Авреліан

Суботній вечір — 20:26

— Ну, ти почнеш говорити чи так і сидітимеш? — запитав Блез Забіні чоловіка, який сидів в одному з крісел у вітальні своєї парубоцької квартири.

— Розмова може йти двома шляхами. Знаєш, ти теж міг би говорити, — відповів Драко.

— І я розмовляю, але це ти прийшов без попередження і маєш розлючений вигляд, — нагадав він своєму другові. Він закінчив наливати дві склянки вогневіскі й подав одну Драко. Драко взяв склянку й пильно втупився в неї, його думки розбігалися, але губи були нерухомі.

— Ти можеш говорити голосніше? — дражнився Блез.

Драко витріщився на нього. Він намагався розібратися в ситуації й придумати, що сказати, а грайливий тиск Блеза не допомагав.

— Краще перестань мати такий вигляд, інакше в тебе з’являться передчасні зморшки. Спитай мою маму, — хихикнув він і зробив ковток свого напою.

— Ти говорив із Пенсі останнім часом? — запитав Драко.

Блез був здивований такою раптовою зміною Драко, бо очікував на реакцію, а не на тему для розмови. Він відкинув цю думку й обдумав запитання Драко.

— Ну, типу того. Я розмовляв із нею минулого тижня. А що? — із цікавістю запитав він.

— Тoбi не здaлocя, щo вoнa трохи незвична? — продовжив Драко.

— Ти маєш на увазі більше, ніж зазвичай? — Блез насупився. — Ні, я так не думаю. А що?

— Не знаю. Я просто трохи хвилююся за неї, — сказав Драко дуже применшено. — Вона зовсім не здалася засмученою?

— Ні. Тобто, я не знаю, — Блез, здавалося, трохи розсердився. — Я не знаю, що саме я мав побачити. Що відбувається?

— Я не знаю. Я просто боюся, що з нею чи її сім’єю відбувається щось таке, про що вона нам не розповідає, — відповів Драко. — Пам’ятаєш, як у кабінет містера Паркінсона вдерлися і залишили труп сімейної сови на столі?

Блез кивнув і сів у крісло навпроти Драко.

— Тоді він так швидко закрив справу… Я не можу змиритися із цим, — сказав Драко, піднявши погляд від келиха, щоб оцінити реакцію друга. Під пильним поглядом Блеза Драко відпив зі свого келиха, відчуваючи пекучий жар, який з’явився після алкоголю.

— Ти просиш для себе чи для Поттера? — нарешті запитав Блез.

Драко швидко підняв на Блеза запеклий аналітичний погляд.

 — Що ти знаєш про Поттера?

Блез хихикнув, закотив очі й недовірливо похитав головою. — Не такої відповіді я чекав, — знову грайливо сказав він. Я сподівався, що ти скажеш: — О! Я зовсім забув тобі про це розповісти. Я працюю з Поттером, тож не шукай мене на роботі, — сказав він глузливим високим голосом. — Знаєш, наступного разу, коли тебе не буде на роботі, було б непогано попередити мене, щоб я не витрачав свою обідню перерву на твої пошуки.

— Ти ніколи не приходиш до мене на роботу. Чому ти мене шукав?

— Ну, я був схвильований і хотів поділитися з кимось новинами, — усміхнувся Блез.

— Якими новинами? — із цікавістю запитав Драко.

— Ну, це не дуже хороша новина, але дружина Дженнінгса вже немолода, страждає на якусь старечу хворобу, і тому він збирається вийти на пенсію, щоб відвезти її кудись на лікування. — Блез зневажливо махнув рукою на те, що він вважав неважливими деталями. — Річ у тім, що його посада звільняється, а це означає, що я тепер — один із трьох кандидатів на серйозне підвищення.

— Це чудово, — з ентузіазмом сказав Драко, приховуючи своє хвилювання. Йому треба було подумати про це. Він бачив це в спогадах. Найперший спогад, який вони переглянули, був про те, як Драко розповів Поттеру та Ґрейнджер, що на нього напали, коли він йшов зі святкування з нагоди підвищення Блеза. У спогадах було так багато інших важливих деталей, що він геть не помітив цієї.

— Так, я знаю, що я ще не здобув його, але в мене дуже гарне передчуття щодо цього. І не тільки тому, що мій бос — батько Пенсі. Я надривав свою дупу останні два роки, — серйозно сказав Блез, роблячи ще один ковток свого напою.

— Ти здобудеш її, друже, — впевнено і з підтримкою заявив Драко.

— Дякую, — Блез подивився на нього з кривою усмішкою і кивнув, щиро цінуючи віру Драко в нього. — Отже, повернемося до цієї справи з Поттером… — сказав він, залишаючи свої слова незавершеними, щоб Драко міг розвивати тему у будь-якому напрямі.

— Я не можу це обговорювати, — категорично відповів Драко.

— А, отже, конфіденційно? — запитав Блез.

— Ти можеш собі уявити, щоби Поттер втягнув мене в щось, що не було б конфіденційним?

— Ні, гадаю, що ні, — відповів Блез, знизавши плечима. — Можеш принаймні сказати мені, чи ця історія з Паркінсонами є частиною цього?

— Тепер, коли ти так поставив питання, я не можу відповісти ні в тому, ні в іншому випадку, — усміхнувся Драко. Блез закотив очі, а Драко знову став серйозним. — Але я питаю, бо я її друг, і я справді хвилююся за неї.

Блез кивнув на знак згоди. 

— Вона мені нічого не казала, але я буду слухати і спостерігати за ними уважніше, гаразд?

— Я тобі дуже вдячний, — щиро сказав Драко.

— Я все ж таки хотів би знати, кому я маю доповісти про свої знахідки — тобі чи Поттеру… чи може Ґрейнджер, — сказав Блез з усмішкою.

