Четвер, 2 березня 1995 р.
Я посміхаюся, коли читаю журнал за сніданком. Не знаю, чим вона так розізлила Ріту Скітер, але Скітер у цій статті їй жорстоко помстилась.
Міс Ґрейнджер, звичайна, але амбітна дівчина, схоже, має смак до відомих чарівників, і здається лише Гаррі Поттер вже не може її задовольнити.
Поруч зі мною хихикає Пенсі. Вона підсунула мені газету, радісно чекаючи на мою відповідь. Трейсі Девіс намагається щось прочитати з іншого боку.
— Твої слова, Пенс! — верещить Трейсі. — Ти назвала її потворною! — Трейсі регоче.
— Дуже потворною, — виправляє її Пенсі. Я відчуваю, як вона спостерігає за мною, чекає похвали.
Мої очі зупиняються на місці, де написано, що Крум запрошував її до Болгарії на літо. Я відриваю погляд від сторінки й повертаюся до Пенсі.
— Молодчинка, — кажу й підморгую.
Вона цілує мене в губи.
Я все ще намагаюся звикнути до цих наших дивних стосунків, в які втягнула мене Пенсі. Якщо я займаюся з нею сексом раз на тиждень, вона цілує мене на людях.
— А Поттер бачив? — питаю я.
Увесь слизеринський стіл витягнув шиї в бік рейвенкловців. Золоте Тріо весело балакає, Візлі давиться їжею, Поттер читає листа, а Золота дівчинка гортає підручник зіллєваріння.
— Давай їм покажемо! — Пенсі хапає журнал.
— Не зараз! — перериваю її. — На зіллях, — я посміхаюся. Пенсі хихикає.
Ми виходимо з Великої зали всі разом, як зграя вовків. Пенсі тицяє газету Блезу в обличчя, і вони з Дафною читають на ходу. Креб і Ґойл ідуть позаду. Я чую, як Ґойл запитує Креба, в чому полягає щастя.
Ми чекаємо на них біля класу Снейпа. Коли вони підходять до класу, Пенсі починає вовтузитись, ледве контролюючи своє хвилювання, що насправді дуже дратує, а потім жбурляє газету у Ґрейнджер.
Перш ніж вони встигли її прочитати, Снейп відчиняє двері й наказує всім заходити. Ми крутимося, щоб побачити, як вони читають.
Я чекаю, щоб побачити, як зміниться її обличчя. Чекаю, що вона почервоніє від злості, а Поттер почне бурчати. Скітер вивалила всю їхню брудну білизну, можливо, зруйнувавши їхнє майбутнє щастя, у мене починається паморочиться голова. Може, Поттер побачить, яка вона нікчема, і кине її.
— Не можу дочекатися реакції Візлі, — сміється Пенсі.
Вона сидить праворуч від мене, і я відводжу погляд від насуплених брів Ґрейнджер, щоб подивитися на неї.
— Візлі?
— Так! — шепоче вона. — Хочу побачити, чи повірив він! Побачити, чи посваряться вони!
Моргаю на неї.
— Повірить у що?
— Про неї та Поттера! О, було б так чудово якби вони усі розсварилися, — шипить вона. — Він і так уже розбитий через неї та Крума.
Я озираюся на тих трьох, що сидять на задньому ряду. Візлі хмуриться, вуха червоніють.
У мене голова йде обертом.
— Що ти маєш на увазі? Про Візлі?
Мої очі впиваються в неї, коли вона повертається, щоб подивитися на мене. Вона говорить повільно.
— Візлі та Ґрейнджер одержимі одне одним.
Я відчуваю, як в середині щось тріскає. Можливо, це ребро. Можливо, це шматок мого черепа, який не витримує цю інформацію.
— Ти маєш на увазі Поттера. Вона бруднокровка Поттера.
Мій голос мертвий.
Пенсі хихикає.
— Хлопці іноді бувають такими тупими, — вона озирається, щоб знову глянути на Золоте Тріо, перш ніж притулитися до мене. — Поттер і бруднокровка — друзі. Між ними нічого немає. Їй подобається Візлі. Так, для мене Візлі гірші за маґлів, але сама думка про те, що вона розбавить їхню чисту кров своєю, огидна…
Коли я озираюся на них трьох, монолог Пенсі гуде у вухах, слова і фрази вискакують з пам'яті.
— …завжди бореться…
Я дивлюся, як він вказує на статтю, а вона закочує на нього очі.
— …такий ревнивий весь час…
Він ставить їй запитання, а вона червоніє. Він починає тихо грюкати товкачем по столу, чекаючи на її відповідь.
— …напевно, мріяли одне про одного роками.
Я бачу, як він притулився до неї. Ближче, ніж Поттер. Вона дивиться на нього і відводить очі, вії тріпочуть, а рум'янець повзе шиєю.
Усіх перебиває Северус. Він знімає бали з ґрифіндорців за читання газети на уроці. Потім починає читати статтю вголос.
Я сміюся в потрібні моменти. Іронізую з заднього ряду.
Але я спостерігаю, як Поттеру соромно не за себе, навіть коли Северус читає плітки про його особисте життя. Йому соромно за друга.
Я дивлюся на Візлі. Він сердиться.
Досі намагаюся зрозуміти, як я це пропустив.
Я був впевнений, що це Поттер. Поттер, який, так я це кажу, є непоганим гравцем у квідич, хлопець із дивовижною удачею. Поттер, до якого прислухається Дамблдор і всі кляті вчителі цієї школи. Поттер, який завжди знаходив пригоди на свій зад і запрошував її, потребував її виняткового розуму і зробив частиною Золотого Тріо.
Северус розсаджує їх. Її пересаджують на місце з іншого боку від Пенсі, на превелику її радість. Поттер сідає попереду.
Я знову дивлюся в кінець кімнати, де бачу рудого, який дивиться на неї, надувшись.
Пенсі повертається до мене, регочучи над чимось, що вона щойно сказала Ґрейнджер, очікуючи, що я почув і схвалив це. Я відриваю погляд від заднього ряду і посміхаюся їй.
Крум був ідіотом, але це можна було б зрозуміти.
