Авреліан

Розгублений погляд жінки блукав по знайомих обличчях її друзів, шукаючи відповіді, але вона не знайшла її там. Гаррі, Рон, Джіні та Молі, не кліпаючи, з роззявленими ротами, дивилися на кучеряву відьму.

— Хлопці? — вона знову спробувала привернути їхню увагу.

— Мамо, на ручки! — відчайдушно наполягав малюк.

— Вибач, любий, але я не твоя мама, — з докорами сумління відповіла відьма. Вона не дуже звикла бути поруч з маленькими дітьми й почувалася вкрай незручно, але нічого не могла вдіяти з жалем до засмученого хлопчика.

— Е... Герміоно… — Гаррі сказав рівним, враженим голосом. — Я-я думаю, що ти можеш нею бути...

— Перепрошую? — розгублено перепитала Герміона.

— Мерліне... я цього не очікував, — зауважив приголомшений Рон.

— Матусю, будь ласка! — благав Авреліан.

Герміона пожаліла хлопчика і, хоч і роздратована відсутністю допомоги з боку друзів, взяла дитину на руки.

— Мерліне, — задихалася вона. — Він увесь у крові. Що сталося? З тобою все гаразд? — вона прибрала руку з його плаща і втупилася на неї вже закривавлену.

— Так, матусю. З тобою все гаразд? З тобою все гаразд, матусю? — запитав хлопчик, жалісно надуваючи губи.

— Е-е... так. I… — Герміона не могла закінчити свою думку. Вона була спантеличена і дедалі більше хвилювалася через цю ситуацію. Хлопця, здавалося, не хвилювало, що вона заїкається, а навпаки, заспокоювала її присутність. Він поклав голову їй на плече і притулився до шиї. — Агов? Допоможете? — роздратовано запитала вона у чотирьох дорослих, що стояли перед нею.

— Аврі, дорогенький, я думаю, що дорослим треба поговорити. Ходімо зі мною на кухню, я дам тобі щось смачненьке. Хочеш? — привітно запропонувала Молі.

— Мамо? — запитав Авреліан, дивлячись на Герміону немовби за дозволом. Герміона подивилася на Молі відчайдушно потребуючи допомоги.

— Я впевнена, що вона не заперечує, правда ж? — підказала Молі.

— Ні... звичайно… — розгублено погодилася Герміона. Молі простягнула руку, коли Герміона обережно опустила хлопчика на підлогу.

— А мама залишиться? — запитав Авреліан, очікувально дивлячись на Герміону.

— Так. Вона нікуди не піде, — запевнила його Молі. — А тепер ходімо на кухню. Я сьогодні спекла трохи печива. Хочеш?

Коли вони вийшли з кімнати, розмова перетворилася на бурмотіння.

— Що відбувається? — незручно запитала Герміона.

— Я не знаю, з чого почати, — зізнався Гаррі.

— Може, скажеш мені, що це за дитина? — дратівливо запропонувала Герміона.

— Він... ми... ну, бачиш, гадаю, це найскладніше, — відповів Рон.

— Спробуй, Рональде, — наполягала вона, кладучи руку на стегно.

— Ну, ми думаємо, що він твій, — Рон важко проковтнув і чекав чергового спалаху її гніву.

— Що? Що? Це смішно, — насміхалася Герміона, впевнена, що її друг справді з'їхав з глузду.

— Чудово, Роне, — саркастично сказала Джіні. — Він... Його звати Авреліан. Він... Розумієш, ми точно не знаємо, звідки він узявся. Він просто з'явився. Він... ну, він має Часоворот.

— Що? Звідки він міг узяти Часоворот? — Герміона ахнула.

— Він сказав, що його дала йому мама, — відповіла Джіні.

— З того, що ми змогли з нього витягти, схоже, що за ними гналися смертежери. Вони прибігли сюди, і його мати відіслала його назад з чарівною паличкою, — продовжив Гаррі.

— Ти ж казав, що це не можуть бути смертежери, — нагадала йому Джіні, піднявши брову й уїдливо скривившись.

— Це було до того, як я дізнався, що він прийшов з майбутнього, — відповів Гаррі, нітрохи не збентежений словами Джіні. — І ми думаємо, що ти можеш бути його мамою.

—Що? Ні, — сказала Герміона. — Ні, — зухвало повторила вона. — Ви зробили такий висновок тільки тому, що він назвав мене мамою?