— Ґрейнджер? — Драко похлинувся.

— Так, вона теж працює над цією справою, чи не так? — самовдоволено запитав Блез.

— Де ти це почув? — зажадав Драко.

— У мене свої джерела, — відповів Блез, розглядаючи свої нігті.

— Що, тепер ти мене переслідуєш? — Драко звучав грайливо, але йому було цікаво, звідки Блез знає. Навіть його мати не знала, що він працює з Поттером, і лише кілька обраних людей у відділі дотримання магічних законів знали, що Герміона теж у цьому замішана. Ну, і вже дві години як усі Візлі.

— Ні, але це було б вельми цікаво, — усміхнувся Блез. — На жаль, я не маю часу на такі речі, та і грошей, навіть якби й хотів.

— Ні, у тебе просто є джерела, — сказав Драко, намагаючись зрозуміти свого друга.

Блез утримав посмішку і продовжив. 

— Тож, яким боком до всього цього той хлопчик?

— Який хлопчик? — запитав Драко, відчуваючи, як паніка починає охоплювати його зсередини.

— Маленький, — відповів Блез так, ніби це було очевидно.

— Тепер я мушу знати твоє джерело, Забіні, — серйозно сказав Драко. Його ніздрі роздувалися, коли він намагався придушити гнів і переляк, що зростали в ньому.

— Я граюся з тобою, Драко, — легковажно сказав Блез.

— Я не граюся, — сказав йому Драко, його сірі очі були твердими. — Якщо ти не розкажеш мені про це джерело, то доведеться розповісти Поттеру.

— Малий настільки серйозно в цьому замішаний? — запитав Блез, справді приголомшений.

— Забіні! — зажадав Драко.

— Розслабся, Мелфою. Моє джерело — моя мати, — відповів він, з острахом дивлячись на друга.

— Твоя мати? — Драко відсахнувся. — Вона в країні?

— Так, її наречений , — він вимовив це слово з відразою, — у Франції в справах, тому вона вирішила, що замість того, щоб залишатися в Італії на самоті, вона приїде до мене. Вона тут уже цілий тиждень і зуміла виділити трохи часу, щоб побачитися зі мною сьогодні за обідом. Їй довелося втиснути обід сьогодні, бо завтра вона повертається додому, — з гіркотою сказав він. — Я б хотів, щоб вона вирішила зробити йому сюрприз, приїхавши до Франції. Було б добре для них обох, якби вона застала його там із коханкою. Брудний, італійський козел… Ти ж знаєш, що він має коханку. Мусить мати.

Драко мовчав. Він багато разів втішав свого друга із цього приводу й більше не знав, що сказати. Хлопець мав повне право гніватися на матір та її нареченого. У Блеза було багато вітчимів упродовж життя, і він не дуже добре ставився до кожного з них. Під час війни мати залишила його в школі й переховувалася в Італії, де зустріла когось. Коли війна закінчилася, мати повідомила йому, що продала їхній родинний будинок і переїжджає до Італії назавжди, щоби бути із чоловіком, який був лише на дев’ять років старший за нього. Блез був розлючений і відмовився їхати за матір’ю. Натомість він намагався стати самостійним. Саме тоді батько Пенсі дав йому роботу й змогу пожити в їхньому домі кілька тижнів, поки Блез шукав квартиру. Тепер Блез почувався досить близьким до сім’ї, можливо, ближче до містера Паркінсона, ніж до Пенсі.

— Відвертаючись від теми… — сказав Блез. — Коли я побачився з мамою за обідом, вона запитала, коли ви з Ґрейнджером познайомилися, і сказала, що вважає вашого сина вельми вродливим, — Блез хихикнув. — Тож я подумав, що або Ґрейнджер працює над справою разом із тобою та Поттером, або ти нарешті розплющив очі й помітив цю сексуальну, гонорову левицю.

— Мерліне, Блезе, я розумію, що тобі подобаються ґрифіндорки, але це не означає, що вони подобаються всім, — ніяково відповів Драко.

— І я знаю, що ти так думаєш, тому я використав могутню силу дедукції, щоби припустити, що вона працювала з тобою і Поттером. Малий мене дуже збентежив, тож це був удар наосліп, — зізнався Блез. — Якщо він справді такий важливий, то не варто було виводити його на публіку.

Драко замовк. Він погоджувався з Блезом. Йому не подобалася ідея виставити Авреліана на загал. Герміона сказала йому, що не збирається його ховати, що люди колись про нього дізнаються, але «колись» звучало для Драко набагато безпечніше. Він сам сказав їй, що це потрапить у газети, і вона сказала, що розуміє це. Сказала, що нехай пліткують. Але ж були люди, які могли становити для нього загрозу. Він не хотів так ризикувати. Проте… він також розумів точку зору Герміони. Було несправедливо змушувати Авреліана ховатися. Поки ніхто не дізнається про його справжнє походження, він буде в безпеці.

— То це смертежери? — запитав Блез. — Поттер нарешті вистежив останнього?

— Блезе, мені доведеться піти, якщо ти не припиниш. Я не можу про це говорити, — прогарчав Драко.

— Гаразд, гаразд. Я закриваю цю тему, — змирився Блез. — Але я не відмовлюся від теми Поттера та Ґрейнджер. Які вони зараз?

— Що ти маєш на увазі? — запитав Драко, обурений наполегливістю друга далі вести розмову, яка йому не давала спокою.

— Ну, я не надто багато чув про них за останні два роки, — знизав плечима Блез. — Я чув, що вони здобули Орден Мерліна першого ступеня, а Поттер став аврором і з твоєю допомогою вистежував смертежерів, але потім вони майже зникли з радарів. Які вони зараз?