Поттера я міг би пережити.
Але Візлі?
Я моргаю на дошку, записуючи інгредієнти, рука Пенсі на моєму коліні.
~*~
Четвер, 28 жовтня 1999 р.
Цього тижня вона намагається мене ігнорувати. У ліфтах. У кафе.
Коли у вівторок у кафе ввалився Поттер, шукаючи свої кляті круасани, тягнучи її за собою, вона не підіймала на мене свій погляд.
Намагаюся зрозуміти, чи їй ніяково від нашого… «флірту» в суботу, чи це щось інше. Може, це через проєкт «Ґрінґотс».
Тому коли в четвер я опиняюся в ліфті, що рухається, немов той сраний равлик, з Матильдою Грімблгок, я користуюся нагодою.
— Чув, що у Ґрейнджер чудові ідеї щодо ситуації в Ґрінґотс, — кажу їй після того, як ми обмінялися привітаннями.
— Так, так. Вона досить далекоглядна, скажи? — відповідає Матильда, перебираючи в руках стос паперів висотою до підборіддя, щось шукаючи. Я тягнуся до стопки, коли та небезпечно хилиться вліво. — Дякую, Мелфою. Ми з нею завтра маємо це обговорити, — вона витягує зі стосу теку і допитливо дивиться на неї. — Треба знайти компроміс, який сподобається ґоблінам.
Я спостерігаю за нею, як її очі бігають по документах у теці. Непідготовлене око і не помітить, що вона сумнівається. Але очевидно, що пропозиція Ґрейнджер згоди не отримає.
— Я сподіваюся, що компроміс знайдеться, — кажу я, посміхаючись. — Моя сім'я має довгу історію з драконами. Мене навіть назвали на честь сузір'я дракона.
Матильда підіймає на мене очі, ніби бачить мене вперше. Здається, вона встигла нанести туш тільки на одне око.
— Звісно. Так! — вона посміхається. Я посилаю їй таку саму посмішку, якою кілька тижнів тому задовольнив Скітер.
— Моя мама також дуже зацікавилася проєктом. Ґрейнджер обговорювала його з нею і привернула її увагу. А моя мама завжди шукає проєкти, в які можна інвестувати…
У Матильди в очах запалали ґалеони.
— Це дуже люб'язно з її боку. Ваша мати завжди була такою благодійницею, чи не так?
Киваю. Помічаю, що Матильда перестала гортати свою теку, приділяючи мені всю свою безроздільну увагу, коли ліфт зупиняться на її поверсі.
— Що ж, — продовжує вона, — ми зробимо все можливе, щоб не допустити шкоди драконам. Але в деяких питаннях Ґрінґотс непохитний. Їм потрібен звір.
Я допомагаю їй зібрати папери в зручну купу і прощаюся.
Звір.
Після роботи я одразу іду додому. Я збирався піти на поле, політати навколо, повправлятися в деяких вправах, які Поттер показував нам на тренуванні. Але я вискакую з каміна маєтку і прямую до бібліотеки. Там я і вечеряю, мама не заперечує.
Щось у слові «звір» не дає мені спокою.
Я десять хвилин риюся в стелажах у пошуках примірника «Фантастичних звірів», перш ніж розумію, що він у неї. Позичила. Можливо, відповідь прямо перед нею.
Я хмуро дивлюся на книги, що лежать переді мною. Бачу книгу про ґоблінів 16-го століття. Я беру її й перегортаю кілька розділів.
Сиджу поміж книжковими полицями, прочитавши вже двісті сторінок, коли знаходжу те, що шукав.
Існують вагомі докази того, що між расами Химер і Ґоблінів існують неприязнь і ненависть, тому Химери уникають Ґоблінів.
Я кидаю книгу і схоплююсь на ноги, перевертаючи закутки бібліотеки в пошуках байок і казок.
Три години потому знаходжу інформацію з п'яти різних текстів, і всі вони стверджують, що лише ґобліни можуть підкорити химеру. У мене руки сверблять скласти звіт і процитувати ці книги, поки я не зрозумів, що це робота Ґрейнджер. І якщо я запропоную чітке розв'язання проблеми до того, як вона зустрінеться з Матильдою сьогодні, то тільки роз'ятрю її.
Ні, це має бути її проєкт.
Я пишу Морті записку, запитую, чи є у «Наріжного Каменю» книга з казкою, і якщо так, то чи не міг би він відкласти її на завтра. Саме тоді мама заходить в бібліотеку.
Уже, мабуть, пізно. Чому вона ще не спить?
— Снідати будеш? — питає вона.
Кручу головою, щоб подивитися на дідівський годинник у кутку. Вже п'ята ранку.
Здивовано озираюся на неї.
— Так, дякую.
Вона хмуро дивиться на мене, затиснувши між пальцями газету.
Кидає газету на приставний столик.
— Я ж казала тобі не зв'язуватися з тією болгаркою.
Вона виходить з високо задертою головою, показуючи, що вкрай незадоволена.
Повільно підходжу до «Щоденного Віщуна», перебираючи в голові все, що могло роздратувати мою матір.
Вона розгорнула газету на сторінках світської хроніки й, узявши газету, я бачу світлину Ґрейнджер із русявим хлопцем.
А Герміона Ґрейнджер, схоже, оговталася від розриву з Драко Мелфоєм! Її бачили вчора ввечері в «Нестримному грифоні», де вона пила маслопиво з Рольфом Скамандером, онуком активіста руху на підтримку Магічних істот і письменника Ньюта Скамандера. Вони розмовляли протягом трьох годин, і це, схоже, перше з багатьох багатообіцяльних побачень між двома активістами.
Я не можу припинити дивитися на фото. Вона сплескує руками, розповідає йому якусь історію. Він смішить її, а потім продовжує невідривно дивитися на неї.
Відкладаю газету і проводжу рукою по обличчю. Виснаження завдає останнього удару. Я дивлюся на записку, яку збираюся відправити Морті.
Поки я копався в бібліотеці, шукаючи відповіді для її драконячого проєкту, вона була на побаченні.
Щонайменше три години. Можливо, вона все ще на побаченні.