— Небагато дітей приймають незнайомців за своїх батьків, Герміоно. Точно не в такій ситуації. І справді, це має сенс, чи не так? Якби вони рятувалися від смертежерів, скільки б людей прийшло сюди? — невпевнено запропонував Рон. — І, ну, він трохи схожий на тебе...

— Ти робиш передчасні висновки, Рональде, — їдко зауважила Герміона, несила заперечити його логіку. — А є щось ще? Ще якісь зачіпки, звідки він?

— Ну, є ось що, — тихо сказав Гаррі, тримаючи забуту паличку в руках, щоб усі бачили. — Він сказав, що його мати сказала йому не випускати її з рук.

Герміона знову затамувала подих.
— Це ж паличка Белатриси!

— Я знаю, — тихо сказав Гаррі.

— Але... але вона мертва, — тихо промовила Джіні.

— Я це знаю, і тому виникає питання, як вона опинилася у нього. Не думаю, що це випадковість, що він прийшов саме з цією паличкою, а не з якоюсь іншою. Особливо... якщо Герміона його мати, я впевнений, що це була б якась підказка, — міркував Гаррі, щосили намагаючись вгамувати паніку, які виникала всередині нього. — Герміона має рацію — ми не повинні робити передчасних висновків... але мені це все не подобається.

— З чого почнемо? — запитала Джіні, поділяючи хвилювання Гаррі.

— З крові, — відповів Гаррі. — Це кров його матері. Ми спробуємо її ідентифікувати, — Гаррі більше не згадував про Герміону, але продовжував багатозначно дивитися на неї.

Герміону почало нудити. Їй відчайдушно хотілося заперечити цю ймовірність, але, будучи людиною логічною, вона розуміла, що не може цього зробити. — Гаразд...

Гаррі дістав із сусідньої шафи крихітний флакончик і простягнув його Герміоні. Герміона перевела подих і провела паличкою над пальцем, щоб зробити невеликий надріз. Вона наповнила флакон і запечатала рану на пальці. Це була її робота — тестувати різні флакони для Відділу дотримання магічних законів майже щодня. Вона ніколи не уявляла, що їй колись доведеться перевіряти власну кров.

— Я тільки візьму його мантію, — сказав Гаррі. — І ми підемо.
Рон кивнув.

— Ти не проти, якщо я спершу перевдягнуся? — запитала Герміона. Вона показала жестом на кров на своєму синьому топі після того, як тримала Авреліана.

— Гм... думаю, тобі краще залишитися з Авреліаном, Герміоно, — Гаррі почав знервовано, але закінчив досить рішуче. — Незалежно від результатів, він однаково вірить, що ти його мати. Він дуже схвильований... Ти потрібна йому зараз.

Герміона мала дещо переляканий вигляд, і Гаррі поклав руку їй на плече.
— Я знаю, що тобі це здається дивним. Нам теж, але якщо ми хочемо в усьому розібратися, то маємо отримати від нього все, що можемо. Він почувається невимушено поруч із тобою. Я думаю, він відкриється тобі, — серйозно сказав Гаррі.

— Але, Гаррі, я... я не дуже добре ладнаю з дітьми. Тобто, я ніколи не проводила часу з маленькими дітьми, — зізналася Герміона. Її нервова звичка далася взнаки, коли вона занепокоєно прикусила губу.

— Мама буде тут, — нагадав їй Рон. — І Джіні теж. Просто... просто поговори з ним.

Герміона кивнула і пішла на кухню разом з іншими.

— Мамусю! Ти повернулася! — радісно вигукнув Авреліан і підвівся на стільці за столом. — Я отримав печиво! Хочеш печива, матусю?

— Е-е, ні, дякую, — відповіла Герміона з вимушеною усмішкою. — Авреліане, мені треба взяти твою мантію.

— Я хотіла зняти сама, але він сказав, що це зробить його мама, — вибачливо відповіла Молі.

— Так. Я візьму її, — Герміона підійшла до дерев'яного стільця, де він стояв, розгорнула його шарф у синю смужку і накинула той на руку. Потім вона розстібнула мантію і зняла її з його крихітних плечей, чимдуж намагаючись ігнорувати вираз його чистого захоплення. — Гаразд, тепер Гаррі просто позичить їх на деякий час, добре?

Хлопчик злегка надувся від цієї думки.
— А якщо я захочу вийти на вулицю?

— Не хвилюйся, любий. Сьогодні чудовий сонячний день. Мантія тобі ще довго не знадобиться, — запевнила його Молі.