— Вони — Поттер і Ґрейнджер. Але що ти хочеш почути? — похмуро пробурмотів Драко.

— Так, вони, мабуть, дещо змінилися. Востаннє, коли ти працював із Поттером, ти приходив сюди щовечора, копав ногами й лаявся, — нагадав він йому.

— Так, мабуть, ми обидва трохи подорослішали відтоді, — визнав Драко. — Але тепер це ще більш незручно.

— Чому?

— Ну… Тоді ми обидва знали, хто ми є. Ми були злі й ненавиділи одне одного. А тепер він… ввічливий, — зізнався Драко.

— Скажи, що це не так, — засміявся Блез. — Як ти можеш працювати з такою ввічливою людиною?

Драко кинув на нього нищівний погляд, але він розтанув у безтурботній усмішці. Важко було ображатися на Блеза, коли він так усміхався. Драко вважав себе людиною, яка надто легко ображається. Йому доводилося регулярно нагадувати собі, що Блез лише жартує і ніколи не має на увазі нічого серйозного у своїх кпинах.

— Я не скаржуся. Просто це дивно, — пояснив Драко. — Він не забув минулого, але так легко про нього не згадує. Поводиться так, ніби все вже позаду.

— Усе вже позаду, — нагадав йому Блез.

— Це не означає, що люди не тримають на нас зла. У нас із Поттером довга історія, яка почалася ще задовго до війни. Я не знаю, як він так легко це відпустив. Коли я працював із ним востаннє, він мав такий вигляд, ніби ніколи не зможе пробачити.

— Це правда, що люди тримають образи. Приємно усвідомлювати, що Поттер не один із них, але я сумніваюся, що йому було легко. Та ти маєш перестати думати про себе, як про непрощенного. Ти багато зробив, щоб спокутувати свою участь у війні. Набагато більше, ніж мав би.

Драко кивнув.

— То що? А як же Ґрейнджер? Яка вона зараз? Вона теж працює у відділі дотримання магічних законів?

— Так, вона має справу зі свідченнями й паперовою роботою. І, якщо чесно, я не можу сказати, що колись знав її по-справжньому. Що ми взагалі про неї знали, окрім того, що вона подруга Поттера і всезнайка?

— Я знаю, що її дотепи без кінця тебе дратували, — усміхнувся Блез. — Ти ж працюєш із нею не так давно, еге ж? Ти мусиш щось про неї знати.

Драко на мить замовк. 

— Це вона переконала Поттера дати мені шанс після війни, — тихо промовив він.

— Справді? — запитав Блез, зацікавлено підводячись. — Це тобі Поттер сказав?

— Не конкретно, але він сказав, що дехто це зробив, і я бачив, як він на неї дивився.

— Ого… це вже щось, — відповів Забіні. — А знаєш, чому? Я маю на увазі, не те що ти цього не заслуговуєш, але якщо Поттера треба було переконувати, то чому саме вона?

— Вона дуже серйозно ставиться до рівності. Однакове почуття справедливості для всіх, — відповів Драко, не приховуючи своєї поваги.

— Справжня ґрифіндорка. Здається, мені подобається ця дівчина, — заявив Блез, схвально киваючи. — Продовжуй.

— Вона поводиться, як Поттер — вона чемна. Хоча й більше обороняється, ніж він… Видно, що її розум постійно працює, але вона ділиться своїми думками лише тоді, коли вважає за потрібне. Я не знаю, чи це тільки коли я поряд, чи вона завжди така. Як я вже казав, вона обороняється. Іноді вона дивиться на мене трохи насторожено, але я однаково думаю, що вона мені довіряє, — відсторонено промовив Драко, загубившись у задумливому заціпенінні.

— Мерлінові штани… Вона тобі подобається! — вигукнув Блез. Його очі засвітилися від радості.

— Що? Ні! — гаряче заперечив Драко.

— Так. Так, ти вкис, — його усмішка розширювалася.

— Ти не знаєш, про що говориш, — наполягав Драко.

— Гадаю, що знаю, — не погодився Блез. Він схрестив руки і з глузливою посмішкою відкинувся на спинку стільця. — Ти брешеш, Мелфою, і тобі це вкрай погано вдається… принаймні зі мною. Навіщо ж заперечувати? Вона хороша людина. Ти сам щойно це визнав.

Драко застиг на стільці з відвислою щелепою. Він не знав, що сказати. Він не знав, чому заперечує. Вони з Забіні багато говорили про жінок у минулому. Блез знав усіх жінок, на яких він задивлявся упродовж останніх двох років. Чому йому було так важко визнати це?

— Ось чому ти прийшов сюди. Я знаю, що це так. Вона тобі подобається, і це тебе турбує. Чому? — запитав Блез. Його тон став м’якшим, дражливі нотки зникли з його голосу, коли він побачив, наскільки засмучений вигляд мав його друг.

— Тому, що це Ґрейнджер! — розлючено вигукнув Драко.

— Ні, я на це не куплюся, — сказав Блез. — Так, я впевнений, що через це ти почуваєшся трохи дивно, але не так, як зараз. Ти справді засмучений. Що відбувається? Вона знає? Вона почувається так само?

— Я не знаю, — розчаровано відповів Драко. Він підвівся на ноги і провів пальцями по своєму шовковистому білявому волоссю.

— Ти мусиш щось знати. Щось сталося. Що? — наполягав Блез.

Драко оглянув кімнату, ніби обмірковуючи втечу. Його серце калатало болісно швидко. Він глибоко вдихнув, і з його вуст зірвалося незадоволене зізнання. 

— Я поцілував її.

— ЩО? — вигукнув Блез, знову сідаючи в крісло, із широко розплющеними від несподіванки очима. — Коли?