Можливо, вона зараз прокидається, вимикає свій будильник, перевертається в його обіймах і питає, чи не хоче він поснідати.
Ні. Це було перше побачення. Вона б не…
Їхнє фото насміхається з мене з тумбочки. Вона сміється.
Я зглитаю і вирушаю на пошуки своєї сови.
~*~
Субота, 30 жовтня 1999 р.
Рівно о 17:30 я відчиняю двері «Наріжного Каменю», насвистуючи якусь стару пісеньку.
Вона гарчить на мою появу.
О, чудово.
— Драко, тільки те, що Скітер пише, що ти відвідуєш «Наріжний Камінь» щосуботи, не означає, що ти дійсно маєш сюди приходити.
Вона хапає пакунок, який Морті залишив мені вчора, і кидає його на стіл. Вона має такий вигляд, ніби весь день чекала, щоб побити щось. Або когось.
— Сьогодні ти виглядаєш якоюсь дикою, Ґрейнджер. Зробила нову зачіску? — огризаюся, дивлячись на її кучері, зібрані у вільний хвіст.
Вона не відповідає.
— Чи хочете запакувати цей подарунок, сер?
— Авжеж, — вона повертається, щоб взяти бухгалтерську книгу. І я йду ва-банк. — Твоя зустріч із Матильдою пройшла не так, як планувалося, еге ж?
Вона перестає гортати сторінки в книзі.
— Звідки знаєш?
Вона дивиться на мене, ніби замислившись, чи це не через мене пропозицію не прийняли. О, якби вона тільки знала.
— Я не глухий, — кажу, посміхаючись.
— Вона думає, що ґобліни не підуть на компроміс, що вони хочуть дракона, — бурчить вона, витягаючи з пакунка книгу.
— Це дуже погано. Тобі слід придумати щось.
Я кажу це так, ніби так і треба.
Вона бачить книгу, і лукава посмішка з’являється на її губах. Її очі зустрічаються з моїми, готові до бою.
— Твоя дівчина не могла впоратися з романом? — каже вона, і я з радістю спостерігаю, як вона вважає, що виграла гру. — Можливо для неї загорнути ще й словник?
Її очі широко розплющені й щасливі. Я нахиляюся вперед, розслаблено впираючись у стійку, готовий провести наступні п'ять хвилин, жартуючи з нею, поки вона загортає книгу.
— Ні-ні. Якби вона мала більший словниковий запас, нам довелося б більше спілкуватися.
— А й дійсно, — погоджується вона і відвертається, закочуючи очі. Вона схопила обгортковий папір і ножиці. — Якщо їй сподобається ця, Драко, я порекомендую ще. Справжні бестселери для такого рівня читання.
Вона думає, що дотепна. Думає, що перемогла мене.
— Ти почала називати мене Драко, — хмикнув я.
Її пальці застигають на згині. Вона дивиться на мене так, ніби я спіймав її на списуванні під час СОВ. Волосся падає їй на очі, і я хочу відкинути його назад. Цікаво, що б вона зробила.
Вона прибирає волосся за вухо і прочищає горло.
— Ну, я… твоя мати називає тебе Драко, тож…
— Так, ніяк не можу змусити її припинити.
Я бачу, як вона посміхається, і в мене в грудях теплішає. Це не так, як тоді, коли вона сміялася з Поттером. Тихіше. Інтимніше. Схоже, що вона хоче зберегти цей момент для себе.
Дивлюся, як вона загортає книгу. Так, я знаю. Дурна дитяча витівка. Але я змушу її загорнути її. І зав'язати красивим бантиком.
Я відчуваю, як б'ється моє серце в кінчиках пальців, схвильований тим, коли вона прочитає і зрозуміє мою знахідку. Мої руки майже тремтять, тому я кручу перстень на великому пальці. Вона загортає книгу в оранжево-чорний обгортковий папір. Її пальці швидко рухаються. І я думаю про те, які вони, мабуть, сильні. Роками вона робила все по-маґлівськи, все ще робить все по-маґлівськи за звичкою, і, можливо, у неї на руках є маленькі мозолі або шрами. Мені стає цікаво, як її пальці відчуватимуться на моїй шкірі.
Але мене висмикує з думок образ її сильних пальців в пісочному волоссі Скамандера.
— Не мав нагоди познайомитися з Рольфом Скамандером, але я чув, що він непоганий хлопець.
І одразу шкодую, що сказав це.
Вона дивиться на мене, і її сильні руки намацують обгортку. Вона розтуляє рот і закриває його.
— Я… Так, тобто, я теж не була знайома з ним раніше, — її очі повертаються до обгорткового паперу. — Він дуже відкритий для обговорення спадщини свого діда, тому я вважаю його досить… е, дуже цікавим.
Вона нервує. Може, щось приховує. Може, їй соромно, що вона дозволила Скамандеру відвести її додому на першому побаченні, чого «вона ніколи не робить, правда, Рольфе», а після того, як вона оглянула його книжкову колекцію і випила ще один келих вина, то дозволила йому роздягнути себе…
Вона рум'яніє. Я зосереджуюсь на своєму плані.
Вона зав’яже бант на цьому подарунку. Я попрошу її зав'язати його, бо цей подарунок для мене дуже особливий. Вона закотить очі.
А потім я запитаю її, чи не могла б вона підписати, бо її почерк набагато кращий, ніж у мене. Вона гарчатиме і шипітиме на мене, а я дивитимусь, як вона дутиметься на дівчину, якій це призначено. Але я змушу її написати примітку про розділ про химер. Якщо вона не зрозуміє тоді, то я попрошу, щоб вона адресувала цю книгу безпосередньо собі.
І коли вона підніме на мене очі з побожністю і розгубленістю, я посміхнуся їй, підійму брову і вийду, залишивши її з ідеально запакованим подарунком.
Може, вона схаменеться, згадає байку про химер і вибіжить з-за прилавка…
За мною клацають двері. Я зітхаю. Думаю про те, щоб проклясти цю людину, коли вона каже:
— Добрий вечір.
