля, і вона намагалася кинутися на тебе, — каже він. Я розвертаю шию, щоб подивитися на нього, світло на сходовій клітці ореолом світиться за його спиною. — Ти скористався нею? Ти…?
— Ні, — я кашляю. — Ні. Я не… Ми зупинилися. Вона зупинилася, — хриплю. Хочу встати. Хочу піти. Але я не знаю, наскільки сильно поранений. І не хочу з'ясовувати це на його очах.
— У тебе на шиї засос, — каже він. Я дивлюся на нього, підіймаю руку, помічаю ще один на зап’ястку. — Це вона?
— Так.
Я дивлюся на свій зап'ясток, ніби бачу, як на моїх очах багряніє мітка.
— На ній немає, — каже він тихим голосом. — Джіні перевіряла, коли допомагала їй залізти в душ.
Я дивлюся на нього і киваю.
Поттер робить паузу, замислюється. Він нахиляється і підіймає ампулу, яка лежала на сходах через моє падіння.
— Що це?
— Це настійка. Протиотрута від любовного зілля, що допоможе боротися з її запамороченням, жаром і сплутаністю свідомості.
— У неї немає з цих симптомів, — каже він. — Вона просто плаче і блює.
Болить. Єдине, чого я хочу зараз, так це ніколи не прати цю сорочку, щоб зберегти на ній її запах. А вона позбувається мого запаху, вичавлюючи його з себе, немов отруту.
Я просто хитаю головою.
— Гаразд.
Я прикушую язика і починаю підійматися. Поттер стоїть, все ще за два кроки від мене, і дивиться, як я кривлюся, встаючи.
Не можу дивитися йому в очі.
— Зламав ребро? — запитує він. Його голос стає м'якшим.
— Здається.
Починаю вставати. Він витягнув свою паличку.
Звучать слова діагностичного закляття. Ми вдвох дивимося на тріснуте ребро. Він жестом показує мені, щоб я відвернувся, і накладає закляття Бракіум Емендо. Мої кістки хрустять. Я зціплюю зуби, щоб не закричати.
— Дякую.
Я вже йду до дверей, коли чую його голос.
— Ви двоє… — починає він. Я зупинився. — Ви ненормальні.
Я не чую звинувачення більше. Він звучить сумно.
Озираюся на нього, а сам похмуро посміхаюсь.
— Ти й гадки не маєш наскільки, Поттере.
Я виходжу, болить всередині, як і все моє тіло.
~*~
П'ятниця, 19 листопада 1999 р.
Було 4 ранку, коли я повернувся до головних воріт маєтку. Я підіймаюся сходами до своєї спальні та прямую до ванної кімнати. Світло яскраво горить, і я повертаюся, щоб знайти своє люстро.
Великий синець на яремній ямці. Ледве помітні вздовж щелепи. І ще один великий слід на зап'ясті. Розбиті кісточки кулаків, через те, що я побив Маркуса. Я тягну свою паличку, щоб вилікувати їх або приховати. Але бачу криваву смугу, що просочилася крізь волосся на скроні. Повертаю голову, щоб подивитися на неї в дзеркало.
Її кров, з її руки. Тієї самої руки, яка сильними пальцями вчепилася в моє волосся.
О, Боже, Драко.
Заплющую очі. Я ідіот, якщо думав, що вона захоче мене. Що я дозволив собі таке подумати. Я починаю сміятися. Сміюся до болю в спині. Стягую з себе сорочку і роблю саме те, про що думав. Ховаю її в шухляду шафи поруч із коробкою газетних вирізок.
Я вмиваюся і збираюся на день, вирушаю на роботу о 6 ранку. Перед тим, як вийти з дому, бачу синці й мені стає соромно, що трохи втішає. Нагадування про те, що сталося.
Моя вина, що це взагалі сталося. Якби я був обережнішим із Маркусом. Якби відвів його від неї раніше. Якби більше зосередився на тому, щоб впіймати снич.
І, можливо, для мого іміджу буде добре, якщо на шиї будуть засоси. Я сміюся виснаженим хихиканням.