— Сьогодні, — пробурмотів він. — Ми відвели хлопчика до неї додому, і ми вдвох поговорили кілька хвилин. Це сталося нізвідки і здивувало мене, так само як і її. Я просто… я просто поцілував її.

— І? Що вона зробила? — Блез наполегливо тиснув. — Що вона сказала? Що ти сказав?

— Не знаю, — пробурмотів Драко, відводячи погляд.

— Ну, а вона тобі відповіла поцілунком? — допитувався Блез.

— Ну… я… типу того, — відповів Драко, повністю приголомшений.

— Як це «типу того»? — Блез знову змусив себе заспокоїтися. Драко був геть знервований, і Блез не дуже старався заспокоїти його.

— Я не дав їй особливого вибору, — зізнався Драко.

— Але ж вона тебе не відштовхнула? — обережно запитав Блез.

— Ні.

— Це добрий знак. І вона справді відповіла на поцілунок? Навіть якщо це було нерішуче? — обережно запитав він.

— Так, але це не означає, що це добре, — сказав Драко, починаючи ходити поза кріслом. — Не знаю, про що я думав. Я не думав. Це був такий дурний вчинок. Бачив би ти її обличчя. Вона мала абсолютно нажаханий вигляд.

— Нажаханий? — скептично перепитав Блез. — Ні… наляканий — можливо, але не нажаханий.

— А в чому різниця? — в’їдливо запитав Драко.

— Якби вона була нажахана, то відштовхнула б тебе. А я відмовляюся в це вірити, оскільки вона не намагалася тебе відігнати, — пояснив Блез. — Але якщо це, як ти сказав, сталося як грім серед ясного неба, то я впевнений, що вона була приголомшена і, можливо, трохи налякана. Дівчата завжди лякаються, коли не знають, що відчувають.

— Я сам не знаю, що відчуваю!

— І ти не наляканий цим? — запитав Блез. — Різниця в тому, що ти за замовчуванням гніваєшся, коли ти в такому стані. Цілком природно.

— А вона? Вона розсердиться на мене? — запитав Драко.

— Я не знаю. Я її не знаю, — безпорадно знизав плечима Блез. — Але ти так і не сказав мені, як ти почуваєшся з цього приводу.

— Я не знаю, як я почуваюся. Ти навіть уявити собі не можеш, як я шкодую про це. І всупереч твоїй думці, я не знаю, що я про неї думаю. Я просто… Я не знаю, як тобі це пояснити… У нас є потенціал. Я знаю, що є. І я просто… тьху! — Драко роздратовано смикнув себе за волосся. — Гадаю, я просто хотів знати, як це… як це… як це… Мені просто треба було… аргх! — Драко відвернувся від Блеза й сильно притиснув долоні до заплющених очей. Йому потрібно було поговорити про це. Йому потрібно було комусь розповісти, але він не міг, не міг розповісти Блезу, як він почувається, не пояснивши, що він бачив у спогадах.

Драко просто хотів знати, як це — цілувати її. Він не міг перестати дивуватися, які її губи на дотик і на смак. Потяг до них був надто сильним, щоб йому опиратися.

— Ти просто хотів дізнатися, чи відчуваєш ти щось? — наважився Блез.

— Так, — пригнічено буркнув Драко.

— І що? — наполягав Блез.

— Я був розгублений і наляканий, як і вона, — зізнався Драко.

— Ну і?

— І я дещо відчув. Я вже казав тобі… у нас є потенціал. Або був…

— То й досі є, — запевнив його Блез.

— Ні, — заперечив він. — Я знаю, що я бачив. Я знаю, чого хочу. Я бачу, як вона дивиться на мене, але вона хоче не мене, а його. Вона терпить мене, не більше.

— Зачекай, зачекай… — Блез перебив, намагаючись осмислити те, що Драко щойно розповів. — Хто «він»? Їй подобається хтось інший?

— Ні. Типу того… Коли вона дивиться на мене, іноді вона бачить когось іншого, того, ким би вона хотіла, щоб я був, — з гіркотою сказав Драко.

— Вона із цим хлопцем чи намагається з ним зустрічатися? — запитав Блез, засмучений за друга.

— Ні. Його немає. Вона закохана в ідею, — Драко кипів, намагаючись придушити безліч емоцій, що вирували всередині нього.

— Вибач, друже, але ти мене заплутав… — Блез перепросив, насторожено дивлячись на Драко.

— Я знаю. Вибач, що так сталося. Я просто… Це все так складно. Я не знаю, що робити. У нас був потенціал, а я все зруйнував. Я рухався занадто швидко. Все мало бути не так. Я все зіпсував, — вилаявся Драко.

— Я вже не дуже добре розумію, що відбувається, але однаково вважаю, що ти помиляєшся. Стосунки заплутані. Можливо, ти поквапився і не можеш повернути все назад, але це не означає, що ти не можеш усе виправити. Ти не можеш втекти від неї, тому що тепер ви працюєте разом. Це може піти вам на користь, незалежно від того, віриш ти в це чи ні. Тобі просто слід з нею поговорити.

— І що сказати? — зажадав Драко.

— Правду. Скажи, що вона тобі подобається і ти не хотів її налякати. Скажи, що розумієш, що поквапився. Просто поговори з нею, — закликав Блез. — Звучить так, ніби вона така ж невпевнена, як і ти. Вона зрадіє, що ти хочеш про це поговорити. Вона може почуватися незручно, але незручніше, ніж зараз, бути не може, не думаєш?

Драко зітхнув. Блез не розумів і не міг зрозуміти. Йшлося не лише про нього та Герміону. Ця справа була важливою, і вони не могли дозволити своїм почуттям стати на заваді. Але не менш важливим для нього був Авреліан. Герміона була ключаркою. Якщо він хотів бачитися з Авреліаном, то мусив пройти через неї. Якби між ними не все було гаразд, він не зміг би побачити сина.