Треба придумати привід, щоб залишитися. Трохи походити навколо стелажів, поки цей відвідувач не піде. Я дивлюся повз неї й не бачу жодної іншої книжки в резерві. Що це за ідіот припхався?
— Рон. Привіт.
Кожен м'яз мого тіла завмирає. Мої очі підіймаються на неї, щоб переконатися, що вона жартує. Вона не жартує.
Я підводжуся і повертаю голову, щоб побачити Візлі на вітальному килимку. Його рука все ще на дверях, ніби він ще невпевнений, чи треба йому заходити. Він дивиться на мене, потім на неї, очі повертаються до мене.
Відчуваю, як моє тіло знову гуде, сп'яніле від тестостерону. Я посміхаюся йому і повертаюся в зручне положення — в те саме, в якому був до того, як він так грубо перервав мене.
— Ну, тепер ти знаєш. Вони отримують газету і в Ірландії.
Вона повільно кидає роботу, яку робила, і обходить прилавок. Мої очі стежать за нею, коли вона наближається до нього. Його очі все ще на мені. Я посміхаюся йому.
Вони обіймаються, обмінюються люб'язностями. А я все ще стою тут. Схилившись. Оскільки це книжковий магазин, і я купую книжку, і я нікуди не поспішаю.
Вона намагається відсторонитися від нього, але він притискає її до себе, його погляд ковзає по мені.
Ага, він знає.
Цікаво, чи не через фотографії він взагалі сюди прибрьохав?
Або просто моя присутність тут підтверджує дикі думки, що крутяться в його голові останні кілька тижнів.
Нарешті їй вдається втекти від нього, вона повертається за прилавок. Він дивиться на мене.
— Мелфою.
— Візлі, — кажу я. Намагаюся виглядати якомога більш «по-домашньому», наскільки це можливо. — Чудова гра минулого тижня.
Нічого не можу з собою вдіяти. Він хмуриться на мене, вуха червоніють.
— Отож, ти будеш тут завтра вранці на квідичі? — запитує вона, швидко перебираючи пальцями по обгортці. Я думаю, чи варто мені й надалі дражнити її через ідеальну обгортку і бант. — Можеш посидіти зі мною та Кеті Бел.
Візлі все ще витріщається на мене, коли каже:
— Насправді ні, — його губи кривляться у щось, що, мабуть, можна назвати «самовдоволеною» посмішкою. — Я щойно говорив із Гаррі та містером Акорном. Здається, сьогодні воротар з їхнього відділу захворів, і замість того, щоб скасувати матч, Акорн попросив мене замінити його завтра.
Показую йому, що таке «самовдоволення». Я повертаю йому посмішку в десятикратному розмірі.
Він — паршивий воротар, і я планую завтра це усім показати.
— О, чудово.
Ой, точно, Ґрейнджер теж тут є.
— Так, чудово, — повторюю я. — Так добре, що вони пускають до команди будь-кого… коли є така потреба.
— Так, очевидно.
Він киває в мій бік.
Я посміхаюся йому. З часів Гоґвортсу він став кращим у цьому.
Вона відриває чорну стрічку, привертаючи нашу увагу до себе, поки намагається закінчити з книгою.
Я не зможу віддати книгу тут. Хмурюся, коли Візлі підходить ближче до прилавка.
— Купуєш комусь подарунок на Геловін? — запитує він, ніби це щось таке, за що мене можна підколоти.
Її сильні пальці міцно затягують стрічку і перегортають книгу.
Але думка про те, що Візлі дізнається, що я зробив їй подарунок…
— Так, — кажу я. — Для дуже особливої для мене людини.
Я підіймаю на нього очі, готовий розповісти йому більше про те, наскільки важлива для мене одержувачка цієї книги, можливо, зронити кілька вигаданих деталей про її сильні руки та стрункі стегна…
Ґрейнджер пирхає.
Ми обоє обертаємося, щоб глянути на неї.
Вона червоніє і швидко закінчує, опускаючи подарунок у фірмовий пакунок магазину.
— Ось.
Її очі благають мене піти, але ж ти мене знаєш, Ґрейнджер.
— О, дякую, Ґрейнджер, — посміхаюся їй, найчарівнішою посмішкою, якою я обдаровую і Скітер, і Матильду, і Жанет, і Жаклін. Вона здивовано глипає на мене. Повертаюся до Візлі, дозволяючи цій посмішці повільно зникати. — Побачимося завтра на полі, Візлі.
— Чекаю з нетерпінням, Мелфою.
І це була його помилка. Він сам винен у тому, що намагався залишити за собою останнє слово.
Я забираю в неї пакунок, простягаю руку через нього, хапаю м'ятну цукерку, міс Ґрейнджер дізналася, що «Айсікл Попс» – улюблені м'ятні цукерки містера Мелфоя, і особисто ставить їх на прилавку «Наріжного Каменя», і кручу її між пальцями, поки маленький розум Візлі намагається осягнути це.
— До завтра, Ґрейнджер, — проспівую я.
Я граюся з цукеркою язиком, не наважуючись озирнутися.
~*~
Понеділок, 2 вересня 1996 р.
Аромат її волосся сьогодні особливо сильний. Я відчуваю його звідусюди. Мабуть, вона щось з ним зробила.
А може, це тому, що я не бачив її два місяці, і її запах вивітрився з моєї свідомості.
Перший день занять, а її рука вже злітає догори, благаючи Слизорога поставити їй додаткові бали за читання наперед.
І як би я не готувався до сьогоднішнього дня, як би я не медитував, як би не закривав свій розум і не зосереджувався на своєму завданні в цьому році, я однаково не можу відвести від неї очей.
— Це багатозільна настійка, пане професоре.[1]
Вона безпомилково визначає, що перед нею вирує в казані. Її очі світлішають, коли Слизоріг погоджується.
Я намагався не думати про неї відтоді, як отримав завдання. Северус задоволений моїми успіхами, моєю здатністю відокремити її від місії, але це було в Маєтку, до того, як я її побачив. До того, як я знову вчився разом із нею, і до того, як її запах наповнював кімнати, в яких я перебував.
