Частина I
Нічого
13 березня 2011 року
«У найтихіших людей найгучніші думки».
Герміону завжди ця цитата спонукала до роздумів не лише тому, що вона була правдивою, а й тому, що вона не могла придумати точнішого твердження для опису Теодора Нота.
Він ніколи не був голосним — завжди читав і вчився, — що Герміона цінувала. У дорослому віці його задумливий характер перетворився на такий, що розчаровував більшість людей, але ніколи її. Це тримало Герміону напоготові, привертало її увагу і постійно змушувало гадати, про що він насправді думає.
Деякі люди мовчали, тому що в їхніх головах нічого не відбувалося, у деяких було забагато всього, але мовчання Тео не було ні тим, ні іншим. Насправді його примружені зелені очі та навмисно стримана участь нагадали Герміоні ще одну цитату:
«Свій свояка вгадає здалека».
І оскільки вона точно знала, що означає цей погляд, вона добре усвідомлювала, що Тео щось задумав.
Герміона перебирала кожну зачіпку, які зібрала за останні шість років роботи на нього — підказки, які він ненавмисно залишав, і які говорили про його наміри, коли сам він мовчав.
Усе, що Тео хотів від неї сьогодні, було для нього важливим.
Особистим.
Їй це геть не подобалося.
Тео не обговорював нічого віддалено особистого.
Ні з нею, ні з кимось іншим — принаймні, поки вони були на роботі.
Пенсі була винятком, але вони дружили все життя. Герміона підозрювала, що його суворий розподіл між роботою та особистим життям був єдиним переконанням, якого він не позбувся після війни. Усе його спілкування було діловим, і так було відтоді, як він витратив увесь статок своєї сім’ї на купівлю та відновлення збанкрутілої лікарні. Хоча його ціль була альтруїстичною, вклад виявився набагато прибутковішим, ніж хтось очікував.
Це було вісім років тому, коли Теодор Нот-старший помер під час втечі з в'язниці, а його син залишився сам, відчайдушно прагнучи спокутувати батькові гріхи.
Усе, що могло б змусити Тео, з усіх людей, змінити усталений статус-кво, точно не було тим, про що Герміона хотіла метикувати. Натомість вона спостерігала за ним, готова відповісти на його непоставлене запитання.
Кабінет Тео був великим із нейтральними стінами, світлою дерев’яною підлогою, простими меблями та декором. Штучне освітлення надавало кімнаті клінічного сяйва. Навіть зважаючи на спроби Пенсі додати трохи чоловічого духу за допомогою творів мистецтва, килимів і чорного дивана з драконячої шкіри у відведеній зоні відпочинку, це однаково не виглядало особливо величним.
Герміона подумала, що стиль його кабінету пасував Тео.
Крім одного.
На краю його столу самотньо лежав дитячий словник.
Він не вписувався.
Сам чоловік стояв біля книжкової полиці, перебираючи різноманітні корінці й витягуючи то одну, то іншу книжку. Тео був такий же високий, як Рон, і красивий, про що він не міг не знати, але він ніколи не мав потреби користатися цим для своєї вигоди. Він був занадто розумний для цього.
Далебі, Герміона заглядалася на нього раз чи двічі — вона не була сліпою — і, можливо, тонко натякала на свою зацікавленість. Тео ― її типаж, вона зрозуміла це, коли пізнала себе краще. У нього незвичне почуття гумору, він зібраний і проникливий, урівноважений, але рішучий, і має перевагу в тому, що є високим і надзвичайно привабливим.
А сам Тео ніколи не виявляв до неї інтересу, крім дружби. На цьому все.
Та це ніколи не заважало їй дивитися на нього з вдячністю.
І критично.
Одягнений у приталені сірі штани та чисту білу сорочку з рукавами, засуканими до ліктів, Тео випромінював тактичний спокій, який маскувався під стоїчну байдужість. Але Герміона знала краще. Вона терпляче чекала, поки він згадає, що має справу не зі своїм звичним пацієнтом.
— Я дуже зайнята, Тео.
Перш ніж сісти, він поклав вибрані книжки на свій стіл і розгорнув одну з них з такою легкістю, ніби у нього не запланована зустріч із Радою лікарні за двадцять сім хвилин — двадцять з яких йому потрібно було б витратити на обговорення з нею теми, яку він приховував.
У нього було небагато вільного часу, та він однаково неквапливо й упевнено гортав сторінку. Не зводячи очей із книги, він узяв свою порцелянову чашку, підніс її до губ і зробив легкий ковток гарячого чаю.
Вона заварила його з власної колекції перед тим, як прийти на зустріч, яка спонтанно з’явилася в її магічному розкладі того ранку. Тео був тим, хто пив чай — незалежно від сорту — без цукру, заварений рівно на п’ять хвилин, адже хотів насолодитися смаком.
Нудно, але Герміона не могла змусити себе судити тих, хто цінує класику.
Сьогодні це була така рідкість.
Поки він читав, Герміона потягнулася до жерстяного термоса й налила собі чашку, а потім відкинулася на спинку крісла, схрестивши ноги в колінах, і зробила перший ковток. Чай був сумішшю м’яти та розмарину, вирощених і приготованих у її теплиці кілька місяців тому. Це був ідеальний засіб від післяобідньої втоми, від якої вони обидва страждали.
Герміона вдихнула пару зі своєї чашки, перш ніж припинити цілеспрямоване мовчання.
― Якщо ти довше зволікатимеш, то спізнишся. Раді це не сподобається. Я вже запізнююся на зустріч із батьками, і моя мама теж не буде задоволена.
Це було не зовсім так, але йому не потрібно було про це знати.
Не те щоб це мало значення. Мовчання Тео тривало ще цілу хвилину; він ніколи не починав говорити надто рано чи надто пізно, лише в той момент, коли мав намір.
― Як завжди, твоя суміш трав чудова. ― Його голос був рівним і твердим, але в тоні було щось ніжне, що вказувало на щирість.
Він поставив чашку на блюдце й знову подивився на неї, перш ніж закрити книгу, яку читав, і простягнути їй. Герміона подивилася на обкладинку.
«Неврологічні захворювання та їхній вплив на чарівників».
Вона не взяла її.
― Я вже читала це, ― хоча це не була її сфера компетенції. ― Двічі.
Після свого звільнення з Міністерства та закінчення Академії цілителів, Герміона розпочала роботу в галузі рослинних отруєнь, але не затрималася там надовго через популярність альтернативного лікування — галузі, яка не зовсім вписувалася в стіни Святого Мунґо, але була потрібною після війни через різке зростання занепокоєння психічним здоров’ям і відсутність потрібних спеціалістів.
Як правило, Герміона працювала з довгостроковими пацієнтами: зіллєзалежними, хронічними пацієнтами та інколи невиліковно-хворими, уповільнюючи прогресування їхніх хвороб, коли це було можливо. Її унікальний метод терапії був надскладним і багаторівневим, але також надзвичайно ефективним, тому вона приймала лише одного пацієнта за раз і мала право працювати переважно поза домом. Тео настільки вірив у її методи та рівень успіху, що дозволив їй самостійно вибирати пацієнтів.
Він відкрив ящик свого столу й дістав теку. Він обережно поклав її біля книги, наче вона мала все пояснити. Насправді це не дало їй жодних підказок.