Герміона, всупереч дискомфорту, не могла відвести очей від дитини. Вона передала плащ і шарф Гаррі, навіть не озираючись на нього. Вони мали рацію: він справді трохи схожий на неї. У нього її ніс і довгі вії. Його волосся було світло-каштановим з легким золотистим відтінком. Хоча воно світліше, але все ж таки чимось нагадує її власне. Воно не було кучерявим чи густим, але в ньому все ж таки був натяк на кучері.

Герміона чула, як Гаррі та Рон попрощалися, але її увага була зосереджена на хлопчикові, який почав розповідати й навіть показувати їй щось про шоколадне печиво в його руках. Герміона важко ковтнула, дивлячись на засохлу кров на його обличчі, і перш ніж змогла зупинитися, вона обережно простягнула руку, щоб покласти її на його обличчя. Тихе схлипування вирвалося у неї, коли її пальці ідеально збіглися з засохлим відбитком на його щоці. Їй не потрібні були інші докази. Вона знала, що він її.

— Вибач, люба, — вибачилася Молі й вирвала Герміону з її роздумів. — Я хотіла вмити йому обличчя, але потім подумала, що краще буде вимити його у ванні повністю.

— У ванні? — схвильовано перепитав Авреліан. — У мене є ванна?

— Звичайно, — Джіні посміхнулася. — Жодним бруднулям не дозволено бігати по цьому будинку.

Авреліан хихикнув, коли Джіні полоскотала його. Чомусь Герміона почувалася ще більш незручно; здавалося, що Джіні говорить з ним набагато невимушеніше, ніж вона сама. Герміона чула, що місис Візлі почала працювати нянею, коли близнюки пішли до школи, тож припустила, що Джіні мала багато досвіду з маленькими дітьми, але це не допомогло їй позбутися відчуття власної недосвідченості.

— Так, щойно ти закінчиш їсти, ми підемо у ванну, — повідомила Герміона.

— Я вже закінчив! — Авреліан широко посміхнувся, відкинувши недоїдене печиво на стіл в передчутті гарного плескання у ванні.

— Гм... тоді добре, — незручно сказала Герміона.

— Не хвилюйся. Я тобі допоможу, — заспокійливо пообіцяла Джіні. Герміона кивнула подрузі, вдячна за те, що Джіні помітила її занепокоєння.

— Але ж не можна переодягати його назад у той брудний одяг, коли ти закінчиш. Здається, у мене на горищі ще залишився одяг для хлопчиків такого розміру, — задумливо сказала Молі. — Піду подивлюся.

Дівчата спостерігали, як Молі зникла на сходах, і повернулися до Авреліана.

— Я готовий! — радісно вигукнув хлопець. Герміона подала йому руку, і коли він взяв її, то стрибнув зі стільця і побіг до сходів, тягнучи її назирці.

Попри ентузіазм Авреліана, до третього поверху, де знаходилася ванна кімната, вони піднімалися повільно. Герміона тільки-но запустила воду, як Авреліан почав нетерпляче стягувати мантію через голову.

— Зачекай-но, — Герміона хихикнула і трохи стягнула мантію назад. — Ти мусиш дозволити мені спочатку розстібнути її, — вона встигла розстібнути лише два ґудзики, як він знову смикнув її через голову. Цього разу він просунувся далі, але все одно вимагав допомоги, щоб витягнути руки з заплутаного одягу. Герміона і Джіні намагалися не хихотіти.

— Здається, у тебе на руках фанат «Торнадо», — посміхнулася Джіні, показуючи жестом на темно-сині труси, які пасували до його шарфа. Він повернувся, щоб усміхнутися Джіні, і Герміона помітила на спині підпис «ТТ».

— Тобі подобаються «Торнадо»? — схвильовано запитав Авреліан.

— Ні. Я сама вболіваю за Гарпій, — зізналася Джіні. — А квідич тобі подобається?

—Угу, — відповів він, залазячи у ванну. — Тато теж любить «Торнадо».

Джіні та Герміона були шоковані цією заявою. Звісно, обидві вже замислювалися, ким може бути його батько, але стільки всього сталося, що вони не сильно цим морочилися. Авреліан не помітив зміни в атмосфері, продовжуючи говорити.

— У тебе є іграшки, мамо? Іграшки для ванни?

— Що? Е... ні. Вибач, — відповіла Герміона.

— Тітонько Джіні, а в тебе є іграшки? — запитав він. Обидві дівчини знову здивувалися.

— Тітонько Джіні?—запитала Герміона, широко розплющивши очі.