— Це амуртензія![2]
Я підіймаю голову на звук її веселого голосу. Вона стоїть перед казаном заледве за п'ять кроків від мене. Кров відливає від мого обличчя, коли я дивлюся, як вона і професор виголошують інформацію про приворотне зілля.
Любовне зілля. Ось чому аромат її волосся оточує мене.
Вона, неначе розквітає під увагою Слизорога. Я завжди любив спостерігати за нею на уроках, коли вона горда, переповнена знаннями й не помічає, що на неї дивляться.
— …а ще зілля матиме для кожного інший запах — залежно від того, що кого приваблює. Ось я відчуваю пахощі свіжоскошеної трави, нового пергаменту і…[3]
Вона замовкає, червоніючи. Напевно, збирається сказати якусь дурницю про запах ніг Візлі або пахв Поттера. Або про ранковий подих Ґільдероя Локарта.
Або, швидше за все, щось, що нагадує лосьйон після гоління Візлі. Я стискаю щелепу і повертаю голову, щоб знайти його, подивитися, чи не відростив він мозок за літо. Можливо, він також відчуває запах її волосся по всій кімнаті.
Я знаходжу руду голову на іншому кінці кімнати, навпроти мене, Ґрейнджер посередині. Як поетично.
Підіймаю погляд, щоб перевірити, чи почув він її слова, її майже зізнання.
Він спостерігає за мною, примруживши очі. Схрестивши руки на грудях, він дивиться на неї, потім знову на мене.
Я хмурюся у відповідь на нього. Потім відвертаю голову, гадаючи, який вираз обличчя я мав, коли вона відповідала на питання, червоніла й описувала властивості любовного зілля.
Треба відвідати кабінет Северуса сьогодні ввечері. Я недостатньо підготовлений до початку семестру.
Я встигаю зробити зауваження Тео, що сидить поруч зі мною, коли Слизоріг запитує її, чи не родичка вона Гектора Деґворта-Ґрейнджера, насміхаючись над її брудною кров'ю.
~*~
Неділя, 31 жовтня 1999 р.
Ніякої звістки від неї так і не приходить.
Я гадав, що отримаю, якусь записку, але ні.
Натягую майку, беру речі, які одягну після матчу.
Можливо, вона викинула подарунок. Вона подивилася на нього і так розлютилася, що навіть не прочитала листівку.
Я бризкаюся одеколоном, наношу крем від сонця, вкладаю волосся.
Може, вони з Візлі ще й досі сміються з мене.
Хапаю плащ і спускаюся вниз.
Може, вона так і не встигла його відкрити, бо вони з Візлі весь вечір любилися в обіймах одне одного.
Беру у Міпі мітлу і прямую крізь парадні двері, повз сади до головних воріт. Я проходжу ще двадцять кроків і відчуваю, де перестають діяти чари проти роз’явлення. Зникаю.
Я прийшов перший. Перевіряю годинник. 6:30.
Можливо, я трохи зарано.
Скидаю сумку, скидаю плащ і стрибаю на мітлу, лише в тонкій майці. Вітер кусає моє тіло, але я використовую цей час для розминки, виконуючи складні рухи, щоб напружити м'язи, квідичні вправи, які мені не були потрібні, коли я був ловцем.
Я практикую свою версію фінта Вронського, який намагаюся виконати вже багато років, відколи побачив, як Віктор Крум зробив його на чемпіонаті світу з квідичу, коли мені було чотирнадцять. Поттер з роками теж досить добре навчився, але я йому цього ніколи не скажу, хай навіть не сподівається, але я ніколи не мав сміливості спробувати цей прийом у реальному матчі. Якби я не зміг його виконати та врізався в землю на очах у всієї школи… Це була б катастрофа, бо вислуховувати від батька, як я міг зробити таку дурницю, адже я Мелфой, мені не надто хотілося.
Я мчуся так близько до землі, як тільки наважуюся, не так низько, як опустився б Крум, і різко підіймаюсь вгору, мої коліна зачіпають траву.
Я чую ляск.
Дивлюся вниз і бачу, як прибули кілька гравців з відділу Магічного транспорту. Серед них бачу і руду чуприну.
Починаю розминку, просто кружляю полем, поки кілька гравців-противників стрибають на мітли. Хвилин за п'ять Візлі, Поттер і Візлі, та що дівчина, з’являються на краю поля, біля моєї сумки. Я приземляюсь і йду до них. Джіні розминається, а Поттер готується взяти мітлу, щоб розім'ятися. Дивлюся на трибуни й бачу, як Ґрейнджер підіймається нагору, намагаючись знайти собі місце.
— Мантії в роздягалці, Мелфою, — каже Поттер, злітаючи.
Хапаю сумку і плащ, помічаючи, що поки сестра потягується, присідає, бігає на місці, Візлі просто стовбичить на полі.
Цікаво, чи збирається він хоч розім'ятися, чи такому професійному квідичисту, як він, це зайве?
Повертаюся до роздягалок і чую:
— Непогано літаєш, Мелфою, — озираюся. Візлі оглядає поле, схрестивши руки. — Ти, мабуть, займався. Не знав, що в Азкабані є поле для квідичу.
Відчуваю, як моя і без того гаряча кров починає закипати. Звужую очі, дивлячись на нього. Бачу, як Джіні Візлі зупинилася біля нас і витріщилася на брата. Вона відкриває рота, але я можу впоратися з цим сам, дякую.
— Немає, — спокійно кажу я, спостерігаючи самовдоволену посмішку Візлі, який не зводить очей з поля. — Я такий радий, що можу знову грати. Не знаю, як і подякувати Ґрейнджер за те, що вона витягла мене із в’язниці.
Його око смикається.
Повертаюся в бік роздягалок, на мить я помічаю, як здіймаються брови Джіні Візлі.
Минуло сорок п'ять хвилин, і ми всі передяглися у форму. Поттер виголошує підбадьорливу промову, але я зосереджуюсь на тому, щоб вирівняти своє дихання. Ґольдштейн каже, що Скітер десь там у величезному натовпі.
Я не хвилююся через розголос чи стадіон. Я просто відчайдушно хочу забити гол у ворота Візлі. Хоч раз. Може, фотограф Скітер зловить момент, і я попрошу в її офісі оригінал, щоб поставити його в рамку поруч із ліжком.