― Поглянь. Скажи мені, що думаєш.
Потім Тео повернувся до чаю, наливаючи собі ще з термоса.
Здається, він справді цим насолоджувався.
Досить було побіжного погляду на теку, щоб зіштовхнутися з її цікавістю.
Та була абсолютно порожньою, і не нагадувала будь-яку іншу медичну карту, яку бачила Герміона. Кожна карта у Святому Мунґо містила принаймні основну інформацію на своїй титулці, щоб цілителі не забували імена своїх пацієнтів. Усередині вся ідентифікаційна інформація була нерозбірливою, що означало, що вона не мала належного допуску.
Отже, потрібна обачність.
Конфіденційність.
Цікаво.
У Герміони виникло одразу кілька теорій, але поки вона не отримала більше інформації, вона відмовлялася виявляти будь-які ознаки інтересу.
Натомість вона почала з самого початку. Вона ні в якому разі не читала все детально, лише побіжно проглянула.
Герміона помітила симптоми: сонливість, слухові галюцинації, напади розгубленості та забудькуватості, прискорений пульс і надмірне потовиділення, а також тимчасові проблеми з контролем моторики.
Потім вона прочитала диференціальний діагноз: отруєння, темна магія, прокляття, що повільно прогресує? Жодного конкретного прокляття не вказано.
Також не було жодного діагнозу, який би відповідав надзвичайно різноманітним симптомам.
Герміона перегорнула сторінку, щоб переглянути нотатки магічних сканувань і тестів, але виявила лише незв’язні результати.
Вона перегорнула другу сторінку з абсолютно безглуздим коментарем від німецького цілителя, який припускав, що пацієнт відчуває фізичний прояв стресу.
Рекомендація: відпочинок.
І третю ― з ледачим діагнозом «мозкова віспа» від японського цілителя. Що не мало сенсу.
Рекомендація: подальше тестування.
Нарешті, четверту, від американського цілителя, на ім'я Чарльз Сміт. Після найбільшої серії тестів, які Герміона коли-небудь бачила, проведених на одному пацієнті, він вийшов за межі темної магії та мученицьких хвороб, спричинених насильством, і поставив відповідний діагноз.
Деменція.
Вірніше, її магічна форма, яка маніпулювала нервовою системою, що, згідно з книжкою біля теки пацієнта, лише прискорювало прогресування хвороби. Форма, яка була виявлена у цього пацієнта, призводила до смерті за вісім років у маґлів, і лише через ускладнення.
Але в чарівників?
Три роки.
Можливо, чотири чи п’ять, якщо пацієнт проходив режим інтенсивної терапії, який зосереджувався на...
Герміона завмерла, коли усвідомлення огорнуло її.
― Ні.
Тео кивнув, ніби очікував її відповіді, не сказавши нічого, доки не допив чаю. Тихий стукіт його чашки об блюдце пустив луну кабінетом.
― Я більш ніж готовий торгуватися.
— П’ять років на завдання, Тео? ― вона висміяла абсурдність прохання, яке він не озвучив. ― Наскільки важливий цей пацієнт?
― Для його родини? Дуже.
Не та відповідь, яку вона хотіла почути. Герміона, яка не дозволяла йому грати на її співчутті, пильно зиркнула на нього.
— А для тебе?
На що він не відповів.
І не став би.
Так, принаймні певною мірою це було особистим.
У Тео не було живих родичів, але у нього була родина. Його власне творіння. І хоча Герміона знала достатньо про Тео, щоб затямити підказки, які він пропускав, вона знала лише кількох обраних членів його родини.
Пенсі не була хворою; зараз відьма шукала ідеальну ванну на ніжках для дому Герміони. Блез перебував у Єгипті й укладав угоду щодо рідкісного артефакту для замовника (чим менше вона знала, тим краще), а його наречена Падма наполегливо працювала у Святому Мунґо. Дафна, яка працювала з Блезом, бралася за легші завдання, готуючись до народження дитини зі своїм чоловіком Діном. Ґойл роками жив в Америці з дружиною та дітьми.
Нарешті, за словами Гаррі, Мелфой був нестерпним, викликаючи неабиякий резонанс як лідер Антитерористичної оперативної групи Міністерства — роль, яку він за іронією долі використовував, аби тероризувати всіх як у Відділі аврорів, так і у Відділі дотримання магічних законів у ході поточного розслідування розташування бази смертежерів.
Що вона опустила?
Завжди було те, що вона пропускала.
Тео відкинувся на спинку крісла, сперши руки на підлокітник, та поклавши вказівний та великий пальці на підборіддя, розминаючи шкіру, ніби обмірковував особливо складний шаховий хід.
― Вони готові потроїти твою зарплату.
Він бавився з нею.
Герміона пирхнула.
― Я не збираюся вшановувати це відповіддю.
― Це частина контракту, — пояснив він, легко помахавши рукою, дозволяючи собі коротко поглянути на великий декоративний годинник на стіні біля його дверей. ― Ця можливість надає додаткові переваги, які спрощують довгострокове завдання. Ти самостійно можеш визначати години роботи, у твоєму розпорядженні буде власний штат із двох приватних цілителів, які надаватимуть медичну допомогу вдома цілодобово, і я звільню тебе від ставки працівника з гнучким графіком роботи.
― Нічого з цього мене не приваблює.
Герміона вже сама встановила свої години під час виконання завдання; її пацієнти часто потребували не лише зілля та відпочинку. Їй подобалося робити все по-своєму, і це було однією з багатьох причин, чому вона воліла працювати сама. Вона знаходила час, щоб пізнати своїх пацієнтів як людей, а не як сукупність діагнозів і причин, чому вони взагалі опинилися під її опікою, і підлаштувала свої плани відповідно до індивідуальних потреб і цілей кожного з них. Коли їй потрібна була допомога, вона легко могла знайти її в книзі. Що ще важливіше, Герміоні подобалося працювати без сталого розпорядку, оскільки це дозволяло їй займатися кількома пацієнтами одразу. Це зберегло її гостроту та давало час на покращення своїх знань в інших сферах, у яких вона не спеціалізувалася.
― Це чудова пропозиція.
Вона байдуже знизала на це плечима.
― Хай там як, я не люблю вдаватися в щось наосліп. Ти питаєш мене про роки моєї кар'єри й не кажеш мені нічого путнього, щоб допомогти прийняти це рішення, тому вибач мені за обережність.
― Я надав тобі досьє.
Герміона сухо засміялася.
― Ти надав мені мінімум, думаючи, що це викликало б мій інтерес. І, зізнаюся, я заінтригована, але більше твоєю роллю у всьому цьому, ніж чимось іншим. Це на тебе не схоже ― просуватися так далеко. Однак цього недостатньо, щоб спокусити мене взятися за це завдання.
― Пацієнт готовий дозволити тобі додати свої власні умови до контракту.
Допитливість Герміони майже переважила її небажання.
― Хто цей пацієнт?
— Я не можу тобі сказати, якщо ти не погодишся.
― І я не погоджуся, не знаючи про кого йдеться, ― Герміона дозволила своєму аргументу затриматись між ними й продовжила смакувати чаєм. А потім, з таким самим крижаним темпом, як і Тео, вона допила й поставила чашку на блюдце. ― Здається, ми зайшли в глухий кут, і ти запізнюєшся.