— Ти мене знаєш? — допитувалася Джіні. Авреліан кивнув, дивуючись їхнім враженим виразам обличчя.

— У тебе є іграшки? — перепитав він.

— Гм... ні. Але у мене є мильні бульбашки. Хочеш мильні бульбашки для ванни? — запропонувала Джіні.

— Так, будь ласка.

— Безумовно, твій, — хихикнула Джіні. — Ніколи не зустрічала малюка, який був би такий ґречний без підказки.

— Авреліан... — нерішуче почала Герміона. — Розкажи мені про свого тата.

— Про тата?

Герміона кивнула.
— А як його звати?

Авреліан розсміявся з цього запитання.
— Тато, — сказав він так, ніби це було очевидно.

— Гаразд... А який він на вигляд? — Герміона закусила губу, її живіт робив кульбіти.

Хлопчик перестав хлюпатися і замислено стиснув губи.
— Висооокий.

— Високий… — твердо сказала Герміона. Це не допомогло.

— Дуже високий, — продовжував Авреліан, витягаючи руки вгору так високо, як тільки міг. — Він піднімає мене так високо, що я можу торкнутися стелі! ...Ну, не вдома. Там стелі надто високі.

— Вдома? — перепитала Герміона, намагаючись все уявити.

— Угу. Дім дуже великий. Більший, ніж Барліг. І стеля в моїй кімнаті теж висока. І зірки мерехтять-мерехтять на мене зі стелі, — з гордістю сказав Авреліан.

— Звучить весело. Це твоя улюблена розвага? — запитала Герміона з м'якою посмішкою; останні кілька хвилин дозволили їй почуватися трохи комфортніше з ним.

— Ні, мені найбільше подобається мій квідичний килимок. Він наче справжнє квідичне поле. Я б хотів, щоб на ньому були сидіння, але ти сказала, що тоді я не зможу на ньому лежати. Мені подобається на ньому грати з моїми квідичними гравцями разом із татом. Одного разу мій «Кроуфорд» полетів прямо в таткове око. Він просив не казати тобі, що він плакав, — белькотів далі Авреліан.

Джіні весело пирхнула, коли повернулася до кімнати з пляшкою бульбашкового гелю.
— Звучить, як типовий чоловік.

Авреліан швидко відвернувся на бульбашки, і Герміона майже забула, що насправді мала його мити. Ця частина була найнезручнішою з усіх. Вона подумала, що, можливо, їй варто було б підтримати розмову, щоб допомогти собі.

— Отже... тато високий і любить квідич… — вона залишила твердження відкритим і сподівалася, що він продовжить.

— А ще він добре лоскочеться, — усміхнувся Авреліан. Але його посмішка швидко зникла. — Мамо... коли тато повернеться?

— Я не знаю… — невпевнено відповіла вона. Вона намагалася пригадати ситуацію про появу Авреліана, яку інші розповіли їй. Чи був він там з ними, коли вона відправила Авреліана назад з Часоворотом?

— Він досі в замку? — Авреліан надувся.

— У замку? У якому замку? — запитала Герміона.

— Замок на небесах, — відповів він, і його насупленість стала ще виразнішою. Герміоні стало важко дихати.

— Авреліане... Що сталося з твоїм татом? — злякано запитала Джіні.

— Він зник, коли прийшли страшні люди. Мама сказала, що ангели забрали його і дядька Фреда до замку на небесах, — пояснив він.

У Герміони все всередині попливло. Вона не знала, хто цей чоловік, але однаково відчувала велику втрату. А Фред... Мабуть, він мав на увазі...

— Гадаю, час купання закінчився, — тихо сказала Джіні. Герміона кивнула і мовчки взяла у Джіні запропонований рушник. Герміона глянула на іншу дівчину і зрозуміла, що їй теж важко дихати. — Мамо... — покликала вона голосом, трохи вищим за звичайний.

— Ось тримай, — з'явилася Молі й простягнула комплект вицвілих синіх сорочок і крихітну пару червоних трусиків. — І... Я знайшла дещо, на що ти, мабуть, захочеш поглянути, Герміоно.

Герміона кивнула.

— Не хвилюйся, — сказала Джіні. — Я його одягну і вкладу спати.

— Ні! Ніякого сну! — голосно запротестував Авреліан.

— Так, Авреліане. У тебе був довгий день. Тобі треба відпочити, — твердо заявила Герміона.

Джіні витерла його пухнастим рушником і сказала: — Не хвилюйся. Ти нічого не пропустиш. А коли прокинешся, буде час вечеряти. Гаразд?