— І не дозволяйте натовпу дістати вас, — каже нам Поттер. — Просто продовжуйте грати так, як ми завжди це робили. Рон — чудовий воротар, професійний гравець, але він має свої слабкості, як і всі ми…
— Він може бути дуже зарозумілим, — каже Джіні. Хтось сміється.
— А ще він надає перевагу середньому і правому кільцю, — кажу я.
Тиша, і я бачу, що Поттер дивиться на мене.
— Справді? — брови Джіні зводяться разом.
Киваю. Поттер має такий вигляд, ніби обмірковує нову інформацію.
І тут заходить наш рефері.
— Всі готові?
Це Олівер Вуд. Моя перша реакція — презирство. Ґрифіндорський арбітр, який віддає перевагу гравцям Ґрифіндору.
Мені потрібна мить, щоб зрозуміти, що я один із тих гравців Ґрифіндору, одягнений в червоне і все таке.
— Гаразд, — каже Поттер, коли Вуд йде. — Я сподіваюсь на п'ятдесятиочкову перевагу до сорок п'ятої хвилини, і на вісімдесятиочкову перевагу після свистка!
Команда аплодує. Я зосереджую свою енергію на тому, щоб зашнурувати кросівки.
Рівно о восьмій ми вилітаємо на поле. Натовп великий. Я не літав перед такою публікою з часів Гоґвортсу. Я не зводжу очей з того місця, де раніше бачив Ґрейнджер.
Ми вишикувались колом навколо Вуда. Він жартує про те, як мадам Гуч пишалася б тим, що ми знову граємо на одному полі. Одинадцять мітел сміються. Я відчуваю, що мої рукавички треба затягнути.
Я зосереджую свій розум, намагаюся позбутися будь-якої думки, яка не стосується моєї мітли, вітру, обручів.
Цікаво, чи провели вони вчорашню ніч разом? Невже так швидко після Рольфа Скамандера?
Відмахуюсь від цього, як від бруду під килимом.
Дивлюся на Візлі й бачу, що він махає комусь у натовпі. Мені не треба перевіряти, щоб зрозуміти, що вона махає йому у відповідь.
Воротарі на своїх місцях. Відбивачі — на своїх. Вуд кидає квафел, і ми починаємо. Магічний транспорт першим отримує контроль над квафелом, згідно зі стратегією Поттера, я переслідую темношкіру жінку по полю, даючи їй можливість відкритися.
Наш воротар — молодець. Він легко блокує першу спробу забити, злітає вниз, щоб схопити квафел і кидає його Джіні Візлі. Вона ухиляється від бладжера і низько замахується, підкидаючи квафел наосліп вгору, Поттер ловить його. Загоничі намагаються перелаштуватися, пролетівши низько разом із нею, а я прямую до обручів, як підстрахування. Поттер вивертається, цілячись у лівий обруч, і я бачу, як Візлі смикається не в той бік, а потім відскакує назад і ледве відбиває кидок.
Візлі посилає Поттеру уїдливу усмішку, але той закочує очі, посміхаючись. Поттер обертається до мене, коли ми повертаємося на поле. Він киває, на власні очі бачачи, що Візлі віддає перевагу правому обручу. Я підіймаю брову і відводжу погляд.
Десять хвилин потому я мчу полем із квафелом. Я за три секунди до кільця, а Візлі готовий, напружений, з піднятими вгору руками. Гравці Магічного транспорту переслідують мене, але я бачу, як вони зникають.
А це означає, що до мене наближається бладжер. Я дивлюся на Візлі, гадаючи, чи встигну. Він посміхається.
— ВІДКРИТА!
Чую наді мною і кидаю квафел у тому напрямку, звідки почув голос Джіні Візлі, а потім пірнаю низько. Бладжер торкається мого вуха.
Я б не встиг. Бладжер зніс би мені голову.
Я підіймаю голову і бачу, як квафел забивається, знову у лівий обруч, коли він намагається кинутись на нього.
Посміхаюся, а юрба аплодує. Бладжер рикошетом повертається до мене, і я ухиляюся, весело слухаючи, як брат й сестра Візлі словесно чубляться.
Квафел кидають, і я перехоплюю його. Двоє загоничів уже готові, тож я мчу до кільця, що за пів поля від мене. Я чую, як гуде натовп, і звук удару бити по м'ячу. Заходжу зліва, кидаючи квафел у центральне кільце. Візлі ледь не промахується. Він відкидає його кінчиками пальців.
Він посміхається мені, і я відвертаюся, щоб не зірватися. Знову зосереджуюся. Гравці на місцях.
Кілька разів наші противники намагаються забити, але наш воротар зупиняє їх. Рахунок 10:0, а ми вже двадцять хвилин у грі.
Щоразу, коли Поттер наближається до кільця і не забиває, Візлі кидає йому щось дотепне. Я бачу, його це починає дратувати. Але він опановує себе.
Один із відбивачів відділу транспорту має на мене зуб. Він слідкує за мною так само близько, як і загоничі, і постійно кидає бладжери в мою сторону. У нього хороший приціл. Він на чотири чи п'ять років старший за нас. І він зі Слизерину.
Поттер наказує грати, як ми домовлялися. Ми всі троє мчатимемо полем в однаковому темпі, підкидаючи квафел туди-сюди, намагаючись обдурити воротаря і відбивачів.
Перед тим, як квафел закинули назад, я повернувся до відбивача, який переслідував мене.
Цікаво, чи буде воно того варте…
— Гей, Вільямсе!
Він дивиться на мене.
— Тепер я знаю, чому Флінт не взяв тебе в команду. Ти літаєш гівняно.
Він звужує очі на мене, коли лунає свисток. Я злітаю в середину нашої шеренги загоничів. Поттер пасує над моєю головою Джіні Візлі, Візлі ухиляється від загонича і кидає мені.
Я бачу її брата біля обруча, він дивиться на нас, чекаючи, хто нас виб'є: загоничі чи відбивачі. Чекає, щоб побачити, хто отримає квафел, коли ми опинимося на відстані кидка.