Забираю свою роботу в конференц-залу.
За кілька годин двері відчиняються. Це вона. Вона втомлена і бліда. Зачиняє за собою двері.
Вона збожеволіла? Зілля все ще в її організмі.
Вона стоїть у дверях, високо піднявши голову.
— Мені шкода, що я звинуватила тебе у тому, що це ти вчора ввечері підсипав наркотики, — каже вона. Я відкладаю свої папери й дивлюся на стіл. — Я… я зрозуміла, що ти не знав, що відбувається, коли вийшов на вулицю. Дякую, що прийшов перевірити мене… Мені не слід було поспішати з висновками. Я злякалася.
Я киваю. Тягнуся до флакона з останньою краплею зілля Маркуса, яке я приніс, збираючись зробити з ним Мерлін-знає-що. Кидаю його їй, боячись наблизитися.
Вона дивом ловить, а я ледь не сміюся.
— Яйце попеляшки, асфодель та кілька інших речей, — кажу я, перераховуючи інгредієнти, про які вчора дізнався. — Його ефект мав бути повільним процесом, за яким слідують запаморочення та дезорієнтація, і, врешті, хіть, коли доторкнеться людина, чиє волосся у зіллі. Це Флінт.
Вона озирається на мене, ніби вже знала про це.
— І він використав твоє волосся, а не своє?
Я мушу відвернутися від неї.
— У Маркуса дивні способи розважитися, — це все, що я можу сказати. Знов втуплююсь в документи.
— Дякую, що вийшов перевірити мене, — каже вона. — І дякую, що не… не скористався ситуацією.
З мене виривається важкий подих, схожий на сміх. Мої губи кривляться.
— У мене, мабуть, інше визначення «використання ситуації».
— Могло бути набагато гірше.
Чую, як вона йде. Киваю порожній кімнаті.
Так, могло бути гірше… якби вона не схаменулася обидва рази, коли була так близько.
Я б притиснувся до неї, затиснув її між собою і стіною. Повернув її обличчям до себе, поклав руку на її щоку, поцілував губи й втиснувся між стегнами. Я спробував би її на смак, граючись з її язиком, розстебнув блузку, ґудзик за ґудзиком, поки не зміг би вицілувати шлях вниз по грудях. Заліз би пальцями в трусики й змусив її трахати мою руку, поки проводив би іншою долонею по грудях, цілунками заглушаючи стогони. Коли б її оргазм зірвався з губ, я б дозволив йому відлунювати всім провулком, перш ніж зірвати з неї трусики й розстебнути свої штани, забувши, як сильно я хотів би, щоб наш перший раз був на ліжку, як би сильно я хотів дивитися на неї зверху.
Я б підняв її, закидуючи її ноги собі на талію, коли входив у неї, притиснувши її тіло до цегли, і поки вона стогнала б від зілля, я б почав грати з її клітором перед тим, як кінчити в неї. А вона б закричала, стискаючи мене, тримаючись за мене і задихаючись від мене, і все це через якісь кляті яйця попеляшки.
Поттер заходить до конференц-зали в обідню перерву. Я дивлюся на нього, чекаю. Він приносить чашку чаю і ставить її на мій стіл, перш ніж піти. Я хитаю головою.
— Якось до мене дійшли чутки, що Сортувальний Капелюх ледь не відправив тебе до Слизерину, Поттере.
Він повертається і киває.
Я роблю ковток. Мед.
— Ти б і дня не протримався.
[1] Про боно (від лат. pro bono publico, дослівно — для суспільного добра) — фраза, яка означає послуги, що надаються добровільно і безплатно, для користі громади, особливо для тих осіб, які не мають коштів для оплати цих послуг. Послуги «про боно», головним чином, надають юридичні фірми, а також маркетингові, консалтингові, технологічні фірми, медики й шпиталі (зазвичай університетські шпиталі, наукові клініки й інститути).
[2] Деревій — рід багаторічних трав'янистих рослин родини складноцвітих або айстрових. Підсилює жовчовиділення, стимулює функцію печінки й апетит, покращує травлення і прискорює всмоктування речовин.