Він кинув на неї незворушний погляд, на який вона з радістю відповіла.
― Рада може — і буде — чекати.
Хоча його відповідь не була неправильною, його тон дав Герміоні більше доказів щодо важливості їхньої розмови.
Вона дозволяла своєму розуму опрацьовувати поставлене перед ним завдання, намагаючись прочесати найтонші деталі життя Тео в пошуках відповідей. Але далеко вона не зайшла. Тео був настільки ж розумним і спостережливим, як і закритим та впертим.
Коли Герміона прийшла працювати до нього, вона дізналася, що він ділився лише тим, що хотів — або був зобов’язаний розголошувати за законом. І хоча він часто конфіденційно розмовляв із Герміоною, Тео не поділився достатньою інформацією, щоб вона могла сформулювати ґрунтовну теорію. Отже, вона відкинула свої підозри.
― Я не поступлюся.
— Інакше ти не була б Герміоною Ґрейнджер.
Вона не вперше чула ці слова в такому контексті, але там, де зазвичай був відтінок або зневаги, або легкого невдоволення, Тео висловлював лише захоплення. Якби вона була кимось іншим, його слова могли б пом’якшити її думку про цього таємничого пацієнта.
Але, як він сказав, вона була Герміоною Ґрейнджер.
― Моя відповідь все ще «ні». ― І оскільки вона не була безсердечною, то запропонувала: ― Можливо, Сьюзен зможе допомогти, або Падма чи навіть Роджер Девіс.
Вони були спеціалістами у своїх вужчих галузях; кожен з них став би чудовим варіантом для такого довгострокового завдання. Були й інші, такі ж спроможні й, ймовірно, вони б зацікавилися умовами контракту.
― Вони просили найкращого. Я звернувся до найкращої, ― Тео знизав плечима, ніби це було так просто.
― Ти підлещуєшся до мене?
― Просто факт.
Як свою останню відповідь Герміона закрила теку і притиснула її книгою, пальцем штовхнувши на стіл. Його очі звузилися, коли він подивився вниз, а потім знову на неї. Коли Тео зітхнув, вона знала, що він готовий бути чесним.
Добре.
― У твоїй роботі завжди був людський фактор, який Роджер не може наслідувати, що ставить тебе вище в моєму розумінні, попри його різноманітні досягнення та відзнаки. Падма зайнята плануванням весілля, і як наш спеціаліст із перевертнів, вона потрібна мені, щоб мати справу з хвилею нових укусів. Сьюзен... ― він на мить замовк, щоб знайти правильне слово. ― Сьюзен надто чутлива для цього завдання.
― Занадто чутлива до смерті? ― Герміона звела брову. ― Ми цілителі, Тео. Смерть — це те, з чим нам доводиться стикатися щодня, ― вона була ладна піти воювати за честь відьми, яку вважала подругою. ― Ми вже колись дивилися в її очі. Ми знаємо, як подбати про себе та одне про одного, коли втрачаємо пацієнта. Я не думаю, що ти знаєш її настільки добре, щоб так оцінювати?
— Я зовсім не це мав на увазі, Герміоно, ― Тео намагався загасити полум'я її сумнозвісної захисної природи. ― Я просто мав на увазі, що пацієнт запальний і впертий, і мені потрібен хтось із характером, щоб кинути йому виклик, оскільки він схильний грубо поводитися з людьми. Не безсердечно, але… у нього сильна особистість. Сьюзен більш ніжна, а у тебе те, що треба.
Герміону це ще менше переконало.
― Дякую за багатозначний комплімент, але…
― Тебе влаштує, якщо я домовлюся про зустріч?
Вона подумала про його пропозицію, потім про нього й той факт, що він кинув на неї стриманий вираз обличчя, який здавався сповненим надією. Герміона зітхнула й забрала теку з книгою.
― Я зустрінуся з ним, але залишаю за собою право сказати «ні» після цього, ― і вона, швидше за все, зробить це.
— Це розумно, але… — Тео замовк, ліниво поправляючи перо на столі. ― Просто… будь відкритою.
Це не викликало впевненості в їхній попередній угоді, але Герміона вважала себе розумною людиною. Свідомою.
― Я можу зробити це, ― вони не потиснули руки, в їхній угоді не було жодних зобов'язувальних формальностей. Між ними пройшло лише взаєморозуміння та погляд, а потім легкий кивок головами. ― Коли мені на нього чекати?
― Я домовлюся про дату й узгоджу з тобою бажаний час консультації. Дякую, що погодилася.
Герміона глянула на нього.
― Я не даю жодних обіцянок.
― Належно відзначено.
Герміона думала, що її справу завершено і вона може йти, але Тео не піднявся, хоча до зустрічі з Радою у нього залишалося цілих десять хвилин.
Мабуть, на цьому їхня розмова не закінчилася.
― Міністерство надіслало тобі неофіційну пропозицію приєднатися до Відділу дотримання магічних законів. Вони хочуть, щоб я обговорив це з тобою, ― Тео взяв чашку і зробив ковток. ― Я обговорюю це з тобою.
Герміона делікатно кахикнула в кулак, щоб стримати сміх на його відверту непокору.
Це не вперше, коли вони мали цю розмову, і Міністерство не надіслало свою пропозицію безпосередньо їй тому, що вона розірвала б її на шматки й продовжила займатися своєю рутиною, не замислюючись.
Після інциденту вона пішла у відпустку з усією рішучістю повернутися; начесно, вона не планувала звільнятися. Це було спонтанне рішення, коли Герміона подумала про те, щоб повернутися вперше. Раптом вона відчула, як на неї осідає нищівний тягар тривоги й відповідальності.
Коли Герміона перевела подих, вона зрозуміла, що не зможе повернутися.
Не так.
Не тоді, коли відчула любов до наполегливої праці та відчуття, що вона досягла чогось важливого — змінювала світ. Навіть якщо й зовсім трохи. Вона просто хотіла відновити жагу до життя, яку мала колись до того, як опинилася у вирі політики Міністерства. Повернення до життя, де їй доводилося розділяти себе в усіх напрямках і брати участь у створенні ілюзії миру, яку Чарверсуд хотів показати людям… це було непривабливо.
Через це вона відчувала себе порожньою та використаною.
Саме це спонукало її написати заяву про звільнення, частково змусило її вирішити подати документи до Академії цілителів і те, що призвело до того, що вона звернулася до Тео з проханням приєднатися до Відділу, який був створений, щоб допомогти боротися із післявоєнною кризою психічного здоров'я у чарівників.
― Я відпишу їм і скажу, що ти відмовилася.
― Ти також можеш сказати їм, щоб вони припинили пропонувати.
― Думаю, ми обидва знаємо, що вони продовжуватимуть це робити, так само як ми обидва знаємо, що це лише можливість для тебе відкрити друге дихання.
― Я тут шість років. Думаю, я можу з упевненістю сказати, що не повернуся.
Тео продовжував пити чай і не відповідав.
А оскільки він усе ще не намагався поворухнутися, Герміона почала підозрювати. Мало бути щось інше, якась тема, делікатніша за його таємничого пацієнта та пропозицію роботи від Міністерства. Була причина, чому він стратегічно залишив це наостанок.