Я кидаю назад Джіні Візлі, вона швидко кидає назад мені, і я в останню мить перекидаю Поттеру.
Чую свист за головою.
Бладжер Вільямса.
Поттер цілиться в правий обруч, Візлі відбиває його, а я пірнаю, вчасно з'являючись, щоб побачити, як бладжер, націлений у мою голову, ледь не торкається Рона Візлі, пробиваючи обруч, розколюючи деревину, розкидаючи її повсюди.
Дідько. Так близько. Молодець, Вільямсе.
Звучить свисток Вуда. Я дивлюся на юрбу і бачу, що половина стадіону стоїть на ногах.
Я одразу ж знайшов її. Сидить із Кеті Бел, з відкритим ротом.
Цікаво, чи турбується вона за нього?
Опускаюсь на траву, збираючись взяти води у веселих молодих дівчат, які обслуговують фонтан, роздаючи паперові стаканчики.
— Було близько.
Я повертаюся, підношу паперовий стаканчик до губ і знаходжу Візлі. Його очі жорсткі, він хапає стаканчик, не дивлячись на дівчат.
— Так, шкода обруч, — підіймаю погляд і бачу, як Вуд намагається зібрати друзки докупи. — Але над прицілом Вільямса дійсно потрібно попрацювати, — кидаю паперовий стаканчик у мішок для сміття і повертаюся до своєї мітли.
— Якби твої друзі бачили тебе зараз, Мелфою, — він іде за мною. — У червоному ґрифіндорському, граючи пліч-о-пліч із Гаррі Поттером.
— Ну, я впевнений, що вони побачать це в газетах, Візлі, — щебечу я у відповідь. Повертаюся до нього обличчям. Він крадеться, чекаючи нападу.
— Мені просто шкода, що нікому за тебе вболівати на трибунах. Щоб бачити всі твої хитромудрі трюки, — насміхається він.
— Ну, не знаю, — кажу я, мій погляд переходить на неї, вона дивиться на нас двох. — Думаю, сьогодні й за мене вболівають, — переводжу погляд на нього, він сердиться.
О, Візлі. Я тільки почав.
Він наступає на мене. Я стою на місці.
— Знайди нову книжкову крамницю для покровительства, Мелфою.
Ненавиджу, що він вищий за мене. І він це знає.
— Взагалі-то, мені дуже подобається «Наріжний Камінь», — нахиляю голову до нього.
— Хіба у тебе вдома немає цілої бібліотеки?
— О, так. Вона величезна.
Він не пропускає натяків. Його ніздрі роздуваються.
— Я впевнений, що вона не така вже й велика.
— Ні, це не так. Спитай Ґрейнджер, — кажу я. — Вона її бачила.
Його очі темніють. Я бачу, як починають тремтіти його руки, як він стискає кулаки. Молодець, Візлі. Давай. Вдар мене.
— Вона приходила вже кілька разів, — продовжую.
Він дивиться на неї, швидко нахиляє голову, потім знову крокує до мене.
— Тримайся. Подалі. Від Герміони.
Голос низький і сердитий.
— Чому? — кажу я спокійно. — Ти тримаєшся подалі за нас обох.
Він штовхнув мене.
Я посміхаюся.
— До Ірландії далеко, — відчуваю, як гуде моє тіло. — Я просто втішав її, поки тебе немає.
Бачу удар за милю. Я радий цьому.
Він розбиває мені щелепу.
Дякую, Візлі.
Тепер моя черга.
Моя голова пливе вперед, і я нападаю на нього, збиваючи його з ніг, намагаючись приземлитися на нього жорстко. Чую, як повітря залишає його легені, і достатньо відстані, щоб вдарити кулаком по його щелепі. Він штовхає мене в обличчя, але я сідаю на нього зверху. Я не бачу нічого, крім його ластовиння і блакитних очей, а потім її тіла під ним, вона перебирає пальцями його кучеряве волосся і стогне.
Він сильно б'є мене в око. Я знову б'ю його кулаком по голові. Я вже збираюся впасти, розбити йому ніс, коли дві руки тягнуть мене назад, і мене відкидає вбік, я схоплююся на ноги, борючись за те, щоб повернутися до нього.
— Припини! — голос Поттера біля мого вуха повертає мене на квідичне поле.
Він тягне мене назад за руки. Я бачу кров Візлі з його розбитої губи й майже посміхаюся. Він біжить за мною, і ніхто не може його зупинити. Він б'є мене в живіт.
Перед очима темніє. Чую крики. Не можу вдихнути.
Від неочікуваності, мене відпускають, і я падаю на коліна. Потім хтось мене таки підіймає, перекидає мою руку через плече і допомагає йти. Я спотикаюся, щоб не відстати від них.
Ми опинилися в роздягалці, перш ніж я зрозумів, що це був Поттер. Він бурмоче вибачення, бо не думав, що Візлі вдарить мене, і йде за льодом.
— Вибач, що зіпсував гру, — прохрипів я.
Дивлюся вгору, одне око закрите через набряк. Він хитає головою.
— Ви двоє на одному полі — погана ідея з самого початку.
— Ми ж з тобою якось порозумілись, — кажу я.
— Ну, бо я ж — свята доброта.
Я хихикаю, і мені стає боляче в животі.
Джіні Візлі вривається у двері. Я готуюся до чергової атаки Візлі.
Вона дивиться на мене і хихикає, її рука підіймається, щоб прикрити рот.
— Ну, — каже вона. — То в кого більший?
Вона хихикає, я майже посміхаюся.
— Джіні… — скиглить Поттер, його обличчя кривиться від огиди.
Решта нашої команди приходить. Матч будуть переносити.
Я перепрошую перед ними. Більшість з них розводять руками.
Повільно приймаю душ, здригаючись, коли вода потрапляє в очі. Коли я вдягаюся, Ґольдштейн позичає заспокійливий крем.
Поттер чекає на мене. Ми виходимо, там невеликий натовп, але переді мною вона, її очі горять.
— Ти в порядку? — запитує вона.
Я бачу, як вона розглядає моє обличчя, мої синці. Ще більше жалю від Золотої дівчинки. Я насуплююся на неї.