— Ти маєш рацію… Я просто мушу сподіватися, що це можна виправити, — пробурмотів Драко.

— От і добре. Принаймні ми отримали від тебе хоч трохи позитивної інформації. Дозволь мені наповнити твій келих, і ти зможеш послухати про мою суку-матір. Справедливо? — запитав Блез, піднімаючи пляшку вогневіскі.

— Ну, якщо вже йдеться про вогневіскі… — Драко дражнився, і в куточку його рота з’являлася невеличка посмішка.

— Я не можу без нього згадувати свою матір, — гірко сказав Блез.

— Я знаю… — співчутливо відповів Драко. — Дозволь мені розливати, бо я роблю це щедріше, а коли ця мізерна пляшка вичерпається, ми замінимо її на мою.

— І саме тому я говорю про неї з тобою, а не про Пенсі, — посміхнувся Блез.

— Так, вона не розуміє справжньої цілющої сили алкоголю, — погодився Драко. Він налив щедру порцію бурштинової рідини в обидва келихи й передав один Блезу.

— Ти справді тямущий друг, — сказав Блез, піднімаючи свій келих. Драко теж підняв свій, і вони випили. Блез глибоко вдихнув і почав виливати своє незадоволення.

Недільний ранок — 11:14

Герміона притискала Авреліана до себе й обережно роззиралася. Коли здалося, що ніхто не бачив, як вони явилися біля великої огорожі на розі, вона обережно поставила Авреліана поруч із собою і поправила сукню. Авреліан спокійно роздивлявся довкола, цікавлячись дивним місцем, якого він раніше не бачив. Він обійшов живопліт і зупинився на асфальтованій доріжці біля дороги в тихому приміському районі Оксфордширу. Вулиця була порожня і тиха. Обабіч вулиці стояли будинки з тонкої цегли, усі на вигляд дуже схожі, за винятком різних візерунків і кольорів на клумбах і стратегічно розміщених кущів на кожному доглянутому газоні.

— Готовий? — запитала Герміона.

— Угу, — кивнув Авреліан.

Герміона витерла спітнілу долоню об бавовняний сарафан, перш ніж узяти Авреліана за руку. Він усміхнувся до неї, і вона зробила все можливе, щоб усміхнутися у відповідь. Вони повільно йшли тротуаром, і Герміона з Авреліаном дивилися на кожен будинок, коли проходили повз них. Пізнє ранкове сонце підіймалося до свого піку і створювало навколо них задушливу спеку.

— З тобою все гаразд? — запитала Герміона.

— Так-так, — відповів він, смикаючи її за руку, бо йшов досить дивно.

— Тоді чому ти так ходиш? — Герміона нахилила голову, щоб краще його роздивитися.

— Мої ноги, наче голі, — сказав він, смикаючи свої джинсові шорти. — І вони постійно ковзають по моїй дупі.

Герміона міцно стиснула губи й хихикнула, намагаючись не розреготатися від очевидного дискомфорту малюка. Тільки того ранку вона дізналася, що він ніколи раніше не носив маґлівського одягу. Єдині штани, які він коли-небудь носив, були піжамними, і він ніколи не носив джинсового одягу, тож носити шорти, які вона йому купила, було для нього, безумовно, новим досвідом.

— Вибач, мабуть, до них треба трохи звикнути. Вони не дуже незручні, правда? — співчутливо запитала вона.

— Вони мені подобаються, мамо. Справді подобаються, — щиро відповів Авреліан. І хоч як незручно він виглядав, вона йому повірила. Він був у захваті, коли вона сказала, що йому потрібно вдягнути маґлівський одяг.

— Гаразд… ми на місці, — сказала Герміона, зупинившись на брукованій доріжці, що вела до дверей одного із численних цегляних будинків. Герміона трохи нахилилася, щоб її шепіт краще доносився до сина. — Тепер, коли ми зайдемо всередину, мені потрібно буде поговорити з ними кілька хвилин, добре?

— Добре, — відповів Авреліан.

Герміона зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула й рішуче постукала.

— О, Герміоно, — усміхнулася мила жінка, відчинивши двері. — Ти прийшла якраз вчасно. Але де… Хто це? — запитала вона, дивлячись на Авреліана, який знову смикав свої шорти.

— Це Авреліан, — просто відрекомендувала вона.

— Ну, — вона усміхнулася, але це не приховало її спантеличеного виразу обличчя, — коли ти сказала, що приведеш гостя, я гадаю, я очікувала когось трохи старшого… Втім, нічого страшного. Заходьте.

Герміона увійшла й нервово озирнулася в пошуках батька. Авреліан зайшов слідом і зачинив за ними двері.

— Отже, я правильно її зрозуміла? Тебе звати Авреліан? — лагідно запитала Герміонина мати в хлопчика. Хлопець кивнув.

— Герміоно, — привітався її батько, зустрівши їх у дверях. — Ти ж казала, що приведеш гостя.

— Так, — відповіла місис Ґрейнджер, відійшовши вбік, щоби показати зацікавленого малюка. — Це Авреліан. Авреліане, мене звати Гелен, а це Вільям. Ми — батьки Герміони.

— Я знаю, — просто відповів Авреліан.

Містер і місис Ґрейнджер перевели погляд із хлопчика на Герміону, очікуючи, що хтось із них пояснить, хто ця дитина й чому її запросили на бранч.

— Я… Якщо ви не заперечуєте, я хотіла б поговорити з вами про дещо, перш ніж ми сядемо за стіл, — нерішуче сказала Герміона. Батьки Герміони обмінялися суворими поглядами й повільно кивнули. Щоразу, коли Герміона зверталася до них таким чином, це означало, що їм не сподобається те, що вона має сказати. Герміона кивнула і стала на коліна поруч з Аврі. — Отже, Авреліане, — почала Герміона, дістаючи зі своєї сумочки невеличкий мішечок. — Тут у мене є два загоничі і квафел. Чому б тобі не взяти їх у вітальню і не погратися кілька хвилин. І дивись, щоб вони нічого не розбили.