― Що ще? ― спитала вона.
― Питання про листи з погрозами, які ми отримали.
― Ох.
Минуло тринадцять років після останньої битви, але магічний світ все ще не оклигав. Він все ще мав справу зі смертежерами, і все ще не дозрів для змін.
Герміона знала, що революції не відбуваються, коли люди задоволені своїм життям, а тоді, коли вони почуваються безправними та вразливими. Смертежери пам’ятали про це й вірили, що вбивство знаменитого Хлопчика-Який-Двічі-Вижив та його союзників під наглядом Міністерства злякає їх і вони запалять сірник, який підірве бочку революції.
Проте листи з погрозами отримувала не лише вона, Гаррі та Рон. Вони надходили усім: Візлі, Мелфоям, Луні, Невілу та навіть створеній Тео сім’ї — усіх вважали зрадниками крові.
Або буквально зрадниками, що стосувалося Мелфоїв.
Якби їй надходили листи одразу після війни, вони б мали інший ефект.
Тепер вони в кращому випадку дратували.
― Як їх доставили? ― Герміона провела пальцем по дерев’яному підлокітнику крісла.
Листи зазвичай приходили совою або гінцем, завжди до лікарні. Багато років тому вона розробила закляття, яке робило людей такими ж невразливими, як їхні домівки, але всі знали, де вона працює. Її раптовий відхід з міністерської посади сім років тому був… публічним.
— Цього ранку їх приніс маґл під Імперіусом, його вкусили…
— Ґрейбек?
— Так, але тест на лікантропію дав негативний результат, як і більшість інших.
Це було полегшенням, але з настанням повного місяця ця ситуація, швидше за все, зміниться. За останній рік кількість пацієнтів Падми стабільно зростала.
― Він увійшов до лікарні так, ніби захисних заклинань не існувало.
Герміона розгублено кліпнула на Тео. Цей випадок був різким відхиленням від норми. Листи завжди були дріб’язковими погрозами, але ще один укушений маґл та порушення безпеки ― здавалося, що це було попередженням.
Ми знайдемо тебе, як би добре ти не ховалася.
Перш ніж вона встигла запитати, він продовжив:
― Оперативна група опитала його, забуттятори змінили його спогади, додали йому усвідомлення, що він любить стейки з кров'ю, і хтось із маґлознавців відправив його з подарунковою карткою на вечерю в м'ясний ресторан.
Приємно це чути, але у Герміони були інші запитання.
― А щодо порушення безпеки?
― Ми цим займаємося, ― і це, мабуть, все, що він міг їй сказати. ― Тож у світлі цього порушення, Міністерство хоче призначити тобі охорону для твого захисту.
Це пропонувалося не вперше і не востаннє.
― Я думаю, тобі варто це обдумати, ― Тео виглядав серйозно. ― Є перевертень, який тиняється на волі вже три роки після своєї втечі з в'язниці. Він вийшов з-під контролю і ти припала йому до душі.
― Я в курсі.
Так звана симпатія була не нова, але Герміона тримала це при собі. Він був там. Очікував.
― Було б розумно, щоб ти подумала про захист.
Герміона взяла з його столу свою бісерну сумочку, теку й книгу — це їй знадобиться для зустрічі з пацієнтом.
― Це Гаррі підмовив тебе?
Він підняв одну брову у відповідь на її запитання. Цей жест показав їй все, що вона мала знати.
Так.
Вона легко похитала головою, посміхаючись сама собі. Відтоді, як Гаррі став батьком, він почав занадто всім перейматися, але зараз в їхньому житті настав той момент, коли вони були друзями довше, ніж не були ними. Він був одним із тих, кого Герміона вважала частиною себе через те, як добре він її знав. І навпаки. Гаррі, мусив знати, що вона не буде надто втішена його пропозицією, враховуючи те, що він передав їй це через третє лице.
Гарна спроба.
— Я не боюся Ґрейбека.
― Але ти маєш бути принаймні обережною, ― у попереджені Тео відчувалося занепокоєння. ― Він скажений, і йому ставатиме гірше, доки він не відчує смак того, чого хоче. З хворою твариною можна зробити лише одне…
Убити її.
― Я ― обережна, ― вона вмостилася на спинці свого крісла. Обережніша, ніж він знав. Час від часу вона чула побіля свого дому вовче виття… та вовків у її районі не було. Вона знала, вона була впевнена, що її захисні чари непроникні. ― Ґрейбек чи ні, я думаю, ви обидва вже маєте знати, що я ― сама собі захист.
Куточок рота Тео здригнувся.
― Я гадав, що ти це скажеш, але мені довелося спробувати з міркувань відповідальності та щоб мати можливість чесно сказати Поттеру, що я намагався. Це все, що я хотів обговорити з тобою сьогодні.
Він трохи знизав плечима і підвівся, щоб приготуватися до зустрічі, на яку тепер точно спізнювався. Викликавши піджак невербальним заклинанням і одягнувши його, він дуже ретельно поправив комір і рукава. Тео взяв невеликий стос тек — імовірно, бюджет лікарні на наступний рік — і відкашлявся, затуливши рот кулаком.
― Чай…
Іноді тихий характер Тео змушував його здаватися відстороненим, але невеликі жести видавали його. Вони дружили вже кілька років, і він досі не звик просити те, що хотів… коли це стосувалося його самого.
Герміона посміхнулася.
― Я надішлю трохи через Пенсі.
― Дякую.
Герміона підвелася з крісла й була на півдорозі до його дверей, коли повернулася й запитала:
― Чому у тебе на столі дитячий словник?
Тео майже проігнорував її, як іноді робив, коли її запитання були надто особистими, але потім зітхнув.
— Це подарунок для мого хрещеника.
Це було… цікаво. Навіть дивно, бо він жодного разу не згадував про похресника, але не несподівано, бо це був Тео. За кожною дією чоловіка стояла ціль.
― О, скільки йому років? ― Герміона намагалася не здаватися такою допитливою, якою була від природи.
Тео глянув на неї, наче хотів сказати: «гарна спроба».
― Два місяці тому виповнилося п'ять.
Цікаво. День народження Албуса був наступного тижня. Якщо він теж чарівник, вони, ймовірно, були б однокласниками. Чому Тео не згадував про нього раніше?
У Герміони було краще запитання.
— Ти купив йому словник? — сказала вона безтурботно з прямим поглядом і великою порцією сарказму. ― Для розваги? А ще всі кажуть, що в мене немає уяви.
Вона ніколи не бачила, щоб Тео так ніяковів, як зараз.
― Він майже не грається, і йому подобаються картинки. Це буде для нього корисним подарунком, коли його навички читання та розуміння збільшаться.
Розумно й практично, звичайно, але коли вона витягла обидві ці речі з його заяви, єдине запитання, яке залишилося, було простим за своєю суттю, але глибоким і складним у своїй відповіді.
Яка дитина не грається?
14 березня 2011 року
Той спокій, який дарувала природа, був незамінним, тому Герміона любила розташування її дому.
Вона відчувала кожен аспект природи, зробивши крок від дверей. Або ж, визирнувши у своє вікно. Барвистий захід сонця і його повільний схід. Безкрая зелень і життя. Повітря, яке вдихала Герміона, було настільки чистим, що здавалось вона зможе жити вічно, вслухаючись у гучний дощ і заледве чувши власні думки.