— Зі мною все гаразд.
— Добре, — киває мені. А потім штовхає мене, і я спотикаюся сильніше, ніж тоді, коли мене вдарив Візлі. Я припадаю до дверей роздягалок. — Якого чорта лисого, ти тут влаштував?!
Мої очі широко розплющені.
— Я?
— Ну не я ж! Чому ти даєш Скітер ці кляті сенсації одну за іншою?! — вона знову штовхнула мене! — Ти знаєш, що фотографії, на яких ви двоє б'єтеся, завтра будуть на передовицях?!
Я не пам’ятав про Скітер і фотографа весь цей час, але раптом вони опинилися прямо за нею, фотографуючи нас зараз.
— І ти вирішила, що це все через тебе, Ґрейнджер? — насуплююсь я, але в її очах знову запалюється той самий вогонь. Вогонь, що я так люблю бачити.
— Звичайно, це через мене, тому що ти не можеш вчасно закрити свого рота і провокуєш бійку!
Вона задихається, дихає гнівом і вивергає його на мене.
Я закочую на неї очі. Зрештою, вона не така вже й важлива, як їй здається.
— Для протоколу, я хотів його побити з того дня, як ми познайомилися.
— Так, і я впевнена, що все, що ти сказав, щоб змусити його вдарити тебе першим, не має до мене жодного стосунку, — вона закочує очі на мене. — Ти дратував його цілі вихідні!
Її голос робить цю скрипучу штуку. Це зовсім мені не подобається.
— Дратував його? — посміхаюся. — Я впевнений, що не розумію, про що ти…
— О, прошу, Мелфою. А цукерки?
Вона кладе руки на стегна, і я не можу втриматися від усмішки.
— Це мої улюблені м'ятні цукерки, Ґрейнджер. Невже ти не знала?
— І ти знав, що він буде зі мною, коли прийде твій подарунок…
Він буде зі мною. Моя щелепа стискається.
— До речі, — кажу я. — Ти вже зрозуміла, чи ще ні?
Я ніби фізично вдарив її. У неї відвисла щелепа.
— Хіба я могла не зрозуміти!? Звичайно, зрозуміла! Навіть геть безмозка дурепа, як твоя дівчина-вівторок, допетрала б…
— О, довелось поцікавитись, бо ж я не отримав вдячної листівки…
— Що ж, дякую тобі, Мелфою, що врятував мене від мого невігластва…
— То ми повернулися до Мелфоя, так? — я дивлюся, як її щоки червоніють від жару, а очі зависли на моєму обличчі. — Я думав, що у нас прогрес, Ґрейнджер.
— Так, коли ти абсолютний дурень, то ти Мелфой, — шипить вона на мене, все ще задихаючись, наче я змушую її бігти марафон.
— А коли ж я знову стану Драко? — протягую тихіше, дивлячись на неї уважними очима, поки вона пихкає. Я і не помітив, що підійшов ближче.
— Як тільки перестанеш бути мудаком! — вона знову штовхає мене, і я майже хапаю її за руки, що притиснути до себе. — Не смій знову доводити мене такого стану.
— Я зовсім не втягував тебе в це, Ґрейнджер. Він це зробив.
Невже, завжди буду винен я?
— Якщо ти хочеш його вдарити, вдар. Не використовуй мене, щоб змусити його вдарити тебе першим.
Ну добре, тут вона мене підловила.
Вона йде геть, попри те, що Скітер фотографує її й намагається поставити їй запитання. Візлі якраз повертається і намагається щось їй сказати. Але вона відмахується від нього. Принаймні, ми обидва в халепі. Я дивлюся, як вона йде, і дихаю глибоко, напівзатамувавши подих, і стежу за її стегнами, коли вона гнівно тупотить по траві.
Проводжу рукою по обличчю, забувши про око, і здригаюся.
Я розвертаюся, щоб узяти сумку, Поттер спостерігає за мною. Він відривається від того, про що думав, і хапає мою сумку, допомагаючи мені закинути її на плече.
— Дякую, — кажу я. Я йду геть, роз’являюсь, перш ніж Скітер встигає загнати мене в кут. Йду до бару.
Наступного ранку прокидаюся від того, що сова стукає в моє вікно. Голова розколюється, а око набрякло і запливло.
Я прийняв зілля без сновидінь о шостій вечора, і тепер, дванадцять годин потому, я нарешті прокинувся. Мама вчора ввечері поклала мені на тумбочку знеболювальне зілля і маскувальний крем.
Сова знову стукає.
Підходжу до вікна. Влітає незнайома пташка.
Лист. Я розриваю його. Сторінка газети «Щоденний Віщун» і невеличка замітка. Газета привертає мою увагу, і я бачу, що це сьогоднішня. Я розгортаю її.
«БОРОТЬБА ЗА СЕРЦЕ ГЕРМІОНИ ҐРЕЙНДЖЕР!»
автор Ріта Скітер.
На першій шпальті. А ось і я, валю Візлі на землю. Як тварина.
Я бачу її на фото, на краю поля, вона кричить, щоб ми зупинилися. Я бачу, як вона штовхає мене до дверей роздягалок, мої очі впиваються в неї.
Ніде в газеті не сказано, що Драко Мелфой відкриває консалтингову фірму, стає самостійною людиною і вибивається з батькової тіні.
Я дістаю маленьку записку. Вона нікому не адресована, не підписана, але я впізнаю почерк батька.
Я думав, що ти оголосиш 1 листопада.
Кліпаю здоровим оком. Це не питання.
Це звинувачення.
Від нього тижнями не було жодної звістки. Нічого, коли були надруковані фотографії з Фортеск’ю. Ніяких подальших дій опісля нашої дискусії минулого місяця.
Ревуни, які я отримую протягом дня, просто дрібниці, що не мають жодного значення, на відміну від одного речення, написаного батьком.
[1] Фразу нахабно стибзино з «Гаррі Поттер і Напівкровний Принц», розділ 9, сторінка 163.
[2] Цю теж.
[3] Так, ця теж звідти. Та сама книга, розділ та сторінка.