Авреліан кивнув і взяв мішечок. 

— Добре, мамо, — усміхнувся він і побіг до кімнати, на яку щойно вказала Герміона. Вона різко підвелася і витріщилася на батьків.

— Він щойно назвав тебе мамою? — запитала Гелен, дивлячись на свою доньку й чоловіка, які були повністю приголомшені. Герміона із жахом витріщилася на батьків. Це був зовсім не той спосіб, яким вона сподівалася розповісти їм про це.

— Герміоно Джін, тобі краще пояснити, — прогарчав її батько, його очі звузилися.

— Тату, я… — почала Герміона. Вона намагалася знайти правильний спосіб пояснити, але не була впевнена, що він існує. — Я не знаю, як почати…

— Можеш почати з того, що розкажеш нам, чому та дитина назвала тебе мамою, — сказала її мати. Було очевидно, що жінка шукає розумного пояснення, і так само очевидно, що батько Герміони ні на мить не вірив у те, що хлопчик помилився.

— Я… ну, я… типу… — спромоглася вимовити Герміона. Вона не часто мала проблеми з мовленням, але розмова з батьками про важливі речі змушувала її так нервувати, що вона регулярно затиналася на словах і не знала, як реагувати на їхні запитання.

— Типу? — запитав Вільям скептично. Його обличчя було кам’яним, а тон — низьким і суворим.

— Так, це… складно, — Герміона прикусила губу. — Це завжди складно, — обличчя Герміони спотворилося, і вона з усіх сил намагалася стримати сльози. — Пам’ятаєте, я розповідала вам про часоворот? Пристрій, який мені довірили у третьому класі Гоґвортсу? Я використовувала його, щоби повернутися на годину назад, аби встигнути на всі уроки?

Батьки Герміони не подали жодного знаку, що вони це почули, не кажучи вже про те, що зрозуміли, але вона знала, що це так. Від їхнього мовчання на її очах з’явилися сльози.

— Авреліан з’явився кілька днів тому. Він прийшов із майбутнього, яке настане за 7 років… і він мій, — пояснила Герміона.

— Звісно, — глузливо відказав її батько.

— Вільям, — застерегла її мати.

— Він… у майбутньому все пішло погано, дуже погано, і його мати, тобто майбутня я, відправила його назад сюди, щоб захистити й запобігти певним подіям, — тихо промовила Герміона.

— Я впевнений, що кожен другий чарівник, напевно, володіє цим часоворотом, і такі речі досить поширені, але чи не могла б ти пояснити це трохи краще для таких необізнаних маґлів, як ми? — Вільям зіронізував.

Герміона прикусила губу й зробила невелику павзу, перш ніж продовжити. 

— Це насправді надзвичайно рідкісний предмет. Я ніколи не чула нічого подібного. За часоворотами ретельно стежить міністерство, і зазвичай вони не можуть повертатися назад більше, ніж на кілька годин, не кажучи вже про роки. Використовувати його у такий спосіб — це фактично незаконно… Все було настільки серйозно, що потребувало рішучих дій.

— Ти маєш на увазі, що ти порушила закон? — недовірливо запитала її мати. — У тебе будуть через це неприємності?

— Ну… технічно ні. Формально я нічого не зробила. Я особисто не приймала жодних рішень щодо цієї операції, а навіть якби й приймала, то технічно нічого не було вкрадено, оскільки ця конкретна річ ще навіть не була створена, — занепокоєно відповіла Герміона.

— А чи могла ти запобігти тим подіям, про які говорила? — запитала її мати, її голос і поведінка все ще були суворими.

— Так, усе вже змінилося, — ухильно відповіла Герміона.

— І що це означає для нього? — запитав Вільям, тицьнувши великим пальцем у бік вітальні.

— Ну… коли події змінюються тут, це змінює все. Світу, з якого він прийшов, більше не існує в тому вигляді, у якому він його знав. Тож… нині, якби ми подивилися на рік, з якого він прийшов, він би ніколи не з’явився на світ. Отже… Отже, він зараз тут, — пояснила Герміона якнайкраще.

— А хто його батько? — Вільям раптом огризнувся.

Герміона втупилася в обличчя батька й мусила нагадати собі, що треба дихати. Вона взяла себе в руки і сказала так твердо, як тільки могла:
— Драко Мелфой.

— Мелфой? — заревів її батько. — Той злий хлопчисько, який перетворював твоє життя на пекло всі ці роки?

— Речі змінюються. Люди змінюються, — тихо відповіла Герміона.

— Облиш його. Негайно. Залиш увесь цей клятий світ, — наказав батько.

— Тату, я не можу… — Герміона відповіла пошепки. Несила дивитися йому в очі, вона втупилася в килим під ногами.

— Ти сказала, що він тепер тут назавжди. Чи правильно я розумію, що ти плануєш його залишити? — запитала її мати.

— Так, — кивнула Герміона. Вона наважилася підняти очі на матір, і в неї все всередині здригнулося. Її мати мала дуже розчарований і засмучений вигляд, але трималася прямо. Герміоні було важко її зрозуміти.

— Герміоно Джін, я прошу тебе покинути це місце. Залиш увесь цей клятий світ позаду. У ньому немає нічого, крім болю та хаосу. Залиш його. Це вимога, — твердо сказав він. — Повертайся до своєї квартири та починай збирати речі. Я покладу цьому край і…

— Тату, я не можу… — жалібно промовила Герміона. Сльози нарешті з’явилися, ковзаючи одна за одною її щоками. — Я не можу все це залишити. Моїх друзів, мою роботу…

— Ти можеш і зробиш. Я не…

Його промову перервав звук із вітальні. Дзенькіт порцеляни й постійний звук капання.