Тут була тиша, мальовнича краса, яку годі повторити.
Зими, які мали б бути єдино темними та пустинними, — були світлими. Весни — багатонадійними та життєдайними. Літо було сповнене зростання, життя і важкої праці. А осені — прохолодними, достатньо свіжими, щоб насолоджуватися гарячим чаєм, закутавшись у плед.
Переплітання всього цього у міжсезоння було навіть кращим.
Як нині.
Зима почала свій повільний марш назустріч весні, крок за кроком, то вперед, то назад, з геть не підхожого тепла, минулого тижня. Прохолода, що повернулась в останні кілька днів, не вселяла в Герміону впевненість, що вже можна відкрити грядки коренеплодів.
Можливо наступного тижня.
Вона роззирнулась на грядки, засаджені рослинністю, згідно з поділом. По три набори рослин у кожному ряді з двома алейками, розділені брукованою доріжкою, що вела до маленької теплиці. Та була більшою всередині, завдяки єдиній магії, яку Герміона використала у своєму саду. Довкола, по периметру грядок, росли різноманітні квіткові кущики, покликані захистити їх від холоду.
Все було тихе і добре... за винятком курчаток у курнику, які святкували свої перші кілька днів поза ванною. І вона теж.
Якби хтось, сім років тому, сказав би Герміоні, що вона буде експрацівницею Міністерства, вона б розсміялась їм в обличчя. І вирішила б, що вони божевільні, перш ніж здиміти на наступну зустріч. Якби інша людина сказала їй, що вона матиме великий город з курчатами та житиме за кілометри від найближчих сусідів, вона б посперечалась з нею, що ніколи не покине своєї квартири в центрі Лондона.
Але ось вона тут.
Життя знайшло шлях, як змінити її пріоритети, заразом зруйнувавши всі її очікування щодо реалізації планів, які перетворились у ніщо, на пил. Попіл.
Спочатку це важко було побачити, але зараз, вона знала красу надламу. Радість відкриття справжнього «я» і відновлення своїх сил, відваги та рішучості. Це було необхідним. Герміона відкинула гнилля і занепад свого старого життя, аби створити потрібний простір для нового зростання.
І вона виросла.
Вона все ще росла.
Герміона обернулась, коли її охоронні чари сповістили про порушення тиші й прибуття когось, на кого вона не чекала.
Дафни Ґрінґрас-Томас.
Через холодну погоду, на ній було багато шарів одягу, але недостатньо багато, щоб приховати факт: вона на п’ятому місяці вагітності й всі її дратують. Герміона не встигла й оком змигнути, як Дафна вибігла з дверей, озброєна виделкою та пирогом. І навіть подумати про настрій Дафни, коли та, з пихтінням всілась на чарівній гойдалці й почала агресивно наминати, поки гойдалка повільно катала її в бік Герміони.
Розуміння, що це за пиріг, прийшло аж тоді, коли гойдалка зупинилась і Герміона змогла його роздивитися.
Румбарбаровий1.
— Я зробила його на День числа Пі2, — гострий погляд, який вона отримала у відповідь, ясно дав зрозуміти, що вона спече ще один. Вона видихнула з покорою. — Ти хоч взяла виделку й для мене?
Виявилось, що так. Очевидячки, Дафна була в настрої поділитися їжею (яка навіть їй не належала), як і своїми почуттями, — те друге вражало більше, аніж перше.
Впродовж років, відколи Дафна втекла з Діном, щоб таємно побратися (чого ніхто не очікував), вона не була особою, яка ділиться своїми потаємними думками, і мала схильність все приховувати. Але потім, коли вона довідалась про свою вагітність і втратила сестру того ж тижня, її світ перевернувся догори дриґом. Це поєднання глибоко вразило її, і як наслідок, Дафна стала відкритішою.
І ось тут з’явилась Герміона.
Найімовірніше це виникало з потреби знайти продух або за скеруванням її терапевта, але часом вона просто приходила й сідала на Герміониній гойдалці. Іноді вона говорила. Іноді — вони мовчали. Герміона не знала, чому жінка шукала притулку саме тут, але ніколи не відштовхувала її. Сьогодні Дафна хотіла побалакати.
— Я ходила провідати свого племінника.
— Ох? — відсторонено відповіла Герміона, якраз нанизуючи на виделку шматочок пирога. Далебі вдалося. — І як це було? — слід визнати, вона не багато знала про суперечку Дафни з Мелфоями (зокрема з Нарцисою), хоч їй було відомо, що це якось пов’язано із її племінником — Скорпіусом.
— Це пройшло настільки добре, що я власне прибула сюди, аби не повернутися і не накричати на кожного дорослого Мелфоя. Навіть на Драко.
Герміона подумки скривилась, але продовжувала жувати, кивнувши.
— Зараз це були б або крики, або термінова зустріч із моїм терапевтом. Просто пощастило, що ти вдома, тож я вирішила прийти сюди, як до найрозумнішої й найменш зацікавленої особи. Ми посидимо в тиші, ти скажеш щось мудре й бажання кричати відступить.
— Це все, що потрібно? — Герміона всміхнулась до світловолосої чаклунки. — Я мушу спробувати це, коли Гаррі нарікає на Мелфоя.
Дафна закотила вічі.
— Можеш, але сумніваюсь, що вдасться, — вона роззирнулась і засміялась. — Навіть той дзен, якого ти досягла тут, зі своїм трав’янистим садом, курчатами та ізоляцією, не зможе послабити тертя поміж тих двох.
Герміона фиркнула на знак згоди. Гойдалка підняла їх трохи вище, десь на відстань стопи від землі. Вони продовжували ділитися пирогом, який ще був теплим, завдяки чарам, хоч і Дафна вже з’їла більшу його частину. Мовчання з Дафною не було чимсь надзвичайним, але енергія, яку та випромінювана, не суголосила зі спокоєм, що їх оточував.
— Тобі, мабуть, варто розслабитися, перш розповідати, — сказала Герміона, пожувавши. — Я — не доула3, але впевнена, що твій стрес негативно впливає на дитя.
— Ось чому я тут. Думаю, ми всі погодимося, що твій дім схожий на прихисток.
Це мало сенс. Тому, що кожен опинявся в її домі, у певний момент дня чи тижня. Навіть Тео був відомий тим, що приходив випити чаю в її теплиці. Герміона знизила плечима.
— Що ж, я опинилась тут, якраз шукаючи прихистку.
Дві відьми обмінялись багатозначними поглядами. Невдовзі Дафна була готовою заговорити.
— Мені відомо, що виховання дітей є одним із небагатьох аспектів культури чистокровних, який належить виключно матерям, але щоразу, коли я бачу жорсткий розпорядок Скорпіуса; щоразу, коли я бачу, як він кланяється; щоразу, коли я бачу, як він йде геть, — мені хочеться струснути Нарцису за барки й сказати Драко, що вже годі.
Герміона мудро мовчала. Слухала.
— Я знаю, що він цього не зробить, — зітхнула Дафна. — Він не може. Не зараз, не після всього, що трапилось. Він має причини, щоб бути таким параноїком, яким є. Але насправді я воліла б, аби він це зробив.