— Мама залишиться? — перепитав він.

— Так... Я буду тут, — відповіла Герміона, все ще відчуваючи незручність від того, що до неї звертаються «мама». Вона вийшла з кімнати й пішла за місис Візлі вниз кількома сходовими прольотами, де зупинилася на першому поверсі біля кімнати Джіні.

— Я знайшла деякі речі, коли збиралася випрати його одяг. Я подумала, що ти захочеш на них поглянути, — тихо промовила Молі, простягаючи руку. Герміона відкрила долоню і взяла чотири предмети. Першим, звісно, був Часоворот. Герміона поклала його в кишеню і подивилася на інші три предмети. Її живіт знову скрутило вузлом. В її руці був перстень, флакон і згорнутий аркуш паперу. — Я не читала його, — запевнила Молі. — Я боялася, що це може бути особисте.

На цьому місис Візлі залишила Герміону саму. Герміона бачила, як вона повернулася нагору, ймовірно, щоб допомогти Джіні, перш ніж зайти в кімнату Джіні, щоб усамітнитися. Вона роззирнулася кімнатою, не знаючи, що їй робити. Частину її душі переповнювало бажання розглянути предмети ближче, в той час, як інша її частина боялася відповідей, які можуть бути в цих предметах. Вона обережно присіла збоку від ліжка Джіні й зробила глибокий вдих, перш ніж знову розтулила долоню.

Каблучка. Вона підняла каблучку й уважно розглянула її. Вона дивилася на неї з захопленням. Вона була прекрасна; антикварний перстень з платини у складному едвардіанському філігранному дизайні з одним коньячним діамантом в оздобленні. Придивившись уважніше, вона виявила, що всередині викарбувані слова «Навіки твоя».
— Ця каблучка може означати що завгодно, — сказала вона собі. Але як би вона не намагалася переконати себе в цьому, вона була впевнена, що це — її обручка. Від навали емоцій їй стало погано, тож вона швидко сховала каблучку до кишені.

Потім вона розглянула маленький флакончик, і щось здригнулося в її душі. Це було те, чого вони потребували: спогади. Вируюча субстанція всередині була колекцією спогадів. Чиїх спогадів? Вона не була впевнена, але знала, що це був вирішальний шматочок головоломки. Поклавши його до кишені, вона нерішуче розгорнула газету й одразу ж пошкодувала, що зробила це. Це була вирізка з новин. На неї дивився заголовок, виведений жирним газетним шрифтом: «Найбільша трагедія в історії чарівників». Вона ледве змусила себе прочитати його.

Найбільша трагедія в історії чарівників

Сьогодні вся країна в жалобі, а чарівники всього світу сумують разом з нами, оскільки тяжкість вчорашнього нападу пригнічує нас усіх. Вчора, 19 квітня 2006 року, о 1:15 ранку до нашого офісу надійшла звістка про те, що Школа чаклунства і чарівництва Гоґвортс була не лише атакована, але й повністю зруйнована, забравши життя понад двохсот студентів і викладачів, в тому числі улюбленої директорки, Мінерви Макґонеґел. Офіційні особи стверджують, що це була добре спланована різанина. Кожна із загальних кімнат будинку була атакована Зложаром, не залишаючи сплячим учням жодного шансу на порятунок і жодного шансу боротися з ним. Ми всі благаємо про справедливість, про припинення цієї нескінченної війни, але після такого руйнівного, несамовитого удару репортер запитує себе, чи знайде хтось сили прокинутися наступного дня.

— Ні… — Герміона зітхнула.

Герміона підняла голову, коли почула стукіт у двері, й побачила Гаррі та Рона.

— Ми щойно повернулися, — оголосив Рон, здавалося, що він дуже нервує.

— Герміоно... — Гаррі почав співчутливим тоном.

— Я знаю, Гаррі… — тихо сказала Герміона. — Я знаю, що він мій.

Гаррі та Рон тихо перезирнулися, не знаючи, як підійти до своєї пригніченої подруги.

— У нього були ще деякі речі при собі. Вам, мабуть, варто поглянути, — сказала Герміона їм обом. Хлопці обережно ступили вперед. — Все ще гірше, ніж ми собі уявляли.

Герміона простягнула Гаррі вирізку з газети й побачила, як його рука затремтіла.

Гаррі подивився на неї, його очі були суворими, і він з твердою рішучістю заявив: — Цього ніколи не станеться.