— Авреліане? — покликала Герміона й поспішила до вітальні. Вона озирнулася, але не побачила дитини, про яку йшлося. — Авреліане? — покликала вона ще стурбованіше.

Вона пішла в інший кінець кімнати, але зупинилася, побачивши маленький столик побіля дивана. На ньому стояла таця із чаєм, вкрита розлитим молоком, яке капало на підлогу. На боці лежала квітчаста порцелянова піала для вершків. Герміона насупилася. Більше не боячись, вона уважно оглянула кімнату й побачила, що штори за кріслом погойдуються. Вона зітхнула й підійшла до крісла.

— Авреліане, будь ласка, не ховайся від мене. Прошу, виходь, — сказала Герміона рівним голосом, стаючи на коліна біля крісла. Авреліан повільно виповз з-за крісла. — Дякую, — мовила Герміона, — я бачу, що стався нещасний випадок. Можеш розповісти, що відбулося?

Авреліан випнув губи у великій жалібній гримасі й сопів. 

— Ді кинув квафел у молоко. Я намагався його витягнути, а воно все розлилося, — пояснив він.

— Це був нещасний випадок. Нещасні випадки трапляються. Але від них не можна втікати чи сховатися. Наступного разу, коли щось трапиться, ти мусиш прийти і сказати мені, щоб я допомогла це виправити, добре? — ласкаво попросила вона. Авреліан кивнув, і Герміона витягла чарівну паличку. Вона змахнула нею над тацею, і молоко зникло, а піала стала на місце. — Бачиш? Нічого не сталося.

— Мамо…? — Авреліан нахилився до Герміони й занепокоєно подивився на дідуся з бабусею, а тоді нахилився, щоби прошепотіти їй на вухо.

— Ох… — відповіла вона. Вона озирнулася позад себе і швидко наклала закляття на відеомагнітофон. Дверцята відсіку для касет відчинилися, і перед нею з’явилася фігурка на мітлі. — Чому б нам поки що не покласти їх назад у сумку?

Авреліан кивнув і зробив, як йому сказали. Герміона підвелася і знову повернулася до батьків із новою вірою в себе.

— Тату, я знаю, як ти ставишся до…

— Ти привела його сюди, щоби познайомити з нами? — Вільям перебив її. — Судячи з обличчя цього юнака, він ніколи не зустрічався з нами у свій час.

Герміона не знала, що відповісти. Це була правда, але вона не могла сказати батькам, що вони ніколи не зустрічалися з ним, тому що вони, ймовірніше, були мертві.

— Цього разу я не питаю. Ти сказала мені хвилину тому, що твоя майбутня «я» послала його сюди, щоб захистити. Тож зроби це. Залиш цей Богом забутий світ і всі страждання, які з ним пов’язані. Якщо ти хочеш, щоб я прийняв цю дитину як свого онука, то забери його з того світу й ніколи не озирайся назад.

— Тату…

— Вільяме, — знову застерегла Гелен.

— Я не жартую. Я не збираюся вкладати себе в цього хлопчика, якщо ти дозволиш йому страждати так, як страждала сама. Не дозволю. Вибір за тобою. — Вільям Ґрейнджер востаннє подивився на схвильованого хлопчика перед собою і вийшов із кімнати.

— Тату! — Герміона заплакала йому вслід. Вона опустила обличчя в долоні і зробила довгі глибокі вдихи, чимдуж намагаючись залишатися спокійною. Гелен Ґрейнджер заспокійливо погладила Герміону по спині.

— Я поговорю з ним, — сказала вона дочці. Герміона кивнула, несила говорити.

— Чому він злиться, мамо? Чому він злиться? — запитав Авреліан, повільно підходячи до Герміони. — Все гаразд, мамусю?

— Так, з мамою все добре, — відповіла Герміона, злегка торкаючись голови Авреліана, щоб заспокоїти його.

— Так, він просто зараз трохи засмучений, — запевнила Гелен. — З ним усе буде гаразд. Ми маємо піти поїсти. Б’юся об заклад, ти, напевно, дуже голодний зараз, чи не так?

— Так-так. У мене в животику бурчить, — серйозно відповів він їй.

— Що ж, їжа вже готова на кухні. Чому б тобі не піти вибрати стілець? — запропонувала Гелен.

Авреліан пішов, а Гелен затримала Герміону ще на мить.

— З ним усе буде гаразд. Він просто засмучений. Ти знаєш, яким він буває, але ти також знаєш, що він тебе любить. Дай йому час, — порадила Гелен, заправляючи кучерик за вухо Герміони.

— А ти? — запитала вона нервово.

— Мені теж не подобається світ, у якому ти обрала жити, але це не мій вибір, — серйозно відповіла Гелен. — Якщо бути чесною із собою, то цей світ, свого роду, обрав тебе. Хаос у твоєму житті почався не тоді, коли ти потрапила у світ чарівників, просто тоді це набуло сенсу.

— Я знаю, тобі важко це зрозуміти, але, попри все, що сталося зі мною за ці роки, мені подобається моє життя. I…

— Я знаю, люба. Ми обоє знаємо, що тобі подобається. Ти не мусиш цього пояснювати. Просто важко дивитися, як страждає твоя дитина… як ти сама скоро зрозумієш, — сказала їй Гелен. Вона зазирнула на кухню і побачила, як Авреліан крадькома витягнув виноградинку з миски для фруктів і швидко поклав її до рота. Герміона засміялася, побачивши його. Гелен знову поплескала доньку по спині й відпустила її, щоб вона знайшла собі місце за столом.