Герміона не була певна, чи вона бува, чогось не пропустила, оскільки пазл не складався.
— Що конкретно зробив?
— Перший крок.
15 березня 2011 року
У певному сенсі, війна закінчилась у ніч падіння Волдеморта.
Одначе, з іншого боку — це було не так. Змінились лишень її масштаби.
Історія навчила Герміону, що смерть однієї людини, либонь, може розпочати війну, проте, не може її завершити. Найкращий спосіб закінчити конфлікт — це абсолютна перемога, без занепадання духом і без попускань ворогам, аби ті могли відновити сили чи сховатися. А саме це і сталось, коли кілька смертежерів втекли й розпорошились під час битви за Гоґвортс.
Міністерство не мало ні сил, ні чисельності, щоб упіймати всіх смертежерів. Багато чаклунок і чаклунів загинули або зникли безвісти, були закатовані чи травмовані... Або ж були надто юними, щоб вповні зрозуміти жахливість завдання, яке чекало на них, і яку витривалість їм доведеться мати, щоб пройти крізь тяжкі часи, аж до перемоги.
У тому числі й Гаррі.
Шеклболт, як тимчасовий міністр, намагався організувати місію, щоб завдати остаточного удару. Але, під час повоєнного хаосу, реформований Чарверсуд тихо позбавив його посади, покликаючись на якийсь незрозумілий, старий закон, який давав їм владу в час громадянських заворушень, терміном до десяти років, якщо голосування не вирішить інакше. По суті, це перетворило уряд на олігархію.
Владу небагатьох над усіма.
Кінґслі домовлявся з ними про повернення до влади, але останній міністр був відповідальним за огидні воєнні злочини, та й зрештою, він був маріонеткою в руках тирана-вбивці. Тому, коли зібралось голосування, щоб відкликати новий закон, необхідні дві третини вирішили не відновлювати повноваження міністра раніше, аніж за десять років.
Поки ні.
Це зміщення не було б проблемою, якби вони вчились на історії та помилках своїх попередників і пам’ятали, як багато шкоди може принести ігнорування клопотів, замість їхнього вирішення. Замість того, щоб запропонувати допомогу, коли Шеклболт намагався упіймати смертежерів-утікачів, вони відкидали все, що він силився зробити. Фактично пропонуючи маленький пластир, щоб виправити зівущу діру в їхньому світі, навіть не спробувавши припекти рану.
Ні для кого не стало несподіванкою рішення Кінґслі покинути пост тимчасового міністра. За два роки після війни, він оголосив про свою відставку.
Рішення набуло чинності негайно.
Новини про його відхід поширились швидко і далеко, за чим одразу з’явилась критика Міністерства. Чарверсуд звернувся до нього, аби той подумав, та той вже все вирішив. Розчарований їхніми численними відмовами й втомлений втратою багатьох своїх друзів, Кінґслі ніколи не відповідав на питання ЗМІ, щодо обставин його відставки. Він відповів тільки Герміоні, у свій останній день, коли та стояла в його порожньому кабінеті, поруч із Гаррі, і запитувала про його майбутні плани.
Вона очікувала почути якесь кліше, на кшталт подорожі чи відвідування родини. Натомість вона почула:
— Я завжди хотів стати пасічником.
На її подив, Кінґслі придбав невеличкий клаптик землі й таки став ним. Їхні стежки не перетинались, аж поки Герміона не зіткнулась із проблемним корінням, коли вона почала розширювати свої грядки. Невіл подарував їй книги про користь меду, в якій знайшлась записка з адресою та часом зустрічі.
Завдяки книзі Герміона зрозуміла, як мало вона знає про мед, — а точніше, що той був ідеальним розв'язанням її проблем. А Кінґслі став охочим постачальником.
Його ферма була невеликою і знаходилася лише за декілька хвилин приємної ходьби від дому. Мав він дев'ять вуликів: два нових (від моменту її останнього візиту в березні), і третій, що потребував значного відновлення, перш ніж мед із нього стане придатним для використання.
Герміона завжди приносила йому гроші за баночки меду, які він доставляв, але він ніколи не брав їх. Тож вона натомість почала приносити овочі. Бартер. Того дня вона принесла цибулю, броколі, румбарбар, часник, гриби-зморшки, а ще — його улюблені лакричні палички.
Вони сіли надворі, разом насолоджуючись ласощами та прохолодною вологістю, що передувала бурі, яка наповзала з півдня. Герміоні було видно дерев’яні ящики вуликів на його дедалі більшій пасіці, захищеній від дикої природи різноманітними закляттями-відлякуваннями. Їхнє легке мерехтіння вона могла помітити, якщо примружувалась.
Вона була в куртці, але розіпнула ґудзички, розслабившись в його зручному кріслі просто неба, закинувши ноги на табуретку перед себе. Кінґслі все ще був у своєму фіолетовому бджолярському костюмі, одначе, підняв сіточку вуалі, щоб поласувати смаколиками.
— Бджоли сьогодні тихі, — Кінґслі порушив тишу, що запала поміж ними. — Гадаю буря буде серйозною. Тобі слід вжити заходів у твоєму саду.
— Я вже вжила.
— Добре, — кивнув він, все ще вдивляючись в далечінь на своїх бджіл.
Знову запала тиша. Герміона насолоджувалась вітерцем, дивлячись, як дерева гойдаються вдалині. Вона ніколи не планувала тут затримуватися, але щоразу залишалась, через те, що тут було спокійно й вона рідко кудись поспішала.
Кінґслі належав до тих, хто знав свою ціль. Він не був уже міністром, але він досі був бійцем, провідником і твердинею сили. Він мав впевненість у собі і якусь заспокійливу присутність. Навіть коли вони виборювали свої життя, високо над землею, втікаючи з дому Дурслів разом із Гаррі, вона ніколи не хвилювалась, чи врятуються вони.
Просто знала.
— Я думаю над тим, щоб створити для своїх бджіл сад, — Кінґслі зиркнув на неї, насупивши брови. — Є ідеї?
Герміона мала кілька. Подумки вона вже створювала невибагливий садок лікарських трав, визначаючи висоту, ширину та розташування ящиків із розсадою.
— Я десь читала, що чебрець, м’ята яблунева, материнка, ехінацея, огірочник лікарський, ромашка, настурція й ще кілька трав, добре захищають бджіл й інших комах, від хвороб. Також вам знадобляться квіти.
Після цих пропозицій її думки линули далі.
— Більшість місця мають займати рослини, що продукують пилок: одно- і багаторічні, змішані з травами, — його короткий розгублений погляд змусив її засміятися. Він небагато знав про квіти. — Крім того, якщо ви не маєте якоїсь таємної пристрасті до садівництва, рослини мають бути невибагливими.
— Мені подобається, — Кінґслі задумливо відкусив шматочок лакричної палички. — Я довіряю твоїм міркуванням.
— Це — великий проєкт. Завеликий, як для однієї людини, — їй лестила його віра в неї, й вона з нетерпінням чекала можливості допомогти йому втілити бачення в реальність, але її можливості були обмежені. — Я можу попросити про допомогу Невіла. У нього є кілька учнів, які були б зацікавлені в такому проєкті. Для вас.
Було все ще багато людей, які хотіли жити у світі, який він пропонував, поки був тимчасовим міністром. У світі, який Чарверсуд відкинув через власну корисливість.