— Що б ти хотів випити, Авреліане? — запитала Гелен. — У нас є апельсиновий сік або молоко.

— У вас є гарбузовий сік? — запитав він.

— У неї немає гарбузового соку, — сказала йому Герміона. — Вона сказала апельсиновий сік або молоко.

— Я не люблю молоко, — заявив Авреліан.

— Я знаю, то що ти думаєш відповісти? — підказала Герміона.

— Апельсиновий сік, будь ласка, — сказав Авреліан, і його «будь ласка» закінчилося дурнуватою усмішкою.

— Апельсиновий сік, будь ласка. І не сиди тут, Герміоно, починай накривати на стіл. Їжа вже холоне, — щиро усміхнулася жінка.

Відвернувшись від матері, Герміона наклала над гарячими стравами швидке зігрівальне закляття. І ще одним швидким помахом чарівної палички на всіх трьох тарілках було рівномірно розподілено потроху всього. Вона трохи засмутилася, глянувши на порожню тарілку батька, але зробила глибокий вдих. Вона не дозволить цьому зіпсувати час, проведений із матір’ю та Авреліаном.

— Отже, — сказала Гелен, ставлячи склянку апельсинового соку перед Авреліаном і склянку молока перед Герміоною, знаючи, що це її вибір, і не питаючи, — Авреліан залишився з тобою?

— Так, він живе в моїй квартирі, — підтвердила Герміона. — Вона невеличка, але нам добре, еге ж? — запитала вона Авреліана. Авреліан кивнув, продовжуючи їсти. Обидві жінки усміхнулися, знаючи, що малюк відповів, не маючи жодного уявлення про те, про що його запитали.

— Що він робить, поки ти на роботі? — запитала Гелен.

— Він залишається з Молі… е-е, місис Візлі, мамою Рона, — відповіла Герміона. — Їй подобається за ним доглядати, але вона ще не просила за це плати. Я знаю, що вона ніколи не попросить, тому я ще не знаю, як зачепити цю тему. Я не хочу її образити, але не можу просити її доглядати за ним увесь час задарма. На щастя, останнім часом мій графік досить гнучкий, тож йому доводиться бути там лише кілька годин на день.

— А що про це думають твої друзі? — запитала вона.

— Вони дуже підтримують. Вони знають, що це важко. Вони… вони дуже підтримують.

— Хочеш ще яєць, Авреліане? — запропонувала Гелен.

— Так, будь ласка, — відповів він з усмішкою.

— Які гарні манери, — усміхнулася вона, накладаючи йому на тарілку ще яєчню.

— Що ти скажеш тепер, Авреліане? — запитала Герміона.

— Дякую, — відповів хлопчик із повним ротом яєчні. Герміона похитала головою, ніжно усміхаючись до сина.

— А як щодо цього Мелфоя? Він знає про нього? — запитала Гелен, трохи незадоволено згадуючи хлопця, який не раз доводив її доньку до сліз.

— Так, знає.

— Ти казала, що люди можуть змінюватися. Він змінився? — допитувалася вона.

— Так. Змінився.

— І?

— І, я не знаю… Далебі, я не знаю, що з ним робити. Але я дозволила йому бачитися з Авреліаном. Він дуже добре з ним ладнає. Я просто не знаю… — Герміону обірвала мелодія її мобільного телефону. Вона дістала його із сумочки, щоби перевірити номер абонента. — Вибач, мамо. Я мушу відповісти.

Місис Ґрейнджер кивнула, Герміона встала й пішла до вітальні, щоб відповісти на дзвінок.

— Джіні? — відповіла вона.

— Герміоно, вибач, що дзвоню тобі зараз. Я знаю, що ти з батьками, але ти мені потрібна, — благала Джіні.

— Чому? Що сталося? — занепокоєно запитала Герміона, її серце панічно калатало.

— Це Гаррі. Він отримав звістку від Геґріда й тепер готовий бігти. Мене він не слухає, але тебе послухає. Він завжди слухає. Ненавиджу просити, але…

— Ні. Все гаразд. Де він зараз? — поспішно запитала Герміона.

— Тут, у Барлозі. Рон зараз нагорі, намагається з ним поговорити, — відповіла Джіні.

— Що він намагається зробити? Що сказав Геґрід? — швидко запитала Герміона.

— Геґрід бачив Деніса.

— Я зараз буду, — сказала Герміона. Вона поклала слухавку, навіть не попрощавшись, і кинулася на кухню.

Авреліан і Гелен стурбовано подивилися на Герміону.

— Вибач, мамо, але я мушу йти. Гаррі…

— Я розумію, — зітхнула мати. — З ним завжди щось трапляється.

— Мамо, я…

— Усе гаразд. Справді, — заспокоїла вона доньку. — А тепер йди й зупини Гаррі, поки він не утнув дурниць.

— Як ти…?

— Це завжди Гаррі, чи не так? — запитала її мати. Герміона кивнула й сумно усміхнулася. Це була правда. Якщо не вона була в біді, то Гаррі.

— Ми вже йдемо? — розгублено запитав Авреліан.

— Так, любий, ти підеш до тітки Молі й тітки Джіні, — відповіла Герміона.

— Але я ще не доїв, — надувся Авреліан.

— Нічого страшного, Молі нагодує тебе, — запевнила його Герміона. Авреліан усе ще дувся.

— Хочеш узяти цей кекс із собою, Авреліане? — запропонувала Гелен.

— Можна? — з надією запитав він.

— Звичайно. Бережи себе, побачимося наступної неділі, добре?

— Дякую, — промовив Авреліан. Він зіскочив зі стільця з кексом у руці, і Герміона підхопила його на руки.

— Вибач, мамо. Я скоро тобі подзвоню.

Гелен кивнула, і Герміона зникла разом з Авреліаном.