Поки Кінґслі був тимчасовим міністром, вони достатньо підтримували його, щоб уникнути звинувачень у відвертому нехтуванні загрозою від смертежерів, по падінню Волдеморта. Але не більше. І замість того, щоб знищувати заклятих ворогів миру, — Чарверсуд вирішив, що Міністерство має зосередитися на відновленні та реставрації їхнього світу, намагаючись якомога швидше повернути його до нормальності.
Теоретично, це була гарна ідея. Суспільство було розділене на стільки дрібних уламків, що годі було й сказати, яким воно було колись, задовго до війни.
На практиці було по-іншому.
Вони не врахували суспільні зміни, викликані війною. Потрібні були покоління, щоб виправити безлад, який вони натворили у такий короткий проміжок часу. Чарверсуд міг ухвалювати скільки завгодно законів, бажаючи підтримати відбудову, проте вони не могли виправити те, крізь що пройшли люди.
Була й інша, маленька, але правдива та тривожна річ про тих, хто був у Чарверсуді…
Їх обрало не суспільство, яке вони обіцяли захищати. Представники отримали свої місця у різний спосіб, в тому числі у спадок. Окрім того, вони були людьми — повними вад і з різною мотивацією до влади. Іноді та ґрунтувалась на бажанні перебудувати власне життя та бізнес, прикриваючись начебто відновленням суспільства…
Для їхнього власного, вищого блага.
І з роками це не надто змінилось.
— Як справи у Гаррі? — Кінґслі багатозначно зиркнув на неї. Бо Герміона знала, що єдина причина, через яку він шкодує про відставку, — те, що він залишив їхнього друга самого. — Він здавався напруженим, коли востаннє тут був.
Вона відкусила лакричну паличку і пожувала.
— Він... Гаррі, — вона посміхнулася, лагідно похитавши головою. — Все ще намагається робити правильні речі, попри все.
А вони були проти нього.
Герміона допомагала, як тільки могла, але він мусив працювати з тим, що йому дали. А цього було мало: лишень недофінансований Відділ втомлених аврорів, завдання зібрати всіх смертежерів і обов'язок співпрацювати з Антитерористичною оперативною групою, чиє керівництво викликало сумніви у кращому випадку за останні півтора року.
— І його успіхи у боротьбі зі смертежерами?
— Десь так, як і завше, — щиро відповіла Герміона. — Одначе, їм вдалося завербувати когось зсередини, і зараз планується облава. Тож я сподіваюся, що щось вдасться зробити до того, як Гаррі та Мелфой позабиваються навзаєм.
Кінґслі відреагував тихим звуком, вдивляючись вдалину на грозові хмари, що наближалися.
— Я все ще намагаюся зрозуміти причини цього рішення, — як і вона, та це було не її справою. — Та все ж, Драко Мелфой пройшов аврорський курс у Франції й був відповідальний за вилов Руквуда і ліквідацію цього терористичного осередку. Він покалічив їх.
Що ж, це була... правда.
Герміона проковтнула цукерку.
— Це найменше, що він міг зробити. Він був одним із них.
Ніякого осуду, просто констатація факту. Кінґслі замислено гмикнув у відповідь.
— З розповідей, які я чув, і зі спогадів, які я бачив, — це був не зовсім його вибір. Це могло початися через те, що трапилось з його батьком і руйнацію сімейної репутації, але закінчилось не через це, — він втупився у надкушену лакричну паличку, кажучи це радше собі, ніж їй. — Він навіть не уявляв у що вплутується.
Цьому вона не могла заперечити, — його переляканий і переможений вираз обличчя, коли він вагався, чи впізнати їх у маєтку Мелфоїв, не зникав з її голови. Ну, це було до того, як закляття Круціатус задушило всі її думки.
— Підозрюю, що це дуже самотньо — бути Драко Мелфоєм. Зараз і в будь-який момент його життя. Він бореться, аби врятувати майбутнє, щоб спокутувати свої помилки, але ніхто, — навіть ти — не бачить цього, через його минуле.
Ця думка протверезила її. Принизила її. У грудях стиснуло, а живіт скрутила нудота.
Провина.
На свій захист, Герміона не думала про це, — чи про нього, — від моменту суду над ним.
Відтоді вона його навіть не бачила, лиш час від часу чула про нього поголоси, впродовж багатьох років, аж поки її коло спілкування не розширилося коштом його старих-добрих друзів. Лише тоді, хтось із них, — Пенсі чи Дафна, згадував його ім'я. Але вони ніколи не говорили про нього багато чи часто в її присутності. Принаймні ненавмисно. Вони його запекло оберігали. Герміона зрозуміла це на власному досвіді, спочатку із Дафною. А нещодавно й з Пенсі. Навіть Тео, останні три місяці, дивився на неї несхвально щоразу, коли вона висловлювала якусь неприємну думку про Мелфоя, коли це стосувалося його нових робочих стосунків із Гаррі.
Які викликали в неї повне недовіри кліпання, коли з’явилась новина про них.
Світ ще не вирішив, чи був Драко Мелфой героєм, чи лиходієм, або можливо і тим, й іншим.
У Франції його вважали чимось на кшталт антигероя. Його рідко бачили на публіці, але його вчинки гучно промовляли. Там небагато знали про Війну Чарівників, вважаючи її британською проблемою, аж доки, за шість років після війни, в їхні двері не постукала загроза від смертежерів. Саме тоді, коли Драко Мелфой, який таємно став аврором, самостійно організував боротьбу французького міністерства проти них і вигнав смертежерів туди, звідки вони прийшли.
Звістки про його успіхи та взяття в полон високопоставлених смертежерів долинули до неї через «Віщуна». І через Гаррі.
Медійники спочатку були спантеличені, але потім, в подальші роки, історії про спокуту почали з'являтися то тут, то там. Нічого такого, що варто було б запам’ятовувати, у тіні його більш відомої матері. Але, минулого року в липні, коли він повернувся й очолив Антитерористичну оперативну групу, — журналісти ошаліли. А коли дізнались, що з підвищенням Гаррі, минулого місяця, до очільника Відділу аврорів, старі вороги тепер працюватимуть разом... Гаррі ненавидів розголос, який це спричинило, так само сильно, як ненавидів роботу з Драко Мелфоєм. Той, як він стверджував, був прокляттям його існування.
Як у старі добрі часи.
— Так чи інак, — порушив тишу спокійний голос Кінґслі. — Я однаково заплатив би кругленьку суму, щоб побачити їхні стратегічні наради, — хихикнувши, він продовжив насолоджуватися цукеркою.
Герміона всміхнулася.
— Можу впевнено закластися, що всім Гаррі подобається більше, ніж Мелфой.
Кінґслі поглянув на неї.
— Його робота полягає не в тому, щоб подобатися, Герміоно. Його робота — це координування дій із Гаррі, щоб здихатися смертежерів. Це нелегка робота, навіть якби у нього були всі необхідні інструменти. Бо, хоч люди й поважають його про людське око, наодинці вони плюються на його ім'я. Дивно, зваживши на загальну любов до його матері. Ба більше, ворог хоче особисто поквитатися з ним і його родиною. Гаррі має бути емпатійним. Їхні діти отримують однакові погрози.
Повагавшись, вона все ж визнала, що він може мати рацію.
Одначе, разом з тим, її іноді дивувало, що тринадцять років потому, вони все ще балакали про смертежерів.
Багато в чому, це пов’язано із бездіяльністю Чарверсуду, яка призвела до того, що смертежери зуміли перегрупуватися. Вони згуртувались довкола братів Лестранжів та інших вцілілих найближчих посіпак Волдеморта. Напади й вбивства почалися незабаром після фінальної битви, спочатку дезорганізовані, але час йшов, а вони продовжували уникати ув'язнення чи смерті, тож їхня впевненість і нерозсудливість зростали. Втечі з Азкабану стали звичним явищем, після заборони там дементорів.
Міністерство запевняло, що ситуація повністю під контролем, і деякі люди, відчайдушно бажаючи вірити у щось після стількох нещасть, повірили їм.
І коли сутички між частково недосвідченими аврорами й смертежерами почастішали й стали дедалі жорстокішими, Міністерство почало приховувати новини. Як і раніше.
Однак, на противагу минулому, сміливішими стали журналісти.
І саме тоді, коли голосіння людей досягло свого крещендо, в маєтку Мелфоїв, на перше Різдво після битви за Гоґвортс, розверзнулось справдешнє пекло. Луціусу Мелфою вистачило часу викликати аврорів, перш ніж загинути, захищаючи свою сім'ю. Битва, що там розгорнулась, була настільки жахливою, що коли осіла курява, всі відступили, все зупинилося.
Ослаблені смертежери сховалися. І знову з'явився шанс для аврорів кинутися навздогін. Шеклболт випрошував у Чарверсуду дозвіл вистежити їх і винищити, раз і назавжди. Одначе, його прохання відхилили на користь збереження миру, який вони здобули своєю перемогою.
За рік після битви у маєтку Мелфоїв, напади знову відновились.
Цього разу, Чарверсуд вирішив нарешті прислухатися до Шеклболта, який якраз пішов у відставку, і створив Антитерористичну оперативну групу. Для того, щоб розслідувати місцеперебування смертежерів і, скоординувавши її дії з Відділом аврорів, заарештувати їх усіх.
Саме ту групу, яку тепер очолював Драко Мелфой.
На думку Герміони, вони почали діяти надто пізно.
Смертежери були організованими, як ніколи до цього. Їхнє послання ненависті залишилося незмінним: вони прагнули продовжити місію Волдеморта щодо захисту чистоти крові від тих, кого вважали негідними. Фанатизм залишався тихою отрутою світу чарівників.
Але з роками смертежери ставали розумнішими, наповнюючи свої місії антиміністерською риторикою. Це викликало інтерес у тих, хто дотримувався нейтралітету під час війни, але однаково втратив усе. Тих, хто, попри економічний бум після війни та відновлення суспільства, більше не довіряв міністерству.
І таких було вдосталь.
Час міг загоїти деякі рани, та не всі.
Спогади так легко не стирались. Вони були унікальними: чим сильніші спогади, тим сильніше вони закарбовувалися на чиїхось душах. І спогади про попередні невдачі Міністерства закарбувалися поруч з іменами тих, кого вони втратили; тих, хто був надламаний; і тих, хто все ще боровся.
Кінґслі прочистив горло.
— Пташка наспівала, що тобі запропонували очолити Відділ розслідувань.
Її досі веселило те, що Кінґслі знав так багато про внутрішню кухню міністерства. Часто-густо навіть більше неї. Їй було цікаво, хто був його джерелом.
— Здається, вони намагаються прискорити твоє просування кар’єрними сходами у Відділі дотримання магічних законів.
То ось, яку посаду вони пропонували?
— Я не дивилася. Просто відмовилася, — усміхнулась Герміона.
Почувши це, Кінґслі хихикнув, похитавши головою й потішаючись з упертості, яку він так добре знав.
— Я тільки-но почала думати про перехід із Відділу нагляду й контролю за магічними істотами у Відділ дотримання, коли звільнилась, — вона закотила очі, й на її обличчі з'явилася легка посмішка. — Я не лише некваліфікована, але ще й незацікавлена.
Кінґслі зиркнув на неї з-під лоба.
— Я абсолютно впевнений, що ти більш кваліфікована, ніж будь-хто в цьому відділі. Тобі не потрібен досвід, щоб керувати, Герміоно. Гадаю, теперішній стан Міністерства це підтверджує.
— Ви завше можете повернутися і все змінити, — вона кинула на нього викличний погляд, коли висловила думку, яку до цього ховала глибоко в думках. — Є люди, які досі підтримують вас. Я все ще вас підтримую. І Гаррі теж. Ви зможете відновити порядок. Персі риється у старих законах, які зможуть повернути повноваження міністрові. Завжди є вихід.
Спочатку він нічого не відповів, доїдаючи останній шматочок своєї лакричної палички.
— Мені подобаються мої бджоли.
— А хто сказав, що неможливо мати й те, й інше?
Кінґслі обдумав її слова.
— А як щодо тебе, Герміоно?
— А що я?
— З тебе вийде прекрасна міністерка Магії, якщо ти коли-небудь вирішиш повернутися. Я завжди так вважав і справа навіть не у твоїх здібностях. Справа у твоєму моральному кодексі, твоєму співчутті й твоїй рішучості вчиняти правильно, — він замовк, ніби мудро підбираючи слова. — Я розумію чому ти пішла, так само як ти завжди розуміла, чому пішов я…
Вона зиркнула на нього зі скепсисом.
— Відчуваю зараз буде «але».
Кінґслі розсміявся сам до себе, його плечі затрусились від сміху.
— Все ти помічаєш, так? Твоя спостережливість така ж гостра, як і раніше, — він похитав головою, ніби відповідаючи на власне запитання. — Мені цікаво, чи твоя нерішучість щодо повернення пов’язана з сильними світу цього, чи більше зі страхом… можливо, страхом нової поразки.
Коли вона нічого не мовила у відповідь, а тільки втупилася вдалину, він простягнув руку і постукав по бильцю її стільця, намагаючись її заспокоїти.
— Боятися — це нормально, Герміоно. Але знаєш, що ненормально? Дозволяти цьому страху зупиняти тебе.
Герміона кілька довгих хвилин роздумувала над його словами.
— Я не вважаю свій час у Міністерстві, — чи навіть те, що змусило мене звільнитися, — поразкою. Я ні про що не шкодую: ані про те, що пішла, ані про спробу повернутися. Гадаю, те що трапилось, дало мені перспективу, яку я потребувала, щоб розставити пріоритети й визнати, що я така ж людина, як і всі інші. Це дозволило мені обрати власний шлях і допомагати людям, які цього потребують. Чим власне я й займаюсь у лікарні.
— І куди веде цей шлях, знаєш?
Вона замислилась про свої поточні зобов'язання, розмірковуючи над пропозицією, яку не прийняла, і над випадком, на якому так наполягав Тео. Вперше за довгий час, відколи могла пригадати, Герміона не мала жодного уявлення, куди вона йде.
— Ні, але якщо мені пощастить, можливо, я дізнаюсь, коли дійду.
Все мусить мати свій початок… початок, який пов’язаний із тим, що було раніше.
Мері Шеллі